Типологізація сучасних економічних систем

Економічна система - це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо. Таким чином, економічна система трактується як комплекс економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій системі.

Досучасні економічні системи

Економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну.
Рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але і сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства.
Феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Кріпак виступає і як суб'єкт, і як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має землю, сільськогосподарський реманент, худобу тощо. За звичаєвим правом в його рішення в межах його власності та сім'ї поміщик не втручався. Зокрема, Т.Шевченко став в Енгельгарта козачком тому, що дід поділив свій наділ між іншими онуками, а цього залишив безземельним. Як об'єкт власності кріпак був змушений до відробіткового оброку (панщини), натурального (продукти виробництва) та (або) грошового оброку.
При капіталістичному господарюванні, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу, а не людину. Без цього немає виробництва. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини.
Ось така коротка історія розвитку економічних систем аж до сучасних їх форм. Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.

Чистий капіталізм
Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:

1. Приватна власність на фактори виробництва.
2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.
3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.
4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.
5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.
6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.
7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.

Командна економіка
Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:

1. Суспільна власність на фактори виробництва.
2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.
3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.
4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.
5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.
6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.

Традиційна економіка
Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:

1. Панування приватної власності.
2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.
3. Багатоукладність економіки.
4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.
5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.
6. Технічний прогрес різко обмежений.
7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.
8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.
9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.
10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.

Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.
Змішані системи
Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:

1. Приватна власність у її різноманітних формах.
2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.
3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.
4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.

Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді. Отже, Україна мусить скористатися кращими світовими надбаннями господарювання і, враховуючи власні особливості, побудувати економічну систему, засновану на різноманітності форм власності і видах господарювання.

17. Порівняння економічних систем (економічна компаративістика)

Сучасні методи економічного дослідження є достатньо різноманітними. Завдання вченого обрати серед них адекватний метод, який би дозволив досягнути цілі дослідження та отримати нове знання про відповідний предмет та об’єкт.
Ускладнення іманентних відносин, які притаманні “…системному трикутнику…”, що складається з “…гуманітарної, економічної і політичної сфери” призводить до потреби розробки та використання все більш досконалих методів, оскільки «Чим ширший об’єкт економічного дослідження, тим повніший арсенал методів слід використовувати для його пізнання.» За класифікацією С.В. Мочерного, який є визнаним вітчизняним авторитетом з методології економічного дослідження, “…основними структурними підсистемами методології економічного дослідження слід на абстрактному рівні назвати: загальні; загальнонаукові; специфічні; дисциплінарні та міждисциплінарні.”
Історія розвитку науки у 20-му сторіччі, зокрема економічної, свідчить, що вчені надавали перевагу здебільшого загальнонауковим та міждисциплінарним методам. Серед них потрібно зазначити системно-структурний аналіз та генетичний підхід, синергетику, еволюціонізм, інституційний аналіз Д.Норт, Р.Коуз, комплекс економіко-математичних методів, тощо. Проте зазначені методи дають в першу чергу уявлення про загальні характеристики стану та розвитку обраного предмету та об’єкту економічного дослідження. Узагальнення, які ґрунтуються на суворій логіці та емпіричній достовірності, лежать в основі одномірного сприйняття економічної дійсності та формують умови для розробки неадекватних економічних моделей, наріжними каменями яких є рівноважні стани, принципи максимізації та умови на кшталт “при інших рівних умовах». Це дає підстави прогресивно-налаштованим вченим констатувати, що «… сучасна економічна теорія будується на конвенції, відповідно до якої розмаїття реального світу залишається поза полем зору, тобто теоретична робота ведеться так, ніби всі економіки однакові.”
Дане твердження стосується в першу чергу робіт представників сучасного мейнстріму, які розробляють ідею неокласичного синтезу відповідно до Вашінгтонського консенсусу. Їхні методологічні засади стали об’єктом нищівної критики з боку науковців інших економічних напрямів. Зокрема, відомий інституціоналіст Рональд Коуз, лауреат Нобелевської премії по економіці 1991 року вважає, що “…традиційна неокласична теорія … перетворюється в …
“економічну теорію класної дошки”, втрачаючи зв’язок з реальними … подіями. Головна методологічна установка Коуза полягає в тому, що економічна теорія має стати більш реалістичною.” Крім того, треба відзначити позицію відомих еволюціоністів Річарда Р. Нельсона і Сіднея Дж. Уінтера, які зазначають, що “…сучасна неокласична економічна теорія, набула застиглу форму і зайняла панівну позиці. … значна різниця між домінуючою теорією і результатами емпіричних робіт (присвяченим технічному прогресу, конкуренції, інститутам і типам економічної політики) сигналізує про те, що ця теорія не виконує свої функції належним чином.” Заслуговує на увагу програмна стаття російського економіста-теоретика Дзарасова С. «Против течения», в якій він наголошує на тому, що “…горезвісному неокласичному синтезові маємо протиставити синтез більш високого рівня – посткласичний (синтез класичної спадщини політичної економії з тим, що напрацьовано сучасним посткейнсіанством, інституціоналізмом і неомарксизмом), що дозволяє адекватно пояснити економічні процеси, які відбуваються у світі, і виробити для нашої країни обнадійливу стратегію розвитку. З ним веде полеміку В. Черковець, який доводить, що успіх у змаганні з неоклассикою за "мейнстрімну" позицію, “… залежить від вибору методології побудови відповідної системи категорій” економічної науки. Українські науковці зауважують, що “…найпершою проблемою методологічного характеру … є відсутність адекватної сучасної парадигми, здатної надати достатній науковий інструментарій для теоретичної інтерпретації і практичного запровадження необхідних реформаційних заходів.”
Таким чином, в економічній науці спостерігається кризова ситуація, пов’язана з роздрібненістю, неузгодженістю, неконструктивною конкуренцією різних її напрямів, їх неспроможністю адекватно відобразити оточуючу реальність через вади методологічного інструментаріуму. В цьому зв’язку (перспективним) світлом в кінці тунелю, на нашу думку, (є) вбачається широке використання методології економічної компаративістики. “Під порівняльною економікою або економічною компаративістикою... маються на увазі ті школи і напрямки економічної науки, що розглядають розмаїтість реальних економік у якості вихідної аналітичної передумови”. О.І Ананьін дав власну класифікацію напрямів порівняльної економіки, зокрема він виділив чотири школи – порівняльного аналізу економічних систем, порівняльний інституційний аналіз, ордолібералізм і теорія регуляції. В даній статті буде йти мова переважно про школу порівняльного аналізу економічних систем.
Найбільш відомими західними компаративістами є Т. Кумпанс, Дж. Монтіас, Е. Нойбергер та У.Даффі, які підсумували результат двадцятирічної праці (з початку 70-х років) у колективній монографії [11]. Серед знайомих українським науковцям західних компаративістів слід назвати А.Аслунга [12], та з великим застереженням Дж.Сакса та Дж.Сороса (не по суті, а за формою), які мали можливість долучитися до реформування економік значної кількості постсоціалістичних країн.
Витоки вітчизняної економічної компаративістики пов’язані з кінцем другої світової війни та початком холодної війни, коли загострилося цивілізаційне змагання між соціалістичною, в особі СРСР, та капіталістичною, в особі США, системами. Інститут світової економіки і міжнародних відносин відділу суспільних наук АН СРСР став в авангарді порівняльних економічних досліджень. З 1957 року в цьому закладі розпочали видавати журнал «Міжнародна економіка і міжнародні відносини». На його сторінках висвітлювалися актуальні проблеми розвитку світового господарства та окремих його складових – національних економік та їх особливостей, що породжували різноманітність економічної реальності.
Після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності, вітчизняні вчені не втратили інтересу до порівняльних досліджень. Треба відзначити, більшість провідних українських вчених користуються методами компаративістики, оскільки саме завдяки їм можна чітко встановити місце України в сучасному глобалізованому світі. Вітчизняна компаративістика ряснить прізвищами відомих економістів. Це - В.М. Геєць, А. С. Гальчинський, Лукінов І., А.А. Гриценко, Б.Є. Кваснюк, С.І. Кірєєв, О.О, Лапко, С.Соколенко, В. Пахомов. Вони зробили суттєвий внесок у розвиток української порівняльної економіки.
В цілому, увага компаративістів зосереджена на особливостях, якісних рисах, характерних відмінностях реальних економічних систем. При цьому для створення власного нейтрального понятійного апарату, який однаково підходить для різноманітних економік, вони здебільшого переймають термінологію загальновідомої теорії систем. На противагу економічному мейнстріму для компаративістів характерне толерантне ставлення до альтернативних течій наукової думки. Економісти цього напряму політкоректно використовують досягнення інших економічних шкіл, зокрема інституціоналістів, неокласиків, неокейнсіанців, неомарксистів. Вони готові плідно співпрацювати з вченими не лише економічних, але й інших наук на конструктивних засадах. Таким чином, на сьогоднішній день компаративісти є найбільш лояльними членами великої вченої спільноти, що робить їх відкритими для нових наукових знахідок і відкриттів.
Методологія порівняльної економіки побудована, як вже вказувалося, на дослідженні унікальних рис економічних систем. При цьому аналіз може відбуватися як за допомогою індукції – на основі дослідження емпіричних даних конкретної національної економіки з наступним створенням моделі та її перевірки на адекватність, так і за допомогою дедукції, коли першопочатково формується типологія економічних систем, а далі відбираються реальні подібні економіки та здійснюється їх кількісно-якісне порівняння. Особливістю компаративістів, яка відрізняє їх від інших економічних шкіл, в першу чергу від представників мейнстріму, є розробка критеріїв порівняння для кожного окремого дослідження економічних систем. Вони, як правило, не використовують інтегральних індикаторів, що робить результати їх дослідження більш глибокими, якісними і змістовними. Вивчаючи конкретну економічну проблему, компаративіст схильний шукати відповідні, дієві заходи щодо її розв’язку. Тому переважна більшість порівняльних досліджень має прикладний, практичний характер, спрямований на досягнення поставлених економічних і/або політичних, і/або соціальних цілей.
Отже, враховуючи зростаючу динаміку, нестабільність та складність цивілізаційних процесів нашого часу, економічна компаративістика спроможна давати переконливі відповіді на виклики, що стоять перед економічною наукою.

Найбільш важливим є принцип класифікації країн, їх груп за рівнем соціально-економічного розвитку. Плідним є підхід Б.Гаврилишина, коли типи соціально-економічних систем характеризуються через їх порівняння за рядом таких ознак: головний мотив діяльності основного економічного суб’єкта, характер власності, характер ринку, роль уряду в соціально-економічному житті, першопричина і головна мета функціонування соціально-економічної системи (див.: табл. 1).
Таблиця 1.1.
ТИПИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