ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан її наукової розробленості, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання дослідження, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ „Проблеми теорії суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування”складається з трьох розділів і присвячений дослідженню особливостей правовідносин у сфері місцевого самоврядування, виявленню їх характерних рис та різновидів; розкрито поняття та надано видову характеристику суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, досліджено принципи закріплення та реалізації їх правосуб’єктності.

У підрозділі 1.1.„Правовідносини у сфері місцевого самоврядування: характерні риси та різновиди” розглядаються особливості правовідносин у сфері місцевого самоврядування як самостійного виду конституційно-правових відносин, виявлені їх характерні риси та здійснено класифікацію.

Розглядаючи місцеве самоврядування як неодмінний елемент демократичного конституційного ладу, специфічну форму народовладдя, засіб здійснення прав і свобод людини та інститут, який є організаційно та функціонально відокремленим в системі публічної влади, автор робить висновок, що місцеве самоврядування є складною системою конституційно-правових відносин, які мають суб’єкти, об’єкти та відповідний зміст, що обумовлюється характером правового зв’язку між суб’єктами даних відносин.

У дисертації, через призму існуючих у сучасній конституційно-правовій науці поглядів на поняття та зміст конституційно-правових відносин, робиться висновок, що правовідносини, які виникають у сфері місцевого самоврядування займають центральне місце безпосередньо в механізмі правового регулювання місцевого самоврядування. Саме через дані правовідносини відповідні норми конституційного права, що покликані їх регулювати, із абстрактних конструкцій трансформуються у реально життєві і набувають таку форму втілення як права і обов’язки суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування взагалі та суб’єктів місцевого самоврядування зокрема.

На думку автора, правовідносини у сфері місцевого самоврядування – це суспільні відносини, які виникають між відповідними суб’єктами конституційного права переважно з приводу безпосереднього або опосередкованого вирішення питань місцевого значення, породжують права і обов’язки учасників цих відносин у сфері місцевого самоврядування, частково носять публічно-владний характер та регулюються комплексом норм права публічно-приватного характеру. Їх основними рисами є: 1) суб’єктна специфіка – можливість участі в даних правовідносинах особливих суб’єктів конституційного права, наприклад територіальної громади; 2) об’єктна специфіка – подвійний характер об’єкта даних правовідносин; 3) певні територіальні межі існування, обумовлені межами певних адміністративно-територіальних одиниць; 4) функціонально-цільова специфіка даних правовідносин обумовлена сферою забезпечення здійснення управління справами місцевого значення (вирішення питань місцевого значення); 5) публічно-владна обумовленість значної кількості цих правовідносин, які є сферою реалізації публічно-владних повноважень певними суб’єктами.

Класифікувати правовідносини, які виникають у сфері місцевого самоврядування можна за різними критеріями, зокрема за: 1) цільовим призначенням – установчі, регулятивні та правоохоронні правовідносини; 2) складом учасників – двосторонні або багатосторонні правовідносини; 3) характером питань місцевого значення: правовідносини у господарсько-економічній сфері, правовідносини у соціальній і гуманітарно-культурній сфері, правовідносини у сфері адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку; 4) часом існування правовідносини поділяються на тимчасові (обмежені певним терміном) і постійні (безстрокові); 5) характером формально-юридичного закріплення – матеріальні та процесуальні; 6) сферою правового регулювання можна виділити публічно-правові відносини – суспільні відносини, які регулюються виключно нормами публічно-правових галузей права (конституційне право, адміністративне право, фінансове право тощо), приватноправові які регулюються виключно нормами приватноправових галузей права (наприклад, цивільне право) та змішані, передбачають комплексне правове регулювання або регулювання комплексними галузями права (наприклад, земельним правом); 7) змістом – позитивні та конфліктні.

Враховуючи завдання дисертаційного дослідження найбільш важливою вважаємо класифікацію правовідносин у сфері місцевого самоврядування за їх суб’єктною особливістю. На нашу думку, проведення такої класифікації дозволяє виділяти: 1) зовнішні правовідносини – дані правовідносини виникають між безпосередніми суб’єктами місцевого самоврядування (територіальними громадами, органами місцевого самоврядування та ін.) та суб’єктами, які не є суб’єктами системи місцевого самоврядування (наприклад, органами державної влади). Такі правовідносини виникають, наприклад, з приводу делегування повноважень, здійснення контролю органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади тощо; 2) внутрішні правовідносини – дані правовідносини виникають між суб’єктами місцевого самоврядування з приводу забезпечення реалізації права на вирішення питань місцевого значення, тобто правовідносини які виникають з приводу реалізації безпосереднього та представницького народовладдя на локальному рівні (наприклад, правовідносини з приводу проведення місцевого референдуму). До цих же відносин слід віднести відносини, які виникають з приводу задоволення локальних життєвих потреб між суб’єктами місцевого самоврядування та підприємствами, організаціями та установами, що діють на території певної адміністративно-територіальної одиниці.

