Класифікація

Класифікація

Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах. Одним із перших типологізував релігії Гегель, виділивши релігію природи, релігію… Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні,… За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

Родоплемінні релігії.

До ранніх форм релігії належать магія, фетишизм і анімізм, які виникли в період формування родового ладу (від Ї00 до 40 000 років тому). Магія —… Магія поділяється (за метою, яка ставиться перед чаклунством) на такі основні… Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово "табу" запозичене з мов жителів Гавайських…

Релігія Індії

  У рамках свого реферату я спробую зробити побіжний огляд багатства і розмаїття… Деякі зображення викликають асоціації з мессопотамской міфологією: чоловік, що бореться з двома тиграми (Гільгамеш);…

Релігія Китаю

На початку світ нагадував величезне куряче яйце, в якому панував хаос, - оповідає давня китайська легенда. - У цьому яйці зародився пращур усіх… Співвідношення Інь та Ян стали основною темою книги "І цзин" -… Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців виконували державні чиновники, а найважливішими ритуалами верховодив…

Ндуїзм

Дати визначення індуїзму нелегко, оскільки в ньому немає чітко визначеного віровчення, священницької ієрархії або керівної установи. Однак в індуїзмі є свамі (вчителі) й гуру (духовні наставники). Загальне визначення індуїзму подаєтьсяв одному підручнику з історії, згідно з яким він є “комплексом віровчень та установ, що упорядковувалися від часу складення Вед, стародавніх (і найсвятіших) писань, аж дотепер”. В іншому джерелі говориться: “Можна сказати, що індуїзм – це вірність або поклоніння богам Вішну, Шиві чи богині Шакті та їхнім втіленням, віразам, подружнім партнерам або нащадкам”. Він охоплює також культ Рами й Крішни (втілень Вішну), Дурги, Сканди й Ганеші (відповідно дружини й синів Шиви). Кажуть, що індуїзм налічує 330 мільйонів богів, проте це не політеїстична релігія.

Iндійський письменник А. Партасараті пояснює: “Індуїсти не є політеїстами. Індуїзм говорить про одного Бога… Різні боги й богині індуїстського пантеону є простим відображенням сили та функцій одного найвищого Бога в матеріальному світі”.

Індуїсти часто називають свою віру санатана-дгарма, що означає вічний закон або порядок. Індуїзм – це насправді дуже загальний термін, яким описується безліч релігійних течій і сект (сампрадай), які з’являлися й процвітали протягом тисячоліть у тіні складної давньої міфології індусів. Ця міфологія настільки заплутана, що в одній праці говориться: “Індійська міфологія – це густі й непрохідні джунглі. Коли ви заглиблюєтеся в неї, то вже не бачите денного світла й втрачаєте всіляку орієнтацію” (“New Larousse Encyclopedia of Mythology”).

Давні коріння індуїзму

Хоча індуїзм не такий поширений, як інші основні релігії, 2000 року він налічував близько 800 мільйонів вірних прихильників, тобто майже одну восьму (13%) світового населення. Більшість з них живуть в Індії.

Деякі історики кажуть, що індуїзм взяв свій початок 3500 років тому, коли світлошкірі арії прийшли з північного заходу в долину ріки Інд, на територію сучасного Пакистану та Індії. Звідти вони розійшлись по прилеглих до ріки Ганг рівнинах і по цілій Індії. Релігієзнавці твердять, що вірування переселенців базувались на старожитніх перських та вавилонських вченнях. Також в індуїзмі простежується спільний зв’зок для багатьох культур – легенда про потоп.

Індуїстська легенда про потоп

“Вранці вони принесли Ману [прабатькові людей і першому законодавцеві] воду, щоб умитися… Коли він умивався, до його рук потрапила риба [Вішну у втіленні Матс’я].

Вона промовила до нього:

– Подбай про мене і я врятую тебе!

– Від чого врятуєш ти мене?

– Потоп забере всі ці істоти, але я врятую тебе!

– Як же мені подбати про тебе?

Риба навчила Ману, як потрібно за нею доглядати. Після цього вона сказала:

“ У тому й тому році прийде потоп. Послухайся мене (моєї поради) й приготуй корабель. Коли почне шаленіти потоп, ти зайди в корабель, і я врятую тебе”.

Ману виконав вказівки риби, і під час потопу вона притягнула корабель до однієї “північної гори, а потім сказала: “Я врятувала тебе. Тепер прив’яжи човен до дерева, щоб води не змили тебе, хоча ти є на горі. Коли води будуть осідати, ти можеш мало-помалу сходити з неї!” (“Сатапата-брахмана”).

Але яку релігію сповідували люди в долині ріки Інд перед приходом аріїв? Археолог сер Джон Маршалл згадує про “величну Богиню-Матір”, яку деколи зображали статуетки вагітних жінок, здебільшого оголених, з кольє на шиї та в головних уборах… Слід теж згадати “Бога-чоловіка”, “в якому можна одразу розпізнати прототип історичного Шиви”, що сидить стуливши стопи ніг (поза йоги), із статевим органом в ерекції (нагадує культ лінгам [фалос]), оточений тваринами (символ Шиви – “Господа тварин”). Безліч витесаних з каменю фалосів і вульв… вказують на культ лінгам і йоні Шиви та його дружини” (“Релігії світу – від минулого до сучасності”, англ.). Донині Шиві поклоняються, як богові плодючості, богові фалоса, або лінгама. Їздовою твариною Шиви є бик Нандін.

Індуїстський вчений Свамі Санкарананда не погоджується з тлумаченням Маршалла, кажучи, що спочатку ці обожнювані камені, деякі відомі як Шивалінга, символізували “ вогонь з неба або сонце і його вогонь, тобто промені” (“The Rigvedic Culture of the Pre-Historic Indus”). Цей вчений твердить, що “ культ статі… спочатку не мав релігійного характеру. Він є пізнішим витвором і виродженням оригіналу. Це люди знизили занадто високий для них ідеал до свого рівня”. Як контраргумент західній критиці індуїзму, він наводить факт, що хрест, якого вшановують християни, – це язичницький фалічний символ, отже “християни… є прихильниками культу статі”.

З бігом часу вірування, міфи й легенди Індії було записано. Сьогодні вони складають святі писання індуїзму. Хоча ці священні праці об’ємні, в них немає якогось єдиного вчення.

Святі писання індуїзмуНайдавнішими писаннями є Веди – збірник молитов і гімнів, відомих як “Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа” й “Атхарваведа”. Їхнє складання тривало декілька сторіч і було закінчене приблизно 900 року до н. е. Згодом Веди було доповнено іншими писаннями, такими як брахмани й упанішади.

У брахманах подається інструкція, як потрібно виконувати домашні й прилюдні ритуали та жертвоприношення, а також детально пояснюється їхнє глибоке значення. Вони були написані приблизно 300 року до н. е. або й пізніше. Упанішади (дослівно: “сидячи біля вчителя”) ще відомі за назвою “Веданта”, написані в період між 600 і 300 роками до н. е. Це трактати, що, за індуїстською філософією, виявляють причину будь-якого способу мислення і вчинків. Також у цих писанняхмістяться доктрини про сансару (переселення душі) й карму (віровчення, що вчинки у попередньому існуванні людини є причиною її сьогоднішньої долі).

Ще інші писання називаються “Пурани”; це довгі алегоричні історії, що містять багато індуїстських міфів про богів, богинь та народних героїв. Ця велика індуїстська бібліотека теж включає епоси “ Рамаяна” й “Магабгарата”.

Перший, за словами А. Партасараті, розповідає про “Господа Раму… найславетнішого з-поміж усіх персонажів у релігійних писаннях”. “ Рамаяна”– це одне з найпопулярніших серед індуїстів писань, датоване приблизно IV сторіччям до н. е. Це оповідь про героя Раму, або Рамачандру, в якому індуїсти вбачають взірець сина, брата й чоловіка. Він вважається сьомою аватарою (втіленням) Вішну, і його ім’я часто вживають як привітання.

За словами Бгактіведанта Свамі Прабгупада, засновника Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, “Бгагавад-гїта [частина “Магабгарати”] є найвищою настановою моральності. Настанови Бгагавад-гїти описують вищий шлях релігії й моральності… Остання настанова Гїти – вручити себе Кршні [Крішні] – є вище слово будь-якої моралі та релігії” (Бг.).

“Бхагават-гіта” (Пісня богів), яку дехто вважає за “суть ведичної мудрості Індії”, є бесідою, що відбулася на полі бою. Це розмова “між Господом Шрї Кршною [Крішною], Верховним Богом-Особою, та Арджуною, Його відданим і близьким другом, якого Господь навчає науці самоусвідомлення”. “Бхагават-гіта” є лише однією з багатьох святих книжок індуїзму. Деякі з них (Веди, брахмани та упанішади) вважаються шруті (почутими), безпосередньо виявленими священними текстами. Інші, наприклад епоси й “Пурани”, – це смрті (що їх пам’ятають), складені людьми, хоч одержані через відкриття. Одним з прикладів цього є “Ману-смрті”, в яких, крім пояснень підстав кастової системи, викладаються індуїстські релігійні й громадські закони.

Вчення й поведінка – ахімса й варна

В індуїзмі, як і в інших релігіях, є певні елементарні поняття, що впливають на мислення й щоденну поведінку людей. Одним з визначних понять є ахімса (в санскриті: ахінса), або ненасильство, чим уславився Мохандас Ганді (1869 – 1948 роки), відомий як Махатма. Віе був високошановним індуїстським керівником і вчителем ахімси.

Згідно з цією філософією, індуїсти не повинні вбивати жодного створіння або вдаватися до насильства. Ось чому вони вшановують декотрих тварин, таких як корова, змія та мавпа. Найсуворіше дотримуються вчення про ахімсу й з повагою ставляться до життя прихильники джайнізму (заснований у VI сторіччі до н. е.). Вони ходять босоніж і навіть одягають пов’язки, щоб випадково не проковтнути якоїсь комахи. Цю релігію, символом котрої є староіндійська свастика, заснував у VI сторіччі до н. е. заможний індійський князь Натапутта Вардхамана, більш відомий як Вардхамана Махавіра (цей титул означає “велика людина” або “великий герой”). Він обрав шлях самозречення та аскетизму. У пошуках знання він вирушив голий “через села й рівнини центральної Індії, щоб знайти звільнення від циклу народження, смерті та переродження” (Джон Б. Носс, “Релігії людини”). Махавіра вважав, що душу можна спасти лише завдяки крайнім формам самозречення й самодисципліни, а також суворому дотриманню ахімси (ненасильство щодо всіх живих істот). Він настільки додержувався ахімси, що носив із собою м’який віничок і обережно змітав усіляких комашок на своєму шляху. Виявляючи пошану до життя, він також дбав про чистоту й непорочність своєї душі. Сьогодні його послідовники. Намагаючись поліпшити свою карму, провадять подібне життя, яке відзначається самозреченням і шанобливим ставленням до всього живого. Це ще раз показує, який могутній вплив справляє на людей віра в безсмертну душу. У наш час ця релігія нараховує майже чотири мільйони прихильників. Більшість з них живе в Індії, в околицях Бомбея і в штаті Гуджарат.

На відміну від них, сикхи відомі своїми військовими традиціями, а поширене між ними прізвище Сінгх означає лев. Сикхізм, символом якого є три мечі й коло, сповідує 17 мільйонів людей. Більшість із них живе в Пенджабі. На середині штучного озера в сикхському святому місті Амритсарі височіє Золотий храм. Сикхських чоловіків легко розпізнати по блакитних (означає широкий, як небо, вільний від упередження розум), білих (означає святість особи, що провадить зразкове життя), і чорних (це згадка про гоніння сикхів британцями 1919 року) тюрбанах. Такі тюрбани є невід’ємною частиною їхніх релігійних звичаїв; сикхи також не стрижуть волосся.

Мовою гінді слово сикх означає “учень”. Сикхи є учнями засновника цієї релігії, гуру Нанака, і послідовниками вчення десятьох гуру (Нанака і дев’ятьох наступників), писання котрих увійшли у святу книгу сикхів “Гуру Грантх Сахіб”. Ця релігія з’явилася на початку XVI сторіччя, коли гуру Нанак вирішив взяти найліпше з індуїзму та ісламу й створити об’єднану релігію. Місію Нанака можна сформувати одним реченням: “Оскільки є лише один Бог і він наш Отець, всі ми повинні бути братами”. Сикхи, як і мусульмани, вірять в одного Бога й забороняють використання ідолів. Вони визнають індуїстське вчення про безсмертну душу, перевтілення та карму. Місце поклоніння сикхів називається гурдвара. Одна з найбільших заповідей гуру Нанака звучала: “Завжди пам’ятайте Бога, повторюйте Його ім’я”. Про Бога говориться, що він “Правдивий”, але не вживається його імені. Інша заповідь: “Діліться своєм маєтком з тими, кому менш пощастило”. Тому в кожному храмі сикхи мають лангар, або кухню, де кожна людина може отримати безплатно їжу. Там навіть є приміщення, де подорожні можуть безплатно переночувати.

Останній гуру, Говінд Сінгх (1666 – 1708 роки), заснував сикхське братство Хальса, члени якого дотримуються п’яти “к”, а саме: кеш – нестрижене волосся (символ духовності); кангха – гребінець у волоссі (символ порядку й напучення); кірпан – меч (ознака гідності, хоробрості й саможертовності); кара – сталевий браслет (символ єдності з Богом) і кач – короткі спідні штани (ознака скромності й символ моральної стриманості).

Загальновідомий чинник індуїзму – варна, або кастова система, яка жорстко розділює суспільство на класи. “Ненасильство – це перший та останній пункт моєї віри” (Махатма Ганді, 23 березня 1922 року).

Махатма Ганді прославився політикою незастосування насильства в боротьбі за незалежність Індії від Великобританії (здобуто 1947 року), а також кампанією поліпшення життя мільйонів індусів. Індійський професор М. П. Реге пояснює: “Він прголошував ахімсу (ненасильство) фундаментальною моральною цінністю, котру вважав турботою про гідність та добробут кожної людини. Якщо вчення певних священних писань індуїстів суперечили ахімсі, він не визнавав їхнього авторитету; він безстрашно намагався викорінити недоторканість та ієрархічну кастову систему й відстоював рівноправність жінок у всіх сферах життя”.

Що Ганді думав про долю недоторканих? У листі до Джавахарлала Неру (2 травня 1933 року) він написав: “Рух харіджанів занадто потужний, щоб охопити його розумом. У світі немає нічого гіршого. І все ж таки я не можу покинути релігію – не можу залишити індуїзм. Якби я розчарувався в індуїзмі, життя стало б для мене тягарем. Завдяки індуїзму я люблю християнство, іслам і багато інших релігій… Але я не можу миритися з його поняттям недоторканості” ( “Ганді. Вибране”, англ.). Не важко побачити, що індуське суспільство все ще поділене за цією системою, хоч її відкинули буддисти й джайністи. Кастова система глибоко вкоренилася в психології індусів, так само як расова дискримінація в розумах мешканців США та інших країн. Сьогодні аналогічне (щоправда менш виражене) відчуття класової належності все ще можна бачити в суспільстві Великобританії та в інших країнах. Отже, в Індії людина з народження перебуває в суворо визначеній кастовій системі, з котрої практично не може визволитись. До того ж пересічний індус і не прагне цього. Він вважає своє місце в ній як наперед визначену неминучу долю, результат власних вчинків у попередньому існуванні, тобто кармі.

За індуїстською міфологією, спочатку існували чотири головні касти. Вони базувалися на частинах тіла прабатька людства, якого звали Пуруша. У гімнах “Рігведи” говориться:

“Коли вони розчленували Пурушу, то на скільки частин розділили його?

Як вони називають уста й руки його? Яке ім’я дають стегнам і ногам його?

Брахман [найвища каста] устами був його, а з рук його був зроблений раджан’я.

Його стегна стали вайш’я, з його стіп було створено шудра” (“Світова Біблія”, англ.).

Отже, найвища священицька каста – брахмани – походила нібито з уст Пуруши, його найвищої частини. Клас володарів, або воїнів (кшатрія або раджан’я), був створений з його рук. Клас купців та рільників, названих вайш’я, або ваішйа, утворився із стегон. А нижча каста чорноробів (шудра) виникла з найнижчої частини тіла, зі стіп. З бігом сторіч утворилися ще нижчі касти: вигнані з касти й недоторкані, яких Махатма Ганді доброзичливо назвав харіджанами, або “особами, що належать богові Вішну”. Хоча з 1948 року недоторканість в Індії вважається незаконною, недоторканим усе ще живеться дуже важко. З часом в індійському суспільстві кожній професії та ремеслу відповідала окрема каста. Цей давній поділ на касти, що визначає кожному своє місце в суспільстві, насправді є расовим поділом та “стосується чіткого расового розрізнення, починаючи від [світлошкірих] аріїв і закінчуючи [темношкірими] додравідськими племенами”. Слово варна (каста) означає “колір”. “У перші три касти входили світлошкірі арії. У четверту – темношкірі тубільці неарійського походження” (Дональд А. Маккензі, “Серії міфів та легенд – Індія”, англ..). Кастова система, яка підтримується релігійним вченням про карму, прирікає мільйони індійців до життя в крайній бідності й несправедливості.

Бентежний цикл існування

Вчення про карму належить до основних і найважливіших вірувань, яке позначається на нормах моралі й поведінці індуїстів. Це принцип, за яким кожна дія, позитивна чи негативна, викликає певні наслідки; карма визначає кожне існування переселеної або реінкарнованої душі. “Гаруда Пурана” пояснює:

“Людина є творцем своєї долі, і навіть в ембріональному житті підлягає динаміці вчинків з попереднього існування. Без різниці, чи вона сховається у гірській твердині, чи заколишеться в надрах моря, чи безпечно сидітиме на колінах матері чи високо над її головою, людині не втекти від наслідків своїх попередніх учинків… Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно спостигне її саме тоді”.

“Гаруда Пурана” веде далі:

“Знання, здобуті людиною в попередньому переродженні, багатство, яке вона роздала в милосерді, і вчинки в попередньому втіленні, випереджують її душу в мандрівці”.

 

Віра в безсмертну душу нерозривно пов’язана з вченням про карму, а карма обумовлює те, що в індуїзмі концепція душі відрізняється від її концепції в загальновизнаному християнстві. Індуїсти вірять, що кожна окрема душа, джїва чи прана, проходить багато перевтілень і, можливо, навіть “пекло”. Вона мусить прагнути об’єднання з “Верховною Сутністю”, що теж називається Брахманом, або Брахм. Через віру в карму індуїсти схильні до фаталізму. Вони вірять, що суспільне становище та обставини (чи то добрі, чи погані) є наслідком учинків людини в попередньому існуванні й тому заслужені. Індуїст може намагатися бути ліпшою людиною, аби наступне існування було більш стерпним. Отже, йому легше змиритися зі своєю долею, ніж жителеві Заходу. Індуїст бачить в усьому дію закону причини й наслідку, зумовленого його поперднім життям. У цьому простежеється принцип: що посіяв в уявному колишньому існуванні, те пожнеш тепер. Звичайно, все це грунтується на умові, що людина має безсмертну душу, котра переходить в інше життя – як людина, тварина чи рослина.

Остаточна мета в індуїзмі – досягти мокші (визволення), або вивільнення з коловороту повторних народжень та існування.“Оскільки мокша, або звільнення від довгої низки втілень, – це мета кожного індуїста, то найбільшою подією в його житті є смерть”. Мокші можна досягти, якщо дотримуватися різних марг (шляхів) або йогів.

1) Карма-йога. “Шлях діяльності, або “карма-йога”, – це дисципліна діяльності. У своїй основі, карма марга означає здійснення особистої дхарми, згідно з місцем людини в житті. Від усіх вимагається виконання певних обов’язків, як, скажімо, ахімси й невживання алкоголю та м’яса. Але особиста дхарма кожної людини залежить від її касти й фази життя” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Ця карма виконується винятково в межах певної касти. Чистістькасти підтримується тим, що особа не одружується й не їсть з представниками іншої касти, належність до якої визначена кармою з попереднього існування. Отже, кастова належність не вважається несправедливістю, а спадщиною попереднього втілення. В індуїстській філософії люди далеко не рівноправні. Вони поділені через касти, стать, а також колір шкіри. Зазвичай чим світліший колір, тим вища каста.

2) Джнана-йога. “Шлях знання, або “джнана-йога”, – це дисципліна знання. На відміну від шляху діяльності (карма марга), що визначає обов’язки на кожен випадок життя, джнана марга вказує на філософський і психологічний щлях пізнання себе та всесвіту. Не діяти, а бути – це ключ до джнана марги. Найважливіше, що цей шлях уможливлює людині, котра його обрала, мокшу ще в цьому житті” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Цей шлях охоплює інтроспективну йогу, відчуження від світу й аскетизм. Це вияв самовладання й самозречення.

3) Бгакті-йога. “Найпопулярніша форма нинішньої індуїстської традиції. Це шлях відданості (бгакті марга). На відміну від карма марги… цей шлях легший, більш спонтанний; він доступний людям будь-якої касти, статі або віку… [Він] дозволяє віддаватися людським почуттям та прагненням, а не заглушати їх йогівським аскетизмом… [Цей шлях] полягає винятково у відданості божественним істотам”, котрих, за традицією, налічується 330 мільйонів. Ця ж традиція ототожнює знання з любов’ю. Отже, бгакті – це “емоційна прив’язаність до вибраного бога” (“Великі азіатські релігії”, англ.).

4) Раджа-йога. Обирання “спеціальних поз, дихальні вправи й ритмічне повторювання відповідних формул” (“Людські релігії”). Це восьмиступенева йога.

Пантеон індуїстських богів

Хоча в індуїзмі є мільйони богів, у різних його сектах, по суті, вшановують декількох уподобаних богів. Три найвидатніші боги складають так звану тримурті, трійцю, або тріаду богів. Ця тріада складається з Брахми – Творця, Вішну – Охоронця та Шиви – Руйнівника; кожен з них має принаймні одну дружину чи супутницю. Брахма одружений з Сарасваті, богинею знання. Дружина ж Вішну називається Лакшмі, а першою дружиною Шиви, яка пізніше заподіяла собі смерть, була Саті. Вона стала першою жінкою, що кинулась у жертовний вогонь, – першою саті. Протягом сторіч тисячі індуїстських вдів згоріло на похоронному вогнищі своїх чоловіків, наслідуючи цей міфологічний приклад. У наш час цей ритуал заборонено. Шива має ще одну дружину, відому під різними іменами та титулами. Коли вона милостива, її називають Парваті та Ума, а також Гаурі (Золотиста). Як Дурга або Калі, ця богиня вселяє жах. Хоч Брахма й головна постать в індуїстській міфології, він не займає важливого місця в поклонінні пересічного індуїста. Йому присвячено дуже мало храмів, хоча його називають Брахмою Творцем. Індуїстська міфологія приписує створення матеріального всесвіту верховному буттю, джерелу або першопричині – Брахману (Брахм), що ототожнюється зі священним складом ОМ або АУМ. Усі три члени тріади вважаються частиною “Буття”, а всі інші боги – її різні виявлення. Отже, усяке божество, котрого в індуїзмі вшановують як верховне, вважається всеосяжним. Хоча індуїсти вшановують мільйони богів, більшість із них визнає лише єдиного правдивого Бога, який може набирати різних форм – чоловіка, жінки й навіть тварини. Тому знавці індуїзму схиляються до думки, що він є не політеїстичною, а монотеїстичною релігією. Проте концепцію верховного буття було відкинено в пізнішому світогляді й замінено безособовою божественною першопричиною чи дійсністю. Вішну, доброзичливе сонячне й космічне божество, вшановують прихильники вішнуїзму. Він з’являється в десятьох аватарах, або втіленнях, у тому числі як Рама, Крішна й Будда. Іншою аватарою Вішну є Нарайана; “зображається у формі чоловіка, котрий спочиває на завитках тіла змії Шеші або Антанти, пливучи по космічних водах. При ногах сидить його дружина, богиня Лакшмі, а з пупа Вішну виростає лотос, з якого виринає бог Брахма” (“Енциклопедія релігій світу”). Шиву ще називають Магешою (Верховним Господом) та Махадевою (Великим Богом). Він другий за величністю бог, а поклоніння йому називається шиваїзмом. Його представлено як “великого аскета (наставник-йогин), який сидить на схилах Гімалаїв, заглиблений у медитації, замазаний попелом та зі скуйовдженим волоссям”. Цей бог відомий “своїм еротизмом, бо є дарівником плодючості, а також Махадевою, верховним господом творіння” (Енциклопедія релігій світу”). У поклонінні Шиві використовують лінгам, або фалічне зображення.

 

Як і багато інших релігій світу, індуїзм має верховну богиню, котра може бути і привабливою, і грізною. У приємнішому виявленні її звати Парваті й Ума. Але її грізний характер розкривається тоді, коли вона є Дургою або Калі, кровожерливою богинею, якій до вподоби криваві жертви. У постаті Богині-Матері, Калі Ма (Чорна Матір-Земля), вона є головним божеством шактізму. ЇЇ зображають оголеною до стегон, оздобленою трупами, зміями й черепами. Колись поклонники цієї богині, тагі (слово, від якого походить англійське “thug” – убивця), приносили їй у жертву людей через задушення.

Індуїзм і ріка Ганг

Розглядаючи пантеонбогів в індуїзмі, неможливо не згадати про найсвятішу ріку Ганг. Багато сюжетів в індуїстській міфології безпосередньо пов’язані з рікою Ганг, або Ганга Ма (Ганга-Матір), як її називають побожні індуїсти. В одній молитві згадується 108 назв цієї ріки. Віддані індуїсти так вшановують Ганг, тому що від неї залежить їхнє виживання, і вона пов’язана з давньою міфологією. Вони вірять, що Ганг колись був у небесах Чумацьким шляхом. Але як він став рікою? Індуїсти більш-менш пояснили б це так: Махараджа Сагара мав 60 000 синів, які загинули у вогні Капіли (одне з виявлень Вішну). Їхні душі були б приречені до пекла, якби богиня Ганга не зійшла з небес, не очистила їх і не зняла з них прокляття. Бхагіратха, правнук Сагари, вблагав Брахму дозволити священній Ганзі зійти на землю. В одному переказі говориться: “ Ганга відповіла: “Я така могутня, що знищила б підвалини землі”. Отже, відбувши тисячолітню покуту, [Бхагіратха] подався до бога Шиви, найбільшого з усіх аскетів, та вмовив його стати високо над землею – серед скель і криги Гімалаїв. Шива дозволив Ганзі ринути з неба на його скуйовджене волосся, що пом’якшило загрозливий для землі удар. Потім Ганга лагідно сплила на землю й поструменіла з гір донизу через долини, даючи сухій землі воду й життя” (сер Едмунд Гілларі, “З океану до неба”, англ.).

Поклонники Вішну мають дещо іншу версію походження ріки Ганг. Згідно з давнім текстом “Вішну Пурана”, це було так:

“З цього місця [святої оселі Вішну] бере свій початок ріка Ганг, що усуває всі гріхи… Вона витікає з нігтя великого пальця лівої ноги Вішну”.

Поклонники Вішну кажуть про це мовою санскрит: “Вішну падабджа самбгута”, що означає “народжена з лотосоподібної стопи Вішну”.

Індуїсти вірять, що Ганг має силу визволяти, обмивати, очищати й зціляти віруючих. У “Вішну Пурані” говориться:

“Святі, що очищаються купіллю у водах цієї ріки, розум котрих відданий Кешаві [Вішну], зазнають остаточного визволення. День у день священна ріка очищає всіх, хто чує про неї, прагне, бачить і торкається її, хто купається в ній чи оспівує її. І навіть ті, що живуть далеко… вигукуючи “Ганга й Ганга”, звільняються від гріхів, скоєних під час трьох попередніх існувань”.

“Брахмандапурана” говорить:

“Ганга захистить від сотень тисяч небезпек племена тих, хто раз здійснить благочестиву купіль в Її чистих потоках. Зло, нагромаджене протягом поколінь, буде знищене. Щоб людина відразу очистилась, достатньо скупатись у Ганзі”.

Індійці сходяться до ріки, щоб виконати обряд пуджі, або поклоніння. Під час обряду вони складають жертви з квітів, наспівують молитви і священник ставить їм тарілку, червону чи жовту плямку на чолі. Багато осіб також п’є воду, хоча вона сильно забруднена: туди скидають стічні води, хімікалії та трупи. Проте духовна привабливість Гангу настільки велика, що мільйони індійців мріють принаймні раз скупатися у своїй “святій річці” – забруднена вона чи ні.

Інші приносять тіла близьких, спалюють їх у похоронному вогнищі на березі, а попіл розсипають над рікою. Вони вірять, що це гарантуватиме душі померлого вічне блаженство. Бідні, які не можуть заплатити за кремацію, просто кидають до ріки загорнуте в саван тіло, де його пожирають стервоїдні птахи або воно розкладається.

Отже, індуїзм – це політеїстична релігія, яка базується на монотеїзмі, тобто на вірі в Брахмана, Верховне Буття, джерело чи першопричину, що символізується складами ОМ або АУМ і має багато граней або виявлень. Індуїзм також навчає терпимості й доброго ставлення до тварин.

Будизм

Буддизм — одна з найдавніших світових релігій, яка існує понад 2500 років. Вона поширена переважно в Центральній, Південній та Швденно-Східній Азії (В'єтнам, Індія, Китай, Корея, Монголія, Японія та ін.) її послідовниками є понад 300 млн осіб. За час існування буддизм глибоко вкоренився в азійських країнах і зараз чинить значний вплив на різноманітні аспекти соціального та державного життя, визначає культурну самобутність народів Азії, став певним способом життя людей.

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах формування великих рабовласницьких держав, розкладу родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників.

Відображаючи інтереси останніх в їхній боротьбі проти касти брахманів, буддизм визначально виступав як противник каст взагалі та прибічник рівності людей. Народні маси буддизм приваблює ілюзорною рівністю людей та обіцянням позбавлення в потойбічному світі від земних страждань.

У III ст. до н. е. цар Аіпока, об'єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизмові статусу державної релігії та активно сприяв його поширенню як у країні, так і поза ЇЇ межами. Будучи понад тисячу років найбільш масовою релігією, буддизм у X ст. н. е. дещо втратив свій вплив. Його заступив індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму.

Буддизм поширився в багатьох країнах Азії. У І ст. н. е. він набув популярності в Китаї, де до виникнення конфуціанства відігравав значну роль. До Японії буддизм проник із Китаю та Кореї в VI ст., в VII ст. він закоренився в Тибеті. У Монголії буддизм у формі ламаїзму поширився в XVI— XVII ст., в Бурятії (Росія) — в XVII—XVIII ст.

Розповсюдженню буддизму сприяла його здатність пристосовуватися до місцевих умов і вірувань різних країн. Це також обумовило розмаїття його напрямків, течій і сект, які хоч і спиралися на вихідні канонічні постулати, але різнилися пантеоном та обрядністю. У буддизмі існують два напрямки: хінаяна (мала колісниця, або вузький шлях спасіння), що поширений на півдні Азії, та махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спасіння), послідовники якого проживають на півночі. В організаційному відношенні буддійські церкви в кожній країні існують автономно, буддизм не має єднального центру.

Виникнення і становлення Будизму

Буддизм є найдавніщою із світових релігій. Виник в індії у середині І тис. до н. е. За легендою, після нескінченних перероджень Будда (Будда на санскриті означає «просвітлений вищими знаннями») з'явився на Землю, щоб виконати свою рятівну місію і показати людству шлях до спасіння?

Для свого останнього переродження спаситель обрав образ царевича Сіддхартхи, який належав до знатного роду (його родове ім'я — Гаутама). Рід цей був із племені шак'їв, що жило 600 — 500 років до н. е. в долині Гангу, в середній течії ЇТ. Мати Сіддхартхи, дружина правителя — Майя (або Махамайя), одного разу побачила уві сні, що їй у бік увійщов білий слон.

Через деякий час вона народила дитину, яка з'явилася на світ незвичайним способом (вийшла з боку матері). Малюк зробив кілька кроків і вигукнув заклик, котрий почули всі боги Всесвіту. Пологи застали Майю в містечку Лум-біни (нині це територія Непалу). Через сім днів після пологів вона померла.

Дізнавшись про народження царського сина, палац повелителя шак'їв відвідав старий мудрець Асита. Побачивши на тілі новонародженого «риси величі», Асита засміявся і заплакав. «Я сміюсь, — сказав він, — від радості, що рятівник з'явився на землю, і плачу тому, що мені не випадає щастя жити довго, щоб побачити звершення ним свого подвигу». Новонародженого назвали Сіддхар-тхою, що означає «той, хто виконує своє призначення».

Але повелитель землі зовсім не хотів втратити сина, що обов'язково сталося б, якби син вирішив присвятити себе релігії. Тому він оточив дитину піклуванням і розкішшю, старанно маскуючи віл нього похмурі сторони життя. Ще хлопчиком Сіддхар-тха вражав усіх своїми здібностями, силою, спритністю та розумом. Досягнувши повноліття, він одружився. Дружина подарувала йому сина. Життя сім'ї сповнилося радістю і щастям.

Одного разу, проїжджаючи під час прогулянки містом в оточеній танцюючими та співаючими дівчатами колісниці, Сіддхартха побачив вкритого болячками хворого, згорбленого роками немічного старця, похоронну процесію І аскета, що поринув у думи. Після цих чотирьох зустрічей він подивився на світ іншими очима.

Він дізнався про страждання, що випадають на долю людини. Тієї ночі він непомітно залишив свій дім, щоб самотужки знайти шлях, який би звільнив людей від страждань. Шлях до порятунку відкрився на березі річки Напранджани в містечку Урувілля (нині Бух Бодх-гая). Під кроною дерева Сіддхартху вразила істина, і він став Буддою.

Вважають, що суть відкриття, зробленого Сіддхартхою в день великого прозріння (це і є суть самого буддизму), викладена Буддою в першій його проповіді. В ній коротко розкривається вчення про чотири «святі істини»: «жити — значить страждати», «причина страждань — бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися бажань», «шлях позбавлення від бажань — дотримуватися вчення Будди, яке може привести віруючого до головної мети його буття — нірвани (заспокоєння, згасання), стану повного подолання людських почуттів, бажань, вічного блаженства у житті з божеством і абсолютного спокою.

Хоча страждання викликаються насамперед факторами біологічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (смуток, відчай), однак буддизм не залишає без уваги фактори іншого порядку.

Будді, наприклад, приписують такі слова: «Володарі царств, котрим належать багатства і скарби, з жадністю поглядають один на одного, підкоряючись своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють саме так, не знаючи втоми, пливучи течією ненадійності, ведені хтивістю і звірячим бажанням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?»

Буддизм зводить в абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю

203буття. Будь-яке життя, існування завжди у будь-якій формі є обов'язково стражданням, злом. Саме цим буддизм відрізняється від інших релігій.

Справді, в усіх релігіях, як правило, світ земний, світ чуттєвий принижується, а протиставлений йому світ небесний звеличується, утверджується як істинне надбуття. Звідси — логічний висновок, що перебування у земному світі повинно бути використане для підготовки до життя у світі небесному. Зрозуміло, що «вічне життя» дається як винагорода за перенесені під нас земного існування страждання.

Зробивши відправним пунктом свого вчення тотожність будь-якого існування із повним стражданням, буддизм уже не міг припустити можливості іншого існування. Смерть, що е водночас стражданням, не позбавляє від мук.

Після неї розпочинається нове, сповнене стражданнями існування, а вчення брахманізму про переродження залишилось у буддизмі незмінним. Звідси випливає висновок про необхідність примирення із стражданням. Але буддизм на цьому не зупиняється. Він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань.

Цей шлях полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, досягнення вічного блаженства у злитті з божеством й абсолютного спокою — нірвани. Шлях до порятунку сформульований у «третій святій істині», яка проголошує: «Що ж є святою істиною позбавлення від страждань? Це —- повне позбавлення бажань, повне заперечення і усунення їх».

Чуттєвий світ у буддизмі позначається терміном «сансара», запозиченим буддистами з брахманізму. Переконувати візуючих Індії епохи формування буддизму е тому, що світ сповнений страждань, не було потреби.

Це стверджували існуючі релігійно-філософські традиції, це відчували прості люди саме тоді, коли руйнувалися вікові суспільні традиції: податковий прес вичавлював із людей усі життєві соки, а на кожному кроці людину очікувала страшна перспектива розорення, зубожіння, рабства.

За таких умов традиційно-релігійне критичне ставлення до чуттєвого світу знайшло своє повне завершення. Якщо брахмани обіцяли перспективу радісного щасливого життя усім: тому, хто народився раджею, багатим купцем, могутнім воєначальником, аби тільки вони дотримувалися релігійних обрядів, принесення жертв, — то буддійські проповідники повністю заперечували існування життя без зла, без страждань.

Демон зла, бог смерті Мара пробував залякати «просвітленого» жахливими страхіттями. Він посилав до нього своїх красивих дочок, щоб спокусити його радощами життя і змусити його відмовитися від вказування людям шляху порятунку. Сім днів (за іншими твердженнями, чотири тижні) розмірковував Будда і все-таки переборов нерішучість.

Неподалік Бєнареса (нині Сарнатх) Будда проголосив перед п'ятьма майбутніми учнями свою першу проповідь. В ній він стисло сформулював основні положення нової релігії, або, як кажуть буддисти, «привів у рух колесо дхар-ми».

Протягом 40-ка років, оточений учнями, ходив він горами й долинами Гангу, творячи дива і проповідуючи своє вчення. Спочатку воно називалось дхармою (слід розуміти як закон життя). Потім нова релігія стала носити ім'я свого засновника — буддизм.

Помер Будда, згідно з легендами, у 80-літньому віці в Куши-нагарі (твердять, що це теперішній Каспі). Він лежав під деревом у позі лева і звернувся до монахів і мирян з такими словами: «Тепер, монахи, мені нічого більше сказати, крім того, що все створене підлягає руйнуванню! Для врятування докладіть усіх зусиль!».

Смерть Будди послідовники називають досягненням великої нірвани. Згідно з каноном, Будда помер у день травневого повного місяця. Цю дату шанують, як і дату народження і, прозріння, тому ЇЇ називають «тричі святим днем».

Привертає увагу етично-практична спрямованість буддизму, що закликає до відходу від цього світу, байдужості до життя. Ідеал усунення від світу приводить прихильників цієї релігії до відмови про необхідність його вдосконалення. Але важливо підкреслити, що деякі послідовники буддистів не залишилися осторонь гострих проблем сучасності і беруть участь у суспільно-політичному житті своїх країн".

Віровчення і культ. Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини, що їх відкрив Гаутама у процесі "просвітлення" під деревом мудрості (смоківницею):

1. Життя — це страждання. Народження, хвороби, старість, смерть і навіть сили, що підтримують у нас життя (сканди), повні страждань (скан-ди — це тіло, почуття, думки й сумління).

2. Причини страждань — бажання, жадоба насолод, невтомний потяг до радощів і надії.

3. Аби позбавитися страждань, слід звільнитися від бажань, подавити в собі будь-які їх прояви.

4. Спосіб позбутися бажань — це наслідування шляху спасіння, що його відкрив Гаутама і виклав у таких восьми принципах:

правильне розуміння чотирьох благородних істин;

правильні прагнення, наміри;

правильна мова (подолання обману та утвердження правди);

правильна поведінка (не вбивати, не красти, бути людяним);

правильний спосіб життя (відповідно до людських чеснот);

належні зусилля у прагненні до довершеності (постійно долати будь-які перешкоди на шляху до спасіння);

належний стан розуму (самоаналіз життя);

правильна медитація (глибоке роздумування над життям, постійне самозречення від земного).

Правильна поведінка (четвертий шлях спасіння) криє в собі п'ять моральних заборон — не вбивати жодної живої істоти, не красти, не обманювати, утримуватися від перелюбства і не вживати п'янких напоїв. Окрім цих заборон, є ще п'ять заборон для монахів: не їсти після обіду, не бути присутнім на танцях, на весільних заходах, не прикрашати себе, не спати на широкому чи високому ліжку, не тримати золота і срібла.

Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, людина може досягти досконалості, стати архатом, (святим) і поринути в нірвану — ідеальний стан людського буття, що означає звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки,

Буддизм не визнає існування Бога у вигляді персоніфікованої могутньої особи і стверджує, що світ змінний, потік ідеальних частинок — дхарм, із яких комбінуються існуючі речі.

Смерть людини — це розклад комбінації дхарм. Сполучення їх у комбінації новонароджених визначається кар-мою, тобто сукупністю гріхів і добродіянь у попередньому житті. Карма — це закон відплати або закон причинно-яаслідкових зв'язків. Душа людини також утворена з дхарм.

Після смерті людини дхарми душі не зникають, а переходять у душу нової істоти — відбувається перевтілення душ. І тільки тоді, коли людина досягла нірвани, вона звільняється від неминучості нових перевтілень і закону карми, тобто не несе відповідальності за свої попередні перевтілення.

Космологічні уявлення буддизму зводяться до того, що світ з'явився з порожнечі. Завдяки рухові і змінам утворився матеріальний світ — сансара, який з часом зникає, поступаючись місцем тій же порожнечі.

Окрім сансари, існують два непомітні світи: нірвана та бодхїсатва, царство блаженства, населене духовними істотами, які досягли стану бодхісатв (тих, чия сутність — знання), але ще не перейшли в нірвану. БодхІсатва — це світла земля, рай, володарем якого є будда Амітаба.

Завдяки цьому світові віруючі отримали можливість перевтілюватись у світі Амітаби, щоби потім перейти в нірвану. Якщо будь-яка людина в світі сансари відмовиться від бажань або подолає їх у собі, буде знаходитись у самоспогляданні, виконувати буддійську обрядність, старанно молитись і слідувати настановам і порадам лам (монахів), тобто хубілга-нів (земних утілень будд і бодхісатв), то вона вийде з коловерті життя, зі стану перевтілень і перейде у світ бодхісатв, а потім — у нірвану.

Отже, всі люди рівні у своїх можливостях на шляху спасіння через віру в Будду та виконання заповідей та обрядів. Своєю чергою, їм допомагають бодхісат-ви, які не перейшли в нірвану тільки тому, що бажають спасти людей.

Головним у буддизмі є культ Будди. У пантеоні буддизму їх чимало. Ще більше бодхісатв, за ними слідує велика кількість хубілганів. їм присвячено в буддизмі безліч зображень (скульптур, картин), що знаходяться у храмах. Найбільш поширеною є скульптура Будди в позі лотоса (сидячи зі схрещеними ногами), навколо якого ніби простягнуті тисячі рук із розкритими долонями. Сенс цього символу — бачити всі страждання і несправедливості, а тисячі рук — надання допомоги всім бажаючим.

Розкриті долоні уособлюють допомогу, спасіння, вітання, а складені долонями руки — непротивлення злу, прощення образ. Окрім зображень різноманітних бурханів, у храмах розміщують картини (ікони) релігійно-морального змісту і картини з зображенням різноманітних буддійських святинь.

Досить поширеною є картина "Колесо світу", де образно викладено буддійське вчення про перевтілення і відплату.

Обрядовий бік буддизму має свої особливості. Богослужіння в храмах здійснюється виключно духовенством, без мирян. Останні є учасниками богослужінь — містерій, які проводяться поза храмами, на відкритих майданах. Миряни здійснюють молитви вдома перед домашніми вівтарями, у степу перед обо (пірамідальні купи каміння, складеного на пагорбках і перевалах на честь духів землі), поклоняються бурханам і хубілганам у монастирях, ступах (культові споруди, де зберігаються реліквії буддизму), вшановують святі місця, пов'язані з народженням, "просвітленням", проповіддю та смертю Гаутами, деревом мудрості (смоківницею) і т. ін.У храмах запалюють свічки, лампади, підносять пожертви з квітів та їжі. Буддійська церква має досить велику кількість служителів культу в особі монахів (лам), які перебувають у численних монастирях.

Релігійну систему буддизму викладено в численних творах, найдавнішим із яких є палійський канон. Це — "Трипітака" ("Три кошики мудрості"). ЇЇ частинами є "Віная-пітака" (збірник ритуальних правил стародавніх буддійських громад), "Сутта-пітака" (бесіди й висловлювання Будди), "Абідарма-пітака" (метафізичні міркування Будди), а також поеми, що складаються з п'яти книг — "Сутта-пітака".

Включено до канону і "Джатаку", яка містить розповіді про 550 попередніх перевтілень Будди

Дзен-буддизм як різновид буддизму.

Дзен-буддизм. один із різновидів буддизму. а останні три десятиліття став предметом широкого зацікавлення у США та Західній Європі. Засновником вважається індійський монах Бод- хідхарма, який ніби прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу езотиричну. тобто призначену лише для вузького кола, школу буддизму", що отримала назву чань-буддизму.

«Чань» (японське дзенТ" є модифікацією терміна, що передається в японській та китайській мовах санскритським словом «дх'яна» — споглядання. Традиція пов'язує його виникнення з легендою про те, як одного разу Будда замість багатослівної проповіді мовчки підняв угору подаровані йому квіти. Всі були розгублені, і тільки старець Махакаш'яна із спокійною посмішкою подивився на свого вчителя, зрозумівши всю красномовність його безмовної настанови.

Побачивши це, Будда урочисто промовив, що він володіє найдорогоціннішим скарбом, духовним і трансцендентним, який він передає Махакаш’яні. Цей випадок, що розкриває нібито приховану суть духу Будди, увійщов, відповідно до традиції, в основу вчення дзен. Індійське за походженням учення дзен сформувалося у Китаї у VI ст. на основі буддизму махакаш'янського тлумачення, що включає в себе деякі ідеї даосизму, та морального вчення конфуціанства.

Дзен-буддизм мав значний вплив на ідеологію та культуру середньовічної Японії. У руках правлячої верхівки він перетворився у простий і надійний засіб формування у службовців і військових основи військово-етичного ладу — відданості т. а дисципліни, стійкості та безстрашності перед лицем смерті. Дзен робить акцент на приголомшуючій раптовості. Поштовх"о'м може бути враження, переживання, потрясіння, а також спеціальна техніка тренування, спрямовані на те, щоб пробудити в людині інтуїцію.

Що ж відкривається послідовнику дзен, який досяг мети саторі? Мовчання у літературі дзен відносно центрального елемента системи пояснюється тим, що саторі не можна зобразити словами, не можна зрозуміти, йому не можна навчати, його можна тільки відчути.

Тому, вчить дзен, людина, яка не пройшла через цей стан особисто, не може зрозуміти його зміст. Звідси випливає два інших головних принципи дзен-буддизму: особиста передача істини І незалежність від писемних знаків і слів.!.. Акцент, дзен-буддизму на поза інтелектуальні форми передачі досвіду нерідко трактується як відмова від будь-якої словесної форми його виразу, будь-якої писемної традиції, будь-якої догматики.

В дійсності дзен має величезну канонічну літературу, куди входять найважливіші буддійські сутри та роз'яснення до них, життєписи патріархів, їхні проповіді та висловлювання з віронавчальних та дисциплінарно-практичних питань, філософські притчі, поетичні мініатюри, діалоги, питання-загадки.

У багатьох буддістських країнах чернеча община та буддійське духовенство звуться «сангха». Правила прийому в сангху регламентуються каноном. Той, хто вступає до сангхи, повинен змінити свій зовнішній вигляд: спочатку поголитись і вдягнути єдиний для всіх членів общини жовтий чернечий одяг.

На загальних зборах він підлягає бинтуванню, під час якого з'ясовувалося, чи не має він однієї з «п'яти хвороб», людина він чи ні (тобто, чи не злий дух, що прийняв людську подобу), чи не раб, чи не винен у чомусь, чи не перебуває на царській службі тощо. Прийом до сангхи відбувався за більшістю голосів присутніх.

Ченці брали на себе зобов'язання одбувати пости, відмовлятися від мирських розваг, міцних напоїв, прикрас та парфумів, від сну на зручній постелі, від володіння золотом і сріблом. Теоретично єдиною власністю була його чаша для збирання підношень.

Монастир. був і залишається основною формою відтворення дзен-буддизму. Життя тут починається звичайно о третій годині ранку. Снідають, коли ще темно, обідають о 10 ранку, вечеряють о четвертій годині, їдять лише рослинну їжу: рис, ячмінь, бобові, овочі. Роздача і приймання їжі здійснюються за складним ритуалом і супроводжуються великою кількістю дій, які мають символічний характер.

Після сніданку всі приступають до роботи: це — прибирання приміщень і монастирського двори-ша, обробіток землі, яка належить монастиреві тощо. Фізична праця — невід'ємна частина монастирського побуту, однією з вимог якого є: «День без роботи — день без їжі». У розпорядок дня включаються також співбесіди з наставниками, які супроводжуються ритуалом. О дев'ятій годині вечора життя в монастирі завмирає, а найпрацьовитіші продовжують роботу і вночі, влаштувавшись на терасі або в саду.

Цей розпорядок певного мірою міняється в періоди інтенсивних духовних сесій, які проводяться щомісяця протягом 7—$ днів. В період сесій сеанси споглядання тривають по 17—18 годин на добу. Монахи сидять у позі лотоса, розслабившись і напівприкривши очі. Мета — досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого я і зануритися в абсолютний «бездум», віддатися таким чином Пустоті й Абсолюту.

