Полковник Роман Козюренко – 2

Ростислав Федосійович Самбук

Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

 

Полковник Роман Козюренко – 2

 

Полковник Роман Козюренко – 3

 

 

«Ростислав Самбук. Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко»: "Молодь"; Київ; 1976

Аннотация

 

Письменник Ростислав Самбук працює в жанрі пригодницької літератури.

Відомі його романи та повісті «Ювелір з вулиці Капуцинів», «Крах чорних гномів», «Валіза пана Воробкевича», «Дияволи з «Веселого пекла», «Щаслива зірка полковника Кладо». Його твори перекладені російською мовою та мовами багатьох братніх соціалістичних країн.

У своїх нових пригодницьких повістях «Колекція професора Стаха» і «Портрет» Ель Греко» Р. Самбук розповідає про складну роботу працівників карного розшуку і прокуратури.

 

 

 

 

Ростислав Самбук

КОЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА СТАХА

ПОРТРЕТ» ЕЛЬ ГРЕКО

Пригодницькі повісті

 

 

Художнє оформлення М. Г. БОГДАНЦЯ

 

КОЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА СТАХА

 

ПОРТРЕТ» ЕЛЬ ГРЕКО

 

 

 

ЯКУБОВСЬКИЙ

Р оман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги. Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось… Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці.…

ГАЛИЦЬКИЙ

Директор заготконтори зібрав працівників плодоовочевого цеху. — Оце ваш новий начальник, — відрекомендував ще молодого — років під тридцять… Директор контори хотів поставити начальником цеху майстра Галицького, і всі були певні, що саме він обійме посаду…

БУДИНОК НА ТОПОЛИНІЙ

Гриша Котляр на власній «Волге» одвіз Сірошапку до облспоживспілки. Той сидів на задньому сидінні разом із Галицьким — зітхав крадькома і скаржився… — Сьогодні мушу бути в начальства, — пояснив. — Треба оформити особову справу.… — А завкадрами тобі знайомий? — почав обережно випитувати Галицький. — Його теж не завадило б…

КАНОНІК ЮЛІАН БОРИНСЬКИЙ

Козюренко спинився на прізвищах двох постояльців «Інтуриста». Віталій Сергійович Крутигора — працівник відділу постачання Миколаївського консервного… Особливо зацікавив Романа Панасовича Воронов. Антиквар приїхав до Львова саме напередодні злочину. І в день його від'їзду з будинку Пруся зник «Портрет» Ель Греко.…

АНОНІМКА

На перевалі ще цвіли яблуні, а в долині за Карпатами вже дозріли черешні. Козюренко купив повний кошик. Вони їли черешні, купалися в крижаній… Вони зайняли столик у ресторані «Перевал», і Роман Панасович замовив мало не… Козюренко дивився, як дівчина в барвистому гуцульському одязі розставляла на їхньому столі тарілки, і чомусь згадав…

ФІНАЛ

 

Близько дванадцятої Владову подзвонила співробітниця управління, яку поселили на Тополиній.

— Щойно приходила наймати півбудинку якась жінка, — сповістила. — Вже підстаркувата, довга й суха. Оглянула будинок і пристала на всі наші умови. Сказала, що завтра в'їжджатиме. Її сфотографували, і хлопці з опергрупи пішли за нею.

— Дякую, Вірочко, розкошуй і далі в Прусевому особняку. До особливого розпорядження.

— Набридло… — поскаржилася Вірочка.

— Там же книг стільки! Читай, — порадив Владов. — Підвищуй свій рівень. Це потрібно навіть таким красуням, як ти!

Вірочка щось буркнула в трубку, та Владов уже натиснув на важіль апарата. Метнувся до дверей і ще з порога почав доповідати Козюренку.

— То кажеш, довга й суха жінка? — перепитав той. — І хлопці пішли за нею? — Звелів — Дві оперативні машини!

Владов не зрозумів, навіщо дві, але наказ є наказ, і його треба виконувати…

Машини з оперативними працівниками вже стояли у дворі, а Козюренко усе не виходив із кабінету. Минуло з півгодини, Владов сидів як на голках, однак за дверима панувала тиша. Задзеленчав міський телефон, і якийсь чоловік попросив з'єднати його з Козюренком. Обмінявся з Романом Панасовичем кількома словами, і той одразу вийшов у приймальню.

— Їдьмо, Петре! — мовив весело і, як здавалося Владову, навіть задерикувато.

Дві машини одночасно зупинились на Парковій вулиці: біля будинку каноніка Юліана Боринського і біля будинку його сестри. Козюренко в супроводі Владова й двох оперативних працівників зійшов на четвертий поверх.

Одчинив сам отець Юліан — у легких літніх штанях і смугастій піжамній куртці він був схожий швидше на канцелярського працівника, ніж на поважного каноніка. Здивовано відступив, упізнавши Козюренка.

— Знову щось з автомобілем? — запитав. — Але ж я хворий і нікуди не виходжу…

Козюренко показав йому постанову на обшук. Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками, та він нічого не запитав і перший пройшов до кімнати. Мовчки сів у глибоке крісло і вже тоді мовив, дивлячись Козюренку просто в очі:

— Прошу вас виконувати свої обов'язки, хоч не знаю, чим викликані такі… — затнувся, — крайні заходи. Я нічого не приховую від влади, у мене все на видноті. Що ж, шукайте… Але що?

— «Портрет» Ель Греко! — На мить Романові Панасовичу здалося, що зіниці в каноніка збільшились і очі потемнішали. Та отець Юліан не відвів погляду.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Ми шукаємо картину Ель Греко. Ви забрали її у Василя Корнійовича Пруся, якого вбили вісімнадцятого травня, — з притиском сказав Козюренко і сів напроти отця Юліана. — Де вона?

Канонік примружився, заховавши очі. Склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями. Відповів спокійно:

— Ви вже були в мене, шановний пане начальнику. Щоправда, в трохи іншій ролі. Невже вас так швидко підвищують у чині? — пожартував зло. — Але це не має значення — ви ж упевнились, що я вісімнадцятого травня лежав хворий і не виходив з дому.

— Так, алібі наче у вас є, — ствердив Козюренко. — Та все ж убили таки ви й картиною заволоділи теж ви. Де переховуєте?

— Нісенітниця якась… — Канонік притиснув руки до серця. — Ель Греко… Це художник із світовим ім'ям. Я трохи розуміюся на мистецтві і знаю, що таке полотна Ель Греко. Його картини — величезна цінність. Не розумію, звідки Ель Греко може взятися у Пруся… Це якась помилка…

Козюренко подав знак оперативникам, і ті почали обшук. Отець Юліан мовчки дивився, як заглядають у шафи, висувають шухляди письмового столу — дивився іронічно і навіть докірливо — мовляв, навіщо люди завдають собі клопоту?.. Узяв молитовник, вдаючи, що цілком поринув у читання. Та від пильних очей слідчого не приховалося, що канонік втупився в одну сторінку, — певно, не бачив навіть літер.

Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.

На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.

Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:

— Де ваша хатня робітниця?

Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.

— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.

— А де вона сама живе?

Канонік опустив очі.

— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.

— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.

Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.

— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?

— Одягайтесь, громадянине Боринський, зараз поїдемо, — рішуче мовив Козюренко. — Чомусь мені закортіло негайно побачитися з вашою хатньою робітницею.

Отець Юліан надів звичайну сорочку і сірий, зовсім мирський, з розрізом піджак.

Його посадили на заднє сидіння між Владовим і оперативним працівником. Козюренко сів на переднє, і «Волга» незабаром вихопилася на заміську магістраль. Усі мовчали. Так, у мовчанці, й доїхали до Підгайців. Отець Юліан удав, що не знає, де Настина хата, але в сільраді з'ясували це за хвилину — стояла хата біля шосе, і «Волге» навіть не довелося з'їжджати з асфальту.

Настя поралася надворі біля літньої кухні — кинулась назустріч отцю Юліану, та Козюренко зупинив її і попросив дозволу зайти у хату. Настя навіщось обтерла фартухом руки й відчинила перед ним двері. Роман Панасович переступив поріг і зупинився, вражений: на чисто побіленій стіні висів «Портрет» Ель Греко. Козюренко одразу впізнав картину: задумливий і трохи сумний погляд людини, яка збагнула навколишній світ, трохи розчарувалась, однак не зневірилась…

Портрет був прикріплений до стіни звичайними канцелярськими кнопками — ніби аркуш креслення до дошки. А біля нього такими ж кнопками Настя пришпилила дешевенькі картинки духовного змісту, увінчавши все те кольоровою базарною мазаниною, на якій були зображені сусальні закохані і голуб, що солодко дивився на них одним оком.

Ель Греко і базарний ширвжиток…

— Звідки у вас ця картина? — запитав Козюренко Настю.

Жінка запитливо зиркнула на отця Юліана. Той сидів у кутку на табуреті — байдужий і безвільний, втупившись у підлогу.

— Єгомосць казали, — мовила нерішуче, — що цей святий образ принесе щастя моїй хаті… — Перехрестилася і знов зиркнула на каноніка.

— Коли він дав вам картину?

— Того самого вечора, коли ви приходили.

— І звелів, щоб не поверталися з Підгайців, поки він не покличе? — уточнив Козюренко.

— Так є… — мовила жінка, наче завинила в чомусь. — Я казала, як вони там без догляду, та вони нагримали на мене…

— Ви підтверджуєте це? — обернувся Козюренко до каноніка.

Той нарешті звів очі.

— Так, підтверджую… — відповів стомлено.

… Вони їхали назад, і Козюренко тримав на колінах полотно Ель Греко. Думав: як швидко все скінчилось. Нараз згадав, що не все, і запитав каноніка:

— На котру годину призначено у вас зустріч із Вороновим?

— Яким Вороновим? — стрепенувся той.

— Е-е, святий отче, — мовив Козюренко весело, — пізно відмагатися. Слідчим органам вже все відомо… Я нічого не маю права обіцяти, та все ж у вас є останній шанс…

Отець Юліан похилив голову.

— Най буде хоч останній шанс, — важко зітхнув.

— Де у вас призначено зустріч із Вороновим?

— Ще не знаю. Він має прилетіти вечірнім літаком і подзвонити.

— Ви його запросите до себе додому, — наказав Козюренко. — Відчините й проведете до кімнати. Ми будемо в сусідній. Покажете картину й одержите гроші. До речі, на чому ви зійшлися?

— Сорок тисяч.

— Продешевили.

— Але ж десять тисяч валютою… — якось сором'язливо уточнив отець Юліан.

— Усе одно. Воронов міг би дати вдвічі більше.

— Невже? — розпачливо прохопилося в каноніка, немов він уже тримав у руках гроші і їх нахабно вирвали в нього.

Владов зареготав — такою анекдотичною видалася йому ситуація.

— А скільки вам платив Прусь, за те, що під час війни ви переховували все, що він награбував? — зненацька запитав Козюренко.

— Не платня — сльози… — поскаржився отець Юліан та й осікся: звідки цей слідчий знає, що Прусь привіз до нього трофеї?

Якої серйозної помилки допустився тоді отець Юліан. Вони з Прусем поділили все навпіл: кілька відрізів сукна, білизну, купу німецького обмундирування, золоті обручки й годинники… Прусь кинув до своєї скрині, яку тимчасово залишив у отця Юліана, кілька картин, сказавши, що виміняв їх на базарі за дві буханки хліба. Отець Юліан подумав, що то якісь дешевенькі копії, і навіть не глянув на них… Хіба він знав, що Прусь потягнув з німецької машини ящик із справжніми шедеврами мистецтва? Власне напівписьменного Василя Пруся більше цікавили інші трофеї, і на картини він поласився тільки тому, що командир партизанського загону, розповідаючи бійцям про значення операції, особливо наголосив на цінності полотен, що їх вивозили фашисти. Та все ж отцю Юліанові, який кохався в живопису і збирав картини, вирішив не казати, де добув їх справді.

— Ну, так уже й сльози! — іронічно мовив Козюренко. — Ви людина практична й свого нікому не подаруєте.

Канонік відповів твердо:

— Справді, прошу вас, Прусь заплатив мені копійки. Він підступно ошукав мене…

Так, ошукав — канонік був певен цього. Коли рік тому Прусь приїхав до нього і попросив знайти покупця на полотна Ренуара, Сезанна, Ван-Гога й Ель Греко, отець Юліан тільки зареготав. Він і забув про картини, які колись Прусь недбало кинув на дно скрині. Але Прусь пояснив тепер, звідки у нього полотна, і отцю Юліанові трохи мову не одібрало. Він мало не рік переховував Прусеву скриню, і жодного разу господь бог не надоумив його зазирнути туди. Хоча навряд чи він зміг би визначити, що то — оригінали…

Вони домовилися з Прусем, що отець Юліан одержить двадцять процентів від суми, вирученої за картини. Кілька разів Боринському довелося їздити в Москву, шукати зв'язків з ділками чорної біржі, поки, нарешті, один знайомий спекулянт з комісійного магазину дав йому адресу свого московського напарника, а вже через того вдалося зв'язатися з Павлом Петровичем Вороновим.

Вони вже в'їхали в місто й наближались до Високого замку. Каноніка під наглядом оперативного працівника залишили в дальній кімнаті. А Козюренко з Владовим усілися біля телефону.

— Дивуюсь я вашій інтуїції, Романе Панасовичу. Були мало не прямі докази проти Суханової з її коханцем і проти Якубовського, а ви вийшли на каноніка… — сказав Владов.

Козюренко усміхнувся:

— Не інтуїція, а досвід, — заперечив.

— Мені здається, ви одразу догадалися, що вбив канонік, — вів далі старший лейтенант.

Козюренко глянув на Владова.

— Хочеш знати, як я довідався, що саме піп убив Пруся?

— Коли не секрет…

— Ну, які ж від тебе секрети? Відверто кажучи, перший сумнів зародився в мене тоді, коли я дізнався, що канонік мав парафію у селі, розташованому в районі, де діяв загін Войтюка. Та лише сумнів, більш нічого — підозрювали ж ми і Семенишина, і Якубовського, і Суханову з Григоруком… Коли канонік довів своє алібі, я подумав, що він справді непричетний до злочину. Та потім побачив біля вікна кімнати, де, як твердить Боринський, він три дні пролежав хворий, пожежну драбину. Ставши на карниз, можна дотягнутись до неї, спуститися і стрибнути вниз…

— Я теж звернув на неї увагу, — докинув Владов, — проте вона закінчується майже на рівні другого поверху…

— Отож, — кивнув Козюренко. — Попервах і мене це збило з пантелику. Та моя підозра зміцніла, коли я знайшов під сидінням «Москвича» разовий талон на телефонну розмову з Желеховим. Талон, куплений чотирнадцятого травня, напередодні приїзду Пруся до Львова і його зустрічі з Юліаном Боринським у соборі.

— Але ж ми з'ясували, що канонік не використав талон, — сказав Владов.

Козюренко посміхнувся.

— Жадібність згубила його, — пояснив. — На Головпоштамті я дізнався, що було одразу продано два талони — обидва на телефонну розмову з Желеховим. Канонік сумнівався, чи вдасться йому одразу зв'язатися з Прусем, і купив два талони. Того самого дня зайшов до парафіяльного управління і замовив Желехів. Поговорив з Прусем і запросив його до Львова, призначивши зустріч у соборі. Справа в тому, що отець Юліан був посередником між Вороновим і Прусем. Він викликав Воронова до Львова й пообіцяв Прусю, що зведе його з антикваром. За певну винагороду, звісно. Вісімнадцятого травня о двадцять третій годині канонік, як вони й домовилися під час зустрічі у соборі, приїхав до Пруся, щоб відвезти його до Воронова. Насправді ж Боринський і не думав зводити їх. Проценти його не влаштовували — тому й захопив із собою сокиру, про всяк випадок забезпечивши собі алібі. А невикористаний телефонний талон залишив — шкода, певно, стало п'ятдесяти копійок. Потім загубив цей талон у машині, і ми знайшли його. Тоді я відразу вирішив промацати каноніка — пам'ятаєте, коли старший автоінспектор виказав службову таємницю, розповівши про вбивство Пруся?

— Я не міг зрозуміти, навіщо це, — відверто признався Владов.

— Хотів побачити, як реагуватиме на мої слова святий отець, адже нам було відомо, що він знав Пруся й зустрічався з ним. Якби промовчав — виказав би себе… Але канонік не дав нам жодного козиря. Проте у мене з'явились підстави привезти його в управління міліції й допитати. Щоправда, тоді я ще не знав про його телефонну розмову з Прусем, та все ж підозра не залишала мене. І я вирішив упіймати каноніка. Попасти до пастки могла тільки людина, яка знала, що в Пруся, крім «Портрета» Ель Греко, були ще картини Сезанна, Ренуара й Ван-Гога. Людина, яка вбила Пруся, шукала ці полотна й не знайшла. Я подумав: коли канонік дізнається, що Прусь збудував у місті ще один будинок, то намагатиметься проникнути туди. Його вабитимуть не знайдені ще картини, він вирішить, що Прусь тримав у Желехові тільки Ель Греко, а інші полотна передбачливо заховав у тайнику на Тополиній. І ось під час допиту каноніка в міському управлінні міліції той самий недолугий старший автоінспектор розпатякує, що Прусь мав особняк на Тополиній і що його коханка вирішила найняти комусь півбудинку…

Після цього каноніка відпускають. Правда, слідчий ще їде з ним на Паркову, щоб допитати свідків. А мене все ще непокоїть питання: якщо канонік скористався пожежною драбиною, то як він потрапив назад?

Пам'ятаєте, на першому поверсі там крамниця і поруч — купа ящиків? Я прикинув: коли покласти ящик один на один, навіть невеличка на зріст людина зможе залізти на драбину…

— Але ж під нею залишиться піраміда з тари, — заперечив Владов.

— Слушно, — кивнув Козюренко. — Та можна взяти довгу палицю і вже з драбини розкидати ящики. А потім шпурнути палицю в кущі. До речі, того ж вечора я й знайшов її там…

— І все ж відпустили каноніка! — прохопилося у Владова.

— Ну, дорогенький, палиця — ще не доказ злочину! Хлопчаки могли накидати в кущі скільки завгодно. До того ж я дав палицю на експертизу. Відбитків пальців на ній не знайдено. Отже, ми відпустили каноніка і почали чекати, чи не зацікавиться він будинком на Тополиній. Та він, як, виявилося, був розумніший і обережніший: раніше надіслав нам анонімку, щоб міліція схопила злочинця й остаточно заспокоїлась. Отець Юліан після вбивства Пруся сам закопав сокиру в малині, і гадаю, що літери на анонімці наклеєні отим клеєм, — вказав очима на письмовий стіл, де стояла пляшечка. — А може, ні. Певно, ні. Не залишив же на анонімці відбитків пальців, мабуть, і клеєм скористався іншим… Ми арештували Якубовського, власне, не могли не арештувати: адже сокира — прямий доказ. Отець Юліан дізнався про це. Як — поки що не знаю. Чи дзвонив у Желехів, чи сестра їздила туди автобусом, чи ще як — це ми з'ясуємо. Але дізнався й остаточно заспокоївся, злочинця арештовано, міліція закрила справу — можна діяти… І він посилає на Тополину свою сестру. Посилає одразу, наступного ж дня, боїться, що коханка Пруся найме помешкання іншому. Сестра пристає на всі умови, хоч ціну названо високу. Тепер у мене не залишилося сумніву, і ми почали діяти.

— А Воронов? Чому він тоді так хутко виїхав із Львова?

— Випадковий збіг обставин. У нього захворіла дружина, а Павло Петрович — гарний сім'янин. Він попередив отця Юліана, що повернеться за кілька днів, і… — глянув на годинника. — Літак, яким має прилетіти Воронов, певно, вже сідає…

Усе ж літак запізнився. Та ось, нарешті, задзвонив телефон. Покликали каноніка. Той зняв трубку і попросив Воронова одразу приїхати на Паркову.

Отець Юліан відчинив двері антикварові й, улесливо вклоняючись, провів до вітальні. Козюренко спостерігав у вузьку щілину поміж шторами, як схопився Воронов за полотно Ель Греко. Видно, розумівся на живопису.

Отець Юліан чесно заробляв свій останній шанс: байдуже сидів у фотелі, за звичкою сплівши пальці на грудях.

Нарешті Воронов відвів очі від картини.

— Справжній Ель Греко… — мовив глухувато. Згорнув полотно і засунув у чохол. Витрусив із валізки гроші просто на письмовий стіл. — Лічіть, отче! — вигукнув весело.

Козюренко вийшов із сусідньої кімнати.

— Віддайте картину, Воронов! — наказав.

Той відступив до передпокою, та на порозі вже стояв Владов.

— Спокійно!

Воронов поклав чохол на стіл.

— Отак краще, — схвалив Козюренко. — Завтра ми припровадимо вас до Москви. Там усе й розкажете… — взяв картину. — А вона знову висітиме в Ермітажі.

 

 

ЗМІСТ

 

Колекція професора Стаха

«Портрет» Ель Греко