Палеолитичне мистецтво

 

13.Загальна характеристика мезолітичної доби

Мезоліт (середньокам'яна доба) — заключна фаза розвитку мис­ливського господарства, в надрах якого визрівала його остаточна криза. Основою мезолітичної економіки було неспеціалізоване індивідуальне по­лювання за допомогою лука та стріл на лісових нестадних копитних (рис. 20). Археологічною ознакою мезоліту є повсюдне поширення лука, що фіксується масовими знахідками мікролітичних наконечників стріл — мікролітів. Для кожної з археологічних культур мезоліту був характерний власний набір наконечників (рис. 21).

Мезоліт у Європі розпочався з різкої де­градації скандинавського льодовика близько 10 тис. років тому і закінчився 6—7 тис. років тому з поширенням неолітичної кераміки та відтворювальних форм господарства (земле­робство, скотарство).

Спосіб життя

У мезоліті більша частина Європи вкрилася густими лісами, де панував своєрідний спосіб життя лісових мисливців на нестадних копитних: тура, лося, оленя, косулю, кабана. Детальніше про життя цього суспільства дізнаємося завдяки дослідженню етнографами лісових мисливців сибірської та канадської тайги: хантів, мансі, селькупів, евенків, юкагирів, орочів, алгонкінів, атапасків та ін.

Лісову зону первісним мисливцям удалося освоїти завдяки поширенню таких транспортних засобів, як лижі, ручні нарти, човни. Люди мешкали в до­линах річок, які завдяки появі човнш стали головними транспортними ар­теріями. Основою господарства мезолітичних мисливців було полювання. Чо­ловіки полювали на великих копитних. Зайців, птицю промишляли зрідка, в голодні пори року, головним чином підлітки, жінки, літні люди.

Традиційними способами полювання були гін, загін, скрад та примітивні пастки (ловчі ями, петлі). Гін — переслідування тварини мисливцями до знемоги жертви. Особливо результативним гін був узимку, коли тварина не могла швидко бігти по глибокому снігу і мисливці на лижах наздоганяли її (рис. 22). Під час загінного полювання ланцюг загінників гнав тварин у на­прямі засідок, з яких досвідчені мисливці били дичину стрілами чи списами (рис. 20). Загнана в болото тварина втрачала рухливість і її добивали мислив­ці (рис. 23). Скрад — вистежування тварини чи полювання зі схованки. Нап­риклад, мисливець міг чекати на здобич у кущах, неподаліїс звіриної стежки. Ловчі ями копали, а сільця розвіїиували поруч із такою стежкою, періодично перевіряючи влаштовані пастки.

Рибальству належала допоміжна, порівняно з полюванням, роль. Лише зі зменшенням чисельності промислових копитних у лісі наприкінці мезоліту значення рибальства зросло, досягши максимуму в наступну, неолітичну добу.

В мезоліті знали чотири основні способи риболовлі: лучіння, заколи з вер­шами, ставні сітки та гачкові снасті.

 

16. Мезолітични пам’ятки України

У мезоліті поглибилася етнічна диференціація людства, переконливим свідченням чого була поява численних археологічних культур на мезолітичній карті Європи. Лише на території України відомі пам'ятки близько десятка культур мезоліту (рис. 24), які поділяються на ранньомезолітичні (VIII, VII тис. до н. є.) та пізньомезолітичні (VII, VI тис. до н. є.). Кожній із них влас­тивий своєрідний набір стандартизованих мікролітичних наконечників стріл, значна частина яких мала геометричну форму різноманітних трапецій, сегментів, трикутників тощо (рис. 21). Як і у фінальному палеоліті, культури належали до двох різних культурних провінцій — північної балтійської та південної надчорноморської. Серед культур південної групи мезоліту України, пов'язаної зі степовим Надчорномор'ям та Середземномор'ям, виділимо кук-рецьку, гребениківську, донецьку, шпанську та мурзак-кобинську.

Донецька культура — група споріднених пам'яток пізнього мезоліту з одно­типним крем'яним інвентарем, якому властиві яніславицькі вістря, мікроплас-тинки з притупленим краєм, численні трапеції. Техніка розколювання креме­ню мікропластинчаста, нуклеус — правильний конічний, скребачки — кінцеві та округлі, різці на зламаних пластинах, сокири. Знайдені кістяні наконечни­ки списів з крем'яними пластинками в пазах. На пізніх пам'ятках наявна неолітична кераміка з гребінцевим орнаментом. Численні пам'ятки відомі у басейні Сіверського Дінця та на Донецькому кряжі: Петрівська 4, 28, Пришиб, Ізюм, Шевченкове, Пелагіївка, Ольхова 5, Моспіно (рис. 24). Датується VII— V тис. до н. є.

Донецька людність полювала з луком та списом на копитних прирічкових лісів (олень, кабан, кінь). Значну роль відігравало рибальство. Культура сфор­мувалася на місцевих традиціях степових мисливців кінця палеоліту під яніславицьким впливом з Полісся і, своєю чергою, вплинула на формування неоліту Сіверського Дінця з гребінцевою керамікою.

 

17. Загальна характеристика неоліту

Н еоліт — епоха зародження та поширення відтворювального господарства (землеробство, скотарство), археологічним критерієм якої є найдавніший глиняний посуд. Перехід до відтворювального господарства спричинив радикальні зміни в історії людства, за що дістав назву неолітичної революції. Ця важлива подія ділить історію на дві великі епохи — привласнювального і відтворювального господарства. За первісної доби зростання чисельності насе­лення на Землі стримували природні чинники, й насамперед обмежені продо­вольчі ресурси. Оволодіння незалежними від природи, ефективними способа­ми здобування харчових продуктів зменшило дію природних чинників, що обмежували чисельність населення і призвело до зростання людської популяції в геометричній прогресії. Внаслідок неолітичної революції протягом останніх 5—7 тис. років населення планети зросло більш як у 1000 разів.

Відтворювальне господарство зародилося близько 10 тис. років тому на Близькому Сході. В Європу (в тому числі в Україну) його носії потрапили з Малої Азії через Балканський півострів. Однак процесові неолітизації переду­вали суттєві природно-кліматичні зміни.

 

18. Неоліт Близького сходу

Переходові мисливського населення Близького Сходу до відтворювального господарства передували радикальні зміни клімату, пов'язані з кінцем льодо­викової епохи. За льодовикової доби через холодний північний вітер з крижа­ного щита теплі й вологі повітряні маси з Атлантики рухалися не над Євро­пою, як тепер, а значно південніше, зволожуючи клімат Середземномор'я, Північної Африки, Близького Сходу. Зі зникненням Скандинавського льодо­вика 10 тис. років тому холодні вітри з півночі припинилися і смуга атлантич­них циклонів перемістилася на північ, у Європу. На просторах Північної Аф­рики та Західної Азії, позбавлених вологи з Атлантики, почала утворюватися зона великих пустель (Марокканська, Лівійська, Сахара, Аравійська, Іудейсь­ка та ін.). Несприятливі кліматичні зміни призвели до збіднення рослинного і тваринного світів, що вимагало від первісних мисливців удосконалення ме­тодів і засобів полювання, з метою стабільного забезпечення колективів їжею. Поширення такої ефективної зброї, як лук і стріли, ще більше скоротило по­пуляцію промислових тварин і призвело до кризи мисливства.

Криза мисливського господарства — це такий стан первісної економіки, ко­ли мисливство втрачає здатність забезпечувати колективи їжею, оскільки вдосконалення методів та засобів полювання невідворотно веде до скорочен­ня популяції промислових тварин. Криза мисливства на Близькому Сході близько 10 тис. років тому змусила первісну людність шукати альтернативні привласнювальній економіці засоби харчування.

Збирання диких злаків (ячменю, пшениці), які й раніше були важливою складовою раціону первісного населення, за умов кризи мисливства набуло неабиякого значення. У процесі збору диких злаків жінки набували навичок догляду за полями, поступово переходячи до культивації зернових у примітив­ній формі мотичного землеробства. Через нестачу їжі чоловіки були змушені раціональніше ставитися до продуктів полювання. Добутих під час полювання диких козенят та ягнят почали певний час утримувати в спеціальних загоро­жах, з метою досягнення ними кондиційної ваги. Так, у специфічних природ­них умовах Близького Сходу на основі збиральництва та мисливства відбуло­ся становлення двох різновидів відтворювального господарства — землероб­ства і скотарства. Це викликало такі радикальні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі первісного суспільства, що сам перехід від привласню-вального до відтворювального господарства, як уже зазначалося, дістав назву неолітичної революції.

 

19. Неолітичні культури Європи

В Європу відтворювальне господарство принесли мігранти з півдня Малої Азії. Основний потік переселенців рухався через Егейське море до Східної Греції, а звідти на північ, у Подунав'я. Частина мігрантів могла потрапити на Балкани, форсувавши Дарданелли чи Босфор. З Півночі Балкан один потік переселенців рухався вгору по Дунаю до Центральної та Західної Європи, а другий — через Трансільванію в Україну. Найдавніші неолітичні культури Європи постали на сході Греції у Фессалії у VIII тис. до н. є. (поселення Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). Ця люд­ність знала мотичне землеробство та скотарство, але не володіла технологією виготовлення кераміки. Набір доместикованих тварин (вівця, коза) та культур­них рослин (пшениця, ячмінь, сочевиця, горох), дикі предки яких і нині відомі на Близькому Сході, вказують на генетичні витоки неоліту Балкан. На близь­косхідне походження неоліту вказують матеріальна культура та близькосхідний (вірменоїдний) антропологічний тип його носіїв.

