Просторова теорія ціни і регіональних ринків О. Курно і П. Самуельсона

Відомо, що між ціною товару і його пропозицією є прямий зв'язок: чим більша ціна, тим більша пропозиція товару за інших рівних умов. Цей стан ринку не е постійним: внаслідок зміни факторів руйнується рівновага. Проте ринковий механізм ціноутворення самовільно прямує до встановлення рівноваги. Для цієї моделі характерний значний недолік — вона ігнорує вплив економічного простору. Вперше на це звернув увагу французький економіст О. Курно (ще у 1838 p.), а пізніше П. Самуельсон [47]. Вони розробили нову математичну модель, що враховує відмінності формування різних регіональних ринків — різноманіття складових економічного простору.

Теорія міжрегіональної взаємодії розвитку економік регіонів (оптимум Парето)

Ідея визначення збалансованого міжрегіонального простору ґрунтується на трьох фундаментальних поняттях: оптимуму за Парето, ядра, економічної рівноваги. Оптимум — це множина варіантів розвитку міжрегіональної економіки, котру не можна поліпшити для одних регіонів без погіршення розвитку інших. За критерій оптимальності приймається відсутність втрат ресурсів. Ядро (у випадку його наявності) — це та множина варіантів розвитку, у здійсненні якої зацікавлені всі регіони. Поняття економічної рівноваги може мати багато модифікацій (вони встановлюються окремо згідно зі спільними інтересами регіонів). Розрахунковий апарат моделей економічного простору заснований на використанні національних і регіональних міжгалузевих балансів [54].

 

5. теоретичні основи ек. Районування

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ те-риторії країни або регіону на систему економічних районів, які фор-муються в процесі розвитку суспільного виробництва й відбивають географічний поділ та інтеграцію праці [5, с. 16].

З економічним районуванням пов'язані інші суміжні поняття. Так, районоутворенням називають об'єктивний процес формування й розвитку районів, а районологією (регіонологією) – вивчення за-кономірностей та особливостей створення, формування й розвитку районів [5, с. 30].

Батьківщиною теорії й практики економічного районування вва-жається Росія, перші наукові досвіди районування якої відносять до початку XIX ст. В XIX – на початку XX ст. районування Росії прово-дилося К. І. Арсеньєвим, К. Ф. Германом, П. П. і В. П. Cеменовими-Тян-Шанськими, Д. І. Менделєєвим, Д. І. Ріхтером, А. І. Скворцо-вим та іншими вченими.

У радянський час, особливо в 1920-ті роки, воно набуло особливого розмаху у зв'язку із втіленням плану електрифікації Росії (ГО-ЕЛРО) та перших п'ятирічних планів.

Основоположниками теорії економічного районування в радян-ський період уважаються І. Г. Александров, Г. М. Кржижановський, М. М. Баранський [3], М. М. Колосовський [11]. Істотний внесок у подальший розвиток цієї теорії зробили економіко-географи Ю. Г. Саушкін [21], П. М. Алампієв [2], A. М. Колотієвський [12], І. І. Бєлоусов [4], Т. М. Калашникова [10] та ін.

У цей час було сформульоване поняття про інтегральний економіч-ний район. За Е. Б. Алаєвим, економічний район – це територіально ці-лісна частина народного господарства країни, що має наступні ознаки: спеціалізацію як основну народногосподарську функцію, комплексність, що розуміється у широкому сенсі як взаємозв'язок найважливіших еле-ментів економічної та територіальної структур району, керованість, що дозволяє розглядати район як організаційний осередок територіального управління народним господарством. Об'єктивною основою економіч-ного району є територіально-виробничий комплекс [1, с. 227].

М. М. Колосовський виокремив п'ять типів економічних ра-йонів, віднісши до них: 1) резервні території зі слабким розвитком

Регіональна економіка та природокористування

продуктивних сил; 2) райони піонерного економічного розвитку; 3) райони великоосередкового розвитку господарства; 4) райони потужних осередків господарського розвитку; 5) райони комплексного господарства. Ним розроблені ієрархія економічних районів з виділенням відповідно макро-, мезо- та мікрорайонів, а також їх зонування, тобто об'єднання районів у групи [14, с. 124].

Просунулося вперед не тільки інтегральне, але й галузеве еконо-мічне районування: промислове, сільськогосподарське, транспортне та ін.

Найбільша цінність даної теорії полягає в тому, що, починаючи з плану ГОЕЛРО 1920-х років і до кінця 1980-х років, вона знахо-дила втілення в конкретному територіальному плануванні та еко-номічному районуванні СРСР. У 1980-х роках сітка економічного районування СРСР нараховувала 19 великих економічних районів, об'єднаних в 3 економічні зони. Однак на той час вона вже багато в чому не відповідала реаліям, так само як і система управління районами. Усе різкіше стали позначатися розбіжності між економічним районуванням та адміністративно-територіальним поділом.

Сучасне районування, запозичуючи теоретичні розробки економіко-географів, виходить за рамки економічного як такого. Мова йде про соціально-економічне, політико-географічне, історико-географічне, еколого-ресурсне, природно-сільськогосподарське та інші види районування.

