Формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації економічного розвитку

Центральною, головною методологічною проблемою досліджень з економічної історії є періодизація економічної історії, точніше пошук та обґрунтування об’єктивних критеріїв періодизації економічного розвитку людства. Від вирішення цієї важливої методологічної проблеми залежать концептуальні засади, висновки та узагальнення не тільки у межах економічної історії, але й усіх економічних наук. Ця проблема і нині залишається дискусійною. Щодо її вирішення можна сформулювати два основні підходи: формаційний і цивілізаційний.

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до аналізу суспільно- економічного розвитку змінився у ХХ ст. на цивілізаційний. З висоти

нинішнього дня основною вадою формаційного підходу багато дослідників називають ту, що теоретичний аналіз на базі суспільно-економічної формації та її визначальної складової – способу виробництва – не дозволяє пояснити

розмаїття реальних економічних процесів та змін, що відбуваються за сучасних умов. Істотними недоліками формаційного підходу є ігнорування суб’єктивного чинника економічної еволюції, залишення поза увагою аналізу ролі людей в економічних процесах, відсутність можливості розгляду варіативності розвитку цілей та мотивів людської діяльності як рушійних сил сучасного виробництва, надмірна абстрактність економічних досліджень, їх однобічність та відірваність від реальної практики, що призводить до випадання з поля зору цілої низки вкрай важливих проблем економічного життя суспільства і т.п. З позицій цивілізаційного підходу людина розглядається не тільки як головний суб’єкт виробництва, а й як його безпосередня самоціль. Саме завдяки цьому цивілізаційний підхід до розвитку суспільства відображає людиноутверджуючу лінію історичного процесу. Сам термін „цивілізація” (від лат. „сivilis” – громадянський, цивільний) означає сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства на певному етапі його історичного буття. При цьому розвиток особи визначається свободою реалізації її внутрішніх потенцій. Поняття свободи постає необхідною умовою самоствердження особи, реалізації її здібностей, творчого потенціалу. Ступінь свободи, яку суспільство здатне забезпечити особі, детермінується складним комплексом об’єктивних і суб’єктивних чинників, які у сукупності визначають цивілізаційний процес.

Таким чином, основним критерієм розвитку цивілізації є свобода, яку суспільство здатне забезпечити особі у процесі її саморозвитку. Найбільш відомими концепціями періодизації світової економічної історії з позицій цивілізаційного підходу вважають теорію „стадій економічного зростання” американського ученого В.Ростоу, теорію „трьох стадій”

Дж.Гелбрейта, теорію „трьох хвиль” сучасного дослідника Е.Тофлера та ін. Усі ці концепції об’єднує те, що головним критерієм періодизації економічної історії виступає розвиток техніки, технології і суспільства як системи, включаючи панівні суспільні цінності та відповідні суспільні інституції, розвиток духовної сфери, права людини (на відміну від формаційного підходу, де визначальним критерієм періодизації є панівна форма власності на засоби виробництва).

Так, В.Ростоу виділяє п’ять стадій економічного зростання:

1) традиційне суспільство;

2) підготовка передумов для піднесення;

3) піднесення;

4) рух до зрілості;

5) ера високого масового споживання.

На думку Дж.Гелбрейта, економічну історію можна поділити на три основні стадії розвитку:

1) доіндустріальне суспільство;

2) індустріальне суспільство;

3) постіндустріальне суспільство

(Історія економічних учень: Підручник / За ред. Л.Я.Корнійчук, Н.О.Татаренко. – К.: КНЕУ, 1999. – С. 477-485).

Сучасний учений Е.Тофлер вважає, що людство у своєму економічному розвитку проходить три етапи („три хвилі”), які щільно пов’язані і кожна наступна „хвиля” виростає з попередньої, чим підкреслюється генетична спадкоємність економічних форм господарювання:

1) перехід від суспільства мисливців до аграрного;

2) перехід від аграрного суспільства до індустріального;

3) перехід від індустріального суспільства до інформаційного

(Тофлер Е. Третя Хвиля: Пер. з англ. – К.: Вид. дім „Всесвіт”, 2000. – 516 с.).

Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей у єдності їх матеріального і духовного життя.

Основу цивілізацій складають певні культурні цінності і кожна епоха є відображенням неповторної, унікальної культури. При цьому роль цінностей настільки вагома, що деякі автори підкреслюють їх визначальну функцію щодо

інших складових соціуму. Так, відомий сучасний український економіст і соціолог Б.Гаврилишин, аналізуючи архітектуру суспільного ладу, називає три його складові: 1) панівні цінності; 2) політичне правління; З) економічна

система. Зокрема, цінностям відводиться пріоритетне значення у концепції цього дослідника (Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: до ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові: Пер. з англ. – К.: Основи, 1993. – С.

12-15).

Зараз у науковій і публіцистичній літературі часто говориться прозагальнолюдські цінності. З економічної точки зору до них необхідно насамперед віднести ринковий механізм. Цей механізм, відшліфований тисячолітнім досвідом людства, є тією загальнолюдською цінністю, яка стоїть поза часом чи ідеологічними уподобаннями і є складовою ідеї прогресу та

цивілізаційного розвитку. Безперечно, ринковий механізм не є ідеальним, має свої негативні риси, зокрема, соціальне розшарування, безробіття, банкрутства. Але весь світовий досвід доводить, що недоліки ринкової економіки значно

перекриваються її перевагами. До того ж сучасне суспільство навчилося виправляти ці недоліки і нейтралізувати негативні сторони ринку. Таким чином, зміст поняття „цивілізація” включає все те, що характеризує, з одного боку, єдність суспільства і суспільно-історичного прогресу, з іншого, – зміст матеріальних і духовних цінностей, які людство

успадкувало від попередніх поколінь і використовує на кожному етапі подальшого розвитку з метою забезпечення розширеного відтворення. Саме цінності у кінцевому підсумку визначають об’єктивні умови і можливості, що

зумовлюють виникнення і розвиток відповідних соціально-економічних утворень.

У зарубіжній економічній історії сучасний етап розвитку людства характеризується настанням техногенної цивілізації, коли розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Ідея перетворення світу стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Принципово змінюється становище індивіда: утверджується цінність свободи, „автономність” особистості. Особливого значення набувають цінності демократії, зокрема, принцип недоторканості прав і свобод людини. Техногенна цивілізація не тільки динамічна, рухлива, але й досить агресивна. Вона пригнічує традиційні суспільства та їх культуру, бо серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили. Саме на цьому грунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарною цінністю). Еволюція західного суспільства у XX ст. виявила важливу суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета – збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-технологічних систем – перетворює людину на засіб економічної сфери. Збільшилась частка організованих зв’язків у суспільстві, духовне виробництво перетворилося на складну „індустрію свідомості”. Людина, громадянин часто стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, електронних засобів інформації (реклама, радіо, телебачення, відео, комп’ютерні ігри, Інтернет). Але з іншого

боку, – та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізуєлюдську активність, стимулює розвиток здібностей і системи потреб, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на ринковій економічній

системі.

Таким чином, техногенна цивілізація породжує новітню економічну систему і новий тип людини, яка здатна гуманізувати цю систему. На практиці це виявляється у розвитку економічного і політичного лібералізму, що базується на механізмах демократії, соціального захисту, охорони довкілля. Принципова новизна сучасної цивілізації полягає у тому, що її розвиток здійснюється у напрямі поступового переростання сумарної цілісності світу в структурну цілісність. Йдеться про те, що формування структурної цілісності сучасного світового процесу супроводжується подальшим посиленням ролі та значення загальноцивілізаційних принципів розвитку. При цьому поступове подолання нерівномірностей суспільного розвитку окремих націй не виключає, а навпаки, передбачає широкий розвиток їхніх національних особливостей.

