Ното sapiens людина розумна

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7. Найдавніші людські істоти

Ното sapiens (людина розумна), або неоантроп, відрізнявся від попередніх форм людських істот тендітнішою статурою і меншою силою, зате значно біль­шим об'ємом мозку, що сягав 2000 см Розвинені лобні долі були досконалим інструментом складної розумової діяльності. Структура мозку свідчить про врівноваженіший характер Ното sapiens, що робило його соціальною істотою. Тому в популяціях людей сучасного типу відбулася заміна природного добору соціальним.

Колективізм стимулював розвиток мовного апарату, що зумовило форму­вання виступаючого підборіддя. Завдяки розвитку лобного відділу мозку дегра­дував надбрівний виступ. Водночас зник такий архаїчний елемент обличчя наших пращурів, як прогнатизм — властиві мавпам виступаючі вперед верхня та нижня щелепи. Так сформувався вертикальний профіль обличчя сучасної людини .

Ното sapiens вважається власне людиною. Попередні форми гомінід (лю­дина вміла, пітекантроп, неандерталець) це ще не люди, а людські істоти, що, по суті, були перехідними формами від мавпи до власне людини — Ното sapiens. її досконалий мозок зумовив піднесення суспільства та культури на новий, вищий рівень розвитку. Здатність людини розумної до абстрактного мислення створила передумови для виникнення мистецтва, релігії, міфотворчості. З'яв­ляються перші витвори образотворчого мистецтва, найдавніші календарі, за­роджується лічба.

Поява людини розумної спричинила небувалий прогрес матеріальної куль­тури. Якщо неандерталець користувався нечисленними універсальними зна­ряддями (різні гостроконечники, скребла), то Ното sapiens — великою кількістю спеціалізованих знарядь із кременю . Це — скребачки для об­робки шкіри, різці для обробки кістки та дерева, різноманітні наконечники мисливської зброї, ножі для м'яса і дерева, проколки для шиття одягу та взут­тя, сокири для рубання дерева та багато інших. Визначальною особливістю техніки обробки кременю стає масове використання для виготовлення зна­рядь — вузьких і довгих крем'яних пластин, знятих з призматичних нуклеусів. Тому виготовлені з таких пластин знаряддя Ното sapiens мають характерні ви­довжені пропорції.

З людиною розумною поширюються різноманітні знаряддя з кісток тварин: голки, шила, наконечники списів, гарпуни тощо. Археологами виявлено чима­ло витворів первісного мистецтва з кістки та бивня мамонта: статуетки жінок, тварин, гравійовані зображення дюдей, тварин, геометричні орнаменти. Кістки великих тварин, зокрема мамонтів, використовувалися для будівницт­ва жител.

 

8-9. Ранній та середній палеоліт

Палеоліт (давньокам'яна доба) — найдавніша епоха історії людства, що розпочалася з появою перших людських істот (3—2,5 млн років тому) і завершилася наприкінці льодовикової доби (10 тис. років тому). Протя­гом палеоліту людські істоти пройшли тривалий шлях від свого народження до формування людини сучасного типу, а мавпяче стадо трансформувалося в суспільство людини розумної. За часів палеоліту виготовлено перші знаряддя праці, одяг, опановано вогонь, споруджено перші житла. Релігія, міфологія, мистецтво та інші сфери духовної культури також народилися за доби пале­оліту. Іншими словами, визначальні елементи людського суспільства своїм корінням сягають палеолітичної епохи, без вивчення якої неможливе пов­ноцінне розуміння сьогодення.

Періодизація кам'яної доби

Археологічна періодизація доби каменю (або поділ її на окремі епохи) роз­роблена на основі визначення своєрідності матеріальної культури (і передусім крем'яних виробів) кожного з виділених підрозділів. Оскільки кожна форма людських істот виробляла властиві їй специфічні знаряддя, то археологічна періодизація початку кам'яної доби загалом збігається з етапами антропогенезу.

Кам'яна доба ділиться на три послідовні періоди: палеоліт (у перекладі з грецької "древній камінь"), мезоліт (середній камінь) та неоліт (новий камінь) (рис. 6). Палеоліт, своєю чергою, також має три підрозділи — ранній, середній і пізній, або верхній.

У ранньому палеоліті (З млн — 150 тис. років тому) виділяють два послідов­них етапи — олдувайський та ашельський. Першому з них властиві згадувані ви­ще галькові знаряддя (чопери і чопінги), вперше виявлені разом із кістками Ното НаЬіІіз (1960) в Олдувайській ущелині (рис. 2; 7, 5, 6). Тобто найдав­ніший олдувайський період кам'яної доби в цілому збігається з добою Ното НаЬіІіз, що розпочалася 2,5—3 млн років тому у Східній Африці. Ашельський період розпочався 1,5 млн років тому з поширенням ручних рубил (рис. 7, 1), виробником яких був пітекантроп — нова форма людських істот. Назва періоду походить від стоянки поблизу містечка Сент Ашель на півночі Фран­ції, де ше у XIX ст. Буше-де-Пертом — фундатором вивчення раннього пале­оліту — було виявлено чимало різноманітних ручних рубил.