За учнями спостерігає монах, який походжає по залу і бамбуковою палицею б'є по спинах тих, хто втомився. Вивчення дзен-ської премудрості в монастирі триває в середньому 10—12 років.

На сучасному етапі важливу суспільно-політичну й культурну роль відіграє буддизм у країнах індокитайського півострова. За винятком В'єтнаму, у всіх інших країнах Індокитаю поширений хинаянистський буддизм. У Бірмі, Камбоджі, Таїланді, Японії буддизм виступає як державна релігія. В Таїланді король вважається головою буддійської церкви, всі чоловіки проходять обов'язковий стаж у монастирі. У Бірмі буддизм є пануючою релігією, але частина населення сповідує інші релігії.

Традиційний буддизм у Японії налічує понад сто великих і малих сект, головними з яких є три: буддистський рай (дзіодо-кей), лотосова сутра верховного закону Будди (хокіокей) і відверте слово Будди (міккіокей).

Утворилися так звані «найновіші релігії» (синкоскжіс), які є різноманітними течіями буддизму. Вони втручаються в політичне життя країни. Йдеться про Сока чаккай, або Товариство по створенню моральних цінностей. Увага «Сокка чаккай» і «Комейто» звернена на розв'язання соціальних проблем, досягнення щастя на землі.

Буддизм проник у Китай з Індії у II ст. Це одна з найвшіиво-віших шкіл китайського буддизму, яка отримала в сучасному західному світі значне поширення під японською назвою дзен (кит-чань).

На ґрунті широких демократичних рухів в країнах Азії намітилася тенденція до зближення буддійських храмів і окремих сект. На буддістському з'їзді в Коломбо (Шрі Ланка) в 1950 р. було утворено Всесвітнє братство буддистів. Резиденцію його виконавчого комітету пізніше було перенесено в Бірму, а потім Таїланд.

Комітет, незважаючи на основну ідею буддійського віровчення, бере активну участь у міжнародній політиці, відображає настрої народних мас, особливо у їхній боротьбі за мир, проти реакційних кіл.

Інтерес до буддизму на Заході не новина. Одним з перших європейських мислителів, які звернули на нього увагу, був німецький філософ А. Щопенгауер. Послідовник Щопенгауера і попередник сучасних ірраціоналістів і волюнтаристів у західній філософії Е. Гартман у праці «Суть світового процесу або філософія несвідомого» доводить неминучість зростання страждань у міру прогресу. Перепущений через філософію Щопенгауера, Гартма-на, буддійський світогляд підхопили сучасні філософи відчаю — екзистенціалісти.

Дзен-буддизмом наприкінці 50-х років охоплені широкі кола інтелігенції, студентство, а через десятиріччя —дрібнобуржуазні верстви. Творча інтелігенція пов'язала із ним надії на духовне оновлення, на отримання повного буття, безпосередність свободи. Різноманітні течії бітників і хіпі вбачали у ньому ідейне виправдання морального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов'язків.

Добропорядні обивателі розраховували в цій модній новині знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск «безглуздого світу», альтернативу кризі європейської культури.

Захоплення дзен-буддизмом за часом збіглося з так званим релігійним бумом, який мав місце у США та ряді країн Західної Європи наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Він виявився в активізації церковних організацій, збільшенні тиражу релігійної літератури, в появі нових напрямів та сект.

Як свідчить історичний досвід, масове тяжіння до релігії завжди пов'язане із загостренням у суспільстві соціальних суперечностей, із занепадом традиційних ідеалів і цінностей, загрозою термоядерної катастрофи, обмеженістю демократичних прав і свобод, зростаючою бюрократизацією та стандартизацією суспільства тощо. Все це не могло не відбитися на світовідчутті широких верств капіталістичних країн.

Що ж являє собою дзен-буддизм насправді? Як і будь-яка релігія він виходить з протилежностей двох світів: прихованого і явного — істинного. Дзен висуває свій шлях врятування.

Однак позбавлення від страждань він пов'язує не з перетворенням навколишньої дійсності, не з поліпшенням умов життя людей, а з перебудовою їхнього світогляду. Змученим боротьбою за існування дзен навіює: не існує ні того, що мучить, ні того, хто мучиться, і те й інше — ілюзія свідомості, яку слід викорінити, аби покласти край стражданням.

Він розглядає всі проблеми не в галузі соціальних відносин, а в суб'єктивно-психологічній сфері. Історія доводить, що шлях до кращого життя лежить не у втечі від себе, а в активній соціальноперетворювальній діяльності людей, спрямованій на створення реальних умов для повноцінного життя кожного.

Ламаїзм.

Ламаїзм — один із різновидів буддизму, що утвердився в Тибеті внаслідок проникнення махаяни і тантризму і об'єднання їх з релігією тібетців бон-по (різновид шаманізму). Наприкінці XV ст. ламаїзм поширився серед монголів, а з XVII ст. проникає на територію Росії, де знаходить прихильників серед бурятів, тувінців і калмиків Не відрізняючись основними догматами від інших течій буддизму ламаїзм першочергову роль у спасінні відводить ламам, вважаючи, що без їх допомоги віруючий не зможе дістати переродження, потрапити до раю, досягти нірвани.

Характерними рисами для ламаїзму є: пишне богослужіння в дацанах, монастиря, безліч обрядів, магічних заклинань, спрямованих проти злих; численне духовенство, яке існує на кошти населення (старший син у сім'ї, як правило, стає ламою). Головним ламаїзм вважає покірність ламі і властям (бурятські лами свого часу проголосили Катерину II, а за нею і всіх російських царів земним втіленням богині Цаган-Дара-ехе).

Ним розроблене вчення про «Ю чорних гріхів» і «10 білих доброчесностей» як основ моралі. Ламаїзм механізував молитву: обертання наповнених текстами молитов і священною літературою барабанів різної величини замінює багаторазову промову молитов і заклинань.

Лама (готське — вищий, небесний) — буддійський чернець в Монголії- Бурятії, Туві, Тібеті. У кадиків звання «лама» присвоюється лише главі духовенства. В ламаїзмі ламу вважають представником Будди на землі.

У віровченні ламаїзму можна виділити сім головних позицій.

Перша — вчення про бурханів. Цим терміном визначаються як боги, які вшановуються ламаїстами, так і їхні скульптурні та мальовані зображення. Усіх шановних бурханів, яких налічуються тисячі, ламаїсти поділяють на кілька розрядів. До вищого належать бурхзни-будди.

Будди — це боги, які начебто по черзі з'являються У світ для проповіді шляху врятування. Усього будд, відповідно до вчення ламаїстів, рівно тисяча; п'ять з них вже з'являлося У світ, а 995 ще прийдуть у призначений час.

Найшанованіший з усіх будд (і взагалі з усіх бурханів) — Гаутама (його також називають просто Буддою), який, за визначенням буддистів усіх напрямів, був п'ятим буддою з числа тих, що вже приходили на землю.

Він начебто сповістив людям істинне вчення — буддизм і оголосив, що тільки прихильники цього вчення отримають посмертне благополуччя. З решти будд більше за інших визнаються «володар раю» будда Амітаба та прийдешній, щостий будда Майдарі, прихід якого пов'язується із створенням на землі царства справедливості.

Трохи нижче за божественним достоїнством стоять бурхани-бодхисатви — божества, які заслужили нірвану (надприродний стан вищої насолоди), але добровільно відмовились від неї, аби бути ближче до людей І допомагати їм. Вважається, що місцем проживання вони вибрали рай Амітаби.

Найшановніший бодхи-сатва — Авалокішвара. Він вважається втіленням співчуття та любові до людей. Авалокішвара зображується як істота, яка має 11 голів та 22 руки.

Важливе місце у релігійному пантеоні ламаїстів посідають бур-хани-докшити. Це грізні захисники віри. На зображеннях вони завжди обкутані в полум'я та дим. У них жахливі обличчя. Часто вони мають багато рук і ніг.

Найбільш шанується з цього розряду бурханів богиня Лхамо, яка начебто особисто вбила свого сина за зраду ламаїзму і з його шкіри зробила попону для мула.

До нижчого розряду ламаїстичні богослови віднесли бурханів-сабдиків (богів — хазяїв місцевості). Однак у буденній свідомості сабдики зайняли таке ж почесне місце, як і інші оурхани. За уявленням віруючих, сабдики живуть в обо (свяшенних купах каміння) і є повними хазяями на певній території.

Особливий розряд становлять бурхани-лами. До них належать ті проповідники ламаїзму, які були зараховані до богів. Перше місце серед них посідає засновник ламаїзму Цзонкаба. є й інші розряди бурханів, але перелічені п'ять — найпоширеніші. Крім бурханів визнають існування демонів (злих духів), глава яких. Ерлікхан, вважається володарем пекла.

Друга позиція — вчення про «священні» книги. У послідовників хінаяни та махаяни збірка «священних» книг має назву Тіпітака (на мові палі), або Тріпітака (на санскриті), що у перекладі означає «три корзини» (маються на увазі три частини цієї збірки. Загалом у цьому зводі налічувалось більш як 100 томів. За релігійним переказом, Тіпітака — це виклад учення Гаутами устами трьох його найближчих учнів.

Насправді ж це праця багатьох невідомих буддістських проповідників, твори яких спочатку передавалися усно, а потім, приблизно у 80 р. до н. е.. були. викладені письмово буддійськими монахами острова Цейлон.

Що ж до ламаїстів, то вони визнають за «священні» дві збірки книжок — Ганджур- (з-тібетської — переклад одкровень, складається із 108. томів) та Данджур; (з тібетської — переклад тлумачень, складається із 225 томів). Ганджур та Данджур шанують як зібрання висловлень та повчань, які начебто належать самому Гаутамі і його учням. Насправді ие тексти, написані тібетською мовою у XIV ст., включають як переклади з Тіпітаки, так і оригінальні твори невідомих представників ламаїстського духівництва.

Третя позиція віровчення — про надприродну душу. Відповідно до цього вчення, душа кожної людини складається з комбінації найменших надприродних смертних часток — дхарм.

Вважають, що одні й ті ж дхарми, об'єднавшись у різні комбінації, породжують різні тіла: людини або тварини, чоловіка або жінки тощо. Руйнування комбінації призволить до смерті тіла. Проте самі дхарми, за вченням ламаїзму, безсмертні і в такому розумінні безсмертна і душа.

Четверта — вчення про потойбічне життя, яке у ламаїстів розпадається на три ступені: сансара; рай чи пекло; нірвана. Ламаїсти вірять, що душа людини багаторазово переселяється з одного померлого тіла в іншої Сансарою, по-перше, називають сукупність усіх цих переселень, а по-друге, — найближче наступне життя душі, то переселилася. За віруванням ламаїстів, дхарми одразу ж після смерті старого тіла збираються у нову комбінацію, що призводить до відродження старої душі у новому тілі (або інакше, до її переродження).

Нове тіло може бути кращим або гіршим, залежно від минулого життя душі. Життя душі у попередньому переродженні, що визначає наступне життя, називають кармою. Яка карма — така й сансара, кажуть ламаїсти. За їхніми віруваннями, для доброго переродження треба дотримуватися обрядів, виконувати вимоги релігійної моралі і взагалі у всьому слухатися лам.

Якщо душа поводить себе добре у багатьох переродженнях, то за віруванням ламаїстів, вона потрапляє у рай, а якщо погано — у пекло, причому перебування у раю або в пеклі триває довго, але не вічно. У раю праведників чекають цілком конкретні насолоди, такі ж як на землі, але безперервні й у величезних масштабах. У пеклі на грішників чекають тортури середньовічного характеру: вогонь, котли, сковорідки, кілля та інт Перебування в раю чи в пеклі розглядається ламаїстами як один із етапів у низці перероджень.

Після закінчення цього стану душі повертаються у сансару.

Третій ступінь загробного життя — нірвана, яка призначена для особливо праведних душ. Під нірваною розуміють таке вічне існування, яке позбавлене усяких прикмет земного життя і є найвищою насолодою та блаженством для людини. Досягнення нірвани означає припинення низки перероджень.

П'ята позиція — вчення про лам як обов'язкових посередників між віруючими та бурханами. Вважають, що рядові віруючі можуть дістати загробну віддяку лише тоді, коли за них моляться лами. Численних представників вищого ламаїстського духівництва віруючі вважають живими богами, їх називають ху-білганами, що в перекладі з монгольської означає переродженці.

Ламаїсти вважають, що в тіла хубілганів вселилися душі окремих бурханів. Так, тібетського далай-ламу вшановують як переродження (втілення) бодхисатви Аваїокішвари, а панчен-ламу — будди Амітаби. Причому релігійна свідомість виходить з того, що ці бурхани якимось таємничим чином водночас перебувають і на землі (у тілі людини), і на небі (у власному тілі).

Шоста позиція — вчення про священну війну, у ході якої мають бути знищені усі небуддисти. За цим вченням, цю війну поведуть воїни з легендарної країни Шамбали (тому війна називається шамбалінською) на чолі з буддою Майдарі. Перемога Майдарі означатиме встановлення царства справедливості на Землі.

Сьома позиція — вчення про страждання. Ламаїзм, як і буддизм, ототожнює земне життя із стражданням. Страждання, за ламаїзмом, — це обов'язкова, непереборна і головна риса земного життя.

А це означає, що з погляду ламаїзму, безглуздими є усі спроби людей викорінити або істотно зменшити страждання у земному житті. Щоб позбутися страждань, треба припинити низку перероджень, тобто потрапити у нірвану. А щоб потрапити туди, треба поводити себе праведно.

У тлумаченні сутності праведного життя віровчення ламаїзму переходить у його моральне вчення, яке вимагає від віруючого терпляче переносити страждання, бути байдужим до земного життя, дотримуватися принципу непротивлення злу насильством тощо.

Основними центрами культової діяльності у ламаїзмі є дацани (монастирі). У храмах лами щоденно здійснюють богослужіння перед скульптурними та мальованими зображеннями богів.

Під час відправ лами сидять на особливих лавах та зосереджено моляться, а рядові пересуваються у храмі за годинниковою стрілкою і, проходячи повз вівтар, залишають на ньому свої приношення (гроші, продукти, речі тощо). Вийщовши з храму, віруючі промовляють молитви, кладуть земні поклони, крутять «молитовні барабани». Чим швидше та довше крутиться циліндр із текстами молитов, тим більше останніх зараховується віруючим.

Значне місце у культовій практиці рядових ламаїстів посідає домашнє богослужіння. Віруючі мають удома вівтар — шафу з поличкою, де розмішуються бурхани та різні священні предмети (чашечка для жертвоприношень, свічки, квіти). Домашнє богослужіння відправляється щоденно самими віруючими і складається з молитов, поклонів і жертвувань.

 

До головних свят ламаїзму належать цагалган (новий рік), Майдаріхурал (чекання будди Майларі) та свято обо (вшанування богів-сабдиків, які живуть в обо).

Буддизм та питання війни і миру

Буддизм в азіатських країнах має вплив на широкі верстви населення. Його роль у суспільно-політичному житті нерівнозначна. На різних етапах суспільного розвитку характер і ступінь участі, роль буддистів у політичному житті в різних країнах не рівноцінна. Ставлення буддизму до війни і миру, зумовлене буддійськими богословськими побудовами — дуже спірне та суперечливе.

Поняття добра та зла у буддизмі не поляризуються, представляючи собою іпостась буття (сансари). Проблеми війни і миру в буддійському світогляді перебувають на різних полюсах логічних умовиводів, оскільки, згідно з ученням буддизму, вступ на шлях прозріння знищує всі передумови агресії та ненависті. У цьому плані ідеологія буддизму нічим не відрізняється від ісламської ідеології, яка поділяє весь світ на правовірних (зона миру) та невірних (зона війни).

Розглядаючи проблеми миру і війни з ортодоксальних позицій палійського канону, ідеологи буддизму звичайно посилаються на царя Ашоку, який сприйнявши вчення Будди, ніби відмовився від війни, або ж вільно трактують цю проблему, зводячи її до необхідності дотримуватися настанов буддизму. Що до буддійського способу життя, то він, за твердженням прихильників буддизму, не створює конфліктних ситуацій ані в суспільстві, ані поміж країнами.

Більшість західних буддологів підкреслюють мирний характер вчення буддизму порівняно з ісламом та християнством, посилаючись на хрестові походи, на походи мусульман під зеленим прапором пророка і забуваючи про те, що багато правителів стародавнього та середньовічного Сходу у буддизмі називалися чак-равартинами, бодхисатвами, буддхараджами, хоча дехто з них відрізнявся надзвичайною жорстокістю та відомий винищенням цілих народів, наприклад Ащока та Чінгізхан.

До того ж, в історії зафіксовано чимало випадків, коли агресія виправдовувалася релігійними цілями.