 

6. придніпровський ек район

До складу Придніпровського економічного регіону входять Дніпропетровська, Запорізька і Кіровоградська області. Регіон має вигідне економіко-географічне положення відносно високорозвинутих регіонів України (Донбас, Причорноморський, Центральний). Його територією проходить нижня течія Дніпра, південна частина Запорізької області прилягає до Азовського моря.

Загальна площа регіону - 83,7 тис. км2, проживає тут 8,6 млн. населення. Регіон характеризується досить високою густотою населення -81 чол/км2. Міське населення становить 77,9 % (порівняно з 68 % по Україні). Найбільша густота населення - у Дніпропетровській області -115 чол/км2, тут найвищий рівень міського населення - 83,6 %.

Частка в загальній земельній площі, чисельності населення і трудових ресурсах України становить, заданими статистичних показників, відповідно 13,9,17,9, 13,9 %, тоді як випуск товарів та надання послуг становить 18,6%. У господарському виробничому комплексі регіону створюється 16,5 % валової додаткової вартості країни.

Придніпровський економічний регіон багатий нарізні природні ресурси. Тут розміщені унікальні родовища мінерально-сировинних ресурсів, потенціал запасів яких найбільш вагомий в Україні. Особливо виділяються металеві, тверді гірничорудні та корисні копалини для будівельних матеріалів і будівництва. Господарський комплекс регіону забезпечений власними енергетичними та паливними ресурсами Донбасу, з якими він тісно інтегрується. У регіоні високий потенціал земельних ресурсів. Переважна більшість фунтів належить до категорії найбільш високого класу бонітету. Щодо кліматичних умов, тут помітна висока сума активних температур, що сприяє вирощуванню різноманітних теплолюбних сільськогосподарських культур.

Придніпровський економічний район є визначним науково-технічним центром держави. Наукові школи Придніпров'я працюють над новими науковими проблемами, зокрема тими, що стосуються формування і реалізації космічної програми України, створення енергозберігаючих технологій у гірничій справі, металургійній, хімічній промисловості, будіндустрії та сільському господарстві.

У цьому регіоні зосереджено 17,9 % основних фондів промисловості та виробляється 24 % промислової продукції України. Територіальна концентрація промислового виробництва в регіоні майже в 2 рази вища ніж у середньому по Україні (особливо чорної та кольорової металургії, електроенергетики, машинобудування, металообробки).

У Придніпров'ї надзвичайно високе техногенне навантаження на територію. Критичний рівень спостерігається в Криворізькому районі, який перевищує середній показник по регіону у 8,5 рази, а у Дніпропетровському районі - у 48 разів.

Економічний регіон є одним з провідних виробників продукції чорної металургії в Україні і спеціалізується на виробництві сталевих труб (75 % виробництва на Україні), готового прокату (більше половини), чавуну і сталі у межах 46 %, коксу - 38 %, марганцевої руди - 100 %, більше 89 % залізної руди, вугілля -12,6 %, автомобілів - 3 6,7 %, тракторів -15,4 %, каустичної соди - 38 %, шин - 22 %, шпалер -18,5 %, верхнього трикотажу - 10 % (див. рис. ¡2.1).

Придніпров'я є провідним у розвитку сільськогосподарського виробництва, зокрема виробництва зернових, олійних, овочевих і плодово-ягідних культур, продукції молочно-м'ясного скотарства, птахівництва, свинарства, тонкорунного вівчарства, які обумовлюють спеціалізацію в загальнодержавному поділі праці.

Економічний регіон перетинають найбільш вантажонапружені магістралі, як залізничні, так і автомобільні, які пов'язані з перевезенням вантажів не тільки в регіоні, айв країні та за її межами.

Безперечно, значення розвитку Придніпровського економічного регіону надзвичайно важливе для розвитку економіки країни в цілому. Однак, як і в інших економічних районах, тут також є свої труднощі і проблеми, які необхідно вирішувати. Про них буде йти мова у наступних розділах.

Проблеми та напрями розвитку розміщення продуктивних сил регіону

Наукові дослідження, проведені вченими - спеціалістами НАН України, свідчать про наявність диспропорцій у розвитку економіки Придніпровського економічного регіону і низки невирішених проблем. Це, в першу чергу, такі:

зменшення обсягів видобутку основних корисних копалин і комплексного їх використання;

небезпечні еколого-економічні тенденції в землекористуванні (виведення з обороту родючих земель, значне зменшення гумусного горизонту);

дефіцит паливних, водних і лісових ресурсів, високий рівень їх питомих витрат;

недостатній рівень розвитку соціальної сфери (недостатня її матеріально-технічна база);

невирішеність фундаментальних економічних проблем, пов'язаних з проведенням структурної реформи (втрата управління системами господарського комплексу, посилення дезінтеграції економічного простору, денаціоналізації основних експортних галузей, недосконалість внутрішньогалузевої структури економіки, окремих її сфер і галузей, непропорційне зростання елементів ринкової інфраструктури, необґрунтоване посилення сировинної спрямованості структури господарського комплексу;

підвищення рівня диференціації соціально-економічного розвитку;

недосконалість територіальної організації продуктивних сил;

порушення порайонних пропорцій між виробничою і невиробничою сферами;

збалансованість пропорцій між сферами АПК і суміжних галузей господарського комплексу;

загострення екологічних проблем у районах зосередження агломерацій.

Це програмні проблеми, вирішення яких сприятиме реалізації основних напрямів розвитку регіону. Зокрема, у першу чергу треба зосередити увагу на збільшенні питомої ваги регіону у випуску товарів і послуг та у створенні додаткової вартості сфери матеріального виробництва.

У галузевій структурі промисловості і надалі переважатиме металургійна, яка спрямована на задоволення потреб як внутрішнього, так і зовнішнього ринків. Виробництво чорних металів буде основним напрямом спеціалізації регіону в загальнодержавному поділі праці. Пріоритетний розвиток матимуть експортно-орієнтовані виробництва промисловості: металургія і обробка металів, виробництво машин і обладнання, виробництво електричного і електронного обладнання, виробництво медичних приладів та інструментів, точних вимірювальних приладів, оптичних приладів і годинників, виробництво транспортного обладнання (зокрема автомобілів), ракетокосмічна і авіаційна техніка.

Сільськогосподарське виробництво базуватиметься на вдосконаленні структури посівних площ, збільшенні обсягів ґрунтозахисної обробки землі та на інтенсивних технологіях вирощування зернових культур, цукрового буряка і соняшнику, скороченні розораності фунтів, розширенні пасовищного господарства та зрошувального землеробства

Передбачаються такі основні напрями розвитку господарського комплексу Придніпровського економічного регіону:

вирішення основних проблем, пов'язаних з проведенням структурної реформи в економіці регіону;

ресурсозберігаюча спрямованість економіки та комплексне використання ресурсів, зокрема раціональне використання природних ресурсів (здійснення комплексного використання мінерально-сировинних ресурсів на основі їх глибокої переробки, використання підземних вод для господарських потребу вододефіцитних районах, біоресурсів Азовського моря);

запровадження маловідходних і безвідходних технологій, реконструкція зрошувальних систем, розширення обсягів лісонасаджень, широке використання всіх наявних вторинних ресурсів, що створюються у процесі основного виробництва;

формування нової інноваційної стратегії шляхом включення в інвестиційний процес приватних структур, як вітчизняних так і зарубіжних;

удосконалення галузевої і територіальної структури капітальних вкладень;

подальший розвиток електроенергетики, вугільної (у тому числі буровугільної) та золотодобувної промисловості; 0 нарощування експортного потенціалу;

розширення номенклатури машинобудування для сільського виробництва;

інтенсифікація городництва у приміських зонах для забезпечення міського населення свіжими овочами і фруктами;

підвищення рівня якості продукції до рівня світових стандартів;

суттєве покращення життєвого рівня населення (збільшення реальних доходів, підвищення освітньо-культурного і духовного рівня та охорони здоров'я населення);

поліпшення екологічної ситуації за рахунок утилізації комунально-побутових та промислових відходів, створення ефективних очисних комплексів, рекультивація порушених природних ландшафтів, запровадження системи екологічного моніторингу;

використання науково-виробничого потенціалу наукових центрів регіону з метою прискореного впровадження наукових розробок у виробництво;

обмеження зростання великих міст і прискорений розвиток малих і середніх міст з дотриманням екологічних вимог.

Перетворюючи наведені напрями в життя, Придніпровський економічний регіон перейде на новий рівень розвитку і до оновлення всіх сфер життєдіяльності.

 

7. закономірності розміщення продуктивних сил

 

Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил; територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на подолання просторового розриву між елементами виробництва; територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування агломерацій населених пунктів.

Закономірність територіального поділу суспільної праці об’єктивно відображає принципові відмінності між територіями за природними, соціально-економічними та національно-історичними особливостями, максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне зростання продуктивності суспільної праці.

Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвитку галузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно обгрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільно корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування, кооперації та спільного використання інфраструктури) між основними ланками господарства регіону.

Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил — в контексті нових методологічних основ їх формування — відносять: соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил, відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, а також забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності виготовленої продукції.

Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи, оскільки саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою економічного прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів населення щодо піднесення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та реалізацію права всіх громадян на вільний вибір місця і сфери прикладання праці. Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим, щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах 4—6 % працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості; збереження здоров’я населення через зниження екологічного навантаження на певні території; формування раціональної системи розселення; збільшення місткості регіонального ринку праці через створення додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах.

Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу [1, c. 73—75].

Для розв’язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливими є нова структурна політика держави та інституційні перетворення, вихід з енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу, раціональна система поселень, формування ефективної еколого-економічної політики держави.

Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі вибору та наукового обгрунтування економічно доцільного розміщення продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об’єктах, що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища. При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на територіях з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов.

Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення продуктивних сил, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.

Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів [1, c. 5]. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах, лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної промисловості.

Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню економічної безпеки України та її входженню до системи світових господарських зв’язків як рівноправного партнера.

Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і розвитку продуктивних сил, що грунтується на теоретичних засадах «планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою економікою.

В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах наводиться: загальна характеристика демографічних процесів, стан господарської системи області, зовнішньоекономічна діяльність, характеристика екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій тощо.

Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку продуктивних сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна мета їх розробки — формування на території регіону ефективного господарського комплексу на основі раціонального використання наявного ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати обгрунтовані рішення щодо регіональної економічної політики з урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних умов, ресурсних можливостей та соціальних особливостей. Відповідно до прийнятих урядових постанов в Україні ведеться підготовка середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10— 15 років прогнозів економічного та соціального розвитку країни.

Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики органами державного управління та місцевого самоврядування. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам сільських, селищних і міських рад надаються широкі повноваження у сфері економічного та соціального розвитку.

Важливою закономірністю, що об’єктивно зумовлена умовами ринкового господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоздатності продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових виробничих чи соціально-культурних об’єктів та напрямів удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність базується на врахуванні специфіки ринкової кон’юнктури, в основі якої — кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої сили, ринку капіталу тощо. Якщо коливання ринкової кон’юнктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток продуктивних сил не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві зміни ринкової кон’юнктури та їх довготривалий характер спричиняють необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі господарства.

Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та інфраструктурних об’єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву робочої сили.

Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно, ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих зв’язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за рахунок оптимального розміщення продуктивних сил; найпоширеніший з них — це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей.

Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури та ін.

 

8.міжнародний поділ праці та місце україни в ньому

 

міжнародний поділ праці полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. "Обличчя" країни у міжнародному поділі праці визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких значною мірою зорієнтована на експорт (вивезення в інші країни).

Основні чинники міжнародного поділу праці:

· географічне положення країн. Наприклад, приморські країни спеціалізуються на морському рибальстві, приморські "вузлові" країни — на обслуговуванні світової морської торгівлі (Сінгапур, Кіпр, Панама, Греція), внутрішньоконтинентальні європейські країни — на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом;

· природно-ресурсна база. Визначає спеціалізацію країн на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, лікувально-санаторного господарства, відпочинку і туризму;

· соціально-економічні умови. Різноманітні галузі спеціалізації формуються під впливом історичних особливостей розвитку країн, національних і релігійних традицій населення, наявності масових або кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій тощо.

Міжнародні економічні відносини проявляються в різних формах. Найдавнішою і найбільш розвиненою з них є міждержавна, або зовнішня, торгівля товарами.

Зовнішню торгівлю конкретної країни за певний проміжок часу (наприклад, за рік) характеризують такі показники:

· експорт (вивіз товарів),

· імпорт (ввіз товарів),

· зовнішньоторговельний обіг (сума вартості експорту та імпорту),

· торговий баланс (співвідношення вартості експорту та імпорту),

· сальдо торгівлі (різниця між вартістю експорту та імпорту).

Якщо вартість експорту перевищує вартість імпорту, то сальдо активне, якщо ж перша поступається другій — сальдо пасивне.

Такі ж характеристики застосовують і до зовнішньої торгівлі послугами. Є й інші форми міжнародних економічних відносин:

· кредитно-фінансові відносини — надання позик і кредитів, експорт та імпорт капіталу;

· науково-технічне співробітництво — обмін науково-технічною інформацією, технічними, комерційними і виробничими знаннями та досвідом (т. зв. "ноу-хау"); торгівля патентами й ліцензіями; обмін новітніми технологіями; підготовка спеціалістів за рубежем; здійснення спільних наукових розробок і проектів (наприклад, у сфері дослідження космосу, охорони навколишнього середовища, охорони здоров'я);

· спільне підприємництво — створення підприємств, об'єднань, організацій на основі вкладання іноземного капіталу для спільного виробництва й збуту продукції, надання послуг тощо.

За часів СРСР господарство України було залучене до системи міжнародних економічних відносин. Однак зовнішньоекономічні зв'язки українських підприємств і організацій поширювалися, здебільшого, на колишні соціалістичні країни і ряд країн, що розвиваються.

З початку 90-х років XX ст. Україна поступово входить у світове господарство як повноправний учасник. Розширюється коло зовнішньоекономічних партнерів, урізноманітнюються форми зв'язків з ними.

Найбільш розвиненою формою таких зв'язків є зовнішня торгівля товарами, її обсяги упродовж певного часу зростали і в 1997 р. досягли 31, 3млрд. дол., при цьому експорт товарів поступався імпорту. Однак у подальші роки зовнішньоторговельний обіг дещо скоротився, а сальдо торгівлі вперше стало активним. Пасивний баланс зовнішньої торгівлі формувався внаслідок значного імпорту паливних ресурсів — нафти і природного газу. Він негативно впливає на розвиток економіки України, бо скорочує й без того обмежені валютні резерви держави.

У міжнародному поділі праці Україна виділяється, насамперед, сировинними, капітало- та матеріаломісткими галузями (добувна промисловість, сільське господарство та галузі, що розвиваються на їх базі), а тому структура її експорту недосконала — понад 4/5 в ній складають сировинні товари та продукція первинної переробки.

Основу експорту складають чорні метали та вироби з них(прокат, труби), на які припадає понад 44% валютних надходжень від експорту, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (азотні добрива, продукти неорганічної хімії), мінеральні продукти (залізна і марганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, сіль та ін.), сільськогосподарські та продовольчі товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо, молоко і молокопродукти та ін.). Експорт машин, устаткування і транспортних засобів складає менше 13% від загального його обсягу.

