Держ заходи щодо вирівнювання

1. Цілі і завдання державної регіональної фінансової полі­тики. Державна регіональна фінансова політика є стрижнем усієї регіональної політики і потребує розроблення та реалізації як само­стійний інструмент впливу держави на процеси розвитку її окре­мих складових частин.

Державна регіональна фінансова політика — це система захо­дів, що здійснюється центральною владою з метою управління проце­сом утворення, розподілу, перерозподілу та використання фінансових ресурсів в адміністративно-територіальних одиницях.

Коротко окреслимо основні цілі державної регіональної фінан­сової політики України. Певною мірою ці цілі визначаються Кон­ституцією України. Так, згідно зі ст. 95 Конституції, бюджетна сис­тема України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальни­ми громадами.

Ці окремі положення Конституції України потребують розвитку в постановці конкретних цілей державної регіональної фінансової політики.

Цілі державної регіональної фінансової політики:

У зближення рівнів соціально-економічного розвитку окремих регіонів;

^ забезпечення комплексного економічного і соціального роз­витку територіальних одиниць;

^ зменшення і подолання диспропорцій територіального роз­міщення виробничих потужностей, усунення надмірної концентра­ції техногенно- і екологічно небезпечних виробництв в окремих ре­гіонах;

^ створення умов для ефективного й раціонального викорис­тання природних і ресурсних можливостей територій;

^ розширення можливостей використання територіальних фак­торів економічного зростання на основі фінансової автономії міс­цевої влади;

^ створення умов для розвитку міжрегіонального співробітниц­тва як фактора підвищення ділової активності в країні.

Наведений перелік взаємопов'язаний і може вважатися систе­мою цілей державної регіональної фінансової політики.

Реалізація цих цілей стане можливою лише за умови, коли на рівні центральної влади буде створено спеціальні цільові фонди фі­нансових ресурсів. У щорічних законах «Про державний бюджет України» має бути передбачено спеціальні видатки в рамках реалі­зації цілей державної регіональної фінансової політики. Такі видат­ки доцільно здійснювати на основі програмно-цільового методу.

До завдань державної регіональної фінансової політики нале­жать:

^ створення правової бази для реалізації цілей державної регіо­нальної фінансової політики. У законодавчому порядку має бути встановлено, що забезпечення єдиних стандартів якості життя є обов'язком держави. Також слід законодавчо закріпити механізм обов'язкової передачі частини фінансових ресурсів багатих регіо­нів в спеціальний фонд допомоги бідним регіонам. Ці побажання мають принципове значення і, як показує зарубіжний досвід, закрі­плені в конституціях багатьох країн;

^ визначення принципів класифікації територій України на ос­нові об'єктивних критеріїв. З урахуванням зарубіжного досвіду слід запровадити синтетичний індекс розвитку регіонів, що має враховувати такі фактори, як обсяг виробництва ВВП на душу на­селення, ВВП у розрахунку на одного зайнятого, рівень безробіття, перспективи зростання зайнятості;

^ використання нагромадженого в багатьох країнах досвіду ор­ганізаційних механізмів досягнення цілей державної регіональної фінансової політики. Серед них: територіальне планування, про­грами соціально-економічного розвитку регіонів, створення міжна­родних регіонів економічного співробітництва, надання територіям спеціального економічного статусу, підготовка кадрів для місцевої влади;

^ запровадження і використання фінансових інструментів дося­гнення її цілей: преференцій, кредитів, податкових пільг, відсотко­вих ставок, позик тощо. Важлива роль належить таким інструмен­там, як державні, регіональні й місцеві фінансові фонди розвитку та інвестицій.

40. сутність та структура народногосподарського комплексу україни

Система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України, формує її народногосподарський комплекс. Його об’єднують в єдине ціле транспортна система, система розселення, управління і зв’язку.

Інтегральним показником оцінки економічного розвитку держави є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку економіки, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах.

Сукупний показник ВВП характеризує вартість товарів і послуг, які вироблені в Україні всіма галузями економіки і призначені для кінцевого споживання. В 1997 р. ВВП (у фактичних цінах) становив 92484 млн. грн., що в розрахунку на душу населення становить 1824 грн. Індекс розвитку людського потенціалу України — 0,719. За рівнем розвитку людського потенціалу Україна посідає 80-е місце в світі. Вартість основних фондів у 1997 р. становила 808 млрд. грн., у тому числі виробничих фондів — 518 млрд. грн. (у фактичних цінах на кінець року). На Україну припадає 18% національного доходу країн СНД.

Структура суспільного виробництва — це співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропорцій і сукупності стійких зв’язків виробництва, що забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів — основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:

1) відтворювальними — між виробництвом засобів виробництва й предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;

2) галузевими — співвідношення між різними галузями економіки;

3) територіальними — розміщення виробництва по окремих економічних районах;

4) зовнішньоекономічними — ввезення продукції з різних регіонів і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.

Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури економіки та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насамперед соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. Другим важливим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки — галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту й торгівлі).

Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв’язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу і невиробничу сфери.

До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1) створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2) доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв’язок по обслуговуванню матеріального виробництва); 3) пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу.

Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню. До неї належать: 1) галузі послуг — житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, транспорт і зв’язок по обслуговуванню населення; 2) галузі соціального обслуговування — освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування; 3) галузі органів управління і оборони; 4) галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.

 

41. пріоритети розвитку машинобудування в україні

У перспективімашинобудуванняповинно зайняти більш вагоме місце як у структурі промисловості, так і у формуванні експорту України. Необхідно удосконалити галузеву структуру машинобудування, розширити асортимент його продукції за рахунок підвищення питомої ваги галузей, що виробляють товари народного споживання. Потрібна модернізація машинобудівних заводів, їх технічне переоснащення з використанням сучасних технологій і значне підвищення за рахунок цього якості машин, їх конкурентоздатності. Необхідно налагодити виробництво високоефективних машин та їх систем для всіх галузей і сфер народного господарства, приладів і апаратів, швидкісної електронно-обчислювальної техніки нових поколінь, виробництва систем зв’язку, засобів управління, автоматизації тощо. Спеціалізацію і кооперування виробництва в машинобудуванні необхідно орієнтувати на вітчизняні підприємства, створювати замкнуті цикли виробництв у середині країни.

Сучасна стратегія державної промислової політики України в галузі машинобудування передбачає зростання темпів випуску наукоємної продукції високого технологічного рівня, освоєння нових конкурентоздатних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.

Для цього передбачається прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу на основі збільшення обсягів виробництва у таких пріоритетних галузях: ракетно-космічній, літакобудуванні, суднобудуванні, інформаційних та телекомунікаційних системах, важкому машинобудуванні, сільськогосподарському машинобудуванні, приладобудуванні та електротехнічній промисловості.

 

42.демографічні загрози розвитку регіонів україни

Національні демографічні інтереси визначаються сукупністю збалансованих демографічних інтересів держави, суспільства й особистості на основі конституційних прав громадян України. Сутність демографічних інтересів держави і суспільства полягає у формуванні такого типу відтворення населення, основними характерними ознаками якого є:

— брак депопуляції;

— свідомо регульована народжуваність, спрямована на повне заміщення батьківських поколінь, зменшення показників смертності та збільшення тривалості життя;

— прогресивна статевовікова структура населення;

— оптимальні внутрішні й зовнішні міграційні процеси;

— укріплення родини як соціального інституту, найбільш сприятливого для реалізації сформованої потреби в дітях, їхнього виховання.

Демографічна політика — це діяльність органів державного управління і соціальних інститутів, спрямована на створення сталих кількісних та якісних параметрів відтворення населення. З метою подолання негативних демографічних тенденцій в Україні потрібна активна демографічна політика, яка є частиною соціальної економічної політики суспільства в цілому. Демографічна політика складається з таких елементів:

— вплив на умови праці, тобто визначення межі працездатного віку, тривалості робочого дня, турбота про охорону праці тощо;

— поліпшення життєвих умов усіх верств населення — підвищення заробітної плати та рівня доходів, покращення житлових умов, забезпечення медичним обслуговуванням та ін.;

— заходи, спрямовані на те, щоб суспільство впливало на процеси природного руху населення.

Найважливіше завдання демографічної політики полягає в розробці ефективних методів зі зменшення показників захворюваності та збільшення тривалості життя. Є три види методів демографічної політики: економічні, адміністративно-юридичні та соціально-психологічні. До економічних методів належать заходи, за допомогою яких створюються найкращі умови поєднання трудової й виховної функцій сім'ї. Серед адміністративно-юридичних методів демографічної політики розрізняють різні законодавчі акти. До соціально-психологічних методів належать в основному пропагування пошани та важливості материнства.

Для України на сучасному етапі розвитку головними демографічними загрозами вважають депопуляцію, старіння населення, нерегульовані міграційні процеси, деградацію інституту родини тощо. Демографічні загрози визначаються за такими показниками:

— коефіцієнт відтворення населення;

— коефіцієнт депопуляції;

— сумарний коефіцієнт народжуваності;

— коефіцієнти смертності населення працездатного віку, у тому числі коефіцієнти смертності чоловіків і жінок працездатного віку;

— очікувана тривалість майбутнього життя;

— коефіцієнт старіння населення;

— сальдо міграційного обміну між міською та сільською місцевостями, у тому числі за статтю, віком та рівнем освіти;

— чисельність нелегальних мігрантів;

— співвідношення шлюбів і розлучень.

Мета демографічної безпеки — створення умов, достатніх для попередження і нейтралізації демографічних загроз. Основними завданнями забезпечення демографічної безпеки в Україні є:

— поліпшення соціально-економічних умов життєдіяльності населення;

— поетапне підвищення державних мінімальних соціальних стандартів у галузі оплати праці, пенсійного забезпечення, освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального обслуговування, соціальної підтримки та соціального обслуговування;

— оптимізація зовнішніх і внутрішніх міграційних потоків населення;

— протидія нелегальній міграції;

— сприяння добровільному поверненню українців на етнічну батьківщину (за місцем народження);

— стимулювання залучення і закріплення фахівців у сільській місцевості;

— формування високих духовно-моральних стандартів громадян у галузі сімейних стосунків, підвищення престижу родини в суспільстві;

— забезпечення репродуктивних прав громадян і сприяння формуванню репродуктивних потреб населення.

Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту України спільно з Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України розробили проект стратегії демографічного розвитку на 2006—2015 pp. Стратегію демографічного розвитку України створено відповідно до Концепції демографічного розвитку на 2005—2015 pp., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2004 р., на виконання рекомендацій парламентських слухань "Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки", затверджених Постановою Верховної Ради України від 5 червня 2003 p., і доручення Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2005 р.

Мета стратегії демографічного розвитку — поліпшення якісних характеристик населення України та гармонізація його відтворення. При цьому сутність реального виходу з демографічної кризи полягає не стільки в подоланні депопуляції, скільки у збільшенні чисельності населення, збереженні та відтворенні його життєвого і трудового потенціалів (табл. 13.4).

Крім цього, у зазначеному документі багато уваги приділено стратегії регулювання міграційних процесів. Метою є уповільнення темпів депопуляції, утримання чисельності та структури населення на рівні, що забезпечує підтримку господарської освоєності території, в усіх регіонах держави під час збереження наявної ментальної цілісності населення України. Умовами підтримки стабільно додатного міграційного балансу є скорочення вибуття на постійне проживання, забезпечення зворотності зовнішніх трудових поїздок та підвищення прибуття населення до України. При цьому відновлення чисельності населення України на рівні 52 млн або її стабілізація на сучасному рівні визнається недоцільним, оскільки це потребує залучення значних контингентів мігрантів (відповідно 500 і 300 тис. осіб щороку), переважно з країн Азії та Африки. Прибуття такої великої кількості мігрантів спричинить порушення ментальної цілісності населення України та внутрішньої рівноваги суспільства, труднощі взаємоадаптації корінного і прибулого населення. Регулювання імміграції до України спрямоване не на подолання депопуляції, а на уповільнення її темпів. Разом із тим визнається, що наслідком жорсткої міграційної політики неминуче буде зменшення чисельності населення до критичного рівня і посилення несприятливих деформацій його статевовікової структури.

