ЯКУБОВСЬКИЙ

 

Р оман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги.

Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось доброзичливе, бо вони теж усміхались у відповідь; це було справді дивно — пиво, раки й усмішки. Роман Панасович довго стояв, вагаючись, чи може він отак, як інші, випити кухоль пива й посмакувати раками? Спокуса була велика, і, зрештою, він зважився. Буфетниця налила йому повний кухоль. Роман Панасович сьорбнув прозорого, різко-гіркуватого пива, з насолодою відчувши, що воно справді свіже й міцне, зітхнув і розломив рака: зрештою, і слідчий, хоч він і зі столиці, теж людина і може дозволити собі випити пива під час відрядження.

Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці. Будували її, певно, навічно, та нещадні роки зробили своє: від неї лишилась купа порослого травою каміння.

Відразу за руїнами починався сквер, де буйно цвіла таволга. Ліворуч площу обступили будинки — мабуть, іще часів середньовіччя — з вузькими вікнами й масивними брамами. Вони притулилися один до одного, похмурі сірі велетні з стрімкими черепичними дахами. За ними височіли сучасні багатоповерхові будівлі. А ще далі потяглися приватні садиби. В одній із них і сталася подія, заради якої Козюренко приїхав сюди. На думку про це Роман Панасович заквапився. Швидко доїв раків і, не допивши пива, вийшов на вулицю. Ішов і думав, чи зуміє розплутати клубок. А може, й нема клубка, потягнеш за нитку — і все з'ясується?.. Таке траплялося, зрідка, але траплялось. Зиркнув на годинник і стишив ходу — в нього було ще десять хвилин, а до районного відділення міліції два квартали…

Ще вчора в цей час він сидів у своєму кабінеті в Києві, а ввечері вже виходив з літака у Львові. Від Львова до цього містечка всього півгодини їзди — двадцять п'ять кілометрів асфальтованої траси.

Коли б поодинокі перехожі, які зустрічалися Романові Панасовичу, знали, що цей немолодий, лисуватий чоловік — відомий криміналіст, вони немало б подивувалися. Що робити йому в тихому Желехові? Щоправда, позавчора все містечко сколихнула звістка про вбивство на Корчуватській вулиці. Але щоб заради цього приїжджав слідчий із столиці! Адже вбили начальника цеху по переробці овочів районної заготконтори. Видно, не поділили чогось між собою заготконторівці, посварилися й порішили його…

І все ж Роман Панасович Козюренко прибув до Желехова, щоб розслідувати обставини саме цього вбивства.

Вчора вранці його викликав начальник управління.

— На Львівщині вбито людину, — сказав, — і справа ця, очевидно, пов'язана з пограбуванням фашистами в роки війни місцевої картинної галереї… Вам їхати — так вирішило керівництво, бо справа дуже серйозна!

З оперативного зведення Роман Панасович довідався, що під час обшуку в домі вбитого працівники міліції знайшли добре замаскований тайник, з якого вилучили три картини. Директор обласної картинної галереї відразу впізнав у них твори Сезанна, Ван-Гога і Ренуара, які за таємничих обставин зникли під час війни і ось уже понад чверть сторіччя їх розшукували.

Незадовго до своєї втечі зі Львова гітлерівські загарбники вирішили вивезти з місцевої галереї найцінніші твори мистецтва, зокрема картини з колекції Ермітажу, що експонувалися тут перед війною. Одного дня до галереї під'їхала крита машина, в яку повантажили ящики з полотнами всесвітньовідомих майстрів. Валка з награбованими цінностями вирушила з міста на світанку — гітлерівці розраховували до вечора минути небезпечну зону, де діяли партизани. Та все ж, незважаючи на посилену охорону, партизани напали на валку. їм вдалося захопити кілька машин, у тому числі й зі скарбами картинної галереї. Попав до рук партизанів і реєстр усіх цінностей, що вивозилися. Як згодом з'ясувалося, серед трофеїв не було одного ящика — з полотнами Ель Греко, Сезанна, Ван-Гога й Ренуара, зазначеними у реєстрі. На цих картинах уже давно поставили хрест — і ось шедеври світового живопису знайдено в тайнику в периферійному Желехові. Три картини, але ж їх було чотири…

Як опинилися полотна в тайнику? Куди подівся «Портрет» Ель Греко? Хто вбивця власника будинку на Корчуватській вулиці Василя Корнійовича Пруся? На ці та багато інших запитань мав відповісти слідчий з особливо важливих справ.

Мало не всю ніч він провів у будинку на Корчуватській. Разом з працівниками прокуратури та обласного управління внутрішніх справ ще раз уважно, сантиметр за сантиметром, оглянув будинок Пруся. Тут уже побувала оперативна група працівників райвідділу міліції, які й розпочали попереднє слідство. Наслідки її роботи майже задовольнили Козюренка: огляд будинку було проведено кваліфіковано, не кажучи вже про те, що саме працівники районного карного розшуку знайшли в підвалі добре замаскований тайник. Він був порожній, але це не ввело в оману досвідчених криміналістів. Обстукавши його стіни, вони натрапили ще на одну схованку, а в ній знайшли полотна Сезанна, Ван-Гога й Ренуара. Слідчий райвідділу міліції висунув версію, що Прусь зберігав у першій схованці гроші чи документи, які й попали до рук убивці чи вбивць. Злочинці не знали про існування ще одного тайника, а знайти його людині, навіть досвідченій, не так уже й просто — треба мати чуття криміналіста, щоб установити, що дно схованки розсувається.

І все ж працівники районного карного розшуку припустилися помилки. Експерти обласного управління внутрішніх справ виявили, що в передній частині схову теж зберігали картини — на стінках тайника знайшли кілька ворсинок з полотна, а також сліди засохлої фарби. Можна було зробити висновок, що Пруся вбили, щоб заволодіти «Портретом» Ель Греко. Вбили Пруся ударом сокири, коли він вилазив із підвалу.

… Начальник районного відділу міліції підполковник Раблюк підвівся з-за столу назустріч Козюренку. Мабуть, чекав на нього й попередив підлеглих, бо й у приймальні, і в кабінеті було незвично порожньо. Раблюк ще не знав, як поводитися з цим столичним криміналістом: слова офіційного рапорту готові були злетіти з його уст. Та Роман Панасович випередив його: — Радий вас бачити, шановний Іване Терентійовичу. Вдячний за піклування — номер у готелі чудовий, і я добре виспався… — Він потиснув Раблюкові руку, намагаючись не дихати на нього пивним запахом, та враз засміявся й признався щиро — Оце вперше в житті у вашому місті снідав раками з пивом. У Києві про раків уже забули, а у вас, виявляється, ще не всіх виловили…

Настороженість одразу збігла з Раблюкового лиця.

— А, пиво?! — усміхнувся радо. — На нашому маленькому заводику варять таке, що у великих містах і не нюхали.

«Ото ж то, — подумав Роман Панасович. — В одному місті пиво, в другому — якісь, незвичайні цукерки місцевого виробництва чи копчені лящі, що вважаються в столиці дефіцитом. Ну, що ж, кожному своє Якби в Желехові не варили такого пива, чим би він міг похвалитися?»

— Пиво й справді смачне, — охоче згодився й ковзнув поглядом по паперах, розкладених на столі. Але й це не випало з уваги Раблюка. Підполковник поклав на стіл звичайну картонну теку, нарешті сів і мовив:

— Тут наслідки нашої вчорашньої роботи. — Він витяг із теки аркуш паперу. — Вчора ввечері я особисто розмовляв із директором заготконтори. Він твердить, що днів десять тому Прусь посварився із своїм підлеглим — майстром Галицьким. Вони зачинилися на складі й довго сперечалися. Про що — дізнатись не вдалося. Навіть комірниця, жінка цікава й балакуча, нічого не вивідала. А якщо вже й жінка не вивідала…

Козюренко розуміюче всміхнувся.

— Коли вони виходили із складу, — розповідав підполковник, — комірниця тільки почула, як Галицький роздратовано кинув Прусю: «Я не дозволю залазити до себе в кишеню!»

— Ну-ну, цікаво… — промимрив Роман Панасович.

Цього було досить, щоб підбадьорити Раблюка. В його голосі залунали переможні нотки:

— Директор заготконтори свідчить, що в останні дні в Пруся погіршилися стосунки з Галицьким, хоч раніше вони були друзі — водою не розлити… — Підполковник замовк, чекаючи, мабуть, Козюренкового коментаря, та Роман Панасович нічого не сказав. — Власне, про заготконтору все…

Козюренко зрозумів, що це був найголовніший козир начальника міліції.

— Друге, — вів далі Раблюк. — Наш дільничний інспектор опитав сусідів Пруся. Більшість твердять, що Прусь і його сусіда по садибі Якубовський мало не щодня лаялися з усякого приводу. Кури Якубовського погребуться на грядках у Пруся, і вже зчинилася неймовірна сварка. А то почали сваритись через якусь сливу… Якубовський погрожував, що вб'є Пруся…

— Вб'є Пруся… — машинально повторив Роман Панасович.

— Ви вважаєте? — аж перегнувся через стіл Раблюк.

— Ні… ні… Розповідайте далі, будь ласка… До речі, ваші працівники допитували Якубовського?

— Він був понятим, коли попередньо оглядали будинок убитого. Звісно, його розпитували, чи не помітив чогось підозрілого. Каже — ні… Можливо, ми тут припустились помилки, та що вдієш…

— Нічого… — Козюренку сподобалося, що Раблюк сказав «ми» — не викручувався, не валив на слідчого карного розшуку, який виїжджав на місце злочину.

— Як твердять судмедексперти, вбили Пруся між одинадцятою і дванадцятою ночі. Вранці вісімнадцятого травня його бачили коло заготконтори з якимсь громадянином. Потім вони разом обідали в чайній. Розумієте, — осміхнувся чомусь винувато, — містечко в нас невеличке, і свіжа людина впадає в очі.

— Прикмети? — Роман Панасович ледь ворухнувся в кріслі — повідомлення зацікавило його.

Підполковник мовив швидко:

— Літній чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»

Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.

— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…

Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.

— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.

Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.

— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…

— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…

— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.

— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…

Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.

Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.

Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.

— Звичайно.

— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…

— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!

— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.

— Можеш вважати, що вона вже в тебе.

— Ти певен?

— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.

— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.

— У якому перебував Прусь?

— А ти, бачу, в курсі…

— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.

— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…

— З радістю. Зараз подзвоню Ніні…

— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?

— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…

Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.

З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?

У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.

— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.

— Хай зайде.

Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».

— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?

Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.

— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.

— І маємо надію, що ви допоможете нам.

— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.

— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?

— Так.

— Перед цим знали Пруся?

— Ні.

— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?

— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.

— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?

— Що нам ділити?

— І не сварились?

— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…

— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:

— Звісно, не можна.

— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.

Якубовський не підводив очей.

— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.

— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…

— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.

— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…

Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:

— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!

— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?

— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.

— О котрій годині лягли спати?

— Як завжди, о десятій.

— Надвір виходили?

— Так.

— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?

— В горішній кімнаті.

— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?

— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…

— Що вам здалося?

— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.

— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?

— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.

— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?

— Сам.

— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?

— Я подумав, що Прусь міг вийти, не вимкнувши світла.

— Ви були у Пруся вдома? Знаєте розташування кімнат?

І знову брови в Якубовського ворухнулись.

— Попервах бував… Та потім… — махнув рукою.

— Коли востаннє заходили до Пруся?

— Вже й забув. Може, років зо два…

— Що ж, громадянине Якубовський, ми вимушені оглянути ваш дім і подвір'я.

— Обшук? — зчепив пальці той. — Ви нічого не знайдете, бо я не вбивав.

— Якщо ваша совість чиста, не хвилюйтеся. Але обшук у вас ми зробимо… Мусимо зробити.

Поки працівники міліції в присутності понятих проводили обшук у будинку Якубовського, Козюренко оглянув садибу. Постояв на доріжці, що вела до хвіртки, зійшов на ґанок. Вікна Прусевої мансарди звідси не побачив. Спустився в сад. З-під яблунь було видно і мансардне вікно, і ґанок сусіднього будинку. Якубовський міг непомітно, ховаючись за смородиновими кущами, підійти до самісінького паркана й перелізти через нього — не паркан, а сама назва…

Обшук не дав ніяких наслідків. Якубовський як сів біля вікна, так і просидів непорушно до кінця обшуку. Підвівся, коли Козюренко запропонував йому дати підписку про невиїзд.

 

«ПЕЧЕНЕ ЯБЛУКО»

 

Козюренко сидів за столом заступника начальника райвідділу, пив несолодку й несмачну розчинну каву і в задумі малював на аркуші паперу чортів. Вони в нього виходили засмучені, худі й нещасні. Помітивши, що один з них чимось схожий на Якубовського, Роман Панасович зібгав папір і гидливо кинув у кошик. Дістав чистий аркуш, написав: «Якубовський» — і поставив з обох боків по знаку запитання. Перейшов на диван, приліг, підмостивши під бік подушку. Це допомогло зосередитись. Ще раз поновив у думках усі деталі справи — чи не припустився десь похибки?

Труп Пруся побачив робітник заготконтори, якого привіз на Корчуватську мотоциклом його товариш. Це сталося близько дев'ятої ранку у вівторок дев'ятнадцятого травня. О восьмій Прусь мав вийти на роботу, але не з'явився, а без нього не могли відчинити підсобне приміщення цеху. Вхідні двері Прусевого будинку були зачинені, проте незамкнуті. Робітник погукав Пруся і, не почувши відповіді, зайшов у хату. Труп лежав на кухні коло ляди, що вела у підвал. Видно, вбивця обрав зручну позицію — за кухонними дверима: Прусь, вилізши з підвалу, неодмінно мав повернутися до нього спиною.

В тому, що Прусь дістав із схову картину і ніс її з собою, в Козюренка не було сумніву: падаючи, вбитий зачепив згорнутим полотном ляду — на ній лишилися сліди фарби і ворсинки, ідентичні знайденим у тайнику. Отже, вбивця напевно знав, по що спустився у підвал Прусь, і чекав на нього з сокирою. Потім він ретельно обшукав підвал — про це свідчили трохи зсунуті із своїх місць речі. Убивця намагався не залишати слідів, та все ж кілька разів помилився. Нарешті він знайшов тайник і відчинив його, мабуть, ножем. Нічого не побачивши в ньому, інсценував пограбування: вивернув у Пруся кишені, зняв годинника й забрав гроші (того дня Прусь одержав зарплатню й навряд чи встиг усю її витратити) і зник.

Убивство сталось, як установила експертиза, між одинадцятою й дванадцятою годинами ночі. Перед цим Прусь розпив з кимось пляшку вина: на журнальному столику біля тахти стояли дві склянки — одна порожня, у другій було трохи вина. На цій склянці ще під час першого обшуку працівники міліції виявили відбитки чиїхось пальців. Насторожувало те, що людина, яка напевно вбила Пруся і потім нишпорила в підвалі, майже не залишила там слідів, не було й відбитків пальців — очевидно, діяла в рукавичках. І раптом такий недогляд. Хоча її могло злякати щось, і вона вже не мала часу, щоб піднятися в мансарду й обтерти склянку.

Сліди на склянці залишив не Якубовський. Взагалі в нього з Прусем були не такі стосунки, щоб по-дружньому розпивати в мансарді портвейн. Але ж гість Пруся міг піти, не замкнувши дверей, і Якубовський скористався з цього. Тільки навряд чи він ліз би в підвал і шукав тайник, а тим більше — картини…

Тут могли бути десятки варіантів, версій, ходів, і Козюренко не сушив над ними голови. Вважав, що найперше його завдання — знайти людину, яка пила того вечора з Прусем портвейн, а також чоловіка, якого примітила чергова заготконтори і з яким Прусь обідав у чайній.

А може, це одна й та сама особа?

Начальник райвідділу доповів Козюренку, що серед тих, хто жив у готелі «Червона зірка», чергова не впізнала «печеного яблука». Вісімнадцятого ввечері з готелю виписалися троє: двоє львів'ян і один житель Ковеля. Кілька годин тому спецпошта доставила їхні фотографії, і тепер дільничний уповноважений разом із помічником Козюренка — працівником обласного управління внутрішніх справ старшим лейтенантом Владовим розшукували тітку Марусю — вахтера заготконтори, яка відчергувала свою зміну і кудись подалася.

Роман Панасович, пересівши до столу, почав гортати матеріали про партизанський загін, у якому перебував Прусь.

Загін був невеликий, і масштаби його діяльності не вельми вражали. Становище загону ускладнювало те, що доводилось відбиватися і від гітлерівських каральних частин, і від місцевих бандерівців. Партизани весь час маневрували, іноді перебазовувались аж у карпатські ліси, де пересиджували особливо небезпечні зимові місяці.

Організував загін і керував ним односельчанин Пруся — колишній голова сільради Войтюк. Він загинув під час нападу на німецьку валку. Поки партизани навантажували вози, до гітлерівців підійшло підкріплення. Зав’язався бій. Войтюк із групою бійців затримував ворога, щоб дати можливість партизанським підводам від'їхати якнайдалі. Потім партизани поділились на групи й стали відходити до бази. Войтюк на збірний пункт уже не повернувся. Останнім, хто його бачив, був Прусь. В архіві збереглося свідчення Пруся: гітлерівці підстрелили його коня, і він почав розвантажувати підводу, щоб заховати ящики. В цей час на нього наткнувся Войтюк з Івасютою — бійцем їхнього загону. Командир уже був поранений і наказав відступати, бо вороги підійшли зовсім близько. Партизани перебігали галявину, гітлерівці вбили Івасюту і вдруге поранили Войтюка. Однак Прусь не покинув його, ніс на плечах мало не півтора десятка кілометрів, та, на жаль, урятувати командира не пощастило: Войтюк помер у нього на руках, і Прусь сам поховав його.

Розповідь була настільки вірогідна, що ніхто в ній не усумнився. Новий командир загону представив Пруся до нагороди, і після визволення Львова той одержав медаль «За відвагу».

Роман Панасович заварив собі ще півсклянки кави. Уявив, як все могло статися насправді. Поставивши на підводу ящики з цінними трофеями, Прусь погнав коня не до місця збору партизанського загону, а добре знайомими йому лісовими путівцями до свого села. Козюренко перевіряв по карті: село за вісімнадцять кілометрів од дороги, де. загін напав на гітлерівську валку. Залишив трофеї в родичів чи знайомих, а може, просто заховав десь і вже тоді рушив на базу. Тут його здибав Войтюк з Івасютою. Можливо, командир і справді був поранений. Звичайно, він не міг не запитати у Пруся, чому той їде від села та ще й на порожньому возі. І тоді Прусь знищив їх — підступно скосив автоматною чергою. Командира поховав, а труп Івасюти просто кинув у лісі. Розповідаючи у загоні про загибель Войтюка, перекрутив факти, змалювавши свої дії як геройські…

Козюренко зітхнув: звичайно, це його здогад. Але, мабуть, так воно і було, хоча довести злочин Пруся тепер уже неможливо.

Задзвонив телефон: Владов повідомляв, що чергову нарешті розшукали й привезли до райвідділу міліції.

Роман Панасович розклав на столі з десяток фотографій. Жінка, яку привів старший лейтенант, цікаво глянула на нього, усвідомлювала, що потрібна міліції: сам дільничний привіз на машині. Вона присунулась До Козюренка й зашепотіла таємниче:

— Я, товаришу, прямо скажу: він, і більше ніхто… Обличчя в нього, що в того злодюги, а очі так і бігають, так і бігають… Я одразу хотіла подзвонити в міліцію, та сумнів мене взяв: товариш Прусь така солідна людина, що не водитиметься із злодіями.

Роман Панасович підвів жінку до стола.

— Гляньте, чи нема його тут?

Чергова одразу тицьнула в одну з фотографій.

— Ось він, голубчик. Точно він. Я, його впізнала, злодюгу. Тепер не відкрутиться… Трохи молодший тут. Ах, ти ж убивця, ірод проклятий!..

Козюренко мовив підкреслено офіційно:

— Громадянко Коцюба, прошу вас ще раз уважно подивитися на це фото. Ви стверджуєте, що на знімку чоловік, з яким ви бачили вісімнадцятого травня Василя Корнійовича Пруся?

— Атож, стверджую. Та я його і серед тисячі впізнала б.

— Що ж, тоді дякую вам. — Роман Панасович подав жінці руку. — До побачення.

Видно, тітка Маруся не чекала такого фіналу, сподівалась, що її розпитуватимуть, складатимуть протоколи, нарешті, радитимуться, як затримати вбивцю, а тут — до побачення…

Ступила крок до Козюренка, хотіла сказати щось, та Владов добре знав службу — прочинив двері й звелів:

— Пройдіть, громадянко!

Коцюба міцно стулила губи і ображено зиркнула на Романа Панасовича: отака шана за викриття злочину. Та Козюренко вже знову поринув у справи і не помітив її погляду. Він дістав з шухляди супровідну до фотографії.

Яків Григорович Семенишин. Робітник Ковельського цегельного заводу. 1917 року народження. Адреса…

Глянув на годинник. Тільки пів на одинадцяту, і якщо зараз виїхати, можна по обіді бути в Ковелі. Кинув до портфеля папери, зубну щітку й наказав Владову подавати машину…

… На Ковельський цегельний завод вони прибули разом із слідчим карного розшуку місцевої міської міліції; Завідуючому відділом кадрів пояснили, що розслідують заяву, яка надійшла до міліції, — щось пов'язане з продажем крадених речей. Попросили покликати начальника цеху, де працював Семенишин. Чекаючи на нього, Козюренко заглибився в особову справу, яку приніс завідуючий. Мало не свиснув від несподіванки: Яків Григорович Семенишин воював в одному партизанському загоні з Прусем. Але нічим не виказав свого подиву. Професійна звичка — загнуздувати емоції, приховувати їх. І все ж усвідомлення того, що нарешті, можливо, натрапив на справжній слід, завжди збуджувало й приносило задоволення. Адже Прусь із Семенишиним могли бути спільниками ще з часів війни, а може, Семенишин у чомусь підозрював Пруся і шантажував його…

Прийшов начальник цеху — статечний, сивуватий чоловік із хитрими очима. Роман Панасович запитав у нього, що той думає про Семенишина.

— Виходить, ви з міліції? — чи то здивувався, чи то схвалив начальник цеху й розгладив свої пишні вуса. — І цікавитесь Яшком? І що ж він, дозвольте вас запитати, накоїв?

Козюренко побачив, як спалахнув слідчий з міської міліції, і зупинив його непомітним рухом руки. Знав, що таких людей, як начальник цеху, краще не дратувати й не хизуватися перед ними своїм становищем. Видно, вийшов з робітників і знає собі ціну.

Роман Панасович присунув стілець до начальника цеху, мовив відверто:

— Повірте нам, шановний товаришу, що ця справа, може, не така проста. Але ви, мабуть, розумієте, що робота Наша специфічна — повинні тримати язик за зубами. Тому, якщо можна, не розпитуйте нас..

Начальник цеху скосив на нього хитре око.

— Добре, — згодився. — Отож, що я думаю про Яшка? План він виконує, ініціативний. Робітник непоганий, не сачок, коли треба, з власним часом і вигодою не рахується.

— Зараз він на заводі?

— Робочий день ще не закінчився…

— І на цьому тижні кожного дня працював?

— У понеділок брав відгул… — Начальник цеху лише на мить затнувся і сказав твердо — Але не вийшов на роботу й у вівторок. Я йому, правда, прогулу не записав: Яшко — робітник сумлінний і обіцяв відпрацювати поза робочим часом.

Роман Панасович мимоволі перезирнувся з Владовим.

— Скажіть, будь ласка, — запитав швидко, — ви бачили Семенишина у вівторок?

— Бачив. Після роботи Яшко заходив до мене. Він недалеко живе, — визнав за необхідне пояснити. — Пробачався: мовляв, у поїзді трапилась компанія й добряче хильнули. Приїхав і ліг відсипатись.

— О котрій годині він був у вас?

— Близько п'ятої.

— Ви знаєте, в якій справі відлучався Семенишин?

— Чом не знав би? Всі знають. Черга в нього на «Запорожець» підходить — їздив до якогось свого давнього знайомого позичати гроші.

— І позичив?

— Здається.

— І останнє. Ви казали, що живете недалеко від Семенишина. Чи бували ви у нього? Який він сім'янин?

Начальник цеху розвів руками.

— Сім’я як сім'я… Живуть… Ну, трапляється, коли Яшко закладе зайве, то й розмови, звичайно, точаться небажані.

— Кажіть уже прямо: скандали, — втрутився слідчий з міського відділу.

— Можна й так назвати, — згодився начальник цеху. — Але Семенишин чоловік порядний. Діти в нього гарні, і жінку свою він поважає.

— Маємо до вас прохання, — довірливо нахилився до начальника цеху Козюренко. — Чи не могли б ви затримати Семенишина після роботи, скажімо, на півгодини? Але про нашу розмову… — приклав пальця до уст. — Це в інтересах самого Семенишина.

Начальник цеху незадоволено гмукнув, проте згодився. Коли він вийшов, Роман Панасович наказав Владову:

— Негайно зв'яжіться з вокзалом. Уточніть розклад руху поїздів у желехівському напрямі. І автобусів. А вас, — звернувся до слідчого, — прошу підготувати постанову на обшук у Семенишина. Подзвоніть до міліції, щоб опергрупа була напоготові.

Роман Панасович стомлено відкинувся на спинку стільця. Владов скоса позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає ця знаменита людина: напевно, складає план допиту небезпечного злочинця…

Тим часом Романові Панасовичу просто хотілося спати: спекотний день і не дуже гарна дорога давалися взнаки… Непомітно потер скроні, і ковтнув із склянки теплуватої води й нетерпляче запитав у старшого лейтенанта:

— Ну, що там у вас, Петре?

Той, дописавши кілька цифр у блокноті, поклав трубку.

— Поїзди з Желехова на Ковель ідуть тричі на добу. Прямий із Львова до Ленінграда проходить через Желехів о дванадцятій годині чотири хвилини, прибуває до Ковеля через шість годин. Приміський Львів — Ковель. Цей виходить із Желехова о двадцять першій двадцять сім, прибуває о пів на сьому ранку. І ще один на Брест. Час виходу з Желехова — п'ятнадцять нуль сім, прибуття до Ковеля — двадцять дві вісімнадцять.

— Автобуси?

— Є тільки два із Львова до Ковеля через Желехів. Нічний зупиняється в Желехові близько п'ятої години й прибуває до Ковеля об одинадцятій чи трохи пізніше. І денний. Той виходить із Львова о дев'ятій двадцять п'ять, приблизно годину йде до Желехова і ще шість до Ковеля. Отже, сюди він прибуває десь близько сімнадцятої години.

— Семенишин міг повернутися нічним автобусом, — швидко прикинув Роман Панасович. — Уночі потинявся по Желехову або пересидів десь у парку… А втім, чого гадати, їдьмо.

Невеличкий, з червоної цегли будиночок Семенишина тонув у зелені. Перед вікнами цвіли якісь жовті квіти, а вздовж доріжки, що вела до ґанку, пишалися своєю красою величезні червоні й білі півонії. Владов штовхнув хвіртку — не замкнуто. Зійшли на ґанок, подзвонили — ніхто не відповів. Подзвонили ще, нараз їх покликали з саду тонким голосом:

— Що вам треба, дядьки?

Козюренко перехилився через бильце ґанку. Під деревами стояв хлопчисько років десяти в коротких штанях і картатій сорочці. Білявий, кирпатий.

— Тато чи мати вдома? — запитав Роман Панасович. — Ти ж Семенишина син?

— Атож, Семенишинів. Але батьки на роботі.

— А можна на них почекати?

Хлопець стенув плечима.

— Вони скоро мають бути. — Він дивився відкрито, та все ж насторожено.

Козюренко розумів, що хлопця слід заспокоїти. Але як? Мовив непевно:

— Ми з області, і нам треба побалакати з твоїм батьком. Тебе як звуть?

— Олегом.

— То де можна почекати?

— А заходьте до хати. Там є радіо й газети.

— А ти не хочеш разом з нами до компанії? Де Ліда?

Незнайомці знали, як звуть його сестру, і це остаточно переконало хлопця, що вони люди свої.

— У школі. Вона ж на другій зміні.

— А-а… — протягом сказав Владов так, наче все знав і тільки випадково забув.

— Кажуть, скоро ви на «Запорожці» їздитимете? — запитав Роман Панасович, влаштовуючись на диванчику.

— Батько казали, що цього літа одержимо… — І додав радісно — Він хоче червоного кольору…

— А ти?

— І мені теж подобається.

— Ну й добре, — втрутився Владов — Якщо грошей назбирали, то які ж можуть бути розмови…

Роман Панасович зиркнув на нього несхвально — навіщо провокувати дитину? — і Владов затнувся. Але хлопцеві було приємно побалакати на цю тему.

— Ще не назбирали, та батько казали, що якось викрутимось. Позичимо, а потім віддамо.

— Ну… ну… — гмукнув Козюренко. — А як у. тебе справи у школі? — поспішив перевести розмову на інше.

— Так… — трохи знітився хлопець.

— Є трійки?

— Не часто…

Роман Панасович підвівся, визирнув у коридор. Навмисне прийшов До Семенишиних, поки господар не повернувся з роботи, — хотів знати про нього все. Навіть побутові дрібниці мали значення. Адже вони часто підкреслюють чи виказують ту чи іншу рису характеру людини. Крім того, Козюренко хотів побалакати з дружиною Семенишина. Може, вона щось знає, а якщо ні, то не виключено, що вплине на чоловіка: бували випадки, коли найзапекліші злочинці, які вели із слідчим довгу й заплутану гру, не витримували навіть погляду дружини…

З коридора двері вели до дитячої кімнати. Там стояла етажерка з підручниками, на стінах були порозвішувані карти й кольорові вклейки з журналу «Україна», а на письмовому столі лежала купка зошитів. З відчинених дверей третьої кімнати виглядала спинка нікельованого ліжка, на якому височіла гора подушок — звичайна скромна обстава робочої людини.

Грюкнула хвіртка, і Олег висунувся у вікно.

— Мати прийшли! — вигукнув радісно й побіг зустрічати. — У нас гості, мамо, — сказав на ганку, — то я запросив їх до хати.

— Молодець! — похвалила мати. Вона поставила в коридорі важкий кошик з картоплею, мимохідь поправила перед дзеркалом зачіску й зупинилася в дверях вітальні.

— Ви до Якова? — запитала.

— Маємо розмову до вас, шановна Віро Володимирівно, — чемно вклонився Козюренко, — тільки… — вказав очима на хлопця.

— Збігай, Олежку, по хліб, — здогадалась.

Хлопець невдоволено скривився — адже цікаво було послухати розмову дорослих. Та в сім'ї, видно, підтримувалась дисципліна: схопив сітку й побіг у магазин.

— Розмова у нас, Віро Володимирівно, буде довга й неприємна, тож сідайте ближче. Ми, правда, не дуже-то й бажані гості… Із слідчих органів, ось моє посвідчення…

Жінка сполотніла.

— Невже мій Яшко щось накоїв? Він, товаришу слідчий, як трохи вип'є, дурний стає…

— Усьому свій час, Віро Володимирівно. Спочатку ми попросимо вас відповісти на деякі запитання. Це не допит, і якщо ви не згодні…

Господиня присунула до себе стілець і, нарешті, сіла.

— Що він накоїв? — прошепотіла.

— Я зрозумів, що ви згодні допомогти слідчим органам, так же? — наполягав Козюренко.

— Запитуйте, — тяжко вивихнула жінка.

— Ви знали, що ваш чоловік їздив днями до Желехова?

— Так.

— Чого?

— Позичити грошей.

— Коли мав повернутися?

— Вісімнадцятого травня.

— А приїхав?

— Дев'ятнадцятого.

— О котрій годині ви його побачили?

— Отак, як зараз, після роботи. Але він повернувся вранці. Казав, що був напідпитку і не хетів нас турбувати. Заснув у сараї на сіні.

— Він позичив гроші?

— Ні, але домовився, що той його знайомий перекаже поштою п'ятсот карбованців.

— І нічого ваш чоловік не привозив з собою? Ніяких пакунків, згортків?

— А ми зараз нічого не купуємо. Гроші на машину збираємо.

Жінка відповідала одразу, не вагаючись. В очах її Роман Панасович бачив подив і тривогу.

— У Желехові пограбували людину, — мовив, пильно стежачи за виразом обличчя господині. — Цю людину добре знав ваш чоловік. І підозра впала на нього.

Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.

— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…

— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…

— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.

На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:

— Без нашого дозволу…

Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.

Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.

— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…

— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?

— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…

— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?

— Їздив до нього.

— Коли?

— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.

— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.

— У неділю, сімнадцятого?

— Атож. Приїхав до Желехова пізно вночі й зупинився в готелі.

— Чому не пішли до Пруся?

— А де б дізнався про його адресу? Якби знав, пішов би до Василя — у готелі ж треба карбованця платити…

— Але ж уранці ви розшукали Пруся?

— Так я ж знаю, де він працює. Уранці пішов у заготконтору і там дочекався його, так?

— Просили в нього грошей?

— На машину в нас черга підходить, мусив…

— І Прусь вам дав?

Семенишин скосив очі на дружину. Відповів невпевнено:

— Та ні… Обіцяв позичити п'ятсот карбованців.

— Коли ви пішли від нього?

— Ну, пообідали у чайній, так? Випили, і він на роботу пішов. А я ще трохи посидів на лавці, до поїзда у мене часу багато було, — і на вокзал.

— Коли виїхали з Желехова?

— О пів на десяту вечора.

— Чим можете довести?

— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.

— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?

Семенишин знизав плечима.

— А я знаю?

— Чому не прийшли просто додому?

— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?

— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?

— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.

Та підвелася з стільця, хотіла втрутитись, але Козюренко підніс руку, не дозволяючи:

— Назвіть, з ким їхали у поїзді.

— З хлопцями, я ж кажу. Трактористи вони, так?

— Прізвища, імена пам'ятаєте?

Семенишин закліпав повіками, скрушно опустив голову.

— П'яний був, — мовив ніяково. — Забувся… Півлітра, значить, узяли, а потім ще, так?

— Ви теж купували горілку? — примружив очі Роман Панасович. — Уночі, та ще на вокзалі, не продають.

— А я ще перед від'їздом. Півлітра…

— Мали гроші з собою? Скільки?

Семенишин засовався на стільці. Козюренко повернувся до його дружини.

— Скільки дали чоловікові на дорогу?

— На проїзд, та ще трояка.

— З них ви карбованця заплатили за готель… — Роман Панасович втупився некліпливим поглядом у Семенишина. — Снідали? — Той кивнув. — Ще півкарбованця на сніданок. Де взяли гроші на горілку?

Обличчя Семенишина вкрилося червоними плямами. Щоки обвисли.

— У Пруся. Він позичив мені сімдесят карбованців. Десятку пропили, тому й не казав дружині.

Перед Козюренком постало тіло з розтрощеним черепом. І вивернуті кишені. Навряд чи Семенишин наважився б на вбивство заради сімдесяти карбованців. Певно, сподівався, що візьме більше. Але ж при чому тут картина? Може, Прусь через Семенишина хотів переправити її кудись? Запитав коротко:

— Де гроші?

— Прошу вас… тут вони… — Семенишин поліз до шафи, витяг із нижньої шухляди загорнуті в хусточку гроші.

Роман Панасович непомітно глянув на жінку: очі в неї сповнилися жахом, губи сіпались. Раптом подумав: «А якщо все це правда? Все так, як розповідає Семенишин? Могло бути? Звичайно, могло. А «Портрет» Ель Греко тим часом…»

— Отже, ви твердите, що не знаєте, де мешкає Прусь, і ніколи не були в нього вдома?

— То щира правда! — Семенишин приклав обидві долоні до грудей.

«Якщо його відбитки пальців не ідентичні відбиткам на склянці з недопитим портвейном, — подумав Козюренко, — прямих доказів поки що нема. Звичайно, якщо не знайдемо тут картини. Отже, обшук…» Вийшов з Владовим у коридор, наказав викликати оперативну групу. Повернувшись, запитав у Семенишина:

— Наскільки мені відомо, Прусь не дуже щедра людина і нікому грошей не позичає… — Він свідомо говорив про небіжчика, як про живого, сподіваючись, що Семенишин якось прореагує на це. Але той сидів похнюпившись і не дивився на слідчого. — Чому ж він віддав вам усю зарплатню й ще пообіцяв півтисячі?

Семенишин підвів голову, і Козюренко помітив, що очі в нього забігали.

— Чому? — наполягав слідчий.

Семенишин потер свої зморшкуваті щоки кінчиками пальців. Він явно вагався.

— Відповідайте! — підвищив голос Роман Панасович.

— Прусь був у мене, так би мовити, в боргу, — нерішуче, затинаючись почав Семенишин. — Ще давно, з часів війни, коли разом партизанили. Я нікому не розповідав, так? Бо й сам я тут не дуже-то… — покрутив головою і вів далі рішуче, як людина, що ступила перший крок і їй вже нема чого втрачати. — Колись я побачив, як Прусь зняв обручку з пальця мертвої жінки, так? Він помітив, що я дивлюсь. Перестрашився, та й було чого: аби наш командир Войтюк дізнався, погано йому було б. Ну, почав благати, так? Мовляв, лихий попутав. Я кажу: «Кинь обручку!» Він і кинув. Потім обіцяв: «Я тобі все життя буду вдячний. Коли щось знадобиться, розраховуй на мене». А тут черга на машину, я й згадав, так?

— Хотіли приперти Пруся до стінки?

— Та ні. Стільки років минуло… Сподівався на вдячність. Думаю, гроші в нього є. Живе ж сам. А він мені — сімдесят карбованців… Я знаю, що півтисячі не надішле. Пообіцяв, аби відчепитися, так?

«Якщо придумано, то непогано», — подумав Козюренко.

— А ви пам'ятаєте, як з'явився у вашому загоні Прусь?:— запитав.

— Чого ж, пам'ятаю. Ми не дуже-то й довіряли йому, так? Поліцай поглумився над Прусевою дівчиною, і Василь убив його. Довелося тікати. До бандер йому не випадало, бо отой поліцай мав серед них у нашому районі багато приятелів. Ну, й пристав, до нас, так? Наш командир товариш Войтюк з їхнього села був — пожалів і взяв.

«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.

— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне каяття розцінюватиметься як пом'якшувальна обставина…

— Яшенько! — дружина підійшла до нього. — Ти вже… коли щось накоїв, краще зізнайся. І нам буде легше…

Семенишин глянув на неї якось відчужено.

— П'яний я був, може, чогось і не пам'ятаю… У чому мене звинувачують? — обернувся до Козюренка.

— У пограбуванні садиби Пруся.

— Не вийде! — раптом скрикнув Семенишин. Він випнув губи, і несподівано зморшки розгладилися на його обличчі. Це було сказано так рішуче, що Роман Панасович підвівся із стільця. А Семенишин нараз осів безвільно, і руки його сповзли зі столу.

— То вже зізнайся краще… — шепотіла дружина, схилившись над ним.

— Геть! — Семенишин відштовхнув її від себе. — Ви мені справи не пришиєте! — посварився пальцем на Козюренка.

— Згадайте прізвища тих, хто був з вами у поїзді, — запропонував той спокійно. — Імена, прикмети… Це для вас дуже важливо.

Семенишин втупився в нього здивовано. Заплющив очі, подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — мовив прикро. — П'яний був, усе з голови вилетіло. — Раптом якась думка, видно, майнула в нього. Почав нерішуче — Але ж був такий довготелесий… — Потер чоло і вигукнув радісно — Тимком його звали, згадав — точно Тимком, так?

— Тракторист Тимофій? — повторив Козюренко, і не можна було зрозуміти: іронізує він чи каже серйозно. — А прізвище?

— Не знаю. Тимко — і годі. — Тепер у тоні Семенишина відчувалася впевненість. — Він зійшов десь перед Ковелем.

— Ну… ну… — Роман Панасович хотів щось додати, та на вулиці зупинилась машина. — Віро Володимирівно, — попросив, — зустріньте сина й відведіть його кудись. Ця процедура не для дітей…

… Коли вони ввечері повернулись до міського відділу міліції, Владов запитав Козюренка:

— Чому ви не наказали заарештувати Семенишина? Адже ж він нічого не може довести…

— А ми? — відповів запитанням на запитання Роман Панасович. — Завтра побачимо, якщо зійдуться відбитки пальців…

— Їх уже повезли до Львова.

— Ось і почекаємо до ранку. А за Семенишиним приглянуть, нікуди він не дінеться.

Уранці подзвонили із Львова. Виявилося, що відбитки пальців Семенишина і відбитки, залишені на склянці в будинку Пруся, не ідентичні. Козюренко саме вмивався, коли Владов повідомив його про це. Той повісив рушник, причесався.

— Дайте команду, — сказав, — щоб пошукали в селах навколо залізниці Львів — Ковель тракториста на ім'я Тимко. Тимофій тобто… Високий на зріст…

— Але ж Семенишин напевно бреше, — насмілився заперечити старший лейтенант. — Щоб заплутати слідство.

— Нас не так-то легко заплутати, — всміхнувся Козюренко. — А що коли не бреше? І вбивця, який викрав картину, гуляє на волі й глузує з нас? Ні, якщо в Семенишина є алібі, ми самі не зволікаючи повинні підтвердити його. Це в наших інтересах, друже. — Натягнув сорочку й додав — А в Семенишина візьміть підписку про невиїзд. І хай хлопці наглядають за ним…