рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Що є релігією

Що є релігією - раздел Философия, Вступ до філософії. Історико-філософський та релігієзнавчий аспекти. Курс лекцій Здається, Всі Релігії Мають Такі Спільні Особливості. У Релігіях Є Низка ...

Здається, всі релігії мають такі спільні особливості. У релігіях є низка символів,котрі викликають почуття благоговінняабо пошаниі пов'язані з РИТУАЛАМИ або церемоніями (такими, як служби в церкві), в яких беруть участь громади віруючих. Деякі з цих складових потребують певного уточнення. Незалежно від присутності чи відсутності богів у релігійній вірі, у ній практично завжди існують істоти або об'єкти, що вселяють почуття благоговіння чи подиву. Наприклад, у деяких релігіях люди вірять не у персоналізованих богів, а в «божественну силу». В інших релігіях існують постаті, котрі не є богами, проте викликають почуття благоговіння (скажімо, Будда або Конфуцій).

Ритуали, пов'язані з релігією, дуже різноманітні. Ритуальні акти можуть включати молитву, декламацію, спів, споживання певних видів їжі (або утримання від цього), піст у визначені дні тощо. Оскільки ритуальні акти орієнтовані на релігійні символи, вони переважно розглядаються як щось цілком відмінне від звичаїв і процедур повсякденного життя. Запалення свічки на честь бога або з метою його умиротворення за своєю значимістю відрізняється від аналогічної дії, що робиться задля освітлення. Релігійні ритуали часто виконуються в усамітненні, проте у всіх релігіях існують колективні церемонії за участю віруючих. Регулярні церемонії зазвичай відбуваються у спеціальних місцях – церквах, храмах або церемоніальних майданчиках.

Існування колективних церемоній переважно розглядається соціологами як один із головних чинників, що відмежовують релігію від магії...”[18]

Відповідно, Ґіденс дає таке визначення:

“Релігія – комплекс вірувань, якого дотримуються члени громади, символи якого сприймаються з відчуттям побожності або подиву, разом з ритуальними церемоніями, в яких беруть участь члени громади”[19].

Таке розуміння є загальноприйнятим в соціології і релігієзнавстві і охоплює увесь спектр тих культових систем, які звичайно називають релігіями.

В цьому смислі релігійним світоглядом може бути назване будь-яке світоглядне вчення, яке фактично стало основою відповідної системи колективних культових практик. Це цілком може бути вчення, яке за своїм походженням є філософським, – як це і мало місце у випадку даосизму, конфуціанства, буддизму.

Проте, оскільки ми розглядаємо як визначальну властивість філософського світогляду його особистісний характер, активну участь розуму людини у виробленні її власного світогляду, то світогляд переважної більшості прибічників цих вчень не є філософським. Для переважної більшості з них вірування, яких вини дотримуються, не є результатом власних світоглядних пошуків, міркувань, дослідження різних точок зору на світоглядні проблеми. Вони приймають те або інше вчення на віру, некритично, догматично, покладаючись на релігійні авторитети, а не на власний розум.

Мігель де Унамуно так характеризує релігійну віру:

“віра – …це скоріше довіра до особи, яка нас у чомусь запевняє, а не раціональне визнання якогось теоретичного принципу. На місце об’єктивного елемента пізнання віра ставить особистий. Ми віримо не чомусь, а скоріше комусь, хто нам щось обіцяє або нас у чомусь переконує. Ми віримо особистості і Богу. ...віра ... не є теоретичним пізнанням або раціональним визнанням істини... “Віра – це внутрішнє смирення або визнання духовної влади Бога, безпосереднє послушання...” Так говорить Сіберг. …слово “віра” передбачає довіру, підкорення чужій волі, особі. ...Таким чином, ми віримо в того, хто говорить нам істину, в того, хто вселяє в нас надію; а не прямо і безпосередньо в саму по собі істину або в саму по собі надію.”[20]

Хоча Унамуно й говорить про довіру Богу і визнання духовної влади Бога, насправді релігійна віра є довірою до тих і визнанням духовної влади тих, хто говорить від імені Бога. Адже переважна більшість віруючих не отримують безпосередньо одкровення істини і накази від Бога. На таке безпосереднє спілкування з Богом претендують лише ті, хто вважають себе релігійними пророками, а не звичайні віруючі.

