Ресурсне забезпечення економіки країни як складова економічного зростання

Проблема ресурсного забезпечення розв'язання завдань розвитку економіки є ключовою. Як свідчить світовий досвід, у ній виділяються два основні підходи - орієнтир на власні фінансові ресурси і на залучення інвестицій ззовні. Кожна країна, що ставила перед собою завдання економічного прори­ву, повинна була вирішувати подібну дилему. Характер же її вирішення залежав від вихідних орієнтирів. Так, свого часу в СРСР так звана «індустріалізація» забезпечувалася за рахунок внутрішніх джерел. Проте це були не накопичення державних підприємств, як стверджувала офіційна історична наука, а при­мусовий перерозподіл і звичайне здирство.

Примусовий пере­розподіл здійснювався в різних формах, у тому числі через сфе­ру державних фінансів, зокрема і за рахунок державних позик, що розповсюджувалися під підписку. Значна частина ресурсів була отримана від «розкуркулювання», тобто фактично від гра­бежу селян. Крім того, не слід забувати і про безоплатну робочу силу за рахунок сотень тисяч репресованих громадян. Безумов­но, що про подібні «методи» не може бути й мови.

Ситуація з забезпеченістю потреб економічного розвитку вну­трішніми фінансовими ресурсами, що перебувають у розпоря­дженні підприємств і сконцентровані у фінансовому секторі, в Україні досить напружена.

Визначення реального обсягу фінансових ресурсів країни – досить складний процес. Так, в Україні в складі одного з еле­ментів внутрішніх ресурсів - оборотних коштів - більше 2/3 перебуває в кредиторській заборгованості, майже половина якої є простроченою. Це, по суті, як уже зазначалось, непрацюючі, а в частині простроченої заборгованості багато в чому і втра­чені ресурси.

У складі ресурсів комерційних банків понад по­ловину становлять розміщені в них кошти тих самих підпри­ємств, їх включення в загальний обсяг ресурсів відбиває, з одного боку, подвійний облік. Однак, з іншого боку, їх кон­центрація в банках дає можливість використання цих коштів іншими суб'єктами підприємницької діяльності. Невключення у зведені дані бюджетних асигнувань й іноземних інвестицій пов'язане з тим, що ці кошти направляються на підприємства і вже враховані в складі їхніх ресурсів.

Обсяги потенційних ресурсів, що мо­жуть бути використані безпосередньо в економіці України, катастрофічно малі. По приблизним даним вони становлять близько 90 млрд. дол. США або 100 млрд. євро. Реально ж працюючих ресурсів і того менше – близько 65-70 млрд. дол. При цьому звертає на себе увагу вкрай незначна роль фінансового сектора, у якому зосереджено всього біля 7 % загального обсягу ресурсів. І хоча останнім ча­сом питома вага ресурсів, сконцентрованих у банківській сис­темі, дещо підвищилася, їх роль, як і раніше, вкрай незначна. Поки що банки є скоріше посередниками в розрахунках, ніж фінансовими центрами країни. Роль же ресурсів, що мобілізую­ться страховими компаніями, взагалі невідчутна – менше 1 %.

Отже, проведений аналіз свідчить про те, що проблема з ре­сурсним забезпеченням фінансової стратегії економічного зро­стання в Україні надзвичайно складна і не може вирішуватися за допомогою концентрації зусиль на певному напрямку. Не­обхідно докласти максимум зусиль абсолютно в усіх сферах. Тільки такий підхід дасть змогу мобілізувати достатню масу ресурсів. Водночас фінансова стратегія повинна встановити пріоритетність окремих джерел і виділити той елемент, за допомогою якого буде здійснюватися збалансування потреб із ресурсами.

По-перше, слід усіляко сприяти нарощуванню і продуктив­ному використанню фінансових ресурсів підприємств. Фінан­сова стратегія України має ґрунтуватися на пріоритетності са­ме фінансових ресурсів підприємств, а не на бюджеті держави, як це фактично було до цього часу. Проте цьому істотно пе­решкоджає проблема неплатежів, що залишається все ще до­сить складною, про що свідчить питома вага дебіторської і кредиторської заборгованості.

Так, дебіторська заборгованість в активах підприємств на початок 2000 р. становила 25 %, а на початок 2001 р. - 28 %, тоді як оборотні кошти в запасах то­варно-матеріальних цінностей – відповідно 9 і 8 %. Креди­торська заборгованість у пасивах становила ще більше – 33 і 39 %. Необхідно скасувати введений за рекомендацією західних експертів порядок сплати податків за методом нарахувань, що призводить до вимивання оборотних коштів.

