Джерела міжнародного публічного права

Проблема джерел міжнародного публічного права активно ди¬скутується вченими юристами-міжнародниками, оскільки , його теоретичне розв'язання безпосередньо пов'язане із практичним втіленням у життя загальних принципів міжнародного права і по¬ложень міжнародних угод. З іншого боку, ця проблема має ве¬лике практичне значення, адже мова йде про те, де шукати норми міжнародного права, а, отже, про те, які норми є міжнародне-правовими, а які – ні У світовій літературі проводиться різниця між матеріальними і формальними джерелами права. Під матеріальними джерелами розуміють матеріальні умови життя суспільства. Але таке визна¬чення було б дещо загальним, бо матеріальні умови життя сус¬пільства так само служать джерелом й інших надбудовних со¬ціальних явищ, ідей. Міжнародне право пов'язане з матеріальни¬ми умовами життя суспільства через ряд ланок, зокрема через інтереси, потреби тощо. У свою чергу потреби матеріального жит¬тя, усвідомлені державою, визначають її волю. Матеріально зу¬мовлені таким чином волі держав втілюються в нормах міжнарод¬ного публічного права.

Предмет же вивчення міжнародного права складають тільки формальні джерела права. Отже, під джерелами міжнародною права треба розуміти ті форми, в яких знаходить свій вираз норми права.

Саме в такому розумінні можна стверджувати, що джерела міжнародного права - це кінцевий результат процесу утворення норм, тобто процесу узгодження воль суб'єктів міжнародного публічного права.

В міжнародній доктрині вважається, що найбільш повний перелік джерел міжнародного права дається в ст. 38 Статуту Між¬народного Суду ООН. До них відносяться:

а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що вста¬новлюють правила, безумовно визнані державами, які спереча¬ються;

в) міжнародний звичай як довід загальної практики, що виз¬нається як правова норма;

с) загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями;

d) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціа¬лістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

У даний час джерелами міжнародного публічного права є та¬кож ті нормативні резолюції міжнародних організацій, які, згідно з їх статутами, обов'язкові для держав-членів. Нарешті, автор підтримує позицію проф. з

С.-Петербурга Ю. Я. Баскіна2, який вка¬зує на величезний вплив Біблії на розвиток міжнародно-правових норм Детальний розгляд па її сторінках «права війни», міжна¬родно-правового інституту — статусу іноземців, договірного пра¬ва, окремих загальнолюдських норм поведінки дозволяє робити висновок: Біблія є не тільки Священне Писання, релігійна і літературно-історична пам’ятка, але й важливе джерело міжнародного публічного права.

Розглянемо докладніше форми прояву та існування міжнародно-правових норм.

А. Під загальними міжнародними конвенціями розуміються договори, в яких беруть або можуть взяти участь усі держави І які містять такі норми, що є обов'язковими для всього міжнарод¬ного співтовариства, тобто норми загального міжнародного права. До спеціальних підносяться договори з обмеженою кількістю учас¬ників, для яких обов'язкові положення цих договорів.

Міжнародний договір відіграє у сучасних міжнародних правовідносинах роль основного, першорядного джерела. У вітчизняній літературі правильно

зазначаються ті моменти, які висунули договір на перше місце серед джерел міжнародного права.

1. Ускладнення міжнародних зв'язків і небачені раніше темпи розвитку міжнародного життя викликали і викликають необхід¬ність чіткого й оперативного регулювання міжнародних відносин.

2. Зростання ролі міжнародних відносин, які охопили прак¬тично всі країни й народи, звичайно, визначило необхідність по¬силення свідомого й узгодженого впливу держав на міжнародні відносини.

3. Договір здатний викликати до життя нові відносини між державами і, отже, вносити цілеспрямовані зміни і корективи у міждержавні відносини. Потреба в такого роду впливі стає дедалі все настійнішою.

4. Договір створює сприятливі умови для зміцнення міжнарод¬ного правопорядку. Форма договору дає змогу чіткіше формулювати норми (таємні прана і зобов’язання), полегшує, контроль за їх виконанням як самими державами, так і громадськістю.