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому), або епоху мустьє (від гроту Ля Мустьє у Франції), пов'язують з поширенням мустьєрських технологій оброб­ки кременю. їй властиві дископодібні нуклеуси, з яких сколювали масивні, підтрикутні відщепи, що використовувалися для виготовлення гостроконеч­ників та скребел. Носієм цієї технології в Європі був неандерталець.

 

10. Верхній палеоліт

Верхній або пізній палеоліт — доба людини розумної (Ното заріепз) у прильодовиковій Європі. Почалася 35 тис. років тому з появою на Євро­пейському континенті людей сучасного типу і закінчилася 10 тис. років то­му з кінцем зледеніння. Основними соціально-економічними ознаками верхнього палеоліту були ранньородова екзогамна община, поява етнічного поділу, ранні форми мистецтва, зародження релігійних уявлень.

Для пізньопалеолітичної техніки обробки кременю властиві призматичні нуклеуси для пластин (рис. 11), що стають основним типом заготовок різно­манітних знарядь. Тому скребачки, різці, ножі, наконечники та інші знаряддя пізнього палеоліту набувають характерних видовжених пропорцій.

Розрізняють чотири фази верхнього палеоліту: ранню (35—23 тис. років тому), середню (23—17 тис. років тому), пізню (17—13,5 тис. років тому) та фінальну (13,5—10 тис. років тому).

11. Палеоліт України

Фінальний палеоліт (13,5—10 тис. років тому) — заключна фаза палеоліту, коли південний край льодовика, що відступав, зафіксувався на північному бе­резі Балтійського басейну. Внаслідок різкої зміни холодних періодів (Дріас І, II, III) потепліннями (Рауніс, Белінг, Алеред) вимерли мамонти й основним видом великих травоїдних в Європі став північний олень. Тому фінальний палеоліт нерідко називають добою північного оленя.

Територія України у фінальному палеоліті була складовою двох великих культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної середземноморської.

Північ України (Полісся) у культурно-історичному плані тяжіла до Півден­ної Балтії і входила до області культур мисливців на північного оленя, які по­ширилися в останні тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни та витоків Волги. Маються на увазі культури Гамбург, Лінгбі, Аренс-бург, Свідер, Красносілля, яким властиві наконечники стріл різноманітної форми, виготовлені з пластин.

У степовому Надчорномор'ї та Надазов'ї були поширені стоянки похідних від Епігравету шан-кобинської та осокорівської культур з архаїчними мікро­літами — сегментами й трапеціями. їх носії полювали на степових стадних копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність ще й на лісових травоїдних Кримських гір.

Осокорівська культура — група споріднених пам'яток фінального палеоліту з однотипним крем'яним інвентарем, для якого характерні трапеції осоко-рівського типу з ретушшю по верхній основі , вістря з притупленим краєм, пізньопалеолітична пластинчаста техніка розколювання кременю, скре­бачки та різці на пластинах. На стоянці Рогалик (Луганщина) знайдені слан­цеві плитки зі схематичними зображеннями жінок та геометричним орнамен­том .

Стоянки поширені на межі лісостепової і степової зон України: Осокорівка (шар 3 в), Рогалик Акимівський, Прогон, Леонтіївка, Царинка. Датуються 13—12 тис. років тому. Осокорівська людність полювала в умовах лісостепу та степу на стадних травоїдних (коней, бізонів) . Культура постала з місцевих епіграветських традицій пізньопалеолітичних мисливців лісостепу.

В Україні численні свідерські пам'ятки відомі в Поліссі (Нобель, Перево-локи, Лютка, Люб'язь, Сенчиці, Тутовичі, Березно, Прибір, Кричельськ). Окремі стоянки відомі в Карпатах (Делятин) та Криму (Сюрень II, Буран-Кая III). Датується IX тис. до н. є.

 

Палеолитичне мистецтво

13.Загальна характеристика мезолітичної доби Мезоліт (середньокам'яна доба) — заключна фаза розвитку мис­ливського… Мезоліт у Європі розпочався з різкої де­градації скандинавського льодовика близько 10 тис. років тому і закінчився 6—7…

23.

24.

25.

Загальна характеристика епохи Бронзи.

Нерівномірність розвитку окремих регіонів за доби бронзи стає ще відчутнішою. У Месопотамії та Єгипті бронзова доба практично збігається з… Бронзова доба на теренах України поділяється на три періоди: ранній… Специфікою доби ранньої бронзи можна вважати етнокультурну кон­солідацію населення, коли племена ямної спільноти та…

28.

