Українська Автокефальна Православна Церква.

Після поділу Церков 1054 року руські священнослужителі залишилися у візантійському підпорядкуванні. До 1036 року резиденцію Київського Митрополита був Переяслав, а пізніше Київ.

1240 рік – масове знищення православних Церков, монастирів у Києві ордами Батия. В 1299 році відбулося перенесення Київської Митрополії у Володимир-над-Клязьмою, а у 1325 році у Москву.

У 1303 році старанням князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було засновано Галицьку Митрополію. В 1448 році у Москві без згоди Константинополя обрано і висвячено на Митрополита Іону, а 1458 році на Київську кафедру висвячено Григорія Болгарина – Константинопільським Патріархом Григорієм, але залежність від нього була лише номінальною. Григорій почав носити титул „ Митрополит Київський і всієї Русі”.

1596 р. митрополит Михайло Рогоза з частиною приймають унію, але Львівський єпископ Гедеон Балабан та Перемишльський Михайло Копистецький не визнають унії.

Після смерті Гедеона Балабана в 1607 році та Михайла Копистянського в 1609 році, залишився лише один єпископ Львівський Остаф. Проте ієрархія була відновлена Єрусалимським патріархом Феофаном в 1620 році. Він висвятив на митрополита Київського і Галицького Йова Борецького, на архієпископа Полоцького Мелетія Смотрицького та ще 4-ох єпископів. Перша незалежність коли Ярослав Мудрий в 1051 році ініціював обрання на Київську кафедру Митрополита Іларіона, без згоди Константинополя. Друга спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за князя Ізяслава Мстиславича в 1147 році, коли обрали Климента Смолятича. Після відновлення ієрархії 1620 року православна церква набирає національних рис, особливо за Петра Могили.

В 1654 році Переяславська рада, вхід земель до складу Росії, Москва теж не думала і про церкву і в 1686 році незаконним шляхом було підпорядковано Київську Митрополію Москві. Потім рух за автокефалію виник аж у 1917 році. Відбулись спроби канонічним шляхом відновити ієрархію, переговори з Константинопільським Патріархом і інше, але все було безуспішно і 14 жовтня 1921 року було скликано перший Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ у Києві, посилаючись на практику Апостольської, Олександрійської Римської Церкви висвячено ієрархів для Української Церкви. Митрополита Василія Линківського та інших Собор визнав акт 1686 року про підпорядкування Укр. Церкви Московському Патріарху недійсним і аморальним.

У 1926 році розпочались арешти єпископів і священиків. На вимогу ДПУ на другому Всеукраїнському Православному Церковному соборі у жовтні 1927 року було усунено з керівного поста митроп. Василія Линківського. За наказом ДПУ 28-29 січня 1930 року було скликано ліквідаційний собор УАПЦ. За словами митроп. В. Линківського, „ голосом цього собору говорив не Христос, не Церква, а ДПУ”. ( Власовський І. Нарис іст. Укр. Пр. Ц-ви. – Т. IV. – ч.1. – с.2) до 1937 року Сталінська система ліквідувала церкву, знищила майже весь єпископат, в тому числі розстріляно 27 листопада 1937 року мироп. В. Линківського.

Відродження УАПЦ почалося під час Другої Світової війни. У грудні 1941 року українську церкву очолив архієп. Полікарп. У лютому 1942 року почалось висвячення єпископів УАПЦ, в цей період висвячено і Мстислава Скрипника. У вересні 1942 року німецька влада заборонила висвяту єпископату, до цього часу УАПЦ мала вже 14 єпископів.

У 1943 році починається пригнічення УАПЦ, розстріляно мимтроп. Полікарпа і інших. З відступом німців (1943-1944) вся ієрархія УАПЦ в складі виїхала на Захід. Залишився тільки Митроп. Харківський Феофіл Булдовський, який невдовзі помер.

Так трагічно закінчилось відродження УАПЦ.