 

Релігійні організації, як правило, вимагають від віруючих такого безумовного прийняття на віру, замість випробування розумом. Тому поняття релігії як системи організованих колективних культових практик тісно пов’язане з догматизмом. Догматизм, у свою чергу, є протилежністю філософського підходу до світоглядної проблематики. Сучасний англійський філософ С.Лоу так характеризує відмінність між філософією та релігією:

“Одна з особливостей філософії, що відрізняє її від релігії, полягає у тому, що філософія являє собою, по суті, раціональне заняття. Філософи прагнуть обґрунтувати свої відповіді на згадані вище питання. Хоча релігія також пропонує відповіді, вона далеко не завжди намагається навести розумні підстави для визнання цих відповідей. Її відповіді часто обґрунтовуються посиланням на авторитет, який приймається на віру. У цих випадках філософія та релігія розходяться.

...Спитайте мене, звідки взявся Всесвіт, і я можу висловити припущення, що він був створений величезним жовтим бананом на ім’я Дафі. Звичайно, дуже важко навести якісь підстави на підтримку такої відповіді. В західній традиції так склалося, що ніхто не зацікавиться всерйоз чиєюсь філософською точкою зору, якщо її автор не здатний якось виправдати її. Якщо я не зможу навести розумних доводів на підтримку того, що Всесвіт був створений величезним жовтим бананом на ім’я Дафі, то жоден філософ не сприйме мене всерйоз. І буде цілковито правий.”[21]

З цієї точки зору, релігійний підхід до світоглядних питань можна порівняти з позицією людини, яка заявляє, що Всесвіт був створений величезним жовтим бананом на ім’я Дафі, і на підтвердження цього посилається на авторитет самого Дафі, який нібито відкрив їй або іншим людям цю істину.

 

6. Філософія і наука

Чи є філософія наукою? На це питання не існує однозначної відповіді, оскільки не існує однозначного розуміння того, що таке наука, які є критерії науковості, що відокремлюють науку від ненауки.

Існують загальновизнані наукові дисципліни, до яких відносяться, з одного боку, природничі науки (фізика, хімія, біологія), з іншого, формальні, логіко-математичні (формальна логіка, алгебра, геометрія).

Складніша ситуація з дисциплінами гуманітарно-суспільного напрямку. Лише економічна наука здобула більш-менш міцне визнання в якості наукової дисципліни, завдяки тому, що має справу з кількісно вимірюваними (у грошових одиницях) показниками людської діяльності. Хоча за принципами побудови вона досить суттєво відрізняється як від природничих, так і від логіко-математичних дисциплін. Що стосується таких дисциплін як психологія та соціологія, то на даний момент вони являють собою щось дуже неоднорідне, позбавлене чіткої логічної структури – суміш емпіричних (досвідних) даних, статистики, малопродуктивних квазіприродничих (побудованих за зразком природничих наук) теорій, філософських теорій про людину і суспільство з описом можливостей і практики їх застосування у відношенні до психічних та суспільних проблем.

Філософію можна назвати “матір’ю” усіх наук у тому смислі, що на ранньому етапі розвитку раціонального пізнання не було звичної для нас спеціалізації на окремі наукові дисципліни, а всі набуті раціональним шляхом знання й теорії утворювали єдине ціле, яке називали філософією. Поступово розвиток пізнання приводив до виокремлення і відокремлення від філософії найбільш логічно розроблених теоретичних систем (наук, таких як математика, фізика, хімія) з притаманними їм спеціальними методами дослідження. В сфері відання філософії залишалися проблеми, які не піддаються розв’язанню методами цих наук.

