Добра воля людини та її рішення жити й самому так, щоб наближувати себе та інших своїм життям і своїми вчинками до тієї істоти.

Основним складником виступає “віра”, бо без неї неможливі два інших, і вона є фундаментальною рисою людини взагалі. “Якщо людина живе, то вона в щось та вірить”, – наголошував Лев Толстой.

Релігія безумовно пов’язана зі світоглядом людини. Але деякі філософи, особливо марксистського спрямування, спрощено трактують цей зв’язок. Вони не просто подають релігію як форму або тип світогляду, але й рішуче протиставляють її науковому світогляду. Проте людьми глибокої релігійності були великі вчені: Блез Паскаль, Ервін Шредінгер, Іван Павлов, Альберт Ейнштейн, Еммануїл Кант, Чарльз Дарвін та багато інших. Причини виникнення та функціонування релігії слід шукати не стільки в матеріальній (страх перед силами природи, залежність від неї, важкі умови життя), скільки в духовній сфері життя людини. Адже із усього живого світу людина вирізняється саме своїми духовними запитами. Зокрема, радимо звернути увагу на деякі фактори існування релігії: прагнення до гармонії людини з навколишнім світом; бажання вирішити проблему життя і смерті та виробити справедливі основи співжиття; філософські пошуки людей (сенс життя та ін.); усвідомлення громадської, політичної і, особливо, моральної значимості релігії (є формула: “Якщо Бога немає, то все дозволено”).

За даними науки відомо, що релігія виникла близько 25–40 тис. років тому, в епоху палеоліту, тобто, на відносно вже високому щаблі розвитку людського суспільства. У міру становлення людини розвивалася релігія, мінялися її форми. Схематично цей шлях можна окреслити як перехід від політеїзму (багатобожжя, язичництва) до абстрактного монотеїзму (єдинобожжя).Проте, найпоширенішими формами були перехідні: генотеїзм (енотеїзм) – визнається багато богів, але поклоняються одному в залежності від необхідності в його божественній “спеціалізації”; супремонотеїзм – визнається багато богів, але в певній ієрархії, відтак поклоняються вищому божеству. Розвиток релігії в її історичних формах можна подати схематично (рис. 1.1):

Історичні форми релігії мають відносний характер і в чистому вигляді не існують. Вони не відокремлені між собою глухою стіною, вищі форми містять видозмінені елементи попередніх. Разом з тим, вони дозволяють скласти уявлення про еволюцію релігії з одночасним збереженням її сутнісних ознак.

Серед ранніх або первісних форм релігії та пов’язаної з ними обрядовості виділяють такі:

– аніматизм(від лат. animatus– одухотворений) – віра в безособову натхненність живої і неживої природи;

– анімізм(від лат. anima– душа) – віра про існування в тілі людини її двійника – душі, що уявлялася в матеріальному вираженні;

– магія(від грец. – чаклунство) – віра в існування надприрод-них засобів впливу на довколишній світ;

– нагуалізм– віра в духа – особистого покровителя;

– тотемізм(від індіан. “от-отем” – його рід ) – віра в спіль-не походження та кровну спорідненість між родом і видом тварин, ро-слин, явищем природи;

– фетишизм(від португ. fetico– зачарована річ) – поклоніння неживим предметам природи, віра в силу амулетів;

– шаманізм– віра в зв’язок людини і світу духів через посе-редника – шамана.

Історичні форми релігії мають відносний характер і в чистому вигляді не існують. Вони не відокремлені між собою глухою стіною, вищі форми містять видозмінені елементи попередніх. Разом з тим, вони дозволяють скласти уявлення про еволюцію релігії з одночасним збереженням її сутнісних ознак.

У релігієзнавстві релігію також класифікують (поділяють на групи) за типами. Є різні типологізаційні схеми. Зокрема, з урахуванням часу та умов формування, за етнічною ознакою, географією поширення, сутнісними особливостями релігій, ставленням держави до релігії тощо. Найчастіше використовують типологізацію за стадійним та просторовим показниками розвитку та поширення релігій і виділяють такі типи: родоплемінні, етнонаціональні (іудаїзм, синтоїзм), світові (християнство, іслам, буддизм). Проте часто їх поділяють й за іншими показниками: традиційні і привнесені, Західні і Східні, державні і недержавні, новітні й позакультові та ін. Новітні, або неорелігії, породжуються новими релігійними рухами (НРР). На думку фахівців, НРР є постійним елементом розвитку релігії і вони набирають динаміки в період криз. Одна і та сама конкретна релігія може відноситись відразу до кількох типів. Так, буддизм, крім того, що належить до світових релігій, в Японії стосовно синтоїзму є привнесеною релігією і має та- кож державний статус.

Релігія нагадує дерево, що розвинулося із одного кореня. Всі розвинені релігії мають спільні ознаки: починалися із віровчень та проповідницької діяльності, виникнення релігійних громад і набирали остаточного оформлення із появою розвиненої релігійної організації.

Як цілісне і змістовне явище релігія має свою структуру (рис. 1.2):