Державно-правові концепції італійських мислителів і юристів середньовіччя

На початку II тис., а надто у XII—XIII ст., в Західній Європі з'явилася значна кількість ремесел, стрімко зростала кількість міського населення, формувалися нові суспільні верстви, чиїми заняттями були виготовлення товарів широкого попиту, торгівля, лихварство.

У суспільстві ставало дедалі більше багатих людей, які володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностями та були зацікавлені у стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатного регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охорону власності від феодального свавілля. Відтак виявилася природною поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому визначали роль і призначення держави з її інститутами.

Одна з таких концепцій — вчення італійського мислителя Марсилія Падуанського (між 1275 і 1280—1343), викладене у творі "Захисник миру" (1324—1326 pp.). Автор заперечував феодальну роздробленість тогочасної держави, а церкву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував підкорити її світській владі та обмежити сферу впливу, звузивши її до вирішення проблем духовного життя людей.

Мислитель уважав, що держава з'являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: від сім'ї до роду, від роду до племені, від племені до міста, і остання стадія — суспільний договір про утворення держави.

Держава є виразником політичної влади, а її джерелом — народ. Навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.

Але Марсилій Падуанський, як ідеолог багатих верств населення, до категорії "народ" відносив не всіх людей, а лише "кращих" представників.

Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на задоволення своїх особистих інтересів, як у ремісників, рільників, торговців.

Політичний мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, зосібна, релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкретними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої категорії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.

Марсилій Падуанський у своєму вченні передбачав і механізм законотворчої діяльності за участю представників народу, що їх спеціально для цього обирають.

Важливою була думка мислителя про верховенство закону в державі. Йому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі. Піддаючи аналізові форми державного устрою, найбільш вдалою, здатною убезпечити людей та їхні інтереси мислитель уважав монархію.

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Ба більше — він уважав досконалішою державу, де монарх теж обирається!

Роздумуючи про законодавчий процес і виконання законів, Марсилій Падуанський фактично підійшов до проблеми поділу цих двох гілок влади в державі. Причому зазначав, що обранці народу, які ухвалюють закони, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона повинна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця.

Визначні положення вчення Марсилія Падуансь-кого про природне походження держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і розподіл повноважень різних інститутів держави мали велике значення для формування і розвитку буржуазних державно-правових концепцій.

Значний внесок у розвиток цих концепцій зробили середньовічні юристи. У ті часи професійне розуміння права багато в чому спиралося на положення римського права. Незважаючи на падіння Римської імперії, римське право було досить поширеним у багатьох народів Європи. Одним із напрямків дослідницької роботи різних юридичних шкіл X—XI ст. стало порівняння чинного в конкретній країні права з римським правом, виявлення прогалин у правовому полі та пропозиції щодо їх ліквідації впровадженням норм римського права.

Відтоді норми римського права зробились універсальними, розуміння сутності права знову звелося до ідеї справедливості та пов'язаних із нею природно-правових уявлень.

Подібні дослідницькі підходи, коли справедливість вважалася критерієм усякого права, використовувалися павійською, равеннською та римською школами права, які започаткували теорію природного права нового часу. На початку XII ст. юрист Інерій (між 1055—60 — до 1130) заснував школу глосаторів, основним напрямком діяльності якої стало тлумачення Дигест Юстиніана.

Результати творчої діяльності представників цієї течії, видані окремим збірником у середині XIII ст., використовувалися судами як джерело чинних правових норм.

Діяльність глосаторів сприяла викоріненню суб'єктивізму в розгляді конкретних судових справ, утверджувала в суспільній свідомості та юридичній практиці пріоритет правових норм і законів держави. У згаданому збірнику зазначалося, що, розглядаючи конкретні порушення встановлених державою норм, судді мусили відновлювати справедливість згідно з приписами законів, а не моральних норм суспільства.

У XIII—XIV ст. середньовічна юридична думка Італії знову повернулася до ідеї природного права і вчень римських юристів, приділяючи основну увагу їх коментуванню та роз'ясненню.

Природне право в уявленні нової юридичної течії — постглосаторів було правом вищої категорії, вимогам якого повинні були відповідати норми права, прийняті державою. Ідеолог цієї течії Луллій Раймунд (1234—1315) навіть радив юристам перевіряти на відповідність природному праву писані закони та, якщо останні йому не відповідали, не користуватися ними для відновлення справедливості, а керуватися принципом розумної необхідності. Деякі прибічники цієї правової ідеології вважали природне право більш важливим у суспільному житті, ніж владу правителя.

В історії вчень про державу і право з XVI ст. відома гуманістична школа права, представники якої приділяли значну увагу дослідженню джерел римського права і погодженню його з нормами чинного національного права, що регулювало якісно нові суспільні відносини. Прибічники цієї школи заперечували феодальну роздробленість, генерували ідею централізованої держави з єдиним кодифікованим законодавством; пропонували нормативно передбачити загальну свободу, скасувати кріпосництво, забезпечити зверхність закону в суспільстві.

Політико-правові ідеї середньовічних юристів, зокрема представників гуманістичної школи права, багато в чому стали базою для становлення теорій буржуазного права.

ЛІТЕРАТУРА

Богош Ю. Фома Аквинский. — М., 1975.

Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание "Изборников 1073—1076 годов". — К., 1990.

Горский В. С. Образ истории в "Слове о законе и благодати" Иллариона // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К., 1987. — С. 39—50.

Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. — К., 1993.

Данило Заточеник. Слово Данила Заточеника, що написав він князю своєму Ярославу Володимировичу // Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993. — С. 30—37.

Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993. — С. 27.

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1995.

История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1983.

Клевченя А. С. Социально-политические идеи в творчестве Кирилла Туровского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья: Сб. науч. трудов. — К., 1988. — С. 185—194.

Мильков В. В. "Слово о законе и благодати" Иллариона и теория "казней Божьих" // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К., 1987. — С. 50—57.

Нерсесянц В. С. Право и закон. — М., 1983.

Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф, К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995. — С. 13—19.

Шульженко Ф. П. Держава і право у суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К., 1995. — С. 5—12.