Необхідність та справедливість загарбницької політики правителів ідеологи буддизму виправдовують посиланнями на едикти Ащоки, які є канонізованою екзегетикою буддизму тхеравади, і на канонізований трактат «Милиндапаньха»; в цілому ж розглядають природу иих воєн крізь концепцію чакравартина.

Питання війни і миру не були актуальними для ідеологів буддизму до 50-х років. Лише з появою термоядерної зброї та інших засобів масового знищення і внаслідок цього перспективи загибелі людства під час третьої світової війни ці питання стали об'єктом гострої дискусії, що сприяло модернізації вчення буддизму. Можна виділити три підходи до цієї проблеми: моральний, кармічний, соціально-політичний.

Моральний підхід до проблеми війни і миру аргументується з ортодоксальних позицій вчення буддизму. Прибічники цього підходу твердять, що тільки етичний спосіб життя, який проповідує буддизм, може врятувати людство від загибелі. Ця ідея доводиться посиланнями на життя та місіонерську діяльність принца Гуатами, едикти царя Ащоки, що стосуються буддійського віровчення, канонічні тести.

При такому простому підході до проблем війни і миру, основне навантаження має висловлення з «Дхаммапади»: «Ніколи в цьому світі ненависть не зупиняється ненавистю, проте відсутністю ненависті вона припиняється... Перемога породжує ненависть; переможений живе у смутку. У щасті живе спокійний, що відмовився від перемог і поразок». За цією простотою — система світогляду зі своїми догмами, теоріями І традиційною логікою.

Буддисти, визнаючи агресивність імперіалістичних країн і необхідність боротьби за права трудящих, завжди підкреслювали вторинність соціальних, економічних і політичних проблем порівняно із завданнями морального удосконалення людини, тобто посилання для умовиводів виявляються нібито перевернутими: буддизм саме людину, як кінцевий продукт кармічних перевтілень, її думки, слова та вчинки розглядає як причину, а соціальні умови, політичні системи, міжнародні конфлікти вважає їх наслідком.

Тому прибічники морального підходу обстоюють передусім пропаганду вчення буддизму як основну альтернативу пом'якшення міжнародної напруженості і покладають надії тільки на добру волю уряду у боротьбі за встановлення миру на землі. Цей погляд найпослідовніше відображений у документах Всесвітнього братства буддистів, XV Всесвітня конференція якого відбулася в листопаді 1986 р. у Непалі.

Кармічний підхід, незважаючи на його значне поширенню серед буддистів, особливо ченців, як правило, не описуються у популярних журналах, оскільки його прибічники вважають», що поява у пресі кармічних концепцій з проблем війни і миру може викликати конфлікт між представниками різних релігійними завадить консолідації прибічників миру.

Цей підхід породжений вірою у непорушність кармічного закону, який гнітить людей суспільство, нації, держави, все людство, нашу планету і весь Всесвіт (як сума карм живих істот). Такий підхід обґрунтовується посиланнями на дію карми, «закону залежного існування» стадіальну деградацію віри, описану у трактатах Буддхап.

В основі кармічного підходу лежать (виведені з екзегетикш до палійського канону) уявлення про неухильну деградацію людини внаслідок падіння моралі і втрати віри, особливо в результаті розвитку капіталізму і поширення мілітаризму.

Справжня мораль, що формує сприятливу карму, властива людям, як, стали на серединний, або восьмирічний шлях, охоронцем цінностей якого є сангха; Звідси для поліпшення суспільної карм треба сприятливі умови існування буддійської громади, і там, де такі умови є, суспільство виживе під час термоядерної катастрофи. Інший аспект міркувань прибічників кармічного підходу водиться до твердження, що країни, які виробляють різні засоби масового знищення, формують погану карму, і це призведе до взаємного знищення.

Слаборозвинені ж країни ядерна катастрофа якимось чином обмине. Кармічний підхід не обговорюється на буддійських та інших форумах, оскільки це питання Віри. яке не містить і не може містити конструктивних пропозицій.

Буддійська «ахімса» забороняє віруючим завдавати шкоди; живим істотам, тому повинна стати непереборною перешкодокою на шляху до воєнних дій. Проте будь-яка релігія, яка не захищає себе і не поширює свою віру, неминуче зникає. З цього Погляду буддизм не відрізняється від інших вірувань, тут, як і в інших релігіях, існує таке поняття, як війна проти єретиків та (безвірників. Очевидно, що ахімса та війна проти невірних потребують, м'яко кажучи, у незгоді одна з одною.

Буддисти не миролюбні насамперед тому, що будь-яка релігія намагається завоювати прибічників. Це може здійснюватися двома шляхами: коли одна нація насаджує свою релігію іншій шляхом завоювання або коли верхівка даної нації, сприйнявша нову віру, обертає в неї підданих.

Те саме сталося із буддизмом. Тгема насильства замінюється темою жертви заради відданості Богу. Цікавою є спроба засновника династії Суй обґрунтувати ссвої завоювання за допомогою буддизму. Таким чином, ставленню до будь-якої війни є упередженим, незважаючи на те, що у буддистів існує заборона на вбивство.

Вимова завдати шкоди всьому живому, вбивати чужоземців, прибічників інщої віри може стати вчинком заради війни. Тому це не заважає миролюбним монархам, які шанують Будду, кидати народи у хаос війни. Війна проти невірних, єретиків виправдовує будь-яке насильство. За біблейським ученням десь на землі є міфічна країна — заступниця релігії — Шамбала. її цар спрямовує свої війська проти невірних і всі вони, зрештою, будуть знишені.

Заборона на вбивство і заклик до «війни проти невірних» мирно співіснували. «Ахімса» навіть не завжди діє всередині однієї релігії — озброєні буддійські монахи завжди були великою силою.

В Японії XVI ст. і Таїланді у XVIII ст. основною опорою претендентів на престол були саме вони. Звідси заборона на вбивство була дійсною лише для простих людей один щодо одного і до представників влади.

У наш час буддизм, попри багато існуючих історичних суперечностей у минулому, залишається символом миролюбства. Відомим є вислів Оги-перу про те, що кінець кінцем людство повинно зробити вибір між ученням буддизму та водневою бомбою.

Соціально-політичний підхід до проблеми війни і миру характерний головним чином для міжнародної буддійської організації «Азіатські буддисти за мир». Завдання цієї організації були сформульовані першим президентом хамбо-ламою С. Гомбоджавою у журналі «Буддисти за мир» за 1968 р.:

забезпечити тісне співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру в Азії і в усьому світі;

пропагувати і здійснювати ідеї миру, справедливості і людської гідності — суть вчення Будди;

захищати і підтримувати національну незалежність і протистояти імперіалізму, колоніалізму і неоколоніалізму;

протистояти агресивним військовим блокам та їх базам в Азії;

сприяти повному роззброєнню та забороні виробництва, випробування, накопичення і використання термоядерної зброї та інших засобів масового знишення;

захищати права людини шляхом ліквідації голоду, злиденності, неосвіченості, расової та соціальної дискримінації, несправедливого економічного порядку і релігійної нетерпимості та сегрегації;

підтримувати співробітництво з іншими миролюбними рухами релігійних та нерелігійних організацій, що мають подібні цілі.

Слід визначити прогресивний вплив багатьох буддійських організацій країн Південної та Південно-Східної Азії, які беруть активну участь у боротьбі за встановлення миру на землі, формування нової політичної свідомості. На міжнародному форумі "За без'ядерний світ, за виживання людства", який відбувся 14— 16 лютого 1987 р. у Москві, президент Шріланкійського буддійського конгресу, віце-президент Азіатської буддійської конференції за мир сказав: «Тут зібралися представники багатьох світових релігій.

Я, буддист із Шрі Ланки, передаю вам братерські привітання від Азіатської буддійської конференції за мир. Всесвітньої «Ради Сангха», індійського товариства «Маха Бод-хи».

Висновок

Буддизм є особливою релігією світу. По-перше, він своїм корінням проріс у багату на філософські традиції індійську культуру. По-друге, буддизм — це релігія, яка не знає Бога-творця.

 

Тому, обґрунтовуючи свої релігійні догми, адепти буддизму не апелювали до авторитету Бога-творця, а розвивали філософсько-теоретичне тлумачення релігійної ідеї спасіння. По-третє, в буддизмі існує відповідний категоріальний апарат, який визначає специфіку буддійського світогляду.

Останні десятиліття внесли в діяльність буддійських організацій нову важливу рису: почали створюватися міжнародні об'єднання буддистів, які ставлять перед собою завдання вирішення екологічних проблем» збереження миру.

Першою великою організацією стало Всесвітнє братство буддистів, створене 1950 р. в Коломбо. У 1969 р. буддійські кола Азії створили Азійську буддійську конференцію. Буддисти є активними членами міжнародного церковного руху.

Підхід до проблеми війни і миру, найбільш важливих проблем новітнього часу, яскраво висвічує специфіку буддійського світогляду, оскільки подібна аргументація про спроби досягнення миру і ліквідації воєн властива не тільки буддійським ченцям, а й політичним і суспільним діячам-буддистам.

Філософська та світоглядна сутність буддійського підходу до проблеми побудови міцного миру рівнозначна. Це підкреслення домінанти моральних цінностей над економічними, політичними, ідеологічними програмами.

Християнство

Основи християнського віровчення

Поширюючись у середовищі євреїв Палестини і Середземномор'я, християнство вже в перші десятиліття свого існування завойовувало прихильників і серед… Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і… У перших християнських громадах уже відзначалася та єдність, шо простежується також у пізніший період. Члени…

Основні напрямки в християнстві

Православ'я

Православ'я — одне з найбільших у світі віровчень, поширене серед багатьох народів, що розмовляють різними мовами. Це один із трьох основних… Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було панівною… Основою віровчення визнане Священне писання (Біблія) і Священний переказ (постанови, затверджені сімома Вселенськими…

Католицизм

Католицизм бере свій початок від невеликої римської християнської грома-аи, першим єпископом якої, за переказом, був апостол Петро. Процес… Початок поділу християнської церкви на католицьку І православну розпочало… Католицизм, як один із напрямків християнської релігії, визнає її основні 'f догми й обряди, але має ряд особливостей…

Протестантизм

Історія протестантизму по-справжньому починається з виступу Мартіна Лютера (Німеччина, 1483—1546 р.) проти індульгенцій. Він першим розірвав… Суть протестантизму полягає в тому, що людина може врятувати свою душу тільки… У Біблії мовиться: «Праведний вірою живий буде». Ця ідея лягла в основу сформульованих Лютером головних принципів…

Слам

 

Походження Ісламу

Іслам є ідеологічною системою, що має значний вплив і на міжнародну політику. Сьогодні іслам є і релігією, і державою, тому що мусульманське… «Іслам» у перекладі з арабської означає покірність, «мусульманин» — той що… Політичне й економічне становище в Аравії потребувало стабілізації, арабам необхідно було утвердитися у своїй силі,…

Коран

Коран («tcapa'a» у перекладі з араб. «читати») — священна книга мусульман. Існує припущення, що Мухаммед не записував свої «одкровення», деякі з його повчань нібито за ним записували його учні. Розрізнені записи його висловів і повчань, зроблені в різний час, були зібрані воєдино бе» усякої систематизації і переписані в одну книгу, причому не схвалені халіфом записи не ввійшли до Корану і були спалені. Так, при третьому спадкоємці Мухаммеда, халіфі Османі, у 644—656 р. був складений і затверджений Коран. Ця книга була оголошена священною.

Коран поділений на 114 глав (сур). Вони розташовані безладно, за розміром: довші ближчі до початку, коротші — до кінця. Кожна сура має своєю метою передати ціле одкровення і складається з вірші», або, як їх називають, аятів. Сури мек-канські (ранні) і мединські (більш пізні) розміщені упереміш. Часто в одній сурі окремі пропозиції і думки не пов'язані не тільки між собою, але й з назвою глави. Те саме повторюється в різних сурах. Вигуки і прославляння величі й могутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами «геєною» у майбутнім житті всім грішникам. На відміну від християнського Євангелія, в Корані відсутня редакційне-літературна обробка — це зовсім неопрацьовані тексти.

Поряд із Кораном важливою частиною релігійної літератури мусульман е Сунна (Сонна), що складається зі священних переказів (хадисів) про вчинки і повчання пророка Мухаммеда. Збірники хадисів складалися в IX ст. мусульманськими богословами. Однак не всі мусульмани визнають Сунну; ті, що визнають її, називаються сунітами і складають переважну більшість в ісламі.

В ісламі все життя людини розглядається як служіння богу. Мусульманин, за ; Кораном, повинен твердо вірити, що є тільки один бог — Аллах, що земне життя дане людині для приготування себе до загробного життя, що дає випробування, тослані згори: що кожен має божественну долю, призначену Аллахом; що праведники, які шанують Бога, насолоджуватимуться в раю, а грішники — горіти-путь в геєні. Мухаммед був посланником-пророком Аллаха, почало нього на землю були послані й інші пророки — біблійні Адам, Ной, Авраам, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вищий за них.

Аллах — вища істота, що володіє людськими моральними якостями, тому найважливішим догматичним і моральним розпорядженням у Корані є повна і беззастережна покірність людини волі Аллаха. Він то гнівається на людей, то прощає їх; когось любить, когось ненавидить. Так само як іудейський і християнський боги, Аллах заздалегідь призначив одних людей до праведного життя і майбутнього блаженства, інших — до аморальності й загробних мук. Проте Аллах у Корані багаторазово іменується милостивим, таким, що прощає й ін.

Культ, обряди мусульманського віровчення

Для ісламу характерна складна обрядовість. У богослужбовому ритуалі велика увага приділяється читанню Корана, обов'язкова також щоденна п'ятиразова… Кожне з цих розпоряджень допускає деякі «пом'якшення», санкціоновані… Мусульманська релігія пропагує серед віруючих священну війну за віру (джихад). Це цілком зрозуміло, якщо згадати…

Різні течії в ісламі

У шиїзмі вірять, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда — імамами — можуть стати тільки його кревні нащадки, а «обрані» громадою халіфи… Інші відгалуження шиїзму оформилися в різноманітні секти. Так, ісмаїліти (від… Ісмаїлітська секта, у свою чергу, дала поштовх для утворення груп .карматів і асасинів, а також послідовників халіфа…

Завоювання Світу Цікаво те, що в багатовікових зіткненнях ісламу з християнством, маздеїзмом й іншими релігіями іслам майже завжди виходив переможцем. У більшості країн Середземномор'я (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія) він витиснув християнство, що переважало тут раніше. На Кавказі більшість народів до поширення ісламу дотримувалися християнства, пізніше чимало з них прийняли іслам (черкеси, кабардинці, аджарці, частина осетин і абхазів). Різні народи

християнського віросповідання, що населяли Балканський півострів, були також навернені до ісламу. З вищенаведених прикладів видно, що масового і добровільного навертання якого-небудь мусульманського народу до християнства історія не знає. Цей факт можна пояснити хіба що доступністю і простотою вчення ісламу, зрозумілістю народним масам.

З кінця XIX ст. для ісламу настає якісно новий етап. У мусульманському світі починається рух за реформацію ісламу, одночасно створюється перша міжнародна мусульманська організація — Всесвітній ісламський конгрес. У другій половині XX ст. у звільнених країнах намічаються різні концепції так званого «третього шляху», що істотно відрізняються як від капіталістичного, так і соціалістичного; виникають мусульманські партії, організації, ліги, що відіграють важливу роль у політиці; модернізуються доктрини класичного ісламу; проводяться заходи щодо реалізації і пропаганди обновлених концепцій; впроваджується «ісламізація» населення в ряді країн Азії й Африки й багато чого іншого. На сьогодні нараховується безліч організацій, що пропагують іслам, діють як на урядовому, так і на неурядовому рівні, відкрита неабияка кількість релігійних навчальних закладів, ісламських банків і страхових компаній, працюють місіонерські організації, на місцях створюються ісламські громади, яким надається сильна підтримка.

 

Історія релігійних вірувань в Україні.

РефератДохристиянські вірування українського народу. Християнство в Київській Русі. Християнство в Україні XIII—XVII ст. Українське православ’я XVII—XX ст. Українська греко-католицька церква XVII—XX ст. Протестантизм в Україні в XVII—XX ст. Іслам, іудаїзм, вірмено-григоріанська церква в Україні. Нетрадиційні релігії в сучасній Україні

1. Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є важкодосліджуваними, оскільки всі письмові свідчення сучасників про них належать християнським авторам, які вороже ставилися до язичництва або замовчували його існування. Проте язичництво дожило до наших днів — у народних піснях, звичаях, обрядах і традиціях, які є головним джерелом наших знань про нього.

