Нація етнічна та нація політична. Світовий досвід

нацІЄТВОрення. Етнос — усталена спільнота людей, що склалася а результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості і поведінки. Етнос існує як стійка система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми — не ми", „свої — чужі". Етноси завжди мають спільність поведінкових рис, які передаються від покоління до покоління і виробляються в процесі адаптації людей в етнічному і ландшафтному середовищі, утворюючи стереотип поведінки етносу. Цей стереотип є фундаментом етнічної традиції, яка включає світоглядні й культурні засади, форми співжиття та господарства — неповторні у кожному етносі.

Є дві найпоширеніші концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна).

Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів. Основною ознакою нації за цією концепцією є національна держава на певній території або змагання до неї. При чому в західній концепції нація і народ ототожнюються.

 

Прихильники незахідної або етнічної концепції нації розділились на два табори: одні вважають, що термін „нація" — вживається у двох значеннях.

Нація — 1. історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільною територією, економічним життям, культурою, мовою; або 2. сукупність громадян

певної держави. Тоді як народ визначається як населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, на думку цих вчених, поліетнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей на певній території, в державі, місцевості (наприклад можна сказати: „народ України", „народ Криму", „народи Півночі"), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб („багато народузібралося").

Тоді як інша частина прихильників етнічної концепції нації визначає термін „нація" тільки в одному, першому значенні. А сукупність громадян певної країни позначають терміном „народ". Зокрема така точка зору викладена в Декларації „Про державний суверенітет України" від 16.07.1990 p., де зазначається, що „громадяни Республіки всіх аціональностей становлять народ України".

Важливою і неодмінною ознакою нації у свіх значеннях необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсичних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно культурної і національно - територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в нащональнійідеї.

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж 7 десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на буржуазні та соціалістичні, націоналізм кваліфікували як буржазний, а отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації.

Тоді як насправді, на думку багатьох вчених, національна ідея стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. Вона визначає і водночас відображає національні інтереси, мету, приорітети, згуртовує,

об'єднує довкола себе націю, заставляє рухатись і працювати в одному напрямку. На кожному історичному етапі вона може бути різною, (приклад Україна, спочатку: ідея незилежності, потім державотворення. Ідея має бути реальною, досяжною).

Національна ідея становить платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, це „ідеологічний рух за досягення й утвердження незалежності, єдності, ідентичності нації"". Необхідно визнати прогресивний зміст

 

наіоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний, формотворчий, тобто націотворчий потенціал, мобілізуючу роль у соціальній творчості нації. На думку Гелнера, концепція „своєї"" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом, який передбачає, що „політичне і національне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політичного суверенітету, народжується з націоналізму, а не навпаки.

Більше того, правильна оцінка націоналізму (а нині відомо кілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Проте не слід забувати, що націоналізм, на жаль, може мати різні виявиабо форми: 1. творчий націоналізм, прогресивний, який здатний створити сприятливі умови для суспільного поступу. 2. агресивний націоналізм, руйнівний, зоологічний, що переростає у шовінізм (фашизм, нацизм, расизм). Для того, щоб здоровий націоналізм не переростав у збочені форми, у національній політиці, слід збалансовувати націоналізм з інтернаціоналізмом та космополітизмом.

Інтернаціоналізм — це система поглядів та відповідна політика, що виражає збіг корінних інтерсів або прагнення до поєднання зусиль різних держав, націй чи соціальних груп і верств. Об'єктивна основа інтернаціоналізму — процес інтеграції у галузі виробництва, інформаційного обміну, науково-технічного, культурного розвитку. Інтернаціоналізм зумовлює поступовий глобальний поворот від національного розбрату до міжнаціональної співпраці. Розробка і реалізація ідей інтернаціоналізму як ідейно-політичної основи взаємодії, необхідної для виживаня людства, потребують балансу інтересів нації, етносів, соціальних груп.

Космополітизм — (від лат. громадянин світу) теорія, яка обґрунтовує відмову від національного начала в політиці заради єдності людського роду, ідеї „світового громадянства" під лозунгом „людина — громадянин світу". За змістом космополітизм відображає провідну тенденцію світового розвитку — інтегрування (політичне, економічне, соціально-культурне), створення світового наднаціонального уряду, планування і розвитку за єдиними показниками цілих континентів, формування міжнародної правосуб'єктності особистості, світого права.