Основу імпортних надходжень становлять мінеральні продукти (майже 47%), насамперед паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її перегонки), машини, устаткування і транспортні засоби. В Україну завозиться також продукція хімічної, фармацевтичної, харчової і легкої, деревообробної і целюлозно-паперової галузей.

Зовнішньоторговельними партнерами України є приблизно 190 країн і територій. Майже половина всього обсягу експортно-імпортних операцій припадає на країни колишнього СРСР, насамперед Росію, яка є основним партнером у зовнішній торгівлі, а також Туркменистан, Білорусь, Молдову і Казахстан. Серед інших країн найбільше операцій здійснюється з Німеччиною, США, Туреччиною, Італією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною.

Помітне місце у міжнародній торгівлі України займає торгівля послугами: у 2000 р. їх експорт склав 3,5 млрд. дол., а імпорт — 1,4 млрд. дол. Найбільша питома вага серед послуг, які надавалися Україною іншим країнам, — транспортних послуг (фрахт морських суден, транзит через її територію нафти, газу, інших вантажів, пасажирів), послуг зв'язку, різних ділових, професійних та технічних послуг.

Кредитно-фінансові відносини. Україна, як держава з перехідним типом господарської системи, потребує значного фінансового забезпечення економічних реформ. З цією метою країна співпрацює з міжнародними валютними і кредитно-фінансовими організаціями — Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР). Крім цього вона отримує позики і кредити від центральних і комерційних банків економічно розвинених країн — Німеччини, США, Італії, Франції, Японії та ін. В результаті формується державний борг України зовнішнім кредиторам, тому важливим завданням уряду є вміле його обслуговування.

У системі міжнародних кредитно-фінансових відносин дуже велике значення для країни має ввіз і вивіз капіталів. Україна виступає здебільшого імпортером капіталів, оскільки її можливості вкладати їх в економіку інших країн надзвичайно обмежені. Найбільш ефективними є прямі іноземні інвестиції в українську економіку, тобто вкладання закордонними компаніями, підприємствами, банками тощо капіталів у грошовій або товарній формі в конкретні галузі економіки, створення за їх участю високорентабельних спільних підприємств та організацій, які працюють на прибуток.

Серед найбільших інвесторів України є:

· США,

· Німеччина,

· Великобританія,

· Нідерланди,

· Росія,

· Південна Корея,

· Кіпр,

· Швейцарія.

Найпривабливішими галузями української економіки для іноземних капіталовкладників є:

· харчова промисловість,

· торгівля,

· машинобудування,

· металообробка.

Однак обсяги прямих іноземних інвестицій в Україну поки що незначні: при загальній потребі не менше 40 млрд. дол. в економіку країни наразі вкладено 3,3 млрд. дол. закордонних інвестицій. Потенційних зарубіжних партнерів відлякує економічна й соціальна нестабільність у країні, відсутність стійкого інвестиційного законодавства, корупція серед державних чиновників тощо.

За участю іноземного капіталу в Україні створюються спільні підприємства, які характеризуються різною величиною статутного фонду, кількістю зайнятих працівників, профілем діяльності тощо.

Досить розвиненою і перспективною формою зовнішньоекономічної діяльності підприємств нашої країни є кооперування виробництва, що поширене здебільшого в машинобудуванні. Міждержавне кооперування — це встановлення тісних зв'язків між підприємствами різних країн, що спільно виготовляють певну продукцію. Такі великі комплекси, як Південний машинобудівний завод у Дніпропетровську (випуск ракетоносіїв), Запорізький завод авіадвигунів "Мотор-Січ" чи Київський авіаційний завод ім. О. Антонова, мають численні виробничі зв'язки із партнерами з країн колишнього СРСР, насамперед, російськими підприємствами. Між ними налагоджується кооперування і в науково-технічній сфері.

В цілому Україна має значні перспективи розвитку різних форм міжнародного науково-технічного співробітництва: від підготовки зарубіжних спеціалістів у вищих навчальних закладах до участі у спільній зі США, Росією та Норвегією програмі "Морський старт" (запуск космічних кораблів з океану на базі українських ракетоносіїв "Зеніт").

Виїзд громадян України за її межі з метою відпочинку чи заробітку, як і в'їзд на її територію громадян інших країн з цією ж метою, супроводжується міждержавними валютно-фінансовими потоками, тому міждержавний рух туристів і робочої сили також належить до зовнішньоекономічних зв'язків. Щорічно українські курорти, будинки відпочинку, туристичні бази, дитячі табори, а також власники приватних будинків приймають сотні тисяч відпочиваючих із країн колишнього СРСР, насамперед Росії й Білорусі.

Найбільше їх приваблюють Чорноморсько-Азовське узбережжя, особливо Південний берег Криму, а також Карпати. Через низький рівень обслуговування притік іноземних туристів в Україну із-за меж колишнього СРСР надзвичайно низький. Здебільшого громадяни цих країн здійснюють ділові поїздки в Україну. Натомість зростає кількість українських громадян, які відпочивають у країнах Середземномор'я (Туреччина, Кіпр, Іспанія, Франція, Італія), країнах Середньої Європи, Америки.

Останнім часом Україна стала значним постачальником робочої сили в Росію, постсоціалістичні країни Центральної Європи (Польщу, Чехію), економічно розвинені країни Південної і Західної Європи (Італію, Іспанію, Португалію, Грецію, Німеччину, Великобританію та ін.). Як трудові мігранти, немало громадян України потрапляють в Ізраїль, США, Канаду, Аргентину, Австралію тощо. За офіційними даними за межами країни на заробітках перебуває понад 5 мільйонів українців: багато з них нелегально і без гарантованого робочого місця.

Масова трудова еміграція з України є в наш час надзвичайно болісним і суперечливим явищем. З однієї сторони, вона до певної міри розв'язує проблему безробіття в Україні, приносить грошові надходження в країну. З іншого — заробітчанство за кордоном нерідко нівечить долі людей, піддає ризику їх здоров'я і навіть життя.

З України виїжджає працездатне населення, значна частина якого є висококваліфікованими спеціалістами. Докорінно змінити цю ситуацію може розвиток вітчизняної економіки, підняття рівня доходів населення.

Ставши учасником міжнародного поділу праці, Україна прагне зайняти в ньому гідне місце, розвивати з іншими країнами взаємовигідні партнерські стосунки, активніше інтегруватися у світове господарство. Одним з основних завдань зовнішньоекономічної діяльності країни є входження у глобальні та регіональні валютно-фінансові й торговельно-економічні організації. Україна вже є членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також подала заявку на вступ до Світової організації торгівлі (СОТ). Участь у ній дає можливість бути рівноправним партнером на світових ринках товарів і послуг.

Однак нерозвинутість ринкових механізмів української економіки поки що гальмує входження країни в СОТ. Перспективними напрямками регіонального економічного співробітництва України є східний (країни колишнього СРСР), південний (країни Причорноморського регіону) і західний (країни Центральної і Західної Європи). Міждержавні торговельно-економічні об'єднання в регіонах створюються для активізації зовнішньоекономічних зв'язків між їх учасниками. Це відбувається в результаті зняття митних перешкод на шляху руху товарів і послуг, формування зон вільної торгівлі тощо.

Після розпаду СРСР усі колишні радянські республіки, крім Естонії, Латвії та Литви, сформували Співдружність Незалежних Держав (СНД). У її рамках країни намагалися відновити втрачені і налагодити нові економічні зв'язки, однак на принципово новій, рівноправній, основі. З цією метою у 1993 р. ряд держав підписали Договір про Економічний союз країн СНД, відповідно до якого пропонувалося формування єдиного економічного простору, де б міждержавні відносини будувалися на ринкових засадах.

Однак через численні протиріччя в економічних інтересах різних країн СНД створення такого простору поки що проблематичне. Україна в 1994 р. увійшла до Економічного союзу країн СНД на правах т. зв. асоційованого члена, тобто зі згодою брати участь лише в тих проектах Економічного союзу, які не обмежують її прав.

Окремі країни на території колишнього СРСР об'єднуються в менші регіональні угруповання, як, наприклад, Євразійський економічний союз — ЄврАзЕС (митний союз п'яти країн: Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану) чи ГУУАМ. Остання організація, до якої входять Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова, офіційно створена у 2001 р. Економічне й науково-технічне співробітництво між країнами, заради якого створювалось дане угруповання, ще не набуло належного рівня. Одним із перспективних завдань ГУУАМ є також спільні дії щодо створення Євразійського транспортного коридору, в т. ч. для перекачування нафти із Прикаспійського регіону в країни Європи.

Україна стала також одним з ініціаторів формування Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), до якого входять 11 країн Причорномор'я і прилеглих регіонів (Росія, Грузія, Вірменія, Туреччина, Греція, Болгарія, Румунія, Молдова та ін.). Створюється спільний банк країн ОЧЕС, однак поки що вагомих проектів регіонального співробітництва в рамках даної організації не було.

Надзвичайно важливе значення для України має західний (європейський) напрямок зовнішньоекономічної діяльності. Тут існує найбільш розвинене міждержавне інтеграційне угруповання світу — Європейський союз (ЄС), який на даний час об'єднує 15 країн Західної Європи. Серед кандидатів, що найближчим часом можуть увійти до складу ЄС, — сусіди України (Польща, Угорщина й Словаччина) та країни Балтії, тобто колишні соціалістичні країни, що досягли найбільших успіхів у ринковому реформуванні економіки.

Україна зацікавлена у зміцненні зв'язків з ЄС і навіть у вступі до нього, однак це — віддалена у часі перспектива. Наразі Україна співпрацює з Європейським союзом на основі спеціальної угоди про партнерство.

Значного поширення в Європі набуває прикордонне співробітництво. Країни ЄС набули значного досвіду у формуванні т. зв. єврорегіонів— відносно невеликих територій, де активно взаємодіють адміністративно-територіальні одиниці двох-трьох суміжних країн. Країни Центрально-Східної Європи, в т. ч. Україна, також прагнуть використати переваги прикордонного співробітництва.

Окремі області і райони України залучені в єврорегіони "Карпатський" (спільно з адміністративно-територіальними одиницями Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини), "Західний Буг" (спільно з білоруськими і польськими територіями), "Нижній Дунай" і "Верхній Прут" (разом з прилеглими районами Молдови і Румунії). Діяльність зазначених єврорегіонів зосереджена здебільшого на розробці проектів співробітництва, а не на їх реалізації.

Таким чином, національне господарство України поки що недостатньо залучене до регіонального економічного співробітництва. Зовнішньоекономічна діяльність України базується на двосторонніх міждержавних угодах і договорах, укладених як із сусідніми, так і з більш віддаленими країнами.

 

 

9. північно-східний економічний район

«Північно-східний економічний район» розташований на північному сході України і межує на півночі та північному сході зРосійською Федерацією (має безпосередній вихід до Курської та Білгородської областей), на заході — зі Столичним економічним районом, на сході — з Донецьким, на півдні — з Придніпровським. Район включає територію Сумської, Харківської і Полтавської областей. Належить до найбільш індустріально розвинених районів України, характеризується вигідним економіко-географічним положенням, розташований на важливих шляхах сполучення з сусідньою Російською Федерацією, поблизу металургійних базДонбасу та Придніпров’я.

Географія [ред.]

Район розташований в межах Придніпровської низовини та Полтавської рівнини і має рівнинний рельєф. Помірно теплий клімат із достатньою кількістю опадів дає змогу вирощувати різноманітні сільськогосподарські культури лісостепової і степової зон. Район відносно добре забезпечений водними ресурсами. Лише у південно-східній частині Харківської області відчувається їх дефіцит. Найважливішу роль у водозабезпеченні регіону відіграють Дніпро, Ворскла, Сіверський Донець, Сейм, Псел, Десна, Хорол. Відомі й джерела мінеральних вод (Миргородське, Гоголівське, Березівське)

Особливу роль відіграє економіко-географічне положення, яке має декілька аспектів. Головне – це близькість до паливно-металургійної бази України – Придніпров’я та Донбасу і нагромадження тут ЛЕП і трубопроводів, що мають міждержавне та міжрайонне значення. Такі риси економіко-географічного положення Північно-Східного соціально-економічного району дають змогу здійснювати різноманітні економічні та культурні зв’язки з іншими районами України і сусідніми державами, розвиваючи внутрішньорайонне, міжрайонне і міждержавне співробітництво.

Історико-географічні передумови, формування ринків [ред.]

Державницькі традиції характерні для території району з IX ст. Так, територіяСумщини на той час входила до складу Переяславського та Чернігівського князівств.

Пізніше, в XVII ст., на території Північно-Східного економічного району формується історико-географічна земля Слобожанщина (сучасна Харківщина, що активно почала заселятись козаками, що засновували за царським указом в кінці XVIII ст. “слободи” – вільні поселення, що певний час були самоуправними і звільнялись від оподаткування. Також велику територію охоплювала Наддніпрянщина, давня козацька територія з полковими містами Чернігів, Стародуб, Ніжин, Конотоп,Прилуки, Миргород, Полтава.

Як і все Лівобережжя після Андрусівського перемир’я територія в значній мірі була під впливом Росії. У XIX ст. культурним осередком не лише Харківщина, але й всієї України став Харківський університет, де ректором був відомий державний діяч, учений, освітянин Василь Каразін. З кінця XIX ст. почали прискорено розвиватись міста – Харків, Суми,Кременчук, Миргород, Конотоп, Шостка. Надалі територія розвивалась у складі єдиних державних утворень – Російської імперії, СРСР, що безумовно було позитивним фактором.

Після Другої світової війни на території Північно-Східного економічного району сформувався потужній соціально-економічний комплекс, в якому провідним стали машинобудування, легка, харчова промисловість, багатогалузеве сільське господарство.

Населення і трудові ресурси [ред.]

Частка українців в даному економічному районі - 82%. Близько 16% становлять росіяни. На 1 січня 2003 року в Північно-Східному економічному районі проживало 5,5 млн. осіб, з них понад 2,9 млн. осіб проживало в Харківській області (37,7% від населення району). Питома вага населення Північно-Східного соціально-економічного району від населення України становить майже 12%.

Традиційно для сучасної України, спостерігається від’ємний природний приріст та загальне скорочення населення. Для району характерним є високий рівень смертності (16,7 ‰), що перевищує пересічноукраїнський (14,8 ‰). Природно, що це породжує високі показники скорочення населення – природній приріст – 9,7% і практично однаковим він є в усіх адміністративних областях.

В статевій структурі населення переважають жінки – 54% (в Сумській області 57,3%).

Розміщується населення нерівномірно по території району, що відображається в неоднаковій щільності. Середні її показники становлять 69,7 осіб/км² ; тобто загалом нижче від пересічноукраїнського. Найбільша густота населення в Харківській області – 95,0 осіб/км². Тут склалась велика Харківська міська агломерація з ядром у Харкові (1500 тис. осіб). У складі агломерації міста Чугуїв, Мерефа, Старий Салтів, Дергачі, Люботин та низка селищ міського типу.

А загалом в Північно-Східному районі налічується 47 міст та 101 селище міського типу. Рівень урбанізації в районі становить 72%. Для більшості міст характерним є скорочення населення. Так за 1990-2000 р. чисельність мешканців Харкова зменшилась на 110 тис. осіб, Шостки – на 3 тис. осіб, Полтави – на 2 тис. осіб. Поки що на стабільному рівні тримається населення таких міст як Кременчук, Суми та Ромни.

Для району характерною рисою є достатня забезпеченість трудовими ресурсами при тому переважно це висококваліфіковані кадри. Загальна їх чисельність становить 3590,3 тис. осіб; найкраще забезпечена ними Харківська область. Рівень зайнятості досягає 55%. Переважна більшість населення зайнята у матеріальному виробництві.

Природні умови і ресурси [ред.]

Північно-Східний район розташований у наступних природних зонах: східна частина зони мішаних лісів, Лісостепова зоната північна частина Степової зони. Зональність впливає на територіальну різноманітність розміщення сільського і лісового господарства, будівництва, транспорту, економічну ефективність галузей господарства.

Рельєф району характеризується пониженням абсолютних висот у південно-східному напрямку. Так, відрогиСередньоруської височини переходять в акумулятивну плесову Полтавську рівнину і в Придніпровську низовину. Для території притаманною є яружно-балкова система з глибоко розчленованими долинами річок.

За агрокліматичним районуванням район входить до складу недостатньо вологої теплої зони. Клімат характеризується ознаками континентальності. Його відміни проявляються у розрізі природних зон.

Східне Полісся (Сумщина) відрізняється більш континентальним кліматом у порівнянні з іншими поліськими областями. Зими тут холодні, період з стійким сніговим покривом триває 110–115 днів, безморозний період — 150–160 днів, період активної вегетації — 145–160 днів, сума активних температур — 2300–2600°С. Кількість опадів становить 600 мм.

Ґрунтовий покрив характеризується зміною в зональному відношенні. Для Полісся характерними є дерново-слабопідзолисті, дерново-середньопідзолисті та сірі лісові ґрунти. У Лісостеповій частині, яка займає переважну більшість району, поширені чорноземи типові і чорноземи опідзолені. На півдні району, в степовій зоні поширені чорноземизвичайні.

Для поширення корисних копалин в Північно-Східному економічному районі визначальним є розташування тут Дніпровсько-Донецької западини. Тут на великій глибині залягають докембрійські кристалічні породи, а ближче до поверхні — осадові палеозойські та мезозойські відклади. Насамперед тут виділяються нафтогазоносні родовища, які об'єднані в складіДніпровсько-Донецької нафтогазоносної провінції, найпродуктивнішої на сьогоднішній день в Україні.

Важливу роль відіграє розробка Кременчуцької групи родовищ залізної руди. Площа, на якій розташовані поклади — 150 км², загальний запас руди — 4,5 млрд.т. На цих рудах працюєПолтавський гірничо-збагачувальний комбінат.

Окрім того, в Сумській області поширеним є торф. В районі міста Ромни є значні поклади кам'яних солей. В Харківській області є поклади бурого вугілля, цементної сировини — крейди,глини. Гірничохімічної сировини, нерудної сировини для металургії. Є також значні поклади мінеральних вод.

Слід зауважити, що район добре забезпечений практично всіма видами ресурсів, а нестачу компенсує сусідське розташування з Донбасом та Придніпров'ям. На їх базі розвивається багатогалузевий господарський комплекс Північно-Східно економічного району.

Промисловість [ред.]

Найбільш розвинутими галузями промисловості Північно-Східного району є машинобудування і металообробка. Район виробляє близько 20% продукції машинобудування України. Друге і третє місце відповідно займають легка і харчова галузі, далі йдуть хімія, нафтохімія, промисловість будівельних матеріалів. Машинобудування спеціалізується на виробництві устаткування для енергетики, вугільної та залізорудної промисловості, чорної металургії, транспортних засобів, сільськогосподарських машин, приладів тощо. Найбільша територіальна зосередженість промисловості характерна для Харківської області, обсяг продукції якої в розрахунку на одного жителя значно вищий, ніж у середньому по Україні.

Для областей району характерний високий рівень розвитку сільського господарства (обсяг продукції в розрахунку на одного жителя, наприклад Полтавської області, майже на 50% більший, ніж у середньому по країні). Урожайні чорноземні ґрунти і сприятливі кліматичні умови дають можливість вирощувати товарне зерно, зокрема пшеницю, кукурудзу, а також цукрові буряки, соняшник, розвивати овочівництво і садівництво, м'ясо-молочне і м'ясо-сальне тваринництво.

Найбільші міста [ред.]

Харків [ред.]

Ядром Північно-Східного району є місто Харків (1456 тис. осіб). Воно водночас є центром Харківського промислового вузла - одного з найбільших в Україні. Провідними галузями індустрії в місті є машинобудування, де зайнято понад 70% усіх працюючих у промисловості. Також у Харкові є значна кількість підприємств хімічної, легкої та харчової індустрії. В місті є понад 40 вищих навчальних закладів, шість театрів, 70 музеїв тощо.

Полтава [ред.]

Полтава (308 тис. жителів) - адміністративний, економічний та культурно-науковий центр однойменної області. Промисловість його спеціалізується на електротехнічному та інших видах точного машинобудування, галузях харчової та легкої індустрії. У Полтаві діє шість державних та кілька приватних вищих навчальних закладів, два театри, шість музеїв.