Потрібно відмови­тися від будь-якого вилучення з підприємств їхніх амортиза­ційних відрахувань, що практикувалося в період макроекономічної стабілізації. Тобто головною домінантою фінансової стра­тегії має стати зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. Держава, як вказувалось вище, має всебічно сприяти зміцненню національного промислового капіталу.

По-друге, слід значно більше уваги приділити банківській системі, насамперед її ресурсному потенціалу. Тенденція зрос­тання вкладів громадян повинна одержати своє підкріплення різними засобами фінансової політики, насамперед податкової. В умовах стабільної, насиченої ресурсами економіки, доходи від фінансових операцій громадян можуть і повинні оподатко­вуватися на загальних підставах. Але якщо ресурсів не виста­чає, якщо вкрай необхідним буде їх нарощування, а основним джерелом і резервом їх збільшення можуть бути саме заоща­дження громадян, то і доцільним, і виправданим буде надання різних пільг.

Наприклад, виключення з оподатковуваного до­ходу громадян їхніх вкладів в установи банківської системи, звільнення від оподаткування отриманих процентних доходів (із метою недопущення зловживань – на рівні середньої став­ки за вкладами) і т. п. Водночас необхідно стимулювати і на­рощування банками власного капіталу, що є запорукою стабі­льності банківської системи.

По-третє, незважаючи на всі проблеми із залученням іно­земних інвестицій, важливою складовою фінансової стратегії має стати створення сприятливого інвестиційного клімату. Без припливу зовнішніх фінансових ресурсів успішно вирішити завдання економічного зростання буде неможливо. З цього при­воду вже досить багато написано і сказано. Але іноземні інвестори без розв'язання двох попередніх завдань і не прийдуть, і не запрацюють ефективно, їм необхідне відпо­відне ринкове середовище всередині країни. Тоді і тільки тоді їхні інвестиції зможуть стати вагомим чинником виходу еконо­міки України на стабільну позитивну економічну динаміку.

По-четверте, зважаючи на обмеженість фінансових ресур­сів підприємств і банків і проблеми із залученням іноземних інвестицій, слід активізувати інвестиційну діяльність держави. Необхідно усвідомити очевидну реальність – поки що внут­рішніх ресурсів украй недостатньо порівняно з потребами еко­номічного зростання, а сподівання на те, що іноземні інвести­ції вирішать проблеми української економіки, безпідставні, який би сприятливий інвестиційний клімат не був створений.

Тому і виникає дилема щодо фінансового забезпечення по­дальшого розвитку: використовуючи існуючий фінансовий по­тенціал сприяти поступовому нарощуванню темпів економіч­ного зростання або спробувати різко активізувати інвестицій­ний процес і на цій основі підвищити темпи зростання економі­ки. Звичайно, якби не було обвального падіння економіки і життєвого рівня, за основу фінансової стратегії можна було б взяти поступальний характер розвитку.

Але помірні темпи зростання ВВП – до 3 % щорічно, призведуть до того, що відновлення втрачених життєвих стандартів розтягнеться на декілька десятиліть, що просто неможливо. Зрештою, для цього особливо і не потрібна, як це і було досі, фінансова стратегія – можна покластися на природний перебіг розвитку.

Необхідність, як уже зазначалося, досягнення на найближчі десять років щорічного приросту ВВП у середньому на рівні 6-9 % вимагає екстраординарних, чітко стратегічно окресле­них дій. Вважаємо, що в наступні десять років у фінансовій стратегії України цілком припустимим і виправданим буде ви­користання деяких концептуальних положень кейнсіанства з відповідним підвищенням ролі державних фінансів у забезпе­ченні потреб соціально-економічного розвитку. Конкретним проявом цієї політики повинні стати державні інвестиції в економіку, підвищення рівня заробітної плати і пенсій з метою підвищення рівня платоспроможного попиту.

Потреба істотного збільшення, порівняно з існуючим рів­нем, державних інвестицій вимагає вирішення певних теоре­тичних і практичних проблем. З погляду фінансової теорії не­обхідно обґрунтувати роль і місце економічної діяльності держави в перехідній економіці. Практичний аспект цієї проб­леми полягає в забезпеченні цільового характеру й ефективно­сті державного фінансування економічного розвитку.

У цілому теоретичні основи ролі держави у вирішенні еко­номічних проблем у період подолання кризи та в забезпеченні зростання ВВП сучасною економічною наукою визначені до­сить чітко. Але є один аспект, пов'язаний саме з перехідною економікою. Свого часу у зв'язку з відходом від адміністратив­но-командної економіки була переглянута і роль бюджету.

Практично однозначно було визнано, що фінансування потреб економіки не є прерогативою держави, що, безперечно, зага­лом правильно. Значно скоротилися як обсяги видатків на еко­номічну діяльність, так і їх питома вага. Якщо в 1991 р. вони ста­новили в зведеному бюджеті 46 %, то вже у 2001 р. – лише 16 %. Змінилася і їх структура. Сьогодні переважають не капітальні, як раніше, а поточні видатки на утримання загальнодержавної ви­робничої інфраструктури.

Капітальні вкладення становлять в останні роки не більше 2-3 %. При цьому внаслідок розпорошення коштів через відомчий підхід до їх фінансування реальної результативності цих вкладень практично не було.

Необхідність зменшення рівня прямого державного фінансу­вання економічних потреб обґрунтовувалася тим, що таке фінан­сування повинні здійснювати насамперед самі суб'єкти господа­рювання і комерційні банки. Звичайно, для стабільної економіки ця теза є абсолютно правильною. Проте в Україні розвиток ситу­ації набув такого характеру, що сьогодні ні підприємства, ні бан­ки не в змозі забезпечити не тільки потреби економічного зрос­тання, а й підтримання стабільної діяльності економічного комплексу, що теж стало одним із чинників економічної кризи. Це визначає необхідність кардинального перегляду ролі бю­джетної політики у фінансовій стратегії. Те, що з огляду на реалії економічної ситуації це вкрай необхідно, є очевидним.

Теперішню бюджетну політику можна охарактеризувати як спробу підтримати на мінімальному рівні всі потреби, хоча офіційно вона визначається як політика соціальної спрямова­ності. Свого часу переорієнтування бюджету відбулося у зв'язку з відмовою від так званого залишкового підходу до фі­нансування соціальної сфери.

Але в умовах кризи це не поліп­шило, і не могло поліпшити ситуацію, оскільки реальні обсяги фінансування значно знизилися внаслідок зменшення реаль­них обсягів бюджету в результаті інфляції і скорочення обся­гів ВВП. Соціальна спрямованість бюджету в таких умовах не одержує реального наповнення, про що свідчить украй низь­кий – нижче офіційного прожиткового мінімуму – рівень оплати праці в соціальній сфері і непогашена досі у повному обсязі заборгованість із заробітної плати.

Заходи щодо під­вищення заробітної плати в соціальній сфері, які здійснені в 2001 р. - у середньому на 30 %, навіть не компенсують її ре­ального зниження за попередні чотири роки - сумарний рі­вень інфляції становив 198,1 %. При цьому практично відсут­ній бюджетний перерозподіл між окремими верствами насе­лення, адже прибутковий податок сплачується з доходу, що перевищує 17 грн.

Таким чином, головним завданням у сфері бюджетної полі­тики з позицій фінансової стратегії економічного зростання може стати її переорієнтування на економічні потреби. При цьому слід наголосити, що подібний підхід ніякого протиріччя із соціальною політикою не має, навпаки, реальність соціаль­них гарантій може бути забезпечена тільки за умови ліквідації наслідків економічної кризи. Тому сприяння розвитку еконо­міки є набагато реальнішою і більш наповненою соціальною спрямованістю бюджету, ніж нинішня декларативність, що не підкріплена достатнім рівнем фінансування.

Вирішення стратегічних завдань збільшення обсягів держав­них інвестицій в економіку обов'язково передбачає визна­чення їхніх джерел і розроблення механізмів, які забезпечили б їх ефективність. Не маючи подібних механізмів, немає і сен­су розвивати це інвестування. Крім того, весь бюджетний про­цес слід розглядати в площині економічного зростання.

На­приклад, усім відомо, скільки нині суперечок викликає прийняття Державного і місцевих бюджетів в Україні, яке супроводжує­ться розглядом значної кількості їх варіантів. Водночас абсо­лютно не зрозуміло, що ж є критерієм вибору того чи іншого варіанта? Хоча прийняття бюджету значною мірою політич­ний процес, усе ж воно повинно ґрунтуватися на чітких еко­номічних і фінансових критеріях.