Філософію об’єднує з загальновизнаними науками її раціональний характер: певна теорія може бути всерйоз сприйнята науковою спільнотою лише якщо вона раціонально обґрунтована, якщо на її користь наведено солідні аргументи.

Подібно до наукових, філософські ідеї й теорії виникають і розвиваються як результат раціональної критики побутових уявлень та попередніх філософських теорій.

Проте в інших аспектах філософія суттєво відрізняється від таких взірцевих наукових дисциплін як фізика, хімія чи геометрія. Насамперед, вона відрізняється характером тих питань, які для неї властиві.

Ісая Берлін в есе “Призначення філософії” поділяє всі питання, на які люди шукають відповіді, на три групи (“корзини”):

1) питання, відповіді на які можуть бути знайдені за допомогою упорядкованого спостереження й експерименту; з деякими застереженнями сюди ж відносяться й питання про події, що відбувалися в минулому (оскільки наше знання про них ґрунтується на свідченнях очевидців), – царина емпіричних (насамперед, природничих) та історичних наук;

2) питання, “визначені в термінах заданих систем аксіом, встановлених правил висновування тощо”, відповідь на які “може бути отримана через коректне, заздалегідь встановлене застосування цих правил”, – царина формальних наук (логіки й математики);

3) питання, які не належать до жодної з перших двох груп, – філософські (≡світоглядні) питання.

Перші два типи питань відрізняються за методами, які застосовуються для пошуку відповідей на них: відповіді на математичні питання не можуть бути отримані через спостереження, а відповіді на емпіричні проблеми – засобами чистих розрахунків. Проте між ними є дещо спільне: вони ніби містять в собі “вбудовану техніку для пошуку відповідей на них”: ми знаємо де шукати відповідь, що надає одним відповідям правдоподібність, а іншим – ні, які методи будуть відповідати питанню, а які ні.

Для світоглядних питань не існує таких методів. На відміну від емпіричних та формальних питань, такі питання як "Що таке час?", "Що таке число?", "В чому смисл життя людини на Землі?", "Як можливе знання фактів минулого, які вже відійшли – відійшли куди?", "Чи справді усі люди браття?" не містять в собі “вказівок на шляхи, на яких мають бути знайдені відповіді”.[22]

Філософія не дає готового знання, яке можна просто заучити й застосовувати. Кожне філософське питання є дискусійним, різні філософи дають на нього різні відповіді. Людина, яка вивчає філософію, мусить досліджувати й оцінювати аргументи прибічників різних точок зору, шукати власні аргументи і формувати власну позицію. Філософія потребує самостійного мислення і допомагає людині розвинути навички такого мислення. Тим самим філософія допомагає людині стати повноцінною особистістю, здатною раціонально формувати власну точку зору, а не приймати на віру погляди оточуючих людей чи “авторитетів”, – індивідом, що займає і відстоює власну позицію, а не пливе за течією.

7. Основні розділи філософії

Онтологія – міркування про устрій буття, першооснови і загальну структуру дійсності

Філософська теорія пізнання або розвитку наукового знання – гносеологія (гр.) або епістемологія (лат.). Вживання того або іншого слова в основному визначається національною традицією. У вітчизняній філософській літературі частіше вживається слово ‘гносеологія’; у перекладній літературі з англійської чи французької мов – ‘епістемологія’. Токож поняття ‘епістемологія’ частіше вживається у відношенні до теорій розвитку наукового знання.

Практична філософія – міркування про те, як людина має жити й чинити, в чому суть доброго життя. При цьому поняття ‘добре’ поєднує в собі два значення: ‘щасливе’ й ‘доброчесне’. Якщо ці два значення розділити, то отримаємо два підрозділи:

евдемонологія – міркування про те, що потрібно для щастя,

філософія моралі.