5. Більшість найважливіших сфер сучасних міжнародних від¬носин взагалі не може бути врегульовано без договорів (напри¬клад, проблеми роззброювання, економічного співробітництва та ін.). Таким чином, коло об'єктів договору в галузі міжнародно-правових відносин майже універсальне.

Б. Міжнародний звичай — це неписане правило, що склалося в міжнародній практиці і за яким суб'єкти міжнародного права визнають юридично обов'язковий характер.

У спеціальній літературі з міжнародного публічного права є. й інші визначення. Так. ст. 38 Статуту Міжнародного Суду згадує «Міжнародний звичай як довід загальної практики, що визнаєть¬ся за правову норму». У підручнику з міжнародного права, під¬готовленому колективом викладачів Дипломатичної академії МІСРФ, міжнародний звичай визначається як правило поведінки суб'єктів міжнародного права, що утворилося в результаті одно¬рідних дій, що повторюються, та визнається як правова норма'.

Тут дуже важливо розрізняти терміни «звичай» і «узвичаєння». Так, якщо держави у своїй практиці додержуються певного правила, але (разом з ним) не визнають за ним юридичне обов’язкового характеру, то має місце не міжнародний звичай,а узвичаєн¬ня, або правило міжнародної ввічливості. Узвичаєння — це за¬гальна практика, яка не відбиває правового обов'язку.

Прикла¬дом міжнародної ввічливості можуть слугувати, у даному випад¬ку, морські церемоніали. Останні також можуть регулювати від¬носини між суб'єктами міжнародного права, проте не правовими методами.

Взагалі потрібно наголосити на тому, що проблема звичаєвих норм є не тільки дуже важливою, але й однією з найбільш склад¬них теоретичних проблем міжнародного права. Тому природно, що питання про звичаєві норми є предметом постійної уваги спеціалістів.

Звичаєві норми (звичаї) міжнародного права формуються в міжнародній практиці і, як правило, поступово. Проф. Г. 1. Тункін цілком правильно вказує на ряд елементів (реквізитів - за Я. Броунлі), які є складовими частинам

міжнародного звичаю: а) повторення; б) тривале застосування в практиці держав; в) по¬зитивні дії держав або стримування від дій у певних ситуаціях;

г) визнання державами звичаю як юридичне обов'язкового.

Тільки у сукупності вказані вище елементи утворюють право¬вий звичай або, інакше кажучи, звичаєву норму міжнародного пу¬блічного права.

В. Загальні принципи права. У літературі є велика кількість різних думок з питань характеру та значення загальних принципів права у міжнародному праві3. Тут варто лише підкреслити, що загальні принципи права — це загальні юридичні правила, які ви¬користовуються при застосуванні конкретних правових норм, що визначають права й обов'язки суб'єктів права.

Наприклад, до загальних принципів права можна віднести принципи справедливості та не зловживання правом. Для того, щоб стати «загальними принципами права в міжнародному праві», правові принципи повинні бути визнані державами, як такі, що застосовуються в міжнародному праві.

Питання про інші джерела міжнародного публічного права постійно знаходяться в центрі уваги вчених-юристів. Деякі вчені, як уже підкреслювалось вище, відносять до джерел міжнародного права рішення міжнародних організацій, ухвали міжнародних су¬дів, доктрину міжнародного права та ін.

Щодо рішень міжнародних організацій. Їх суттю є взаємна згода, в якій втілено волі держав, то беруть участь в їх ухва¬ленні. І у цьому відношенні вони близькі до джерел міжнародного прана. Проте більшості рішень міжнародних організацій (за ви¬нятком 00Н, Всесвітня організація охорони здоров'я, Всесвітній поштовий союз, МАГАТЕ, ІКАО) бракує такого важливого еле¬мента, як намір сторін надати своїй угоді характеру джерела між¬народного права, бажання втілити її в міжнародно-правових нормах.

Звичайно, держави можуть надати положенням резолюції Ге¬неральної Асамблеї 00Н юридичне обов'язкового характеру. Для нього потрібно тільки, щоб держави визнали юридичне обов'язко¬вий характер положень, зафіксованих у резолюціях. Наприклад, до таких резолюцій можна віднести Декларацію про надання не¬залежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р. і ряд інших.

Ухвали Міжнародного Суду ООН тепер більшістю юристів ви¬знаються як такі, що мають правотворчий характер. Окрім згада¬ної ст. 38 Статуту цього органу, можна посилатися і на позицію такого авторитетного вченого, як проф. Г. І. Тункін1. Говорячи про роль Міжнародного Суду у процесі утворення норм міжнарод¬ного права, він правильно зауважує, що до складу Суду входять особи, які обираються представниками держав (відповідно в Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї ООН) та діють як «незалежні судді». Ухвали Суду відбивають думки членів Суду — спеціалістів з міжнародного права. Це зближує рішення Суду з доктриною міжнародного права. Разом з тим Міжнародний Суд — один з головних органів ООН, який виконує судові функції згідно зі Ста¬тутом ООН та своїм Статутом. Такі специфічні риси і дають під¬стави вважати ухвали Міжнародного Суду джерелом міжнарод¬ного публічного права

Доктрина міжнародного права завжди відігравала винятково важливу роль у загальному процесі формування і розвитку міжнародного права. У XIX і навіть на початку XX ст. багато юрис¬тів розглядали міжнародне право як у значній мірі «доктринальне право, «право вчених».

Безперечно, роль доктрини у загальному процесі міжнародної правотворчості чимала. Вона складається як з праць спеціалістів міжнародного права, так і з доробок таких міжнародних наукових установ, як Асоціація Міжнародного права, Комісія Міжнарод¬ного права ООН.

Вплив доктрини виявляється і на визначенні позиції держав при розробці міжнародних договорів на міжнародних конферен¬ціях та в міжнародних організаціях. Проте переважна більшість юристів-міжнародників світу в даний час дотримується думки, що доктрина не виконує функцію створення норм права, вона ж грає роль встановлення, систематизації або тлумачення міжнародного права.

Важливе значення для конкретизації, уточнення, підтверджен¬ня і розвитку норм міжнародного публічного права має Біблія. Пояснюється це. в основному, її особливим місцем і роллю в розвитку світової історії та культури. Справа в тому, що у Біблії акумульовано багато філософських, етнічних ідей і принципів, та¬ких, як рівність, справедливість та ін., що згодом стали загаль¬ними принципами міжнародного права. Практично жоден автор середньовіччя, який торкався міжнародних відносин, не проходив повз Біблію. Зокрема, постійно зверталися до Біблії класики, «батьки» науки міжнародного права — Ал. Джентілі та Г. Гроцій. Так, Г. Гроцій та його сучасники шукали й знаходили в Біб¬лії загальні принципи і конкретні приклади при розгляді природи міжнародного права та окремих його інститутів (переважно дого¬вірного права п права війни)1. Ми наводимо тільки такий харак¬терний приклад.

Г. Гроцій витлумачує моральні й релігійні норми як юридичні або у крайньому разі, як підстави юридичних норм. Даний через Моисея закон, пише він, зокрема, необхідно тлумачити двояко: згідно з тим, що в ньому «є спільного з іншими законами, які звичайно є похідними від волі людей», і з тим, що «властиве за¬кону божому». І далі він робить такий висновок: «Я охоче гото¬вий погодитися, що Євангеліє не містить ніяких приписів, що су¬перечать природній гідності, але я не бачу ніяких підстав визна¬вати, нібито закони Христа не зобов'язують нас ні до чого більше, окрім того, до чого саме по собі зобов'язує природне право»2..

Звернення до авторитету Біблії протягом багатьох століть були багаточисельними та різноманітними. Вони збагатили теорію й практику міжнародно-правових відносин. І хоча. починаючи з кін¬ця XVIII ст., посилання на Біблію стають усе більш рідкісними, в пані час, коли загальнолюдські цінності торують собі шлях у міжнародних відносинах, ідеї Біблії залишаються високоавторитетними тлумаченнями змісту норм міжнародного публічного права.