На найближчі десять років за основу критеріальної оцінки того чи іншого варіанта проек­ту бюджету варто взяти забезпечення на його основі макси­мального рівня приросту ВВП при задоволенні мінімуму соці­альних потреб. Це, по-перше, поставить на стабільну основу бюджетний процес, а по-друге, сприятиме розв'язанню основ­ного завдання – забезпечення економічного зростання.

Для потреб бюджетного забезпечення розвитку економіки можуть використовуватися джерела бездефіцитного і дефіцит­ного фінансування. Збільшення обсягів бездефіцитного фінан­сування вимагає перерозподілу коштів між окремими групами видатків. Аналіз складу, структури і рівня бюджетних видатків в Україні показує, що сьогодні резервів їх скорочення (за винятком окремих статей видатків на управління) фактично не іс­нує.

Тому і бездефіцитне фінансування економічних потреб на практиці видається нереальним. Нарешті, нестача ресурсів і є од­нією з ознак кризи - якби її не було, то і коштів було б достат­ньо. Тому спроби державного сприяння економічному розвитку на основі бездефіцитного фінансування будуть приречені на не­вдачу, оскільки не відображають фінансових реалій у суспільстві.

Крім того, бездефіцитне фінансування можливе за рахунок або підвищення рівня оподаткування, або залучення неподат­кових надходжень. Питання підвищення рівня оподаткування навіть не може розглядатися. Навпаки, цей рівень необхідно знижувати. До речі, таке зниження теж необхідно розглядати з позицій економічного зростання, а саме: як засіб розширення внутрішніх фінансових ресурсів підприємств. Тому необхідно не просто знижувати рівень податкового навантаження на під­приємства, а надавати пільги у разі направлення вивільнених від оподаткування коштів на потреби розвитку виробництва.

Щодо неподаткових доходів, а вони в Україні досить значні - у різні роки від 20 до 30 % і більше від загального обсягу до­ходів бюджету, то нині вони фактично виконують функції за­міщення відсутніх податкових надходжень. Так, доходи від приватизації взагалі повинні були б виділятися в бюджеті ок­ремо і направлятися або на погашення державного боргу, або на потреби розвитку економіки.

Але цього не було зроблено, оскільки тоді мобілізованих податкових надходжень просто не вистачало б для фінансування потреб держави. Можливо, вра­ховуючи необхідність вирішення тактичних завдань фінансо­вої політики – ліквідації бюджетного дефіциту, це і було до­цільно, але з позицій фінансової стратегії – просто безглуздо, адже приватизація за рік-два закінчується і проблеми виник­нуть знову.

Отже, сьогодні резервів збільшення доходів бюджету для забезпечення потреб економічного зростання на бездефіцитній основі не існує. Навпаки, ситуація через один-два роки може погіршитись унаслідок зниження податкового тягаря у зв'язку з майбутнім прийняттям Податкового кодексу України і за­вершенням приватизації.

Дефіцитне фінансування передбачає використання держав­них запозичень і грошової емісії. Саме тут містяться реальні, з погляду їх використання, резерви і важелі впливу на забезпечення економічного зростання. При цьому хоча перевага і по­винна надаватися неінфляційним позиковим джерелам, обов'яз­ково слід враховувати і вартість запозичень. Так, ту практику, що мала місце в Україні, коли рівень доходності за ОВДП досягав 100% річних, не можна визнати обґрунтованою. Навіть тактично – з метою забезпечення фінансування державних видатків – вона не може бути виправдана. Стратегічно ж вона була не тільки безглуздою, а й вкрай шкідливою, оскільки спричинила набагато більше проблем, ніж вирішила завдань.

Використання державного запозичення вимагає вирішення проблеми оптимізації його структури як щодо ринків запозичен­ня, так і кредиторів. І внутрішні, і зовнішні запозичення мають як певні переваги, так і недоліки. Тому дуже важливо оцінити мож­ливості залучення коштів, їх вартість і наслідки. Що стосується внутрішнього запозичення, то слід підкреслити обов'язкову по­требу в його розвитку. Але кредиторами держави повинні бути не комерційні банки чи суб'єкти підприємницької діяльності, а фізичні особи.

Звичайно, реалізувати ці стратегічні завдання ду­же складно, адже на громадян у демократичному суспільстві на­тиснути неможливо, тоді як стосовно банків можна знайти важе­лі впливу. Забезпечення ж принципу добровільності – надзви­чайно важливе завдання, враховуючи необхідність раціонального й ефективного використання запозичень, – громадяни тільки тоді довірять свої заощадження державі, коли будуть упевнені у своїх непорушних правах і одержанні певної вигоди.