Упідрозділі 1.2. „Поняття та види суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування” доводиться, що складність та комплексність суспільних відносин, які виникають у сфері місцевого самоврядування і потребують ефективного правового регулювання, частково обумовлюється складністю суб’єктного складу даних правовідносин.

Важливість дослідження питання щодо суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування обумовлюється кількома чинниками. По-перше, для виникнення, зміни та припинення правовідносин у сфері місцевого самоврядування, окрім волі держави, яка може знаходити свій прояв у нормах Конституції та законодавства, вирішальне значення має індивідуалізована (персоніфікована) воля різноманітних недержавних суб’єктів, які, вступаючи у відповідні правовідносини, забезпечують конкретизацію права на вирішення питань місцевого значення та його реалізацію. При цьому, згода держави на вступ недержавних суб’єктів у подібні правовідносини не потрібна і вона повинна всебічно сприяти забезпеченню можливості реального доступу даних суб’єктів до публічно-владних відносин, які виникають на локальному рівні. По-друге, конституційне право наділяє правосуб’єктністю велике коло учасників суспільних відносин, у тому числі відносин, які виникають у сфері місцевого самоврядування. Тому особливістю цих правовідносин є їх явно виражена полісуб’єктність, яка обумовлюється комплексним характером місцевого самоврядування; його цілями, досягнення яких можливе лише із зверненням до всіх сфер місцевого життя: економічної, фінансової, соціальної, культурної, комунального господарства тощо.

У зв’язку з цим у дисертації звертається увага на співвідношення таких понять як “суб’єкт конституційного права”, “суб’єкт місцевого самоврядування” і “суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування”, при цьому, акцент робиться на тому, що такі правовідносини є різновидом конституційно-правових відносин. Так, “суб’єкт конституційного права” – це поняття яке відображає правову абстракцію, а саме, ми можемо говорити про суб’єкт конституційного права як абстрактного учасника абстрактних конституційних правовідносин. Конституційне право, закріплюючи за тією чи іншою особою певні права і обов’язки, тим самим перетворює цю особу в суб’єкт конституційного права. Отже, для того, щоб констатувати, що той або інший феномен виступає як суб’єкт конституційного права, необхідно, щоб у наявності існувала певна система конституційно-правових норм, яка б розглядала дане явище саме, як вказаний суб’єкт, регулюючи його відносини до інших суб’єктів, тобто до інших центрів, з якими норма конституційного права пов’язує відповідні права і обов’язки. Іншими словами, суб’єкт конституційного права – це потенційний, суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування, який може бути лише носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. “Суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування” – це поняття, яке характеризує такий стан суб’єкта конституційного права, за якого він вже вступив на етап реалізації своєї загальної конституційної правосуб’єктності в частині, що дозволяє вступати йому в подібні відносини. Тобто, суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування – це реальний учасник вказаних відносин, в яких він намагається реалізувати надані йому конституційним законодавством права і обов’язки у сфері місцевого самоврядування. “Суб’єкт місцевого самоврядування” – це поняття комплексного характеру, яке характеризує правові та владні особливості суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування. Отже, суб’єкт місцевого самоврядування – це публічно-владний суб’єкт конституційного права, який зі вступом до правовідносин прагне реалізувати функції і повноваження місцевого самоврядування.

До особливостей суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування відносяться, по-перше, те, що деякі із них можуть вступати лише у правовідносини у сфері місцевого самоврядування (наприклад, суб’єкти місцевого самоврядування) і виступати носіями прав і обов’язків, які передбачені лише законодавством про місцеве самоврядування. Так поза дією конституційно-правових норм, які регламентують порядок здійснення місцевого самоврядування неможливе функціонування територіальних громад, їх органів тощо. Конституційна правосуб’єктність даних суб’єктів реалізується лише у правовідносинах, що виникають у сфері місцевого самоврядування. Щодо специфіки інших суб’єктів, то необхідно відзначити, що зміст їх правосуб’єктності не обмежується можливістю виступати суб’єктами правовідносин у сфері місцевого самоврядування (органи державної влади, об’єднання громадян тощо). По-друге, велика кількість суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування так чи інакше беруть участь в процесі здійснення місцевого самоврядування, у вирішенні питань місцевого значення або сприяють здійсненню місцевого самоврядування. І, по-третє, ознакою більшості суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування є здатність приймати загальнообов’язкові владні рішення загальнодержавного або локального значення.

Оскільки суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування – це завжди і суб’єкт конституційного права, то його загальну характеристику необхідно пов’язувати із особливим юридичним атрибутом – конституційною правосуб’єктністю (правоздатністю, дієздатністю, деліктоздатністю), який надає можливість брати участь у різних правовідносинах. Суто в юридичному значенні правосуб’єктність виступає як забезпечена законодавством можливість того чи іншого суб’єкта бути носієм та реалізатором суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у сфері місцевого самоврядування. Тобто, наявність правосуб’єктності обумовлює наявність своєрідного “права на права” у сфері місцевого самоврядування та обумовлює правові зв’язки суб’єктів, зміст яких є передумовою реалізації прав та виконання обов’язків.

Особливість правосуб’єктності у сфері місцевого самоврядування полягає в тому, що її можна розглядати як видову статусну категорію, так і у вигляді родової (універсальної) характеристики конституційно-правового статусу суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування. При цьому, в конституційно-правовому розрізі правосуб’єктність умовно може бути представлена принаймні чотирма її видами – загальногалузевою (здатністю бути суб’єктом конституційного права взагалі), інституційною (до такої правосуб’єктності відноситься правосуб’єктність у сфері місцевого самоврядування як одного з інститутів конституційного права), спеціальною (наприклад, правосуб’єктність виборчих комісій) і конкретизованою або факторизованою (правосуб’єктність у конкретних конституційних правовідносинах, яка залежить не тільки від наявності право- і дієздатності суб’єкта, але й від настання відповідних юридичних фактів).

У підрозділі 1.3. „Принципи закріплення та реалізації правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування” розглядаються особливості функціонування суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування на основі аналізу принципів їх правосуб’єктності або базисних, первісних засад його існування та прояву у реальних правовідносинах, які опосередковують закономірність такого існування і взаємний зв’язок з іншими правовими явищами.

Відзначаючи складний характер суб’єктного складу правовідносин, які виникають у сфері місцевого самоврядування, розглядаються принципи правосуб’єктності окремих суб’єктів даних правовідносин або принципи реалізації правосуб’єктності їх статусу даних суб’єктів, умовно виокремлюючи при цьому загальні принципи правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування або принципи закріплення правосуб’єктності цих суб’єктів.

Зокрема виділяються такі загальні принципи правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, які відображають визначальні характеристики даного правового явища та мають значення для виокремлення засад закріплення правосуб’єктності різноманітних суб’єктів права як суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування: принцип системної наповненості (комплексності) правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування; принцип повноти прав і обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування; принцип законодавчої закріпленості (легальності) правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, принцип реальності і гарантованості правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування; принцип публічно-владної обумовленості правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування; принцип правової законності та принцип динамізму правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування.

Розглянувши принципи закріплення правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, досліджуються принципи реалізації правосуб’єктності окремих суб’єктів, які обумовлюють особливості участі даних суб’єктів у вказаних правовідносинах. При цьому, в даному випадку мова йде лише про активних суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, а саме громадян та органи публічної влади. Серед таких принципів пропонується виділяти наступні: принцип публічності компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування ; принцип побудови окремої компетенції як складової частини цілого; принцип гарантованої самостійності компетенції; принцип забезпечення погодженості компетенцій; принцип регулювання взаємовпливу компетенцій; принцип обґрунтованого співвідношення компетенцій; принцип системного забезпечення компетенції; принцип транспарентності реалізації компетенції органів публічної влади; принцип оптимальної процесуалізації компетенції органів публічної влади; принцип поєднання централізації, децентралізації та деконцентрації публічно-владних повноважень; принцип забезпечення реального правового захисту прав і свобод людини; принцип неупередженості діяльності органів публічної влади щодо громадян.

Серед інших принципів реалізації конституційно-правового статусу громадян у правовідносинах, що виникають у сфері місцевого самоврядування виокремлюються принцип вільного волевиявлення громадян та забезпечення його самостійності; принцип поєднання матеріальної і процесуальної наповненості правосуб’єктності громадян; принцип рівності прав і свобод громадян; принцип відносного узгодження особистих інтересів та інтересів територіальної громади; принцип активної участі (ініціативності) громадян у місцевому самоврядуванні; принцип партиципації членів територіальних громад у громадському житті тощо.

Розділ другий „Особливості правосуб’єктності окремих суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування”складається з п’яти підрозділів та присвячується дослідженню правосуб’єктності окремих суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування.

