КОЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА СТАХА

 

 

М айор Шульга сидів у кабінеті головного лікаря.

— Я мушу ще раз нагадати вам, — сказав він підкреслено офіційно, — що від моєї розмови з пораненим залежить розшук небезпечного злочинця, а може, й цілої зграї.

Професор тільки розвів руками.

— Співчуваю… співчуваю… — заговорив швидко, — однак… Зараз прийде Юрій Юрійович — лікар, що лікує вашого сержанта. Можливо, він дозволить… Омельченко дуже у тяжкому стані, розумієте, і будь-які розмови з ним категорично заборонені.

Шульга вперто нахилив голову.

— Він — працівник міліції і добре знає, чого я прийшов сюди. Певен, що розмова не знервує його. Зрештою, всього кілька слів… Лише кілька слів…

— Я все розумію, але без Юрія Юрійовича… А ось і він.

До кабінету зайшов жвавий, з бистрими очима чоловік у білому халаті. Він квапливо пройшов від дверей до столу головного лікаря, немов ковзаючи по блискучій паркетній підлозі. Поли його незастебнутого халата розвівалися, наче крила.

Вислухавши прохання Шульги, не вагаючись сказав:

— Можна. Ваш міліціонер — щасливчик. Якби ніж пройшов па кілька міліметрів праворуч… — ляснув пальцями. — А так… Буде жити ваш старшина…

— Сержант, — уточнив Шульга.

— Можливо… можливо… Отже, ви хочете побалакати з ним? Тільки коротко і в моїй присутності.

Шульга зиркнув на нього неприязно — розмова ж не приватна, а службова. Та цьому коротуну, напевно, байдуже до всіх інструкцій щодо проведення слідства, не кажучи вже про службові таємниці. Шульга зітхнув і замість суворо й офіційно, як хотів, сказав з прохально-загравальною інтонацією:

— Дякую вам, Юрію Юрійовичу. Я згоден на все.

Сержант Омельченко силувано усміхнувся майорові.

Усмішка в нього вийшла жалісна. Він ніби пробачався за те, що лежить у лікарні і відбирає час у старшого інспектора міського карного розшуку. Хотів щось сказати, але Юрій Юрійович владним жестом зупинив його.

— Майор запитуватиме вас, — сів біля ліжка. — Відповідайте не поспішаючи. Не напружуйтесь. — Він помацав у хворого пульс і показав Шульзі на табурет з протилежного боку ліжка. — Починайте, майоре.

Шульга схилився над сержантом. Мовив заспокійливо:

— Я не хочу стомлювати вас, сержанте, але треба з'ясувати деякі питання. На вас напав один чоловік чи кілька?

— Один… — Губи у сержанта були бліді, мов у мерця. Він ледь ворушив ними, і Шульзі здалося, що Омельченко ось-ось знепритомніє. Тривожно зиркнув на лікаря, але той підбадьорливо кивнув головою.

— Ви бачили його? Пам'ятаєте?

— Так… — Сержант заплющив очі, пригадуючи. — Середній на зріст, може, навіть нижчий за мене. У темному костюмі, довга зачіска. Голос хрипкий…

— Обличчя запам'ятали? Можете описати його портрет?..

Сержант знову заплющив очі.

— Ні… — похитав головою. — Не пригадую… Хоча… Здається, горбоносий, чи тінь так падала… Темно там було… — поскаржився. — І, крім того, все так швидко скоїлося…

— Ніхто вас ні в чому не звинувачує, сержанте, — заспокоїв його Шульга. — Але ж ви розумієте, — скоса поглянув на лікаря, — наше завдання — знешкодити злочинця. Як це трапилося? Після того, як старшина Вовкотруб з Рижковим пішли до ресторану?

— Я залишився… — почав сержант.

— Так… так… — кивнув майор. — Усе це ми знаємо. Скажіть, звідки з'явився той?.. Злочинець… І як?..

— На доріжці… до ресторану, — спроквола відповів сержант. — Він гукнув мене. Сказав: у кущах хтось стогне. Ну, і я… піймався на гачок… Устиг ступити лише крок ліворуч. І все… Нічого більше не пам'ятаю…

— І ви не чули стогону в кущах?

Губи сержанта затремтіли, і лікар подав знак майорові, щоб той припинив розмову.

— Досить… — Юрій Юрійович поклав сержантові долоню на чоло. — Певно, ви більше нічого не знаєте, і майор вдячний вам. Так?

Шульга зрозумів його. Підвівся.

— Одужуйте, сержанте, я завітаю, коли вам полегшає. А злочинця ми неодмінно спіймаємо! — пообіцяв бадьоро, хоч сам не дуже вірив у це. Справді, злочинець був або надто досвідчений, або йому просто пощастило: не залишив слідів. А прикмети, які запам'ятав сержант, не дуже прояснювали справу…

… Це сталося так. Близько одинадцятої ночі міліцейський мотоцикл зупинився біля міського парку… З нього зійшли старшина Вовкотруб і рядовий Рижков. Залишивши біля машини сержанта Омельченка, пішли глянути, що робиться коло паркового ресторану…

Повернулися хвилин через двадцять. Сержанта Омельченка біля мотоцикла не було. Трохи почекали на нього. Сержант не повертався. Тоді, занепокоєні, почали гукати його і нарешті вирішили оглянути кущі. Омельченко вже мало не сплив кров'ю. Добре, що до лікарні було недалеко. Старшина Вовкотруб і Рижков перенесли його туди на руках.

Через кілька хвилин біля місця злочину зупинилась оперативна машина. Підігнали два міліцейських мотоцикли, увімкнули фари. Шульга обдивився кущі, але нічого не знайшов: суха земля не зберегла слідів, лише трава, на яку впав сержант, просякла кров'ю. Увагу майора привернула свіжозламана гілка. Він акуратно зрізав її. «Голодному й опеньки — м'ясо. А що коли гілочку зламав злочинець та ще й залишив відбитки пальців?..»

Вирішивши ще раз оглянути місце злочину при денному світлі, Шульга попрямував до лікарні. Чергова сестра трохи заспокоїла його: пораненому зробили переливання крові, сержант опритомнів, правда, лише на кілька хвилин — стан його важкий. Але якщо сам Юрій Юрійович…

Майор зупинив балакучу жінку нетерпеливим жестом: хто такий Юрій Юрійович і як його побачити?

Сестра здивовано замахала руками: невже майор не чув про їхнього провідного хірурга? Його знає все місто. А про побачення не може бути й мови: Юрій Юрійович звелів нікого не пускати…

Повертаючись до управління, Шульга вдивлявся в порожні вулиці, проводжав очима поодиноких перехожих і з прикрістю думав, що злочинець блукає десь на волі, тепер уже озброєний…

Майор поворушився на сидінні, зручніше вмощуючись. Розумів, що напад на сержанта Омельченка — випадковий, не підготовлений — старшина міг і не залишити Омельченка біля машини…

Отже, випадковість. Але вчинив напад злочинець сміливий і досвідчений, неначе готувався до нього — зробив усе чисто і майже не залишив слідів… Хіба що зламана гілочка. Таж її міг зламати, падаючи, і Омельченко… Те, що злочинець не залишив слідів і вкрав пістолет, дуже турбувало Шульгу.

Розмова з Омельченком дала майорові не дуже багато, але й не мало. Принаймні Шульга вже мав матеріал для першої доповіді начальникові карного розшуку: на її основі був складений список усіх колишніх злочинців, які нині мешкали в місті та області, і дільничні інспектори дістали завдання перевірити, де перебували ті десятого травня між десятою та одинадцятою годинами вечора.

 

Десятого травня Балабан прокинувся пізно. Побачив на столі холодну, картоплю і шматок вареної ковбаси — скривився: не сніданок, а гидота. З'їв тільки ковбасу, випив склянку холодного чаю і, схопивши залишеного сестрою карбованця на буфеті, подався до міста.

Потинявся вулицями й піднявся по крутій алеї до парку над річкою, сів на лавці. Було страшенно шкода себе. Люто зиркнув на дівчат у коротких спідницях, які проходили повз нього, сміючись голосно й безжурно. Він кинув їм услід брутальне слово, однак від цього не стало легше. Нудьга давила, якась чорна безпросвітна нудьга, злість.

Другий місяць після звільнення з колонії Олексій Балабан жив переважно у сестри в місті. У матері, яка мала будиночок у приміському селищі, бував рідко — мати лаялась і вимагала, щоб він ішов працювати. Балабан навіть улаштувався на місцеву цегельню, але витримав тільки тиждень і втік до сестри. Вважав, що Ганна йому багато чим має завдячувати. Він колись залишив у неї речей не на одну сотню. Перед цим облагодив діло. Тільки японський транзистор коштував щонайменше сотень п'ять… Балабан віддав його за дві з половиною якомусь піжонові на сочинському пляжі, пославшись на матеріальну скруту, І не жалкував. Дві з половиною, то й дві з половиною, не все одно. Гроші тоді текли у нього крізь пальці, і він, повернувшись до сестри, навіть не запитав у неї, куди й за скільки вона продала крадені речі.