Важливим напрямом розвитку внутрішнього державного запозичення може стати використання поряд із звичайними цільових позик під конкретні проекти. При цьому погашення боргу може здійснюватися акціями побудованих або реконст­руйованих підприємств, тобто фактично заборгованість держави взагалі не буде формуватися. Виконання державою функ­цій засновника або одного з засновників акціонерних това­риств в умовах ринкової трансформації економіки і фінансової системи буде цілком виправданим і доцільним.

Створення реальних акціонерних товариств необхідне і з погляду формування ефективного фондового ринку, який теж повинен відіграти важливу роль у мобілізації фінансових ре­сурсів на потреби економічного зростання. Сьогодні цей ринок малоактивний, оскільки реальний товар на ньому практично відсутній. Це - відображення реального факту перерозподілу власності, а не формування акціонерного капіталу.

Доти, доки не з'являться справжні акціонерні товариства, акції яких від­биватимуть фінансові реалії, доки вони не будуть вільно про­даватися і купуватися, фондовий ринок не виконуватиме тієї ролі, яку він повинен відігравати в ринковій економіці. Тому, розвиваючи на зазначених засадах внутрішнє запозичення від фізичних осіб, держава сприятиме і розвитку фондового ринку.

У сфері зовнішнього державного запозичення на потреби розвитку можуть використовуватися системні позики Світово­го банку і комерційні запозичення. Перевага, безумовно, по­винна надаватися позикам Світового банку, які призначені для потреб реконструкції і розвитку. Комерційні запозичення на­вряд чи є прийнятними, оскільки вони дуже дорогі і забезпе­чити необхідну для їх обслуговування доходність інвестицій­них проектів буде практично неможливо.

Використання механізму дефіцитного фінансування для по­треб економічного розвитку потребує незалежного організа­ційного й інституційного забезпечення. Адже подібне фінан­сування доцільне лише тоді, коли забезпечується його висока ефективність. Якщо ж цього немає, то краще взагалі державі його не використовувати. З метою гарантування цільового й ефективного використання коштів дефіцитного фінансування необхідно вирішити дві основні проблеми.

По-перше, забезпечити чітку юридичну визначеність у ви­користанні таких коштів. Це можливо лише за умови формування двох відособлених один від одного бюджетів - поточ­ного і розвитку. Поточний бюджет має бути бездефіцитним і забезпечуватися за рахунок податкових надходжень. Це сфор­мує надійну і стабільну основу його виконання. Бюджет роз­витку буде формуватися як за рахунок податків, так і держав­них позик, а за необхідності також на емісійній основі. Кошти цього бюджету можуть направлятися винятково на фінансу­вання інвестиційних проектів (як на будівництво нових об'єк­тів, так і на розширення, реконструкцію і модернізацію діючих підприємств).

Необхідно забезпечити чітку і прозору процеду­ру конкурсного відбору проектів, розробивши критерії цього відбору. Абсолютно очевидно, що головними серед них мають бути фінансовий (термін окупності капітальних вкладень не більше трьох-чотирьох років), економічний (вплив на збіль­шення обсягів певного виробництва) І соціальний (додаткові робочі місця) ефекти. Безперечно, повинні враховуватися і техногенні, і екологічні, і технічні, і технологічні чинники, але вже як додаткові критерії.

По-друге, необхідні надійні гарантії ефективності викорис­тання коштів. З цією метою доцільно створити спеціалізовану фінансову установу - Державний банк розвитку. Необхід­ність такого банку для України обговорюється вже протягом декількох років, але реально для його створення нічого не зроб­лено, хоча, як було показано раніше, у ньому є велика потреба. Саме через цей банк можливо було б забезпечити ефективніше співробітництво з Міжнародним і Європейським банками ре­конструкції і розвитку. Наприклад, кошти, що надходять у рам­ках системних кредитів від МБРР, можна було б направляти в банк розвитку, а не на рахунки Державного бюджету, де вони втрачають цільове призначення.

Реалізація на практиці фінансової стратегії і тактики розвит­ку української економіки вимагає чіткої координації дій про­відних фінансових і економічних органів країни - Міністерс­тва фінансів, Національного банку, Міністерства економіки. З метою більшої узгодженості фінансової політики і посилення ролі Міністерства фінансів України як центра, координуючого цю політику в масштабах країни, варто всі державні фінансові органи, у тому числі й Державне казначейство, Державну подат­кову адміністрацію включити до системи Міністерства фінансів на правах відособлених спеціалізованих підрозділів.