У підрозділі 2.1. „Правосуб’єктність соціальних спільностей у сфері місцевого самоврядування” розглядаються особливості правосуб’єктності таких суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, як народ; нації, народності, етнічні групи; територіальна громада та інші соціальні групи. Доводиться, що соціальні спільності як суб’єкти правовідносин у сфері місцевого самоврядування мають такі особливості: 1) певна самоврядна природа – здатність до реального самоврядування; 2) здатність до безпосередньої участі у правовідносинах – використання власних юридично значущих ресурсів для реалізації прав владного характеру у відповідних правовідносинах; 3) первинність за значимістю щодо різних організаційних утворень, в тому числі органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 4) індивідуалізована обумовленість – участь таких суб’єктів у правовідносинах залежить від конкретизованого прояву волі окремих індивідуумів; 5) абстрактність законодавчого закріплення прав та обов’язків – вони чи взагалі не формулюються в законодавстві, чи визначаються за допомогою загальної формули; 6) усічення сфери участі у правовідносинах – як правило, це сфери реалізації безпосереднього народовладдя в загальнодержавному або локальному масштабі; задоволення етнічних інтересів різного характеру; реалізація права комунальної власності.

Правосуб’єктність народу за своїми властивостями не можна розглядати як подібний (ідентичний) атрибут правового статусу інших суб’єктів конституційно-правових відносин і носить усічений характер. Оскільки право народу здійснювати державну владу опосередкується через органи державної влади, то мова в цьому випадку йде про наявність у народу лише такого елементу правосуб’єктності як правоздатність. При цьому зміст абстрактної дієздатності народу стає основою конкретизованої правосуб’єктності органів державної влади і держави в цілому. На рівні місцевого самоврядування правосуб’єктність народу має складні прояви і проходить подвійне опосередкування: 1) безпосереднє право народу на здійснення влади трансформується в право територіальних громад та створюваних ними органів, як локальних представників народу на реалізацію самоуправлінської влади в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць; 2) волевиявлення народу, знаходить своє вираження через органи державної влади, які в свою чергу можуть впливати на правову регуляцію відносин, які виникають у сфері місцевого самоврядування та вступати в правовідносини у вказаній сфері від імені всього народу. Тому народ можна вважати суб’єктом правовідносин у сфері місцевого самоврядування з особливою усіченою правосуб’єктністю установчо-владного характеру.

У дисертації доводиться, що первинність територіальної громади як суб’єкта місцевого самоврядування не обумовлює первинність його правосуб’єктності. Більш того, ми висловлюємо думку щодо вторинності правосуб’єктності територіальної громади, при цьому слід зазначити, що така особливість правосуб’єктності територіальної громади не вказує на відсутність її (правосуб’єктності територіальної громади) як самостійного соціально-юридичного атрибута або включення даної правосуб’єктності до складу правосуб’єктності інших суб’єктів конституційного права.

Особливості правосуб’єктності територіальної громади полягають у наступному: 1) право територіальної громади на вирішення питань місцевого значення є проявом народовладдя на локальному рівні, отже йдеться про те, що правосуб’єктність територіальної громади є вторинною (не за значенням, а за змістом) щодо правосуб’єктності народу; 2) найчастіше здійснення того чи іншого права територіальної громади (наприклад, права формування відповідних органів місцевого самоврядування) залежить від реалізації чи не реалізації того чи іншого права громадянами, які є мешканцями відповідної адміністративно-територіальної одиниці (членами територіальної громади), а, отже, можлива така ситуація, коли члени територіальної громади, відмовляючись від реалізації власних прав (наприклад, активних та, особливо, пасивних, виборчих прав), залишає територіальну громаду без дієздатності; 3) на відміну від правосуб’єктності інших суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування, правосуб’єктність територіальної громади не залежить від часових та ситуативних обмежень, тобто не можливо встановити момент у часі або подію (ситуацію), з настанням яких виникає або припиняється правосуб’єктність територіальної громади.

У підрозділі 2.2. „Правосуб’єктність фізичних осіб у сфері місцевого самоврядування”доводиться, що здійснення реформи місцевого самоврядування, глибокі економічні і політичні перетворення у суспільстві і формування на цій основі оновленої демократичної системи здійснення публічної влади на державному та локальному рівнях самим безпосереднім образом пов’язані з розробкою і практичною реалізацією принципово нових підходів до закріплення змісту правосуб’єктності людини та її реалізації для вирішення як загальнодержавних, так і місцевих проблем у даній сфері. Належне закріплення та реалізація правосуб’єктності людини і громадянина у сфері місцевого самоврядування – це: 1) засіб, інструмент реалізації самоврядування народу, включаючи реформування місцевого самоврядування; 2) всебічне збагачення і надійне гарантування прав людини і громадянина всіх жителів і, таким чином, кожного громадянина України; 3) найважливіша ознака державної і муніципальної демократії.

Автор вважає, що на відміну від конституційно-правового статусу громадян, який носить загальний характер, члени територіальної громади мають спеціальний правовий статус (“правовий модус”), який передбачає, що громадянин на рівні місцевого самоврядування реалізує лише частину свого загального конституційно-правового статусу. При цьому, право громадян на місцеве самоврядування, входить до категорії загальних конституційних прав громадян, а отже і до загальної конституційної правосуб’єктності. Однак, реалізації даного права викликає до життя спеціальну правоздатність і, відповідно, дієздатність громадян у сфері місцевого самоврядування. Фактично загальне право на місцеве самоврядування трансформується в суб’єктивні права, характеризувати які можна лише з урахуванням мети вступу громадян у правовідносини у сфері місцевого самоврядування та їх об’єкта.

Характеризуючи таке явище як правовий модус членів територіальної громади необхідно відзначити, що він має свої особливості і відрізняється від правового модусу, який окремі дослідники використовують для характеристики спеціальної правосуб’єктності громадян, що намагаються отримати певну посаду в органах державної влади. Для членів територіальної громади не є важливим наявність певної професії, навичок, знань, складання іспитів тощо. В даному випадку на перший план виходять: осмислення громадянином своєї приналежності до конкретної територіальної громади; високий рівень політико-правової свідомості; бажання зіставляти власні інтереси із інтересами місцевих мешканців; активна громадська позиція щодо участі у вирішенні справ місцевого значення. Наявність цих рис, в деяких випадках може відігравати найголовнішу роль в обумовлені існування або, навіть, самообмеження спеціальної дієздатності громадян у сфері місцевого самоврядування.

Оскільки член територіальної громади – це первинна “клітина”, що обумовлює існування і необхідність реалізації суб’єктивного права замість неї вступати в правовідносини у сфері місцевого самоврядування не може ніхто (крім випадків реалізації колективних прав), як це можливо, наприклад, для територіальної громади. У зв’язку з цим робиться висновок, що саме громадянин як житель села, селища, міста є первинним індивідуальним суб’єктом місцевого самоврядування. Вважаємо, що разом із первинним колективним суб’єктом місцевого самоврядування – територіальною громадою, первинним індивідуальним суб’єктом місцевого самоврядування необхідно визнати фізичних осіб у різних громадянських станах (громадян, апатридів, іноземців тощо), з урахуванням особливостей їх правосуб’єктності.

У підрозділі 2.3. „Правосуб’єктність держави та адміністративно-територіальних одиниць у сфері місцевого самоврядування” досліджуються особливості конституційно-правового статусу держави та адміністративно-територіальних одиниць як учасників правових відносин у сфері місцевого самоврядування.

Доводиться, що наявність у держави правосуб’єктності у сфері місцевого самоврядування, обумовлюється як реальною можливістю держави взагалі виступати суб’єктом конституційного права, так і наявністю у неї конкретних функцій (напрямів і видів діяльності) у сфері місцевого самоврядування. Адже обсяги і можливості державного впливу на місцеве самоврядування настільки великі, що дозволяють у числі інших внутрішніх функцій держави класифікувати діяльність держави в сфері місцевого самоврядування як її функції.

Особливістю правосуб’єктності держави є її похідний (вторинний) щодо правосуб’єктності народу характер. Базовими критеріями для визначення характеру правосуб’єктності держави є наявність наступних ознак: 1) державний суверенітет, який передбачає верховенство, повноту і неділимість державної влади усередині країни та незалежність в міжнародних відносинах і є прямим наслідком делегуванням народом публічно-владних повноважень для реалізації на всій території України на рівень органів держави. Головним проявом державного суверенітету слід вважати монополію держави (як представника народу) на прийняття загальнообов’язкових правил поведінки – норм права, в тому числі тих, які регулюють суспільні відносини, які виникають у сфері місцевого самоврядування та забезпечення примусовою силою їх виконання, а отже і створення необхідних умов правоохорони правовідносин у сфері місцевого самоврядування і захисту прав їх суб’єктів; 2) територіальна цілісність (єдність), яка передбачає що державна влада розповсюджується на всю територію держави, включаючи всі без винятку адміністративно-територіальні утворення (одиниці), а отже і реальну можливість держави в будь-який момент стати учасником правовідносин у сфері місцевого самоврядування. У державно-організованому суспільстві територіальна організація влади та населення обумовлена багатоцільовим призначенням самої території: як неодмінного атрибуту держави, складової частини матеріальної основи суверенітету народу, просторової основи реалізації внутрішніх функцій держави та участі громадян у здійсненні народовладдя, реалізації ними своїх прав, свобод та обов’язків, у тому числі й за місцем проживання; 3) поділ державно-владних повноважень у відповідності із трьома гілками влади: законодавчої, виконавчої і судової, що обумовлює існування відповідних органів державної влади.

Робиться висновок, що правосуб’єктність держави у сфері місцевого самоврядування – це складне явище опосередкованого характеру, яке проявляється в повноваженнях органів державної влади. Тому, визнаючи наявність у держави такого атрибуту як правосуб’єктність у сфері місцевого самоврядування, ми визначаємо її як субправосуб’єктність або правосуб’єктність пасивного характеру, яка може знаходити своє відображення лише у правосуб’єктності легітимних представників держави.

Щодо визначення особливостей правосуб’єктності адміністративно-територіальних одиниць, то якщо для інших суб’єктів конституційного права визначальним атрибутом є конституційна правосуб’єктність, то для територіальних утворень таким атрибутом є її владно-структурна організація, оскільки влада (в особі її органів) передбачає і правоздатність і дієздатність, і деліктоздатність в юридичному смислі цього слова. Тому, як і для держави, для адміністративно-територіальних одиниць специфічними атрибутами, які характеризують особливості їх правосуб’єктності у сфері місцевого самоврядування є: 1) обов’язкова наявність легітимізованої владно-структурної організації, яка опосередковує реалізацію відповідних прав і обов’язків; 2) наявність об’єктивно існуючих (народ, територіальні громади) або спеціально створюваних суб’єктів (органів публічної влади), через які дані суб’єкти здатні (можуть) вступати у правовідносини.

У підрозділі 2.4. „Правосуб’єктність органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування) та їх посадових осіб у сфері місцевого самоврядування”досліджуються особливості правосуб’єктності органів державної влади і органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері місцевого самоврядування. Представляючи собою організаційно-оформлений базис, безпосередній осередок владних повноважень держави або організаційний елемент системи місцевого самоврядування, органи публічної влади у сфері місцевого самоврядування, знаходяться між собою та з іншими суб’єктами в постійних юридичних зв'язках, що спираються не на конкретні правовідносини, а на абстрактні норми права. На відміну від держави та адміністративно-територіальних одиниць дані суб’єкти правовідносин у сфері місцевого самоврядування мають правосуб’єктність активного характеру, яку обов’язково необхідно розглядати у зв’язку із вимогами, які поставлені перед загальною системою або органів державної влади, або органів місцевого самоврядування.

Визначення особливостей правосуб’єктності органів державної влади і органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб дозволило автору зробити висновок, що правосуб’єктність органів державної влади і органів місцевого самоврядування слід характеризувати як трансправосуб’єктність, оскільки, як перші, так і інші є легітимними представниками певних соціальних спільнот (народу та територіальної громади), і, крім того, органи державної влади представляють державу, а органи місцевого самоврядування – адміністративно-територіальну одиницю. Тобто, права і обов’язки інших суб’єктів конституційного права трансформуються в повноваження органів, які їх представляють і, відповідно, опосередковують їх правосуб’єктність.

Природа правосуб’єктності органів державної влади і органів місцевого самоврядування полягає в тому, що вона є компетенційною або статутною. Отже право- і дієздатність публічно-владних органів виникають одночасно і існують нерозривно одна від іншої.

Можливість органів державної влади і органів місцевого самоврядування або посадових осіб мати і використовувати права та здійснювати обов’язки у правовідносинах, що виникають у сфері місцевого самоврядування виникає з моменту обрання або утворення даних органів та прийняття нормативного документу, який закріпив би правові основи їх діяльності. Тобто, моментом, з якого виникає правосуб’єктність у органа державної влади чи органа місцевого самоврядування та їх посадових осіб – є їх інституціоналізація або затвердження посади з відповідними повноваженнями.

Правосуб’єктність органів публічної влади та їх посадових осіб носить функціональний (ролевий) характер, тобто вона обмежена функціональною спрямованістю діяльності того чи іншого представника публічно-владного апарату.

Участь окремих органів державної влади та посадових осіб носить ситуаційний характер (наприклад, участь омбудсмана, більшою мірою органів судової влади). Тому їх правосуб’єктність у сфері місцевого самоврядування може бути охарактеризована як ситуаційна правосуб’єктність, тобто правосуб’єктність, яка залежить від виникнення конкретної ситуації та, відповідно, необхідності владного реагування (наприклад, порушення прав і свобод громадян; виникнення компетенційних спорів між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування тощо).

