рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Антична філософія

Антична філософія - раздел Философия, Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни Філософія Історія Античної Філософії Охоплює Понад Тисячу Років. У Її Розвитку В...

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду на­зивають досократиками. До них належать такі філософи, як Фа­лес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа — кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і закінчується V—VI ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ран­ньогрецької філософії був Фалес (близько 625—545 pp. до н. е.) — представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 p. до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса, вода — основа і першоначало всього сущого. Вода — джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична речовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.

Згідно з поглядами Анаксимандра (бл. 610—547 pp. до н. е.) в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови — «невизначене», «безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксимандра, процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

¾ на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало», своєрідний ембріон Космосу;

¾ на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і сухого, холодного і гарячого;

¾ на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво­рюються чотири основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу, із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксимандра Анаксимен (бл. 585—525 pp. до н. е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки по­вітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро- і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це уподібнення світу, й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «апейроном», особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 535—475 pp. до н. е.), який убачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує, — твердив Геракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання.

Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі
Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім’я «Плакучий» затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 p. до н. е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська групаПіфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід зауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об’єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гар­монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е.), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н. е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулепо­дібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а небуття немає».

Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка — і те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.

Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490—430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв’язна суперечність).

Апорії Зенона Елейського такі:

1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».

2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти
цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.

6. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до нескінченності.

Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

7. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що падає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.

Переходячи довивчення другого,класичного, періодуісторії філософії Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410 pp. до. н. е.), Горгій — 483—375 pp. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.

Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як«сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на пло­щах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав гово­рити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.

Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435—370 pp. до н. е.). Назву ця школа дістала за про­паганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».

Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435—360 pp. до н.е.). Сутність учення: «Людина схожа на місто в об­лозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насо­лоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.

Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450—380 pp. до н. е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.

Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460—370 pp. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого» виникають усі речі, то у Демокріта — «з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття неспроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.

За Демокрітом, усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.

Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі. Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з’єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.

Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав наявність у громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою.

Платон (427—347 pp. до н. е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокрі­та), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсали. З погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.

Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей — можливе лише за допомогою розуму. Методами піз­нання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалек­тика — здатність ставити питання і давати відповіді на них. Мате­матика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому.

Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристо-
кратія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.

Аристотель (384—322 pp. до н.е.) — провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем
13-річного Олександра Македонського, створив свою філософсь­ку школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме через те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і матерії — у Платона, форми і матерії — у Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, — значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

Учення про людину та суспільство. За Аристотелем, проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики. Аристотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.

Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Епоха еллінізму і Римської імперії. Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думки — близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V—VI ст. н. е. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 p. н. е., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.

Епікур (341—270 pp., до н. е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».

Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».

Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок.

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уже немає». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існування богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.

Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епікурейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Tim Лукрецій Кар (96—55 pp. до н. е.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 pp. до н. е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни Філософія

Київський національний економічний університет.. Філософія Навчально методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Антична філософія

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

В. X. Арутюнов, М. М. Демченко, С. Л. Йосипенко, І. С. Кабика, О. О. Круш, В. М. Мішин, Н. Я. Станілевич
Рецензенти: Т. І. Корпало, канд. філос. наук, доц. (Київ. нац. екон. ун-т) В. М. Вандишев, д-р філос. наук, проф. (Сумський держ. ун-т)

Тематичний план теоретичного (лекційного) курсу
№ п/п Тематика лекцій Кількість годин Тема 1 Предмет філософії Тема 2

Зміст модулів
Модуль 1. Історія філософії Тема 1. Предмет філософії Філософія та світогляд. Світогляд і світовідчуття, світосприйняття і світороз

Тематичний план семінарських занять
№ п/п Тематика семінарських занять Кількість годин Тема 1 Предмет філософії

Експрес-тести
Експрес-тест М І (Тема 1) 1. Назвіть 3 історичні типи світогляду: ___________________________________________ 2. Назвіть 3 основні елементи структури

Теми для написання рефератів
«А» — 1. Характеристика особливості філософії Стародавнього Сходу (Індія, Китай). 2. Брахманізм як релігійно-філософська течія. 3. «Ведична» література т

Зразок екзаменаційного білета
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра філософії Дисципліна: філософія Семестр: ________ ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № _

Загальна оцінка
Хто є хто? (друга версія) № п/п Перелік імен Період історії, до якого належить філософ: Античність, Середньовіччя, Нови

Кому і до якого напряму філософії належать ці твердження?
№ п/п Твердження Автор Напрям філософії 9.1 «Людина є мірою всіх речей»  

Підручники, навчально-методичні посібники та довідкові видання
1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій: В 2 т. — К.: Либідь, 1993. 2. Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект

Першоджерела
1. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. —М., 1976. — Т. 1. 2. Аристотель. Политика // Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4. 3. Бэкон Ф. Новый Органон //Соч.: В 2

Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти
Слово «філософія» давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософією нині називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й загальнотеоретичні засади та сукупність принци

Поняття та типи світогляду
Для того щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити такі форми освоєння світу людиною:

Предмет філософії та особливості філософського мислення
Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI—V cm. до н. е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом (любителем му

Основне питання, методи і функції філософії
Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістич­не, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в межах основного питання філософії по-різному в

Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи її періодизації, основу яких становит

Давньоіндійська філософія
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н. е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнен

Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної

Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабо- власницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.). Особливості філософії Сер

Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження
Починаючи з XІV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження.

Діалектика епохи Відродження
Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває своєрідної перехідної, компромісної фор­ми. Бур

Натурфілософія епохи Відродження
Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливі

Реформація, її ідеї
Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається фен

Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість
Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот

Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу. Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогоч

Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм
Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для сус

Французький матеріалізм XVIII ст
Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в пог

Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804 pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми рокам

Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом та системою
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.). Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у р

Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фе­йєрбах (1804—1872 pp.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя. З Л. Фейєрбаха почин

Філософія тотожності законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єк­тивно-ідеалістична філо

Філософія серця Григорія Сковороди
Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділит

Проблема людини та нації у творчості Кирило-Мефодіївського товариства. Філософські погляди Т. Шевченка
Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 p. Його засновниками б

Філософія серця П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського
Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827—1874 pp.), професор Київської духовної академії. У 1860 p. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де

Філософія серця та її вплив на формування філософських концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського, В. І. Вернадського
Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів. Так, В. С. Соловйов (1853—1900 pp.) —

Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській, китайській і античній, пройшовши тривалий і складний шлях свого розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класич

Діалектичний та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818—1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820—1895 pp.) дають уявлення про основні н

Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводил

Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філосо

Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологіч

Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813—1

Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Ге

Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основ

Проблема систематизації основних галузей філософії
Як зазначалося у темі 1, філософія — це наука, предметом якої є загальне в системі «людина—світ». До цієї системи входять такі відношення: онтологічні, гносеологічні, аксіологічні, предметно-перетв

Принципи і основи побудови філософської теорії
Існують два основні способи систематизації філософського знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософі

Проблема систематизації законів і категорій філософії
Філософія як наука постійно потребує розв’язання проблеми систематизації своїх категорій і законів. В епоху античності перший системний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять катего

Сутність, проблеми і основні форми буття
Система філософського знання поряд з предметом, принципами, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємопов’язані і становлять цілісну єдність, яка створю

Буття матеріального. Сутність матерії
Усе розмаїття форм буття звично зводять до двох його аспектів: буття матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального буття розкривається через поняття ма

Основні форми існування матерії
Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії, рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, ціл

Проблема єдності світу
Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані. Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, н

Свідомість як відображення буття
Свідомість — це найвища, притаманна тільки людям і пов’язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і

Закони розвитку буття
Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (зві

Природа і призначення процесу пізнання
Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань. Пізнання — це таке функціонування свідомості, в резул

Практика як основа і рушійна сила пізнання
Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потр

Пізнання як процесвідображення реальної дійсності, його основні види
Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ — є форма і продукт суб’єктивного, ідеального відображення об’єк­тивної реальності у свідомості людини. Образи за своїм змістом відповіда

Поняття істини, її види, шляхи досягнення
Істина є правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка — це зміст свідомості, який не відповідає р

Поняття науки, її види і функції
Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворенн

Емпіричний та теоретичнийрівні наукового пізнання
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний (грец. empeiria— досвід) — це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостереже

Наукове пізнання
Методи Рівні Форми Сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний,

Поняття суспільства
Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «сус­пільство». Існує концепція, що суспільство — це частина природи, яка відокремилась і тому продовжує жити і розвиватись за закона

Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства
Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії — матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід, який першопричиною розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (

Філософська антропологія про людину
Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстрак- цією, це поняття має два реальні втілення — окрема людина та людство в ціл

Закони суспільства, їх характер і особливості
Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістично

Поняття суспільно-економічної формації та її структура
Для історико-філософського вивчення процесу розвитку су- спільства К. Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація (СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що харак

Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу
Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб’єктів історичного процесу. 1. Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. В

Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку
З’ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складн

Методології та стилі мислення
На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для класичного періоду в мисленні були характерн

Рівні методологій
Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи — метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталі

Основні методи наукового пізнання
Усі існуючі методи наукового пізнання умовно можна поділити на три групи: 1. філософські (діалектика й метафізика); 2. загальнонаукові (індукція, дедукція, аналіз і синтез, абстра

Економічна діяльність і мораль
Християнська мораль і господарська діяльність. Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного тр

Проблема гуманізації економічної освіти
Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позицій найбільш точно можна окреслити словами відомого філософа-софіста Стародавньої Греції Протагора: «Людина є міра всім реча

Конспект лекцій з курсу філософії
Модуль 1. Історія філософії........... 57 Модуль 2. Система філософії............. 138 3. Питання для підготовки студентів до іспиту з філософії

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги