Функції.

121. Механізми взаєморозуміння в спілкуванні (ідентифікація, емпатія. атракція, рефлексія).

Під соціальним стереотипом розуміється стійкий образ або уявлення про які-небудь явища або людей, властиве представникам тієї чи іншої соціальної групи. Наприклад, коли ми чуємо неправильний з погляду української мови вираз «особа кавказької національності», ми цю «особу» не бачимо, але представити її можемо в усій її неповторній індивідуальності. Для ситуацій управлінського спілкування такими розхожими стереотипами будуть вирази «грубий начальник», «ледачий підлеглий» тощо.

Головне завдання соціальних стереотипів - дати нам можливість швидко зорієнтуватися в ситуації спілкування. Орієнтування відбувається миттєво, і ми вибудовуємо відповідну стратегію подальшої поведінки. Для людини, яка засвоїла стереотипи своєї групи, вони виконують функцію спрощення та скорочення процесу сприйняття співрозмовника.

Проблема надійності сприйняття неможлива без урахування ряду ефектів у процесі дії механізму стереотипізації. Найбільш типовими з них є:

• хало-ефект, тобто грубе узагальнення, оцінка в чорно-білих кольорах;
• ефект полегкості, тобто занадто позитивна оцінка спостережуваних подій, учинків;
• ефект центральної тенденції, тобто прагнення усереднити оцінки спостережуваних процесів і явищ;
• ефект ореола, тобто тенденція пов'язувати характеристику однієї риси характеру з іншими властивостями людини. Наприклад, високий науковий інтелект в уявленні більшості людей асоціюється з високою шляхетністю або добре розвиненим почуттям громадського обов'язку. Зовні привабливим людям часто приписують шляхетні риси характеру;
• ефект контрасту, тобто схильність підкреслювати протилежні своїм позитивним рисам риси оточуючих;
• ефект проекції, тобто схильність приписувати негативні властивості свого характеру, а також мотиви своєї поведінки іншим. Так людина, яка часто говорить неправду, найчастіше не вірить й іншим.

Стереотипи являють собою інструмент «грубого настроювання», що дозволяє людині «заощаджувати» психологічні ресурси і час. Вони мають свою «дозволену» сферу соціального застосування. Однак далі, у процесі наступного сприйняття співрозмовника, соціальний стереотип повинен піти в тінь і звільнити місце для дії механізмів «тонкого настроювання». Наступає етап більш глибокого й об'єктивного розуміння партнера - його актуального емоційного стану, динаміки його ставлення до нас, тобто прагнення за зовнішніми ознаками побачити внутрішній стан, «прочитати» внутрішній світ іншого. До механізмів «тонкого настроювання» відносяться ідентифікація, емпатія (співчуття - Ред.), атракція (принада - Ред.), рефлексія (самоаналіз - Ред.), візуальна атрибуція (достовірність - Ред.).

Ідентифікація (постлат. identifico - ототожнюю) являє собою спосіб пізнання іншої людини, при якому припущення про внутрішній стан співрозмовника будується на основі спроб поставити себе на місце цього співрозмовника. Тобто відбувається уподібнення себе іншому. При ідентифікації з іншим пізнаються його норми, цінності, поведінка, смаки та звички.

Емпатія - це емоційне відчування або співпереживання іншому. Через емоційний відгук ми розуміємо внутрішній стан іншого. Емпатія заснована на вмінні правильно уявляти собі, що відбувається всередині іншої людини, що вона переживає, як оцінює навколишній світ. Відомо, що емпатія тим вище, чим більше людина здатна уявити собі, як та сама подія буде сприйнята іншими людьми, і чим краще вона здатна зрозуміти право на існування цих різних точок зору.

Атракція (фр. attraction, буквально - залучення, притягання) - це вміння домогтися сприятливого, стійкого позитивного ставлення співрозмовника до нас; це здатність позитивно налаштувати, настроїти його стосовно нас. У цьому випадку розуміння партнера по спілкуванню виникає завдяки формуванню прихильності до нього, дружнього або глибокого інтимно-особистісного ставлення.

Рефлексія (постлат. reflexio - повертання назад) - це механізм самопізнання у процесі спілкування, в основі якого лежить здатність людини представляти й усвідомлювати те, як вона сприймається партнером по спілкуванню.

Каузальна атрибуція (від лат. causalis - причинність і attributio - приписування) - це механізм інтерпретації вчинків і почуттів іншої людини, прагнення до з'ясування причин поведінки суб'єкта. Дослідження показують, що в кожної людини є свої «улюблені» схеми причинності, тобто звичні пояснення чужої поведінки. Так, наприклад, люди з особистісною атрибуцією будь-якої ситуації схильні знаходити винуватця того, що відбулося, приписувати причину того, що відбулося, конкретній людині. У випадку ж пристрасті до докладної атрибуції люди схильні насамперед обвинувачувати обставини, не утруднюючи себе пошуками конкретного винуватця. При стимульній атрибуції людина бачить причину того, що сталося, у предметі, на який була спрямована дія, або в самій собі.

Окрім цих схем були виявлені й деякі закономірності процесу каузальної атрибуції. Наприклад, причину успіху люди найчастіше приписують собі, а невдачу - обставинам. Характер приписування залежить також і від міри участі людини в обговорюваній події. Оцінка буде різна залежно від того, чи була вона учасником (співучасником) чи спостерігачем. Загальна закономірність полягає в тому, що в міру росту значимості того, що сталося, випробувані схильні переходити від докладної та стимульної атрибуції до особистісної (тобто шукати причину в усвідомлених діях особистості).

122. Комунікативна компетентність: її характеристика.

Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніхресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації впевному колі ситуацій особистісного взаємодії. Компетентність вспілкуванні має безсумнівно інваріантні загальнолюдські характеристики і втеж час характеристики, історично і культурно обумовлені.

Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах передбачає рядпринципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвиткукомунікативної компетентності, важливо обмежити такі види спілкування, якслужбово-ділове або рольова та інтимно-особистісний. Підстава для розрізненняє звичайно психологічна дистанція між партнерами, це я - тиконтакт. Тут інша людина набуває статусу ближнього, а спілкуваннястає довірчим в глибокому сенсі, оскільки йдеться про довірупартнеру себе, свого внутрішнього світу, а не тільки «зовнішніх» відомостей,наприклад, пов'язаних з спільно розв'язуваної типовий службовим завданням.

Компетентність у спілкуванні передбачає готовність і вміння будуватиконтакт на різній психологічної дистанції - і відстороненої і близькою.
Труднощі часом можуть бути пов'язані з інерційністю позиції - володіннямякої-небудь однієї з них і її реалізацією повсюдно, незалежно відхарактеру партнера і своєрідності ситуації. У цілому компетентність у спілкуваннізвичайно пов'язана з опануванням не який-небудь однією позицією якнайкращою, а з адекватним залученням до їх спектру. Гнучкість в адекватнійзміні психологічних позицій - одна з суттєвих показниківкомпетентного спілкування.

Компетентність у всіх видах спілкування полягає у досягненні трьохрівнів адекватності партнерів - комунікативної, інтерактивної таперцептивної. Отже можна говорити про різні види компетентностіу спілкуванні. Особа повинна бути спрямована на знаходження багатоїрізноманітної палітри психологічних позицій, засобів, які допомагаютьповноті самовираження партнерів, всім гранях їх адекватності --перцептивної, комунікативної, інтерактивної.

Реалізація особистістю своєї суб'єктивності у спілкуванні пов'язана з наявністюу неї необхідного рівня комунікативної компетентності.

Комунікативна компетентність складається з здібностей:

1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативній ситуації, в якій належить спілкуватися;

2. Соціально-психологічно програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації;

3. Здійснювати соціально-психологічне управління процесами спілкування в комунікативній ситуації .

Прогноз формується в процесі аналізу комунікативної ситуації нарівні комунікативних установок.

Комунікативна установка партнера - це своєрідна програмаповедінки особистості в процесі спілкування. Рівень установки можепрогнозувати в ході виявлення: предметно-тематичних інтересівпартнера, емоційно-оцінних відносин до різних подій, ставленнядо форми спілкування, включеності партнерів в систему комунікативноговзаємодії. Це визначається в ході вивчення частоти комунікативнихконтактів, типу темпераменту партнера, його предметно-практичнихпереваг, емоційних оцінок форм спілкування .

При такому підході до характеристики комунікативної компетентностідоцільно розглянути спілкування як системно-інтегрує процес,що має такі складові.

. Комунікативно-діагностичну (діагностика соціо-психологічні ситуації в умови майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних та інших суперечностей, з якими можливо доведеться зіткнутися особистості в спілкуванні)

. Комунікативно-програмуючу (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції та дистанції спілкування

. Комунікативно-організаційну (організація уваги партнерів по спілкуванню, стимулювання їх комунікативної активності і т.д.)

. Комунікативно-виконавську (діагноз комунікативної ситуації, в якій розгортається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, який здійснюється за заздалегідь осмисленої індивідуальною програмою спілкування).

Кожна з цих складових потребує спеціального соціотехнологіческогоаналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитисятільки на комунікативно-виконавської частини. Вона розглядається яккомунікативно-виконавську майстерність особистості.

Комунікативно-виконавську майстерність особистості проявляється як двавзаємопов'язаних і все ж таки щодо самостійних вміння знайтиадекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає ціліспілкування, і вміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо вспілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську технікуспілкування . У комунікативно-виконавській майстерності особистостіпроявляються багато її навички і перш за все навики емоційно -психологічного саморегулювання як управління своєї психофізичноїорганікою, внаслідок чого особистість досягає адекватного комунікативно -виконавської діяльності емоційно-психологічного стану.

Емоційно-психологічна саморегуляція створює настрій на спілкування ввідповідних ситуаціях, емоційний настрій на ситуацію спілкування,означає насамперед переклад повсякденних емоцій людини в тональність,відповідну ситуації взаємодії .

У процесі емоційно-психологічної саморегуляції слід розрізнятитри фази: тривалий емоційний «зараження» проблемою, темою іматеріалами майбутньої ситуації спілкування; емоційно-психологічнуідентифікацію на стадії розробки моделі своєї поведінки і програмимайбутнього спілкування; оперативну емоційно-психологічну перебудовув обстановці спілкування.

Емоційно-психологічна саморегуляція набуває характеруцілісного і завершеного акту в єдності з перцептивних і експресивниминавичками, які також становлять необхідну частину комунікативно -виконавської майстерності. Вона виявляється в умінні гостро, активнореагувати на зміни обстановки спілкування, перебудувати спілкування з урахуваннямзміни емоційного настрою партнерів. Психологічне самопочуття,емоційний настрій особистості прямо залежать від змісту ірезультативності спілкування .

перцептивні навички особистості проявляються в умінні керувати своїмсприйняттям і організовувати його: вірно оцінювати соціально-психологічнийнастрій партнерів по спілкуванню; встановлювати необхідний контакт з першимвраженню прогнозувати «хід» спілкування. Вони дозволяють особистості вірнооцінювати емоційно-психологічні реакції партнерів по спілкуванню і навітьпрогнозувати ці реакції, уникаючи тих, які завадять досягти метиспілкування .

Експресивні навички комунікативно-виконавської діяльностіприйнято розглядати як систему умінь, що створюють єдність голосових,мімічних, візуальних і моторнофізіолого-психологічних процесів. Засвоєю суттю це навички самоврядування виразною сферою комунікативно -виконавської діяльності

Зв'язок емоційно-психологічної саморегуляції з виразністює органічний зв'язок внутрішнього і зовнішнього психологічного. Цепрагнення і забезпечує зовнішнє поводження, виразні діїособистості в спілкуванні в спілкуванні. Експресивні навички особистості проявляються яккультура мовних висловлювань, що відповідають нормам усного мовлення, жестів іпластики поз, емоційно-мімічної супроводу висловлювання, мовноготону і мовної гучності .

У різноманітних випадках спілкування інваріантними складовими виявляютьсятакі компоненти, як партнери-учасники, ситуація, завдання. Варіативністьзвичайно пов'язана зі зміною характеру самих складових - хто партнер,яка ситуація або завдання і своєрідність зв'язків між ними.

123. Протокольна мова та вимоги до неї.

Виключно велика роль письмової розмови в кримінальному, громадянському, адміністративному судовиконаннях, при виконанні різних нотаріальних дій, які пов’язані з оформленням і підписанням договірних відносин, при складанні процесуальних документів, в яких виражається позиція їх автора, аналізуються докази, викладається мотив прийнятих рішень, їх правове пояснення.

У зв’язку з існуючою чіткою регламентацією складання процесуальних документів можна зустріти термін «протокольна мова» (протокольний стиль викладення). Під цим терміном розуміють не тільки сукупність спеціальних юридичних термінів і понять, але і певні розмовні обороти, стилістичні правила складання процесуальних документів, їх обов’язкові реквізити. До протокольного стилю викладення вимагають певні правила: використання однозначних термінів, які виключають їх просте тлумачення; використання точних і скорочених формулювань, певних фразеологічних оборотів, визначень; коротке зрозуміле викладення матеріалу.

Слідчим постійно потрібно вдаватися до різних розмовних форм, оцінювати особливості розмовної поведінки інших осіб. Перш за все до чужої розмови слід ставитися як до джерела інформації, а точніше, як до джерела доказів по справі. Однак інформація, яка повідомляється може знайти силу доказів тільки в тому випадку, якщо розмова свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинувача проходить у визначеному процесуальному режимі, то вона отримала форму показань. В інших випадках розмова згаданих осіб може розглядатися лише в якості звичайних висловів. Процесуальне оформлення висловів у вигляді показань направлено на те, щоб підвищити їх достовірність, пробудити свідків та інших осіб більш відповідально відноситися до своїх слів.

Розмова (усна або письмова) може також зацікавити слідчого, суддю і як об’єкт ідентифікації суб’єкта по її особливостям (звук, почерк, інші ознаки).

Як справедливо відмічається, розмова учасників спілкування зі слідчим часто буває стилістично не організована, як правило, має надлишкову інформацію. По своїй формі вона близька до звичайної розмовної мови, часто віддалена від літературної норми, має велику кількість інформації, яка йде по нерозмовним (невербальним) каналам (міміка, жести і т. ін.).

Значний вплив на якість, повноту розмови має стан емоційної напруги, в якому перебуває людина, викликана в слідчі органи або, яка знаходиться в залі судового засідання. Тому мова таких людей буває експресивною. Більшість фраз, слів залишаються незавершеними, супроводжуються різними коректуваннями, пошуковими словами такими як: «це…», «ну…», «такий…» та ін.. Закінчення голосних в словах розтягуються.

Часто в розмові таких осіб зустрічається перестановка слів в реченні, з’являються формально-структурні порушення фраз, збільшується кількість «пауз нерішучості». Мова порушується глибокими подихами, частим диханням.

Відмічено, що «за рахунок збільшення кількості пошукових пауз в усних висловах в стані емоційної напруги зменшується середня довжина відрізка розмови, яка говориться без пауз нерішучості, а також збільшується індекс нерішучості – відношення часу пауз в висловах до часу «чистої» розмови». Зменшується словниковий запас. Розмова стає більш стереотипною. Збільшується використання слів зі значенням семантичної безвиході, таких як, «завжди», «нічого», «ніколи», «все» та ін., які передають категорично позитивний або негативний зміст. Частіше використовується посилюючі частки, по-іншому розставляються наголоси, що призводить до феномену так званої поверхпідкресленої актуалізації.

Особи, з якими приходиться спілкуватися слідчим, часто відчувають значні труднощі в оперативному підборі слів для адекватного вираження своїх думок, за рахунок чого і з’являються «слова-паразити», які не несуть будь-якого змістовного навантаження, наприклад: «бачте», «як сказати», «знаєте», «ось». Змінюється граматичний зміст речення, частіше використовуються дієслова, а не прикметники, що роблять розмову більш динамічною. Дуже поширені помилки в узгодженні членів речення, які не помітні тому, хто розмовляє. Фрази стають скороченими, з’являється так званий телеграфний стиль мови, що створює додаткові труднощі для розуміння того, хто розмовляє і протоколювання його свідчень (пояснень).

Крім того, в мовній поведінці допитуваних осіб нерідко спостерігається підсвідоме прагнення в своїх відповідях повторювати слова, фразеологічні конструкції, які використовуються слідчим (суддею). Таке явище небезпечне тим, що воно в значній мірі руйнує сенс і зміст показань. Наприклад, слова «бешкетував», «здійснював бешкетні дії», сказані слідчим, наповнені абсолютно чітким кримінально-правовим змістом. Але цього зазвичай не спостерігається в розмові свідків, які далекі від правильного розуміння юридичного змісту подібної термінології. Застосовуючи ті ж самі слова, свідок може назвати любі дії обвинуваченого, які носять насильницький характер, бешкетними. Тому, задаючи запитання допитуваному, слід підбирати нейтральні в змістовому відношенні вираження, які б не мали руйнуючої дії на його розмову.

Аналогічну руйнуючу дію на мову допитуваного має його необдумане прагнення думати так само, як думає і мислить в голос слідчий, - явище, яке отримало назву вербальної ригідності . Тому абсолютно пояснені рекомендації слідчого ставити уточнюючі запитання, застосовуючи передачу змісту сказаного з використанням інших мовленевих оборотів, слів у вигляді так званих перифраз.

Описані вище явища слід розглядати в якості об’єктивно існуючих комунікативних бар’єрів, оскільки партнери по спілкуванню мають різні погляди, освіту, відношення до предмету розмови та ін..

124. Характерні порушення мови.

Порушення мови:
Мовний напір — патологічне мовне порушення з безперервною потребою говорити.
Вигадлива мова — використання незвичайних, малозрозумілих, що часто не підходять за змістом слів, що супроводжуються манірною жестикуляцією й гримасничаньем.
Дзеркальна мова (эхолалия) — мимоволі повторювані слова, почуті від навколишніх.
Монотонна мова — розлад мови, при якому відсутні (або вкрай незначні) зміни інтонацій.
Докладна мова — уповільнена мова, із зайво докладним викладом маловажних і несуттєвих деталей.
Олигофазична мова — збідніння словникового запасу, граматичного ладу й інтонацій.
Парадоксальна мова — перевага суперечливих за змістом висловлень.
Персевераторная мова — багаторазове повторення того самого слова або обороту мови, неможливість підібрати необхідні слова й обороти для продовження мови.
Скандована мова — це розлад мови, при якому говорять повільно, роздільно вимовляючи склади й слова.

125. Прийоми у професійному спілкуванні юристів.

Ефективність ділового спілкування залежить від об’єктивної інформації про предмет розмови, створення атмосфери взаємної довіри, вміння обґрунтовувати свою позицію, погляди, ідеї й аргументовано довести помилковість думок та доведень опонентів.

Пам’ятайте: ваша поведінка на зустрічі повинна мати відбиток вашої особистості.

При проведенні ділових розмов дотримуйтесь таких правил:

- Дотримуйтесь терміну домовленості з точністю до хвилини. Дайте зрозуміти партнерові, що , ви надійна людина. Звертайтесь до партнерів по імені. Старанно готуйтесь до початку бесіди.

- Будьте цікавим співрозмовником. Якщо ви створите хороші умови, партнерові буде приємно мати з вами справу. Не будьте набридливим, не виявляйте занадто суєти. Внесіть трохи гумору. Дотримуйтесь дружнього тону, усміхайтесь, якщо обставини розмови Вам дозволять це зробити.

- Говоріть спокійно, чітко і переконливо. Тримайтесь незалежно, не дозволяйте партнеру довести Вас до роздратованого стану чи “збити з пантелику”. Стримуйте емоції і хвилювання, спокійно реагуйте на його висловлювання.

- Не уникайте обговорення складних питань. Якщо він робить заяву, яку Ви вважаєте неправильною, то краще починайте зі слів: “Я вважаю інакше, проте я можу помилятися. Давайте перевіримо факти!” Ці слова можуть обеззброїти співрозмовника, який чекає заперечення.

Ділова розмова – це відкритий діалог. Стимулюйте партнера більше висловлюватися. Уважно слухайте його, якщо у розмові беруть участь кілька осіб, стимулюйте кожного висловлюватися, за собою залишайте право висловитися останнім.

Висловлюйтесь конкретно, а не абстрактно. При собі майте відповідні документи, щоб гідно підтвердити розмову фактами.

Ведіть розмову енергійно, конкретно. Більше оперуйте питаннями, щоб партнер погоджувався з вами. Ставлячи запитання, ви можете:
- отримати потрібну вам інформацію,
- проаналізувати умови, висунуті партнером,
- виявити нові обставини, що впливають на Вашу позицію,
- перевірити вплив вашого висловлювання,
- вислухати думку, протилежну вашій.

Запропонуйте список переваг, якщо опонент погодиться з вашою думкою, якщо він прагне зважити на ваші пропозиції. З урахуванням наслідків складіть план подальшої роботи з партнером. Зробіть висновок таким, щоб у вашого співрозмовника виникла зацікавленість мати з вами спільний інтерес, мати надію на спільну вигоду.

126. Допит як процес передачі інформації. Класифікація запитань, що використовуються у процесі допиту.

Допит - це процес отримання показань від особи, яка має відомостями, що мають значення для розслідуваної справи. Це найпоширеніше, але і найскладніше слідча дія. І справа не тільки в тому, що слідчому нерідко протистоїть людина, що не бажає говорити правду або взагалі давати показання; помилятися, помилятися може і щиро прагне повідомити все відоме йому в справі. Спотворення і вигадка належить своєчасно виявити і врахувати при оцінці та використанні показань. Для слідчого показання - джерело доказів, а які у них фактичні дані - докази. Для підозрюваного та обвинуваченого показання - засіб захисту від виниклого проти них підозри або пред'явленого обвинувачення. Це необхідно враховувати, оцінюючи значення допиту як слідчої дії. Допит являє собою процес передачі інформації про розслідуваному подію або пов'язаних з ним обставин та осіб. Ця інформація надходить до допитуваного в момент сприйняття ним тих чи інших явищ або предметів, запам'ятовується і потім при допиті відтворюється і передається слідчому.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути сформульовані допитуваному. За своєю спрямованістю запитання поділяються на основні (спрямовані на з’ясування головних відомостей у справі) та доповнюючі (спрямовані на з’ясування фактів, пропущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і найточніше з’ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: «Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа знаходився пістолет?»); нагадуючими — переслідують мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: «Що Ви робили після дня народження? В якому місці Ви гуляли?» тощо); контрольними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитуваним, з’ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16 годині?»).

Під час допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні способи пред’явлення доказової інформації. Найдоцільнішою є класифікація способів пред’явлення доказів за декількома підставами:

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час ряду допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, що посилюють вплив на допитуваного доказів, що пред’являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, які пов’язані з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допитуваному особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин (запропонована система пред’явлення доказів була досліджена В. С. Комарковим*).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути упорядковані відповідно до ситуації допиту. Дослідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від давання показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежать не лише від ситуаційної зумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до давання показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

127. Кличний відмінок (закінчення іменників). Клична форма Іменників у діловому спілкуванні.

Кличний відмінок є однією з самобутніх рис української мови. Ро­сій­ська та білоруська мови цей відмінок втратили. В українських піснях звер­таються не тільки до осіб, але й до неживих предметів – персоніфікованих явищ природи: Ой не шуми, луже, зелений байраче, на плач, не журися, молодий козаче... Ой верше мій, верше, зелененький верше... Місяцю-князю... Ой ти Галю, Галю молодая... Галю, приходь... (Нар. тв.) Звертання обо­в’язково стоїть у кличному відмінку у творах класиків української літератури: Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила! (Леся Українка). Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! (Т. Шевченко). Зоре моя вечірняя, зійди над горою... (Т. Шевченко). Земле моя, всеплодющая мати... (І. Франко). Бандуристе, орле сизий, добре тобі, брате (Т. Шев­ченко). Пречиста діво, радуйся, Маріє... (Ю. Федькович). Якби ж то ти, Богдане п’яний...
(Т. Шевченко). Заворожи мені, волхве... (Т. Шевченко).
Примусове наближення української мови до російських норм призвело до часткової втрати форми кличного відмінка: замість Петре почали вжи­вати називний відмінок Петро, або, що ще гірше, Петя.

Іменники першої відміни у кличному відмінку мають такі закінчення:
а) закінчення -о мають іменники твердої групи: дружино, Ганно, книжко, Михайлівно, перемого, сестро, Микито, Миколо;
б) -е мають іменники м’якої та мішаної груп: воле, земле, Катре, робіт­ни­це, душе, круче;
в) -є – іменники м’якої групи після голосного та апострофа: Маріє, мріє, сім’є, Соломіє, Софіє;
г) -ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: Олю, Лесю, бабусю, бабцю, Галю, доню, матусю, тітусю.

Іменники другої відміни у кличному відмінку мають закінчення -у (-ю) або -е. Закінчення -у мають:
а) іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к-): батьку, синку;
б) іншомовні імена з основою на г, к, х: Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху;
в) деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж): слухачу, товаришу, атакож іменники сину, тату, діду.
Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Віталію, вчителю, Грицю, краю, лікарю, місяцю, пролетарю, розмаю, ясеню.
Закінчення -е мають:
а) безсуфіксні іменники твердої групи: Богдане, голубе, друже, козаче, орле, Петре;
б) іменники м’якої групи із суфіксом -ець: хлопче, молодче, шевче, кравче, при цьому суфікс -ець зазнає фонетичних змін. Але: боєць – бійцю, знавець – знавцю;
в) деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж: Довбуше;
г) загальні назви з основою на -р, -ж: гусляре, маляре, стороже, тесляре, школяре.

Іменники третьої відміни у кличному відмінку мають закінчення е: вісте, любове, радосте.
1. У звертаннях, що складаються із двох загальних назв, форму кличного від­мінка може мати як перше, так і друге слово: пане лейтенанте, але може бу­ти і пане лейтенант, пане директоре (директор), шановний ювіляре.
2. У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, форми клич­но­го відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: пані Катерино, панно Маріє, пане Ігорю, колего Сте­пане, друже Василю.
3. У звертаннях, що складаються із двох власних назв, імені та по бать­ко­ві, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Богда­но­ви­чу, Ярославе Андрійовичу, Оксано Мирославівно.
4. У звертанні, що складається із загальної назви та прізвища, форму клич­но­го відмінка має тільки загальна назва, а прізвище переважно виступає у формі назив­ного відмінка: колего Ментинський, пане Гнатюк. Такі звертання є дуже офіційними і сухими. Їх вживають тільки тоді, коли ім’я співрозмовника невідоме.

128. Структура юридичних термінів.

Юридичні конструкції --це стійкі побудови нормативного матеріалу за особливими типами зв'язків його елементів, їх типовими схемами, моделями, в які втілюється «юридичний матеріал». Тобто юридичні конструкції — це чіткі, відпрацьовані наукою і законодавчою діяльністю, перевірені практикою типові схеми правовідносин. Особливі юридичні конструкції дозволяють включати в дію — залежно від обставин — різні юридичні норми. Відпрацьованість конструкцій — показник досконалості законодавства. Такими юридичними конструкціями є «кримінальна недоторканність», «необхідна оборона», «суб'єктивні права» та ін.

Приклад юридичних конструкцій: громадянин К., який перебігав вулицю, був збитий автомашиною і зазнав важкої травми. Залежно від особливостей обставин у кожній з наведених конструкцій «працюють» різні юридичні норми.

Конструкція 1. «Соціальне забезпечення». Громадянин К. одержує від органів соціального забезпечення допомогу по тимчасовій непрацездатності (за наявності умов, передбачених законодавством про соціальне забезпечення) без власних зустрічних дій.

Конструкція 2. «Договір добровільного страхування». Якщо громадянин К. має договір страхування, Держстрах при за-знанні ним травми виплачує суму страхування. Договірна конструкція передбачає, що відповідно до умов договору громадянин періодично вносить внески до страхової установи, а у разі нещасного випадку одержує обумовлену в договорі суму. Конструкція 3. «Юридична відповідальність заподіювана шкоди”. Громадянська майнова відповідальність власника автомашини, що збив громадянина К., полягає у відшкодуванні заподіяної шкоди. Специфіка цієї конструкції полягає в тому, що це — особлива юридична відповідальність, відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Така шкода обов'язково відшкодовується, якщо не буде доведено, що вона виникла внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

В юридичній техніці поряд з важливістю правильного застосування юридичної термінології і юридичних конструкцій не менше значення має форма нормативно-правового акта.

Прийоми і правила викладу юридичних норм у тексті нормативно-правового акта стосуються:

1) способів викладу;

2) формулювання заголовних назв статей і частин тексту;

3) юридичного стилю;

4) юридичної мови.

Існують два основних способи викладу юридичних норм у тексті закону:

• абстрактний — характеризується тим, що ознаки явищ, незважаючи на їх різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними поняттями;

• казуїстичний — характеризується урахуванням індивідуальних ознак явищ, їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випадки — казуси.

Абстрактний спосіб (прийом) викладу свідчить про вищий рівень юридичної техніки. Однак казуїстичний спосіб (прийом) дозволяє з більшою визначеністю і чіткістю регулювати суспільні відносини, точно визначати кількість випадків відповідальності тощо. Абстрактний і казуїстичний способи викладу юридичних норм доповнюють один одного у разі їх правильного застосування.

Загальні вимоги до форми нормативних актів (формулювання заголовних назв статей і частин тексту, юридичного стилю, юридичної мови):

1) логічна послідовність і компактність викладу нормативних розпоряджень, що містяться в нормативному акті; відповідність змісту закону його найменуванню;

2) відсутність суперечностей усередині нормативного акта, а також суперечностей з іншими нормативними актами; заповнення прогалин;

3) наявність формальних реквізитів у нормативних актах: найменування акта; органу, шо його видав; місця видання; дати видання; підписів офіційних осіб; порядкового номера;

4) наявність встановленої структури нормативного акта: глав, розділів і частин — у великих законах; статей — у всіх законах; пунктів — у підзаконних актах; заголовків у кожній статті — у законах, переважно в кодексах, а також можливість преамбул в окремих законах; додатків — у підзаконних нормативних актах.

5) стислість викладу і разом з тим сність, логічність, граматична правильність мови нормативного акта — без художньої красивості і декларативних положень: метафор, епітетів, порівнянь, абревіатур, ненормативних слів і словосполучень та ін.

Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу.

Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у нормативному акті, суперечностей між його статтями, нечітких формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують кість акта, ускладнюють його усвідомлення і роз'яснення (тлумачення), реалізацію норм права в конкретних відносинах.

Види юридичних (правотворчих) помилок такі.

1. Власне юридичні — прийняття декларативних норм, тобто норм, не забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами; наявність колізійних норм, тобто норм, що суперечать одна одній; відсилання до неіснуючих нормативно-правових актів або неповне закріплення життєвих обставин, що мають істотне значення для застосування норм права; прогалини та ін.

2. Логічні — наявність логічних суперечностей між окремими нормативними розпорядженнями, порушення домірності визначення понять; тавтологія — повторення одного терміна в іншому, наприклад, «живі тварини», «ліс як деревна рослинність»; визначення одного невідомого терміна через інший невідомий, наприклад, визначення оперативно-розшукової діяльності як виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення оперативно-роз-шукових заходів, та ін.

3. Граматичні — наявність ненормативних словосполучень, громіздких конструкцій, що ускладнюють розуміння змісту статті нормативного акта, та ін.

Юридична техніка в правозастосовній діяльності містить:

1) методики роботи над текстами правозастосовних актів;

2) прийоми найдосконалішого викладу думки правозастосу-вача (суду, адміністрації та ін.) у судовому рішенні, рішенні арбітражних судів та інших актах;

3) вибір найдоцільнішої структури правозастосовного акта, термінології і мови та ін.

Виносячи правозастосовний акт, суб'єкт застосування повинен указати орган, що застосовує право, і відповідальну особу (якщо орган колегіальний, то вказується його склад), осіб, що беруть участь у розгляді справи (якщо ця участь є обов'язковою). Правозастосовник зобов'язаний описати діяння, що стало предметом розгляду, навести докази вчинення діяння конкретною людиною. У тексті документів слід навести і норми законодавства. Правозастосовний акт має таку структуру: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, результативна частина.