Дохристиянський світогляд наших предків був міфологічним, проте його не слід ототожнювати з грецькою чи іншою подібною міфологією. Так, грецькі автори середини І тис. н. е. вказували на специфічне розуміння долі у слов’ян — якщо для греків доля була чимось незмінним, визначеним наперед, незалежним від самої людини, то слов’яни активно намагалися випросити у своїх богів зміни свого становища, долі та навіть "карали" ідолів, якщо ті не допомагали.

Світогляду стародавніх українців були властиві синкретизм, антропоморфізм, анімізм. У них не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості. Їхні боги уособлювали природні сили, різні вияви людського життя, були захисниками окремих місцевостей, покровителями ремесел тощо. Так складався язичницький пантеон — головним у ньому був бог головного племені чи клану.

Пантеон Володимира, наприклад, очолював Перун — бог грому та блискавки, покровитель військового ремесла та княжоїдружини. Деінде головним богом був Сварог, бог неба і небесних світил, покровитель ковальства та інших ремесел, або Дажбог — бог сонця. Богом достатку і скотарства був Велес, кохання і плодючості — Ярило і т. д. Загалом компетенція різних богів є нечітко визначеною, їхні функції часто повторюються, бо населення Київської Русі було етнічно неоднорідним, і різні племена (слов’янські, балтійські, угро-фінські) мали різні за назвою, але схожі за функціями пантеони.

Язичницькі боги наповнювали космос стародавніх українців, релігійні обряди язичництва охоплювали весь природно-господарський цикл, і все життя наших предків — від народження до смерті — завдяки цим обрядам набирало магічного сенсу.

Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу.

Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців. Поширення християнства серед місцевого населення, у тому числі серед дружини та княжої сім’ї (яскравий приклад — княгиня Ольга), стало важливою передумовою прийняття християнства як державної релігії. Ще однією причиною була криза східнослов’янського язичництва, що стало очевидним, коли династія Рюриковичів почала створювати із розрізнених племен єдину державу.

На відміну від християнства, релігії інтернаціональної та індивідуалістичної, язичництво було релігією національною, племінною та общинно-родовою. Тому релігійну реформу Володимир почав зі створення загальнодержавного пантеону з різних племінних богів, який, на його думку, дав би язичникам змогу усвідомити себе підданими великої держави, а не просто членами маленьких родоплемінних громад. Іншим, уже політичним, чинником прийняття християнства в Київській Русі стали контакти останньої з Візантійською імперією. Київські князі протягом ІХ—Х ст. то нападали на Константинополь, то укладали з імператором мир.

Візантія була однією з найбагатших і наймогутніших держав у Європі, причому (як Східна Римська імперія) з багатим історичним минулим та високою культурою. Візантійський імператор був заінтересований у запровадженні християнства на Русі, щоб зробити її політично та ідеологічно залежною від Візантії. Київські князі, у свою чергу, були не від того, щоб "розмовляти на рівних" зі своїм могутнім сусідом, тим більше, що християнство вже прийняли слов’яни Подунав’я, які виробили окремий, слов’янський обрядовий варіант православ’я та спеціально для нього — церковнослов’янську писемність (стараннями подвижників Кирила та Мефодія).

Уже саме тільки прийняття християнства було акцією самоствердження молодої Києворуської держави, оскільки Володимир хрестився не як васал імператора, а як рівний йому — прелюдією хрещення було взяття візантійського міста Корсуня (тепер Севастополь). Переговори Володимир вів уже як переможець, а умовою хрещення було одруження з сестрою імператора (одруження з варваром — безпрецедентний для імператорської сім’ї випадок).

Існує кілька версій вибору та прийняття православного варіанта християнства. Так, згідно з "Повістю временних літ" Володимир відправив послів у різні кінці світу, щоб вони оцінили тамтешні релігії. Вирішальний (за "Повістю…") вплив на Володимира справила розповідь послів про Візантію, про неймовірну красу візантійських храмів та богослужіння. Отже, естетичний, чуттєвий чинник для наших предків — язичників, а згодом християн, був на першому місці, а єдність Краси, Добра та Істини — одним із головних духовно-релігійних принципів.

2. Після прийняття 988 р. християнства як державної релігії почалося його поширення, головно примусове, серед населення Київської Русі. Неможливість і неприродність різкої зміни світогляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір’я, тобто одночасного сповідування тими самими людьми двох релігій — язичницької та християнської. Двовір’я є нормальним для синкретичного язичницького світогляду явищем — до міфологічного пантеону було прийнято ще одного бога — Христа. Дві релігії були в певному розумінні сумісними: християнство — офіційне, язичництво — народне; християнство охоплює особисті виміри життя людини, язичництво — господарську діяльність.

Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.

Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — "Слова про закон та благодать".

Ще одну спробу піднести статус києворуської церкви було зроблено разом із обранням на посаду митрополита другого, після Іларіона, русича — Климента Смолятича, але вона виявилася невдалою.

В ідеологічному аспекті важливим є розуміння окремішності характеру києворуського православ’я стосовно візантійського. Безперечно, хоча християнство на Русі було прийнято до формального розколу церкви на східну та західну в 1054 р., князь Володимир перейняв східну — православну обрядову версію християнської релігії. Проте для Візантії, фактично батьківщини християнства, на початку ІІ тис. важливим був богословсько-філософський аспект релігії, побудова стрункої догматичної системи, про що свідчать Вселенські собори, війна з іконоборством і т. ін.

Київська Русь у релігійному житті, як свідчать тодішні тексти, апелювала до раннього християнства. Для київських мислителів актуальними були проблеми християн I—IV ст. н. е. — проблеми життя і смерті, буття людини у світі, суспільстві, історії.

3. Після підкорення Київської Русі ханом Батиєм її територія остаточно поділилася на різні зони впливу. Православна церква за таких умов стає важливим політичним знаряддям. З одного боку, вище київське духовенство зав’язало тісні стосунки з римською курією, яка від імені Західної Європи шукала політичного й релігійного порозуміння з огляду на татарську загрозу; з іншого боку, татарські хани видали православній церкві гарантії фізичної та юридичної недоторканності, навіть дозволили провадити серед татар місіонерську роботу — 1261 р. в Сараї, столиці Золотої Орди, було засновано православну єпархію. Але вже з XIV ст. на перший план вийшла боротьба спершу між руськими князями, а згодом із іншими державами за митрополичу кафедру.

З 1240 р. митрополити Київської Русі не жили в Києві. У 1299 р. вони остаточно перенесли свою кафедру до Володимира-на-Клязьмі, а з 1325 р. — до Москви. У відповідь галицькі князі, а згодом польські королі, домоглися створення окремої Галицької митрополії (1302—1347 рр. та 1371—1391 рр.) з юрисдикцією над Західною Україною та Західною Білорусією. Створити Литовську митрополію в 1317 р. та 1376 р. намагалися литовські князі. Тільки протягом XV ст. виникла окрема автономна церква з центрами в Києві та Вільні (Вільнюсі), що охоплювала всіх православних на території України та Білорусії, а згодом єдиної Речі Посполитої.

Помітним явищем релігійної ситуації в Україні ХІІІ—XV ст. були єресі. Поява цих єресей свідчила, що християнство вже стало основою духовного життя наших предків, остаточно витіснивши язичництво. Раціоналістичні єресі поставали з перекладу, вивчення та неортодоксального тлумачення Святого Письма, що призводило до заперечення послідовниками цих єресей церковної ієрархії, окремих положень і догматів християнства.

Православна церква на теренах Польсько-Литовської держави в ХV—ХVІ ст. поступово занепадала. Цьому сприяв, зокрема, і занепад самого центру православ’я — Константинополя, що його 1453 р. захопили турки, оголосивши своєю столицею під назвою Істамбул. Незадовго до того візантійський імператор і константинопольський Патріарх уклали з Папою Римським церковну унію у Флоренції 1439 р., що об’єднувала католицизм і православ’я в єдину церкву. Хоча ця унія не мала практичних наслідків, вона створила догматичний прецедент і уможливила дальші пошуки об’єднання.

Іншою причиною занепаду православ’я в Речі Посполитій було нетолерантне ставлення до нього з боку Польської держави; фактично православні піддані Польщі мали значно менше прав, аніж католики.

Занепад православ’я в Речі Посполитій виявлявся в послабленні церковної дисципліни (порушенні правил обрання та висвячення духовенства), нехтуванні значною частиною кліру правилами поведінки, у підкоренні життя церкви інтересам держави та майновим інтересам духовенства, у малограмотності як загальній, так і релігійній за браком освітніх закладів не тільки для мирян, а й для духовенства.

Водночас із занепадом православ’я на українсько-білоруських землях відбувалося утвердження західних конфесій — протестантизму і католицизму. Уже 1536 року у Володимирі-Волинському виникла протестантська громада. На початку XVII ст. кількість протестантів майже зрівнялася з кількістю католиків і православних. До протестантизму схилилася значна частина української шляхти і княжих родів, які навертали до нової віри своїх підданих. В Україні поширювались як традиційні напрямки протестантизму — кальвінізм, лютеранство, так і нетрадиційні — моравські брати, антитринітарії, социніани та ін.

Слідом за протестантами на українські землі проникали єзуїти, члени католицького чернечого ордену, створеного для боротьби з Реформацією та оновлення католицизму. Боротьба між протестантами й католиками відбувалася переважно в культурно-освітній сфері — обидві конфесії відкривали в Україні широку мережу шкіл, колегій, друкарень, проводили активну місіонерську роботу.

Своєрідною відповіддю на таку діяльність західних конфесій стала організація православних братств, об’єднань українських міщан і шляхти на підтримку православної віри, що виникали довкола соборних храмів великих міст — 1585 року у Львові, а потім і в інших містах. Згодом найавторитетнішим із них стало Київське братство, до якого записалося все Військо низове Запорозьке на чолі з гетьманом Сагайдачним. Братства боролися за відкриття шкіл, друкарень, навіть втручались у справи церковної ієрархії, що спричиняло незадоволення православних єпископів, особливо після надання східними патріархами окремим братствам незалежності від місцевих єпископів і навіть права контролювати їх.

Непевне становище українського духовенства в Польській державі, тиск власних мирян, об’єднаних у братства, експансія протестантів підштовхували його до пошуків підтримки в католицької церкви. З боку Риму інтерес до унії після 1439 р. існував завжди. Особливо посилився він після об’єднання всіх українсько-білоруських земель у складі Речі Посполитої в 1569 р.

Протягом 1590-х рр. православні українські митрополити та єпископи вели таємні переговори з Римом.

У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який офіційно затвердив об’єднання Київської православної митрополії з католицькою церквою. При цьому українці-уніати отримували рівні політичні права з католиками, повністю зберігали східний (грецький) обряд, а уніатському духовенству Рим гарантував збереження всіх прав. Утім, одночасно з цим собором у Бресті зібралися миряни й частина духовенства, які відмовилися від унії. Так українська громада розкололася на дві рівні частини — прихильників і противників унії. Між ними спалахнула полеміка з богословських та історичних питань, що значно активізувала духовне та релігійне життя суспільства.

Ці дві течії співіснували в межах однієї церкви, змагаючись за посилення свого впливу, доки 1632 р. Київську митрополію не було розділено на дві частини — православну та уніатську.

Київським православним митрополитом став Петро Могила, який рішуче реформував православну церкву. Він упорядкував православне віровчення, випустив для цього написані та укладені під його керівництвом "Требник" та "Православне сповідування віри". На базі Київської братської школи він відкрив колегіум західного типу — у майбутньому Києво-Могилянську академію, сприяв книговидавництву і поширенню освіти серед духовенства та мирян. Реформи Петра Могили відновили авторитет православної церкви в Україні та в усьому православному світі.

Після підпорядкування Лівобережної України Москві Українська православна церква поступово переходила під юрисдикцію Московського Патріарха.

4. Після остаточного переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріарха в 1686 р. православна церква в Україні аж до ХХ ст. була частиною Російської православної церкви (РПЦ) за винятком окремих регіонів — Правобережну Україну було приєднано до Росії наприкінці XVIII ст., а 1839 року українців—греко-католиків Правобережжя насильно інкорпорували до РПЦ. Галичина, Закарпаття та Буковина об’єдналися з іншими українськими землями у складі СРСР тільки в середині ХХ ст.

Після 1686 р. російське та українське православ’я зазнавали сильного взаємного впливу. До середини XVIII ст. більшість архієреїв, викладачів духовних закладів, просто освічених церковників у Росії становили вихідці з України, переважно випускники Києво-Могилянської академії.

Під час правління Петра І обов’язки Московського Патріарха (аж до ліквідації цієї посади 1621 р.) виконував українець Стефан Яворський; останнім святим, канонізованим РПЦ у XVIII ст., був українець Данило Туптало. Українські церковні діячі визначали протягом XVIII ст. правила богослужбової, освітньої, культурної практики РПЦ. З другого боку, царський уряд уже до середини XVIII ст. ліквідував усі організаційні, богослужбові, культурні особливості українського православ’я, а наприкінці століття Київська митрополія стала звичайною єпархією РПЦ.

У ХІХ ст. визначним центром православної думки в Україні була Київська духовна академія, заснована 1819 р. на місці ліквідованої 1817 р. Києво-Могилянської академії. З неї вийшли видатні представники духовно-академічної філософії — О. Новицький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін., які серйозно вплинули і на українську, і на російську культуру. Протягом XVIII ст. царський уряд використовував православну церкву як знаряддя русифікації.

У середині ХІХ ст. почалися спроби українізації православ’я — спершу культурної — у частині мови богослужіння, обрядів, традицій, а з початку ХХ ст. — і організаційної. Перші переклади Святого Письма та перші проповіді українською мовою з’явилися в Росії ще за часів заборони української мови. У 1903 р. Лондонське біблійне товариство видало повний переклад Біблії українською мовою, здійснений П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуй-Левицьким.

Після російських революції та перевороту 1917 р. серед українських віруючих і духовенства почався рух за відновлення автокефалії (незалежності) українського православ’я. У грудні 1917 р. виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка проголосила себе вищою церковною владою в Україні до скликання Всеукраїнського православного церковного собору. У жовтні 1921 р. такий собор було скликано. Він проголосив утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та обрав її керівництво. Проте, оскільки в складі УАПЦ не було канонічно висвяченого вищого духовенства (єпископів), її не могли визнати інші православні церкви. Унаслідок цього, а також через постійні утиски комуністичної влади, на ІІІ Всеукраїнському православному соборі в січні 1930 р. УАПЦ саморозпустилася.

У другій половині ХХ ст. УАПЦ відновила свою діяльність в українській діаспорі на теренах Північної Америки та Західної Європи під егідою Вселенського Константинопольського Патріарха.

У СРСР православна церква в Україні була підрозділом РПЦ і очолювалась у межах УРСР екзархом Московського Патріарха. На відміну від царської Росії православ’я в СРСР не було офіційною державною релігією, проте в окремих регіонах України РПЦ отримувала державну підтримку в боротьбі проти греко-католиків (Галичина і Закарпаття), а в цілому по Україні — як знаряддя русифікації.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. з лібералізацією суспільного життя в СРСР почався рух за відновлення УАПЦ. Проте через активну протидію Московського патріархату, брак рішучої підтримки з боку Української держави та непорозуміння між вищим духовенством в Україні прагнення українських мирян і духовенства за останні 10 років так і не були реалізовані. У лютому 1989 р. в Україні виник Ініціативний комітет за відновлення УАПЦ.

У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація Патріарха — глави Української православної церкви в США митрополита Мстислава. У відповідь у січні 1990 р. РПЦ перетворила підлеглі їй єпархії в Україні на автономну, але підпорядковану Московському Патріархові Українську православну церкву. Між УПЦ та УАПЦ почалося активне суперництво за парафії та єпархії, які могли переходити від однієї церкви до іншої.

Для виправлення становища в червні 1992 р. з ініціативи глави УПЦ митрополита Філарета та глави УАПЦ Патріарха Мстислава відбувся Об’єднавчий собор, який утворив на базі УПЦ та УАПЦ Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте частина єпископів та мирян як УПЦ, так і УАПЦ не підтримали рішень цього Собору. Московський патріархат 1992 р. провів у Харкові єпископські збори, на яких замість митрополита Філарета главою УПЦ було обрано митрополита Володимира. Нині УПЦ — найбільше християнське об’єднання України. Воно має понад 6,5 тис. парафій, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів.