У близькому значенні вживається також поняття аксіологія – міркування про цінності, їх природу, дослідження ціннісних орієнтацій людини.

Філософська антропологія – міркування про природу, сутність людини, її призначення, сенс життя та смерті.

Соціальна або політична філософія – міркування про людину як соціальну істоту, що формується у суспільстві, у взаємодії-спілкуванні з іншими людьми, про відношення між людиною і суспільством та державою, про вади й переваги різних суспільних устроїв, про суспільні ідеали тощо.

 

8. Основні етапи світоглядного розвитку західної цивілізації

В розвитку філософії, а також і в європейській історії в цілому, виділяють такі основні етапи:

1. Античність (≈ VI cт. до н.е – IV cт. н.е.) – вважається, що головним предметом філософського осмислення в цей період є Всесвіт, космос (тому часто говорять про космоцентризм Античної філософії), хоча античні філософи приділяли багато уваги й іншим проблемам, – зокрема, моральним і політичним.

2. Середньовіччя (≈ IV – ХIV cт.), пов’язаний з домінуванням християнської релігії, яка підпорядковує собі філософію. Становище філософії в цей період характеризується висловом: “Філософія – служниця теології”. Головною темою філософських роздумів в цей період є Бог (теоцентризм).

3. Перехідний період (ХIV – ХVIІ cт.), пов’язаний з Відродженням і Реформацією.

Відродження (Ренесанс) – культурний рух (ХIV – ХVI cт.), для якого характерне намагання відродити філософські й мистецькі традиції Античності. В центрі філософії цього періоду перебуває людина та природа.

4. Реформація – релігійний рух ХVI – ХVIІ ст. за ‘повернення до витоків’, очищення християнського віровчення, спрямований проти католицької Церкви, авторитету Папи Римського і священнослужителів. Реформація підірвала світоглядну монополію і політичний вплив католицької Церкви, внаслідок чого (всупереч намірам лідерів Реформації) політика, суспільне життя, наука й філософія звільнилися з-під релігійної влади, стали світськими.

5. Новий час (модерн) (≈ ХVI – ХІХ cт.) – в центрі уваги філософії перебувають проблеми наукового пізнання, опанування з його допомогою природи, наукового переустрою суспільного життя.

6. Сучасний, посткласичний (некласичний) період, який часто називають постмодерн (з ХІХ cт.). Для цього періоду характерне зростання скепсису щодо можливостей науки й розуму, критика домінування у сучасній цивілізації техніки, організації, бюрократії, інструментального мислення. В крайніх випадках ця тенденція переходить в намагання взагалі відкинути раціоналізм (віру в розум, від лат. ratio – розум) і сучасну цивілізацію. Натомість, у сучасній філософії зростає вага орієнтації на інші форми духовності – мистецтво, релігію тощо. В центр філософських роздумів повертається людина не лише як раціональна істота (homo sapiens – людина розумна), але й як істота, наділена іншими духовними здатностями – волею, чуттєвістю, здатністю до емоційного переживання власного буття-у-світі та відносин з іншими людьми, релігійно-сакрального ставлення до дійсності тощо.

 


Тема 2. Формування основ західної філософії

в античних Греції та Римі

План

1. Давньогрецька натурфілософія і зародження раціонально-критичної традиції

2. Філософський поворот до людини. Софісти і релятивізм

3. Сократ: проблема самопізнання, моральний пошук і знання про незнання

4. Філософська система Платона

5. Сократ і Платон: філософія як пошук істини і філософія як знання

6. Арістотель: філософія “золотої середини”

7. Елліністична філософія

8. Розвиток науки і медицини в античній Греції

 

1. Давньогрецька натурфілософія і зародження раціонально-критичної традиції

Філософія виникає приблизно у VI столітті до н.е. водночас у трьох великих цивілізаціях – Греції, Китаї та Індії. Оскільки наш курс філософії досить короткий, то ми зупинимося лише на філософії давньої Греції, що започаткувала європейську філософську традицію.