У підрозділі 2.5. „Правосуб’єктність інших суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування”досліджуються особливості правосуб’єктності суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування з невладною правовою природою, або суб’єктів так званого „третього сектору”, організаційні структури якого по суті є одними з найпоширеніших суб’єктів місцевого самоврядування. Це організації, що утворюються за власною ініціативою засновників, незалежно від волі органів влади чи посадових осіб, без мети одержання прибутку для його перерозподілу між учасниками організацій. Також у підрозділі висвітлюються особливості правосуб’єктності таких суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування як підприємства, установи, організації.

Головними, спільними для всіх організацій „третього сектору” ознаками є: 1) недержавний характер організації; 2) самоврядування; 3) добровільність; 4) некомерційність; 5) неприбутковість; 6) корисність організації. Зокрема, аналізуються такі види організацій із спеціальними ознаками, характерними для всіх країн демократичного устрою. Це політичні партії, громадські організації, професійні спілки, релігійні організації та церкви, органи громадського самоврядування населення, добровільні страхові та пенсійні фонди, кооперативи споживачів, кредитні спілки, бізнес-асоціації, громадські лікарні, школи, музеї, бібліотеки тощо.

Також звернуто увагу на особливості правосуб’єктності таких суб’єктів правових відносин у сфері місцевого самоврядування як асоціації та інші об’єднання органів місцевого самоврядування. Утворення муніципальних асоціацій (союзів), які включають у себе на добровільній основі органи місцевого самоврядування України різних рівнів, є виявом їхньої загальної правосуб’єктності і переконливим свідченням їхнього потужного інтеграційного потенціалу, що є характерною рисою як самих територіальних громад, так і органів місцевого самоврядування, що вони формують.

У підрозділі розкриваються особливості правосуб’єктності таких суб’єктів правових відносин у сфері місцевого самоврядування як підприємства, установи, організації, які знаходяться в комунальній власності, а також некомунальні суб’єкти господарювання.

У висновках автор формулює найсуттєвіші результати дослідження, що зумовили самостійність та значимість роботи, наводяться теоретичні узагальнення, що містять нове вирішення наукового завдання щодо особливостей конституційної правосуб’єктності окремих суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування.

Правовідносини у сфері місцевого самоврядування – це суспільні відносини, які виникають між відповідними суб’єктами конституційного права переважно з приводу безпосереднього або опосередкованого вирішення питань місцевого значення, породжують права і обов’язки учасників цих відносин у сфері місцевого самоврядування, частково носять публічно-владний характер та регулюються комплексом норм права публічно-приватного характеру.

Основними рисами правовідносин у сфері місцевого самоврядування є: 1) суб’єктна специфіка – можливість участі в даних правовідносинах особливих суб’єктів конституційного права, наприклад територіальної громади; 2) об’єктна специфіка – подвійний характер об’єкта даних правовідносин; 3) певні територіальні межі існування, обумовлені кордонами певних адміністративно-територіальних одиниць; 4) функціонально-цільова специфіка, яка обумовлена сферою забезпечення здійснення управління справами місцевого значення (вирішення питань місцевого значення); 5) публічно-владна обумовленість значної кількості даних правовідносин, які є сферою реалізації публічно-владних повноважень певними суб’єктами.

Аналіз та співвідношення таких понять як “суб’єкт конституційного права”, “суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування” та “суб’єкт місцевого самоврядування” дозволило зробити висновки, що “суб’єкт конституційного права” є поняттям узагальнюючого характеру, яке характеризує можливість будь-кого виступати суб’єктом правовідносин у сфері місцевого самоврядування, у випадку наявності у нього конституційної правосуб’єктності. Отже, суб’єкт конституційного права – це носій загальногалузевої конституційної правосуб’єктності, яка передбачає реальну можливість вступу до правовідносин у сфері місцевого самоврядування в якості однієї із сторін. “Суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування” – це поняття, яке характеризує такий стан суб’єкта конституційного права, за якого він вже вступив на етап реалізації своєї загальної конституційної правосуб’єктності в частині, що дозволяє вступати йому в подібні відносини. Тобто, суб’єкт правовідносин у сфері місцевого самоврядування – це реальний учасник вказаних відносин, в яких він намагається реалізувати надані йому конституційним законодавством права і обов’язки у сфері місцевого самоврядування. “Суб’єкт місцевого самоврядування” – це поняття комплексного характеру, яке характеризує правові та владні особливості суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування. Отже, суб’єкт місцевого самоврядування – це публічно-владний суб’єкт конституційного права, який зі вступом до правовідносин намагається реалізувати функції і повноваження місцевого самоврядування.

До особливостей суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування відносяться наступні. По-перше, деякі із них можуть вступати лише у правовідносини у сфері місцевого самоврядування (наприклад, суб’єкти місцевого самоврядування) і виступати носіями прав і обов’язків, які передбачені лише законодавством про місцеве самоврядування. Так поза дією конституційно-правових норм, які регламентують порядок здійснення місцевого самоврядування неможливо функціонування територіальних громад, їх органів тощо. Конституційна правосуб’єктність даних суб’єктів реалізується лише у правовідносинах, що виникають у сфері місцевого самоврядування. Щодо специфіки інших суб’єктів, то необхідно відзначити, що зміст їх правосуб’єктності не обмежується можливістю виступати суб’єктами правовідносин у сфері місцевого самоврядування (органи державної влади, об’єднання громадян тощо). По-друге, велика кількість суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування так чи інакше беруть участь в процесі здійснення місцевого самоврядування, у вирішенні питань місцевого значення або сприяють здійсненню місцевого самоврядування. І, по-третє, ознакою більшості суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування є здатність приймати загальнообов’язкові владні рішення загальнодержавного або локального значення.

Особливість правосуб’єктності у сфері місцевого самоврядування полягає в тому, що її можна розглядати як видову статусну категорію, так і у вигляді родової (універсальної) характеристики конституційно-правового статусу суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування. При цьому в конституційно-правовому розрізі правосуб’єктність умовно може бути представлена принаймні чотирма її видами – загальногалузевою (здатністю бути суб’єктом конституційного права взагалі), інституційною (до такої правосуб’єктності відноситься правосуб’єктність у сфері місцевого самоврядування, як одного з інститутів конституційного права), спеціальною (правосуб’єктність виборчих комісій) і конкретизованою або факторизованою (правосуб’єктність у конкретних конституційних правовідносинах, яка залежить не тільки від наявності право- і дієздатності суб’єкта, але й від настання певних юридичних фактів).

Доведено, що питання закріплення та реалізації правосуб’єктності суб’єктами правовідносин у сфері місцевого самоврядування має базуватися на певних базових, первісних засадах – принципах, врахування яких дозволить забезпечити ефективну та повноцінну участь таких суб’єктів у різноманітних правовідносинах, недопустимість зловживання окремими суб’єктами належних їм прав, виконання окремими суб’єктами їх юридичних обов’язків, гарантованість захисту прав і свобод суб’єктів, вільний вибір ними ліній можливої поведінки, реальне погодження публічних та індивідуальних інтересів у сфері місцевого самоврядування, чітке закріплення компетенції публічно-владних суб’єктів правовідносин та виключення випадків дублювання та паралелізму.

Обґрунтовано наявність у держави такого атрибуту як правосуб’єктність у сфері місцевого самоврядування, яку визначено як субправосуб’єктність або правосуб’єктність пасивного характеру, яка може знаходити своє відображення лише у правосуб’єктності легітимних представників держави, та доведено, що для держави і адміністративно-територіальних одиниць, як суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування специфічними атрибутами, які характеризують особливості їх правосуб’єктності є: обов’язкова наявність легітимізованої владно-структурної організації, яка опосередковує реалізацію відповідних прав і обов’язків та наявність об’єктивно існуючих (народ, територіальні громади) або спеціально створюваних суб’єктів (органів публічної влади), через які дані суб’єкти здатні вступати у правовідносини.

Доведено, що народ як носій суверенітету та єдине джерело влади можна вважати суб’єктом правовідносин у сфері місцевого самоврядування з особливою усіченою правосуб’єктністю установчо-владного характеру, яка, з одного боку, виражається у локалізації влади народу, а, з іншого, – у децентралізації та роздержавленні публічної влади, результатом чого і є поступове формування самостійного виду публічної влади – публічної влади територіальної громади.

Визначено, що право громадян на місцеве самоврядування – це комплексне конституційне право громадян України, яке реалізується у правовідносинах трансформуючись у конкретні переважно публічні суб’єктивні права (наприклад, право на участь у місцевих референдумах та місцевих виборах, право на рівний доступ до служби в органах місцевого самоврядування, право на участь в управлінні об’єктами комунальної власності, право на звернення до органів місцевого самоврядування тощо) як індивідуального, так і колективного характеру.

Обґрунтовано положення про те, що наявність у громадян права на безпосередню участь у вирішенні питань місцевого значення дозволяє розглядати їх, одночасно із територіальною громадою, як первинних суб’єктів місцевого самоврядування, зокрема, пропонується визнавати громадянина первинним індивідуальним суб’єктом місцевого самоврядування, а територіальну громаду – первинним колективним суб’єктом місцевого самоврядування.