Собор УАПЦ у вересні 1994 р. обрав главою церкви Патріарха Димитрія. Зараз УАПЦ має в Україні 1200 парафій, із них 1100 — в Галичині. У жовтні 1995 р. собор УПЦ—КП обрав главою церкви Патріарха Філарета. Ця церква налічує в Україні та за кордоном 1500 парафій. Канонічність (законність) УАПЦ та УПЦ—КП не визнається помісними православними церквами (названі церкви не слід плутати з Українською православною церквою в Канаді та Українською православною церквою в США, які діють під егідою вселенського патріарха).

Згідно з церковною традицією, у кожній країні повинна бути окрема, єдина помісна православна церква, тому ситуація, коли на роль такої претендують аж три українські православні церкви, визнається більшістю віруючих ненормальною.

5. Українська греко-католицька церква (УГКЦ), або Українська католицька церква східного (грецького) обряду, почала свою історію з Берестейської унії 1596 р. Об’єднавчий собор у Бресті 1596 р. проголосив об’єднання Київської митрополії православної церкви (що охоплювала литовсько-білорусько-українські землі у складі тодішньої Польщі) та католицької церкви.

Згідно з унією православні віруючі Речі Посполитої об’єднувались із католиками на умовах: визнання Папи Римського як першоієрарха церкви, визнання filiogue — сходження Святого Духа і від Сина в Святій Трійці, визнання чистилища, а також збереження за ними східного (православного) обряду, звичаїв, календаря, місцевих традицій самоврядування, одруження священиків тощо. Ці умови діють в УГКЦ і досі.

Берестейська унія, як уже було сказано, розколола тодішнє українське суспільство на її прихильників і противників, і протягом наступних 40 років православна та уніатська частини Київської митрополії існували паралельно, ворогуючи між собою. Тільки в 1632 р. під час виборів чергового польського короля, уряд розділив юрисдикції православної та греко-католицької митрополій у Польщі.

Ця акція впорядкувала стосунки між уніатами та православними, хоча не припинила ворожнечі між ними. Щоправда, між двома церковними громадами постійно велися переговори про об’єднання і створення єдиного Українського патріархату, але поділ України між Москвою і Польщею 1654 р. остаточно закріпив і церковне роз’єднання. Лівобережна Україна та Київ залишилися православними, а вся Правобережна Україна — до початку XVIII ст. — уніатською.

Православні Закарпаття, що не входило до складу Польщі, прийняли унію окремо — у 1696 р.; Буковина залишалася православною, підпорядковуючись із 1401 р. іноземним православним центрам. Ставлення Польської держави до греко-католицької церкви було неоднозначним: з одного боку, влада повинна була ставитись до українців-католиків як до повноцінних громадян католицької держави, а з другого — окрема церква та обряд закріплювали окремішність українців, зберігаючи їхню національну ідентичність.

Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. УГКЦ зазнала значних змін. Унаслідок поділів Польщі всі українські землі, що входили до складу останньої, крім Галичини, відійшли до Росії. На цих землях уніатство було силоміць ліквідоване в 1839 р. та в 1875 р. Частина українців-уніатів, не бажаючи приймати офіційне в Росії православ’я, прийняли католицизм, ставши так званими латинниками.

У Галичині, що відійшла 1772 р. до Австрії, австрійські імператори вжили рішучих заходів на підтримку УГКЦ — 1808 р. було встановлено уніатську митрополію, відкрито освітні заклади для духовенства і т. д. Ці акції пояснювались як суто просвітницькими заходами австрійських монархів, так і їх намаганням здобути політичну підтримку українців проти поляків, схильних до сепаратизму. Піднесення УГКЦ в Галичині мало наслідком зростання національної самосвідомості галицьких українців, але водночас — і регіоналізацію греко-католицизму, який, будучи історично всеукраїнським об’єднанням, нині сприймається як суто галицька конфесія.

Духовенство УГКЦ відіграло провідну роль у національному відродженні в Галичині середини ХІХ ст. За браком української світської інтелігенції греко-католицькі священики та єпископи випускали газети, організовували школи, читальні, селянські кооперативи, здійснювали політичне представництво в місцевому та австрійському парламентах після революції 1848 р. і т. ін. Уже наприкінці ХІХ ст. Галичина стала центром культурного, політичного, наукового життя України, бо на Наддніпрянській Україні все українське було заборонене. Символом відданості греко-католицького духовенства своїй вірі й народові стала діяльність митрополита А. Шептицького, який керував УГКЦ в 1900—1944 рр.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини й Закарпаття до СРСР радянською владою на цих територіях було ліквідовано УГКЦ. Її парафії та єпархії перейшли до РПЦ, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій. Проте УГКЦ продовжувала свою діяльність поза межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також підпільно в Галичині та в місцях заслання — в Сибіру та Казахстані. Глава УГКЦ Йосиф Сліпий у 1945—1963 рр. перебував в ув’язненні, а 1963 р. його вислали з СРСР.

З 1989 р. внаслідок лібералізації політичного життя в СРСР почалося відродження УГКЦ в Україні. У 1991 р. до Львова повернувся глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Проте процес відродження УГКЦ в Україні натрапляє на багато проблем. Між греко-католицькою та православною церквами існує суперництво та боротьба за парафії в Галичині, а надто — за храмові будівлі. Організаційну структуру та статус УГКЦ не до кінця визначено Ватиканом: так, греко-католики — українці Закарпаття і Польщі підпорядковуються не главі УГКЦ, а місцевим римсько-католицьким єпископам. УГКЦ нині налічує близько 3000 парафій, 76 монастирів, 9 навчальних духовних закладів.

6. У XVI—XVIII ст. на Правобережній Україні були поширені протестантські громади, причому як традиційного спрямування — лютеранство, кальвінізм, так і нетрадиційного — антитринітаризм, соцініанство. Протестантизм як конфесія відігравав в Україні XVI—XVII ст. визначну як релігійну, так і політичну роль. Проте наприкінці XVII — на початку XVIIІ ст., завдяки антиреформаційним заходам уряду Польщі, до складу якої входило Правобережжя, на Україні практично не залишилося протестантських громад названих напрямків.

Нову сторінку історії протестантизму в Україні було відкрито у XVIIІ ст., коли царський уряд почав заселяти землі Південної України іноземними колоністами. Переважно це були представники протестантських сект із Німеччини, які тікали від релігійних переслідувань у себе на батьківщині, передовсім меноніти (від імені засновника секти Мено Сіменса). Колоністи отримували значні економічні пільги, але мали одне суттєве обмеження в правах — заборону на ведення місіонерської діяльності серед місцевого православного населення. Тому менонітська община так і залишилася невеличким острівцем серед української людності.

У XVIIІ ст. в Європі поширилося Просвітництво, релігійним виразом якого став пієтизм (від лат. pietas — благочестя) — релігійний рух, переважно протестантський, що прагнув до оновлення й пробудження релігійного почуття людей та був спрямований на поглиблення віри. Ідеї пієтизму позначилися на творчості багатьох українських мислителів, зокрема Феофана Прокоповича, Симона Тодорського.

Із впливом німецького протестантського пієтизму пов’язане й виникнення в православному середовищі такої релігійної течії, як штундизм (від нім. stunde — година), що поступово еволюціонує до протестантизму. Віровчення штундистів було простим і популярним серед широких мас. Штундисти відмовлялися від церкви і священиків, релігійної атрибутики і православного культу. Пишне богослужіння вони заміняли молитовними зібраннями, де читали та обговорювали Біблію.

У другій половині ХІХ ст. в Україну прибули з Німеччини перші проповідники баптизму. Баптисти — пізньопротестантська течія: вони заперечують рятівну місію церкви, визнають загальне священство віруючих і дотримуються двох християнських таїнств — євхаристії та хрещення. Через останнє (баптисти дотримуються принципу хрещення за вірою, тобто дорослих людей) вони й отримали свою назву (від грец. baptixw — занурюю, хрещу).

Баптизм значно поширився серед німецьких колоністів та українських штундистів, і вже 1882 р. в Таврійській губернії відбулася перша конференція прихильників баптизму. Царський уряд забороняв українцям і росіянам сповідувати неправославні релігії, і перші громади баптистів були зареєстровані в Україні тільки після революції 1905 р. У жовтні 1918 р. в Києві відбувся перший Всеукраїнський з’їзд баптистів, який заснував Всеукраїнський союз баптистів. Після 1929 р. в СРСР баптисти зазнавали утисків з боку держави, значну частину їх у 30-х рр. було репресовано.

У 1944 р. баптисти в СРСР об’єдналися з євангельськими християнами (течією, що виникла в Росії наприкінці ХІХ ст. та базувалася, головно, на проповіді Євангелія), утворивши єдину церкву Євангельських християн-баптистів. Зараз в Україні діють Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ та інші організації ЄХБ, що налічують близько 1600 громад.

Наприкінці ХІХ ст. в Україну приїздили місіонери-адвентисти. Від інших новопротестантських течій їх відрізняло близьке очікування другого пришестя Христа, святкування суботи та жорсткі норми особистої гігієни. Попервах адвентизм (від лат. adventus — пришестя) поширювався серед німецьких колоністів, а згодом і серед українського населення. З 1925 р. діє Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня. Зараз в Україні діє близько 500 громад адвентистів.

У 20-х рр. ХХ ст. в Україну проникли місіонери-п’ятидесятники. Назва секти походить від біблійного сюжету, що лежить в основі віровчення, — сходження Духа Святого на апостолів на п’ятдесятий день після Воскресіння. П’ятидесятники вірять у можливість отримання хрещення Святим Духом будь-якою людиною в буденному житті. Нині в Україні — до 900 громад п’ятидесятників.

7. Релігійна і конфесійна різноманітність у сучасній Україні є закономірним наслідком таких чинників, як відмова держави від примусової регламентації духовного життя (що було за часів СРСР), перехід суспільства до демократичних принципів соціального співіснування, зокрема до реального забезпечення свободи совісті, а також інтеграція нашої країни до міжнародної спільноти і пов’язана з нею відкритість кордонів та інформаційної комунікації. За цих умов відбулася не тільки активізація традиційних релігій, а й пожвавлення діяльності адептів нетрадиційних релігійних вірувань і культів.

Нетрадиційними називають ті релігії, які не є історично успадкованими від попередніх епох певними етносами, не притаманні їхній релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули поширення внаслідок місіонерської діяльності представників інших національних і культурних спільнот.

Слід мати на увазі, що національні та релігійні традиції часто трактуються неоднозначно. Так, усі новітні християнські релігійні утворення, відмовляючись від традицій католицизму чи православ’я, критикують останні за розрив із традиціями раннього християнства. З другого боку, зараховуючи новітні язичницькі вірування до нетрадиційних культів, треба розуміти, що неоязичники звертаються до значно давніших традицій нашого народу, ніж християнські.

Традиційними релігіями в Україні можна вважати православ’я, греко-католицизм (разом охоплюють понад 3/4 віруючих), власне католицизм, а також вірмено-григоріанську церкву, іслам та іудаїзм у відповідних національних меншин. Уже понад століття в Україні існують такі протестантські громади, як євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники), свідки Ієгови, адвентисти сьомого дня і т. д.

Історія Вірмено-григоріанської церкви в Україні тісно пов’язана з масовою еміграцією вірмен зі своєї історичної батьківщини, яка в другій половині ХІ ст. стала жертвою завоювань турків-сельджуків. З історичних джерел відомо, що в 1047 р. вже існувало вірменське поселення в Кафі (тепер Феодосія), а на початку ХІІ ст. у Києві.

Наступні хвилі еміграції вірмен спричинялися періодичними нападами татаро-монголів на Вірменію в 1220—1243 рр. і розпадом в 1375 р. на Близькому Сході нової держави вірмен — Кілікійської Вірменії, а також падінням у 1453 р. Візантії, захопленням турками в 1475 р. Кафи, релігійними утисками вірмено-григоріан у Молдавії в 1551—1552 рр. Вони докотилися до Львова, Кам’янця-Подільского, Галича, Луцька, Снятина та інших західноукраїнських міст. Перший у XX ст. геноцид (вірмени кваліфікують його як омніцид), скоєний турками щодо вірмен у 1915—1918 рр., спричинив нову хвилю еміграції. Остання хвиля еміграції вірмен почалася у 1988 р. у зв’язку з етнічними чистками під час конфлікту в Нагірному Карабасі.

Більшість вірмен України належить до Вірменської апостольської церкви. Цю церкву звуть апостольською тому, що вірмени прийняли християнство від апостолів Тадея і Варфоломія. Називається вона також вірмено-григоріанською від імені святого Григорія Просвітника, проповідника християнства у Вірменії. З ним пов’язують утвердження у Вірменії в 301 році н. е. християнства як державної релігії. Завдяки йому Вірменія стала першою у світі християнською державою (на 24 роки раніше за Рим і на 687 років раніше за Київську Русь).

Отже, вірмени прийняли християнство тоді, коли християнську церкву ще не було поділено на західну та східну гілки (православних і католиків). Це була рання монофізитська форма християнства. Прийнявши її першими, вірмени й досі залишились монофізитами, тобто тими, хто визнає в Христі лише одну божественну природу. Окрім вірмено-григоріанської церкви, вірність монофізитству зберегли Коптська (Єгипет), Ефіопська, Якобитська (Сирія), Малабарська (Індія) християнські церкви.

У 325 році на Першому Вселенському соборі, скликаному в місті Нікеї імператором Константином, були офіційно стверджені основні догмати християнського віровчення, серед котрих був і монофізитський догмат про божественну природу Христа. Вірменська апостольська церква визнала рішення цього собору і відкинула рішення Халкідонського собору, який у 451 році схилився на користь двоїстої боголюдської природи Христа. У цей же час уже почав виявлятися розкол між західною та східною гілками християнства, які остаточно розділилися у 1054 році.

Абсолютна більшість вірмен завжди залишалась у лоні вірмено-григоріанської церкви, проте в деяких вірменських поселеннях за межами історичної батьківщини з’являлися з часом прихильники грецької (православні), римсько-католицької (вірмено-католики), сирійської (несторіани) церков, а також єретичних рухів тондракійців, павлікіан та інших. Як правило, вірмени-халкедоніти (прихильники православ’я вірменської діаспори у Візантії, Болгарії, Грузії, Київській Русі, Молдові) ототожнювалися з греками, грузинами, болгарами, молдаванами, слов’янами і могли займати вищі посади у світській та духовній ієрархії.

Відомо, що сестра імператора Візантії Василія ІІ принцеса Анна, яка стала дружиною Великого князя Володимира Святославича, була з походження вірменка, одначе у всіх джерелах Київської Русі її звуть "грекинею". Так само і династія Багратидів у Грузії мала вірменські коріння, але її завжди вважали грузинською. Таке саме ставлення було і в Молдові до правителів-господарів вірменського походження.

Серед козацьких полковників доби Гетьманщини були православні вірмени Височан і Караїмович. А в Росії під впливом терору з боку народовольців імператор Олександр ІІ у лютому 1860 року на цілий рік відійшов від правління державою і всю повноту державної влади в країні передав до рук православного вірмена М. Т. Лоріс-Мелікова.

За межами Вірменії у православному світі з вірменами ототожнювали тільки тих вірмен-переселенців, які додержувались догматів вірмено-григоріанськоі церкви або належали до єретичних рухів павлікіан чи тондракійців. На це вказує документ ХVІ ст. під назвою "Киприана, смиренного митрополита Киевского і всея Руси, ответ Афанасию, вопросившему о некоторих потребных делах", в якому особливе місце приділяється боротьбі з вірменською єрессю.

Між православ’ям і вірмено-григоріанством є багато спільного: обидві церкви визнають Біблію як священне писання, єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Бога-Отця, Бога-Сина й Бога-Духа святого), таїнства хрещення, миропомазання, євхаристії, покаяння, священства, маслосвяття, шлюбу. Їх відрізняє розуміння боговтілення (вірмено-григоріанська церква визнає Христа тільки Богом, а православна — і Богом, і людиною). Є також між ними деякі культові розходження (наприклад, у справі використання для причастя прісного хліба і нерозведеного вина, святкування Богоявлення й Водохрещення замість Різдва та ін.).

Парафії вірмено-григоріанської церкви в Україні, як і в інших країнах, підпорядковано Ечміадзінському католикосату. Голову церкви вибирають довічно з числа єпископів. Сьогодні Католикосом усіх вірмен є Гарегін ІІ.

Історія іудаїзму в Україні починається зі стосунків двох могутніх держав — Хазарського каганату і Київської Русі — не пізніше ІХ ст. Першим слов’янським писемним джерелом, яке згадує іудаїзм як релігію у зв’язку з вибором князем Володимиром Святославичем "правильної" віри для свого народу, був славнозвісний літопис "Повість временних літ". Як відомо, Володимир відхилив іудаїзм, який пропонували йому прийняти найближчі сусіди — хозари, лише з одної причини: євреї на той час уже не мали "своєї землі" і шукали притулку в різних країнах світу. У ХVІ ст. почався період інтенсивного формування на етнічних землях українців єврейських поселень, які до початку XX ст. вже увібрали третину світового єврейства.