Їх з напарником узяли через кілька тижнів. Слідчий мав незаперечні докази, провів навіть ставку віч-на-віч із сочинським покупцем транзистора. Той, виявляється, здав радіоприймач у московський комісійний магазин.

Не виказав Балабан тільки Ганну. І ось тобі вдячність: карбованець!.. Балабан випив за цього карбованця склянку портвейну і купив сигарет. У нього не лишилося грошей навіть на воду. А йому так кортіло випити холодного бочкового пива. У Балабана аж пальці затрусилися, коли пригадав його смак.

Пиво продавали в кіоску на бічній алеї парку. Балабан уявив, як здмухує пінну шапку з кухля — і наважився. Повільно підвівся, потягнувся й попрямував до кіоска.

В будній день тут не було черги — стояли лише три-чотири чоловіка. Льоха сперся спиною на шорсткий стовбур каштана, під яким стояв кіоск, почав очікувати. Незабаром до кіоска підійшов хлопець. Балабан торкнув його за плече.

— Постав кухоль, — підморгнув, — колись віддячу…

Той відсторонився.

— Ще чого захотів! — зневажливо посміхнувся хлопець.

Цього вже Балабан не міг стерпіти: висунув з рукава лезо ножа так, щоб бачив тільки хлопець.

— Поставиш? — запитав погрозливо.

Той посірів, озирнувся на двох літніх чоловіків, що пили пиво за кілька кроків, але ті стояли спинами. Усміхнувся буфетниці жалібно.

— Два… — ледь витиснув з себе.

Буфетниця байдуже виставила кухлі — яке їй діло, хто кого пригощає, пивний кіоск — не павільйон мінеральних вод: тут усього і набачишся, і начуєшся…

Хлопець підсунув Балабану кухоль, і той ледь утримався, щоб одним духом не спорожнити його. Однак зловтішно посміхнувся і вилив пиво на землю.

— Що даєш, падло! — тицьнув порожнім кухлем хлопцеві в підборіддя. — Муха, не бачиш? Замов ще!

— Пробачте… — забелькотів той. — Не було ніякої мухи…

— Ну!.. — блиснув очима Балабан.

— К-кухоль ще… — попросив хлопець.

На цей раз Балабан випив. Хотілося замовити ще, та побачив: до кіоска прямує чоловіча компанія. Штовхнув хлопця в бік.

— Спасибі, — підморгнув, скоса зиркнув на буфетницю й почимчикував на схили річки.

Він знайшов затишну галявину поміж кущів, простягнувся на траві й непомітно заснув. Прокинувся, коли вже стемніло. Додому йти не хотілося. На саму думку про Ганну та її косі погляди зробилося тоскно. Почне докоряти, що годує його…

Балабан згадав, як безжурно жилося йому в дитинстві. Батька він не пам'ятав. Той покинув їх, коли Лесик був ще зовсім немовлям. Мати, яка безтямно любила сина, працювала з ранку до вечора, щоб її Лесик мав усе, що забажає. Балабан змалку звик нічого не робити. Мати годувала й одягала. А він швендяв по вулицях з двома-трьома такими ж бовдурами, як і сам. Учитися не хотів — сидів мало не в кожному класі по два роки і насилу закінчив п’ятий клас. Вечорами перепродував квитки біля кінотеатру і вже в дванадцять років почав курити й пити вино.

Мати не знала, що діяти з ним. Сусідки радили їй звернутися до міліції. Але вона й слухати не хотіла — щоб її Лесика тягали до міліції! — і намагалася купити синову прихильність дрібними подарунками… Та це тільки ще більше розбещувало його.

Якось Олексі з дружками не пощастило з перепродажем квитків. Підлітки вже звикли до цигарок і вина. А грошей не було. За два квартали на досить затишній вулиці стояв кіоск, за вітринами якого знадливо вишикувались на полицях повні пляшки. Того вечора й відбулася перша серйозна крадіжка, ініціатором якої став Балабан. А потім перше відбуття строку в колонії для неповнолітніх.

Він повернувся додому через рік, мати влаштувала його на роботу. Однак Балабан працювати не захотів. Зв'язався з досвідченими злодіями. Кілька крадіжок минули безкарно, і Балабан повірив у свою щасливу зірку. Та карний розшук уже стежив за ним, і скоро Балабана піймали на гарячому.

Знову колонія, потім, після відбуття строку, ще… І ось він на волі…

Балабан вийшов по центральній алеї на багатолюдні, залиті світлом вулиці. Постояв на п'ятачку біля станції метро, заздрісно дивлячись на гарно вдягнених людей, які виходили з ресторану. «Хоча б четвертак, — думав тужливо. — Ну, два червінці…» Легенько кольнув себе вістрям ножа в бік і почвалав назад у парк…

На центральній алеї взяв приціл на п'яненького чоловіка, що йшов похитуючись і муркочучи щось собі під ніс. Уже хотів зупинити в темному місці, та вчасно побачив на протилежному боці алеї молоду пару під крислатою липою. Далі було людно — повернув назад, вилаявшись. Зрештою, у того п'янички, мабуть, і грошей нема…

Балабан тинявся по алеї допізна, поки не почали розходитись останні відвідувачі з літнього ресторану. Став за шашличною, біля доріжки, яка вела до річки, сподіваючись, що, може, якась нетвереза пара зверне туди. Та раптом я-за повороту вискочив міліцейський мотоцикл з коляскою і зупинився поруч. Балабан повернувся до міліціонерів спиною і рушив повільно слідом за веселою компанією, що вийшла з ресторану. Так він дістався до асфальтованої доріжки, яка круто звертала ще до одного літнього ресторану. За спиною знову загуркотів мотоцикл, і Балабан інстинктивно сховався в чагарнику за кілька кроків від доріжки.

— Ти повартуй тут, Омельченко, а ми подивимось, що робиться біля ресторану! — наказав хтось хрипким голосом, певно, старший патруля.

Повз Балабана прочовгали по асфальту черевики. Балабан мимоволі притиснувся до стовбура ясеня. Серце страшенно калатало з переляку.

Човгання черевиків стихло, і Балабан заспокоївся. Зрештою, чого йому боятися? Нічого він не вчинив, навіть не п'яний. Правда, він нетутешній. Але що з того? Приїхав у гості до родичів, хіба це заборонено?

І все ж якийсь страх лежав у грудях і заважав вільно дихати, розсунути кущі і вийти незалежно, не звертаючи уваги на патрульного, що майже поряд сидів на мотоциклі. Певно, це був споконвічний страх злодія перед стражами порядку.

Міліціонер закурив, і приємний запах тютюну полоскотав Балабанові ніздрі.

Балабан безшелесно вислизнув із кущів, ступив два кроки асфальтованою доріжкою.

— Товаришу міліціонер…

Той озирнувся.

— Там… хтось стогне, чуєте? — з удаваним збудженням сказав Балабан.

Міліціонер підвівся з мотоцикла й постояв, прислухаючись.

— Може, когось там… — переконував Балабан.

Міліціонер одірвався від мотоцикла, кинув недокурок і, на ходу розстібаючи кобуру, пішов назустріч незнайомцеві безшумною, легкою ходою.

— Де стогне? — раптом долинуло до свідомості Балабана, і він знову тицьнув пальцем у кущі.

Тепер міліціонер був зовсім поряд, він обмацав Балабана уважним і недовірливим поглядом, але той не відвернувся й не знітився. Мовив твердо:

— Там у кущах хтось стогне… Я чув це зовсім ясно…

Міліціонер ступив під дерева, зробивши знак незнайомцеві йти за ним. Це й згубило його. Балабан не став чекати, поки міліціонер заглибиться в кущі, він ударив фінкою одразу, ударив у спину щосили — міліціонер навіть не встиг крикнути: захрипів, захитався і впав у кущі…

Балабан тремтячою рукою намацав пістолет, заховав у зовнішню кишеню піджака й кинувся вгору. Вже діставшись до алеї, згадав, що залишив фінку, метнувся назад, витяг її, огледівся і, побачивши, що нікого навколо нема, попрямував до сходів, що вели до горішнього парку.

Хотілося чимдуж тікати звідси, та примушував себе йти не поспішаючи. На сходах переклав пістолет до внутрішньої кишені піджака й, перестрибуючи через кілька сходинок, піднявся нагору. Перетнув горішній парк, вийшов на вулицю і сів у трамвай. Лише проїхавши кілька зупинок, зрозумів, що їде не в той бік. Пересів і доїхав до вокзалу. Через кілька хвилин уже сидів у електричці.

Зранку Балабан любив поніжитись у ліжку: по-перше, уникав зайвих розмов з матір'ю, яка чомусь вважала, що йому неодмінно треба самому заробляти на хліб; по-друге, надолужував недоспане в колонії з її ранніми підйомами й суворим режимом. Але сьогодні, почувши, що мати вже клопочеться біля печі, позіхнув і виліз із-під теплої ковдри. У сінях випив кухоль холодної води, протер заспані очі і зайшов до кухні.

Мати зиркнула запитливо. Балабан пошкрябав неголене підборіддя.

— Ти, мамо, того… — почав не дуже впевнено.

— Грошей не дам — нема! — обірвала його мати. — Йди працювати. Он і в нас робітники потрібні.

— Сотня на місяць, — зневажливо скривився Балабан, — цілий день горба гнути! Нема дурних.

«І все ж хоч про людське око треба кудись влаштуватися, — подумав, — бо міліція не дасть спокою. Протягнути два-три місяці і звільнитися. Потім півроку можна шукати роботу».

— Я щось погано себе почуваю, — мовив матері. — Важка робота не для мене.

Мати зміряла сина зневажливим поглядом, і той зрозумів, що зараз, поступово розпалюючись, почне шпетити його, і все закінчиться звичайним скандалом. Іншого разу навіть підкинув би жару у вогонь. Та сьогодні не хотів сперечатися. Заговорив запобігливо й улесливо:

— Ти, мамо, скажеш, якщо запитають, звичайно… Ну, що я хворий і другий день уже лежу… Усікла?

— Тьху! — плюнула спересердя мати. — Ти по-людськи можеш розмовляти?

— Ну, того… — Льоха почухав пальцями босої ноги під коліном другої. — Я з одним типом посварився, і міліція може розпитувати… То скажеш, що я хворий, вчора з дому нікуди не виходив…

Мати сплеснула руками й заплакала.

— І коли вже ти розуму наберешся? Знову за своє?.. Мало тебе життя вчило?

Вона сердито висипала з каструлі картоплю в корито. Тицьнула синові в руку м'яло.

— Нагодуєш кабана! — звеліла.

І Балабан покірно почав товкти картоплю.

Та тільки-но мати вийшла з двору, він з відразою штовхнув ногою корито і дістав цигарки. Випустивши кілька акуратних кілець диму, підвівся й рушив до сарая, де під дровами лежав пістолет. Йому так кортіло поглянути на нього, однак примусив себе зупинитися. Висипав картоплю кабанові, з цікавістю спостерігаючи, як той жадібно їсть, і вийшов у садок.

Став за крислатою яблунею так, щоб бачити сусідське подвір'я. Дочекався, коли на ґанку з'явилася баба Соня, підійшов до невисокого паркана, що розділяв садиби.

— Гарні у вас полуниці! — почав голосно: баба Соня недочувала та й бачила вже погано, хоч удавала, що все гаразд, і сердилася, коли хтось співчував їй.

Баба не почула, проте закивала згідливо головою. Відповіла про всяк випадок байдуже:

— Здоровий будь, Льошко. Як твоє життя?

— Гарні у вас полуниці, — повторив Балабан голосніше, мало не крикнув. — Я вчора ввечері дивився, як ви поливали грядки, і думав: що ви з таким урожаєм робитимете? Грошей мішок наторгуєте!

Бабі чомусь не сподобались Балабанові підрахунки — підозріливо стрельнула на нього очима й замахала руками.

— Які там гроші?! Сльози, не гроші…

«У-у, відьмо, у тебе по скринях би пошмонити — не одну сотню заначила!» — із злістю подумав Балабан, та, солодко усміхнувшись, промовив:

— Я вчора ввечері дивився, як вправно ви працюєте, і думав: «Молодець баба Соня, нам би отак… Ніяка хвороба її не бере». — А я ось… — закашлявся, — зовсім розклеївся…

— Погода! — категорично мовила баба. — Я тобі, Льоню, малинки дам, — раптом заклопоталася. — Як рукою зніме.

— Пив уже, — зупинив її Балабан. — Я вчора хотів попросити у вас банки, але ви були зайняті на городі… — Він знав, що баба Соня щовечора поливає полуниці. — І не помітили мене…

Це вже був натяк на її, бабину, підсліпуватість.

— Як це не помітила! — образилася вона. — Бачила як облупленого, ще хотіла запитати, чого вечір марнуєш? Молодь іде на танці, а ти ж, бідний, скільки життя не бачив!..

Балабан рішуче зупинив її:

— Та хворий же я — кажу вам!

— То я зараз банки принесу… — заметушилася баба. Вона збігала додому. — Ходімо, поставлю — мати ж на роботі.

Коли баба Соня пішла додому, Льоха плюнув їй услід і почав снідати, та не втримався — злодійкувато озирнувся і шмигнув до сарая, щільно причинивши за собою двері.

Витяг з-під дров чорний, воронованої сталі пістолет, перезарядив, прицілився, пошукавши мушкою ціль, однак стріляти в сараї не наважився, з жалем зітхнув, переклав патрон до обойми, загорнув пістолет у чисту ганчірку і, заховавши під дрова, пішов снідати. Не встиг запити яєчню свіжим молоком, як побачив у хвіртці знайому постать дільничного інспектора Хохломи.

Цей настирливий лейтенант уже набрид Балабану — відчув, як замлоїло під грудьми, а долоні спітніли.

Льоха пірнув у ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя. Почувши стукіт у двері, не відповів, дочекався, поки дільничний потарабанить ще, і тоді озвався кволо:

— Заходьте…

Зустрівшись з уважним і допитливим поглядом Хохломи, зіщулився під ковдрою, та очей не відвів. Лейтенант, не попитавши дозволу, сів на стілець.

— Що, Балабан, захворів? — запитав співчутливо, хоч очі були серйозні і навіть колючі.

Льоха повернувся на бік, наче ненавмисне оголивши спину, щоб показати сліди від банок.

— Угу… — промимрив. — Простудився…

— Влітку! — скрушно похитав головою дільничний. — Як же ти примудрився?

— Пивка холодного ковтнув.

— Пивка… потім горілки! — В голосі лейтенанта з'явилися повчальні інтонації. — Знову за колишнє, Балабан… Попереджаю, якщо не влаштуєшся на роботу…

Льоха сів на ліжку, прохально притиснувши до грудей руки.

— Громадянине начальник, — мовив зовсім щиро, — ось оклигаю — і відразу на роботу! Мати вже балакала з агрономом на плодорозсаднику — там робітники потрібні.

Лейтенант схвально кивнув головою.

— Робота хороша, і колектив там непоганий.

— Атож, — погодився Льоха, маючи на увазі зовсім інше. У плодорозсаднику бригадиром був колишній його однокласник, і Балабан сподівався, що той не прискіпуватиметься за прогули та й взагалі покриватиме його.

— Так, колектив там непоганий, — ствердив і додав лицемірно, знаючи, що це сподобається лейтенантові: — Він допоможе мені перевиховатися.

— О-о! — усміхнувся Хохлома. — Бачу, ти починаєш усвідомлювати… — Певно, він прочитав би Балабану невеличку лекцію про роль колективу у вихованні колишніх злочинців, проте вчасно згадав про мету своїх відвідин: затнувся і почав здалеку — Я от учора проходив повз вас, хотів навідатися, та у вікнах не світилося…

— Мати допізна поралася у дворі, а я ж лежав…

Видно, дільничному набридло ходити околясом.

— Ти нікуди вчора ввечері не відлучався? — запитав суворо.

— Та я ж хворий…

— Я запитую!

— Нікуди, товаришу лейтенант. Ось запитайте хоч би в баби Соні…

— Запитаємо в кого треба. Одужуй і оформляйся.

Лейтенант вийшов. Балабан почекав, поки грюкнуть двері на ґанку, скочив з ліжка і припав до щілини поміж фіранками. Задоволено посміхнувся: дільничний звернув до баби Соні. Знав вдачу старої: коли вже сказала, що бачила Льоху в садку, то не відступиться, хоч би там що.

 

Балабан тримав у руках недбало згорнуту газету й схилився над нею, вдаючи, мовби читає. Тим часом очі його пильно стежили за людьми, що на хвилину-другу сідали до вкритого чорнильними плямами столу, щоб заповнити касові ордери.

Ощадкасу в приміщенні Головпоштамту Балабан обрав цілком свідомо, забракувавши перед цим з півдесятка інших. Тут сиди хоч годину, і ніхто не зверне на тебе уваги, бо в цьому ж залі міститься й міжміський переговорний пункт. Та й ощадкаса перспективна: в самому центрі — отож серед її клієнтів мають бути люди грошовиті. Треба було тільки дочекатися того, хто візьме велику суму. Хоча б карбованців чотириста чи п'ятсот, ну, нехай триста — все інше залежало від багатьох обставин: куди піде клієнт, сам чи з кимось, яким транспортом користуватиметься…

Балабан помітив, що одна жінка одержала сімсот карбованців. Він рушив слідом, але на неї чекало таксі, і Балабан провів її злим поглядом.

… Спиридон Климунда так поспішав, що не звернув уваги на хлопця у смугастому піджаку, який, підвівши голову від газети, чіпким поглядом стежив, як він рахує гроші. Климунда сховав гроші і попрямував до тролейбусної зупинки. У той же тролейбус сів і хлопець у смугастому піджаку.

Климунда вийшов на площі, і Балабан вистрибнув слідом за ним. Подумав: зараз той зайде в магазин і витратить гроші на якесь барахло. Ця думка не засмутила його.

Він уже шкодував, що ув'язався за цим молодиком із спортивною виправкою. Краще було б дочекатися якоїсь жінки, наздогнати її в порожньому під'їзді. Тоді можна було б відібрати гроші культурно й ввічливо, навіть подякувати…

Тим часом молодик перетнув вулицю. Йшов швидко, помахуючи лівою рукою. Праву не виймав з кишені. Він уже бачив потрібний будинок. Зоя казала: парадне між хлібним магазином і кафе. Так і є — величезні старі двері, та й будинок, певно, стоїть сотню років. Йому на третій поверх, квартира праворуч, дзвонити двічі.

Зоя пообіцяла дублянку. Вони одразу домовились про ціну. Спиридон знав, що на цій дублянці він щось заробить. Мав клієнта, який давно вже просив дістати дублянку і обіцяв добре заплатити.

Климунда квапився: нести дублянку додому не годилося, треба було ще з'їздити до клієнта, а о дванадцятій бути вже в інституті, де Спиридон працював тренером з настільного тенісу.

Згадавши про роботу, Климунда невдоволено скривився: мороки багато, а платять копійки… І все ж про людське око він вів гуртки в трьох установах. Не працюватимеш — судитимуть як дармоїда. До того ж тренерська робота давала йому можливість розгорнути іншу діяльність — скуповувати у спортсменів, які приїжджали з-за кордону, а також у іноземних туристів різні речі і продавати з вигодою для себе. Не гребував Климунда і валютою, невеличкими сумами доларів, фунтів, франків і лір. Але тут виявляв особливу обережність — знав, що за операції з валютою по голівці не погладять. Тому й збував долари та франки тільки давньому шкільному товаришеві — Омелянові Іваницькому. Ще навчаючись у школі, Спиридон з Омелею внадилися до «Інтуриста». А незабаром уже займалися дрібною комерцією. Починали з дрібничок — самописки, жувальні гумки, запальнички… Потім Омелян вступив до художнього інституту і їхні шляхи на якийсь час розійшлися. Та якось Спиридонові треба було спішно продати півсотні американських доларів, які він виміняв у туриста. Омелян узяв їх без балачок й натякнув, що братиме ще. Це знову зблизило їх.

Правда, Омелян — мистецтвознавець і в компанії завжди хвалиться своїм знайомством із відомими художниками. Який Омелян мистецтвознавець, Климунда не знав, а от що спекулює картинами, йому було відомо достеменно. Одного разу випадково підслухав розмову Омеляна з якимось типом — той пропонував Іваницькому придбати етюд передвижника і хотів аж тисячу карбованців. Омелян давав шістсот і скаржився, що цікавість до передвижників останнім часом не дуже велика.

«Ото комерція, — заздрісно подумав тоді Спиридон. — На одній картині навару триста-чотириста карбованців, спробуй заробити стільки на продажу сорочок і джинсів…»

Ну, сьогодні і він заробить непогано… Климунда наддав ходи.

Згадав учорашній вечір в «Евриці», де він познайомився з Зоєю. Правда, йому більше сподобалась Зоїна подруга — Клара. Вона сиділа із Зоєю за окремим столиком.

Спиридон запросив її потанцювати, потім — Зою. Знав, що сподобався дівчатам, бо не заперечували, коли він покинув свою компанію й пересів за їхній столик. А потім прийшов Кларин знайомий — Роберт і зіпсував Климунді настрій на весь вечір.

… У величезному парадному стояв запах чи то кислої капусти, чи то гнилої картоплі. Спиридонові кроки лунко віддавалися на сходах…

— Ей, ти!.. — почув зненацька. — Хвилинку!..

Обернувся і побачив мало не перед носом дуло пістолета.

— Тихо будь… — Балабан затнувся: згадав, що не зняв пістолет із запобіжника. Та мовив упевнено — Бо зроблю дірку в довбешці! Ну, Швидше!.. Гроші сюди!

— Гроші?.. Які гроші?..

— Ну, гнидо! — просичав Балабан загрозливо. — Давай швидко чотириста монет!

На мить у Климунди обірвалося серце: отже, стежив за ним ще в ощадкасі і пішов слідом… Але ж чотириста карбованців! Віддати їх…

Дуло пістолета дивилося йому просто в очі. Раптом Спиридон сильним і точним ударом вибив пістолет з Балабанової руки.

— У-у, гад… — Балабан ударив лівою, цей удар розтрощив би Климунді щелепу, але той устиг ухилитися, присів і кинув нападника через себе просто на сходи. Схопив пістолет. Тієї ж миті Балабан скочив на ноги і кинувся на Климунду, та знову відчув, що земля вислизнула з-під його ніг, різкий біль запаморочив йому голову.

Климунда, зловтішно посміхаючись, заховав пістолет до кишені.

— Ну, — ступив до невідомого, — ще дати грошей?

Балабан лежав на брудній підлозі, незручно підвернувши ногу.

— Ну, самбо знаєш, — пробелькотів плаксиво. — Знаєш самбо, ну й добре. Чого б я тільки на людей кидався?

— Це я кидаюся! — обурився Климунда. — Ану, вставай!

— Не чіпай мене! — затулився Балабан руками. — Я просто хотів пожартувати…

— Добрі жарти… — Климунда поплескав себе по кишені, де лежав пістолет. — Вставай, сказано тобі! — визвірився на Балабана.

Той став на коліна.

— Відпусти мене… — попросив жалісно. — Я ж тобі нічого не заподіяв.

Десь угорі, певно, на шостому поверсі, грюкнули дверима. «Може, покликати міліцію?» — майнула думка в Климунди. Але що це дасть йому? Всілякі свідчення, виклики до карного розшуку… І зброю доведеться віддати… А це, може, єдиний шанс у житті заволодіти пістолетом. Зброя — не кулаки. Ще навчаючись у школі, Климунда захопився самбо. Це давало перевагу над товаришами й тішило його самолюбство. Та, відчувши, що без особливих зусиль зможе перемогти будь-кого з однокласників, він несподівано кинув самбо і захопився настільним тенісом. Незабаром став першорозрядником, а згодом і кандидатом у майстри спорту.

Климунда глибше. засунув пістолет у кишеню. Нагорі почулися кроки — хтось спускався сходами. Климунда вже вирішив: він не здаватиме цього злодюгу в міліцію, нехай іде під три чорти.

— Ушивайся звідси! — відступив, даючи Балабанові дорогу. — Швидше, поки я не передумав.

Балабан ступив кілька кроків, ще не вірячи.

— Пробач, браток, — лопотів він. — Я не хотів… Ти пробач мені і спасибі…

— Підожди! — раптом зупинив його Климунда. Він ще не знав, чому саме вчинив так, єдине, що усвідомлював: зараз за цим бандитом зачиняться двері, він уже ніколи його не побачить. А його ж можна використати…

— Ну, що?.. Ти ж відпустив мене… — Балабан мало не рюмсав.

А кроки все наближалися…

— Відпусти мене… — канючив Балабан.

— Тихше!.. — обірвав його Климунда. — Ходімо зі мною. Тут поряд, у скверик. Треба побалакати. І спробуймо тікати. Здам у міліцію!

Підштовхнув Балабана до дверей, і вони вийшли на гомінку площу. Льоха зиркнув з острахом на Климунду: чого від нього хоче цей піжон? Але той справді повернув у сквер, і Балабан трохи заспокоївся.

Вони сіли на вільній лавці. Климунда усе ще тримав руку в кишені. Балабан помітив це й зневажливо скривив губи: все ж боїться його. Про всяк випадок трохи відсунувся: хтозна, що треба цьому піжонові, — може, він лягавий? Нарешті Климунда витягнув руку з кишені і, обтерши спітнілу долоню об джинси, подав Балабану.

— Будьмо знайомі. Мене звуть Семеном. А тебе?

— Познайомилися вже!.. — незадоволено пробурмотів Балабан, та все ж руку подав і назвався.

Климунда не став гаяти часу.

— Давно звідти? — запитав.

Балабан не відмагався.

— Два місяці…

— Де взяв? — поплескав себе по кишені Климунда.

— Де взяв, там уже нема…

— І все ж?

— Ти що? Мент? — люто зиркнув на нього Балабан. — Чи не з прокуратури часом?

— Ша! — владно підніс руку Климунда. — Якби я був міліціонер, то не панькався б з тобою. Он бачиш, — кивнув, — постовий… Хочеш познайомитись?

Балабан насторожився.

— А ти хто такий?

— Семен я… — зареготав Климунда. — Сеня…

Своє справжнє ім'я Климунда вважав безнадійно застарілим і в глибині душі ображався на батьків за цей вияв несвідомості. Він ще раз пильно поглянув на Балабана, немов вивіряючи його можливості. На те, що він зараз збирався запропонувати цьому злодієві, підсвідомо зважився вже давно. Правда, якби годину тому хтось сказав Климунді, що він вчинить саме так, певно, обурився б. Але це був реальний. шанс поправити своє матеріальне становище: на вечори в ресторанах з дівчатами потрібні були гроші. Того, що він мав, явно не вистачало. Він уже заборгував кільком знайомим.

Мабуть, сама доля послала йому цього злодія. Климунда подав знак Балабану, щоб той присунувся.

— Є вигідне діло, — прошепотів, хоч поблизу нікого не було. — Згода?

— Я ж не знаю, хто ти і що за діло…

— Свого часу дізнаєшся.

— Мені до того часу дотягти треба… — признався Балабан, зиркнувши на кишеню Климунди, де лежав записник із грішми.

— Дотягнеш, — пообіцяв Климунда. — Поки що я тебе фінансую.

У Балабана загорілися очі.

— Дай сотню. Мені сотня ось як потрібна!

— А всі чотири не хочеш? — глузливо запитав Климунда і витягнув із кишені папірець.

— Ось поки що для підтримки штанів.

Балабан похитав головою: він вартий більшого.

— Ще одну! — мовив вимогливо.

Климунда зітхнув і витягнув ще папірця.

— Вважай, що тобі сьогодні пофортунило. Але не сподівайся, що я завжди буду такий щедрий.

Балабан заховав гроші, розвалився на лавці. Відчув, що Климунді без нього не обійтися.

— Проте я коштую теж недешево, і зваж, коли справді накльовується діло, мушу сидіти тихо, — з гідністю пояснив він.

— Мусиш, — згодився Климунда. — І тому зараз потягнемо по банці, а потім — ні краплі… Завтра зустрінемося тут же.

 

… Собака одразу взяв слід, і старшина разом з ним зник у хащах. За старшиною побіг ще один оперативний працівник, а майор Шульга залишився на місці злочину.

На узбіччі стояло таксі — новенька блискуча світло-зелена «Волга». Водій сидів на передньому сидінні, виставивши ноги. Шульга підійшов до нього. Видно, таксист уже розібрався, хто тут старший, бо відразу вискочив з машини й наче аж виструнчився перед майором.

— Я з карного розшуку, — відрекомендувався Шульга, — Розкажіть, як усе це трапилось.

— Я привіз компанію до ресторану «Острівець», — почав таксист мало не пошепки й озирнувся, ніби й справді хтось міг підслухати їх, а він виказував майорові страшенну таємницю. — Цей тип уже стояв там, — виходить, чекав…

— Який мав вигляд — одяг і зовнішність? — перебив його майор.

— Чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами.

— Літній чи молодий?

— Ну, такий ставний. Гарний хлопець.

— Приблизний вік? Зовнішність?

— Я ж кажу, у світлій сорочці, стоїть біля ресторану й чекає.

— Але ж ви бачили його обличчя, запам'ятали?

Таксист переступив з ноги на ногу, признався розгублено:

— Наче бачив, та не запам'ятав. Ставний, точно, ставний, гарний хлопець.

— Кажете, хлопець, отже — молодий? Чому так вважаєте?

Нараз у таксиста сяйнула якась думка і переможні нотки з'явилися в його голосі:

— А хто ж такі кепки зараз носить? Такі, знаєте, майже без козирка. Тільки молоді.

— П'яний чи тверезий?

— Ви що, на роботі ж я! — образився водій.

— Та не ви, пасажир ваш?

— Пасажир!.. — раптом ледь не закричав таксист. — Який пасажир — бандюга! Він мене мало не вбив!

— Спокійно, — поклав йому руку на плече Шульга, — справді — бандит, і ми затримаємо його. Отже, п'яний чи тверезий?

— Певно, тверезий. Тримався добре. Хоча запах був. Це коли він мені тицьнув пістолетом у потилицю, нахилився, значить… Тут я і відчув — трохи пахне. Тепер згадав, тоді мені було все одно — він же мало не вбив мене.

— Але ж не вбив! — обірвав його Шульга. Не мав часу вислуховувати скарги потерпілого. На це буде час потім, якщо вони одразу не затримають злочинця. — Він назвав адресу — куди їхати?

— У Вишнянку. По Окружній.

— Дорогою розмовляли?

— Мовчав. Сів на заднє сидіння за мною і мовчав. Я відразу подумав — чому на заднє?

— І він наказав зупинитися тут?

— Так. Я, звичайно, на узбіччя, він тут мені й тицьнув у потилицю. Звелів закласти руки назад… — Таксист показав, як саме. — Ну, обшукав мене, забрав гроші і втік…

Що відбулося далі, майорові було відомо з розповіді автоінспектора, який перший намагався затримати злочинця.

Лейтенант Голота їхав мотоциклом до контрольного пункту державтоінспекції поблизу Вишнянки. Проминув таксі з увімкнутими підфарниками, не звернувши на нього особливої уваги. Та раптом таксист засигналив різко й вимогливо, вискочив з машини й побіг навздогін мотоциклу, розмахуючи руками. Лейтенант з'їхав на узбіччя, озирнувся і побачив, що таксист показує на кущі за придорожньою канавою. Йому навіть здалося, наче там майнула якась тінь.

— Грабіжник! — кричав таксист. — Він пограбував мене! Наздоженіть його, он він!..

Голота одразу збагнув, у чому справа, і, не роздумуючи, кинувся в кущі.

— Обережно, він озброєний… — крикнув йому вслід таксист, і лейтенант на ходу витягнув з кобури пістолет.

За кущами починалися густі посадки. Лейтенант незабаром втратив орієнтацію, зупинився, прислухаючись, та нічого не почув і повернувся на шосе. Вислухавши оповідь таксиста, увімкнув рацію і викликав оперативну групу.

Розслідування справи про напад на сержанта Омельченка у Шульги майже застопорилося, і в душі майор навіть зрадів, почувши про випадок на Окружній. Подумав: «Можливо, це той самий злочинець, що мало не вбив Омельченка. Певно, наслідив так, що вдасться його взяти одразу, — і треба одразу, адже щастя, що з Омельченкового пістолета ще не зроблено жодного пострілу…»

Майор попросив таксиста ще раз точно показати, в якому напрямі зник грабіжник, і розпорядився поставити міліцейські машини і мотоцикли так, щоб висвітлити фарами якнайбільшу площу.

Вдень випав дощ. Злочинець залишив на м’якому грунті чіткі сліди. Він пройшов уздовж кювету з десяток метрів, до того місця, де кювет ставав положистим. Тут він круто звернув до придорожніх заростей.

Шульга доручив експертові зняти гіпсові відбитки з двох найчіткіших слідів. Вони були якісь незвичайні. Майор стояв, дивився на них і ніяк не міг зрозуміти, чим його так вражають ці сліди.

Здається, нічого особливого, просто людина поспішала, ступала широко. І все ж хода злочинця чимось відрізнялася від ходи звичайної людини.

Шульга постояв ще трохи, нараз ступив кілька енергійних кроків — так ішов грабіжник, відчуваючи на потилиці погляд таксиста, — повернувся до машини. Тепер поруч тяглися два сліди, і майор збагнув, що непокоїло його. Звичайно люди ходять, ставлячи ноги носками трохи в боки, а сліди грабіжника були паралельні. Це типова прикмета професійної ходи будівельника, якому доводиться ходити по вузькому риштованню. Щоправда, так ходять і циркові еквілібристи — що ж, цю версію теж не слід відкидати.

Шульга збіг у кювет. На твердому дерені сліди були вже не такі виразні і скоро пропали зовсім. Заглиблюватись у хащі, та ще в таку темряву, не було рації, і майор вирішив ще раз поговорити з таксистом. У цю мить від контрольного пункту виринула «Волга» автоінспекції і, не вимикаючи фар, загальмувала поруч. Грюкнули дверцята. З машини вискочили шофер і старшина.

— Леда довела нас до тієї розвилки, — показав старшина рукою на чагарники. — Мало не до центру Вишнянки, де магазин і маленький базарчик. Видно, у селищі злочинець спіймав машину чи сів на попутну. Але ж ось лишив… — подав майорові щось загорнуте в газету.

Шульга розгорнув і побачив кепку. Кепочку майже без козирка, як і твердив таксист.

— Загубив він її тут недалеко, — пояснив старшина, — в кущах перед канавою. Видно, злякався лейтенанта, шугонув у ліс і зачепився за гілки. І от що, товаришу майор, здається мені, — тутешній він. Там меліоратори канаву прокопали, досить глибоку, і кладка через неї. Не знаючи місцевості, не знайдеш її — ліс густий навколо, а він дерся навпростець через кущі й молодняк до кладки.

На контрольному пункті майор дав розпорядження наглядати за всіма навколишніми дорогами і поспішив до міста. Міцно тримав загорнуту в газету кепочку, наче вона була найкоштовнішим скарбом. Зрештою, так воно й було — єдиний неспростовний доказ проти поки що невідомого озброєного грабіжника.

 

Балабан длубався в замку, а Климунда нетерпляче переступав з ноги на ногу в нього за спиною. Клятий комбінатор — замикає квартиру двома такими замками, що не підступишся. Балабан уже дечого навчив Климунду, і той розбирався у конструкції найпоширеніших замків. Але замки, біля яких вони зараз поралися, були нестандартні, і Льоха стиха лаявся, добираючи відмички.

Господаря цієї квартири Романа Кириловича Недбайла Климунда знав давно — вони мешкали в будинках, що стояли поряд. Недбайло працював на м'ясокомбінаті. Жив скромно. Не мав ні машини, ні дачі. Та його сусід — постійний партнер Климунди в доміно, — запевняв, що «м'ясокомбінатор» — людина з достатком. Жінка його з дитиною все літо відпочиває в Сочі. А квартира яка в них!.. Кришталь і килими, сусід, що був слюсарем, бачив: колись Недбайло покликав його відремонтувати кран у ванній.

Саме квартиру Недбайла і мав на увазі Климунда, коли розмовляв з Балабаном у сквері.

Нарешті клацнув перший замок, другий піддався одразу, і Климунда слідом за Балабаном ковзнули до квартири. Льоха затримався у передпокої, причинив за Спиридоном двері. Визирнув із-за спини Климунди, який зупинився на порозі вітальні.

— Чого стовбичиш? — просичав.

Климунда відступив, пропускаючи Балабана. Стояв і розгублено дивився, як той швидко і впевнено перебирає речі у шафі. Задоволено посміхнувшись, Балабан зняв каракулеву шубу, згорнув її і поклав у валізу.

— Глянь, що там… — кивнув на письмовий стіл біля вікна. — Якщо замкнуто, спробуй… — подав відмички.

Стіл і справді був замкнутий, проте Климунда легко впорався із замками. Відсунув шухляди — якісь зошити, теки з паперами, журнали. Увагу його привернула старовинної бронзи шкатулка. Спробував відімкнути, однак замок не піддався. Покликав Балабана. Той незадоволено покинув шафу, підійшов, та, побачивши шкатулку, занетерпеливився:

— А може, там гроші! — Очі в нього жадібно спалахнули. Він сильно натиснув на відмичку, певно, зламав замок, бо щось у шкатулці хряснуло. Відкрив її і аж свиснув від подиву. На дні лежали три пачки акуратно перев’язаних зелених асигнацій.

— П'ять… п'ять і дві тисячі… — прочитав цифри на наклеєних навхрест смужках.

— Дванадцять тисяч! — охнув Климунда.

— Пофортунило! — видихнув Балабан.

— Перераховувати не будемо… — щасливо засміявся Спиридон. — Недбайло рахував для себе.

Балабан віддав йому одну п'ятитисячну пачку, та Климунда спритно вихопив у нього з рук і другу — двохтисячну.

— Ти що! — загрозливо підняв кулак Балабан. — Усе навпіл!

— Візьмеш собі барахло. Там більше, ніж на дві тисячі.

— Але ж його ще збути треба… — пробуркотів Льоха, однак відступив.

Климунда витягнув із шкатулки золотий жіночий годинник на ланцюжку, золоті запонки й дві ощадні книжки. Кинув Балабану годинник, запонки взяв собі. Зазирнув у книжки.

— Двісті карбованців… — промимрив презирливо. — І сто п'ятдесят… Обережний, грошей на книжці не тримає, і а й ці, — підкинув на долоні пачку, — певно, тільки дещиця…

— Ховає, свиня! — погодився Балабан. — Але спробуй знайти…

— Давай швидше! — підігнав його Спиридон. Знав, що Недбайло раніше як о сьомій вечора не вертається, і вони мають ще добрих чотири години фори. Але в нього весь час було таке відчуття, мовби хтось уже стоїть біля дверей. Зараз вони розчиняться — і тоді кінець…

Закурив, дивлячись, як Льоха пакує вже другу валізу, знайдену в Недбайла. Сперся на тумбочку, де стояла виска китайська ваза, — нараз тумбочка захиталась і ваза нахилилася. Спиридон устиг дотягнутися до неї, та не втримав — ваза впала, боком вдарилась об підлогу й розумілася на друзки.

Балабан злякано озирнувся.

— Ти що!..

Климунда прислухався: здавалося, що звук розбитої вази почули в усьому домі. Проте навколо, як і досі, панувала тиша і спокій…

Нервово розчавив об поліровану поверхню тумбочки цигарку.

— Ну, довго ти ще? — гукнув.

— Готово, шеф! — Балабан підняв валізи. — Ти йди вперед і бери таксі. А я — за тобою.

— А-а, боржничок прийшов… — губи в Іваницького розтягнулися в удавано привітній усмішці. Це нагадування; про борг одразу зіпсувало настрій Климунді.

Іваницький відступив, даючи йому пройти. Климунда; зупинився перед дзеркалом, поправляючи зачіску. А Омелян стояв збоку й іронічно кривився. «Кривись, друже, кривись, у душі все одно заздриш мені, — думав Спиридон. — Хіба не справжній мужчина! Яка статура, врода! Дівчата самі чіпляються. А ти? Щось недолуге, миршаве, жаба якась розчепірена».

Та досить було Климунді зайти до кімнати, як відчуття переваги над Іваницьким одразу зникло. Простора однокімнатна квартира, імпортні меблі, холодильник, бар, заставлений пляшками, а на стінах — цілий музей старовинного й сучасного мистецтва. Климунда відчував себе нікчемним серед цієї розкоші.

Він незручно, скраєчку, сів у крісло і втупив очі в Омеляна, наче вперше бачив його: грушовидна голова з вузьким лобом, качиний ніс, бліді губи, всіяні ластовинням щоки і великі очі, колір яких ніби весь час мінявся.

Так, вродою Іваницький не похвалиться. Зате хватка — куди Климунді.

Климунда добре знав Омеляна — як-не-як, разом училися в школі, хоч Іваницький прийшов у їхній десятий клас десь посеред навчального року. До того жив і вчився у якомусь районному містечку.

Спочатку Іваницького не помічали в класі. Не помічав його і Климунда, хоч новачка посадили за його парту. Та й не було чого помічати: щось миршаве, бліде, раз удариш — і нема… І все ж новачок скоро примусив поважати себе. Десь через місяць його авторитет визнав навіть перший учень класу Борис Сойченко, попросивши подивитися, чи правильно він розв'язав задачу з алгебри: домашня робота була справді складна, і тільки Іваницький впорався з нею…

І Спиридонові стало трохи легше вчитися. Оскільки він сидів з Іваницьким за однією партою, то дістав право в першу чергу списувати домашнє завдання, не кажучи же про контрольні.

Якось повертаючись разом з Іваницьким додому, Климунда почав розпитувати Омеляна про його районне містечко, але той відповідав неохоче й відразу перевів розмову на інше. Іваницький не любив відкриватися стороннім, навіть рідна тітка, яка пригріла його, не знала й половини того, що тримав за душею племінник.

Омелян і тепер, через багато років, навіть у думках неохоче повертався до свого дитинства. Батьки його жили непомітно, немилосердно скупилися на всьому, тримали в чорному тілі і свого єдиного сина.

Потім Омелян зрозумів — чому. Якось уночі він підслухав розмову. Із сусідньої кімнати долинав збуджений шепіт.

«Думаєш, вони забули? Простили, гадаєш? Та вони і зараз шукають мене… А ти — у місто!» Це батько.

«Людей там багато, — не дуже сміливо заперечила мати. — Легше загубитися…»

«А про прописку подумала?»

«Так прізвище ж у нас інше».

«Інше… інше… Його можуть — легко розкрити. Тут уже звикли до нас, знають як облуплених… А там — свіжа людина… Читала про процес у Білорусії? Кікотя і Панченка — до розстрілу! А з Кікотем ми разом були в одній команді…»

«Так, чудом на тебе не вийшли, — погодилася мати. — Але ж тепер, коли Кікотя нема…»

«Сиди тихо й не рипайся», — роздратовано сказав батько.

Мати раптом схлипнула:

«Набридло прибіднюватися, рахувати копійки, вдавати, що від получки до получки ледве тягнемо. Щоб мати золото й так бідувати…»

«Замовч, — у голосі батька відчувалася неприхована загроза. — Про золото забудь… Тільки раз візьми, воно й потягнеться. А від людських очей нічого не приховаєш, нові черевики, і ті помітять…»

Мати зайшлася сухим кашлем. Віддихавшись, мовила тоскно:

«Помру я скоро, то хоч наостанку хотілося б порозкошувати».

«Здуріла! — обурився батько. — І не думай…»

«Де золото ховаєш?» — раптом запитала мати.

«А тобі для чого? Де ховаю, там і лежить».

«Хотіла б знати, чи надійно?»

«Не хвилюйся! Сам чорт ополудні не знайде».

Підслухана розмова вразила і злякала Омеляна, йому вже йшов тоді п'ятнадцятий рік, і не зрозуміти того, про що розмовляли батьки, не міг. Отже, він син поліцая чи карателя… Ось чому вони живуть осторонь усіх, ось чому у них нема ні друзів, ні добрих знайомих.

Омелян не склепив очей до ранку. Лежав нерухомо, втупившись у стелю, яку перетнула навскіс широка щілина. Батько вже кілька разів казав, що треба відремонтувати хату, однак весь час нарікав, що немає грошей. І обіцяне пальто йому, Омелянові, так і не купив, бігає в школу в старому, пошарпаному. А від батька тільки й чує — багато їси, швидко черевики зношуєш, навіть на зошити й підручники доводиться канючити.

Та й сам батько три роки ходить в одних чоботях — мовляв, йому, скромному рахівникові «Міжколгоспбуду», тільки й вистачає получки прогодувати сім'ю… Правда, є в них одна справді цінна річ: найкращий радіоприймач з тих, що колись завезли у район. Батько вечорами слухає передачі з-за кордону, ловить усілякі «голоси» і дуже радіє, коли передають щось образливе на адресу Радянської влади.

Омелян з дитинства звик не любити цю владу. І мати, і батько не раз казали, як добре їм жилося б, якби не революція. У Омелянового діда був маєток десь під Могильовим, і батько радо зустрів фашистів, сподіваючись, що йому повернуть палац, в якому до війни було відкрито будинок відпочинку. Та німці влаштували там госпіталь. Омелян колись пробував розпитувати батька, чим займався той під час війни у Мінську, але переконливої відповіді так і не дістав. А воно он що — каратель. Тепер зрозуміло, звідки в нього й золото. Омелян згадав, як батько вчив його бути потайним, не говорити зайвого стороннім. І головне — не виказувати своїх думок. А потім, коли Омелян пішов до школи, наставляв, як і що слід казати вчителям і товаришам, як вислужуватися перед класним керівником, доносячи на школярів, не гребувати нічим заради власної користі. «Ти, синку, — любив повторювати, — краще дурником прикинься, з дурника що візьмеш, а ти у слушний момент отим розумникам ніжку й підставиш…»

Вчився Омелян легко і в класі мав авторитет. Страждав лише від того, що не міг носити такі ж костюми й черевики, у яких ходили товариші.

Підслухана нічна розмова, з одного боку, стривожила Омеляна, але, з другого, — надала деякої душевної рівноваги. Стривожила, бо добре усвідомлював, що б сталося з ними, коли б хтось дізнався про батькове минуле. Син карателя, у якого руки в крові! Зрештою, він не відповідає за батькові злочини, та пляма все ж лишиться… Трохи заспокоювало те, що батьки, як виявилося, були спритні люди і поміняли прізвище. Певно, тоді ж у Мінську поцупили чужі документи й скористалися з них. І зовсім уже надавало впевненості те, що в них було золото. Тепер він проходив повз піжонів у модних куртках і штанях байдуже, знав, що колись він зможе придбати все, що захоче, колись у нього буде багато-багато грошей — адже батько неодмінно поділиться з ним…

Влітку померла мати. Вона місяць пролежала в лікарні. Коли Омелян приходив, мати дивилася на нього сумно, наче хотіла щось сказати. Омелян знав, що саме, але й взнаки не давав, що довідався про її таємницю. А мати так і не наважилась відкритися синові, померла тихо й непомітно. Так само тихо й непомітно батько поховав її — на похороні були тільки сусіди та кілька співробітників контори, де мати працювала прибиральницею.

Через місяць після смерті матері батько запропонував Омелянові піти на підробітки: «Міжколгоспбудові», де він працював, були потрібні підсобні робітники, і платили там непогано.

Омелян довго дивився просто в очі батькові, зважував, сказати чи ні і що може з цього вийти, нарешті все ж мовив тихо, так, що сам ледь почув сказане:

«А для чого мені підробляти? Грошей у тебе стільки, що й мені ще залишиться…»

Вони розмовляли ввечері при тьмяному світлі маленької електричної лампочки, і все ж Омелян помітив, як зблід батько — потім щоки в нього взялися червоними плямами, стиснув важкі кулаки й запитав загрозливо:

«Це ти про що? Про які гроші?»

Омелян знав, що тепер не має права відступати. Якщо відступить, програє: буде, як і мати, канючити в батька кожного карбованця. І він рішуче сказав, наче йшлося про речі давно обговорені й з'ясовані:

«А про золото… Те, що в схованці».

Батько аж сіпнувся. Нахилився до Омеляна близько-близько й підвів руки, буцім хотів ухопити за горлянку. Запитав хрипким чужим голосом:

«Що ти мелеш! Збожеволів, чи що? Золото, гроші…»

Омелян на всяк випадок трохи відсунувся…

«Тату, — сказав сухо, — я знаю все про тебе. Про Мінськ і розстріли, — уточнив. — І про золото, яке ви сховали з мамою».

«У-у, сука! — рубонув батько долонею перед самісіньким Омеляновим носом. — Розбазікала…»

Омелян не захищав матір: хай батько думає, що хоче…

«Залежалися у вас гроші, тату… — зробив спробу пожартувати. — Запліснявіли».

«Не твоє діло, — набурмосився батько. — Нема в мене нічого».

«Є, тату, є! — Омелянові чомусь зробилося весело. Чи то відчув, що виграв двобій у батька, чи просто позбувся тягаря, що останнім часом лежав у нього на плечах. — І от що скажу тобі: давай все навпіл!»

Він не встиг ухилитися і дістав гучного ляпаса. Схопився за щоку, хотів заплакати, та все ж подолав біль і образу й мовив вагомо:

«Я б не радив тобі, тату. Бо якщо хтось дізнається…»

«Ти мені погрожувати! Рідному батькові, — аж захлинувся від люті той. — Та я тебе власними руками…» — Він потягнувся до синової горлянки. Омелян знав, що справді може задушити, та мав безпрограшного козиря й кинув його просто батькові в обличчя:

«Спробуй тільки зачепити! Я залишив у товариша листа, і коли що, він розпечатає його. А там про все написано».

Батько опустив руки.

«Оце виховав на свою голову…» — скрушно похитав головою.

«На свою, на мою!.. — знущався Омелян. Знав, що переміг батька, й захотілося трохи покепкувати з нього. — Віддай мені мою частку».

«Який швидкий! Почекаєш. Після моєї смерті матимеш усе».

«Довго чекати, — нахабно заперечив Омелян. — Я хочу сьогодні, і щоб по-чесному».

Батько замислився, руки в нього дрібно тремтіли.

«Хлопчисько ти ще… Почнеш розкошувати, люди помітять…»

«Не бійся, тату. Не такий вже я хлопчисько. Поїду до тітки у місто, там і школу закінчу. Щоб тобі тут не заважати».

«Злякався? — іронічна посмішка скривила батькові губи. — Що ж, я не заперечую».

«А якщо б і заперечував? — подумав злостиво Омелян, та не став добивати батька. Тільки поквапив його — Де ти сховав золото?» — Він уже обдивився обидві кімнати, льох і горище, обстукав стіни й підлогу, але тайника не знайшов.

Батько взяв у сінях лопату, і вони вийшли в сад. Усе, як виявилось, дуже просто: під парканом батько викопав із землі обв'язаного ганчіркою глечика. Обтрусив з нього землю й поніс до хати.

Омелян дотримав свого слова: через тиждень подався до тітки Віри. Як і де продавав він у місті золоті дрібнички, батько не знав, та робив це Омелян спритно. Принаймні ані тітка Віра, якій він щомісяця від імені батька платив по сорок карбованців, ні товариші, по школі, а потім по інституту, ніколи не бачили, щоб Омелян Іваницький тринькав гроші.

Єдиний однокласник, з яким по закінченні школи Іваницький підтримував контакти, був Спиридон Климунда. Хоч на перший погляд нічого спільного в них не було й не могло бути. Спиридон взагалі навряд чи закінчив би школу, якби не був чемпіоном з настільного тенісу і не виступав за школу на різних змаганнях. Чемпіонові прощалося багато, і вчителі натягували йому трійки.

Іваницький закінчив художній інститут і став мистецтвознавцем. Климунда так і не піднявся вище тренера пінг-понгу. Омелян ставився до Спиридона поблажливо, та все ж кілька разів купував у нього іноземну валюту. Климунда іноді приводив до нього знайомих дівчат, часом позичав у Омеляна гроші.

Якось Іваницький організував прогулянку на своєму «Москвичі». Вони потрапили в район гарних котеджів на околиці, і Омелян, тицьнувши пальцем в один з них, сказав, що тут мешкає професор Стах і у нього дуже цінна колекція ікон.

Заради цієї колекції сьогодні і завітав Климунда до Іваницького.

— Кави хочеш? — запитав Омелян, сьорбнувши з чашки.

Климунда похитав головою.

— Діло маю, не до кави.

В Омелянових очах майнула іскра цікавості. Потягнувся по сигарети. Взявши собі, підсунув Климунді.

— А втім, — махнув рукою, — ти полюбляєш оту гидоту.

Спиридон розім'яв у руках дешеву «Любительську» цигарку. Звик уже до таких реплік і не реагував на них: кожен курить те, що йому до смаку. Він бачив навіть одного доктора наук, який димів «Паміром» і не соромився цього.

— То що ж у тебе за діло? — помовчавши трохи, запитав Омелян, і в його очах знову спалахнула іскра цікавості.

— Є невеличка пропозиція… Пам'ятаєш, ти казав мені про того професора? Ну, в якого ікони…

— Ну то й що?

— Я познайомився з одним хлопцем… Замки для нього не проблема… — Кажучи це, Климунда пильно дивився на Іваницького. Невже відмовиться? Адже ж любить гроші понад усе і має зважитися на ризик. — То можна цю колекцію…

— Звідки знаєш того хлопця?

— Навіщо тобі?

— Так, цікаво.

— Не знаєш, звідки такі беруться?

Іваницький задумався.

— Твоя пропозиція мені в принципі подобається, — мовив спроквола. — Вип'єш кави?

— Охоче… — полегшено зітхнув Климунда.

 

На підкладці кепки, загубленої злочинцем біля Окружного шосе, експерти знайшли кілька волосин. Уранці майор Шульга знав, що кепку носив чоловік тридцяти — тридцяти п'яти років, брюнет, який почав лисіти, і що він недавно підстригався. Майор навіть знав групу його крові.

Коло пошуків одразу звузилося. Грабіжник був з Вишнянки, певно, будівельник, десь сорок другого року народження. З усього видно, що він добре знав місцевість. Це й давало підстави зробити висновок, що злодій або родом з Вишнянки, або колись мешкав у цьому селі, чи, зрештою, просто вивчив підходи до шосе і привіз таксиста саме сюди. Та все ж Шульга зупинився на першій і найімовірнішій версії: будівельник з Вишнянки.

Весь день майор просидів із дільничним інспектором Вільченком, вивчаючи список мешканців селища. Виявилося, що серед них було багато будівельників — десятки мулярів, штукатурів, столярів…

Поступово список зменшувався… Спочатку викреслили всіх зовсім молодих і літніх. Потім Вільченко, який знав кожного мешканця Вишнянки, — працював тут півтора десятка років, — викреслив усіх білявих. Поза підозрою були ще двоє.

— Володимир Пухов, — пояснив Вільченко майорові, — разом із жінкою чотири дні тому поїхав на Азовське море. А оцей, Мазуренко, — вже два тижні в лікарні.

У списку лишилося четверо…

… Вільченко йшов попереду, а Шульга з оперативником у цивільному на деякій відстані за ним. Дільничний тримав під пахвою портфель… Вони домовились, що Вільченко заходитиме в будинки, нібито для перевірки паспортного режиму, зазиратиме в домові книги й непомітно з'ясовуватиме, де перебувала позавчора ввечері підозрювана особа.

Далі треба було діяти, враховуючи, що хтось із чотирьох має зброю і може застосувати її.

З першої хати Вільченко вийшов досить швидко. Повідомив: Казанцев у відрядженні. Вже другий тиждень. Їхня бригада щось монтує в Конотопі.

— Тепер Набоченко? — запитав Шульга, хоч вони наперед домовились про порядок перевірки підозрюваних.

Вільченко кивнув.

— Його хата в провулку праворуч.

Набоченко найбільше цікавив Шульгу. Сидів у тюрмі за крадіжку і після відбуття покарання встиг «заробити» п'ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Будинок Набоченків виходив вікнами просто на вулицю. Вздовж доріжки — квіти. Обабіч крислаті яблуні. Чепурне подвір'я дбайливих господарів.

Борис Набоченко спав на розкладушці під кущем бузку. Дільничний оглядівся навколо, побачив стару, що поспішала до нього з городу, привітно усміхнувся їй. Буває ж таке: Борисові батьки — зразок для всіх у Вишнянці, справжні трударі, чесні й шановані люди, а син як зв'язався ще в школі з компанією гуляк, так і досі не розплутається.

— Як справи, Катерино Власівно? — запитав приязно в старої.

Та обтерла правицю фартухом, подала руку човником, боязко зиркнула на Бориса.

— Накоїв щось мій?

— Побалакати треба, Власівно. — Вільченко підвів стару до хвіртки, щоб Борис, якби випадково прокинувся, не міг нічого почути. — Де ваш син був позавчора ввечері?

У старої злякано сіпнулася губа, — знизала плечима невизначено.

— Не хочете, не кажіть, Власівно, — сердито буркну дільничний. — Самі дізнаємось. Та ви ж не зможете не сказати правди. Хоч і зашкодить це вам…

Стара махнула рукою.

— Пізно повернувся Борис позавчора і п'яний…

— Не казав, де був?

— А ми вже й не питаємо. Однаково не скаже. Ще лається, погрожує…

— На роботі того дня був?

— Пішов уранці.

— Гроші в нього є?

— А хто ж його знає? Інколи щось старий у нього й візьме, а так марнує все, що одержує. Горілку ж даром не дають.

— Ви побудьте тут, Власівно. — Вільченко зробив знак Шульзі, і вони втрьох попрямували до розкладушки. Дільничний нахилився над Набоченком.

— Вставай, Борисе! — Той солодко хропів, і Вільченко потермосив його за плече. — Вставай!

Набоченко невдоволено пробурмотів щось, розплющив очі й раптом сів на розкладушці, напружившись, немов і не спав.

— Ну, що тобі? — закліпав очима, озирнувся, та, побачивши ще двох чоловіків, усміхнувся злякано. — Що вам?

Вільченко швидко обшукав його, зазирнув під подушку. Борис не пручався, незручно підвів руки, поки його обмацували, недобре дивився спідлоба. Потім дільничний приніс ослін, вони сіли перед Набоченком, оперативник став про всяк випадок у нього за спиною. Вільченко запитав:

— Де ти був позавчора ввечері?

Тінь майнула Борисовим обличчям.

— Де був, там уже нема.

— Відповідай, бо змушені будемо затримати тебе.

— А мені не звикати…

— Ви, Набоченко, не жартуйте, — втрутився Шульга. — У нас немає часу на жарти. Відповідайте на запитання, зрозуміло?

— Чого ж тут не розуміти, начальнику! — одразу посерйознішав Борис. — Але ж набридло: що б де не трапилося — зразу до Набоченка…

— Самі даєте для цього привід, — суворо мовив Вільченко. — То де ви були позавчора?

— Гуляв. З хлопцями біля магазину постояли, на трьох узяли.

— Увечері в магазині горілку не продають.

Набоченко хитро підморгнув.

— Це кому і як… Вірка там працює, а вона у Валеру закохана. Якщо, захочемо, і пів ящика винесемо.

— Так… — невдоволено скривився Вільченко і зиркнув на майора: все ж непорядок на його дільниці. — І з ким же ви пиячили, Набоченко? До якої години?

— Ну, Валера був… І Петро Логвинчук. Потім ще Хомко припхався. У нього п'ятірка знайшлася. Ну, ми і її…

— Коли розійшлися?

Борис почухав потилицю.

— У п'ятницю то було, а в суботу не працюємо. То й затрималися. Десь до одинадцятої.

Напад на таксиста стався близько десятої, і якщо Набоченко казав правду, то він мав незаперечне алібі.

— А Віра, продавщиця, була з вами? — уточнив Вільченко.

— Аякже… Де Валера — там і Вірка…

Дільничний відкликав Шульгу до хвіртки.

— Тут поруч є телефон, і можна подзвонити в магазин…

Він повернувся через кілька хвилин.

— Так