29.

30.

31.Ранній залізний вік

Термін "залізний вік" вживається ще в античній літературі. Поділ історії на віки виник почасти через ідеалізацію минулого, що знайшло вираження у поцінуванні сивої давнини як золотого віку, почасти — з конкретних знань. Адже формування Великої грецької цивілізації збіглося з появою залізної індустрії. Приблизно тоді ж — з IX ст. до н. є. — залізоробна справа поширилася на значних просторах Європи.

Освоєння заліза і значення цієї події

Попри тривале знайомство з металургією (виплавка міді, а надалі й брон­зи) залізо було освоєне доволі пізно. Причина цього крилася в тому, що залізо плавиться за температури 1530 °С, а її не могли досягти за тодішніх умов (мідь плавиться за температури 1089 °С). Цю перепону здолали завдяки застосуван­ню так званого сиродутного способу отримання заліза. Суть його полягає у відновленні заліза з його окислу (руди) за допомогою вуглецю за температури 900 °С. Вуглець надходив до плавильної печі — горна — разом із повітрям (звідси й назва). Відтак зводили горн, завантажували його деревним вугіллям (воно дає більше тепла, ніж звичайні дрова) та рудою і, нагнітаючи за допомо­гою міхів повітря, досягали температури, необхідної для процесу відновлення заліза. Воно стікало густою тістоподібною масою на дно горна й, охолоджую­чись, перетворювалося на пористий (ніздрюватий) шматок. Надалі, проковую­чи, його ущільнювали й отримували в такий спосіб готовий метал — крицю.

Речі виковували з розпеченого до червоного шматка криці. У процесі кіль­каразового охолодження та розпечення виробу, його проковування метал на­бував міцності, тобто загартовувався. Таким чином, технологія виготовлення мідних чи бронзових речей і залізних принципово різниться: перші отримува­ли шляхом литва у формах, другі — виковували. Через це серійні речі, яких вимагалося багато, за доби раннього заліза часто виготовляли з бронзи, скажімо, наконечники до стріл, дешеві прикраси. Більше того, збагачення ме­талургійного досвіду позитивно відбилося і на бронзовій індустрії. Саме на першому етапі залізного віку вона досягає небувалого піднесення за рахунок удосконалення прийомів литва, розклепування, витягування дроту й застосу­вання для оздоблення інкрустації, позолоти, плакування іншим металом тощо. Лише за пізнього середньовіччя навчилися сягати температури, необхідної для плавлення заліза. Завдяки цьому було отримано новий матеріал — чавун.

Відкриття заліза дало людині не просто новий міцний матеріал. Поклади залізної руди (на відміну від мідної) є доволі поширеними. Нерідко вона заля­гає на незначній глибині, у верхніх шарах грунту. Доступність сировини дала можливість колективам позбутися залежності від тих, хто володів раніше пок­ладами міді та інших металів. Розширення сировинної бази, а відтак і вироб­ництва, залучення до цього процесу більшої кількості людей сприяли накопи­ченню досвіду, винайденню нових знарядь і механізмів. Уже на зламі ер було винайдено майже всі ручні знаряддя, якими ми користуємося й сьогодні. Це відбилося й на інших сферах виробництва, зокрема сільськогосподарського. Щоправда, різні спільноти з різною швидкістю включилися у цей процес (за­лежно від того, в якій системі зв'язків вони були задіяними або з ким конку­рували).

Виникнення Грецької, а згодом і Римської цивілізацій, на плечах яких стоїть сучасна Європейська цивілізація, долучало до цих процесів нові спіль­ноти. Залізний вік — це час розширення меж цивілізаційного процесу, виходу на історичну арену нових народів, зокрема, активної діяльності кельтів у Західній Європі, фракійців — на Балканах, скіфів і сарматів — у Східній Європі. Це водночас і період формування нових народів (слов'ян, балтів, гер­манців), і зрештою, час, коли почав складатися новий спосіб і стиль життя.

кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських на­родів. Войовничість і зухвалість кочовиків швидко відчули на собі не лише навколишні, а й віддалені народи. Водночас у межах сучасної України існували також спільноти, які тяжіли до південно-західного фракійського (чи фра-ко-іллірійського) ареалу або північного, мабуть, давньобалтського. Своєрідний анклав становили таври Гірського Криму.

Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначив­ся виходом на історичну арену кочовиків — кіммерійців, скіфів та інших народів. Кочівництво — особливий феномен. Його основу становить моногалузеве, тобто спеціалізоване, господарство, яке базується на розведенні худоби. Худо­ба — основне багатство кочовиків. Вона є мірилом соціального та майнового стану індивіда й ширше — сім'ї, общини. Худоба виступає основним об'єктом ритуальної діяльності, що засвідчено стосовно скіфів Геродотом (IV, 71, 72) і розкопками курганів. На підкурганній поверхні, у ровах навколо насипів та в могилах трапляються кістки тварин — сліди поховальної та поминальної тра­пез, харчів, що призначалися богам та небіжчикам.

Акцентація уваги на худобі має наслідком кочовий спосіб життя. Адже ут­римання значної кількості худоби вимагає постійного пересування з одного пасовиська на інше. А разом із худобою пересуваються й люди. Отож життя кочовиків проходить у дорозі. Вони не мають постійних місць мешкання, і ли­ше кургани, насипані над могилами, позначують ареали їхнього проживання.

Як свідчать етнографічні джерела, кочовики презирливо ставилися до хліборобської праці, і не було для них страшнішої кари, як обробляти землю. Не дуже поважали вони й ремісничу справу, що стосовно скіфів засвідчив Геродот (II, 167). Простір, рух, кінь, військова спритність та мужність, а ще гладка, численна худоба — сутність менталітету кочовика. Давнім грекам цей менталітет був геть незрозумілим. Як анекдот передає відомий давньогрецький письменник і філософ Плутарх (46—126 рр.) епізод із життя скіфського царя Атея, який начебто відмовився послухати гру захопленого в полон уславлено­го флейтиста Ісменія, заявивши, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь — вірний товариш кочовика, життя якого проходить у постійному русі, в постійній небезпеці й сутичках. Пригніченим почувався кочовик без коня, не маючи змоги брати участь у військових походах, аби проявити доблесть і збагатитися.

Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з подаль­шим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайде­но досконалу металеву вуздечку — вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військо­вих діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники.

Вони екіпіровані іншою зброєю, аніж воїни доби бронзи. Окрім лука та стріл, списів, значного поширення набувають мечі та кинджали, тобто руко­пашна зброя. її майже не знає попередній час, коли панувала дистанційна зброя. Вершникові потрібен довгий меч. Реакцією на досконалішу зброю було застосування металевого захисного обладунку: шоломів, панцирів, пасків. Усе це визначило формування нової військової тактики. Раніше, за панування ме­тальної зброї, бій піших воїнів з часом почав доповнюватися загонами воїнів на колісницях, що для нашої території 'засвідчено пам'ятками культури бага-товаликової кераміки. З появою кочовиків та нового озброєння на перше місце висувається вершник із луком і стрілами, озброєний також кинджалом, мечем, списом та сокирою. Цією зброєю кочовики добре володіли змалечку. їхні військові загони, а за ними й усе населення, нерідко долали величезні простори, аби зайняти кращі екологічні ніші.

За своєю природою кочове суспільство є агресивним, його інтереси спря­мовані назовні. Причина цього криється у самому кочовому господарстві. Ад­же прогрес виробництва визначається можливістю його інтенсифікувати — шляхом упровадження нових знарядь, нової організації праці, нових агро- і зоотехнічних прийомів, селекційної роботи. Такі можливості надає комплекс­не господарство, що поєднує хліборобство й скотарство, та осілий спосіб жит­тя, котрі сприяють і розвиткові нехарчових сфер діяльності.

Господарство кочовиків є суто екстенсивним. Воно базується на випасанні худоби. Багаті пасовиська сприяють накопиченню худоби. Проте її можна і враз утратити. Особливо тяжкою порою для кочовиків була зима, коли від холоду й голоду гинуло багато худоби. Страшним випробуванням був джут, ко­ли після відлиги раптово вдарить мороз, і пасовиська вкриваються крижаною плівкою, з-під якої неможливо дістати суху траву. А ще войовничі сусіди, хво­роби. Таким чином, кочове господарство є доволі вразливим і залежить від умов мешкання та примх природи. Воно не вимагає ніяких технічних новацій, а мобільний побут не сприяє розвиткові інших сфер діяльності, накопиченню багатств не лише матеріальних, а й інтелектуальних. Це позбавляє кочівниць­ке господарство внутрішніх потенцій. І тимчасові піднесення кочових суспільств пов'язані із зайняттям вигідної екологічної та особливо соціальної ніші. Саме останнє й дає змогу компенсувати за рахунок обміну чи поборів із сусідів вади спеціалізованого господарства й мати хліб, ремісничі товари тощо. Але така ситуація не може тривати надто довго — хтось не витримає цього протистояння. Надмірні побори можуть виснажити сусідів-хліборобів, а це неодмінно відіб'ється на добробуті кочовиків, або ж осілі спільноти знайдуть сили протистояти кочовикам, і тоді їм доведеться шукати нової ніші або ж підкоритися долі і вести скромне, а то й жебрацьке життя. Як бачимо, будь-яке завершення такого протистояння не на користь кочовиків. Тому вони на­магалися підтримувати добрі стосунки з сусідами.

Періодизація і хронологія. Джерела

Залізний вік — остання доба археологічної періодизації, яка фактично про­довжується до сьогодні. Відкритість верхньої межі спричинила поділ цієї доби на два періоди — ранній залізний вік і пізній. Перший охоплює час від IX ст. до н. є. по IV ст. н. є., другий починається з V ст. Фактично поняттям пізній залізний вік в археології не користуються. З падінням Римської імперії завер­шується епоха стародавньої історії і розпочинається доба середньовіччя. І з цього часу цілковитий пріоритет належить уже історичній періодизації.

Визначальна роль певних спільнот в історії великих регіонів спричинила розбіжності у внутрішній періодизації раннього залізного віку. В Центральній та Західній Європі провідними явищами виступають Гальштатська, Латенська та Римська доба. Періоди раннього залізного віку Східної Європи названо за кочовими народами, які змінювали тут один одного: кіммерійський — IX — середина VII ст. до н. є.; скіфський — середина VII — початок III ст. до н. є. і сарматський — кінець III ст. до н. є. — перша половина IV ст. н. є. Назви періодів відбивають не лише гегемонію певних кочівницьких об'єднань (вони належали до кола і ран о мов них народів), а й зміну матеріального комплексу, поширення якого виходило за межі степової смуги — зони мешкання кочовиків.

 

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40. Античнi археогочнi пам`ятки Пiвнiчного Причорномор`я

Biд середини І ст. до н. є. населення античних міст вступає в тісні й різнобічні контакти із Римською імперією. Римського впливу зазнали не тільки людність власне імперії, а й племена та народи, що мешкали за ме­жами її офіційних кордонів. Південь сучасної України у цьому відношенні не став винятком. Північне Причорномор'я офіційно не входило до складу імперії, однак після завершення війн з Мітрідатом VI Євпатором цей регіон увійшов в орбіту її інтересів і воєнно-політичного впливу. Античні держави регіону, що перебували у варварському оточенні, бачили в Римі ту реальну си­лу, яка могла надати їм підтримку й гарантувати безпеку. З іншого боку, імперська адміністрація розглядала їх як природних союзників. Тіра, Ольвія, Херсонес і Боспорське царство вважалися опорними пунктами Риму, звідки можна було стежити за розвитком воєнно-політичної ситуації і в разі потреби завдавати випереджувальних ударів по варварах, що загрожували імперії.

Тіра і Нижнє Подністров'я

Після смерті правителя гетів Буребісти (близько 45/44 рр. до н. є.) очолю­ване ним ранньодержзвне об'єднання розпалося і військово-політична ситуа­ція у регіоні почала поступово стабілізуватися. Цьому сприяла також активі­зація римської політики в Подунав'ї. З часів правління Августа воно займало провідне місце в зоні інтересів керівництва імперії, що сприяло відродженню Тіри та Ольвії.

Після анексії Римом царства одрисів і вход­ження східної Мезії до складу однойменної про­вінції захист Тіри взяла на себе римська адміні­страція. За часів правління Клавдія їй була нада­на економічна підтримка, а за правління Нерона (близько 56/57 р.) — ухвалений законодавчий акт, на основі якого регулювалися відносини Тіри з імперією. В подальшому вони базувалися на союзницьких засадах і регламентувалися цим законом та низкою пізніших розпоряджень. Після дакійських воєн Траяна й утворення провінції Дакія написом від 116/117 р. фіксуєть­ся поява римської залоги в Тірі (рис. 25). Збли­ження з імперією сприяло стабілізації ситуації навколо Тіри, а відтак і піднесенню економіки. її основою залишалося сільське господарство.

Археологічні дослідження засвідчують, що в II—III ст. на території міських кварталів Тіри ве­лося інтенсивне будівництво. Однією із характер­них особливостей розвитку її господарства у цей період є поява виробничих комплексів на тери­торії житлових кварталів (печі й горни для виго­товлення кераміки та домниці). Це свідчить, що ремесло в Тірі було тісно пов'язане з сільським господарством. Громадське виробництво тут ви­ступало як сума дрібних господарських одиниць, де виготовлялося все або майже все необхідне.

Наявність у Тірі значної кількості імпорту не дає підстав применшувати значення торгівлі в економіці. Проте досить обмежена сільська те­риторія полісу й рівень розвитку місцевого ремесла свідчать, що основними споживачами імпортних товарів були не лише мешканці Тіри. Місто було значним центром посередницької торгівлі між античним світом і варварським населенням. Цьому сприяло його вигідне географічне розташування у дельті Дністровського лиману, звідки по Дністру та суходолом могли підтримуватися контакти з районами, віддаленими від кордонів імперії. У цьому зв'язку особ­ливого значення набуває зміст імператорського рескрипту 201 р., в якому йдеться про звільнення громадян Тіри від податків.

 

41.

42.

43.

44.

45.

46.Східні слов`яни. Археологічні культури

Відомості про східнослов'янські племена містяться на перших сторінках "Повісті минулих літ", складеної Нестором-літописцем у XII ст.: "...Ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі — де­ревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назива­лися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од сеї річки вони прозвалися полоча­нами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські племена". Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхів'ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, вя-тичів на Оці, хорватів, уличів і тіверців по Дністру.

Традиційно, з літописними племенами пов'язують культури східних слов'ян останньої чверті І тис. н. є., що сформувалися на основі слов'янських старо-житностей попереднього часу (V—VII ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями періоду "вождівства ", з яких бере свої витоки Київська Русь. На території України во­ни представлені пам'ятками райковецької, волинцевської та роменської культур, причому роль кожної з них в етнокультурних та державотворчих процесах кінця І тис. н. є. була різною.

Райковецька культура

Окремі пам'ятки почали досліджуватися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. (розкопки на Житомирщині, а також на Старокиївській Горі у Києві тощо),… Нині на території України зафіксовано близько 500 райковецьких пам'я­ток,… Селища нерідко розташовані поблизу городищ, що займають берегові миси і підвищення. Вони поділяються на…

47.

48.

49.

50.Археологічні пам`ятки середньовічного Криму

До кримських археологічних джерел середньовічних часів, як зазначав 0.1. Домбровський, належать різночасні, не однакові у фортифікаційному відношенні, а отже функціонально різні укріплення. Ще недостатньо дослід­жені залишки численних поселень та могильників, сліди минулого сільсько­господарського терасування давно порослих лісами гірських схилів, сховані у горах крепіди терас та давні шляхи, закинуті гончарні водогони, арики, що нині не використовуються, фонтани, колодязі, середньовічні каменоломні, ру-доплавильні й гончарні печі тощо.

Різноетнічне населення півострова, звичайно, не могло упродовж тривалих відрізків часу мирно співіснувати. Про міжобщинні конфлікти, зокрема, свідчать численні — різні, хоча й синхронні — оборонні системи: укріплені, але не заселені в мирний час схованки поруч із відкритими поселеннями; селища, оточені стінами; місця тимчасового перебування у гірських печерах. Трапляються й прості, невеликі за розмірами житла, що стояли одне біля од­ного на узвишшях гір; сотоподібно сплановані селища з будинками у вигляді невеликих веж, котрі перетворювали садибу землероба на своєрідну фортецю. Напластування культурних нашарувань і стратиграфія будівельних залишків свідчать про довготривале й постійне використання населенням усіх пунктів вищевказаних категорій.

Вибір місць для проживання й відмінності у способі життя зумовлювалися насамперед віковою звичкою тих чи інших прийшлих груп населення до пев­них форм господарювання, котрі могли розвиватися за конкретних умов при­родного перебування. Це й відгінне скотарство в горах, і мисливство у поєд­нанні з бортництвом, і збирання дарів природи, й "чаїрне" землеробство на очищених від лісу невеликих за розмірами ділянках землі, хліборобство в до­линах і городництво на невисоких вододілах, виноградарство на південних схилах гір і рибальство, дрібні сільські ремесла тощо.

Дослідження археологічних пам'яток, залишених носіями різних архео­логічних культур, слід починати із візантійських — VIII—X ст. їхній появі сприяла масова міграція в період іконоборства. В цей час з'являються плитові могильники, на площі яких поховання проводилися за християнськими звича­ями — витягнуто на спині, головою на захід; у деяких могилах виявлено натільні хрестики. Водночас на всій території Південного Криму з'являються сільські поселення та укріплені монастирі з матеріалами провінційно-візантій­ської культури (круглодонні червоноглиняні амфори, візантійський білоглиня-ний посуд — розписні ойнохої та фляги, невеликі плоскодонні піфоси, різно­манітні горщики). Пізніше форми амфор змінюються.

Площа поселень і кількість будівель у них доволі значні. З напільного боку поселення обнесені огорожами завширшки близько 3 м, але на самій території споруди розмішувалися безсистемно. Найвідомішою пам'яткою того часу є Аю-Даг — селище, розміщене на верхівці залісеної гори. Тут споруджувалися будинки двох типів — однокамерні й п'ятистінки, розміри яких удвоє переви­щували попередні. В центрі поселення розміщувався храм.

Одночасно із сільськими, невеликими за розмірами, однонефними базилі­ками в епоху іконоборства з'являються тринефні й триабсидні базиліки знач­но більших розмірів. Діяльність чернецької імміграції поширювалася й у гір­ських районах, де виникає значна група печерних монастирів, за характером забудови близьких до так званих "печерних міст" (рис. 27).

Такими містами називають своєрідну групу пам'яток (городища, монас­тирі, селища), розташовану в передгір'ях півострова. їхньою характерною особливістю є висічені у скелі різноманітні приміщення господарського, вій­ськового, житлового та культового призначення. Залишки наземних будівель тепер укриті землею та рослинністю. Городища нерідко сягали значних, як для тих часів, розмірів (близько 10 га). Частина їхньої площі не була забудованою

і, ймовірно, призначалася для захисту навколишнього сільського населення під час ворожих нападів або проведення торгів.

Два із них — Ескі-Кермен та Чуфут-Кале — розташовані поблизу Бахчиса­рая. Перше виникло у V—VI ст. й існувало до кінця XIIIст. Викладені з каме­ню оборонні стіни мали товщину близько 2 м. До них прилягали башти, виру­бані у скелястих виступах. У місті було багато будівель із каменю і близько 400 печер, а також церковні споруди. Під час розкопок виявлені вулиці й зернові ями, вирубані у скелі, глибокий колодязь, водопровід та рештки ремісничих майстерень. Населення займалося землеробством, скотарством, виноградар­ством, ремеслом і торгівлею.

Одним із найбільших "печерних міст" було Чуфут-Кале. Його оточують кам'яні стіни значних розмірів з арковими воротами. Виникло, як інші, в V—VI ст. На його території виявлено багато печерних комплексів, глибокий колодязь та інші споруди. Пізніше правило татарам за монетний двір та в'яз­ницю для полонених і заложників, стало центром ремесла і торгівлі. Неподалік від міста виявлено великий за розмірами могильник.

Поселення ранніх болгар VII—X ст., відкриті в різних частинах півострова, можна поділити на дві хронологічні групи, "вододілом" між якими стала сере­дина VIIIст. До ранніх і найбільш типових відносять поселення Тау-Кипчак, на якому будівлі з кам'яними стінами розміщувалися п'ятьма "кущами". До кожного із них входили однотипні споруди, згруповані по дві-три разом. Від­стань між окремими групами сягала 10—25 м. Усередині лише одне приміщен­ня мало вогнище (тобто було житловим), решта виконувала господарські функції.

Хозаро-болгари, прийшовши в Таврику, принесли з собою характерний тип житла — напівземлянку з куполоподібним дахом. Але, познайомившись із розвинутим кам'яним будівництвом, вони почали зводити й наземні споруди. Характерною для цього кола пам'яток була також кладка стін насухо "в ялин­ку". Керамічний комплекс складався з амфор місцевого та імпортного вироб­ництва, горщиків і кухлів різних типів. Ліпна кераміка у своїй масі змінюєть­ся виготовленою на гончарному крузі. Виявлено велику кількість сільсько­господарських знарядь. Протягом другого зі згаданих періодів матеріальна культура за основними показниками не зазнала змін. Ранньоболгарська куль­тура зникла в середині X ст. унаслідок хозаро-візантійських воєн. Пізніше тут почала формуватися нова етнокультурна спільнота.

У перші століття II тис. н. є. більшість поселень Таврики характеризувала­ся такими ознаками: будівлі, як правило, розміщуються на скелястих або ж дуже крутих місцинах, не придатних для обробітку. Пойма річки або рівнин­на частина зрошувальної долини використовуються лише для садівництва чи посівів. Така риса характерна і для Байдарської долини, де зафіксовані посе­лення, розміщені навколо неї на гірських відрогах. Відомі й інші різновиди гірських поселень, житлові та господарські споруди котрих зводилися безпосе­редньо на земляних терасах з підпірними стінами чи полях, поділених на ділянки кам'яними огорожами.

Серед поселень XII—XIV ст. вирізняються три основні типи планування, добре зафіксовані в урочищі Ласпі неподалік від Ялти. Насамперед, це селище Хаспіо з пористою структурою, що складалося більш як із ЗО терас, котрі спус­калися до моря. Вони були укріплені кам'яними крепідами, на яких стояли стіни, що розділяли тераси. Житлова башта, приміщення господарського приз­начення, хлів для дрібної домашньої худоби примикали до стін кожного тако­го осередка. Все поселення користувалося водою, що надходила із одного водогону, спорудженого із гончарних труб (рис. 28).

Пізніше з'явилося ще одне поселення — Шабурла. Відносно правильні ря­ди будівель тут розміщувалися на довгих терасах. Ці споруди зводилися на значній відстані одна від одної. Поблизу жител, віддалених від джерел, вкопу­вали великі піфоси для зберігання води. Третє велике поселення — Примор­ське — розташоване на протилежному боці згаданого ручая. Будівлі тут зводи­лися безсистемно (це зумовлювалося рельєфом місцевості) і відрізнялися від попередніх за багатьма параметрами. Двори були огороджені, а між ними про­лягали звивисті вулиці.

Найбагатшими й насиченими пам'ятками були міста середньовічного Кри­му. Одне із них — Судак (візантійська Сугдея, італійська Солдая, давньорусь­кий Сурож), оборонні стіни якого з 26 вежами (спорудженими за різних часів) та барбаканом охоплюють двома ярусами гори й захищають підходи до порту. Загальна площа фортеці — близько 60 га. На ранньому етапі (VI — перша по­ловина VIII ст.) місто являло собою звичайну приморську фортецю, у най­вищій точці якої розміщувався візантійський гарнізон. Поблизу був спорудже­ний маяк, який функціонував до XVII ст. Поруч із укріпленнями стояла й візантійська митниця (знайдено більш як 500 печаток із свинцю) (рис. 29).

Хозарський період (друга половина VIII—X ст.) характеризується занепа­дом цього приморського центру, особливо його портової частини. Але в сере-

дині IX ст. споруджується оборонна стіна, складена із блоків у типово хозар­ській оборонній техніці. Та ознак міської забудови цих часів не виявлено, а самі укріплення слугували виключно для захисту воїнів.

Формування міських кварталів і створення єдиної системи оборонних спо­руд розпочалося після розгрому каганату, коли частина Таврики знову увійшла до складу Візантійської імперії. До Сугдеї із Херсона-Корсуня було переведе­но флот та корабельні верфі. В цей період місто забудовується двоповерхови­ми спорудами, а оборонні стіни поділяють його на п'ять зон. Міською домі­нантою залишається замок, до якого примикала аристократична частина. У цей період місто сягає найбільших розмірів.

Ситуація значно погіршується у другій половині XIII — першій половині XIV ст., після входження Сугдеї до складу Кримського улусу Золотої Орди: оборонні споруди Нижнього міста були повністю розібрані, а на їхньому місці з'являються майстерні. Певне піднесення місто (уже Солдая) переживає після переходу під юрисдикцію Генуї у 1380 р. Однак у 1475 р. воно було знищене турками.

Середньовічний Херсонес (Херсон, Корсунь) був успадкований Візантією від Римської імперії. Це місто, як великий ремісничий та культурний центр Кримського півострова, виконувало роль посередника імперії у морській та сухопутній торгівлі з Північним Причорномор'ям і Київською Руссю. Влада Візантії у Тавриці не була цілковитою і, по суті, лише Херсонес залишався тут її опорним пунктом в економічній та політичній боротьбі за північнопричор-номорський регіон. Своєю чергою імперія захищала місто від кочівників та інших нападників. Населення тяжіло до Херсонеса, чим пояснюється скупчен­ня землеробських поселень, а потім і значних феодальних угідь поблизу міста або на підступах до нього (рис. ЗО).

Уявлення про Херсонес як середньовічне місто дають розкопки східного району й північного берега, де відкриті житлові квартали. Оборонні споруди (стіни та башти) у припортовій та інших частинах міста свідчать про постійну

воєнну загрозу для його мешканців. У безпосередній близькості до міських стін відкриті залишки різних громадських будівель, великі цистерни одного із міських водогонів і терм X ст. Усе це свідчить про високий рівень культури містобудування й цивілізованості населення.

Середньовічне місто зводилося на руїнах античного, повторюючи його регулярне планування. Змінювалася лише розбивка домоволодінь усередині кварталів, перебудовувалися садиби, проте планування вулиць залишалося попереднім. У X—XII ст. стало можливим помітно упорядкувати міське пла­нування, завдяки чому центр набуває характеру цілісного архітектурного анса­мблю. Головна вулиця пролягала зі сходу на захід; по обидві сторони її розміщувалися двоповерхові будинки, що тулилися один до одного. На нижніх поверхах більшості з них розміщувалися крамниці. Фасади, за винятком жител найбагатших власників, оформлялися досить просто.

Головну міську магістраль, ділячи її на майже рівні частини, перпендику­лярно перетинали поперечні вулиці, а паралельно до неї проходили поздовжні. Головна вулиця виходила на площу, де височів храм. Тісно забудовані житлові квартали розміщувалися з обох боків від неї і терасами спускалися до моря та гавані.

Монументальна архітектура представлена в Херсонесі культовими споруда­ми. Базиліки, хрестовокупольні храми, невеликі каплиці зводилися майже у кожному кварталі і багато в чому визначали архітектурне обличчя міста. Зок рема у східній частині Херсонеса міститься так звана Уваровська базиліка. Су­дячи з її місцеположення, розмірів та облаштування, саме вона могла бути тим кафедральним собором, де вінчався (а також хрестився) князь Володимир Свя-тославич із принцесою Анною. Разом з іншими сакральними будівлями цей храмовий комплекс займав цілий квартал.

Міцні фортифікаційні споруди не вирізняються якимись оригінальними архітектурними рішеннями, хоча й були виконані на високому для свого часу рівні. Під час будівництва використовувалися також залишки античних спо­руд. Особливу увагу привертає так звана вежа Зенона, зведена над портом у південному кінці оборонної лінії.

Наприкінці XIII ст. й без того захирілий Херсонес зазнав нападу ординців Ногая і після цього поступово занепав.