В історії християн та іудеїв в Україні спільних рис набагато більше, ніж відмінних. Назвемо деякі з них:спільність походження від одного прародителя людства після потопу — Ноя;спільність світогляду, сформованого на монотеїстичній традиції, вірі в Єдиного Бога-Творця;належність обох народів до народів Святого Письма;євреї та українці мають тривалий досвід утрати своєї державності, територіального та етнічного гноблення, що призвело в ХІХ—ХХ ст. до небезпеки асиміляції обох народів;практично одночасне формування в Галичині сіонізму та української національної ідеї, які привели відповідно до відродження держави Ізраїль і Республіки Україна.

Про співвідношення загального й особливого в євреїв та українців дуже влучно висловився І. Франко у статті "Реалісти чи кар’єристи?": "Національність завжди партикулярна, а принципи завжди космополітичні та інтернаціональні. Що одне іншому не суперечить, краще всього доводять євреї, найпартикулярніша з усіх націй, яка проте виробила найбільш космополітичні етичні принципи..." (І. Франко. Життя і слово. — 1896. — Ч. 4. — С. 82).

З десяти заповідей, посланих Богом Мойсею, на думку І. Франка, лише перші чотири стосуються суто єврейських конфесіональних питань, а решта має загальнолюдський характер. Саме через це національна релігія євреїв — іудаїзм — покликана була, як писав І. Франко, випромінювати світло універсального гуманістичного значення.

Низка православних писемних джерел середини ХV ст. — це переклади на старослов’янську мову старозавітних книг — "Шестокрила", "Логіки" М. Маймоніда та ін. Ці переклади свідчать про перегляд ставлення християн до тексту Старого Завіту, про пошук нових інтерпретацій Євангелій, логічного зв’язку між двома частинами Біблії. Вибір творів для перекладу пояснюється культурною та економічною діяльністю українського єврейства, що мало на той час дві досить впливові культурні громади — рабанську та караїмську, першу з яких очолював Мойсей Київський (Вигнанець), радник князя Михайла Олельковича.

Не виключено, що на прохання київських книжників єврейська культурна громада під його керівництвом здійснила переклад багатьох наукових, магічних, богословських, астрологічних і космографічних праць, що стали основою раціоналістичного вчення "ожидовілих" християн. Спираючись на них, "ожидовілі" відкидали церковну ієрархію, вимагали зменшення витрат на утримання церкви, виступали проти будівництва храмів, чернецтва, уважали Ісуса Христа земною людиною. Вони також утілювали в релігійну форму й питання суспільного устрою, справедливо зазначаючи, що соціальне законодавство старозавітних людей здійснювалось згідно з Торою, що євреї уклали з Богом договір як повноправна сторона, а їхні пророки засуджували соціальну несправедливість.

Одним з найбільших релігійно-філософських рухів євреїв України в ХVІІІ ст. був хасидизм. Засновником цього руху став рабин Ісраель Баал Шем Тов (БЕШТ). Основні засади вчення хасидів ґрунтуються на таких постулатах:

тотальність єврейського буття;

піднесення особи (індивідуума) кожним її вчинком;

сприйняття кожного моменту життя як служіння Богу;

тісний зв’язок між спільністю долі та обов’язком взаємодопомоги і підтримки;

любов до Ізраїлю як вищого принципу;

розуміння життя єврея як безупинного шляху до Ерец-Ісраель (землі обітованої);

відмови від чужих ідолів;

однозначно позитивне ставлення до цього світу з усіма його радощами й прикрощами.

Хасидизм повністю орієнтований на людину, її внутрішній світ. Для хасидів важливі індивідуальний шлях кожного, відповідальність кожного перед своєю совістю. Хасидські богослови й філософи свої пошуки спрямовують безпосередньо до праджерел добра, до живого контакту з Богом, до прямого пошуку істинного шляху життя.

Спонукою духовних пошуків хасидів стали погроми євреїв в Україні в ХVІІ ст. "Освячене" знищення іновірців можливе було тільки на основі релятивістської етики, у рамках якої добро, співчуття, людяність обмежувалися тільки своєю общиною. Такій етиці хасиди протиставили освячення кожної своєї житейської акції, кожного вчинку. Усе, на їхній погляд, має служити добру, навіть тоді, коли суспільство знімає табу зі зла, наприклад, під час воєн.

Жива етика хасидів не дозволяє позбавляти людину відповідальності за свої вчинки. Кожний, на думку хасидів, повинен насамперед покладатися на свою совість. Шлях безпосередньої особистої відповідальності перед Богом за заподіяне — це важкий шлях, це шлях справжнього "воїна", який діє відповідно до вимог часу і на власний розсуд. Простіше діяти відповідно з формальним приписом законів, легше подвиг віри підмінити етикою сущого. Проблему вибору між вірою й законом хасиди вирішують на користь віри.

На противагу хасидському рухові, повністю орієнтованому на внутрішній світ людини, у тих самих єврейських общинах України виникає рух, орієнтований назовні: він веде до відмови від заповітів, від єврейства. З ним пов’язаний масовий перехід євреїв у християнство, їх асиміляція в тому етнічному середовищі, в якому вони проживають. Поширенню цих ідей сприяли заснування урядом Миколи І державних шкіл для євреїв, відкриття в 1847 році у Житомирі та Вільно державних навчальних закладів для підготовки так званих казенних рабинів, доступ євреїв до світської освіти, їх участь у громадських (особливо соціалістичних) рухах.

Ще один напрям релігійно-соціальної думки євреїв України пов’язаний з переміщенням центру уваги іудаїзму від Святого Письма до національної ідеї — від Тори до Історії. Засновником цього напряму був уродженець Одеси Агад-га-Ам (Ашер Гінцберг). У своїй статті "Учення серця", співзвучній за назвою і близькій за суттю до української "філософії серця", він пише, що вивчення Тори слід замінити її дотриманням, а замість "вірую" єврей тепер може сказати "відчуваю".

Агад-га-Ам (Ашер Гінцберг) уважав, що прогрес науки зруйнував основи релігії і послабив її вплив на народні маси, що місце релігії повинна посісти освіта в єврейському національному дусі. При цьому він був прихильником ліберально-еволюційного ставлення до релігії: на його думку, раптова руйнація релігійності може загрожувати самому існуванню єврейського народу, бо релігія сприяє самозбереженню єврейства, запобігає його асиміляції в процесі переходу від релігійності до націоналізму.

Від ідеї націоналізму до ідеї політичного сіонізму залишався один крок, і цей крок зробив Т. Герцль. На програмний документ Т. Герцля "Іудейська держава" чи не найпершим позитивно відгукнувся І. Франко. Ідеї Т. Герцля були палко підтримані також Л. Українкою. У своєму програмному вірші "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя" поетеса звертається до Бога з розпачливим проханням "довести до кінця" покарання українцям, зробивши явною їхню приховану бездомність і тим остаточно, уже без будь-яких ілюзій уподібнити їх до євреїв. Розвій, розсій нас по всьому світу, — прохає вона Бога: "Тоді либонь журба по ріднім краю навчить нас, де і як його шукать".

Відомий письменник Шолом Алейхем на книгу Т. Герцля відгукнувся політичним есе "Навіщо євреям потрібна держава?", в якому виходив із загального засновку, що кожний народ (нація) повинен мати свою державу, свій національний ідеал, національну ідею, свою мову, свою релігію, свою власну історію.

Нині релігійне життя євреїв України відроджується.

Серед послідовників традиційних релігій є в Україні і мусульмани. До сунітського напряму ісламу належать передовсім кримські татари (кримчаки), які визнаються автохтонами Криму, а також вихідці з республік Середньої Азії, Казахстану, Татарстану, Башкортостану, Північного Кавказу, Туреччини, Афганістану та інших сунітських країн. До шиїтського напрямку належать в основному азербайджанці, кількість яких в Україні набагато збільшилася внаслідок втрати Азербайджаном прикордонних з Вірменією територій у Карабахському конфлікті, а також емігранти з Ірану та Лівану.

8. До нетрадиційних напрямків та течій можна віднести неохристиянські рухи, релігії орієнталістського напрямку, езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи, а також неоязичників.

Українське неоязичництво, у тому числі РУНВіра, Великий Вогонь, Ладовірство, виникло в другій половині ХХ ст. на ґрунті інтересу до національних вірувань і традицій давнього, дохристиянського періоду історії України. Засновники цих культів виходять із того, що тільки язичницькі дохристиянські культи є природними для менталітету українця, і намагаються систематизувати, реформувати їх, пристосувати до сучасних умов. Представники цих культів наголошують на особливому місці України та українців у світовій історії та підкреслюють національний характер своєї релігії на противагу релігіям світовим.

Більшість нетрадиційних релігій, поширених в Україні, виникли в середині чи наприкінці ХХ століття. Їх віровчення мають переважно синкретичний та еклектичний характер, через що ці напрямки важко аналізувати й класифікувати. Загалом усі вони схильні до поєднання та синтезу елементів традиційної й нетрадиційної, часом навіть екзотичної релігійності (якою, скажімо, для європейців є релігійні вчення Сходу); релігійної та наукової термінології; світоглядних принципів і психофізичних практик (медитація, уживання галюциногенів і подібне).

Важливим для поширення цих рухів є те, що вони пропонують незвичні, небуденні способи вирішення життєвих проблем людини, а також використовують нетрадиційні проповідницькі та місіонерські технології, пристосовані до умов урбаністичного, індустріального суспільства, з використанням засобів масової комунікації. Оскільки нетрадиційні релігії є як релігійним, так і культурним феноменом, їх можна класифікувати за аналогією з елітарною, народною та масовою культурою.

Нетрадиційні релігії — це своєрідна масова релігійна культура, яка залишає від елітарної (теологічно-світоглядних систем) і народної (традицій, обрядів, свят, культів) тільки те, що є зручним і доступним для масового сприйняття й поширення, витісняючи інші релігійні культи завдяки своїй простоті та позірній небуденності.

Неохристиянські течії виникли в середині ХХ ст. здебільшого як відгалуження протестантизму. Їх віровчення базуються на визнанні Біблії основним віросповідним джерелом та особи Ісуса Христа центральною фігурою своєї доктрини. Характерним для них є: критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій; оголошення своєї церкви, секти єдино істинним рухом за відродження й порятунок християнської віри; досконале знання тексту Біблії, дозвіл віруючим її вільно читати та інтерпретувати; визнання особливої місії (харизми) за своїм лідером, який вважається пророком, посланцем Бога. Зараз в Україні налічується понад 70 таких течій — християнські місії "Еммануїл" і "Нове життя", Церква Єднання, Церква Христа та інші.

Релігійні течії орієнталістського та сайєнтологічного характеру можна назвати синкретичними, оскільки вони апелюють не до однієї культурно-релігійної традиції, як неохристиянські, а до кількох, у тому числі, як випливає із самої назви (орієнталістські), до східних релігій: Міжнародне товариство свідомості Крішни, АУМ Синрикьо. Багато які секти звертаються до містицизму та окультизму — Бахаї, діанетика Хаббарда, теософія, антропософія і т. ін.

Серед синкретичних напрямів трапляються так звані тоталітарні секти, як, наприклад, відоме в Україні "Велике біле братство". Ці секти прагнуть не тільки заповнити релігійно-духовне життя людини, а й узяти під контроль усю повноту її буття у світі, різко протиставляючи власні релігійні принципи загальновизнаним правилам соціального співжиття, схиляючи своїх членів до асоціальної поведінки — розриву стосунків із сім’єю, нехтування суспільними обов’язками тощо.

Межа між тоталітарними та нетоталітарними сектами часто є дуже умовною, тому, хоч багато нетрадиційних культів є небезпечними для суспільного устрою, обмежити їхню діяльність законодавчо, не порушуючи при цьому прав свободи совісті, майже неможливо.

Сучасна релігійна ситуація в Україні

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

На нашу думку, причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:*

достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;*

вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму;*

різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності;*

релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях;*

активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації і т. ін.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:*

Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.*

Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.*

Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих". Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості. Приблизно такі ж результати дало тривале міжнародне дослідження сучасної релігійності у Росії. У СПІА — навпаки. На середину 80-х років понад 90 % американців вважали себе віруючими, 60 % були членами релігійних організацій, 50 % регулярно відвідували богослужіння.*

Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.*

Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.*

Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.*

Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад.*

Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), пред-стоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

До 1989 р. православні християни країни були об'єднані в Українському екзархаті Руської православної церкви (РПЦ). 19 серпня 1989 р. Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе належною до Української автокефальної православної церкви, б—6 червня 1990 року відбувся І Всеукраїнський собор УАПЦ, на якому була утворена українська патріархія під керівництвом 90-річного племінника С. Петлюри митрополита Мстислава (в миру Степана Скрипника). Він проживав у СПІА і очолював УАПЦ в Америці. Стався перший розкол у сучасному українському православ'ї. Далі події розвивались так. З жовтня 1990 р. Патріархат РПЦ надав автономію Українському екзархату, що означало його перетворення на самостійну і незалежну Українську православну церкву (УІЩ) з канонічним підпорядкуванням її Патріархату РПЦ, тобто підпорядкуванням з питань віровчення, догматики, культу, церковної організації. Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Філарета. Синод УПЦ став обирати і призначати на посади єпископів, розпоряджатися матеріальними коштами церкви. Розпочався процес формування 16-ї світової автокефалії — Української. Проте він був зведений нанівець черговим (другим) церковним розколом. Причиною розколу стали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Його історія багато в чому повчальна.

У листопаді 1991 р. (після проголошення незалежності України) на соборі УПЦ митрополит Філарет висловився за незаленість Української церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з ним поїхали до Москви просити відпускну грамоту. 1—3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання українських єпископів і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові замість митрополита Філарета оголосив своїм предстоятелем митрополита Ростовського і Новочеркаського (РПЦ) Володимира (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов майже весь єпископат УПЦ. Однак митрополит Філарет цих рішень не визнав. Він заявив, що у такий важкий час не може залишити українську паству, а тому разом зі своїми прихильниками приєднався до УАПЦ. Офіційно УАПЦ було проголошено у січні 1919 р. декретом Директорії УНР. У січні 1930 р. рішенням II надзвичайного Помісного собору УАПЦ була ліквідована за сприяння її духовенства (так записано у документах собору) контрреволюції у роки громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції у Росії. Проте церква не зникла. її наступницею оголосила себе УАПЦ у СІЛА. & центр і сьогодні знаходиться у штаті Нью-Джерсі.

Після приєднання до УАПЦ прихильників митрополита Філарета розпочалася активна робота зі створення в Україні нової церкви. Цю роботу було проведено протягом короткого часу. 25 червня 1992 р. на Об'єднавчому соборі було оголошено про розпуск УПЦ й УАПЦ і утворення на їх базі єдиної релігійної організації— Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП). Передбачалось, що нову церкву очолить патріарх Мстислав, який не був присутнім на соборі. Заступником патріарха став митрополит Філарет (цю посаду було встановлено вперше за більш як тисячолітню історію православ'я).

Однак життя показало, що об'єднання церков із самого початку мало формальний характер і тому дуже швидко припинило своє існування. Зате з двох церков виникло три, а з одного патріархату — два. Патріарх Мстислав

 

Релігія в сучасному світі

1. Тенденції сучасної релігійної динаміки 2. Нові релігійні рухи: загальні поняття 3. «Нью ейдж» як соціокультурний феномен

Правосвя в Украъны

  Православна Церква не має єдиного адміністративного центру. В кожній країні… Перевагу честі надають Вселенському Константинопольському Патріарху. На даний час патріархом являється Варфоломій І.…

Початки християнства на Українських землях.

При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання настільних хрестиків, датовану IV століттям. Існує версія, що… У 882 році ситуація змінилася внаслідок державного перевороту, коли владу в… Про християнство у Київській Русі засвідчують арабські джерела 912-913р. А також Русько-візантійська угода 944 року…

Українська Автокефальна Православна Церква.

1240 рік – масове знищення православних Церков, монастирів у Києві ордами Батия. В 1299 році відбулося перенесення Київської Митрополії у… У 1303 році старанням князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було… 1596 р. митрополит Михайло Рогоза з частиною приймають унію, але Львівський єпископ Гедеон Балабан та Перемишльський…

Сучасний стан Українського Православ’я.

5-6 червня у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, де було затверджено УАПЦ і обрано Патріархом Київським і всієї України митроп.… Архієп. Іоану дано титул митроп. Львівського і Галицького. 24 серпня1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України.