Варіант

1. Сутність власності. Власність і соціально-економічне відношення

 

 

Власність – не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і відчуження його результатів – матеріальних благ і послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

 

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності не є остаточно вирішеною. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

 

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, б людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступила у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

 

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розвитку цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагала конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не видно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження та користування.

 

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність «кражею».

 

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші – як основні економічні відносини, а треті – як висхідні чи первинні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

 

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

 

Власність існує також там, де існує й сукупна праця – суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність – це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносини власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

 

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження – привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

 

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі відносин власності.

 

Власність – це відношення між людьми, які створюють цілу гаму відносин між її учасниками, а також між ними та суспільством в обличчі держави. Соціальна суть таких відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

 

Для більш повного розуміння про власність слід визначити те місце, яке належить їй в системі суспільних відносин.

 

По-перше, власність – це основа, фундамент усієї системи суспільних відносин. Від характеру форм власності, які затвердилися залежить і форми розподілу, обміну, споживання. Так, в ринковій економіці переважає приватна власність.

 

По-друге, від власності залежить стан певних груп, класів, прошарків суспільства, можливість їх доступу до використання всіх факторів виробництва.

 

По-третє, власність є результатом історичного розвитку. Її форми змінюються в результаті зміни шляхів виробництва. До речі, головною силою цієї зміни є розвиток виробничих сил.

 

По-четверте, хоча в межах кожної економічної системи існує якась основна специфічна для неї форма власності, це не виключає існування інших її форм, як старих, які перейшли з колишньої економічної системи, так і нових, своєрідних паростків переходу до нової системи. Переплетіння та взаємодія всіх форм власності позитивно впливає на весь хід розвитку суспільства.

 

По-п’яте, перехід від одних форм власності до інших може йти еволюційним шляхом, на основі конкурентної боротьби за виживання, поступовим витісненням всього того, що вимирає, і посиленням того, що доводить свою життєздатність у відповідних умовах. В той же час має місце і революційні шляхи зміни форм власності, коли нові форми насильницьким шляхом затверджує своє верховенство.

 

Розгляд системи відносин власності дозволяє відповісти на питання, в чиїх інтересах здійснюється економічна діяльність. Якщо перевага віддається індивідуальному інтересу, то можна говорити про систему відносин індивідуального приватного відношення. Якщо привласнення здійснюється в інтересах якого-небудь колективу, то мова йде про колективну власність. Привласнення може вестися визначеною соціальною групою людей. Тут вже класовий інтерес.

 

Отже, власність в економічному розумінні – це реальні відносини між людьми по привласненню та господарському використанні всього майна.

 

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох віків схрещуються найкращі уми людства. Але боротьбою в теоретичному плані справа на обмежується. Соціальні потрясіння, від яких зазнає потрясінь весь світ, є однією із головних своїх причин мають спроби змінити відносини власності, які склалися, утвердити новий устрій цих відносин.

 

Для успішного розвитку власності необхідно виконання багатьох економічних та соціальних умов, зокрема потрібен перегляд самого відношення до власності в нових економічних умовах.

 

Сучасна економічна наука по-новому розглядає більшість процесів, які відбуваються в нашому суспільстві. Це стосується проблем власності, співвідношення планових та ринкових методів регулювання господарської діяльності, прямих та опосередкованих методів управління суспільними процесами.

 

 

2. Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії

 

 

Існує два види власності: приватна (індивідуальна) та суспільна (колективна). Приватнавласність – це такий вид, при якому три функції права власності (володіння, користування та розпорядження) належить окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

 

Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва.

 

Далі, у міру того як безпосередній виробник набував спочатку юридичної свободи, а згодом і певної економічної самостійності, приватна експлуататорська власність зазнавала історичних змін у системі рабства. З більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає у феодальну і капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил остання поступово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самої і виникнення різних форм колективної, суспільної власності. Проблема трансформації приватної власності постає як проблема ліквідації відчуження праці в історичному поступі людського суспільства. У загальному виражені приватна власність є формою розвитку процесу відчуження праці. Хоч на поверхні сучасних економічних відносин приватна власність виступає як основна умова і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком, тобто засіб відчуження є фактично його продуктом.

 

Виходячи з цього, проблема трансформації приватної власності у своєму розвитку нерозривно пов’язана з питанням усунення відчуження праці, а також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничих відносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власності пов’язував із цілою історичною епохою – комунізмом, упродовж якої спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгий період її повної ліквідації, перетворення у іншу форму, адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні Маркса на противагу сучасним адептам чи то колишньої радянської системи, чи доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає не статичним суспільством, а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

 

Для цього потрібна ціла історична епоха, яка охоплюватиме, можливо, декілька способів виробництва. Процес подолання відчуження, вочевидь має пройти зворотну історію свого утвердження, яке воно пройшло впродовж тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час буде прискорювати свій плин.

