Деякі представники

Визначними філософами європейського Середньовіччя були:

· Оріген

· Тертулліан

· Августин Аврелій

· Боецій

· Еріугена

· Ансельм Кентерберійський

· П'єр Абеляр

· Аверроес

· Роберт Гросетест

· Роджер Бекон

· Бонавентура

· Альберт Великий

· Тома Аквінський

· Йоан Дунс Скот

· Вільям Оккам

· Майстер Екгарт

16. За часів Томи Аквінського значно збільшилася роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За цією теорією наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від нихтеологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка є доступною не розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Істина може бути одна, бо йде від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом будь-якої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас, не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Але це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Обмежений людський розум стоїть нижче за теологію, а тому філософія є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

17. Антропоцентризм (грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновидність телеології,філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.

Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією(темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.

18. Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Він використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого у світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Так, розглядаючи поняття нескінченного, докази існування нескінченності, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом переміщення натурального ряду чисел у простір нашою уявою. У самому ж просторі ніякого натурального ряду нескінченних чисел не існує, ми творимо насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. Розум підкорений законові протилежностей, про що вчили ще давньогрецькі філософи, для думки важливо "так" чи "ні", коло чи багатокутник. Однак у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінченних визначеннях. Нескінченний багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченному втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Ми не можемо знайти межі світу, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що є насиллям над дійсністю нашого розуміння. Тоді ми повинні визнати божественність світу, для якого наші поняття є зовнішніми. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественність самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина—це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розумінні. Людина— не просто частина цілого, а сама є чимось цілим, індивідуальним, невичерпним.

Визначаючи предмет пізнання, Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявне від істинного.

19.

1. Губиться відчуття того, що є справжнє існування чогось, що є підставою життя і діяльності людей. Звідси замкнутість у суб’єктивному, сподівання тільки на себе. Діяльність, не орієнтована більш на вище Благо, Істину і Красу, перетворюється, як писав російський релігійний філософ батько П. Флоренський, або в зовнішньо-корисну (досягнення найближчих корисливих інтересів, зв’язаних з матеріальним буттям), або в зовнішньо-розважальну (штучне заповнення вільного часу забавами, перетворення всього мистецтва в спосіб розваги, а не духовного розвитку). Замкнутість на суб’єктивному проявилася й у мові. З’являється слово «винахід» замість колишнього “знаходження”. П. Флоренський пояснив, що «винахід» визнає мене (тебе), т. е людини, головними творцями усього, дозволяє сказати про твір мистецтва" “Моє”, навіть якщо воно є компіляцією. Людина стала говорити і діяти від себе забувши що апостол Павло учив “Тому що від самого добродія прийняв, що і вам передав... Ми – посланники від імені Христа, і як би сам Бог перестерігає через шаг” ( II Корів. 5:20). “Знаходження” – щось інше. Цим словом люди виражали впевненість у тім, що все створене ними – результат не їхніх суб’єктивних зусиль і фантазій, а об’єктивно суще, але виявлене з їх допомогою. Тому в середні століття перед кожним актом навчання, творчості і будь-якого іншого діяння люди молили Бога про допомогу і дякували за ніс наприкінці. В нашій культурі “онтологічного нігілізму” тільки монахи-іконописці дотримуються згаданого правила вони довго псуються моляться, перш ніж приступити до написання ікони, вони не винаходять, а знаходять в іконі Божу благодать.

2. Людина, її свідомість, його потреби, його життя стали сприйматися як єдине безсумнівне і справжнє буття. Таку світоглядну установку відтворював у своїй філософії засновник раціоналістичної культури Заходу Р. Декарт. Він писав, що потрібно сумніватися, чи існує об’єктивний світ бога, природа інші люди, навіть моє власне тіло – нс не можна сумніватися в тому що я мислю, а отже існую Більш того, уживаючи термін «буття» в тексті, Декарт відразу ж обмовляється, що він просить у читачів дозвіл на користування даним терміном схоластики тобто середньовічній філософії і теології. Це слідування того яке різке зрушення у світогляді людей відбувся на рубежі XVI – XVII ст. Філософи Нового часу зв’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності.

Приведемо приклади розуміння буття в різних філософських навчаннях. І. Кант говорить про буття, залежному від пізнання Філософія життя затверджує, що буття це життя і потреби її зростання. Філософія цінностей повідомляє цінності граничною підставою світу. Філософська антропологія розглядає буття як здатність людини виходити за свої власні межі і тим обгрунтовувати все суще. Емпірокритицизм бачить єдину буттєву реальність у людських відчуттях, а екзистенціалізм прямо заявляє, що людина і тільки він один є справжнє і граничне буття питання про буття – це питання про його зміст, а зміст завжди задає сама людина Марксистська філософія ототожнює буття з природою, затверджуючи, що буття “взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї границі, де припиняється наше поле зору” (Енгельс). Буття є тільки те, що може бути визначене (визначити – покласти межу, обмежити якимись границями) науковим, раціональним знанням і практикою Воно є об’єктивний світ (природа і суспільство), даний людині в його предметно практичній діяльності.

3. Ослаблення ідеї існування величного об’єктивного буття Абсолюту, Бога і т. д. супроводжується першооцінкою часу: ніхто уже не думає про віч-ність. Час людського існування розсипається на “взаємно виключаючі крапки – миті: тут і тепер, там і тоді”. (П. Флоренський). Крапка – мить, як часовий інтервал, не в змозі вмістити в себе всю повноту думок і почуттів людини, зв’язаних з переживанням вічності: її місткість обмежується набором кожноминутних потреб “я”, що сприймає себе як щось виняткове й абсолютне. Людина перестає шукати високих сенсів життя: вона зводить усі змістовожиттєві питання до задоволення своїх земних людських (“занадто людських”, як говорив Ніцше) потреб. Суєтна спрага улаштувати життя “тут” і “зараз”, насититися нею перед смертю, за якої порожнеча і тлінна, – така одна зі світоглядних установок Нового часу.

Час людського існування випадає з вічності, спресовується в сьогоденні “тут” і “зараз”. Зв’язок із традицією практично переривається, і формується цивілізація, що російський релігійний філософ Н. Федоров називав “цивілізацією молодих”. Вона характеризується забуттям боргу перед батьками, предками, звеличуванням покоління молодих, синів, що у своїй гордині зневажають досвідом минулого, сподіваючись тільки на свої сили і формуючи свої цінності. Виникає принципове нерозуміння між старим і новим поколіннями: рветься зв’язок часів.

Ще Сервантес знайшов зазор між старим (середньовічним) світоглядом і новим, що народжується в Європі на рубежі XVI – XVII ст. його Дон-Кіхот, що намагається жити за законами лицарської честі і доблесті, не знаючої тяги до накопичення, що сповідає культ прекрасної дами і тягот до любовної лицарської піднесеної лірики, сприймається “новими” людьми (буржуа) як божевільний чи близький до божевілля людини. У новій світоглядній структурі безкорислива доблесть і честь виглядають, щонайменше, як безглуздість. Дон-Кіхот незрозумілий і смішний для людей Нового часу: це яскравий показник того, що світ здвинувся, побудувався по-новому і став пророкувати зовсім-інший, свій світогляд.

4. Увірувавши в силу свого розуму, люди увірували у свої здібності змінювати світ, спираючи при цьому на закони світобудови, відкриті розумом. Формується переконання в діяльності природи людини, у його призначенні переробляти підмісячний світ. Так, у відомій ІІ-тезі про Фейєрбаха Маркс писав що філософи раніш лише різним чином пояснювали світ, тоді як справа полягає в тім, щоб його змінювати. Але що ж можна змінювати? Те, що не створено Богом, тобто не вічне, рукотворне. На світ перестали дивитися як на Божественний порядок; усі перетворилося в поле конструктивної діяльності людини. Нерукотворне ж, створене не людиною, а чимось чи кимсь, що перевищує його сили, змінити неможливо: його можна тільки пояснити. Погляд на світ як на рукотворний (особливо це стосується суспільства) сприяло виникненню різного роду проектів по перебудові соціального життя людей, а потім, і природи. Соціальні утопії, навчання анархістів, теорії наукового соціалізму – усі вони виходили з припущення можливості переконструювання суспільства і природи за допомогою розуму і предметно-діяльних сил людини.

5. Онтологічний нігілізм задавши своєрідний вектор руху європейської історії, привів до панування матеріалізму, але не просто в теорії, а спочатку у житті. Матеріальні потреби стали ведучими, домінуючими в житті окремих людей і цілих співтовариств. Почалася відкрита й усвідомлена боротьба класів, в основі якої лежав матеріальний інтерес. Активізується людська діловитість, орієнтована на користь і економічний успіх. Стимулом життя людини і його самовдосконалення стали матеріальні потреби.