Методика виконання самостійної роботи

Один з актуальних розділів біоетики – це біомедична етика. Прикладний характер цього розділу обумовлює з’ясування його предмету: сукупність етичних питань ставлення суспільства і, зокрема, лікарської спільноти до людини та її вітальних цінностей – життя, здоров’я, подолання різноманітних хвороб. Якщо біоетика акцентує увагу на проблемах життя взагалі, його збереження, то біомедична етика застосовує основні принципи біоетики стосовно людини. На відміну від «традиційної» медичної етики, вона виконує інтегративну функцію, спрямовуючи увагу на загальні біоетичні проблеми та вимоги. Її більше цікавлять конкретні, нестандартні прецеденти із медичної практики, які потребують етичних узагальнень.

Коло основних проблем біомедичної етики обіймає етичні питання щодо розв’язання моральних ситуацій, які виникають в процесі біомедичних досліджень та лікувальних експериментів, етичну регуляцію міжособистісних стосунків у сфері медицини. Саме це надає їй тієї громадської уваги, яка неоднозначно сприймається лікарською та науковою спільнотою. Виходячи з характеру обгрунтування предмету біомедичної етики, на перше місце у його змісті необхідно поставити не етику та етичну поведінку людини, а сучасні науково-біологічні та медичні знання, а також технології їх використання, спрямовані на збереження життя та здоров’я людини.

До методологічних принципів наукового пізнання у біомедичній етиці слід віднести такі загальнокультурні підвалини людської діяльності, які інтегрують у собі як досягнення, так і перспективи розвитку людської цивілізації.

Першим з таких метологічних принципів є принцип людиновимірності наукових знань науки в цілому. Його суть досить многогранна, як багатогранна і людина, її інтереси та потреби, яким мають слугувати наукові знання. Людиновимірність наукових знань містить у собі цілий ряд таких характеристик, що мають безпосередні стосунки із проблематикою біомедичної етики.

Дійсно, на відміну від природничих чи техніко-технологічних і навіть соціогуманітарних знань, медико-біологічні знання за своїм предметом та розкриттям об’єктивних закономірностей функціонування організму людини є абсолютно аксіологічно навантаженими. Кожен методологічний чи методичний принцип використання знань є відображенням складності життя та здоров’я (чи патології) людини із усіма біологічними, соціальними, духовно-психічними наслідками і для окремого індивіда (особистості), і для суспільства. Постійний процес розвитку науково-медичного знання, нові наукові поняття, лікувальні технології завжди вимагають перевірки на предмет їх вітальної ефективності, доцільності та гуманності. Адже всі нові діагностичні, хірургічні та терапевтичні технології із залученням новітньої апаратури чи лікарських препаратів проходять довготривалу експериментальну перевірку, раніше ніж стануть предметом клінічної практики, цим обумовлюється найвища вимогливість до біомедичних знань та технологій їх використання в біоетиці і та атмосфера непевності чи стурбованості, яка виявляється громадською думкою суспільства.

По-друге, всі загальнобіологічні, загальногенетичні знання, що використовуються в біоетичних експериментах, не можуть оцінюватися абстрактно-теоретично, без врахування специфіки фізіологічних, генетичних процесів, притаманних людському організму. Вчені визначили, наприклад, сумісність ембріональних нервових клітин у різних видів і на цій підставі пропонують імплантувати до нервової системи людини ембріональну нервову тканину, одержану від лабораторних мутантів дрозофіли. Або, навпаки, клітини мозку людського ембріона пропонується перенести в мозок ембріона щура з метою одержання натурального щуро-людського химерного головного мозку. Але проблема полягає, напевно, в іншому. Некоректно екстраполювати фундаментальні закономірності генетико-онтогенетичного розвитку органічних систем на розвиток людського організму, забуваючи про його видову специфічність і різноманітні контролюючі системи, які багато в чому непізнанні. Як невірно також говорити, що мозок є органом мислення, забуваючи, що мислить людина, а мозок є її функціональним органом, якому невідомі правила та норми етики, що є контролюючим механізмом культури надлюдського суспільного організму.

Отже, власне розвиток сучасного наукового пізнання, його нових напрямків вимагає органічного поєднання цінностей об’єктивного знання та фундаментальних духовних цінностей вселюдської культури на основі визнання того, що тільки людина має бути метою, а не засобом розвитку науково-технічного прогресу, розвитку людської цивілізації.

 

Нарешті, третім методологічним принципом наукового, зокрема, біомедичного пізнання є послідовне здійснення (втілення) вимог загальної та професійної етики при розв’язанні всіх проблем сучасної медичної етики. Дослідники визначають дві сфери дії етичних вимог у даному випадку:

· сферу розв’язання конкретних суперечливих ситуацій у застосуванні біомедичних технологій відповідно до діючих етичних вимог. Іноді ці ситуації називають «медичними казусами», що запозичене з юридичної практики;

· сферу власне етико-медичних проблем, пов’язаних з дією міжособистісних етичних стосунків усіх агентів взаємодії в біомедичній етиці. Сюди входять класичні питання лікарської етики та медичної деонтології, які одержують «нове життя» в сучасних умовах.

Формулювання цих понять пов’язують з іменами американських дослідників. Серед них є такі:

· повага до автономії особистості;

· людська гідність;

· цілісність та уразливість людини.

Розглянемо їх детальніше.

Принцип автономії особистості. Він базується на єдності прав лікаря та пацієнта, на їх взаємному діалозі, що дає можливість вибирати та відповідати не лише лікарю, але в рівній мірі і пацієнту. Прийняття надійного в етичному відношенні медичного рішення, таким чином, спирається на взаємоповагу лікаря та хворого і спільну участь їх у процесі, що має базуватися на компетентності, інформованості пацієнта та добровільності прийняття рішення.

Етичною підставою принципу автономності особистості є визнання її незалежності та права на самовизначення. Даний принцип органічно пов’язаний з іншим основоположним принципом біоетики – інформованої згоди.

Принцип інформованої згоди вимагає дотримання права пацієнта знати правду без виключень про стан свого здоров’я, про існуючі методи лікування його захворювань та ризиках, що супроводжують кожне з них. По суті, інформована згода – не що інше, як комунікативний діалог лікаря та пацієнта, який передачає дотримання певних етичних та процесуальних норм і врахування психічного стану, рівня культурної вихованості, національних та релігійних особливостей пацієнта, необхідної тактовності лікаря, його моральних якостей, здатності забезпечити розуміння пацієнтом лікарської інформації. Завдяки цьому створюються об’єктивні можливості у пацієнта самостійно здійснити своє право на життя у формі добровільного вибору.

Принцип добровільності пов’язаний з автономією особистості і означає повагу до свободи волевиявлення особистості, яка передбачає самостійне прийняття рішення чи згоду на медичні процедури, або дослідження при умові повної інформованості та відсутності зовнішнього примусу (фізичного чи морального тиску). Здійснення цього принципу супроводжується ще однією вимогою та очікуванням конфіденційності.

Принцип конфеденційності полягає у забезпеченні взаємодовіри між лікарем і пацієнтом. Зрозуміло, що порушення конфіденційності руйнує нормальні стосунки між пацієнтом і лікарем, та істотно заважає останньому якісно виконати свої обов’язки. Тут містяться такі моральні колізії (етична доцільність розкриття психологічних переживань, належне збереження лікарської таємниці, мінімізація втручання в особисте життя пацієнта), якими не варто нехтувати.

У практиці біомедичної етики вчені привертають увагу також до ставлення суспільства чи лікарської спільноти стосовно пацієнтів, які об’єктивно попадають в залежність від них, стають «об’єктами» медичних експериментів. Сюди віднесені такі поняття як гідність особистості, її цілісність, справедливість та уразливість.

Загальноетична категорія гідність відображає об’єктивну самоцінність кожної людини як такої від дня її народження. Гідність завжди розуміється як гідність людини, навіть пам’ятаючи минулі століття руйнування та нищення цього почуття. Лише за умов утвердження демократичних підстав культури стало реальністю здійснення принципу рівності прав на визнання і повага власної гідності для кожної людини, незалежно від фізичного, психічного, соціального, релігійного стану та поведінки. Поняття гідності відображає також внутрішню впевненість особистості у власній цінності та незалежності, самоповагу. Таке відчуття стосується і тих ситуацій, коли пацієнт втрачає здатність до автономної діяльності, коли мова йде не про особистість, а людську істоту (випадки «вегетативного» існування, геріатричні стани, експерименти в ембріональній хірургії).

Поняття цілісність особистості привертає увагу до забезпечення тотожності особистості собі самій, її самоіндентифікації, що має запобігати спробам маніпуляції або її руйнування. Однак, медична практика має багато прикладів того, коли заради відновлення здоров’я людини порушується її цілісність (травматизм чи інвалідизація). Тому громадськість наполягає на необхідності розробки етичних та правових норм стосовно генетичних маніпуляцій заради захисту психофізичної цілісності, мінімізації її порушень.

Поняття уразливості – по-перше, як характеристика будь-якої живої істоти, що за своєю природою кінцева та ламка. Друге розуміння уразливості – більш вузьке – стосується окремих груп людей чи популяцій (бідні, діти, інваліди, в’язні). Ці люди залежать від суспільства і потребують особливого лікування.

Поняття справедливість – містить у собі реалізацію соціальної програми, яка покликана забезпечити однаковий доступ вищезазначених груп населення до соціальних благ, зокрема, одержання біомедичних послуг, фармакологічних засобів захисту при проведенні біомедичних експериментів. Користь пацієнта має переважати науковий чи суспільний інтерес.

Хоча нормативно-правові акти України, які стосуються охорони здоров’я населення, поки що не містять бази з біоетики, все ж немає підстав стверджувати, що такі акти не відповідають її принципам і засадам. Законодавство України в галузі охорони здоров’я згідно з ст. 9 Основного закону України адаптується до відповідних міжнародних документів, якщо є на це згода Верховної Ради. Через законодавство України імплементуються основні документи міжнародних організацій щодо дотримання біоетичних норм і принципів у практиці охорони здоров’я. Основою таких нормативних актів є право людини на гідне життя і повага до людської особистості.

Логічним доповненням до Європейської конвенції з прав людини та Європейської соціальної хартії є Європейська конвенція «Про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини», яку підписала Україна разом із 22 державами. Це означає, що законодавчі акти стосовно охорони життя і здоров’я повинні формуватися згідно з вимогами останньої конвенції, заснованої на принципах біоетики. Погляд біоетики на медицину спрямовує увагу на високу цінність служіння життю, бо це є основою гуманізації суспільства.

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України, де одним із головних принципів є забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над іншими інтересами (ст. 4).

У медичній практиці дозволено застосування медико-біологічних досліджень з суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги успіху над ризиком, заборонене проведення експериментів над хворими, ув’язненими, військовополоненими (ст. 45). Рекомендація парламентської Асамблеї Ради Європи № 1046/1986 проголошує, що і зародкам і ембріонам людини властива людська гідність, тому за всіх умов слід ставитися до них з належною повагою і будь-яке втручання в їх організм, навіть нежиттєздатних, повинно бути заборонене (експерименти, взяття органів для трансплантації тощо) п. 10. А забезпечити це мають законодавчі органи кожної окремої країни. Закон України про охорону здоров’я дозволяє штучне запліднення та імплантацію ембріона за згодою подружжя та при збереженні анонімності донора (ст.48), що є морально неможливим з точки зору біоетики.

Законом України про охорону здоров’я дозволений і аборт (ст.50), що є морально неможливим, бо ведеться про вбивство ненародженої дитини. Зокрема особливої уваги органів державного управління заслуговує законодавство щодо трансплантації органів. У відповідному Законі України існують суттєві етичні обмеження щодо трансплантації органів та інших матеріалів (№ 1007-ХІV/1999 р.), хоча практика пересадки у медицині України дещо відстає від інших країн.

Нині застерігають щодо узаконення клонування людини й евтаназії, що може бути прямою загрозою для гуманного суспільства й правової держави, якою прагне стати Україна. Підтвердженням забезпечення засад цінності життя є хоча б скасування смертної кари 23 лютого 2003 р. народними депутатами України.

При Кабінеті Міністрів України у 2001 р. створена Комісія з питань біоетики, яку очолює віце-президент АМН України Ю.І.Кундієв. Діяльність комісії визначають такі основні завдання:

· підготовка рекомендацій для проведення біоетичної експертизи в Україні;

· розробка пропозицій до законодавчого регулювання в галузі біоетики;

· забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з питань біоетики;

· інформування населення про досягнення й наявні проблеми в галузі біоетики.

Комісія з питань біоетики може опиратися у своїй роботі на практику функціонування Української асоціації з біоетики, Інституту біоетики ім. Ярослава Базилевича, що взяли на себе обов’язок розповсюдження ідей біоетики в Україні та зарубіжного досвіду впровадження їх принципів у практику охорони здоров’я, спільно з державними органами системи охорони здоров’я пропагують створення комітетів біоетики в усіх закладах охорони здоров’я. Основний принцип в їх діяльності – це повага до гідності людини як особистості в своїй інтегральності (тобто духовній, душевній і тілесній єдності), збереження життя та здоров’я людини з моменту запліднення до природної смерті. При цьому інтереси людини повинні бути вищими за інтереси науки чи суспільства. Демографічна ситуація в Україні спонукає і органи державного управління і все суспільство замислитись над проблемою цінності і гідності життя людини. Біоетика привертає увагу, зокрема, до біологічного і антропологічного статусу ембріона людини, який від моменту запліднення має всі характеристики людської особистості: керовану особистим геном свою власну проект-програму життя, і має людську гідність, що заслуговує повагу. Живий людський ембріон з моменту запліднення людським суб’єктом з добре визначеною ідентичністю, який починає з цього моменту свій власний, безперервний, постійний і координований розвиток, тому має право на власне життя, і кожне втручання, яке було б не на користь ембріону, розглядається як дія, що порушує це право. Тому потрібна чітко аргументована законодавча база стосовно:

· контрацепції як зброї у боротьбі проти життя та людини як особистості;

· стерилізації, що завдає шкоди фізичній цілісності людської особи та протиріч її свободі і праву – можливості дотримання прокреативного виміру єднальної любові;

· адже людині відповідають природні методи розпізнавання плідності;

· аборту як вбивства ненародженої людини.

Певні спроби вплинути на хромосомну і генетичну спадковість людини шляхом генетичних маніпуляцій, які не є терапевтичними, а націлені на продукування людських істот, відібраних щодо статі чи інших наперед визначених якостей, суперечать особистій гідності людини, її цілісності та ідентичності, тому вони жодним чином не можуть бути виправдані можливими корисними наслідками для майбутнього людства.

Внаслідок недостатньої уваги до проблем абортів в Україні склалася критична демографічна ситуація, яка загрожує своїми наслідками майбутньому держави, адже рівень народжуваності не забезпечує простого відтворення населення.

Особливої уваги потребує в контексті біоетики проблема евтаназії. Прихильники евтаназії у Європі вважають, що вона повинна бути дозволена законом. В Україні, де право на життя гарантовано кожному громадянину відповідно статтям Конституції (ст. 3; 27; 64). Це питання відрегульоване «Основами законодавства України про охорону здоров’я», де евтаназія категорично забороняється, а при здійсненні кваліфікується як навмисне вбивство.