Поступово балкано-дунайський неоліт у процесі свого розвитку набуває місцевої специфіки. Розвивається місцева домобудівна традиція, що принци­пово відрізняється від близькосхідної з її круглими, а пізніше прямокутними житлами із сирцевої цегли. На Балканах з'являються прямокутні споруди з де­рев'яними стінами, обмазаними глиною, та двоскатним дахом, укритим соло­мою. Неолітичні мігранти поширили цей тип жител в середній смузі Європи. Його реліктом певною мірою є традиційна українська хата-мазанка.

У VII тис. до н. є. ранні землероби досягли півночі Балкан, де сформува­лася середньодунайська неолітична спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево (Югославії), Кереш (Угорщини), Караново (Болгарії) та Криш (Румунії). Носії останньої просунулися далеко на схід у басейни Прута, Середнього Дністра та Південного Бугу. Під цими впливами у VII тис. до н. є. сформувалася найдавніша неолітична культура України — буго-дністровська.

У VI тис. до н. є. відбулася експансія ранніх землеробів на північ від Альп та Карпат. Неолітична людність культури лінійно-стрічкової кераміки за ко­роткий час розселилася з Середнього Дунаю на захід — до Паризького басей­ну, і на схід — до Південної Польщі, Волині, Верхнього Подністров'я. Родючі землі на північ від Альп та Карпат, що простяглися вузькою смугою від Пари­жа через Баварію, Південну Польщу до Волині, на той час були вкриті лісом і недоступні землеробам. Винайдення підсічно-вогневого землеробства створи­ло умови для освоєння цих лісових територій людністю культури лінійно-стрічкової кераміки, яка відіграла провідну роль у неолітизації середньої смуги Європи.

Таким чином, близько 5 тис. років до н. є. в Європі існували два паралельні первісні світи. Південь континенту заселили з Балкано-Дунайського регіону неолітичні землероби та скотарі. В лісах півночі мешкали мезолітичні автохто­ни—мисливці та рибалки. Внаслідок поширення кризи мисливського госпо­дарства на лісову північ автохтони-мисливці запозичили неолітичні новації у більш розвинених південних сусідів. Так у лісовій смузі Європи почав форму­ватися лісовий неоліт, який засвоїв виробництво кераміки, але ще тривалий час базувався на мисливстві та рибальстві. Кордон між південним відтворю-вальним і лісовим привласнювальним неолітом проходив і через територію Ук­раїни. Привласнювальне господарство надовго законсервувалося в лісовому Поліссі та на Сході України, тоді як наближене до Подунав'я Правобережжя рано перейшло до мотичного землеробства та скотарства.

Неолітизація України, як і Центральної Європи, відбувалася з Балкан че­рез Подунав'я. Сталося це у VII—V тис. до н. є. внаслідок чотирьох потужних хвиль мігрантів із Подунав'я — протонеолітичної гребениківської, людності неолітичних культур Криш, лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені.

 

20. Неоліт України

Найдавніша з них (датується VII тис. до н. є.) представлена матеріалами про-тонеолітичної гребениківської культури Одещини (див. тему 5). Під впливом другої хвилі наприкінці VII тис. до н. є. постає буго-дністровська культура, з якою пов'язують найдавнішу в Україні кераміку та перші навички відтворю-вального господарства. Третя хвиля неолітичних мігрантів в Україну — людність культури лінійно-стрічкової кераміки, також балкано-дунайського походження. Однак в Україну вона прийшла не безпосередньо через Нижнє Подунав'я, а в обхід Карпат, із заходу, через Південну Польщу.

Четверта, найпотужніша хвиля ранніх мотичних землеробів культури Куку-тені-Трипілля сягнула з Трансільванії України близько 5,4 тис. років до н. є. Саме з приходом цього населення, яке протягом 1,5 тис. років заселило лісо­степи від Середнього Дністра до Південної Київщини, пов'язана перемога відтворювального господарства на Правобережній Україні.

Зазначимо, що ці хвилі ранніх землеробів із Подунав'я на Правобережну Україну були генетично пов'язані через балкано-дунайський неоліт з най­давнішими центрами неолітичної революції Близького Сходу, й насамперед із півднем Анатолії. Близькосхідним, по суті, був й увесь їхній культурно-госпо­дарський комплекс — відтворювальне господарство, що базувалося на вирощу­ванні близькосхідних культур (пшениця, ячмінь, сочевиця) і тварин (вівця, коза), посуд, з характерним орнаментом, культи, і навіть вірмено'щний антро­пологічний тип людності.

Лінійно-стрічкової кераміки культура (ЛСК). В Україні поширена на Во­линській височині, на Верхньому Дністрі. Характеризується округлотілим з плоским дном посудом, орнаментованим паралельними прокресленими лініями, на які з рівними інтервалами наносилися поодинокі ямки, що нага­дували ноти (рис. ЗО, 4). Житла представлені прямокутними каркасно-стовпо­вими конструкціями, а також землянками, оточеними господарськими ямами. Мешканці регіону займалися підсічним землеробством та скотарством, які до­повнювалися полюванням. Вирощували ячмінь, пшеницю-двозернянку, жито, просо, горох, розводили велику рогату худобу, свиней, полювали на турів, оленів, косуль, кабанів. Швидке виснаження фунтів, як наслідок екстенсив­ного підсічного землеробства, зумовило часті переселення людності ЛСК.

Культура датується кінцем VI — початком V тис. до н. є. і належить до ран-ньоземлеробських культур балкано-дунайського кола. Сформувалася на Се­редньому Дунаї, звідки її носії розселялися на захід, через південь Німеччини, до Паризького басейну і на схід, через південь Польщі, на Волинь (стоянки Луцьк, Баїв, Ольшаниця) і далі до Верхнього Подністров'я (стоянки Незвись-ке, Торське). Звідси це населення рушило на південь, у Молдову.

У Центральній Європі виявлено багато поховань культури. Вони являли собою посилані червоною вохрою, скорчені на правому боці кістяки. Носії культури належали до середземноморського антропологічного типу, мали тен­дітну статуру, невисокий зріст, вузьке обличчя з тонкими рисами.

 

21. Неолітичне Мистецтво

22. Енеоліт

Енеолітична доба України. Загальна характеристика

Навколо понять "енеоліт", "халколіт", "мідний вік", що є за змістом си­нонімами, впродовж останніх 50-ти років точаться жваві дискусії. Йдеться про те, чи був енеоліт окремою добою в археології, чи лише перехідним періодом між базовими в системі трьох епох кам'яною і бронзовою добами. Вирішуєть­ся ця проблема з огляду на якість пам'яток того чи іншого регіону. Так, ене­оліт відсутній в археології наших північних сусідів — Білорусі та Польщі, як і в лісовій зоні Євразії загалом. В Україні ж цю добу репрезентують блискуча спільнота Кукутені-Трипілля, її сусіди на заході та своєрідні культури Степу, дослідження яких ще триває.

Якщо поняття "мідний вік" є цілком однозначним, то терміни "енеоліт" і "халколіт" перекладаються як мідно-кам 'яна доба. Ознакою її, на тлі розвиненої кременевої індустрії, була поява серій мідних виробів (знаряддя праці, зброя, прикраси), навичок ковальської справи та металургії. Просування енеоліту в Ук­раїну відбулося внаслідок міграції населення Кукутені-Трипілля на Правобереж­ний Лісостеп із регіону Румунської Молдови. Мігранти частково асимілювали, частково відтіснили місцеве неолітичне населення на Північ та Схід. Зауважимо, що впродовж усієї доби енеоліту мало місце співіснування прибульців з неолітич­ними племенами. Частина з них (насамперед степовики) сприйняла технологічні досягнення доби й перейшла на енеолітичний ступінь розвитку. Мисливці та ри­балки Полісся лишалися в добі неоліту практично до настання бронзового віку. Енеоліт, таким чином, синхронізується в Україні з середньою та пізньою фазами неоліту. Він став також важливою історичною добою, пов'язаною з розпадом пізньоіндоєвропейської мовної спільноти. У цьому епохальному процесі брали участь також племена, що населяли в V—IV тис. до н. є. терени України. Такої думки дійшли лінгвісти, а нині її активно підтримують археологи.

Хронологія енеоліту базується на серії радіовуглецевих дат із пам'яток Кукутені-Трипілля. Процедура їх калібрування дала підстави розширити часові рамки енеоліту України принаймні на 1000 років. Цей момент слід ураховува­ти, звертаючись до праць, що вийшли друком у XX ст., коли автори ще не ко­ристувалися каліброваними датами. Отже, доба енеоліту датується нині сере­диною VI—IV тис. до н. є. Зазначимо також, що найпізнішу фазу Кукутені-Трипілля (С-ІІ) сьогодні відносять до раннього бронзового віку. Слід також брати до уваги, що в узагальнювальних працях минулого століття локальні варіанти пізнього Трипілля та ямну культурно-історичну спільноту Степу відносили до енеоліту. Пам'ятки III тис. до н. є. вважали енеолітичними, а нині їх датують раннім і середнім періодами доби бронзи.