Перші грецькі філософи цікавилися, насамперед, природою, намагалися зрозуміти устрій природи і пояснити зміни, які відбуваються в ній, – тому їх називають натурфілософами. Більшість з цих філософів (за виключенням Демокріта) представляють період розвитку античної філософії, закінчення якого пов’язують з іменем Сократа, тому їх називають також досократиками.

Першим філософом вважається Фалес з Мілету (≈630-560 рр. до н.е.), відомий тим, що стверджував: “Усе є вода”.

Розглянемо, в чому полягав внесок давньогрецьких натурфілософів у розвиток уявлень про світ.

 

1.1. Відхід від міфологічного способу розуміння світу

Як вже говорилося на попередній лекції, давньогрецькі натурфілософи намагалися дати природне пояснення природним явищам. Вони відійшли від міфологічного способу розуміння природи (пояснення природних явищ діями богів і духів), і, натомість, намагалися зрозуміти устрій природи, зрозуміти природу з самої себе, побачити її внутрішні закономірності, її логос.

У віршах давньогрецького поета-філософа Ксенофана (≈570-480 рр. до н.е.) знаходимо пряму критику міфологічних уявлень про богів. Ксенофан висловлює думку, що люди “створюють” богів за власною подобою:

Ефіопи [малюють богів] ... чорними й з приплюснутими носами,

Фракійці – рудими й блакитноокими...

Якби мали руки бики та леви чи коні,

Щоб малювати руками, творити скульптуру, як люди,

Коні тоді на конів, а бики на биків подібних

Малювали б богів і тіла їх ваяли б,

Точно такими, як кожного власна подоба.

 

1.2. Формування і розвиток уявлень про матерію

Перша ідея, з допомогою якої давньогрецькі натурфілосоофи, мілетці, намагалися зрозуміти устрій природи – ідея про те, що в усіх змінах у природі є щось незмінне – першоречовина, субстанція, яка зберігається, змінюючи свої форми.

Ця ідея характерна насамперед для філософів з Мілету (іонійська школа) – Фалеса, Анаксімандра та Анаксімена.

Фалес, який вважається засновником філософії, знаменитий насамперед вченням про те, що усе є вода – вода є першоречовиною, субстанцією, з якої усе утворюється і на яку усе перетворюється. Це вчення можна вважати першим, примітивним вченням про матерію.

При розгляді вчень філософів важливо не стільки те, що вони вчили, скільки те, як вони мислили. Тож поставимо питання: чому Фалес вважав, що першоосновою, з якої усе виникає і на яку усе перетворюється, є вода? Як він міг дійти до такого висновку?

Мабуть, на цю думку його наштовхнули такі спостереження: по-перше, вода є необхідною для життя – вона ніби перетворюється на частини живих організмів; по-друге, у випадку води ми можемо наочно спостерігати перетворення на речовини з зовсім іншими якостями – з, одного боку, на тверду речовину, лід, з іншого – на газ, пару; також ми можемо спостерігати як багато речовин розчиняються у воді – ніби перетворюються на воду.

Учень Фалеса, Анаксімандр (≈610-546 рр. до н.е.) запропонував іншу ідею першоречовини. За його вченням, першоречовина, з якої все виникає і на яку усе перетворюється, не є ані водою, ані якоюсь іншою відомою речовиною. Анаксімандр називав цю першоречовину “апейрон”, що означає безмежне і невизначене.

Чому Анаксімандру могла не сподобатися ідея про те, що усе є вода? І навіщо йому сподобалося придумувати якийсь незрозумілий апейрон?