Нація виступає як суб 'єкт політики у двох аспектах:

4. кожна нація має право на самовизначення, тобто утворення своєївласної держави;

5. нація (якщо держава однонаціональна) або народ (як сукупність декількох націй) є єдиним джерелом державної влади.

Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних,

 

культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягення політичної незалежності та творення своєї державності, свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус, на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії. Право нації на самовизначення означає: 1. вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності. 2. самостійність у розв'язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об'єднанні з іншиминаціями в одну державу.

Тут, навіть теоретично, складається наступна ситуція, коли бажаною, але політично неможливою умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на самовизначення, або „добровільне", з великим наголосом на цьому слові, входження або перебування нації в складі багатонаціональної держави. Практично, при реалізації своїх політичних прав на самовизначення бездержавні нації наштовхуються на

звинувачення у сепаратизмі та діях на порушення суверенітету і цілісності держави, на території якої вони знаходяться або претендують, оскільки вся територія планети Земля вже поділена. Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо ).

Тобто самовизначення націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і воз'єднання.

Таким чином є дві форми реалізації права на самовизначення:!. відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об'єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;!, об'єднання однієї нації з іншою (іншими) в межах однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або автономізації в умовах унітарної держави.

В кримінальному законі практично кожної країни визнаються злочином дії, що призводять до порушення територіально цілісності держави. Проте слід чітко відрізняти сеператизм, що цілком виправдано вважається злочином, від утворення нацією своєї власної держави. Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль,

 

міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття „нації", її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення.

Етнополітика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Суб'єктами національної політики є держава (її органи), політичні партії, громадські організації тощо. Об'єктами національної політики є

нації, етнаціональні групи, міжнаціональні відносини. Головна мета національної політики: узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперчностей і конфліктів.

Принципи національної політики: демократизм, рівність націй, національна єдність, взаємодовір'я між націями, толерантність у стосунках між різними націями, повага до національних традицій, звичаїв, віросповідання, самовизначення націй.

Національна політика має враховувати: 1. географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості

формування певної нації або народності, її національної державності; 2.

національний склад населення; 3. співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів та методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже не безпечним, оскільки намагання кожної сторони до „перемоги" неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Югославії, на Кавказі тощо.

12.3.Нація І націоналізм.Націоналізм веде до гострих внутрішнім або міждержавним конфліктам. Державний націоналізм є ключовою складовою фашизму і нацизму. Для націоналізму характерна розмитість ідеології і еклектична структура політичних рухів часто відкриває можливості для політики «подвійних стандартів». Крайні форми націоналізму можуть викликати колосальні

страждання і надзвичайно деструктивні ефекти, у тому числі геноцид і етнічні чистки. Навіть у «м'якій» формі націоналізм завдає відчутний економічний шкоди державі, системі освіти і погіршує якість робочої сили. Багато націоналісти поділяють ідеї національної переваги та національної винятковості, а також культурної і релігійної нетерпимості. Ряд вчених є прихильниками антінаціоналізма, який стверджує, що націоналізм небезпечний, не сумісний з демократією, веде до наростання культурно-громадських відмінностей і далі до конфліктів і воєн. Вони вважають, що якщо своя нація

 

стоїть на самих високої моральної платформі, то можна зробити висновок, що позиції інших націй нижче. Так, JL М. Толстой писав, що причинами війн є «бажання

виключного блага свого народу». Занепокоєння викликає те, що в національній державі всі найважливіші елементи організації суспільства сприяють підтримці культурної одноманітності. Цим вони мимоволі ставлять під загрозу індивідуальне право на самоідентифікацію. Хоча членство в нації носить добровільний характер, ті, хто не згодні зі стрижневими національними цінностями, можуть бути схильні до правової дискримінації або стати жертвами ксенофобії. У більшості країн націоналізм офіційно визнається соціально небезпечним явищем. Ряд міжнародних документів, в тому числі Загальна декларація прав людини та Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, засуджують дискримінацію і ставлять її поза законом. Я вважаю, що розпалювання міжнаціональної ворожнечі відноситься до кримінальних злочинів і має каратися за всією суворістю закону! Політична система повинна захищати меншини від диктатури більшості.

Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов'язують його з такою вимогою. Геллнер пише: «Націоналізм - це передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з національною одиницею... Національне почуття - це почуття гніву від порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання. Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями»

Націоналізм все ще залишається однією із найбільших цінностей в сучасному світі, але не в Західній Європі. Тут він має тенденцію до згасання, поступаючись над національному. В самосвідомості населення домінує почуття необхідності тісного взаємовигідного співробітниптва з вищими країнами, насамперед в галузі економіки. Кожна країна відчуває необхідність в торгівлі із іншими країнами, і в першу чергу, із своїми безпосередніми сусідами. Для більшості країн Західної Європи більше половини валового національного продукту створюється за рахунок зовнішньої торгівлі. Неможливо не врахувати суперечності які існують між ними але і взаємозв'язок налагоджений тісний. Враховуючи сучасний рівень технології, жодна європейська держава, навіть Англія, Німеччина чи Франція, не мають необхідної свободи. Такий взаємозв'язок сприяє народженню наднаціонального руху, який підриває старий економічний ізоляціонізм чи протекціонізм. Велику роль у формуванні національного поняття відіграє освіта населення. За даними дослідження вищеназваного М. Догана, можна зробити наступний висновок. Чим вищий рівень освіти, тим нижчий

рівень національних настроїв. Суверенітет націй держав поступово послаблюється вільного федеративного суверенністю ім'я якої „Співтовариство".Інколи реалізація ідеї націоналізму може мати негативні наслідки в суспільстві. Переростання націоналізму в великодержавний

шовінізм, або сепаратизм може довести до воїн, фізичного знищення населення тієї чи іншої країни, держави. Такі приклади були і є в історії людства. Це фашизм в Німеччині, сепаратизм в Югославії.

 

12.4ФормуваннЯ ПОЛІТИЧНОЇ нації ВУкраїні. Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності. Теоретичні та практичні дослідження безпосередньо стосуються проблем зменшення потенціалу сепаратизму, залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, зміцнення можливостей держави у справі протистояння зовнішньому тискові. Дослідження особливостей формування політичної нації в Україні сприятиме розумінню процесів в етнонаціональній сфері, дасть змогу перевірити виправданість застосування концепції політичної нації до етнополітичних процесів в країні, а також сприятиме виробленню ефективної державної політики у цій сфері. Обумовлена політико-соціальним й культурним контекстом, національна ідентичність виявляється через ідентифікацію, яка, в свою чергу, залежить від свідомого вибору спільноти та окремої особи і керується суб'єктивними ідентитетами, як от: усвідомлення спільного минулого чи історичної долі, національна свідомість і національний характер, спільні цінності, властиві даній спільноті тощо. Етнічна ідентифікація обумовлена, насамперед, народженням людини у певній спільноті, тому здійснюється радше за об'єктивними ознаками, "ідентитетами" (етнічне походження, мова, релігія, культура, територія). Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості. Таку ситуацію

У Ч^ІХЛСіДпЮіО 1 JD .

6. розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній, ідеологічній сферах;

7. брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності;

деформації національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства та конструюючих його частин.

З одного боку, формування української національної ідентичності відбувається за наявності достатнього набору ідентитетів, необхідних для виокремлення української національної ідентичності: наявність власної держави; наявність унікальної мови, відмінної від споріднених; наявність культурної самобутності; наявність культурних цінностей, національної ментальності тощо. Причому, варто враховувати, що усі прояви, крім державності, більшою або меншою мірою існували протягом кількох останніх сторіч. З іншого боку, на початок XXI століття серед масивів населення, що мають набір об'єктивних українських ідентитетів, вітчизняні та зарубіжні дослідження фіксують брак відчуття етнічної, мовно-культурної, конфесійної, державно-політичної спільності тощо. Отже, варто всерйоз враховувати роль,

 

що її досі відіграють наслідки жорсткого й цілеспрямованого втручання з боку зовнішніх політичних центрів у етносоціальну та культурну сфери українського суспільства. Разом з тим потребує уваги й те, що навіть із здобуттям державності в Україні досі слабкою лишається внутрішня консолідованість суспільства, нації. Національна ідентичність спроможна об'єднувати усі елементи етнічної структури українського суспільства, етнічні, культурні, релігійні, ментальні тощо прояви ідентичності, що їх мають різні спільноти. Так, ці спільноти є основою для оформлення загальнонаціональної ідентичності, яка "надбудовується над етнокультурними ідентичностями груп, що творять національну державу".