У цьому контексті цікаву концепцію пропонує С.Кримський. На його думку, цивілізаційний процес є багатоповерховим. „Верхні поверхи” цивілізаційного процесу становить науково-технічний прогрес, соціально-

економічні інновації та політичні реалії міжнародного значення. Базовий же рівень, як підгрунтя цивілізаційного процесу, визначається національно- етнічними цінностями, менталітетом людських спільнот, традиційною культурою та стереотипами побуту, звичаїв, укладу буття. Якщо „верхні поверхи” цивілізаційного процесу знаходяться під владою інтеграційних тенденцій світової історії і, отже, маніфестують загальнолюдське, то „базові” рівні працюють на національно-культурну диференціацію людства (Кримський С.Б. Глобалістика та регіонально-національний чинник в ієрархії цивілізаційних процесів // Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (Проблеми дослідження та викладання): Матеріали міжнар. наук.-метод. конф., 26-27 квітня 2000 р. / Відп. ред. І.Є.Малий, Н.О.Татаренко. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 39).

Проте в цілому у даний час формуються підходи, за якими цивілізація уявляється як щось єдине, що перебуває поза межами національних економічних і політичних систем, спільне для всього людства. Такі погляди грунтуються на ідеї єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільності для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдської системи цінностей. Висунення інтелектуального чинника на роль провідного у забезпеченні

економічної еволюції, трансформації економічних систем означає становлення нового типу світової цивілізації. З цього приводу А.Філіпенко пропонує відповідну схему трьох основних етапів розвитку людства, яка має серйозне

методологічне підгрунтя

Основні характеристики трьох типів всесвітньої цивілізації:

Типи всесвітньої цивілізації : 1.Аграрна 2. Індустріальна 3. Постіндустріальна (ноосферно-космічна)

Домінуючий вид виробництва: 1.сільсько-господарське 2. Промислове 3. інформаційне

Праця та її характер: 1.ручна 2. Машинна 3. інтелектуальна

Провідний тип власності:1. Земельна 2. Промислова 3. інтелектуальна

Джерело: Філіпенко А. Структура сучасного економічного дискурсу //

Економіка України. - 1996. - № 8. - С. 26-35.

Світова економічна історія свідчить, що процес еволюції економічних систем характеризується фазами їх відносної стабільності й розвитку, а також відповідними трансформаційними періодами (Фаза заміни (років) 100 – 300. Фаза відносного розвитку (років) 400 – 1000)

Соціально-економічний розвиток суспільства — це природноісторичний процес, унаслідок якого здійснюється поступальний рух людства від менш розвинутих до більш розвинутих суспільних форм. Але у представників економічної, соціологічної, історичної науки немає єдності у визначенні критеріїв періодизації розвитку суспільства, а, отже, й у виділенні основних етапів суспільного прогресу. Один із критеріїв виділення етапів історичного розвитку — рівень індустріалізації економіки. Відповідно до нього виділяють такі етапи в історії розвитку суспільного виробництва: доіндустріальний; індустріальний; постіндустріальний; неоіндустріальний. В основі критерію — рівень розвитку продуктивних сил, насамперед засобів і зміст праці. Ручна праця характеризує доіндустріальний етап, машинна — індустріальну стадію, автоматизація виробництва, інноваційний тип розвитку виробничих сил — постіндустріальний етап. Неоіндустріальний етап називають інформаційним суспільством або технотронною ерою. Певною мірою такий підхід близький до стадійного. За основу виділення стадій Уолт Ростоу поклав рівень ехнологічного розвитку суспільства. Він виділяє п'ять стадій. Перша стадія. Традиційне суспільство, у якому переважає аграрна праця з використанням примітивної техніки. Низький рівень продуктивності праці перешкоджає нагромадженню капіталу. Політична й економічна влада належить класу великих землевласників. Друга стадія. Перехідне суспільство, що забезпечує умови для стадії «зрушення». Розвиток підприємництва, зростання продуктивності праці, нагромадження капіталу, хоча і з низькою нормою нагромадження. Третя стадія. Стадія «зрушення» — епоха промислової революції, машинна праця, її поділ як чинник різкого зростання продуктивності праці. Зростання норми нагромадження до 10% . Четверта стадія. Стадія «зрілості» або індустріальне суспільство. Створюється велика машинна індустрія, розгортається науково-технічна революція, швидкими темпами розвивається урбанізація, на основі зростання продуктивності праці, фондовіддачі, зниження фондо- і матеріалоємності, підвищується до 20% норма нагромадження капіталу. П'ята стадія. Стадія масового споживання, у якій провідним сектором економіки виступають галузі, що працюють для людини. Швидкими темпами розвивається сфера послуг, питома вага якої переважає над сферою виробництва. Сучасне постіндустріальне суспільство еволюціонує від держави добробуту, у якому здійснюється значна роль державних інститутів, у суспільство добробуту, коли держава вже поступається провідною роллю цивільному суспільству, що розвивається на основі асоціативності, зняття протиріч між власниками і робітниками, поглиблення процесу соціалізації власності, результату праці. Чи не йдеться про ідеал, сформульований Карлом Марксом: «Вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», що втілиться в життя за епохи «позитивного гуманізму»? Згадавши про класика марксизму, буде несправедливим не зазначити про формаційний підхід, що домінував у радянському суспільствознавстві. Карл Маркс виділяв три формації: Перша — первинна (архаїчна) — первісне суспільство, азіатський спосіб виробництва, залежність людини від природних чинників. Друга — вторинна формація з пануванням приватної власності, речової залежності людини, коли людина — засіб, а не мета виробництва. Третя — третинна комуністична формація, коли «царство необхідності» поступається місцем «царству волі», у якому метою виробництва стає людина. Гармонічне суспільство, де усунуті всі форми соціальної нерівності. Карл Маркс виділяв п'ять способів виробництва, поклавши за основу вирішальну роль матеріального виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Зміна способів виробництва здійснюється за Марксом на основі протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами внаслідок соціальних революцій. Соціальні революції розглядалися як локомотив історії. Приватна власність, соціальне гноблення трудящих, протилежність класових інтересів неминуче призводить до посилення класового антагонізму та революцій. Нині позиції марксизму зазнають запеклої критики. Із погляду еволюційного розвитку багатих країн Заходу вона виправдана. Але коли в країнах пострадянського простору соціальна сфера характеризується крайньою нерівністю, коли розрив між 10% добре- і 10% малозабезпечених родин констатується в 15 і більше разів, коли 1,5-2% населення контролює 50-60% національних благ, не буде дивним, якщо «примара комунізму» знову замаячіє на просторах колишнього Союзу. Що ж до формаційного підходу, то неспроможність його абсолютизації очевидна. По-перше, лише частково п'ять способів виробництва характеризували історичний розвиток Європи. Не тільки цивілізації Сходу, а й Україна не вписується в таку схему. По-друге, не існує ніякої механічної залежності між рівнем розвитку продуктивних сил та формами власності на засоби виробництва. Приватна власність, що виникла ще в давньому світі, зберігається й донині. Крім того, вона знайшла високу адаптивну здатність у міру необхідності перетворюватися з індивідуальної в партнерську, кооперативну, акціонерну й інші різновиди. По-третє, не витримала іспиту часом і теза формаційної теорії про соціальну революцію як найефектніший і радикальний спосіб економічного розвитку. Неминучим наслідком соціальних катаклізмів виступає руйнування значної частини виробничих потужностей, падіння економіки в глибоку тривалу економічну кризу, порушення послідовності господарських зв'язків та методів управління. Різні підходи до періодизації суспільно-економічного розвитку збагачують економічну теорію, уявлення про поступальний природноісторичний процес еволюції людського суспільства. Узагальнення досвіду соціально-економічної трансформації висунуло тепер на перший план цивілізаційну теорію суспільного розвитку, яка розглядає еволюцію як зміну цивілізацій. Термін цивілізація (від латинського civils — громадський, суспільний) використовується в суспільствознавстві по-різному. В одному випадку мається на увазі ступінь розвитку культури, в іншому — різні етапи суспільного розвитку, у третьому — вища стадія розвитку суспільства, що прийшла на зміну варварству (за Льюїсом Г. Морганом людство проходить три стадії: дикість, варварство, цивілізація). Найчастіше під цивілізацією розуміють високоорганізовану систему соціально-економічних, правових, культурних та інших відносин розвиненого суспільства. Сучасна цивілізація — вищий етап розвитку людського суспільства, у якому відбуваються корінні якісні зміни в усіх сферах громадського життя. Домінуючу роль тут відіграють на відміну від нижчих рівнів не природні, а створені людьми засоби виробництва. Засоби виробництва революціонують усю сукупність соціально-економічних відносин, прискорюючи еволюційний процес. Еволюцію цивілізаційна теорія розглядає як об'єктивний процес, що породжує зрештою цивілізацію. Суб'єктивні спроби змінити хід еволюційного розвитку шляхом революцій, задуманих інтелектуалами в затишку кабінетів (такі спроби Нобелівський лауреат Фрідріх Хайєк називає згубною самовпевненістю), робить еволюцію цивілізації неможливою. Фрідріх Хайєк зазначає, що «цивілізація не тільки продукт еволюції, цивілізація — це процес; установлюючи систему загальних правил та індивідуальних свобод, вона робить можливим продовження свого розвитку. Люди не можуть керувати цивілізацією...». Історичний досвід показує, що внаслідок помилкової інтерпретації високих ідей, штучного конструювання суспільних моделей, що суперечать еволюції, перенесення їх до практичної площини, коли до соціального експерименту залучають сотні мільйонів людей, суспільство потрапляє у безвихідь. У такому випадку воно двічі оплачує порушений хід еволюції: тоді, коли йде від нього, і тоді, коли повертається. Соціальна революція найчастіше призводить до руйнування виробничих потужностей, деформації економічних відносин, протистояння класів та соціальних груп. Усе разом занурює суспільство в смугу безупинної кризи. Тим часом розвиток економічно передових країн, починаючи з 30-х р. XX ст., наочно демонструє переваги еволюційного розвитку, поступового здійснення ринкових реформ, у тому числі й відносин власності. Обмеження прав власності великих власників у західних країнах здійснювалося в основному не методом націоналізації і конфіскації, а шляхом їхнього перетворення в часткових власників у ході розширення прав управління та контролю над виробництвом трудових колективів, підвищення частки акцій, що знаходяться у власності найманих робітників. Цьому ж сприяло і розширення економічних функцій держави. Такі процеси дістали на Заході назву функціональної соціалізації. Цивілізаційна теорія стверджує пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Об'єктивною основою процесу розмивання чинників, що утворюють класи, виступає технологічна революція, яка у постіндустріальних країнах спричинила формування нової соціальної структури. Цивілізаційна теорія далі характеризується усвідомленням цілісності та взаємозалежності сучасного світу. Глобалізація проблем, які поставили людство на рівень виживання, інтенсифікація економічних, політичних, культурних зв'язків між народами, сприяє добору найефективніших форм власності, механізмів господарювання, формуванню єдиної планетарної цивілізації. Найуніверсальнішими формами життя суспільства, що збереглися в процесі «природного добору», залишаються: приватне володіння чинниками виробництва й їхнє колективне використання, ринковий механізм саморегулювання суспільного виробництва з державним за необхідності підстроюванням, мотиваційні стимули трудової діяльності і т.ін.

Сучасний період історико-економічних досліджень характери­зується широким звертанням до цивілізаційного під­ходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрід­них та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Ко­жна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях — аналогічні, тобто дають можливість пе­редбачити головні події сучасного світу. Рушійною силою розви­тку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність цих «викликів» та «відпові­дей» визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціаль­них цінностей та філософську концепцію «змісту життя». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-історичну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з вар­варською периферією або зовнішнім пролетаріатом у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної поразки або природних катастроф. Але й теорії історичного кругооберту та теорії цивілізації, підкреслюючи специфіку національних економік, обмежують можливості дослідження при співставленні господарського роз­витку окремих країн та континентів у різні періоди їх історії. Та­ким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відпо­відати специфіці країни або регіону, що вивчається.

Найважливішим об'єктом аналізу є проблема факторів, що впливають на темпи та характер економічного розвитку та визна­чають в кінцевому підсумку рівень та специфічність національ­них економік. Вивчення факторів може допомогти з'ясувати, чо­му господарства одних країн розвиваються швидко та ефективно, інших — повільно та нестабільно, а економіка третіх узагалі якби «ходить по колу», тобто підпадає під вплив так званих «хибних кіл розвитку». Аналіз факторів економічного зростання також дає можливість ученим виділити найбільш або найменш сприятливі періоди в господарському розвитку окремих країн, що може бути корисним при вивченні іншої провідної проблеми економічної іс­торії — економічної політики держави.