Давайте поміркуємо. Припустимо що будь-яка речовина може перетворюватися на воду, а вода – на будь-яку речовину. В такому разі дерево або залізо може перетворитися на воду, а вода – на будь яку речовину. Але ж це означає, що дерево, або залізо може перетворитися на будь-яку речовину. І, у свою чергу, будь-яка речовина може перетворитися на дерево або залізо. Це означає, що будь-яка речовина може перетворитися на будь-яку іншу речовину. Тобто, у нас немає раціональних підстав вважати саме воду, а не якусь іншу речовину, першоречовиною. Першоречовина не може бути якоюсь конкретною речовиною. Першоречовина, субстанція, яка, змінюючи свої форми, стає то водою, то деревом, то залізом, сама не є ані водою, ані деревом, ані залізом.

“Апейрон” Анаксімандра є безпосереднім аналогом сучасного поняття матерії – так само як і матерія, “апейрон” є абстракцією, яка не є жодною конкретною речовиною, але водночас представляє кожну з них, а також виражає ідею про взаємну перетворюваність різних речовин.

Ще один філософ з Мілету, учень Фалеса й Анаксімандра Анаксімен (≈585-525 р. до н.е.) вважав, що першоречовиною, з якої усе виникає, є повітря: усі речі – це не що інше, як згущене повітря.

Геракліт з Ефесу (≈540-480 рр. до н.е.) вважав, що першоречовиною, з якої все утворюється і в яку все переходить, є вогонь. Це вчення тісно пов’язане з вченням Геракліта про зміни, яке ми розглянемо дещо пізніше.

Емпедокл (≈494-434 рр. до н.е.) із Сицилії не погодився з ідеєю єдиної першоречовини. Він вважав, що першоречовин має бути кілька, тому що неможливо пояснити величезну багатоманітність речовин і їх властивостей, виходячи з якоїсь однієї. В той же час це легко зробити, якщо розглядати усі речовини як суміші, комбінації кількох “чистих”, базових речовин в різних пропорціях, – подібно до того, як сучасна наука зводить усю нескінченну багатоманітність кольорів до комбінації трьох базових кольорів – синього, зеленого та червоного.

За вченням Емпедокла, існує чотири першоречовини: вода, вогонь, земля і повітря, – а усі інші речовини утворюються в результаті поєднання цих першоречовин у різних пропорціях.

Більш складне вчення про будову речовин висловив Анаксагор (500-428 р. до н.е.). Він вважав, що кожна речовина, навіть у своїй найменшій кількості, містить в собі деяку кількість часточок усіх інших речовин. Навіть у найкрихітнішій частинці будь-якої речовини є щось від усього. Ю. Гордер пояснює цю теорію аналогіями з сучасної науки:

“За допомогою сучасної лазерної техніки можна скласти так звану «голограму». Якщо голограма, яка зображує автомобіль, трісне, ми однаково побачимо зображення цілого автомобіля, навіть якщо вціліє один лише фрагмент, скажімо бампер. Тому що кожна найменша часточка голограми містить увесь мотив.

Так само збудований наш організм. Якщо з пальця зняти клітину шкіри, то клітинне ядро міститиме не тільки інформацію про те, як виглядає моя шкіра, але й які в мене очі, скільки пальців і якої форми пальці, якого кольору волосся тощо. Кожнісінька клітинка тіла містить детальний опис інших клітин, з яких складається наш організм. Ось це і є «щось з усього» в кожній окремій клітині. Цілість міститься в кожній найменшій частці.

Анаксагор називав ці найкрихітніші складові, котрі мають «щось з усього», «зернами» або «зародками».

Анаксагор також припускав існу­вання своєрідної сили, яка «упорядковує» частинки і тво­рить тварин і людей, квіти і дерева. Цю силу він називав «духом» або «розумом».”[23]

Найвищим досягненням давньогрецької натурфілософії вважається атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта.

Левкіпп (про якого невідомо майже нічого, крім того, що він начебто був вчителем Демокріта; історики філософії взагалі непевні, чи він існував) та Демокріт (≈460-370 р. до н.е.) висунули теорію про те, що усе складається з атомів – дуже маленьких, невидимих і неподільних елементів, які відрізняються один від одного формою та кольором, і є суцільними, не мають у собі порожнечі.

Демокріт у своїй теорії спирався, мабуть, на таке міркування: ми знаємо, що речі можна ділити на частини, – аж до дуже маленьких, ледве видимих або й невидимих частин. Очевидно, має бути якась межа цьому поділу – тому логічно припустити, що існують найменші, далі вже неподільні частинки, і що ці частинки настільки малі, що їх неможливо побачити. Можливість поділу тіла Демокріт пов’язував з наявністю порожнечі всередині нього, наявністю якоїсь відстані між частинками. Тому найменші частинки, щоб бути неподільними, повинні бути суцільними, не містити у собі цієї порожнечі; він вважав, що за такої умови вони будуть абсолютно твердими, – такими, що ніяка сила не зможе їх розділити.

1.3. Космологічні вчення Фалеса і Анаксімандра

Фалес вважав, що Земля є плоскою, має форму кола, підтримується водою і плаває подібно до корабля, а землетруси пояснював тим, що Земля качається на хвилях. Це вчення виходить зі здогадок, аналогій (землетрус – хвилі), міркувань симетрії (форма кола – фігури, усі точки якої рівно віддалені від центру), а також з головної ідеї Фалеса, про те, що вода є першоречовиною, першоосновою буття.

Анаксімандр заперечував цю ідею і вважав, що Земля – тіло, яке ніщо не тримає і яке залишається на місці внаслідок симетричного розташування по відношенню до усіх тіл космосу. Він також вважав, що Земля має форму барабана, має дві поверхні.

Чому Анаксімандр не прийняв ідею Фалеса про те, що Земля є плоскою і плаває по воді?

Ймовірно, він міркував так: якщо Земля тримається на воді, то на чому тримається вода? Якщо ми скажемо, що вода тримається на чомусь, то на чому тримається це щось? (Згадаймо інше подібне давнє уявлення: Земля стоїть на трьох слонах, слони – на черепасі. А черепаха?) Очевидно, спосіб пояснення, який вимагає до нескінченності вводити усе нові й нові підпірки, є незадовільним, тому від самої ідеї підпірок треба відмовитися. Отже, краще припустити, що Земля не має підпірок, вона вільно тримається у космосі.

Ідея про симетричний устрій космосу вводиться Анаксімандром, щоб пояснити стійкість, нерухомість Землі: щоб Земля рухалася в якомусь напрямку, потрібна якась причина, якась відмінність між тим, що є в цьому напрямку, і тим, що є в протилежному напрямку. Якщо ж такої відмінності немає, то немає і причин для руху. Отже, Земля нерухома тому, що космічні тіла, які знаходяться по один її бік, ніби врівноважують космічні тіла, що знаходяться по інший бік. Як зауважує Карл Поппер, це теорія Анаксімандра виявляється гідним подиву передбаченням теорії гравітації Ньютона, яка виникла через більш як дві тисячі років.

Ідея, що Земля має форму барабана, породжена тими ж міркуваннями симетрії: якщо є одна поверхня Землі, то має бути й інша, точно така ж сама. Карл Поппер відзначає, що міркування симетрії логічно мали б привести Анаксімандра до ідеї про те, що Земля має форму кулі, але цьому, очевидно, завадив повсякденний досвід, який нібито з очевидністю свідчить про те, що поверхня Землі є плоскою.

Це показує, що абстрактні міркування, які не спираються на досвід, нерідко приводять до кращих, більш близьких до істини ідей, ніж міркування, які спираються на безпосередній досвід, очевидність, видимість.

1.4. Проблема змін

Одна з головних проблем, яка цікавила давньогрецьких натурфілософів – це проблема змін. По відношенню до цієї проблеми було сформульовано дві протилежні точки зору. Одна з них належить Геракліту, інша – Парменіду.

Геракліт вважав першоречовиною, з якої усе виникає і на яку усе перетворюється, вогонь:

“цей світ – ... не створений ніким із богів ... був, є і завжди буде вічно живим вогнем, який мірно спалахує і згасає”; “усі речі перетворюються на вогонь, а вогонь – на всі речі, подібно до того, як товари обмінюються на золото, а золото – на товари”.

Чому вогонь? Тому що вогонь найкраще представляє головну ідею філософії Геракліта: ніщо не є незмінним, усе постійно змінюється, “усе тече”; навіть речі, які видаються нам незмінними (наприклад, залізо чи каміння), постійно (хоча, можливо, й дуже повільно, непомітно для нас) “згорають”.

Усі ці зміни відбуваються згідно з законом, розумом, логосом, що панує у Всесвіті, – його пізнання і є метою філософа.

Знамените висловлювання Геракліта:

“Не можна двічі увійти в ту саму річку”.

Чому не можна? Мабуть, кожний із нас багато разів заходив у Дніпро. Але, як стверджував Геракліт, кожного наступного разу це вже була не та сама річка, і ми самі були вже не ті: і річка, й ми самі за цей час змінилися.

Один з учнів Геракліта пішов ще далі. Він стверджував: що не можна навіть один раз увійти в ту саму річку: адже поки ми входимо в неї, і ми й річка змінюємося.

Геракліт також створив вчення про єдність протилежностейдіалектику: згідно з цим вченням світ складається з протилежностей (як лук і стріла, день і ніч, мир і війна, добро і зло), які утворюють єдність і ведуть між собою боротьбу: саме ця боротьба і веде до змін.

Сучасник Геракліта, Парменід (≈540-480 рр. до н.е.) вважав, що нічого не змінюється, що буття є незмінним і суцільним – у ньому немає порожнечі. Ця теорія видається на перший погляд безглуздою, адже усі ми бачимо зміни, які постійно відбуваються навколо нас. Проте Парменід логічно обґрунтував свою теорію; він доводив, що зміни неможливі, бо ідея змін суперечить розуму; тому видимі зміни – це ілюзія.

Треба довіряти не відчуттям, не очевидності, а розуму. Ця позиція, яку називають раціоналізмом (віра у розум як найвищий критерій істинності), між іншим, відповідає сучасному науковому підходу. Наприклад, ми кожного дня можемо побачити, як Сонце обертається навколо Землі. Але ж ми знаємо, що насправді це не так. Отже, сучасна наука теж вчить не довіряти очевидності.

Ось як міркував Парменід:

Буття є. Небуття – немає. (Адже небуття – це те, чого немає. Отже, небуття немає.)

Що таке порожнеча? Порожнеча – це ніщо, тобто небуття.

Але ж, як ми знаємо, небуття немає. Отже, порожнечі немає.

Значить, усе буття заповнене, суцільне, в ньому немає порожнечі.

А це значить, що рух неможливий. Адже рух – це зміна місця; щоб якесь тіло перейшло з одного місця на інше, необхідно, щоб це інше місце було незаповненим, порожнім. Але ми знаємо, що порожнечі немає. А отже, рух неможливий.

Але ж будь-яка зміна – це і є рух. Отже, зміни неможливі. Ідея зміни суперечить розуму. Буття цілком незмінне.

Учень Парменіда, Зенон Елейський, доводив неможливість змін, суперечність ідеї зміни розуму знаменитими прикладами, які називали апоріями. Згадаймо про деякі з них.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Вступ до філософії. Історико-філософський та релігієзнавчий аспекти. Курс лекцій

кафедра суспільних дисциплін.. Сепетий Д П..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Що є релігією

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Апорія “Ахіллес і черепаха”.
Ахіллес ніколи не наздожене черепахи. Він не може її наздогнати. Уявімо, що черепаха попереду Ахіллеса. Вона повзе, а він біжить – у тому ж напрямку. Він біжить дуже швидко, а вона повзе д

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги