Монопольна влада

Монопольна влада– це спроможність встановлювати на свій товар ціну, вищу від граничних витрат, змінюючи його обсяг. Ступінь монопольної влади деякого виробника залежить від наявності близьких замінників його товару та частки ринку. Існування монопольної влади не є обов’язковим атрибутом лише чистої монополії. Передумовою монопольної влади є спадна крива попиту. У такому випадку фірма має можливість підвищувати чи знижувати ціну, змінюючи обсяг пропонованого товару.

Способом вимірювання монопольної влади є дослідження надлишку, на який ціна перевищує граничні витрати. Такий спосіб вимірювання монопольної влади був запропонований у 1934 році Аббою Лернером і отримав назву індекса Лернера:

(10.1)

Числове значення індексу Лернера перебуває к проміжку від 0 до 1. Чим більшим є значення L, тим вищий рівень монопольної влади.

Індекс монопольної влади може бути виражений також у термінах еластичності попиту, з який стикається фірма:

= - (10.2)

де Е_d – еластичність попиту на товар фірми, а не кривої ринкового попиту.

Отже, чим менш еластичною є крива попиту на продукцію фірми, тим вищим є рівень монопольної влади. Звідси вирішальним чинником монопольної влади є еластичність попиту на продукцію фірми. Своєю чергою еластичність попиту на продукцію фірми визначається трьома чинниками:

1) еластичністю загального ринкового попиту;

2) кількістю фірм на ринку;

3) взаємодією фірм.

 

10.4. Цінова дискримінація

За певних умов монополіст може повніше використовувати своє становище на ринку і збільшувати прибутки, встановлюючи різні ціни для різних покупців. У такому випадку продавець вдається до цінової дискримінації. Цінова дискримінація існує, якщо деякий продукт продають за різною ціною, і ця різниця у цінах не спричинена відмінностями у витратах.

Для того, щоб фірма могла здійснювати цінову дискримінацію, повинні існувати такі умови:

1. Монопольна влада.

2. Сегментація ринку.

3. Покупців можна ідентифікувати, інакше їх поділ стає неможливим.

4. Відсутність перепродажу

В економічну науку поняття цінової дискримінації ввів на початку 20 ст. Артур Пігу. Він розрізняв три ступені цінової дискримінації.

Цінова дискримінація першого ступеняіснує тоді,коли на кожну одиницю блага встановлюється ціна, яка дорівнює ціні попиту на нього. Тому ціна продажу блага для всіх покупців є різною. Такий вид цінової дискримінації припускає персональні та міжособові відмінності цін попиту. Саме тому її часто називають досконалою ціновою дискримінацією.

Цінова дискримінація другого ступенязастосовується тоді, коли ціни блага однакові для всіх покупців, але відрізняються залежно від обсягу покупок. Тому залежність між загальним виторгом (витратами споживача) набуває нелінійного характеру, а ціни отримують назву нелінійного, або багатоставкового (багатокомпонентного) тарифу.

За цього виду цінової дискримінації блага групуються у деякі партії, на кожну з яких встановлюються різні ціни. На практиці така форма цінової дискримінації здійснюється у вигляді знижок і надвишок до ціни блага.

Цінова дискримінація третього ступеняпередбачає, що різним споживачам благо продається за різною ціною, але кожна придбана конкретним споживачем одиниця блага оплачується ним за однаковою ціною.

Якщо цінова дискримінація перших двох ступенів передбачала поділ благ на групи, то в основі цінової дискримінації третього ступеня закладений поділ самих споживачів на групи або ринки, де встановлюється своя ціна продажу. Таке можливе через те, що кожної групи споживачів характерна різна крива попиту.

 

10.5. Економічні наслідки монополії

Особливості існування монополії як явища вимагають визначення ціни монопольної влади для суспільства. Соціальна ціна монополії визначається через втрати для споживачів і суспільства в цілому у чистій корисності, які відбуваються внаслідок монопольної влади над ринком.

Якщо на конкурентному ринку P = MC, то за монополії ціна перевищує граничні витрати. Отже, монополія зумовлює зростання цін і скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього погіршується добробут споживачів і зростають доходи фірм-монополістів.

Монополія здебільшого посилює нерівність у розподілі доходу. Завдяки своїй ринковій владі монополісти запроваджують вищу ціну порівняно з ціною, яка встановилася б за умов чистої конкуренції. Власники підприємств, що діють за умов монополії, збагачуються коштом решти суспільства. Монополія може зменшувати нерівність доходу лише тоді, коли покупці продукту, який вона виробляє, багатші від власників монополії.

Висновок про неефективність чистої монополії з точки зору суспільства порівняно з чистою конкуренцією не враховує тієї обставини, що витрати для чисто конкурентного і монопольного виробників не можуть бути однаковими. Витрати монополіста на одиницю продукції можуть бути як вищими, так і нижчими за витрати фірми, що діє в умовах конкуренції. Вважається, що існує чотири основні причини таких відмінностей у витратах: 1) позитивний ефект масштабу; 2) наявність Х-неефективності; 3) видатки на збереження монополії; 4) дуже тривала перспектива, яка передбачає технічний прогрес.

 

10.6. Монопсонія

Монопсонія– це різновид ринку, на якому є лише один покупець товару, послуги чи ресурсу. Термін монопсонія застосовують до всіх ринків, де покупці встановлюють ціни.

Чиста монопсоніяє рідкісним явищем, так само, як і чиста монополія. Частіше зустрічається олігопсонія, тобто ринок з кількома покупцями, яким протистоїть велика кількість продавців.

За наявності лише одного або декількох покупців деякі з них можуть володіти монопсонічною владою, яка означає спроможність покупців впливати на ціну товару. Вона дає можливість придбати товар за ціною, нижчої від тієї, яка б встановилася на конкурентному ринку.

 

Рис. 10.4. Покупець-монопсоніст

 

Коли фірми, які мають монопсонічну владу, збільшують обсяг закупівель, ціна, яку вони повинні сплатити, зростає. Пропозицію товарів, послуг чи ресурсів фірмі-монопсоністові відображає висхідна крива.

Таким чином, монопсонічне становище залежить від еластичності пропозиції: за еластичної пропозиції покупець має невелику монопсонічну владу, якщо ж пропозиція нееластична, покупець володіє значною монопсонічною владою. Це спричинено різницею між граничними та середніми витратами.

Як і монопольна, монопсонічна влада залежить від трьох чинників: еластичності ринкової пропозиції, взаємодії покупців та їх кількості на ринку.

Тема 11. Теорія олігополії

11.1. Концентрація ринку

11.2. Теорія ігор і поведінка олігополії

11.3. Моделі поведінки олігополії у сфері ціноутворення

11.4. Економічна ефективність олігополії

11.1. Концентрація ринку

Олігополія являє собою дуже неоднозначну ринкову структуру з дуже широким діапазоном характеристик. З одного боку вона межує з чистою монополією, коли єдиному виробникові деякої продукції постійно загрожують можливим проникненням на ринок потенційні конкуренти. З іншого – перетворюється у монополістичну конкуренцію. Тому для ідентифікації тої чи іншої ринкової структури, особливо якщо мова іде про олігополію та монополістичну конкуренцію, необхідним є пошук таких характеристик, які можна достатньо просто визначити.

Однією з такиххарактеристикє концентрація ринку– ступінь переваги на ринку одної чи кількох великих фірм. Економісти використовують показники концентрації для приблизної оцінки структури галузі.

Найпростішим показником, що вимірює концентрацію ринку, є коефіцієнт концентрації.Він показує процентне співвідношення всього обсягу реалізації , яке обчислюється для деякої кількості фірм. Найчастіше використовується так званий рівень концентрації чотирьох фірм, який являє собою ціну часток ринку чотирьох найбільших фірм. Якщо чотири найбільші фірми контролюють 40% загального ринку і більше, галузь вважають олігопольною.

Вимірювання концентрації ринку можливе і за допомогою індекса Герфіндаля, або H-індекс. Цей індекс дорівнює сумі квадратів часток ринку усіх фірм галузі:

, (11.1)

де S_i – частка і-тої фірми на ринку

H-індекс враховує і число фірм у галузі, і різницю їхніх розмірів. При піднесенні часток ринку до квадрата більша вага надається більшим фірмам. Тобто, чим більший індекс Герфіндаля, тим вищий ступінь ринкової влади у галузі.

 

11.2. Теорія ігор і поведінка олігополії

За допомогою математичних методів теорія ігор досліджує поведінку фірм у ситуаціях, що вимагають ухвалення стратегічних рішень. Відповідно до цієї теорії під грою розуміють такі взаємовідносини суб’єктів господарювання, коли важливі рішення слід ухвалювати за наперед визначеними правилами. Теорія ігор визначає засадничі положення аналізу стратегічної взаємодії в умовах недостатньої інформації щодо результатів цих рішень.

Рівновага, досягнута в даній ситуації, отримала назву рівноваги за Нешем. Рівновага за Нешем – це рівноважне вирішення гри, за якого стратегія кожного гравця є оптимальною за умови вибору стратегії іншим гравцем.

В умовах рівноваги за Нешем кожна фірма повністю реалізує свій потенціал залежно від того, що чинять її конкуренти. Це означає, що у жодного з гравців нема стимулу змінити свою стратегію після встановлення того, яку стратегію вибрав інший гравець. Рівновага за Нешем виключає можливість узгодження фірмами своїх дій – кожна з них ухвалює таке рішення, яке дає їй найвищий прибуток із можливих, причому фірма знає про дії своїх конкурентів. Проте у такому випадку прибуток нижчий, ніж за наявності таємної змови. Перед фірмами постає дилема: чи варто їм вдатися до агресивної конкуренції, захоплюючи більшу частку ринку за рахунок витіснення своїх конкурентів, чи співпрацювати з ними, узгоджуючи свою політику і утримуючи свою частку ринку. У випадку пасивної конкуренції фірми призначають високі ціни та обмежують обсяги виробництва, отримуючи вищі прибутки, ніж за агресивної поведінки.

Теорія Курно оцінює інший випадок рівноваги за Нешем. А.Курно зробив першу спробу створити теорію олігополії ще в 1838 році. Він поставив проблему олігопольного взаємозв’язку, тобто необхідності кожній фірмі брати до уваги поведінку конкурентів при визначенні своєї ринкової стратегії. На думку Курно, для розуміння поведінки конкуруючих фірм треба зробити припущення щодо реакції кожної фірми на поведінку конкурентів.

Початково при постановці проблеми Курно припускав, що кожна фірма буде діяти так, ніби вона не очікує від своїх конкурентів зміни цін чи обсягів випуску, навіть якщо вона сама це зробить.

Модель Курно також розглядає випадок дуополії. Кожна з фірм встановлює деяку ціну, яка максимізує прибуток за будь-якої ціни, встановленої конкурентом. Такі ціни зображаються у вигляді кривих реагування.

 

Рис. 11.1. Криві реагування у моделі Курно

 

Якщо за Курно вибір обсягу виробництва обома фірмами відбувається одночасно, то у моделі Стакелберга фірми діють послідовно. У 1934 році Генріх Стакелберг змоделював поведінку дуополістів з врахуванням особливостей ринкової позиції конкурентів та їх ринкової влади. Обсяг виробництва та ціна залежить від стратегій, яких дотримуються фірми. У них є дві можливих стратегії – лідера або послідовника. Лідер знає і враховує криву реагування конкурента при визначенні свого обсягу виробництва, що максимізує прибуток. Послідовник підлаштовується під уже встановлений лідером обсяг виробництва. Таким чином, ініціатива забезпечує фірмі-лідерові перевагу.

Як і в моделі Курно, буде досягнуто стабільної рівноваги, але у лідера прибуток буде вищим, а у послідовника – нижчим. Якщо ж обидві фірми виявляться лідерами, то виникне нерівноважний стан, у якому для запобігання цінової війни потрібно буде укладати між ними угоду.

Модель Бертранавідрізняється від моделі Курно припущенням про те, що кожна фірма максимізує прибуток, сподіваючись, що інша фірма своєї ціни не змінить. Результатом моделі Бертрана є стійка рівновага двох фірм.

 

Рис. 11.2. Модель дуополії Бертрана

 

На думку Бертрана, кожна фірма встановлює свою ціну на основі припущення, що ціна конкурента залишиться незмінною. Як і в моделі Курно, становище дуополістів є симетричним: кожна фірма буде встановлювати ціну нижчу, ніж у конкурента. Процес зниження цін триватиме доти, доки не встановиться рівноважна ціна. Стійка рівновага досягається у точці Е, де дві криві перетинаються, і кожна з фірм встановлює однакову ціну на продукт.

Ж. Бертран підходив до проблеми дуополії з позиції покупця, який порівнює ціни, призначені обома виробниками. В такому разі попит на продукцію кожної фірми буде залежати від цін на продукцію у неї та її суперника. Дуополісти встановлюють ціну одночасно, проте кожен з них сприймає ціну суперника як дану.

 

11.3. Моделі поведінки олігополії у сфері ціноутворення

Для розуміння поведінки олігополії у сфері ціноутворення та визначення обсягу виробництва розглянемо основні моделі: 1) ламана крива попиту; 2) змовницьке ціноутворення; 3) лідерство у цінах; 4) ціноутворення за принципом „витрати плюс”.

Незмовницька олігополія: ламана крива попиту

Припустимо, що олігопольна галузь складається з трьох фірм – А, В і С, кожній з яких належить приблизно третина загального ринку диференційованого продукту. Фірми діють незалежно, тобто не вдаються до змови при встановленні цін. Вважається, що кожна фірма керується тим, що коли вона знизить свої ціни, конкуренти підтримають таке зниження, але якщо вона їх підвищить, жодна фірма не візьме з неї прикладу.

На рис. 11.3. показано, як виглядає ринок олігополіста, що дотримується цих двох положень. Наявна ціна продукту фірми А дорівнює P*, а поточний обсяг продажу – Q*.

 

Рис. 11.3. Ламана крива попиту

 

Одна із можливостей полягає в тому, що фірми В і С точно наслідують усі зміни ціни, ініційовані фірмою А. У цьому випадку криві попиту та граничного виторгу фірми А будуть виглядати як D₁D₁ і MR₁MR₁.

Інша можливість поведінки полягає у тому, що фірми В і С не будуть зважати на будь-які зміни ціни з боку фірми А. У цьому випадку криві попиту і граничного виторгу фірми А будуть нагадувати криві D₂D₂ і MR₂MR_2.

Проте найбільш імовірно, що при зниженні ціни конкуренти вчинять так само, щоб не допустити переходу своїх покупців до фірми, яка знизила ціну, але підвищення ціни буде проігноровано, бо конкуренти фірми, яка підвищує ціну, будуть прагнути захопити її частку ринку. Тобто, відрізок D₂P кривої попиту характеризує ситуацію, коли конкуренти ігнорують дії суперника (внаслідок підвищення ціни), а відрізок PD₁, коли конкуренти наслідують зміни, - реалістичніший у випадку зниження ціни. Логічно припустити, що олігополіст, який не бере участі у змові, стикається із ламаної кривою попиту, наприклад, кривою D₂PD₁ на рис. 11.3. А такому разі крива граничного виторгу олігополіста буде складатися із двох відрізків – частини MR₂f кривої граничного виторгу, що відповідає D₂ D_2, і частини gMR1 кривої граничного виторгу, яка відповідає D₁ D_1. Внаслідок різкої відмінності в еластичності попиту вище і нижче поточної ціни існує розрив, який можна розглядати як вертикальний відрізок кривої граничного виторгу. Оскільки будь-яка зміна граничних витрат скорочує вертикальний розрив, не відбудеться ніяких змін ні в ціні, ні в обсязі виробництва.

Рівновага ламаної кривою попиту для олігополіста дуже стабільна, що пояснює практику нечастої зміни ціни за незмовницької олігополії. Ламана крива попиту дає підстави кожному з олігополістів вважати, що будь-яка зміна ціни тільки шкодить.

Змовницьке ціноутворення. Картелі

Залежність поведінки кожної фірми від реакції конкурентів називають олігопольним взаємозв’язком. Його суть полягає в тому, що будь-яка модель олігополії повинна містити схему дій у відповідь на реакцію конкурентів, зумовлену зміною становища на ринку.

Таким чином, до кооперативної поведінки фірми вдаються тоді, коли вони мають намір зменшити взаємну конкуренцію. Якщо ж в умовах олігополії фірми активно і тісно співпрацюють між собою, це означає, що вони вступають у змову.

Попередні висновки з теорії ігор свідчать, що олігопольна структура галузі сприятлива для укладання таємних угод. Змова існує, якщо фірми галузі досягають очевидної (відкритої чи простежуваної) або прихованої (таємної чи мовчазної) угоди про фіксування цін, поділ ринку або в інший спосіб обмежують конкуренцію між собою. Поняття змови застосовують тоді, коли дві чи більше фірм спільно встановлюють фіксовані ціни чи обсяги виробництва і поділили ринок або вирішили працювати спільно. Зумовлений змовою контроль над ціною дає змогу олігополістові зменшити невизначеність, збільшити прибутки і навіть перешкодити входженню в галузь нових конкурентів.

Змова може набувати різних форм. Найпростішою формою змови є картель -відкрита оформлена угода щодо цін та обсягу виробництва, яка охоплює всіх або переважну більшість виробників. Для утримання погодженої ціни потрібне регулювання обсягу виробництва, тобто поділ ринку. Крім того, картель повинен передбачити засоби контролю за входженням на ринок в інтересах його членів.

Цінове лідерство

Лідерство у цінах – це різновид джентльменської угоди, коли олігополісти координують свою поведінку у сфері цін, не вдаючись до прямої таємної змови. Домінуюча (найбільша чи найефективніша) фірма стає ціновим лідером та ініціює зміну ціни, а решта фірм більш чи менш автоматично наслідує її цінову поведінку. У такій ситуації фірмам нема підстав турбуватися, як конкуренти відреагують на зміну цін. Лідер впевнений, що решта фірм візьме з нього приклад, незалежно від того, підвищить він ціну чи знизить. Інші знають: якщо вони будуть наслідувати лідера, всі решту вчинять так само. Така практика поширена в багатьох галузях.

Ціноутворення за принципом „витрати плюс”

У випадку ціноутворення за принципом „витрати плюс” олігополіст використовує формулу для визначення витрат на виробництво одиниці продукції й додає надвишку для встановлення ціни. Оскільки витрати на одиницю продукції змінюються у залежності від обсягу виробництва, фірма повинна передбачити деякий типовий, або плановий, рівень виробництва. При визначені ціни до середніх витрат додається надвишка, зазвичай у розмірі деякого відсотка.

11.4. Економічна ефективність олігополії

Для олігополіста оптимальним є обсяг виробництва, за якого ціна перевищує граничні витрати. Цей обсяг виробництва менший ніж той, за якого мінімізуються середні загальні витрати. Це означає, що за олігополії не досягається ні розподільна (Р = МС), ні виробнича ефективність (Р = мінімум АТС).

Можна довести, що олігополія фактично не така бажана, як чиста монополія, бо чиста монополія часто підпадає під державне регулювання для зменшення її можливостей зловживання ринковою владою. Неофіційна таємна угода між олігополістами може призвести до такого рівня цін та обсягу виробництва, що існують за чистої монополії. Водночас зберігається видимість існування декількох незалежних фірм, що конкурують між собою.

Проте слід взяти до уваги, що, по-перше, упродовж останніх років конкуренція з боку іноземних фірм спричинила посилення конкуренції на деяких олігопольних ринках та підірвала такі зручні форми поведінки, як лідерство у цінах і ціноутворення за принципом „витрати плюс”, що стимулювало конкурентне ціноутворення. По-друге, олігопольні фірми можуть зумисне підтримувати ціни нижче рівня, який максимізує прибутки у короткостроковому періоді, щоб перешкодити входженню у галузь, в якій бар’єри для входження не дуже високі.

Тема 12. Монополістична конкуренція

12.1. Нецінова конкуренція

12.2. Визначення ціни та обсягу виробництва

12.2. Рівновага в короткостроковому та довгостроковому періодах

12.3. Економічні наслідки монополістичної конкуренції

12.1. Нецінова конкуренція

Нецінова конкуренція за монополістичної конкуренції набуває ще більшого розмаху, ніж за олігополії. Нецінова конкуренція - це використання будь-яких законних засобів, крім зниження цін, з метою залучення нових споживачів. До методів нецінової конкуренції належать: диференціація продукту, інновація продукту та реклама.

Інновація передбачає технічне удосконалення виробничих процесів та надання нових характеристик і комбінацій властивостей продуктів, які продаються на ринку. В останньому випадку інновація є джерелом диференціації продукту і використовується виробниками для створення нового попиту та збільшення своєї частки на ринку.

Диференціація продукту – це надання товарові рис і властивостей, які б відрізняли його від подібних продуктів інших конкурентів. Диференціація продукту може відбуватися у таких аспектах:

- якісних відмінностей продукції, відмінності функціональних характеристик, матеріалів та оформлення;

- послугах та умовах, які супроводжують продаж товару;

- місця продажу та доступності продуктів;

- реклами, торгової марки та упакування.

Інструментом диференціації може бути реклама. Реклама є тим механізмом, завдяки якому фірма може збільшити свою частку ринку і ще більше прив’язати споживача до власного диференційованого продукту.

Традиційний поглядрозглядає рекламу як зайві й економічно невиправдані видатки, які посилюють економічну концентрацію та монопольну владу. Основною метою реклами є маніпулювання смаками і вподобаннями споживачів, тобто їх зміна на користь продукту рекламодавця. Крім того, витрати на рекламу можуть стати бар’єром на шляху входження у галузь.

12.2. Рівновага в короткостроковому та довгостроковому періодах

Основна відмінність монополістичної конкуренції від випадків чистої конкуренції та чистої монополії полягає в еластичності кривої попиту на продукт фірми.

Рис. 12.1. Попит на продукцію фірми за монополістичної конкуренції

 

Крива попиту за умов монополістичної конкуренції є високо еластичною, але не повністю. Вона більш еластична від кривої попиту чистого монополіста, оскільки фірма за умов монополістичної конкуренції має багато суперників, які виробляють товари – близькі замінник.

Як і у випадку з монополією, за монополістичної конкуренції крива попиту спрямована донизу, а це означає, що фірми володіють деякою монопольною владою. Крива граничного доходу розташована нижче від кривої попиту. Її нахил буде складати половину кута нахилу кривої попиту.

В короткостроковому періоді фірма, яка хоче максимізувати прибуток, буде виробляти продукцію за такого поєднання ціни та обсягу виробництва, яке зрівнює граничні витрати і граничний продукт.

 

Рис. 12.2. Прибутки монополістично конкурентної фірми в короткостроковому періоді

 

Фірма буде максимізувати свої прибутки, виробляючи такий обсяг продукції, який відповідає точці перетину кривих граничних витрат і граничного виторгу. Фірма з графіка 12.2. виробляє обсяг продукції Q, призначає ціну P і отримує економічний прибуток.

Проте може скластися менш сприятлива ситуація з витратами і попитом, за якої фірма в умовах монополістичної конкуренції зазнає збитків у короткостроковому періоді.

 

 

Рис. 12.3. Збитки монополістично конкурентної фірми в короткостроковому періоді

 

Таким чином, у короткостроковому періоді фірма, що діє в умовах монополістичної конкуренції, може або отримувати економічні прибутки, або зазнавати збитків.

Проте за монополістичної конкуренції стан короткострокової рівноваги не може бути і довгостроковою рівновагою. Це зумовлено тим, що на ринках монополістичної конкуренції існує вільний вхід і вихід. Економічні прибутки будуть приваблювати нові фірми до входження у галузь, бо у галузь легко увійти. З входженням у галузь нових фірм крива попиту, з якою стикається типова фірма, переміститься вліво і стане більш еластичною. Кожна фірма тепер володіє меншою часткою загального попиту і стикається з більшою кількістю продуктів – близьких замінників. Це зумовить до зникнення економічних прибутків.

 

Рис. 12.4. Рівновага монополістично конкурентної фірми у довгостроковому періоді

 

Коли крива попиту дотична до кривої середніх загальних витрат за обсягу виробництва, що максимізує прибуток, фірма лише покриває свої витрати. Обсяг продукції Q для фірми є рівноважним. Крім того, у ході конкуренції економічні прибутки усуваються, і зникають стимули для входження у галузь нових фірм.

Своєю чергою, збитки призведуть до виходу фірм з галузі. Зіткнувшись з меншою кількістю товарів-замінників і більшою часткою сукупного попиту, що на них припадає, фірми, які вижили, виявлять, що збитки зменшуються і поступово поступаються місцем нормальним прибуткам.

Отже, у довгостроковому періоді за умов монополістичної конкуренції фірма отримуватиме тільки нормальний прибуток або, іншими словами, досягає самоокупності.

 

12.3. Економічні наслідки монополістичної конкуренції

З аналізу конкурентного ціноутворення відомо, що економічна ефективність передбачає досягнення потрійної рівності – ціни, граничних витрат і середніх загальних витрат. Коли ціна дорівнює граничним витратам, існує розподільна ефективність – на виробництво продукту виділяється потрібна кількість ресурсів. Рівність ціни з мінімальним середніми загальними витратами забезпечує виробничу ефективність, тобто використання найефективніших (найменш затратних) технологій. Досягнення виробничої ефективності означає, що споживачі отримають найбільший обсяг продукції і за найнижчими цінами, що можливі за наявних витрат.

Із порівняння рівноваги в довгостроковому періоді за монополістичної конкуренції із рівновагою за досконалої конкуренції випливає, що існує два джерела неефективності монополістичної конкуренції. Ці невідповідності негативно впливають на добробут споживачів. Передусім, недовикористовуються ресурси для виробництва товарів, тобто виникають надлишкові виробничі потужності. По-друге, споживачі не отримують товару за найнижчою ціною, тобто недовиробляється потрібна споживачеві продукція. Таким чином, на ринках з монополістичною конкуренцією наявні надлишкові виробничі потужності, і не реалізуєтьсяні розподільна, ані виробнича ефективність.

Тема 13. Ціноутворення на ринку ресурсів

13.1. Формування цін на ресурси

13.2. Попит на ресурси відповідно до теорії граничної продуктивності

13.3. Галузевий і ринковий попит на ресурс

13.4. Галузева і ринкова пропозиція ресурсів

13.5. Визначення оптимального співвідношення ресурсів

13.1. Формування цін на ресурси

Дослідження ресурсного ринку потрібно здійснювати з врахуванням таких положень:

1. Ціни на економічні ресурси формують витрати підприємств, з одного боку, і доходи домогосподарств – з другого, а тому визначають, в кінцевому випадку, попит на товари і послуги на ринку продуктів.

2. Процеси ціноутворення на факторному ринку розподіляють обмежені ресурси між галузями і фірмами, що є однією з умов їх ефективного використання. У динамічній економіці ефективний розподіл ресурсів з перебігом часу викликає їх безперервне переміщення між альтернативними напрямами використання.

3. Поєднання фірмою ресурсів у процесі виробництва має на меті отримання максимального прибутку, але обмежується її технологічними можливостями. За певної технології саме ціни на ресурси визначають ті кількості землі, праці, капіталу і підприємницьких здібностей, які використовуватимуться у виробничому процесі.

4. Фірми купують ресурси не для власного споживання, а для їх використання у виробництві товарів і послуг. Попит на ресурси є похідним попитом, тому що він відображає попит на продукт, вироблений за допомогою цих ресурсів. Він є похідним від товарів і послуг, які виробляють за допомогою певних ресурсів, оскільки ресурси задовольняють потреби людини не прямо, а опосередковано – через виробництво товарів і послуг.

5. Розподіл доходів, який відбувається через механізм ціноутворення на ресурсному ринку, перебуває в полі зору політичної боротьби і є об’єктом зацікавлення громадської думки.

Ринок ресурсів –це ринок, на якому внаслідок взаємодії попиту і пропозиції формуються ціни на працю, капітал і природні ресурси у вигляді заробітної плати, процента і ренти. Ринок виробничих ресурсів існує у двох формах: 1) ринок виробничих ресурсів в умовах досконалої конкуренції та 2) ринок виробничих ресурсів в умовах недосконалої конкуренції. Особливістю ринку ресурсів за досконалої конкуренції є те, що ні покупець, ні продавець не можуть впливати на ціни факторів виробництва, в той час як на ресурсному ринку за недосконалої конкуренції або покупець, або продавець можуть впливати на ціни факторів виробництва.

13.2. Попит на ресурси відповідно до теорії граничної продуктивності

Припустимо, що фірма набуває певний ресурс на конкурентному ринку і продає власний продукт на конкурентному ринку. Похідний характер попиту на ресурси означає, що стабільність попиту на будь-який ресурс буде залежати від: 1) продуктивності ресурсу при створенні блага і 2) ринкової вартості, або ціни, блага, виробленого за допомогою цього ресурсу.

Звідси граничний фізичний продукт ресурсу визначається як зростання обсягу виробництва внаслідок збільшення застосування деякого ресурсу, тоді як кількість усіх інших ресурсів залишається незмінним.

Оскільки попит на ресурси є похідним, виробник повинен знати, який дохід він може отримати від продажу продукції, виробленої за допомогою додаткових ресурсів, а також граничний фізичний продукт ресурсу. Зміна доходу, отриманого внаслідок продажу додаткового продукту, виробленого внаслідок споживання одної одиниці ресурсу, називають граничним продуктом у грошовому виразі, або граничною дохідністю ресурсу (MRP).Тобто це -приріст загального виторгу внаслідок використання кожної додаткової одиниці змінного вхідного фактора. Витрати на придбання кожної додаткової одиниці ресурсу називають граничними витратами на ресурси (MRC).

Для максимізації прибутку фірма повинна використовувати додаткові одиниці будь-якого ресурсу доти, доки кожна наступна одиниця дає більший приріст загального виторгу фірми, ніж приріст її загальних витрат. Отже, можна сформулювати правило використання ресурсів: фірма буде мати прибуток при застосуванні додаткових одиниць ресурсу до тієї точки, в якій граничний продукт у грошовому виразі цього ресурсу дорівнює граничними витратамина ресурс, тобто MRP = MRC.

В умовах досконалої конкуренції крива MRP є кривою попиту на ресурс. Положення цієї кривої залежить від граничної продуктивності ресурсу і ціни продукту. За умов чистої конкуренції ціна продукту постійна; отже, зниження граничної продуктивності – єдина причина того, що крива попиту на ресурс є спадною.

Нисхідний характер кривої попиту на виробничі ресурси завжди спричиняє її перетин з кривою граничних витрат, а точка перетину вказує на оптимальний обсяг застосовуваного фірмою ресурсу.

 

Рис. 13.1. Крива попиту на ресурси за досконалої конкуренції

 

Ступінь нисхідного нахилу кривої попиту на виробничі ресурси залежить від цінової еластичності попиту на фактори виробництва. На величину цінової еластичності попиту на ресурси впливають такі чинники:

1. Цінова еластичність попиту на продукт.

2. Коефіцієнт зниження граничного продукту ресурсу.

3. Взаємозамінність ресурсів.

4. Частка ресурсу у загальних виробничих витратах.

5. Еластичність пропозиції інших ресурсів.

Тепер перейдемо від цінової еластичності попиту на ресурс, яка зводиться до змін в обсязі попиту, до динаміки самого попиту. Зміна ціни ресурсу за інших рівних умов зумовлює переміщення вздовж кривої попиту на ресурси. Але крім ціни даного ресурсу на попит ресурсів впливають ще й інші чинники, які спричиняють зрушення усієї кривої попиту на ресурс. Зміни у попиті на ресурс, тобто переміщення усієї кривої попиту, визначається такими чинниками:

· Зміною у попиті на продукт.

· Зміною продуктивності.

· Цінами і обсягами інших ресурсів.

Якщо ресурси взаємозаміннюють один одного, як, наприклад, праця і капіталу, то зміни у попиті на них будуть визначатися співвідношенням ефекту заміщення та ефекту обсягу виробництва. Ефект заміщення означає, що фірма буде купувати більше того ресурсу, відносна ціна якого знизилася, і навпаки, використовувати менше ресурсу, відносна ціна якого зросла. Отже, зниження ціни капіталу збільшить відносну ціну праці і зменшить попит на працю. Ефект обсягу виробництва існує тоді, коли зміна ціни фактора змінить витрати виробництва і обсяг продукції, що максимізує прибуток, у тому ж напрямі. Зниження ціни на капітал знизить витрати виробництва, збільшить обсяг виробництва, який максимізує прибуток, і збільшить попит на працю.

 

13.3. Галузевий і ринковий попит на ресурс

Галузевий попит на ресурс – це сума обсягів попиту на виробничі ресурси з боку окремих фірм у галузі за кожної можливої ціни на них. Кожна фірма у галузі може придбати більше деякого ресурсу, наприклад, праці, і наростити обсяги виробництва, не впливаючи на ціну. Якщо всі фірми галузі придбають більше послуг праці, то зросте пропозиція благ, внаслідок чого відбудеться зниження їх ціни, що, своєю чергою, спричинить переміщення кривих доходу від граничного продукту ресурсу у кожній фірмі галузі вниз.

Галузевий попит на виробничі ресурси пов’язаний з ринковим попитом на виробничі ресурси. Ринковий попит на виробничі ресурси - це сума обсягів попиту на ресурс усіх галузей за будь-якої ціни на нього. Цінова еластичність ринкового попиту пов’язана з ціновою еластичністю попиту у кожній із галузей, які формують ринок.

 

13.4. Галузева і ринкова пропозиція ресурсів

Визначальним чинником функціонування економіки є праця. Рішення про обсяг пропозиції праці визначається цілим рядом чинників, основними з яких є: ціна праці, тобто заробітна плата, та демографічні чинники. Пропозиція праці – це кількість годин, які люди готові відпрацювати для отримання доходу.

Пропозиція землі та інших природних ресурсів визначається геологічними умовами і не може суттєво змінитися, хоч якість таких ресурсів можна покращити.

Пропозиція капіталу спричинена інвестиціями попереднього періоду, здійснюваними фірмами, домогосподарствами та урядами. В короткотерміновому періоді запас капіталу, як і землі, фіксований, проте в довготерміновому пропозиція капіталу еластична за доходами і процентними ставками.

Коли ринок ресурсів досконало конкурентний, фірма може придбати будь-який обсяг цього ресурсу за фіксованою ціною. Крива пропозиції ресурсу для фірми абсолютно еластична. Оскільки фірма займає лише незначну частку ринку ресурсу, вона може купити будь-яку кількість ресурсу, не впливаючи на його ціну.

Для більшості ресурсів у довготривалому періоді пропозиція перебуває у прямій залежності від цін на ресурси, а крива пропозиції має позитивний нахил. Винятком є пропозиція землі, яка не залежить від ціни, тому крива її пропозиції є вертикальною лінією. У тих випадках, коли дохід від ресурсу зростає, крива пропозиції може стати спадною.

 

Рис. 13.2. Крива пропозиції ресурсу

 

З графіка видно, що на відрізку кривої нижче від точки А пропозиція прямо залежить від цін на ресурси і з підвищенням цін на них має висхідний нахил. На відрізку АВ крива пропозиції абсолютно нееластична і має вертикальний характер. Це – ресурси з фіксованою пропозицією, наприклад, земля. Вище від точки В крива пропозиції вигинається вліво. Це випадки, коли підвищення ціни ресурсу зумовлює значне зростання доходів їх власників, наприклад, у випадках з робочою силою.

