Чарівні Казки

Чарівні казки мають особливу стилістичну форму, що відрізняє їх від казок про тварин та побутових. Їм властиві вступні, заключні та серединні формули, типові вирази казкаря чи героїв, а також численні повтори, які є характерною рисою фольклорного стилю. Вони увиразнюють художньо-естетичний зміст казки (наприклад, підкреслюють богатирську силу героя, його витривалість) або ж уповільнюють дію чи надають їй максимального напруження. Час і простір фантастичної казки також особливі. Нерідко це дається взнаки вже у вступній формулі, яка переносить нас у казковий світ. Серед нечисленних записів фантастичних казок Полісся, на відміну від інших регіонів України, рідко трапляються твори з розлогим вступом, що налаштовує слухача на сприйняття казкових подій, як от: «Було це в сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними ріками». Здебільшого така вступна формула спрощується: «В деякому царстві, в деякому государстві...». Фінальні ж формули казки (часто вони мають виразне іронічне забарвлення) ніби повертають слухача до реального світу, є своєрідним сигналом, що відзначає кінець оповіді з її незвичайними подіями: «І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а на душі не було. І там вельми великі люде: а я вліз у хату, а вони мене й не бачать. Стали вони замітати хату, і мене замели, і вкинули в сміття, і напхали тим сміттям гармату, і мене впхнули туди, та як стрельнули, дак я аж сюди залетів».

Часом літературної казки слід вважати саме ХІХ століття. В цей час розвивається і українська літературна казка, біля колиски якої стояли І.Франко, М.Коцюбинський, Олена Пчілка, І.Манжура, О.Кониський, Леся Українка та ін.

Серед робіт, присвячених дослідженню народної казки, насамперед слід назвати монографії В.Я. Проппа “Мифология сказки” та “Исторические корни волшебной сказки”. Перша з названих робіт стала однією з найбільш відомих книг у світовій фольклористиці, бо розкриває як проблеми теорії, так і прийоми та характер і методи аналізу фольклорних творів.

У процесі свого розвитку літературна казка виступає:

-як художній переказ (переспів) народного сюжету;

-як казка за фольклорними мотивами;

-як власне витворена авторська казка, без запозичень фольклорних сюжетів.

Але в усіх цих випадках використовуються основні закони жанру, що зближують літературну казку з казкою фольклорною.

Більшість дослідників вважає, що суттєвою особливістю казки є здатність розважати, захоплювати. “Головна мета казкаря, – засвідчує С.Г. Лазутін, – розважити, а іноді й просто здивувати, вразити слухачів. З цією метою він нерідко навіть цілком реальним життєвим фактом подає зовсім неправдоподібну, фантастичну форму вираження.

 

5. Філософська концепція історії в романі П. Куліша «Чорна рада»

В історію української літератури Куліш увійшов насамперед як автор першого українського роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року».

У наступних спробах змалювати національну старовину в художній прозі Куліш пішов шляхом вальтерскоттівського відображення історії. В епілозі до російського видання «Чорної ради» він прямо протиставив свою історико-повістувальну манеру гоголівській. За словами автора, в «Чорній раді» він виконав «задачу, которой да сих пор не смел задать себе ни один малороссиянин, именно — написать на родном языке исторический роман, во всей строгости форм, свойственных этого рода произведениям», тобто творам вальтерскоттівського типу. Явно перебільшуючи, він навіть твердив, що «подчинил всего себя былому», а тому його твір вийшов «не романом, а хроникою в драматическом изложении» 23. Тимчасом у «Чорній раді» художньо виражені й авторські філософсько-історичні погляди. Власне, Куліш створив свою модифікацію вальтерскоттівського роману, яка порівняно з творами шотландського романтика відзначається більшою ідеологізацією та філософічністю і має не концентричний, а хронікальний тип сюжету.

Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у «Чорній раді» сперся насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Твір побудовано на зображенні перипетій, пов'язаних із відомою історичною подією — «Чорною радою», що відбулася в Ніжині 1663 р. Відомості про них Куліш почерпнув з літописів Самовидця й Г. Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Г. Грабянки про те, що «два союзніе мужи» — наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко й паволоцький полковник Іван Попович могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя.

Водночас у «Чорній раді» Куліш передусім митець слова, а не вчений-дослідник. Якщо «Михайло Чарнышенко» ще ряснів численними покликами на документальні джерела й непомірним їх цитуванням, а образ автора виступав в іпостасях не тільки письменника, а й історика, етнографа, антиквара, то в «Чорній раді» Куліш обмежився словником малозрозумілих слів і послідовно дотримувався викладу від імені розповідача. Завдяки цьому знизилось експліцитне й зросло імпліцитне вираження авторської позиції. Романіст уже не стільки описує, розказує чи пояснює, скільки показує й виражає, змальовуючи, яскраво сцени й епізоди, подаючи жваві діалоги й полілоги, характерні репліки окремих людей. Робить це він природно й майстерно. З успіхом удався письменник до художнього вимислу. В романі діють історичні (гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко, генеральний писар М. Вуяхевич) і вигадані особи; не забуто й про «романічний» інтерес, який, згідно з поетикою вальтерскоттівського роману, досягається зображенням якоїсь «приватної події».

У «Чорній раді» дві сюжетні лінії — історична й любовна, традиційні для поетики вальтерскоттівського роману епізоди й ситуації.

В романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада», в якій узяли участь народні низи — «чернь» (звідси й назва ради).

Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події — «чорної ради» твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священика Шрама (прототипом його став уже згаданий Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України.

Історично правдиво змалювавши соціальні та міжнаціональні відносини, Куліш дав їм суб'єктивне тлумачення. Основні персонажі «Чорної ради», виявляючи своє ставлення до суспільно-історичних подій, власну «філософію життя», постають живими психологічними типами, переконливими суспільними та індивідуальними характерами (дещо блідніше, щоправда, змальовано жіночі образи) і водночас несуть певну ідею, закладену в них автором. Різноманітність позицій персонажів відбиває Кулішеві уявлення про існуючі суспільно-політичні орієнтації, моральні переконання та життєві цінності. Ідеалом Сомка й Шрама є українська автономна феодальна держава (гетьман говорить про союз з Москвою на основі Гадяцьких пунктів, що їх підписав Виговський з поляками 1658 р. і які обумовлювали ширші, ніж у Березневих статтях Переяславської угоди, можливості для формування української державності); Божого чоловіка (кобзаря) — індивідуальна моральна чистота, духовне самовдосконалення; «юродствуючого» запорожця, курінного отамана Кирила Тура (своєрідного байронічного героя на український лад) — ірраціональне життя за незвіданими законами серця; старого запорожця Пугача — соціальна рівність, демократична козацька республіка, знищення форми приватної власності, втілення в життя месіанського — соціально-визвольного — призначення Запорозької Січі; пана Череваня — заможне хуторянське життя; Петра й Лесі — сімейна ідилія. «Чорна рада» побудована на протиставленні ідеологічних і моральних позицій різних персонажів, що характерно для романного мислення Куліша.

Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша,— між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), друге — запорозька стихія і національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснажливій боротьбі цих двох сил — державобудівничої, культуротворчої та руїнницької — і вбачає письменник трагедію України.

Автор «Чорної ради», з одного боку, поетизує Запорожжя, де «воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались», а з іншого — показує запорозький військовий уклад як вибухонебезпечне явище, загрозливе для громадянського миру і формування гетьманської держави.

В образах «юроди» Тура, ортодоксальних «січових дідів» та інших низовців-бурлак Куліш показав, що «запорозькі порядки» й звичаї входили в суперечність із громадським укладом Гетьманщини, де треба «жити по-людськи», «женитись та господарювати», і становили загрозу підвалинам патріархальної сім'ї. Історіософського сенсу набуває двобій між Кирилом Туром і Петром Шраменком, символізуючи боротьбу в українській історії двох різних формувань серед козацтва — запорозького, в його крайньому свавільному вияві, і городового, що плекало патріархально-сімейні традиції та прагнуло до розбудови громадянського суспільства, правової держави та підтримання порядку.

Поряд з поетизацією героїчних акцій козацтва, шляхетних і самовідданих характерів Шрама, Сомка й Кирила Тура в ряді сцен та епізодів «Чорної ради» без прикрашення змальовано українське життя часів Руїни. Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі багатобарвний, різнобічний, а тому живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю, либонь іще від часів занепаду Київської Русі, а особливо в добу козаччини та й навіть, завдяки пророчій інтуїції автора, у. визвольних змаганнях XX ст. Шукаючи в українській старовині «исторического смысла и поэзии», Куліш через символічний образ «нещасливої старосвітщини» переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності Русі-України були спричинені насамперед соціальним розбратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями свавільних, національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності (козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими й старшинськими міжусобицями, егоїстичною пристрастю національних провідників до гетьманування, їхньою виснажливою боротьбою за владу, неспроможністю й небажанням національних сил об'єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників.

Над конкретно-історичним, історіософським змістом «Чорної ради» вивищується релігійно-філософський. Прикметна суб'єктивна ідеологізація в романі постаті народного співця, чия позиція авторові теж близька. З того, що Шрам і Сомко не зуміли нічого вдіяти «супротив лихої української долі», письменник робить свій висновок. «Державницькій ідеї» козацької старшини він протиставляє християнську мораль Божого чоловіка, наділеного духовним аристократизмом кобзаря. Гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті — все це марнославне, вважає той. А щастя людини — в її праведності. Усвідомлюючи, як і Тур, суєту земного буття, примарність політичних діянь, кобзар прагне звеличити людську душу; Трагічному розриву між ідеальним і реальним він і курінний отаман протиставляють потяг до ірреального як «вічного блаженства». За словами Д. Чижевського, «Божий чоловік і Кирило Тур є символами... містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша» — «ставлення до історії, до дійсності, до життя, з якоюсь «християнською іронією» або й «романтичною іронією», як до грашки, до дурниці... мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними мотивами українського життя» 26. Так наприкінці роману відбувається зміна ракурсу зображення з національно-історичного на релігійно-філософський. Спостерігаємо своєрідну романтичну «втечу» автора в людську душу як останній притулок небуденної особистості в гріховному, невлаштованому світі. Історичну «правду» утвердити не вдалося — Куліш возвеличує непереможну внутрішню «істину», «правду серця».

Історичне буття виявляється минущим, відносним, а отже, й неістотним, тоді як абсолютним смислом наділяється сакральний час — вічність, Бог. А тому, підсумовує автор, людина має думати не так про свою участь в історичних звершеннях, як про зв’язок із Богом, спасіння душі, входження в сакральний час.

 

 

6. Тематичне і образне багатство, художні особливості української ліричної пісні

Становлення та розвиток українських ліричних пісеньУвесь вік людину супроводять пісні - „від колиски до могили, бо нема такої значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотом грому”, - говорив М. Стельмах. Народні пісні є вагомим внеском України в загальнослов'янську й світову художню творчість. Незліченне й різноманітне їхнє багатство. Вважають, що тільки цих творів записано понад дві тисячі.

Пісні породжувались подіями та явищами суспільного життя, громадського й родинного побуту, трудовою діяльністю, боротьбою проти іноземних загарбників, національного та соціального гноблення і палкою любов'ю до Вітчизни. У народній пісні майже немає розповідної основи, уся увага зосереджена на відтворенні внутрішнього світу людини ( психічного стану, думок, бажань, надій, страждань і т. ін.).

Характеризуючи ліричні пісні та їх різновиди, то їх по праву можна вважати наймолодшим родом пісенного фольклору. Їх становлення відбулось переважно у XVI - XIX століттях. Усі ліричні пісні українського народу можна згрупувати у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).

Частиною, так би мовити, українських ліричних пісень можна вважати найвизначнішу частину українського усного епосудуми. Попередниками дум були билини княжої доби, які на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише в європейській частині Росії. Фахівці пов'язують походження дум з такої давньої форми як ритуальний плач. Здебільшого думи розповідають про козацьке життя, війни із загарбниками, воєнні походи козаків в інші землі, побут родин козаків, які залишилися в Україні. У XVII-ХІХ ст. кобзарі та лірники - виконавці дум та історичних пісень об'єднувалися у так звані кобзарські братства/цехи. У таких цехах був свій статут і правила, жорстка субординація членів і визначений репертуар. Кобзарство з XVII ст. було шанованою професією в Україні.

Класифікація ліричних пісеньС. Г. Лазутін, виділяє побутову селянську пісню і історичну. Побутова пісня присвячена спочатку темам любові і сімейно-побутових відносин. Пізніше в них розвиваються і різного роду соціальні мотиви, перш за все - антикріпосницька тема. У побутових піснях розкриваються суспільно-громадські відносини людей: селяни розповідають про своє важке життя в умовах кріпацтва, яскраво представлено і нелегке життя дворових людей.

До соціально-побутової пісні багато вчених відносять також солдатські і робочі пісні, в яких сімейні відносини ніяким чином не зачіпаються. Сюди входить і так звана лакейська пісня. До солдатських пісень тісно примикають козацькі пісні.

Дехто з вчених указує і на існування військово-історичних пісень, куди також входили солдатські пісні, що відрізняються від солдатських пісень побутової тематики. Тут з'являються нові герої, нові мотиви і теми. Крім пісень, що розповідають про нелегке життя солдатів і козаків, в солдатському середовищі виникають також жартівливі, гумористичні пісні.

До трудових пісень відносять і робочі пісні, в яких головною темою стає тема праці, що розкриває «взаємини між робочими і тими, кому вони вимушені були підкорятися (господар, підприємець, адміністрація, майстри, наглядачі)».

Багаті сюжетами і близькі до любовно-побутової тематики прощальницькі пісні, що виникли в другій половині XVIII, - початку XIX століття. У них дівчина просить свого дружка, що відправляється до Пітера, відкласти від'їзд, але він відповідає, що ніяк не може. Засмучена дівчина присягається у вічній любові.

Існує і інша класифікація пісенної творчості - по функції. Вона представлена К. С. Давлетовим. Традиційна пісня «розпадалася на чотири основні жанри: пісень заклинальних, ігрових, величальних і ліричних»До ліричних пісень він відносить, наприклад, любовні, сімейні, або солдатські, робочі. К. С. Давлетов указує на те, що саме ліричні пісні піддалися історичній зміні. Також їм виділені так звані «емігрантські» пісні, в плані професійному - пісні бурлаків, студентів.

Поетика (з грец. майстерність творення) — це особливості художньої форми фольклорного чи літературного твору, тобто особливості його будови (композиції), художніх засобів, віршування та ін.

Художній формі української ліричної пісні притаманні:

• лаконізм, стислість, простота вислову;

• традиційні художні засоби;

• стабільність віршового розміру;

• відносно проста мелодія;

• особлива мелодійність, задушевність, лірична тональність;

• наявність різноманітних повторів (рефрен, тавтологія, анафора, епіфора);

• поширена форма монологу й діалогу.

Ународних піснях часто використовується поетичний (художній) паралелізм — засіб поетичної мови, коли явища з різних сфер життя або природи зображуються паралельно. Показ переживань, думок ліричного героя підсилюється паралельним змалюванням образів природи — рослинного чи тваринного світу, переважно птаства. Так, у пісні «Світи, світи, місяченьку...» підсумовується: «Щоб ті трави повсихали, що так рано цвіли, // Щоб ті люди щастя не мали, що нас розлучили». Закінчення звучить як прокляття злим людям, які розлучили закохану пару. Пісня «За городом качки пливуть» починається розгорнутим паралелізмом із використанням образів свійських птахів (качки, каченята), а далі — тварин (воли, коні, корови): «За городом качки пливуть, //Каченята крячуть... //Вбогі дівки заміж ідуть, // А багаті плачуть». Це підсилює соціальне звучання пісні.

Пісні про кохання ввібрали багату народнопоетичну символіку українців. Символ (з грец. знак) — умовне позначення якого-не-будь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. У поданих піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна.

У піснях про кохання використані такі засоби художньої виразності: постійні епітети (хлопець молоденький, багатая невістка, любая розмова), персоніфікації, метафори (скрипка витинає), порівняння (очі «темні, як нічка, ясні, як день»), вигуки, різноманітні повтори, пестлива лексика. Пісні багаті на риторичні фігури: окличні, питальні речення, звертання, риторичні запитання («Очі мої, очі мої, //Що ж ви наробили?!»); для них характерна незвичайна будова речень, фраз, монологічне, діалогічне мовлення. Пісні про кохання, нерідко пройняті тужливим настроєм.

Народна пісня має специфічну будову. Вона поділяється на куплети (у вірші строфи), переважно з чотирьох рядків, об'єднані римою. Мелодія кожної пісні єдина для всіх її куплетів. У ній може бути приспів (рефрен) — частина пісні, яка періодично повторюється. У пісні часто повторюються окремі рядки. Наприклад, у пісні «Світи, світи, місяченьку, та й на той перелаз» двічі повторюється перший рядок кожного куплета, а в піснях «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Цвіте терен, цвіте терен», «В кінці греблі шумлять верби», «За городом качки пливуть» — два останні рядки.

7.Поетика комедій І.Карпенко-Карого

За висловом Івана Франка Іван Тобілевич (Карпенко — Карий) «був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, ъ

У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І. Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступних поколінь комедіографів.

Саме І. Тобілевич (Карпенко-Карий) утверджує жанр комедії в українській літературі, як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І. Тобілевича-комедіографа.

Серед 18 п'єс, що є в творчому доробку І. Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій. Відразу зазначимо, що дві останні — «Суєта» (1903) та «Житейське море» (1904), зважаючи на характер життєвого матеріалу та проблематику, зарахувати до цього жанру можна лише умовно. Жанрова невизначеність характерна і для першої комедії І.Карпенка-Карого «Розумний і дурень».

Ця «комедія в 5 діях» продовжила художнє дослідження І.Тобілевичем причин морального звиродніння і ницості людини під впливом спокуси, гординею, владою, грішми розпочата п'єсами «Бурлака», «Підпанки», що також мають окремі риси жанру комедії. Головний персонаж п'єси — Михайло Окунь — безсердечний син і брат, шахрай. зажерливий набуватель. Для нього немає нічого святого. Він порушує Господню заповіді — «не пожадай добра ближнього свого», «шануй батька й матір своїх»; хитрощами намагається позбутися з господарства свого брата Данила — втілення чеснот і совісті. (Про Данила односельці говорять, що той «і Євангеліє, і Біблію всю прочитав»), зваблює і одружується з його нареченою.

П'єса «Розумний і дурень» зразок своєрідного осмислення вічних образів Каїна і Авеля. На думку драматурга, причиною цих вчинків Михайла стала надмірна любов та увага батьків, які несправедливо і незаслужено протиставляли своїх дітей змалку.

Карпенкознавці минулої епохи стверджували, що комедія «Розумний і дурень» започаткувала трилогію (два інших твори — «Сто тисяч» та «Хазяїн»), в якій тріумфує реалістичне. об'єктивне зображення життя, виповнене в досконалій і новій для українського театру художній формі.

«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, — як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово — комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».

Соціальний зміст своїх п'єс І.Тобілевич вміло поглиблював життєвими джерелами — типажами взятими з єлисаветградської околиці чи й з власної родини, про що є цікаве дослідження М.Смолечука «Я взяв життя».

Комедія «Мартин Боруля»

Темою п'єсипослужило таке досить поширене явище, як бажання представників приниженого і обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий, прагнення багатого селянина дорівнятися до дворянства. Ситуація відома ще від «Міщанина — шляхтича» Ж.-Б.Мольєра і нашої давньої сатири «Доказательства Хама Даніеля Кукси потомственні». Тільки у І.Тобілевича прагнення Мартина «вийти на дворянську лінію» — це спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві.

Гуманістична позиція автора чітко виявляється в зальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу за її долю і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, в ремарках, структурі комедії, авторських завершеннях. На прикладі образу головного героя — Мартина Борулі І.Тобілевич розкриває конфлікт здорової народної моралі з «манією» дворянства, породжений відстоюванням ним своєї людської гідності. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії. Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки з зовнішніх причин, скільки з внутрішнього стану персонажу — нестримного прагнення довести, що ні чим не гірший від «приймака Красовського». така заглибленість у душу людини надає камерності звучання комедії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагікомізм образу.

Комедії «Сто тисяч» та «Хазяїн»

Наступним етапом у становленні соціально- психологічної комедії І.Карпенка — Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип також давно відомий в літературі — Скупий лицар у О.Пушкіна, Плюшкін — у М.Гоголя, Гобсек — в О.Бальзака. І якщо названі класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного психологічного стану, абсурдності дій, то І.Тобілевич розкриває проблему детально.

Герасим Калитка і Терентій Пузир — це той же Боруля, що дошукується певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового, а ті — ілюзії, пов'язаної з накопиченням матеріальних благ. В основу обох п'єс покладено подвійну конфліктну лінію.

Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі.

У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротесту. І.Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» І.Котляревського, вживає цей прийом.

Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря — далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам автор знають: «без праці немає життя» (Т.3, С.340). Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформовані естетичні почуття, зумовлені народним світоглядом. Тільки виражаються ці почуття по-різному. Наприклад, Герасим Калитка у п'єсі «Сто тисяч» розкриває свою ліричну натуру монологом про землю: «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно загрібати тебе до купи, в одні руки… Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться. там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито…».

 

 

8. Драматургія Марка Кропивницького в історико-літературному контексті

Драматургія Марка Кропивницького зазвичай розглядалася в контексті національного літературного процесу. Ведучи ж мову про наявність у ній традицій інших літератур, дослідники (зокрема, М. Йосипенко, З. Мороз, П. Киричок та ін.) обмежувалися в основному впливом на творчість письменника російських майстрів художнього слова, не говорячи вже про зворотний процес.Однак аналіз п’єс Кропивницького свідчить про те, що чільне місце в його творчості займають також традиції західноєвропейської літератури. Особливо помітні в літературному доробку митця шекспірівські мотиви. “Шекспіра батько обожнював, – згадує драматургів син Володимир. – Часто любив повторювати, що ніхто так не знав серця людського, як Шекспір”. Мабуть, не випадково під час перебування в російських трупах Кропивницький грав таких героїв із доробку англійського драматурга, як Отелло, Перший сенатор (“Отелло”), Перший актор (“Гамлет”), Табольт (“Марія Стюарт”).

Вельми помітні в літературному доробку Кропивницького й мольєрівські традиції. У цьому неважко пересвідчитися, звернувшись до однієї з кращих драм письменника “Глитай, або ж Павук”, головний герой якої Йосип Бичок багато в чому нагадує Тартюфа з однойменної комедії Мольєра.. Твір є сатирою на окремих представників української буржуазії, які в гонитві за дворянськими титулами нерідко опиняються в комічній ситуації. Центральний персонаж комедії Кропивницького багатий селянин Харько Мандрика, прагнучи поріднитись із знатною родиною, одружується з донькою збіднілого дворянина Кочержинського, однак досить скоро усвідомлює, що жорстоко помилився (“дворяне рідняться не з нами, а з нашими грішми”) Нові родичі постійно попрікають Харька його мужицьким походженням, а жінка-аристократка (Зізі), яку віддали заміж попри її бажанню, зраджує нелюба-чоловіка з гульвісою-сусідом. Допомагає дружині в її плутнях спритна покоївка Лукерка, що, з одного боку, нагадує дотепних наймитів із веселої комедії-оперетки “Пошились у дурні”, а з іншого – грибоєдовську Лізу (“Лихо з розуму”). Хоча можна, ясна річ, віднайти й інші паралелі. Крім Харька з його неприродним устремлінням будь-що піднятися вище свого становища, автор так само нещадно висміює аристократичну пиху його тестя й тещі, що постійно хизуються своїм знатним походженням, а також шляхетську чванькуватість коханця Зізі Закрутько-Одвертинського. Акцентуючи увагу на снобізмі нових Харькових родичів, Кропивницький наділяє їх родовими прізвищами – Мурчак-Бурчак-Стирчак-Кочержинський і Грище-Прище-Трище-Хомутинська. Останнє прізвище, до речі, певною мірою пов’язане з родоводом самого письменника. Комічні ситуації, в яких час від часу опиняється Харько, смішливі плутні його дружини Зізі та покоївки Лукерки, кумедне хизування своєю родовитістю пана й пані Кочержинських – все це в поєднані з вишуканою й лаконічною мовою твору та запальними куплетами, введеними автором до фабули п’єси, створює загальний веселий настрій комедії і при відповідному рівні виконання могло б зробити її досить привабливою для глядачів. Сам автор, згадуючи про п’єсу, схарактеризував її, до речі, як “легку й дуже смішну” .

Кращі традиції європейської літератури продовжує Кропивницький і у згаданій уже драмі “Старі сучки й молоді парості” (1908). Головний герой твору жорстокий мироїд Тихон Кирпа ховається від справедливого гніву своїх односельців у скрині з грішми. Але важка кришка падає йому на голову і вбиває скнару. Донька і син знаходять мертвого батька з повною жменею грошей. Ця обставина не тільки надає п’єсі трагікомічного характеру, а й зближує образ Кирпи з його літературними попередниками – шекспірівським Шейлоком (“Венеціанський купець”), мольєрівським Гарпагоном (“Скупий”), бальзаківським Гобсеком (“Гобсек”) і пушкінським Бароном (“Скупий лицар”).

Сенс життя лихваря Шейлокаполягає в тому, щоб накопичити якомога більше багатства. Він не зупиняється навіть перед тим, щоб позбавити життя свого конкурента купця Антоніо, який надає своїм боржникам безвідсоткові кредити. Подібна колізія розвивається і в стосунках Тихона Кирпи з чесним сільським підприємцем Василем Музиченком.

Гарпагон у своїй патологічній скупості й недовірі до власних дітей також переходить межу здорового глузду. Для того, щоб краще сховати скриньку з грішми, він закопує її в саду, але сам же по необачності й видає свою таємницю. Французький драматург не акцентує уваги на тому, як, власне, його герой здобув своє багатство (і так зрозуміло, що неправедним шляхом). Мабуть, тому портрет цього персонажа не здається таким огидним, як образ, створений Кропивницьким. Засуджуючи вчинки Гарпагона, сміючись над його патологічною скупістю,читачі й глядачі водночас у якійсь мірі і співчувають цій літній напівбожевільній людині, чого не можна сказати стосовно Кирпи.

Багато чого спільного у Кирпи й з бальзаківським Гобсеком. Так, через постійний острах останнього продешевити неабиякі його продовольчі запаси просто згнивають, а Кирпа через побоювання переплатити втрачає можливість придбати необхідну для його господарства парову машину.

Не менше спільних рис у Кирпи й з пушкінським Бароном. Видатний російський поет не затушовує такі негативні штрихи характеру свого героя, як зажерливість і цинізм. Баронові дублони рясно политі слізьми вдів та дітей, потом і кров’ю інших бідолах. Безжалісний лихвар і сам розуміє, що міг би втопитись у стражданнях своїх жертв. Але ця обставина ніскільки його не турбує. На його боці закон. А щодо благань знедолених боржників, то вони не мають жодного впливу на черстве серце скупія.

Таким же зажерливим зображує свого героя і Кропивницький. У свій час Кирпа придбав у власність всі навколишні земельні наділи і тепер за непомірно високою ціною здає їх в оренду своїм односельцям. Разом із тим Кирпа, як і Барон, займається ще й лихварством. Гроші цього скнари так само пахнуть слізьми, потом і кров’ю його боржників.

Головне, що об’єднує образи Шейлока, Гарпагона, Гобсека, Барона й Кирпи, – це надмірна жадібність, котра переходить у хворобу, ім’я якій фетишизм. Шейлок, щоб мати можливість безконтрольного пограбування своїх боржників, хоче позбавити життя конкурента. Гарпагон заради грошей відмовляється від кохання. Гобсек, постійно економлячи на самому необхідному, відходить у вічність біля купи золота. Барон запалює свічки серед своїх скарбів і милується блиском дублонів. Кирпа вмирає у скрині з повною жменею червінців.

Грибоєдовські традиції відчутні в багатьох творах митця. Одним із перших на це звернув увагу З. Мороз. Так, аналізуючи віршовану драму Кропивницького “Беспочвенники”, дослідник віднайшов спільні риси в образах трагіка Степанова й Чацького, а також окремі відповідності в поведінці деяких “речистых… краснобаев голосистых” й Репетилова .

Під кінець життя Кропивницький створив дві п'єси для дітей, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Органічний зв'язок його драматургії з фольклором виявляється як у вихідних позиціях письменника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і у відбитті у мові персонажів влучного народного слова, гумору. У 70—80 рр. він часто звертається й до пісень, але з часом ущільнюється художня тканина його творів і для пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.

Зовнішнє розгортання конфлікту у п'єсах Кропивницького відбувається здебільшого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів.
У змалюванні панства Кропивницький вдається до досить складної суспільно-психологічної градації. Та від лібералізму Горнова, як і від розбещеності, жорстокості Воронових («Доки сонце зійде...»), від нікчемності Нарциси Павлівни й пихи її дочки Надежди («Замулені джерела»), один крок до лицемірства безсердечного кріпосника Підгайного («Перед волею»). Зовні делікатний поміщик Деревицький наприкінці 1905 р. сподівається «зупинить щирою розмовою і усовістить» збуджених революційними настроями селян. Але та делікатність логічно зумовлена складністю обстановки й зовсім не суперечить його власницьким інтересам («Скрутна доба»).

Чимало спільного в Леоніді Загриві («Олеся») та Смородині («На руїнах») — колишніх власниках великих маєтків, прибраних до рук їхніми вчорашніми лакеями. Письменник розумів, що ця суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, й обмежувався оцінкою окремих її рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству,— проти куркульства, старшини, зростаючої сільської буржуазії та їхніх лакуз.

Під збільшувальне скло художника потрапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка («Доки сонце зійде...»), подібний персонаж час від часу з'являється в українській драматургії на противагу трагічним образам безталанних героїнь. Співвідношення трагічного й комічного у творчості Кропивницького, отже, перебуває в постійній діалектичній залежності від об'єкта і способу його відображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького — «Помирились» — творі начебто суто розважального жанру—І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського життя і темноти картини, які засвідчують тенденцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сюжет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі «Пошились у дурні» засвідчив «справжній сатиричний хист» драматурга та його здатність «мистецькою рукою виткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя» (27, 233). Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири — етюд «По ревізії». Зображення духовної порожнечі сільського «начальства» — старшини і писаря,— під владою якого перебувають сотні людей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов'язково завершуються щасливим фіналом, Кропивницький навіть у таких незлостивих комедіях, як «За сиротою і бог з калитою...», «Вуси», «Джигун», «Дурисвітка», «Голомозий», «Ошибка провзойшла», не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писаря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатиричного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей.

Трагікомічна ситуація, покладена в основу п'єси «Чмир» («Чумазий»),майстерно використана драматургом для того, щоб показати соціальну й духовну несумісність, неконтактність трудівників і паразитів. Доки жив своєю працею небагатий селянин Демко Пшінка, доти був нормальною людиною, дрібні вади якої компенсувалися здоровим глуздом й критицизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. У словах Демка: «Чим більш чоловік багатшає, тим дурнішим робиться», бо «та копійка ним овладає та опанує, що він, як замакітрений, зробиться», уже в першій яві закладається зерно його майбутньої долі. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уявленнями, багатство — спадщина від померлого у місті брата — і з ним відбувається те, про що він казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми панського життя і прикладаючи до них незрозуміле для нього поняття «усякі образованія», Демко подібно до персонажів комедії Островського «Не в свої сані не сідай» опиняється справді у дурному становищі. Неписьменного Демка спритно обкрадає хитрий крамар.

«Чмир» — одна з найдовершеніших п'єс Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.

Якщо пригода з Пшінкою є наслідком тимчасового затьмарення героя, то духовна еволюція «купця з кріпаків» Кирпи у п'єсі «Старі сучки й молоді парості» уже завершена. Зажерливість його, як і його жінки, що економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Численні його сутички з усіма учасниками дії складаються в один всеохоплюючий конфлікт багатства й бідності, визиску й праці, безчестя й порядності. Логічний фінал твору — безглузда смерть Кирпи на купі грошей (тут сатира переходить у гротеск) — домальовує сатиричну картину, в якій відсутні напівтони.

 

9. Літописи в Київській Русі

Кінець Х століття характеризується появою нового жанру в українській літературі – літопису. Літературознавчий словник-довідник подає таке визначення: “Літопис – пам’ятка історичної прози Київської Русі та козацької доби; інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, і житіє святого, і розмаїті документи” Проіснував цей жанр майже вісім століть (з кінця Х до кінця ХVІІІ ст.). Це твори, в яких оповідь подавалася у хронологічній послідовності, писали їх за літами. Вони укладали основи нашої вітчизняної історіографії. Переважно створювалися в монастирях. Автори, як правило, намагалися систематизувати інформацію про відомі їм події, а також догодити княжій владі.

Повість врем'яних літ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (первопис) «Повісті врем'янних літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад матеріалу подається нерівномірно. Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути « Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом --- великого князя київського. Саме за Всеволода автор переробив свій твір, який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117. Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до 1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі, складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників. Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець, запропонувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років.Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.“Оригінальна література Київської Русі Х – середини ХІІІ ст. була органічною частиною духовної культури всього давньоруського народу”. Пробуджується інтерес давньоруських книжників до історії. Укладається перше вітчизняне хронологічне зведення – “Хронограф по великому ізложенію”. Б.О.Рибаков вважає, що перші порічні записи у Києві почали вести з 867р., а у Київське літописне зведення їх оформили в 996 – 997рр.

М.Рибаков вважає, що останньому літописному зведенню (1198) передували ще декілька, які були складені іншими людьми. Наприклад, зведення (до 1171р.) Полікарпа складалося як із літопису самого автора, так із записок його сучасників – Петра Бориславовича, доведених до 1168р. Крім того сюди ввійшли розповіді про Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського. Рибакову навіть вдалося відтворити біографію Полікарпа. Він встановив, що літописна діяльність Полікарпа пов’язана із князюванням Святослава Ольговича. Цьому князю автор почав служити у молоді роки. Він повністю описав долю цього князя. І навіть, коли пішов у монастир, він продовжує уважно стежити за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. І все написане Полікарпом характеризується позитивно, особливо оцінка особи автора. Крім того зведення Полікарпа характеризується точністю дат, при описі військових подій намагання перерахувати ті розрухи і нещастя, які принесла битва.
Наступний після Полікарпа літописний звід був оформлений у 1179р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. У його складі виділяються записи, зроблені літописцем великого князя. Звід 1190р. був створений при дворі князя Рюрика Ростиславовича. Сюди ввійшли звід 1179р., а також хроніка, що належала перу Петра Борисовича.

“Київський літопис” – умовна назва однієї з найдавніших пам’яток історії та літератури Київської Русі, яка є складовою частиною Іпатіївського списку. Є продовженням “Повісті минулих літ” і попередником “Галицько-Волинського літопису”, охоплює події 1118 – 1200рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував близько 1200-го року ігумен Видубицького монастиря у Києві, Мойсей, на основі трьох втрачених літописів – київського, чернігівського, переяславського, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями.