БУДИНОК НА ТОПОЛИНІЙ

 

Гриша Котляр на власній «Волге» одвіз Сірошапку до облспоживспілки. Той сидів на задньому сидінні разом із Галицьким — зітхав крадькома і скаржився на головний біль. Гриша запропонував похмелитись, та Сірошапка рішуче відмовився.

— Сьогодні мушу бути в начальства, — пояснив. — Треба оформити особову справу. Незручно, коли тхне…

— А завкадрами тобі знайомий? — почав обережно випитувати Галицький. — Його теж не завадило б…

— Познайомилися два дні тому, — пояснив Сірошапка.

— Може, ми тебе підождемо? — запропонував Галицький.

— А якщо я затримаюсь? Цех залишився без ока — ні начальника, ні майстра… Так зовсім до ручки дійдемо.

— Слушно, — схвалив Галицький. — Діло насамперед. Ти, Димо, починаєш мені все більше подобатись. — Кажучи це, безсоромно брехав: волів мати начальником людину безініціативну або п'янюгу. Зітхнув і подумав, що даремно нарікає: могли б замість Сірошапки прислати когось непитущого, і тоді…

Сірошапка постояв у вестибюлі облспоживспілки. Упевнившись, що синя «Волга» зникла в кінці вулиці, подзвонив Козюренку й домовився про зустріч.

… Роман Панасович супився. Слухав Сірошапку мовчки, і той, соромлячись подробиць учорашньої пиятики, червонів. А Козюренко думав про те, яка в них усе ж важка робота: хлопець цей, Сірошапка, гарний і чистий, та ось попросили допомогти слідству — і вже зіткнувся з брудом.

Розповідав про все з відразою. Козюренко мимоволі згадав своє перше зіткнення із злодійським світом. Це було давно, але він пам'ятав навіть найменші деталі, так вони вкарбувалися йому в пам’ять…

Сірошапка вже закінчив розповідати, а Козюренко все ще мовчав, не в змозі скинути тягар спогадів. Налив собі півсклянки води і, перехопивши Сірошапчин погляд, підсунув пляшку до нього.

— Будинок на Тополиній і коханка Пруся — цікаво… — мовив нарешті. — Тепер от що: алібі Галицького не підлягає сумніву. Ми перевірили — він вісімнадцятого травня був у Миколаївській області. Котляра вісімнадцятого приблизно до половини одинадцятої ночі бачили в ресторані «Інтурист». Та, маючи свою «Волгу», можна за півгодини доїхати до Желехова. Гадаю, там, де йдеться про гроші, рука в нього не затремтить. Ну, що шахраї вони — зрозуміло. Галицький і Котляр, мабуть, уже трохи повірили вам… Дозвольте їм і далі обробляти себе. Вони визнають вас своїм, коли Галицький хоч трохи візьме гору. Але відразу зіграти з ним у піддавки небезпечно — цей лис може щось відчути. Не піддавайтесь, боріться за владу. — Подумав і додав — Недовго вже їм гуляти… А будинок на Тополиній перевіримо сьогодні ж…

… Спочатку «працівники» інвентарного бюро зайшли в сусідні будинки, — всяке може трапитись, і краще, щоб усі знали: інвентаризація стосується не тільки будинку номер п'ятнадцять.

У двох попередніх будинках обмежилися тільки поверховим оглядом споруд. У будинку номер п'ятнадцять їм відчинила сама хазяйка, Поліна Герасимівна Суханова — жінка ще молода і гарна, з чорними циганськими очима, м’яко окресленими губами і ямочками на щоках. Такі ямочки, як твердять люди спостережливі, частіше бувають у блондинок і свідчать про лагідний характер. Однак Поліна Суханова не вважала себе особливо м'якосердою — мала вдачу енергійну і була жінка практична, вміла взяти від життя якнайбільше.

Років шість тому Поліна зійшлася з Прусем. Було їй тоді за двадцять. Вона тільки-но закінчила училище й працювала медсестрою в лікарні. Пруся поклали на операцію, і вони познайомились у передопераційній. Потім Поліна кілька разів відвідувала його в палаті, а коли виписувався, найняла таксі й відвезла до Желехова.

«Що таке лікарня? — розмірковувала. — Зарплатня невеличка, гуртожиток, а в перспективі — закоханий студент… А старий натякнув, що гроші в нього є, і вона хоч сьогодні може кинути лікарню. Правда, потрібна ширма, дармоїди тепер не в пошані — що ж, згодом знайде легшу роботу…»

Ніч, проведена в мансарді Прусевого будинку, остаточно переконала Поліну в правильності її наміру: Василь Корнійович, або Вася, як вона його вже називала, не дуже докучатиме їй; вони домовились, що все лишиться по-старому: він житиме у Желехові, вона — у Львові. Щоправда, Прусь пообіцяв знайти для неї квартиру і взяти всі клопоти й витрати на себе.

Через два роки Прусь збудував на її ім'я гарний особняк. Поліна поширила чутку, що в неї померла бабуся і залишила їй у спадок чимало грошей на ощадкнижці. Вони з Прусем вирішили одружитися, коли Василь Корнійович піде із заготконтори, продати дім у Желехові, щоб бути далі від гострих очей обехеесівців. А поки що обладнати гніздечко на Тополиній.

Гніздечко й справді вражало комфортом: ванна, викладена чеською плиткою, німецькі торшери й люстри, угорська спальня-люкс полірованого дерева; великий сервант, крісла і рояль у вітальні. І всюди килими. Василь Корнійович полюбляв килими і скуповував їх, не шкодуючи грошей — китайські, персидські, бухарські і ще хтозна-які. Один з них закривав усю підлогу в його кабінеті.

Так, Василь Корнійович Прусь — вузький спеціаліст соковичавлювальної справи, що майже нічого не читав, крім накладних, угод і різних наказів по заготконторі, мав персональний кабінет, усю стіну якого займали стелажі з передплатними виданнями. Енциклопедія і Жан-Жак Руссо, Шекспір і Новиков-Прибой…

Якось Василь Корнійович потримав у руках Вольтера, намагаючись прочитати сторінку, та, нічого не зрозумівши, знову поставив за дзеркальне скло. Зате і в них, як у людей. За такими виданнями черга. А він може дозволити собі розкіш заплатити в кілька разів дорожче і не товктись біля магазину. Нехай стоять, місця не шкода… Одного разу Василя Корнійовича запросили на сімейну вечірку до начальника заготконтори. В начальника теж усю стіну було заставлено стелажами. Особливо сподобалась Прусеві об'ява, виконана друкарським способом, що попереджала досить категорично:

 

Не шарь по полкам жадным взглядом,

Ты не получишь книги на дом.

Лишь безнадежный идиот

Знакомым книги раздает!

 

Прусь крадькома переписав текст. І тепер об'ява охороняла Прусеву бібліотеку на Тополиній від жадібних до чужого гостей, хоч їх у цьому домі майже не бувало: Прусь не афішував своїх стосунків з Поліною, заборонив і їй запрошувати знайомих. Інколи забігали тільки сусідки, яких приймали в коридорі, чи найближчі Полінині приятельки, перед якими вона не могла не похвалитися своїм достатком.

Поліна Герасимівна зустріла працівників інвентарного бюро спочатку не те що вороже — насторожено. Та вони запевняли, що їхній візит — справжнісінька формальність, і господиня навіть запропонувала гостям коньяку. Вони категорично відмовились, та й Поліна, зрештою, зміркувала, що її щедрість ні до чого. В неї все гаразд, документи законні й зареєстровані — оглядайте і йдіть під три чорти…

А працівники бюро були справді спритні: один навіть попросив дозволу спуститися в підвал; другий в цей час уточнював, чи не робила хазяйка прибудов до будинку, чи не ремонтувала сарай…

Вони закінчили роботу швидко — за півгодини — і почали вже прощатись, коли згадали, що господарка має підписати якийсь документ. Один з них витяг із теки кілька паперів, дав Поліні потримати теку, швидко знайшов потрібний і запропонував розписатися. А за годину він доповідав Козюренку, що відбитки пальців на склянці з недопитим портвейном збіглися з відбитками, залишеними Поліною Сухановою на теці «працівників інвентарного бюро», і що в підвалі будинку на Тополиній вулиці обладнано тайник, аналогічний схованці в домі вбитого. Щоправда, Суханова, мабуть, не знає про його існування: коли один з оперативних працівників попросив дозволу оглянути підвал, вона сприйняла це спокійно, не заперечувала, щоб він спустився сам, і під час його відсутності не виявила і найменших ознак хвилювання.

Козюренко наказав Владову:

— Будемо робити обшук. Владнайте всі формальності і викликайте оперативну машину.

Поліна Герасимівна, побачивши постанову на обшук і понятих, захвилювалася. Почала вимагати пояснень, та Козюренко відповів:

— Пояснення зараз доведеться давати вам!

Обшук почали з підвалу. Обережно розкрили тайник — навіть досвідчені працівники міліції охнули, побачивши паки грошей великими купюрами, облігації трипроцентної позики, кілька ощадних книжок на пред'явника й діаманти в звичайній сірниковій коробочці.

Коли поклали все це перед понятими, Поліна відсахнулася. Щоки в неї взялися плямами.

— Боже мій! — вигукнула. — І все це лежало так близько!

Козюренко весь час стежив за нею. Тепер він був майже певен, що Суханова не знала про схованку. Швидко переглянув знайдене. Увагу його привернув папірець, списаний нерівним почерком.

— Ваша розписка? — показав Сухановій.

— Так… — мовила розгублено. — Дайте глянути!

Козюренко поклав папірець назад.

— Поки тут розберуться й підрахують, — поплескав рукою по грошах та облігаціях, — пройдімо до сусідньої кімнати.

Суханова мовчки пішла за ним. Була вражена тим, що таке багатство було поряд, а вона не знала. Прусь не дуже балував її. Для дому завжди був щедрий та і їй купував одяг — дві шуби, костюми, сукні, взуття… Але грошей давав мало. Іноді сотню на місяць, іноді менше. А тут… Стільки грошей! І розписка… Знайшла б розписку — і будинок став би її власністю.

Козюренко влаштувався навпроти Суханової в зручному шкіряному кріслі. Мовив, посміхаючись:

— Ось як підступно повівся з вами Василь Корнійович Прусь. Ви чули про такого?

Відмагатись не було рації.

— Звичайно, я знаю Василя Корнійовича, — відповіла не вагаючись.

Вона мовби наголосила на словах «я знаю», Козюренко з цікавістю зиркнув на неї.

— І як ви знаєте його?

Поліна знітилась. Опустила вії і ніяково усміхнулась, потім глянула, як і раніше, насторожено.

— Ми з ним друзі, — почервоніла… — Він подобається мені.

— Ви хочете сказати, що перебуваєте з Василем Корнійовичем Прусем у близьких стосунках?

— Так.

— Коли він був тут? Чи зустрічалися ви в інших місцях?

— Ні. Як правило, він приїздить до мене. Востаннє був чотирнадцятого чи п'ятнадцятого травня. Пробачте, коли в нас була неділя? Значить, п'ятнадцятого.

— І після цього ви не бачились?

Поліна похитала головою.

— Ми з вами, громадянко Суханова, говоримо поки що неофіційно, — попередив Козюренко. — Та я радив би вам бути відвертішою. Ми можемо довести, що ви недавно їздили до Желехова.

Суханова образилась.

— Ну що ви! Я вже й забула, коли була там.

— Тоді ми розмовлятимемо в іншому місці. Доведеться затримати вас.

Поліна безпорадно кивнула головою.

Обшук тривав до пізнього вечора. «Портрета» Ель Греко в домі Суханової не знайшли.

Залишивши в будинку двох оперативних працівників, Козюренко повернувся в управління. Суханову відвезли до камери попереднього ув'язнення.

Серед ночі Козюренка розбудив телефонний дзвінок: старший лейтенант Владов доповідав, що кілька хвилин тому на Тополину до Суханової заходив чоловік, який назвався водієм тролейбуса Вадимом Леонтійовичем Григоруком. Його затримано.

— Ну-ну, — пробуркотів у трубку Козюренко. — Завтра його і Суханову на дев'яту до мене. І от що, друже… Якщо це вам не дуже важко, попросіть, щоб хтось перевірив зранку в диспетчерських, чи не замовляли вісімнадцятого травня таксі на Желехів. І нехай поцікавиться в таксопарках — хто вісімнадцятого пополудні возив туди пасажирів.

Спершу Козюренко почав допитувати Поліну. Суханова, як і вчора, заперечувала, що недавно була в Желехові. Слідчий перебив:

— Я знаю навіть, якої марки портвейн ви пили вісімнадцятого на мансарді Василя Корнійовича. Ви залишили на склянці відбитки пальців. Сподіваюсь, знаєте, що цей доказ вважається безперечним?

Суханова опустила голову і якийсь час мовчала.

— Ми умовилися з Василем, що я нікому не казатиму про ці відвідини. Він взагалі заборонив мені бувати в Желехові.

Козюренко відзначив, що Суханова ще жодного разу не помилилася: говорила про Пруся як про живого.

— Чого ви їздили в Желехів? У вас були якісь вагомі причини?

— Просто скучила за Василем.

— Чим їхали?

— Автобусом.

— Самі?

— Так.

— Знову неправда. Може, ще запевнятимете, що ви ніколи навіть не зустрічались з Вадимом Григоруком?

Суханова різко повернулась на стільці. Запитала з викликом:

— А яке це має значення?

— Має. І велике. — Козюренко постукав пальцем по столу. — Отже, ви твердите, що були з Прусем самі?

— Ні… Власне, так… — Поліна мерзлякувато зіщулилася. — Вадим Григорук возив мене.

— Він заходив у дім?

— Чекав на мене внизу.

— Коли ви пішли від Пруся?

— Точно не пам'ятаю. Здається о пів на одинадцяту.

— Для чого брали з собою Григорука?

— Я люблю його! — Це признання немов надало Поліні сили. — Я люблю його, тому і їздила. Я хотіла умовити Пруся, щоб він не переслідував нас. Одного разу вік примусив мене написати розписку на п'ятнадцять тисяч карбованців. Дім коштує більше, і я згодилась. Тоді в мене не було Вадима… Хто знав, що так трапиться?

— Що — трапиться? — швидко перепитав Козюренко.

— Що ви арештуєте Пруся. Він казав, що вже цього року залишить роботу й одружиться зі мною. А потім я зустріла Вадима. Василь Корнійович просив мене покинути Вадима, згодом почав погрожувати.

— То ви не знали про схованку у підвалі вашого дому? — Це запитання Козюренко поставив зовсім формально: Суханова, звісно, так ретельно не зберігала б власну розписку на п'ятнадцять тисяч.

— Звичайно, не знала.

— І ви піддалися на вмовляння Пруся й вирішили не розлучатися з ним?

— Він же сказав, що незабаром матиме багато грошей — стане на все життя. І тоді він одружиться зі мною. Я кохаю Вадима. А він живе в гуртожитку…

— Отже, якби Прусь подарував вам будинок на Тополиній, ви одружилися б з Григоруком?

— Ми навіть хотіли виплачувати Прусю мій борг.

Козюренко посміхнувся.

— Років п'ятнадцять?.. Не такий дурний Прусь!

— Я теж могла завдати йому прикрощів! — зло кинула Суханова.

— Отож Прусь розумів це і тому не пішов на конфлікт?

— Він любить мене, — заперечила Суханова.

— Любив?

Суханова витримала пильний погляд Козюренка.

— Гадаю, і любитиме! — відповіла впевнено. — Але тепер, коли все з'ясовано, чому мене тримають тут? Не звинувачуватимете ж ви мене в тому, що я свідомо переховувала в своєму домі чужі гроші? — Вона наголосила на слові «своєму», і Козюренко знову мимоволі посміхнувся.

— Збудованому на чужі гроші, — уточнив.

— Ну що ви! Іноді я просто позичала в Пруся. Зрештою, я поверну борг.

— Кому?

— Прусю!

— Якого вбили? — жорстоко кинув Козюренко. — Дев'ятнадцятого травня, уранці, Пруся знайшли з розтрощеним черепом у кухні. Останніми були в нього ви і Григорук. У мене є всі підстави звинувачувати вас, громадянко Суханова, у вбивстві. Ви із своїм коханцем могли вбити Пруся тоді, коли той діставав щось із тайника, обладнаного, як і у вас, у підвалі. Зараз ми влаштуємо вам очну ставку з Григоруком. Хочу ще раз нагадати: щиросердне каяття пом'якшить вашу вину.

Суханова сиділа обхопивши голову руками й сповненими жаху очима дивилася на Козюренка. Раптом сльози потекли по її щоках, залишаючи дві мокрі смужки.

— Ми не вбивали… — ледве прошепотіла. — Ні, не вбивали! — Руки в неї впали на коліна, і вона схлипнула.

Та зворушити Козюренка сльозами було неможливо. Бачив і краще розіграні сцени, звик вірити тільки фактам і логіці фактів, а сльози, істерика давно вже не впливали на нього. Правда, була одна обставина, яка суперечила логіці: добровільне зізнання Суханової, що полюбила Григорука і тому їздила до Пруся. Ця кмітлива і практична жінка не могла не розуміти, коли б вони з Григоруком насправді вбили Пруся, що це зізнання проти них. Але, може, вона була певна, що вони не залишили слідів, і тому не встигла підготувати кращої версії…

— Годі розігрувати сцени, Суханова! — підвищив голос. — Прусь спустився у підвал по картину. Де вона?

— Яка картина? — перестала схлипувати Суханова. — Я ні в чому не винна, і ви скоро пересвідчитесь у цьому!

Козюренко викликав конвоїра.

— Раджу вам, Суханова, подумати і більше не вводити в оману слідство.

Допит коханця Суханової нічого не прояснив.

Григорук одразу зізнався, що супроводжував Поліну до Желехова. Суханова хотіла упросити свого колишнього залицяльника, щоб той не переслідував їх. Вийшла з дому Пруся у розпачі, і вони посварились. Наскільки зрозумів Козюренко, Григорук мав на меті тільки меркантильні інтереси: хотів стати господарем будинку на Тополиній. Він розповів, що у відповідь на його запитання, чи домовилася Поліна із Прусем, Суханова влаштувала істерику і замість того, щоб сісти в таксі, яке чекало поблизу Прусевої садиби, подалася на автобусну станцію. Григорук наздогнав її і одвіз додому на Тополину.

Все сходилося, крім однієї деталі: Суханова твердила, що повернулася додому автобусом…

… Роман Панасович тільки-но ліг на диванчику, поклавши під бік подушку, коли на столі знову задзеленчав телефон.

— Як справи, Романе? — загудів у трубці голос начальника управління.

— Як тобі сказати?.. — почухав потилицю Козюренко. — Посуваються потроху.

— Ага, — засміявся той. — Розумію, глухий кут. От що, облиш усе і їдьмо обідати. Ти не забув, що обіцяв Ніні Павлівні? А сам уже два дні носа не показуєш.

Козюренко згадав, якими варениками годувала їх Ніна, і нараз відчув такий голод, що ковтнув слину й признався:

— Знаєш, друже, я й справді страшенно хочу їсти…

Вони поїли запашного розсольнику, і Ніна поставила на стіл тарілки з печенею. Роман Панасович задивився на картоплю, що парувала, й ніяк не міг збагнути, які асоціації вона викликає в нього. Нарешті згадав і розповів, як вони з сестрою колись продавали подушки.

… Було це давно. Він тоді ще був восьмирічний хлопчина. Вони недавно приїхали до Києва з села, де мати вчителювала, і ще як слід не влаштувались. Мати захворіла, лежала з температурою і послала Романа з Надійкою на товкучку. Перед цим довго радились, що продати. Речей зайвих не було — отож вирішили збути подушки: адже під голову завжди можна щось покласти. Надійка й Ромко взяли дві великі, в червоних насипках подушки і бадьорі подалися на базар. Та настрій у них одразу зіпсувався, коли вони побачили велетенське скопище людей.

Це була справжня стихія. Людський натовп вирував, наче море, а над ним стояв неймовірний гамір. Тут панували свої неписані базарні закони. Скраю мали свої постійні місця «розкладники». Вони продавали всілякий мотлох: різного діаметра дроти, букіністичну літературу, старорежимні замки з секретами, мідні крани, старі черевики й «крик моди» — вишиті гладдю килимки з гномами та лебедями.

За розкладкою тупцювали ті, що продавали старі пальта, штани, сукні та білизну — одяг, який тут же примірявся під захоплені вигуки перекупників. Ще далі на довгих столах стояли закутані в старі ватяні ковдри каструлі з гарячим борщем, супом, домашнею печенею, від якої йшов запашний дух лаврового листу й тушкованого м'яса. Серед натовпу сновигали меткі хлопчаки й дівчатка з відрами води й алюмінієвими квартами і горлали на всі заставки:

«Ка-аму вади ха-алодной, ка-аму вади?..»

Їм ніби вторували хрипкі пропиті голоси чоловіків, які крутили ногами дерев'яні верстати з насадженими на вісь точилами й зазивали:

«Та-ачить на-ажі—но-ожиці!..»

Ромко з Надійкою боязко зайшли в базар і виставили поперед себе подушки. Ромко був певен, що зараз на них накинуться, вириватимуть подушки один. в одного й заплатять значно більше, ніж вони визначили вдома, — не по десятці за кожну, а принаймні по п'ятнадцять карбованців. Він уже знав ціну грошам. За карбованець можна було купити хліба, цукру й молока. А червінець вважав сумою мало не казковою: за нього в «Сарабкоопі» важили й м'ясо, й оселедці, та ще й давали здачу.

Але до них ніхто не підходив, і Надійка вирішила, що вони стали не на тому місці. Почали проштовхуватись через усю товкучку до розкладки.

Ромко міцно притискав подушку до грудей, роздивляючись на базарні дива. Постояв трохи перед дядьком, який тримав на долоні дві кульки. Дядько раз по раз підкидав одну з них. Вона спритно падала йому на долоню, і тоді лунав постріл — біля дядька приємно пахло сіркою. Ця забава так сподобалась хлопчакові, що він ладен був стояти тут хоч цілий день, але Надійка повела його далі.

Раптом через Ромкове плече простяглася рука з чорними півмісяцями нігтів і схопила подушку. Хлопець злякано притиснув її до грудей.

«Продаєш?» — почулося десь угорі.

Ромко задер голову і побачив, що на нього дивиться хитре, прискалене проти сонця око. Друге око зиркало в інший бік, наче щось вишукувало в натовпі.

«Авжеж, продаю!» — боязко відповів Ромко, не зводячи погляду з примруженого ока.

Старий обірванець щосили потягнув до себе подушку, і хлопчик випустив її. Пальці з брудними нігтями зім’яли подушку, перебрали насипку — чи не заштопана десь. Підняли подушку за ріжок, погойдали зневажливо.

«Фе, і це називається подушка? — вигукнув чоловік іронічно. — Щоб мої діти ніколи не спали на таких подушках! І скільки ти хочеш за таке дрантя?»

«Двадцять карбованців!..» — не зовсім упевнено відповів Ромко. Так його навчила мати: слід називати подвійну ціну, щоб потім, торгуючись, скинути.

«Ой, не роби з мене мертвяка! — старий притиснув вільну руку до серця і нараз помітив Надійку з другою подушкою. — І це теж твоя? — Надійка кивнула, і чоловік рвонув подушку з її рук. — І ви хочете за ці старі вещі сорок карбованців? Да я помру, якщо хтось дасть за них хоч п’ятірку…»

Ромко потягнувся до подушок, та старий підняв їх вище.

«Віддайте!» — мовив хлопець рішуче.

«А де ти взяв ці подушки, мальчик? Підказує мені серце — крадені! Ай-я-яй, мальчик, як негарно красти…»

«Це наші подушки!» — виступила вперед Надійка.

«Ну, ваші, ваші… Але ж мене душить сміх — сорок карбованців… Я дам вісім і, клянусь, переплачую…»

«За обидві?» — не повірив Ромко.

«А ти думав — за одну?»

Огрядна тітка з розвішаними на лівій руці сукнями висунулася з-за старого. Спритно вихопила одну подушку. «Скільки?» — запитала.

«П'ятнадцять…» — не посмів уже назвати попередню ціну Ромко.

«Я ж торгуюсь, ви не бачите? — визвірився на неї чоловік. — Ну, дітоньки, даю вам два червінці, і квит…»

Жінка переклала подушку на ліву руку й хотіла взяти Другу.

«Двадцять п'ять! Беру я».

«Чого носа сунеш? Хіба не бачиш, що я торгуюсь…» Ромко підстрибнув і вчепився в подушку. Видер її в чоловіка.

«Давайте, тьотю…»

Та, підібравши спідницю, затиснула подушки між ніг. Дістала з-за пазухи два червінці й п'ятірку. Надійка схопила гроші, потягла за собою брата: боялась, що жінка передумає. Коли загубилися в юрмищі, радісно запропонувала:

«Маєм зайву п'ятірку, можемо пообідати».

За карбованця їм дали дві миски печені. Надійка тільки-но розгорнула гроші, щоб заплатити тітці, як хтось зненацька вихопив їх у неї. Дівчина рвучко обернулася і побачила здорованя в кепці, повернутій назад козирком. Він шаснув під стіл. Тітки загорлали: «Злодій, держіть його!» Ромко метнувся услід, але злодій був спритніший — викрутився з рук чоловіка, що намагався затримати його, і зник за лотками.

Ромко стояв розгублений. Вдома ж нічого нема. Що вони скажуть хворій матері?..

Юрій Юрійович відсунув тарілку — розповідь схвилювала його.

— Ех, — мовив він гірко, — нам з тобою, Романе, довелося чимало пережити… Але я не в претензії. Дитинство загартувало нас! Розумієш, я не хотів би, щоб мої діти пережили таке саме… Моєму лайдакові вже двадцять, а він, мабуть, і досі не знає справжнього смаку хліба. Непоганий хлопець, вчиться добре, та найменша невдача виростає для нього в проблему. Не вміє боротися з труднощами, власне, їх у нього і нема. А характер усе ж формують труднощі.

— Ще й як, — згодився Роман Панасович. — Надто ми своїми дітьми опікуємося, оберігаємо їх від житейських злигоднів. Де тільки можемо, торуємо їм стежку. Мене, наприклад, щоразу неприємно вражає натовп батьків під інститутом, коли абітурієнти складають вступні екзамени. Нас колись за ручку не водили. Ми самі собі обирали шлях у житті.

— Отож… — схвильовано мовив Юрій Юрійович. — Деякі батьки готові на все, аби тільки влаштувати свою дитину в інститут. Мій колега прокурор розповідав мені історію, яку йому довелося розслідувати. Фактично, моральна крадіжка… В одному вузі почалися вступні екзамени До аудиторії заходить досить поважна комісія. А екзаменують саме абітурієнта, якому екзаменатор протегує. Відповідає абітурієнт не вельми. А щоб пройти за конкурсом, має дістати тільки п'ятірку. Якби не комісія, викладач якось витягнув би цього бовдура. А тут така оказія. Що ж він робить? Спокійно запитує в асистента: «Трійка?» — «Звичайно», — стверджує той. «А яка ваша думка?» — звертається до членів комісії. Зрештою, з трійкою можна було погодитись, і ті закивали. Однак екзаменатор. пише непомітно в екзаменаційній картці: «П'ять». Таку саму оцінку ставить і в своїй відомості. І ти думаєш, цей юнак обурився, побачивши у себе в картці п'ятірку? Спокійно вийшов з аудиторії. У нього вкрали елементарну совість ті, хто нібито бажав йому добра. Що ж з нього вийде за людина!

— Так, негарна історія, — сказав Козюренко. — На жаль, не поодинока. Мені розповідав знайомий ректор, — Козюренко назвав навчальний заклад. — Якось за два чи на три дні до початку екзаменів дзвонять йому. З телефонної трубки гуде авторитетний бас відомого діяча. У голосі інтимно-загравальні інтонації: «Радий чути тебе, дорогий Іване Івановичу. Маю прохання: вступає до тебе мій небіж. Прізвище таке саме, як у мене, то чи не міг би ти силою своєї влади?..» Ректор казав, що спершу хотів послати цього діяча під три чорти, звернутися в обком і закликати до порядку, та засумнівався: в принципі чоловік непоганий, мабуть, жінка впросила його подзвонити. Осміхнувся і каже: «Не вірю. Товариш такий-то не може дзвонити мені з цього приводу». І поклав трубку. Через годину з являється до нього той самий товариш, розводить руками. «Пробач, — каже, — прийшов до тебе, як у Мекку, на прощення!»

— Оце голова, твій Іван Іванович! — захоплено вигукнув Юрій Юрійович. — Його б на дипломатичну роботу!

— А нам — на нашу грішну… — Козюренко зиркнув на годинник.

На роботі його ждала новина: знайшли шофера, який возив до Желехова Суханову і Григорука.

Шофер був кмітливий хлопець — упізнав обох. Розповів, що ця пара взяла таксі на стоянці поблизу пам'ятника Міцкевичу, жінка сіла ззаду, а молодик біля нього. Між собою майже не розмовляли, хіба що обмінялися кількома словами. Водій попередив їх, що чекатиме не більше ніж півтори години. Жінка дала йому десятку авансу й сказала, що, можливо, вони трохи затримаються, але нехай це його не турбує, — заплатять. Чверть на дванадцяту з'явився тільки молодик. Він був чимось схвильований чи засмучений, наказав повертатися до Львова, та відразу передумав: попросив заїхати на автобусну станцію. Там він вискочив на кілька хвилин і повернувся вже із своєю супутницею. Шоферові здалося, що та плакала. Тепер вони обоє сіли позаду, знову майже не розмовляли. Єдине, що сказав пасажир, видно, втішаючи жінку: «Все, що робиться, — на краще!»

Таксист завіз їх на Городецьку вулицю, туди, де вона проходить над залізничними коліями. Заплатили йому ще десять карбованців — непогано за п'ятдесят кілометрів і півтори години очікування.

Певно, шофер виклав усе, що знав, — не приховав навіть свого заробітку, хоч про такі речі таксисти розповідають неохоче.

— Чи були в пасажирів з собою речі? — запитав шофера Козюренко.

В жінки — сумочка, вона ще довго шукала в ній гроші. У молодика — великий новий імпортний портфель. Таксист ще позаздрив: у цей портфель може вміститися дуже багато. Молодик ні на мить не залишав портфеля у машині. Навіть коли вискочив на кілька хвилин на автобусній станції, забрав його з собою.

— А чи не було в пасажирів, коли вони повернулися, згортка чи якоїсь речі, схожої на згорнуту в рулон картину? — Роман Панасович показав приблизно розміри.

— Тільки портфель і сумочка, — похитав головою шофер, — більше нічого.

Козюренко одразу вчепився в цю деталь — новий імпортний портфель. При обшуку в Григорука не знайшли портфеля. Власне, речей у нього майже не було: валіза, де зберігалися сорочки й білизна, два костюми, плащ і пальто в спільній з двома іншими робітниками шафі, речі туалету.

Куди ж міг подітися портфель?

Козюренко прикинув: картину в портфель не запхнеш — що ж у ньому могло бути? А якщо сокира? Туристська сокира з металевою ручкою, яких повно в усіх магазинах спорттоварів, звичайно, вміститься в портфелі. А за висновком експертів (щоправда, вони категорично не твердили цього), саме такою сокирою й було вбито Пруся. Зрештою, якщо обрізати топорище, у портфель можна засунути навіть теслярську сокиру…

Козюренко наказав привести Григорука.

Вадим Григорук, ставний, широкий у плечах, русявочубий молодик з сірими очима, справляв враження людини дужої і вольової. Та м'яко окреслене підборіддя і пухкі губи свідчили про вдачу нерішучу. Такі легко підпадають під вплив сильніших і наполегливіших, вони здатні на вибух енергії, але довго носити в собі заряд не можуть.

Григорука одразу після арешту здолала апатія. Іноді його треба було двічі запитувати, щоб він збагнув, що від нього хочуть.

Козюренко не став витрачати час на всілякі психологічні досліди. Запитав коротко:

— Григорук, коли ви їздили до Желехова, у вас був портфель. Де він?

Руки молодика, що лежали на колінах, сіпнулись. Він потер правицею щоку, примружився і відповів невпевнено:

— Портфель? А забув у трамваї…

Ця відповідь не вражала оригінальністю: злочинці, знищивши речові докази, як правило, посилаються на те, що загубили їх або залишили в трамваї чи тролейбусі.

— І що ж було в портфелі? Цінні речі?

Григорук опустив очі. Подумав трохи і, склавши пальці, наче. рахував на них, відповів:

— Звідки в мене цінні речі? Статок невеликий…

— Водій тролейбуса заробляє не так уже й погано!

— Іншим вистачає, а мені — ні… А в портфелі у мене були тільки бутерброди, пляшка пива, ну, ще нові шкарпетки купив та свіжі газети…

— Цікавилися в бюро знахідок?

— Аякже. Дідька лисого хтось поверне.

— Таке теж трапляється… — Козюренко витримав паузу і запитав ніби байдуже — А що ви везли у портфелі з Желехова?

І знову руки в Григорука сіпнулись.

— А так, нічого… — сховав очі від слідчого. — Старі газети й журнали.

— Чому ж тоді боялися залишити портфель у таксі?

Григорук знизав плечима.

— Портфель же новий. На нього кожен може поласитися.

— Якось воно не логічно: з таксі ви не забували брати його кожного разу, як виходили, а ось у трамваї забули…

Нараз обличчя в Григорука посвітлішало.

— Ми ж незвичні до таксі, — відповів упевнено, — а в трамваї щодня. Звик їздити без портфеля — встав і пішов…

Козюренко подумав, що в цьому є якийсь сенс.

— А чи могла у ваш портфель вміститися сокира? — втупився поглядом у Григорука.

Той різко повернув голову.

— Сокира?.. Яка сокира?.. — Та одразу обличчя його знову прибрало байдужого виразу. — Не приміряв, не знаю…

— У якому трамваї забули портфель? Якого числа? — тепер запитання ставилися сухо, коротко. — В яке бюро знахідок зверталися? З ким там розмовляли? — Запротоколювавши відповіді, Козюренко запитав так, наче портфель був уже в його руках — А якщо ми знайдемо вашу пропажу?

Губи в хлопця розтяглися в зневажливій посмішці.

— Буду вдячний за знахідку.

— Раді будемо стати в пригоді, — у тон йому відповів Козюренко й викликав конвоїра.

Тепер мав порозмовляти ще з Сухановою. Вирішив не вести протоколу допиту. Посадив її не біля столу, а в крісло, сам зручно влаштувався навпроти на дивані. Міг нічого не фіксувати в пам'яті — їхня розмова записувалася на магнітофонну плівку.

— Давайте умовимось, Поліно Герасимівно, — запропонував, — що розмовлятимемо неофіційно…

Та недовірливо підвела брови.

— Яка ж може бути неофіційна розмова між слідчим і арештанткою?

— Маю на увазі, що не вестимемо зараз протоколу. Отож не вважайте нашу бесіду допитом. Коли це можливо, звичайно… До речі, що вам більше смакує — чай чи кава?

— Кава! — пожвавішала Суханова. — Дайте мені цілу склянку кави.

— А я п'ю чай… — Козюренко наче пробачався за свою неаристократичність. — А поки нам принесуть усе це, мушу вам сказати, що я не знімаю з вас підозри за вбивство Пруся, бо є факти, які свідчать проти вас, і я не можу на них не зважати. Якщо вбили ви з Григоруком, раджу зізнатись, бо рано чи пізно ми замкнемо навколо вас ланцюг фактів. Так, замкнемо, — повторив категорично. — Та якщо ви не винні, допоможіть слідству знайти справжнього злочинця. Сподіваюсь, ви розумієте, що це у ваших інтересах?

— Звичайно, — згодилася Суханова. Вона сиділа у кріслі в невимушеній позі, наче відпочивала. А може, й справді відпочивала: камера попереднього ув'язнення — не курорт, крісла й дивани там не ставлять. — Звичайно, — повторила, — я зрозуміла вас. Але не знаю, чи зможу стати вам у пригоді…

Принесли чай і каву. Суханова кинула в склянку всі чотири грудочки цукру, що лежали на блюдечку, й відразу, не чекаючи, поки розтануть, жадібно сьорбнула. Поста-нила склянку, вже спокійно помішала ложечкою. Запитливо зиркнула на слідчого.

— У протоколі допиту записано, — почав Козюренко, — що Прусь пообіцяв найближчим часом залишити роботу і одружитися з вами. Що він матиме багато грошей, яких вам вистачить на все життя. Це правда?

— Він обіцяв таке, — відповіла Суханова. — Зрозумійте, навіщо мені було вбивати людину, яка обіцяла забезпечити мене всім?

— А щоб і так заволодіти його грішми і одружитися з людиною значно молодшою і вродливішою, — пояснив Козюренко. — Втім, справа зараз не в цьому. Як ви гадаєте: кажучи про багато грошей, Прусь мав на увазі ті, що зберігалися в тайнику, чи ще якісь?

Суханова замислилась.

— Важко щось твердити… — Уважно подивилася на Козюренка, немов хотіла здогадатись, що саме криється в його запитанні і як їй краще відповісти. Зітхнула й вела далі:—Я знала, що гроші в нього водяться. Але щоб така сума! — Сплела пальці на колінах. — Василь Корнійович був беручкий, любив гроші і, мабуть, хотів на прощання гребонути у заготконторі.

— Та-ак… — спроквола мовив Козюренко. — Скажіть, а чи не приходив хто до Пруся додому? Чи, може, він десь зустрічався з кимось?

— Василь Корнійович подзвонив мені, коли востаннє приїздив до Львова… — почала Суханова.

— П'ятнадцятого травня? — уточнив Роман Панасович.

— Так, п'ятнадцятого. Можливо, він приїздив ще, але не заходив до мене. А п'ятнадцятого я була вільна від чергування в лікарні, і ми вирішили піти по магазинах. Мені подобалося ходити з ним по магазинах, — призналась, — неодмінно щось купить і подарує. Ми пройшли по Академічній, і тут Прусь попросив зачекати, мовляв, у нього призначено зустріч. Зайшов у готель «Інтурист», і не було його хвилин десять чи трохи більше.

— Вийшов сам?

— Так.

— І ви не помітили, який у нього був настрій?

— Василь Корнійович був збуджений… А коли я запитала, кого він там розшукував, послався на справи. Однак про свої справи він ніколи не розповідав. — У голосі Суханової почулося погано приховане роздратування, і Козюренко зрозумів, що вона не може простити цього Прусю. — Потім ми пройшли до оперного театру, тут сіли в трамвай і доїхали до Валової. Василь Корнійович попросив підождати його в скверику, а сам завернув праворуч до площі. Мені стало цікаво, і я пішла за ним. Думала: чи не з жінкою якоюсь побачення. Тоді я йому відразу скандал — і розходимось… Та він зайшов до церкви. Я постояла трохи: що йому робити в соборі? Адже не вірить у бога… А його нема й нема. Почекала ще трохи й зайшла також. Народу мало, стала в притворі, роздивляюсь. Нараз бачу — йде Василь Корнійович з ксьондзом і про щось стиха розмовляють. Ксьондз довів його до виходу, вклонився — і пішов назад. Я непомітно за Прусем. Він мене шукає, а я позаду. Нарешті побачив. «На прощу ходив?»— я до нього. А він сміється: «А може, про вінчання хотів домовитись…» — «Мені загсу вистачить, — кажу. — І які ж у тебе справи з попом?» — «Він мій земляк, — одказує, — то до нього іноді заходжу, щоб про сільські новини довідатись…» Оце, власне, й усе, — закінчила Суханова. — Потім ми ще в магазинах були. Прусь узяв таксі й відвіз мене додому, а сам подався до Желехова.

— Коли казав про справи в готелі «Інтурист», не уточнював, які саме? Пов'язані з його роботою чи з чимось іншим?

— Я не розпитувала, не любив він цього.

— А який з себе ксьондз?

— Ну, такий, звичайний… Високий комір, ага, лисий і голова кругла, наче місяць…

Коли Суханову вивели, Козюренко покликав Владова.

— Уранці мені буде потрібен список усіх мешканців «Інтуриста» на п'ятнадцяте травня. І відомості про ксьондза собору святого Павла. Можливо, він мав парафію у селі, звідки родом Прусь.