 

У зв’язку з цим практичні завдання ліквідації приватної власності полягають не в кавалерійській атаці на неї шляхом декретів про націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами, усуненні відчуженості їх від самого суб’єкта.

 

Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізації і основа в самій собі, бо на ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немов вокзали на шляху в майбутнє.

 

Суспільна власність – така, де ти її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння і управління. Суспільна власність протистоїть приватній. Після зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної власності на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб’єкта замінялась індивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

 

Процес акціонування приватної власності, з одного боку, означає її ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого – поступове усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу національного продукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених виробничих відносин. Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.

 

Широкого розмаху набули корпорації в США, де вони перетворились у головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині у народногосподарському комплексі США корпоративна власність займає 90% усіх власників, тоді як приватна – менше ніж 5%. На думку Дж. Гелбрейта, корпорації є єдино можливими за сучасних умов формами організації виробництва, і результати їх діяльності дали підставу для виникнення таких соціально-економічних теорій, як теорій «постіндустріального суспільства» та «колективного капіталізму». Головне полягає в тому, що вони трансформують механізм розподілу і використання як необхідного, так і надлишкового продукту. Надлишок продукту праці над витратами для підтримки праці, а також освіта, наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і резервного фонду – все це було і залишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу. У минулі епохи цей фонд становив власність привілейованих класів. Сучасний соціальний прогрес перетворює виробничий і резервний фонд дійсно у спільний, позбавляючи привілейований клас розпорядження ним і передаючи поступово в зростаючих масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цей процес соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний для високорозвинених країн.

 

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. За сучасних умов суспільна власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій – профспілок, партій, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

 

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є найбільш складною, бо безпосередньо пов’язана з відчуженням результатів спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільно. Власністю відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, то відбувається відчуження «праці від власності», тобто суб’єкт власності фактично позбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній, партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не загальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не відповідає декларованій формі.

 

У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності.

 

У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність на можна розглядати як самостійні відносини, незалежно від конкретно-історичного способу виробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична система власності: оскільки продуктивні сили мають колективний суспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана людиною лише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна форма присвоєння виступає конкретною формою відносин власності як форма взаємозв’язків і спілкування між людьми в процесі виробництва.

 

Таким чином, власність виступає як провідна складова системи економічних відносин.

3. Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної власності

 

 

Поняття державної власності: в економічній теорії і статистиці державотворення власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких ін. країнах, земель – в Німе чинні, Австрії, суб’єктів федерації – в Росії та ін. країнах).

 

Проте, навіть термінологічна грань між приватною та неприватною власністю виявляється доволі нечіткою. Прикладом може слугувати вживання в США назви «публічна корпорація» в двоякому змісті: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне товариство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній чи муніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству – акціонерному товариству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю, родинній фірмі чи фірмі з одним господарем.

 

Звідси ж і масові уявлення про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собою сукупність підприємств, що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси суто статистичні складнощі вирахування держсектору економіки, не кажучи про труднощі, пов’язані з наявністю змішаних і квазіпублічних підприємств, в яких присутні як державний, так і приватний капітал чи фінанси.

 

Звідси ж і інший, поки що дивуючий нас феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за держсектором як держмайном. Разом з цим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимої цікавості до публічного сектору як особливої форми власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовою основою.

 

Певні підстави для такого зміщення акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на «запасі», чим являється матеріально-речова основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які за своєю природою являються «потоками». По-друге, фінансові потоки як об’єкт державного управління потребують набагато більшої уваги, ніж відносно мало мінливі, стабільні та такі, що важко визначаються кількісно, «запаси» державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об’єкт управління, проявляються, перш за все, саме через фінанси. Нарешті, як вже зазначено, наростає внутрішній парадокс(з точки зору нещодавніх уявлень), суть якого можна сформулювати наступним чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави в усіх економічних та соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці зростає.

 

Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще й тому, що ми пам’ятаємо нещодавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких доля російської держави складає або 100%, або більше 50%, або від 25% до 50%. Верховну Раду і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які прибутки отримує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об’єму власності держави?

 

Визначити об’єм держвласності надзвичайно складно. Дійсно, як її виміряти, якщо ринок не спроможний вірно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає. Бо до цих пір не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в державі та за кордоном. Статистика держсектору зводиться через це до вимірювання величини прибутків, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лиш фінансів держсектору.

 

Діапазон складових державного сектору дуже великий: від суто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до суто правових способів впливу на приватні фірми, від суто національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко визначені з високою точністю.

 

Державне втручання в економіку, його ступінь та ефективність до недавніх пір асоціювалася з рядом форм проявів, які відображаються в достатньо легко отримуваних статистичних індикаторах. Ці форми та відповідні їм індикатори умовно групуємо наступним чином.

 

На першому місці за масовим використанням стоїть доля та роль державного сектора в національній економіці, що статистично виявляється в удільній масі не приватного сектору в ВВП або ВНП у відношенні держзакупівель товарів та послуг до об’єму ВВП.

 

Далі іде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності, яка вимірюється у вартісних показниках, у всіх активних національних суб’єктів економіки (або в національних багатствах держави), у долі працюючих на підприємствах держсектору в загальній чисельності зайнятих.

 

Тут розглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власника матеріальних та фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту, комунікацій, страхування та ін. галузей сфер послуг, тобто в сфері виробництва товарів та надання будь-яких ринкових послуг, на відміну від діяльності органів та урядів суто суспільного характеру, які не виробляють ринкові послуги (державного регулювання, армія, державна охорона здоров’я та ін.).

 

На третьому місці – роль і місце держави в нематеріальних активах країни, на четвертому – власне інституціонально-правові аспекти державного регулювання та їх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзів країн, світової економіки.

 

Роль підприємницької діяльності держави можна виміряти у двох вартісних показниках: частці держвласності в національному багатстві країни та в діючих виробничих активах. На прикладі західних країн можна виділити період до 1980 і після. Справа в тому, що в 80 – 90-ті рр. практично весь західний світ охопила безпрецедентна хвиля приватизації, серйозно змінивши всю панораму державного підприємництва й державної участі в економіці. Звичайно, приватизація після Другої світової війни проводилась практично в усіх країнах Заходу. Але це були окремі акції, пов’язані з обставинами, що надходили. Приватизація ж 80 – 90-х рр. відрізнялась своїм розмахом, масовістю, до того ж її проводили уряди як консервативного, так і соціал-демократичного устрою.

 

Достатньо навести кілька цифр, щоб став зрозумілим масштаб явища. Тільки між 1985 і 1993 рр. об’єм продажу держвласності приватним інвесторам в ста країнам західного світу склав приблизно 330 млрд. дол. В одному 1992р. ця сума перевищила 70 млрд. дол.

 

В переважній більшості країн західного світу підприємства держсектору поступалися по ефективності підприємствам приватного сектору. Практично всюди ріс масштаб субсидіювання держпідприємств, що неминуче сприяло росту бюджетного дефіциту та внутрішнього боргу. І саме необхідність рішення фінансових проблем стала одним з важливих мотивів масової приватизації як способу приведення до ладу державного господарства.

 

Проілюструємо прикладами ситуацію, що склалась до 80-х рр. Значна кількісна роль держсектору в Португалії після 1974р. поєднувалась з його неефективністю: між 1974 – 1984рр. об’єм збитків в націоналізованій промисловості дорівнював приблизно третині обсягу річного ВВП. У Франції тільки на початку 80-х рр. середньорічні субсидії держави підприємства держсектору становили, по оцінкам, приблизно 50 млрд. фр. Німеччина, де підприємства держсектору мало поступалися по ефективності приватному сектору, після возз’єднання отримала приблизно 13 тис. великих і середніх східних підприємств, переважна більшість яких були безнадійно збитковими. Таким чином, просте позбавлення від збиткових підприємств полегшило фінансове ярмо урядів, покращили бюджет, зменшило виплати по внутрішньому боргу, збільшило кошти урядів на соціальні програми.

 

Другий по значення мотив – прагнення підвищити ефективність національної економіки за рахунок структурної перебудови, збільшив долю більш виробничого приватного сектору. Третій мотив – підвищення конкурентоздатності національної економіки. І, нарешті, четвертий – суто ідеологічний, для прихильників ринкових рішень проблем. В цьому відношенні британський досвід протистояння лейбористів і торі можна розглядати як класичний випадок.

 

Абсолютно зрозуміло, що така масштабна приватизація не могла не скоротити підприємницьку діяльність держави. Якщо до цього спостерігалася тенденція до росту державної участі в підприємництві в цілому в усій групі розвинених капіталістичних країн, то в 80 – ті рр. настав явний злам.

 

Дані про долю державного сектора у національному багатстві розвинених країн Заходу суперечливі та фрагментарні, що пов’язані більш всього з труднощами їх обліку. В середині 80 – х рр. удільна маса держвласності всіх видів в матеріальному багатстві США оцінювалась в 20%, хоча у обробній промисловості на долю держсектора припадало лише 1% капіталу. Доля держави в національному багатстві Японії оцінювалося приблизно такою ж цифрою, а в виробничому капіталі промисловості та сільського господарства – приблизно 2%. У Франції доля держави у національному багатстві за той же період оцінювалась приблизно в 40%. Самими одержавленими економіками серед розвинених західних країн до 1980 р. були Португалія, Італія, Австрія, Франція і Швеція.

 

Держвласність і розподільча функція держави. Розглянемо статистичні форми вияву розподільчої функції держави. Розглянемо таку форму держаної участі в національній економіці як перерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу. Зазвичай в якості параметру береться співвідношення бюджетних доходів (розходів) всіх рівнів і обсягу виробленого ВВП або ВНП.

 

В США обсяг державних витрат всіх рівнів управління (федерального, регіонального, місцевого) по відношенню обсягу ВНП (в поточних цінах) майже за столітній період змінювалася наступним чином (%): 1913р. – 7.1, 1929р. – 8.1, 1940р. – 12.4, 1950р. – 24.6, 1960р. – 28.1, 1970р. - 33.2, 1980р. – 35.4, 1990р. – 40. ті ж самі показники для Німеччини (%): 1913р. – 15.7, 1928р. – 27.6, 1950р. – 37.5, 1959р. – 39.5, 1969р. – 42.5.

 

Відомі дослідники В. Танці та Л. Шук-нехт зібрали унікальну статистику за більш ніж столітній період(близько 130 років) по 17 (інколи по 14) індустріально розвиненим країнам, на які приходилося більше ніж 90% ВВП цих країн і більше 2/3 світового ВВП(Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова

 

Зеландія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США (див. додаток. 1 )

 

Цілком природно, що і у сукупності державних прибутків картина виявиться в цілому такою ж , але відрізнятиметься лише на величину дефіцитів державних бюджетів ( додаток 2)

 

Зараз розглянемо динаміку країн зайнятих в державному секторі (додаток 3)

 

Тут ми можемо побачити, що навіть скорочення підприємницької ролі

 

Держави в 80-90-рр. ХХ століття в результаті масової приватизації не переломило тенденцію до росту ідеальної ваги зайнятих в публічному секторі.

 

Наведення даних однозначно ілюструє нам довготривалу тенденцію до росту долі державних витрат в ВВП розвинутих країн.

 

Не дивлячись на те, що приватизація 80-х рр. більше всього торкнулася сфери підприємницької діяльності держави, вона і відбилася на ролі держави в перерозподільних процесах. Хоча при всіх труднощах вимірювання цих двох процесів ніякі кількісні розходження у конкретних даних за окремі роки не в силі проігнорувати тенденцію до росту ролі державних фінансів в національних прибутках і розходах практично всіх розвинутих країн світу.

 

Звідси випливає, що розмір і доля державної власності в усьому національному багатстві країни не являються основою в перерозподілах. Наприклад, зайнятість в США (додаток 4)

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого – спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва. Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

 

Ми ж, розглядаючи власність як об’єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічного змісті будемо розрізняти два аспекти: а)матеріально – речовий (відношення людей до об’єктів власності) і б)соціально – економічний (відносини між людьми в зв’язку з привласненням ними об’єктів власності).

 

Зумовлено це тим, що в практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об’єктів власності з відносинами людей до самих об’єктів власності, їх використаннями з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли господарюючий суб’єкт має право розпоряджатися об’єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення.

 

Власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

 

Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжую право володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб’єкти).

 

А конкретно вона визначає:

 

умови поєднання робітника з засобами виробництва;

 

відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;

 

умови розпорядження й використання факторів виробництва.

 

У всіх цих випадках люди опиняються у певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об’єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об’єктів власності.

 

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносин між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

 

Економічні відносини власності характеризують насамперед соціальну сторону суспільного виробництва, дозволяючи чітко відповісти на запитання, у цих інтересах воно здійснюється. Не менш важливим є і те, що власність визначають форми організації виробничої діяльності, характер управління виробництвом, розподіл його кінцевих результатів.

 

Відносини власності завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувалися і розвивалися всі інші суспільні відносини. Від форми власності багато в чому залежать не тільки явища господарського життя, але й суспільний устрій, державні інститути, соціальний і культурний аспекти.