Ринкова пропозиція ресурсу визначається як сума обсягів пропозиції усіх ресурсів за кожного можливого рівня їх ціни. Крива ринкової пропозиції ресурсу, як правило, похило прямує догори, оскільки ресурси переважно виробляються за зростаючих граничних витрат.

 

13.5. Визначення оптимального співвідношення ресурсів

У довгостроковому періоді фірми можуть змінювати кількість усіх вхідних ресурсів, тому важливо встановити, яке поєднання ресурсів вибере фірма, якщо всі вони будуть змінними.

Відповідно до теорії граничної продуктивності застосовуються два правила

1. Правило мінімізації витрат.

Для того, щоб виробити будь-який обсяг продукції за такого співвідношення ресурсів, що забезпечують найнижчі витрати, остання гривня, витрачений на кожен ресурс, повинна дати однаковий граничний продукт. Тобто витрати на будь-який обсяг продукції мінімізуються, якщо граничний продукт на гривню вартості кожного застосовуваного ресурсу є однаковим. За наявності двох ресурсів – праці і капіталу – загальні витрати мінімізуються, коли

(13.1)

Іншими словами, мінімізація витрат передбачає пропорційне співвідношення граничних продуктів і цін усіх використовуваних ресурсів. Фірмі, яка поєднує ресурси, порушуючи правило найнижчих витрат, властива Х-неефективність.

2. Правило максимізації прибутку.

Якщо фірма залучає ресурси на конкурентних ринках, вона досягає співвідношення ресурсів, що максимізує прибуток, тоді, коли кожен використовуваний вхідний фактор залучається до тієї точки, в якій його ціна дорівнює його граничному продуктові у грошовому виразі: Р_L = MRP_L, Р_C = MRP_C. Поділивши обидві частини кожного рівняння на відповідні ціни, отримаємо:

= = 1 (13.2)

Такий підхід до ціноутворення на ресурси передбачає, що кожна одиниця кожного ресурсу отримує „винагороду”, яка залежить від внеску цієї одиниці у дохід фірми. Припущення про те, що ресурси отримують винагороду відповідно до їх граничної продуктивності, відоме як теорія граничної продуктивності розподілу.

Якщо всі ринки – і товарів, і ресурсів – є досконало конкурентними, теорія граничної продуктивності передбачає, що гранична дохідність ресурсу дорівнює добутку ціни продукції та величини граничного фізичного продукту. У такій економіці винагорода, яку отримує кожна одиниця кожного ресурсу, дорівнює вартості граничного продукту, а економічна справедливість є однією з істотних ознак конкурентної ринкової системи. Оскільки теорія граничної продуктивності однаково застосовна і до праці, і до капіталу, і до землі, то розподіл усіх доходів можна розглядати як справедливий.

 

Тема 14. Використання ресурсів

14.1. Особливості ринку праці. Заробітна плата

14.2. Ринок землі і природних ресурсів. Економічна рента

14.3. Ринок капіталу і процентна ставка

14.4. Економічний прибуток

14.1. Особливості ринку праці. Заробітна плата

Праця, на відміну від інших факторів виробництва, має унікальні особливості. Головна з них полягає в тому, що праця невіддільна від людини і передбачає присутність її власника на робочому місці (фізичну чи віртуальну) та необхідність врахування соціального та політичного аспекту.

Ринок праці – це сфера взаємовідносин продавців і покупців трудових послуг. Він охоплює як безробітних, так і зайнятих, усю сукупність робочої сили, а тому і весь спектр трудових відносин – проблеми оплати праці, умов праці, трудової мотивації, підготовки і перепідготовки кадрів, стабілізації зайнятості та ін.

Найбільш істотними особливостями ринку праці є:

1. У сучасних умовах ринок праці набуває форми ринку людського капіталу. Людський капітал - це капітал у вигляді розумових здібностей, отриманий внаслідок навчання чи/і практичного досвіду. Це – особлива форма капіталу, невіддільна від його власника, у створення якого потрібні інвестиції. Людський капітал відзначається найменшою, практично нульовою, ліквідністю, тобто здатністю перетворюватися у грошову форму. З цієї причини для інвестицій у людський капітал практично не існує ринку капіталу.

2. Велика насиченість ринку праці інституційними елементами: системою трудового законодавства, службами державного регулювання зайнятості, профспілками, державними програмами у сфері зайнятості та ін.

3. Важливість негрошових аспектів угод на ринку праці, спричинена змінами у структурі суспільних потреб у напрямку задоволення соціальних потреб та потреб самореалізації особистості.

Ці та інші особливості ринку праці проявляються через ціну ресурсу, яка встановлюється на ньому, тобто через заробітну плату. Заробітна плата – це ціна праці і, одночасно, основний вид доходу більшості родин. Вона повинна не лише задовольняти потреби продавця робочої сили, а й членів його сім’ї.

 

14.2. Ринок землі і природних ресурсів. Економічна рента

Загалом економічна рента -це будь-який дохід, віднесений до виробничих затрат, який перевищує його альтернативну вартість. У вужчому значенні економічна рента- це дохід, отриманий за посередництвом будь-якого виробничого ресурсу, пропозиція якого строго обмежена. Фіксована кількість ресурсів відрізняє рентні платежі від інших видів доходів. Такими ресурсами із обмеженою пропозицією є земля та інші природні ресурси.

 

Рис. 14.1. Визначення земельної ренти

Фіксований характер пропозиції землі та інших природних ресурсів означає, що попит – єдиний реальний чинник, що визначає земельну ренту, оскільки пропозиція є пасивною. У такому випадку крива попиту для споживачів є кривою граничного продукту, вираженого у грошовій формі.

Крива пропозиції неземельних ресурсів висхідна, а це означає, що ціни, які платять за такі ресурси, виконують спонукальну функцію. Висока ціна стимулює збільшення пропозиції, а низька ціна спонукає до її зменшення.

Однак інша ситуація із землею. Рента не виконує ніякої стимулюючої функції, бо сукупна пропозиція землі незмінна. Ренту можна було б скасувати, і це ніяк не позначилося б на виробничому потенціалі економіки. З цієї причини економісти розглядають ренту як надлишок, тобто як плату, яка не потрібна в тому розумінні, що вона не забезпечує наявність землі в економіці.

 

14.3. Ринок капіталу і процентна ставка

Капітал є виробничим ресурсом тривалого використання. Під капіталом прийнято розуміти всі засоби виробництва, створені людьми з метою збільшення виробництва товарів та послуг. Останнім часом отримала загальне визнання ідея про те, що капіталом є будь-який актив, фізичний чи людський, який володіє здатністю генерувати потік доходів.

Капітал створюється за рахунок заощаджень, які збільшують можливості споживання у майбутніх періодах внаслідок відносного скорочення поточного споживання.

Розрізняють дві основні форми капіталу:

- фізичний капітал, який являє собою запас виробничих ресурсів, необхідних для виробництва різноманітних благ (машини, інструменти, будівлі, споруди, засоби пересування, запаси сировини);

- людський капітал.

Виділяють дві основні форми виробничого капіталу – основний та оборотний.

Капітал являє собою деякий однорідний фонд, тобто фонд– це величина капіталу в даний момент часу.

Дохід від капіталу може набувати форми прибутку або процентної ставки.

Процентна ставка – це ціна, яку платять за використання грошей. Тобто, процентна ставка – це кількість грошей, яку потрібно заплатити за використання одної гривні упродовж року. Слід взяти до уваги, що гроші не є економічним ресурсом. Гроші самі не здатні виробляти товари або послуги. Підприємці купують можливість застосування грошей. Використовуючи грошовий капітал, керівники підприємств купують фізичні капітальні блага. Процент звичайно розглядають як відсоток від кількості позичених грошей, а не як абсолютну величину.

Загальний попит на гроші містить попит на гроші для операцій і попит на гроші як на активи. Операційний попит перебуває в прямій залежності від рівня номінального ВВП, тоді як попит на активи – в оберненій залежності від процентної ставки. Крива загального попиту на гроші, що характеризує залежність від процентної ставки, спадна.

 

Рис. 14.2. Визначення процентної ставки

 

Пропозиція грошей є вертикальною лінією за припущення, що керівна кредитно-грошова установа встановлює певний обсяг грошової маси (пропозиція грошей) незалежно від ставки процента. В точці перетину кривої попиту на гроші і кривої пропозиції грошей визначають рівноважну ставку процента.

В аналізі ролі процентної ставки в ухваленні інвестиційних рішень припускається, що немає інфляції. Проте якщо інфляція, то слід розрізняти грошову, або номінальну, процентну ставку, і реальну процентну ставку. Номінальна процентна ставка – це ставка процента, що виражена у грошових одиницях поточної вартості. Реальна процентна ставка – це ставка процента, що виражена у грошових одиницях, скоригованих на інфляцію. Реальна процентна ставка дорівнює номінальній мінус рівень інфляції.

Саме реальна, а не номінальна ставка має критично важливе значення при ухваленні інвестиційних рішень.

Хоч задля простоти економісти нерідко оперують однією процентною ставкою, фактично в економіці існує ціла низка процентних ставок. Причинами такого широкого діапазону коливання процентних ставок є:

1.Ризик.

2.Тривалість, або строк, на який надають позику, також впливає на процентну ставку.

3.Розмір позики.

4.Оподаткування.

5.Вади ринку, спричинені розміщенням фірми чи її можливостями.

14.4. Економічний прибуток

Як і у випадку з рентою, економісти тлумачать прибуток у вужчому розумінні, ніж бухгалтери. Для бухгалтера “прибуток” – це те, що залишається від загального виторгу фірми після сплати окремим особам та іншим фірмам вартості матеріалів, капіталу і праці, які отримала фірма. Для економіста таке тлумачення прибутку надто широке і, отже, двозначне. Складність, з позиції економіста, полягає тому, що бухгалтерське тлумачення прибутку враховує лише явні витрати, тобто платежі фірми зовнішнім постачальникам. Це тлумачення залишає поза увагою неявні витрати, тобто платежі за аналогічні ресурси, якими володіє сама фірма і які вона використовує. Іншими словами, бухгалтерське тлумачення прибутку не враховує неявні витрати на заробітну плату, ренту і процент. Економічний, або чистий, прибуток – це те, що залишається після вирахування усіх альтернативних витрат – і явних, і неявних витрат на заробітну плату, ренту, процент та нормальний прибуток – із загального виторгу фірми. Економічний прибуток може бути або додатною величиною, або від’ємною величиною (збитки).

Економіст розглядає прибуток як віддачу на дуже специфічний вид людського ресурсу – підприємницькі здібності. Підприємець виконує такі функції: 1) виявляє ініціативу, щоб поєднати ресурси у виробництві товару або послуги; 2) ухвалює основні нешаблонні рішення в управлінні фірмою; 3) запроваджує нововведення у формі нових продуктів або технологічних процесів; 4) несе відповідальність за економічний ризик, пов’язаний з цими функціями.

Частину віддачі на зусилля підприємця називають нормальним прибутком. Це мінімальний дохід, або платня, що потрібні для утримання підприємця у певній конкретній сфері виробництва. Виплата цього нормального прибутку є витратами. Проте відомо, що загальний виторг фірми може перевищувати її загальні витрати. Цей надлишок, який не є витратами, бо він перевищує нормальний прибуток, потрібний для утримання підприємця в галузі, - привласнює підприємець. Підприємець є претендентом на цей надлишок.

Інновація пов’язана з ініціативою підприємця. Ділові підприємства свідомо запроваджують нові методи виробництва і розподілу, щоб знизити витрати виробництва й освіти нові види продукції з метою збільшення надходжень. Підприємець свідомо намагається змінити співвідношення витрат і виторгу, щоб отримати більший прибуток. Однак невизначеність знову змінює ситуацію. Незважаючи на постійні дослідження ринку, виробництво нових продуктів або модифікація наявних можуть виявитися економічно невиправданими.