Серед головних завдань і напрямів стратегії вирізняють такі: — скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни;

— забезпечення соціальної захищеності українських працівників за кордоном;

— забезпечення зворотності зовнішніх трудових поїздок;

— якнайширше залучення міграційних грошей в економіку України;

— запобігання зниженню кваліфікації високоосвічених спеціалістів у зв'язку з заняттям за кордоном низькокваліфікованими роботами;

— недопущення нелегальної міграції (насамперед транзиту нелегальних мігрантів з країн третього світу через територію України);

— сприяння поверненню етнічних українців, представників раніше депортованих народів та залучення обмежених груп вихідців з афро-азіатських країн;

— розширення можливостей легального працевлаштування українських громадян за кордоном;

— активна імміграційна політика.

Отже, сучасну демографічну ситуацію в Україні експерти-демографи називають кризовою. За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук, до 2050 р. населення України може зменшитися до 35 млн осіб.

На сьогодні за кількістю населення Україна займає п'яте місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) та 21 місце у світі. На її частку припадає 7,3 % населення Європи та 1 % населення Землі. Протягом тривалого часу територія України розподілялася між сусідніми державами, кожна з яких здійснювала політику денаціоналізації українців, прагнучи до їхньої повної асиміляції. Процес відновлення незалежності в 1991 р. сприяв створенню умов для консолідації українців, розвиткові їх етнічної самосвідомості, згуртуванню всіх, хто відчуває приналежність до української нації, навколо історичної батьківщини.

Незважаючи на певні позитивні зміни, демографічна ситуація в Україні залишається складною. Немає об'єктивних підстав, щоб призупинити наявну тенденцію зменшення загальної чисельності населення. У цій ситуації напрями демографічної політики держави мають спрямовуватися передусім на підвищення рівня та поліпшення якості життя населення. Особливу увагу варто приділяти не кількісним, а якісним параметрам демографічного відтворення. Потрібно сконцентрувати зусилля на вирішенні таких поточних і стратегічних завдань, як: економічне забезпечення відтворення населення, належний соціальний захист сімей із дітьми та осіб похилого віку, поліпшення екологічної ситуації, зменшення виробничого та побутового травматизму, популяризація здорового способу життя, забезпечення доступності якісної медичної допомоги й освіти, що стане вагомим підґрунтям для переходу до сучасного режиму відтворення населення і підвищення тривалості повноцінного активного його життя.

 

 

43.форми територіальної організації виробництва

властива певній суспільно-екон. формації система територіальної організації суспільного виробництва, форма координації екон. діяльності в межах певної території — окремого міста, економічного району і всього народного господарства. Т. о. в. за капіталізму з його анархією виробництва відбувається стихійно, супроводиться гострою конкурентною боротьбою, спрямована на вибір найбільш вигідного для окремого капіталіста або монополістичного об'єднання розміщення підприємства або галузі з метою одержати макс. прибуток. За соціалізму Т. о. в. відбувається планомірно, забезпечує послідовне вирівнювання рівнів екон. розвитку республік і регіонів. Вона передбачає найраціональніше розміщення продуктивних сил, поглиблення спеціалізації виробництва і розвиток його кооперації для макс. використання потенціалу економічного і дедалі повнішого задоволення потреб трудящих. Високий рівень Т. о. в. передбачає як оптимальну спеціалізацію цілих екон. районів, беручи до уваги їхні природні особливості (напр., Серед. Азії — на виробн. бавовни, півночі Тюм. обл.— на видобуванні нафти і газу), так і багатогалузевий розвиток економіки для забезпечення власних потреб, перш за все продовольством, буд. матеріалами, широким асортиментом товарів нар. споживання. При цьому досягається єдність загальнонар. і місцевих інтересів, єдність економік галузей і екон. районів. В умовах існуючої в СРСР галузевої структури управління Т. о. в. здійснюється перш за все у формі територіально-виробничих комплексів, створення яких найбільш повно відповідає вимогам сучас. науково-технічної революції. Важливу роль у досягненні оптимальної Т. о. в. виконують місцеві Ради нар. депутатів, у структурі яких на районному, міському та обласному рівнях є спец. планові органи, шо організовують управління пром-стю місцевого підпорядкування і координують діяльність непідвідомчих даній Раді виробництв. Ефективною формою Т. о. в. є також створення місцевих рад директорів. В ході розвитку Т. о. в. здійснюється екон. освоєння нових районів. Напр., будівництво Байкало-Амурської магістралі дасть змогу залучити в екон. оборот величезні й раніше недоступні багатства Пд. Якутії й Далекого Сходу. Планомірно здійснювана Т. о. в. сприяє зростанню соціалістичного виробн. підвищенню його ефективності, розв'язанню екон. і соціальних завдань комуністичного будівництва.

О. М. Розинко.

Форми ТОГ мають різний таксономічний вияв. У економічній географії і науці про РПС прийнято виділяти такі форми територіальної організації промисловості:

— промисловий пункт — одне спеціалізоване підприємство з інфраструктурою і підприємствами, що обслуговують потреби населення (рівень невеликого населеного пункту);

— промисловий центр — два і більше спеціалізованих підприємств, не пов'язаних між собою виробничими зв'язками, що відповідає груповій формі розміщення (рівень міста);

— промисловий вузол — два і більше спеціалізованих підприємств, переважно пов'язаних між собою виробничими зв'язками, що відповідає комплексній формі розміщення — локальному TBK (рівень міста, агломерації);

— промисловий район — територія з великою концентрацією промисловості — промисловий TBK (рівень великої агломерації, області, економічного району, можливо й сукупності економічних районів);

— промислова зона — сукупність суміжних промислових районів — зональний TBK (рівень великої частини країни, урбанізованої зони типу мегалополіса).

 

44. машинобудівний комплекс україни як складне міжгалузеве утворення

Машинобудування і металообробка охоплюють кілька десятків спеціалізованих галузей, подібних за технологією і використанням сировини. Крім того, до складу цього міжгалузевого комплексу входить "мала металургія" - виробництво сталі й прокату на машинобудівних підприємствах. Комплекси галузей машинобудування розглядаються в межах держави, економічних районів, підрайонів і навіть окремих міст. Це складні міжгалузеві утворення, які відрізняються широким розвитком зв'язків на основі виробничого кооперування. Зв'язки машинобудування з іншими галузями і міжгалузевими комплексами - одна з важливих умов функціонування господарських комплексів економічних районів. Випускаючи знаряддя праці для різних галузей, машинобудування забезпечує комплексну механізацію й автоматизацію виробництва, реалізує досягнення науково-технічного прогресу. Особливо важливу роль внаслідок цього відіграють верстатобудування, виробництво обчислювальної техніки та електротехнічна промисловість.

Машинобудівний комплекс України характеризується складною галузевою структурою. Залежно від цільового призначення випущеної продукції всі галузі машинобудування поділяють на такі головні групи: енергетичне, транспортне, сільськогосподарське, будівельно-шляхове, виробництво технологічного устаткування для різних галузей промисловості та ін. Кожна група об'єднує декілька галузей, подібних за використанням сировини і технологією виробництва.

Функціонально будь-який машинобудівний комплекс можна поділити за стадіями технологічного процесу на заготовку, механічну обробку і складання. Заготовкою займаються спеціалізовані підприємства і значною мірою роздрібнені цехи невеликої потужності при машинобудівних заводах. Тому очевидно, що в машинобудівних комплексах окремих регіонів варто підвищувати концентрацію і поглиблювати спеціалізацію заготівельних виробництв. Завдяки цьому досягається пропорційність розвитку окремих технологічних етапів єдиного виробничого процесу. Недостатній рівень концентрації випуску спеціалізованих виробів є причиною того, що багато машинобудівних підприємств змушені виробляти їх з підвищеними затратами праці і матеріальних засобів. З урахуванням цього потрібно ефективно розміщувати підприємства машинобудування, раціонально поєднувати складальні підприємства зі спеціалізованими заводами, що випускають вузли і деталі для використання у машинобудуванні.

Розташування підприємств машинобудування залежить від багатьох факторів. Так, низка галузей тяжіє до металургійних баз у зв'язку з високою металомісткістю їх продукції, інші розвиваються в районах високої технічної культури з достатньою чисельністю кваліфікованих кадрів робітників. Переважна більшість виробництв машинобудування зосереджена в районах споживання готової продукції. Вони мають значні переваги порівняно з іншими районами, адже у машинобудуванні витрати сировини на 1 т готової продукції становлять у середньому 1,3-1,5 т, а витрати на транспортування будь-якої машини набагато більші, ніж витрати на транспортування металу, що використовується для її виробництва. Тому досить часто можливі випадки, коли навіть металомісткі виробництва розміщуються в районах споживання.

Оптимальні умови для розвитку машинобудівних комплексів формуються в тих районах, де джерела сировини збігаються з місцями споживання готової продукції. При цьому значно скорочуються транспортні витрати на перевезення сировини (металу), машин і устаткування, встановлюються міцні виробничі зв'язки між підприємствами машинобудування і чорної металурги. Відходи машинобудування широко використовують металургійні підприємства, які спеціалізуються на випуску тих сортів металу і литва, що необхідні машинобудівним заводам.

Розміщення машинобудування і формування машинобудівних комплексів залежать від розвитку спеціалізації та кооперування. Завдяки цим двом формам суспільної організації виробництва виокремлюються певні галузі, досягається чіткий розподіл праці між підприємствами всередині окремо взятої галузі і між різними галузями. На основі різних форм спеціалізації виробництва визначають такі групи галузей машинобудування:

1) предметної спеціалізації (енергетичне, транспортне, сільськогосподарське машинобудування тощо);

2) подетальної спеціалізації (виробництво підшипників, запасних частин для різних деталей);

3) технологічної спеціалізації (виробництво литва, ковальсько-пресових апаратів та ін.);

4) виробництво ремонтних робіт.

Функціональне призначення зазначених груп галузей докорінно відрізняється. Галузі предметної спеціалізації розвивають широкі зв'язки щодо збуту продукції у вигляді готових виробів, тому підприємства цих галузей мають чітко виражену споживну орієнтацію. Для галузей технологічної та подетальної спеціалізацій характерні виробничі зв'язки, на основі яких можна досягти обслуговування потреб одного великого регіону або декількох регіонів. Поглиблення подетальної і технологічної спеціалізацій виробництва веде до змін у розміщенні машинобудівних підприємств і розвитку виробничого кооперування. Збільшується кількість підприємств-суміжників, які забезпечують роботу головних заводів - інтеграторів виробництва. Подетальна спеціалізація широко розвивається в автомобілебудуванні, тракторо- і комбайнобудуванні, у приладобудуванні, радіоелектронній промисловості та інших галузях. У результаті подетальної спеціалізації підприємств-суміжників зростає частка напівфабрикатів у собівартості готової продукції головних заводів. При цьому для машинобудування характерні виробничі зв'язки по лінії кооперування з багатьма галузями промисловості, зокрема з хімічними виробництвами, підприємствами текстильної та лісової промисловостей.

Слід зауважити, що подетально і технологічно спеціалізовані підприємства-суміжники часто розташовуються у невеликих містах і поселеннях міського типу, щоб раціональніше використати трудові ресурси. Головні підприємства розміщуються, як правило, у великих промислових центрах. Такий характер розташування, наприклад, властивий великим промисловим агломераціям - Київській, Харківській, Дніпропетровсько-Дніпродзержинській, Донецько-Макіївській, Львівській, Одеській та ін.

Особливістю територіальної організації машинобудування є формування локальних машинобудівних комплексів на основі кооперування виробництва. Локальні комплекси виникають там, де промислові підприємства об'єднані спільністю транспортно-географічного положення, виробничої інфраструктури і взаємними виробничо-економічними та виробничо-технологічними зв'язками. Деякі автори (А.Т. Хрущов, І.Д. Шаригін) обмежують територію локальних комплексів рамками окремо взятого міста (територіально-промислового центру), інші (А.Л. Ременев, Л.М. Коряцький, М.М. Паламарчук) вважають, що це утворення може формуватися в межах декількох територіально сумісних промислових центрів і пунктів. При цьому в обох випадках звертається увага на те, що головною ознакою комплексів є міцні зв'язки між підприємствами машинобудування, що сприяє їх взаємодії.

Розглядаючи машинобудівний комплекс як складне міжгалузеве утворення, потрібно дотримуватися класифікації всіх галузей за особливостями їх розміщення і ступенем розчленування технологічного процесу. Вирізняють такі групи об'єднаних галузей: важке машинобудування: загальне машинобудування: середнє машинобудування; виробництво точних машин, механізмів, приладів та інструментів: виробництво металічних виробів і заготовок: ремонт машин і устаткування (рис. 4.3).

Група важкого машинобудування охоплює виробництво металургійного, гірничого і підйомно-транспортного устаткування, енергетичних блоків (парових котлів, атомних реакторів, турбін та генераторів), а також інших металомістких і великогабаритних виробів. Підприємства важкого машинобудування мають повний виробничий цикл, що передбачає заготовку, механічну обробку і складання готових виробів. Переважна .їх більшість розміщується у металургійних базах або поблизу них, а в деяких випадках орієнтується і на райони споживання.

Найбільшим підприємством важкого машинобудування в Україні є Новокраматорський завод (м. Краматорськ Донецької області), де випускається устаткування для металургійних заводів та гірничорудної промисловості, ротори для турбін, крокуючі екскаватори, прокатні стани, важкі металорізальні верстати. Друге велике підприємство у Донбасі - Горлівський машинобудівний завод, що виготовляє устаткування для вугільних шахт та інші складні машини для різних галузей гірничої промисловості. Центрами важкого машинобудування є Донецьк, Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Маріуполь та ін. Більшість заводів важкого машинобудування тяжіють до центрів виробництва металу і споживачів готової продукції.

Серед найбільших підприємств енергетичного машинобудування вирізняється Харківський турбінний завод, що є головним виробником турбін потужністю до 1 млн кВт. Потужне підприємство важкого машинобудування розташоване у металургійному центрі Приазов'я - Маріуполі. Тут виробляють устаткування для металургійної та вугільної промисловостей, будівельної індустрії, автомобільної і шляхової промисловостей. Виробництво металургійного устаткування, важких пресів, металоконструкцій зосереджене в містах Придніпров'я - Дніпропетровську, Кривому Розі та Марганці. Чимало центрів випускають устаткування для хімічної та нафтохімічної промисловостей. Зокрема Сумське машинобудівне виробниче об'єднання виробляє технологічні лінії для азотно-тукової промисловості, устаткування для компресорних станцій; виробниче об'єднання "Більшовик" (м. Київ) спеціалізується на виробництві устаткування для переробки полімерних матеріалів; Дрогобицький долотний завод випускає інструмент для буріння нафтових і газових свердловин.

Варто зазначити, що 85 % усієї продукції важкого машинобудування випускається у Донецькому, Придніпровському та Пів-нічно-Східному (Харківському) промислових районах. Причому понад 60 % її виробництва припадає на Донбас.

Група загального машинобудування представлена підприємствами, що займаються складанням металевих конструкцій та виготовленням великих за обсягами заготовок. До неї належать такі важливі галузі, як транспортне машинобудування (без автомобілебудування), виробництво технологічного устаткування для промисловості (крім легкої і харчової) і будівництва, сільськогосподарське машинобудування (без тракторобудування).

Однією із провідних галузей є локомотивобудування. Головне підприємство - Луганський тепловозобудівний завод, що випускає магістральні тепловози. З ним кооперується Харківський завод транспортного машинобудування. Низка заводів здійснює ремонт тепловозів, вони розміщені, як правило, у великих залізничних вузлах.

У тісному зв'язку з локомотивобудуванням розвивається вагонобудування. Воно представлене заводами у Маріуполі (металеві вагони-цистерни), Кременчуці (Крюківський завод великовантажних піввагонів), Дніпродзержинську (вагони для перевезення руди і вугілля), Стаханові (промислові вагони).

Суднобудування спеціалізується на спорудженні суден різного призначення - морських, океанічних, річкових та комбінованих типів: танкерів, суховантажних, дизель-електроходів, риболовних траулерів. Найбільшими центрами морського суднобудування в Україні є Миколаїв, Херсон, Керч - важливі порти Причорноморського району. Центром річкового суднобудування є Київ. Судноремонтна промисловість розвинена в Одесі, Іллічівську, Севастополі, Маріуполі, а також в Ізмаїлі, Кілії, Вилковому (на Дунаї).

Група середнього машинобудування охоплює галузі з високим рівнем розвитку спеціалізації та кооперування виробництва. На розміщення підприємств цієї групи вирішальний вплив має фактор наявності кваліфікованих трудових ресурсів. До найважливіших галузей середнього машинобудування належать автомобілебудування, тракторобудування і верстатобудування.

Після Великої Вітчизняної війни в Україні створено автомобільну промисловість. Виокремлюються спеціалізовані автозаводи у Кременчуці (випуск великовантажних автомобілів), Запоріжжі (завод малолітражних легкових автомобілів), Львові (автобусний завод та "Автонавантажувач"), Луцьку (легкові автомобілі з підвищеною прохідністю), Луганську, Одесі, Сімферополі (автоскладання), Чернігові, Херсоні, Краснодоні (автозапчастини). У Києві зосереджено виробництво мотоциклів, у Львові - мопедів, у Харкові - велосипедів.

Тракторобудування охоплює підприємства, що випускають різні типи тракторів та двигунів для них, самохідних шасі, запасних частин, агрегатів, вузлів і деталей до тракторів. Початок розвитку цієї галузі припадає на 1923 р., коли вперше були випущені колісні трактори на Токмацькому заводі "Червоний прогрес" та гусеничні на Харківському паровозобудівному заводі. Після введення в експлуатацію у 1931 р. Харківського тракторного заводу почалося масове виробництво тракторів. У Харкові є багато інших великих заводів, діяльність яких пов'язана з тракторобудуванням - "Серп і Молот", "Поршень", завод тракторних пускових двигунів; вони виробляють вузли та деталі до тракторів і кооперуються з тракторним заводом. Окрім Харкова, великі підприємства з виробництва деталей і запасних частин для тракторів розташовані у Чугуєві, Кременчуці, Києві, Білій Церкві, Луганську, Вінниці, Одесі.

Верстатобудування розміщується переважно в центрах розвиненого машинобудування з науково-дослідними і дослідно-конструкторськими установами. В Україні ця галузь найкраще розвинена у Донецькому, Придніпровському та Північно-Східному районах. Найбільші заводи верстатобудування: Краматорський важкого машинобудування, Харківський агрегатних верстатів, Київський верстатів-автоматів, Львівський фрезерних верстатів. Одеський верстатобудівний, Житомирський верстатів-автоматів та ін.

Виробництво точних машин і механізмів, приладів та інструментів зосереджене в районах високої технічної культури, кваліфікованої робочої сили і достатньої забезпеченості трудовими ресурсами. У цій групі машинобудування розвинене складальне виробництво на основі кооперування різних підприємств. До найважливіших виробництв належать: випуск телевізорів (Львів, Київ, Харків, Сімферополь); приладів та інструментів (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів). Особливого значення набуває електротехнічна промисловість, підприємства якої виготовляють різноманітні машини і пристрої, призначені для виробництва, передавання, перетворення і споживання електроенергії. Найпотужніші підприємства зосереджені в Харкові (заводи "Електроважмаш", електротехнічний, "Електромашина"), Запоріжжі (трансформаторний завод), а також у Києві, Полтаві, Львові.

Підприємства машинобудування України розміщуються:

1) у великих економічних центрах, що характеризуються найсприятливішими економічними і природними умовами;

2) у межах спеціалізованих економічних районів і зон;

8) у певних осередках на обмеженій території, де інтенсивно відбуваються процеси комплексоутворення;

4) у невеликих і середніх містах усіх економічних районів країни.

Внаслідок розташування об'єктів формується територіальна структура машинобудівного комплексу.

Територіальна структура змінюється під впливом техніко-економічних, соціально-політичних і природних факторів. Інтеграція і комплексоутворення в машинобудуванні спричинюють ускладнення територіальної структури виробництва, зокрема формування в економічних районах складних функціональних машинобудівних комплексів міжрайонного значення.

Формами зосередження машинобудівних підприємств можуть бути машинобудівні пункти, центри, вузли, агломерації та райони. Усі вони є складовими територіальної структури машинобудівного комплексу. Найпростіший за складом машинобудівний пункт, у якому розміщуються одне або декілька підприємств. Частка пунктів у загальному виробництві продукції машинобудівного комплексу незначна.

У результаті зосередження машинобудівних підприємств у середніх і великих містах формуються машинобудівні центри і вузли. Якщо машинобудівний центр об'єднує декілька середніх або великих машинобудівних об'єктів, що виступають частинами промислового комплексу міста, то машинобудівний вузол - це система взаємопов'язаних підприємств в одному або декількох розташованих поблизу містах зі спільністю промислового "сервісу" (єдиних інфраструктурних галузей). Найчастіше машинобудівні вузли формуються на базі розвитку тих центрів, у яких машинобудування є профілюючою галуззю. Якщо концентрація підприємств машинобудування у вузлах досягає найвищого рівня на основі єдиної інфраструктури, потужної виробничої та наукової баз, то виникає суцільний індустріальний ландшафт - машинобудівна агломерація. Машинобудування стає домінуючим, воно визначає економічну і соціальну структури агломераційного промислового утворення. У машинобудівних вузлах і агломераціях України зосереджено більше 2/3 машинобудування. Це об'єктивна основа для виділення машинобудівних районів і районних машинобудівних систем. Районні системи є континуальними, тобто до їх складу входять усі машинобудівні підприємства певного району. Шляхом формування таких систем за сучасних умов можна впорядкувати виробничо-територіальні зв'язки машинобудівних підприємств.

До найбільших машинобудівних вузлів належать: Харківський, Київський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Львівський, Луганський, Краматорський та ін. Машинобудівні райони охоплюють значні за площею території. їх виділяють у межах декількох адміністративних областей, що мають територіальну спільність і характеризуються комплексністю розвитку машинобудування. Це, зокрема, такі машинобудівні райони України: Північно-Східний (Харківський), до складу якого входять Харківська, Полтавська та Сумська області; Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська); Західний (Львівська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Закарпатська), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька); Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна республіка Крим).

У машинобудівному комплексі, який визначає розвиток і технічний прогрес інших галузей економіки України, потрібно здійснити структурну перебудову насамперед за рахунок пріоритетних напрямів промислової і науково-технічної політики в галузях, що мають високий експортний потенціал. Однак протягом останніх років темпи виробництва машинобудівної продукції знижувались. Більшість продукції виявилась неконкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках у зв'язку з її високою собівартістю.

Складний стан машинобудування і металообробки виражає динаміка обсягів виробництва їх продукції, які у 2007 р. становили 34 % від щорічного докризового рівня. У 2007 р. усі галузі машинобудівного комплексу, крім гірничошахтного та гірничорудного, хімічного та нафтохімічного машинобудування, випустили продукції більше, ніж у 1999 р. (табл. 4.3).

Нинішня структура машинобудування України характеризується переважанням в основному металомістких галузей з недостатнім розвитком наукомістких. Це негативно відображається на розвитку машинобудівного комплексу, насамперед на економічних показниках. Поступове підвищення ефективності і якості роботи підприємств машинобудівного комплексу відбуватиметься шляхом структурної перебудови і вдосконалення територіальної організації, формування замкнених технологічних ланцюгів на території держави й економічних районів.

Для вдосконалення територіальної організації машинобудівного комплексу потрібно особливу увагу приділити формуванню районних територіальних систем машинобудівних підприємств, які пов'язані з міжгалузевими комплексами, що є пріоритетними в період структурних перетворень в економіці України. У зв'язку з цим набуває вирішального значення розширення виробництва машин і обладнання для газодобувної та нафтопереробної промисловостей України й устаткування для переробних галузей АГІК. Другий пріоритетний напрям полягає у розвитку спеціалізованих комплексів, які можуть виробляти продукцію для зовнішнього ринку і посилити роль промисловості України у зовнішньоекономічних зв'язках. До таких комплексів належать наукомісткі високотехнологічні галузі літако-, судно- і приладобудування.

 

 

45. моделі регіонального розвитку.

На сучасному етапі економічних перетворень України, які характеризуються перманентною нестабільністю, нарощуванням кризових явищ, дисбалансом та диспропорціями в розвитку регіонів, розробка відповідного організаційно-економічного механізму управління дозволить сформувати заходи своєчасного реагування на негативні явища і створити підґрунтя для регіонального розвитку в довгостроковій перспективі, ураховуючи особливості територій.Формування організаційно-економічного механізму управління й визначення його особливостей, у свою чергу, не можливе без моделювання регіонального розвитку. Моделі створюють підґрунтя для забезпечення управління регіональним розвитком і виявлення взаємозв’язків між його економічною, соціальною й екологічною складовими, що впливає на побудову організаційно-економічного механізму управління розвитку регіону.Перша модель, до якої включено екологічний фактор, розроблена на використанні міжгалузевого балансу, була подана В. Леонтьєвим і Д. Фордом. У 70-х рр. у СРСР була запропонована модифікована схема цієї моделі, за якою здійснені практичні розра-хунки для окремих економічних районів. У сучасних умовах господарювання існує значна кількість таких моделей, але, на наш погляд, заслуговують на увагу наступні.Еколого-економічна модель М. Антоновського, В. Литвина, М. Тер-Микаеляна використовує три основні типи змінних: природні ресурси, галузі матеріального виробництва, виробництво забруднюючих речовин. Передбачається, що модель дозволить визначити вплив параметрів стану навколишнього природного середовища на варіювання найважливіших показників антропогенної діяльності, до яких належать наступні:

– структура кінцевого споживання;

– темпи зростання галузей матеріального виробництва, що здійснюють найбільш суттєвий вплив на різні екологічні об'єкти;

– витрати на будівництво очисних споруд;

– витрати на формування інфраструктури, включаючи витрати на рекреацію;

– обсяг використання природних ресурсів;

– обсяг експорту й імпорту;

– кількість і структура трудових ресурсів.

До недоліків моделі належать відсутність її практичної реалізації і те, що вона реєструє лише обсяг викидів забруднювачів у навколишнє середовище і не розглядає їхній вплив на саму природну підсистему.Модель взаємодії господарства та природи регіону [17] створена для умов економічно розвиненого регіону, межі якого визначаються взаємним розташуванням груп джерел шкідливих викидів в атмосферу. Важливим значенням є те, що екологічний стан регіону характеризується якісним станом обраного екологічного об'єкта і як критерій оптимальності розглядається мінімум сумарних зведених витрат на виробництво продукції, її транспортування й здійснення комплексу природоохоронних заходів. Суттєвим недоліком моделі є те, що вона описує не всю природну підсистему регіону, а тільки її окремий елемент, причому аналіз впливу на цей об'єкт здійснюється тільки через шкідливі викиди в атмосферу.Модель С. Дубовського, А. Мироничева, С. Осипова [18] складається з трьох підмоделей: макромодель економічного зростання, модель міжгалузевого балансу і блоки забруднюючих речовин. Виробничими факторами для виробленого валового внутрішнього продукту (ВВП) є капітал, праця, науково-технічний прогрес, зовнішньоторговельне сальдо. Структуру економіки визначає міжгалузевий баланс, який містить 18 підгалузей. Слід зазначити, що міжгалузевий баланс розподілу продукції містить перший квадрант традиційного міжгалузевого балансу, квадрант випуску агрегованої забруднюючої речовини, а також вектор кінцевого продукту. Блок забруднень являє собою рядок у системі рівнянь балансу. Розглядається один вид забруднень – викид твердих часток у повітря. До недоліків цієї моделі можна віднести нерівноцінність економічного та екологічного блоків, який ураховує лише один вид забруднень, тоді як структура економіки розглянута досить глибоко.

Модель "регіон" [19-21] розроблена для:

– прогнозування змін природного середовища під впливом господарської діяльності;

– порівняння альтернативних за економічною ефективністю варіантів розвитку регіону з точки зору впливу на природне середовище;

– пошуку оптимальних програм розвитку за критеріями, що об’єднують ефективність економіки та стан природного середовища.

Результати аналізу моделі "регіон" дозволяє визначити деякі особливості, які впливають на комплексну оцінку розвитку регіону. По-перше, на відміну від більшості розглянутих моделей, ця модель дозволяє досліджувати природну підсистему регіону в усьому її різноманітті, а не окремі її компоненти. По-друге, природа й економіка в моделі розглядаються як рівноправні складові регіональної системи. По-третє, модель міс-тить вектори керуючих впливів, що надає можливості проводити сценарний аналіз економічних проектів у регіоні. Як зазначають С. Дубовський, А. Мироничев, С. Осипов, модель є однією з небагатьох розробок подібного типу, доведених до сценарних розрахунків, що позитивно впливає на моделювання регіонального розвитку [18]. Ураховуючи ці особливості, модель "регіон" отримала широкого використання у процесі розробки моделей регіонального розвитку. Проте, як зазначив Г. Бачинський, цю модель необхідно поширити до моделі соціо-еколого-економічної системи [22]. Виходячи з порівняльного аналізу поданих моделей регіонального розвитку, встановлено, що найбільш прийнятною є модель "регіон", особливості й елементи якої можуть бути враховані під час розробки організаційно-економічного механізму управління розвитку регіону.Визначено поняття "регіон" як багатокомпонентної, цілісної системи, що динамічно й перманентно адаптується до змін у внутрішньому й зовнішньому середовищі, структурні елементи якої впливають на нього з метою забезпечення сталого розвитку територій і держави.Для розробки організаційно-економічного механізму управління розвитку регіону можуть бути враховані особливості й елементи моделі "регіон", використовуючи яку можна досліджувати природну підсистему регіону в усьому її різноманітті, а не окремі її компоненти. У цій моделі природа й економіка розглядаються як рівноправні складові регіональної системи, і вона містить вектори керуючих впливів, що надає можливості проводити сценарний аналіз економічних проектів у регіоні, ураховуючи розширення моделі до соціо-еколого-економічної системи.

 

46.наукові методи аналізу економіки регіонів

Наука про економічний простір оперує комплексними міждисциплінарними знаннями економічного, соціального, демографічного, історичного, політичного і природничого характеру. Отже, спектр методів дослідження економіки регіонів і територіальної організації господарства (ТОГ) характеризується значним різноманіттям.

Усі методи дослідження можна поділити на загальнонаукові й спеціальні. Загальні використовуються у багатьох науках. До них належать системний, історичний, порівняльний, картографічний, нормативний методи, метод техніко-економічних розрахунків та багато ін. До спеціальних можна віднести економічні" статистичні, соціологічні" економіко-математичні та інші методи.

Виокремлюють також традиційні та нові методи. Традиційними вважаються методи, які тривалий час використовуються у наукових дослідженнях і вже стали звичними. Нові методи охоплюють найновіші розробки й підходи щодо дослідження проблем територіальної організації господарства і регіональної економіки (РЕ). Умовно всі загальнонаукові методи можна віднести до традиційних, а значну частину спеціальних — до нових. Хоча серед останніх є також підходи, що поступово стають традиційними, наприклад, балансовий метод, метод індексів та ін. Серед найновіших спеціальних варто відзначити деякі економічні моделі, метод геоінформаційних систем (ГІС-технологій ).

Поділ методів на загальні й спеціальні, нові й традиційні є умовним. Нові та спеціальні методи поступово трансформуються в традиційні й загальні. Частина традиційних і загальних внаслідок залучення до них нових аспектів перетворюється на найновіші методи.

3.1.1. Загальнонаукові методи дослідження

Системний аналіз . Є фундаментальним (універсальним) методом дослідження всіх наук. Його суть — підхід до дослідження будь-якого об'єкта як до системи. Цей метод має особливе значення для вивчення територіальних аспектів економіки. Як правило, територіальні господарські системи (економічні регіони і райони, галузеві й міжгалузеві комплекси, територіально-виробничі комплекси та ін.) є складними утвореннями соціально-економічного і природного характеру. Тріада "природа — господарство — населення" — основний предмет територіальних (регіональних) досліджень. Отже, системний, або комплексний, підхід до вивчення проблем регіональної економіки е головною методологічною вимогою їх наукового дослідження.

Історичний метод. Історичний — один із найвідоміших загальнонаукових методів. Він має переваги у регіональних дослідженнях, оскільки господарство, населення, природа є інерційними системами. Кардинальні зміни їхнього розвитку можливі тільки протягом тривалого часу. Вивчення динаміки показників є необхідною умовою визначення тенденцій розвитку і розміщення. Дослідження динамічних рядків в економіці зазвичай охоплює період не менш як 5 років.

Порівняльний метод

Дає змогу визначити відмінності у рівнях і особливостях розвитку різних територіально-господарських структур. За допомогою цього методу можна обчислити відносну ефективність функціонування різних об'єктів господарської діяльності. Часто історичний і порівняльний методи об'єднують в один — історико-порівняльний.

Графічні методи

Є універсальним засобом для наочного відображення об'єктів і явищ дослідження. Сучасна комп'ютерна техніка дає змогу з невеликими витратами часу і праці практично отримати будь-яке графічне зображення (графіки, діаграми тощо). Графічні методи використовують переважно у дослідженнях динаміки розвитку і структури об'єктів. Найважливішим з них у територіальних дослідженнях є картографічний. Вивчення територіальних аспектів розвитку господарства і населення неможливе без картографічного матеріалу (карти, картосхеми, картограми, картодіаграми тощо). Комп'ютерні технології надають необмежені можливості у його використанні.

Метод техніко-економічних розрахунків

Методом техніко-економічних розрахунків можна кількісно і якісно вимірювати будь-які процеси і об'єкти, бо кожен такий показник є своєрідною одиницею виміру їх ознак, характеристик, особливостей. Науковим опрацюванням цих показників займається статистика. В окремих науково-дослідних працях для поліпшення аналізу пропонуються нові техніко-економічні показники, котрі поступово можуть стати традиційними. Вони мають переважно інтегральний характер, тобто складаються з низки звичайних статистичних показників, наприклад більшість індексних величин.

У територіальних дослідженнях найважливішим є аналіз таких груп техніко-економічних показників:

Перша група — показники, що характеризують обсяги виробництва продукції, товарну (реалізовану) продукцію, динаміку виробництва (темпи зростання, приріст, темпи приросту) та ін.

Друга група — показники, що відображають технологічні особливості різних галузей господарства. Значною мірою вони визначають фактори розміщення окремих галузей і специфіку територіальної організації, яка їм відповідає. Знання технологічних особливостей галузей є необхідним критерієм оцінювання правильності (ефективності) розміщення підприємств. Так, наприклад, у хімічній промисловості, кольоровій металургії часто можна отримати однакову кінцеву продукцію, вироблену з різної сировини із застосуванням різних технологій. Відповідно до цього розміщення підприємств орієнтоване на різні фактори. Схожий ефект може виявлятися у разі зміни технологій. Так, виробництво каучуку раніше орієнтувалося на привізний латекс з гевеї, потім — на райони вирощування картоплі, а тепер — на можливості постачання нафти.

Серед технологічних найважливішими є такі показники: ресурсомісткість (енергоємність, паливо -, водо-, матеріаломісткість та ін.), трудомісткість, наукомісткість, транспортомісткість, фондомісткість, капіталомісткість, екологомісткість (відношення кількості забруднювальних речовин до одиниці кінцевої продукції) тощо. їх обчислюють за співвідношенням обсягу ресурсів, що споживаються у виробництві, та обсягів виробництва кінцевої (готової) продукції. Отже, ці показники виражають кількість одиниць ресурсу на виробництво одиниці продукції. Відповідно до цього виробництва поділяються на ресурсомісткі (розміщуються поблизу джерел сировини), трудомісткі (орієнтуються на трудові ресурси), наукомісткі (тяжіють до наукових центрів) та ін.

Аналіз технологічних показників та порівняння їх із нормативними (або середніми по галузі, країні, світу) дає змогу визначити ефективність використання ресурсів, а отже, і рівень технологічності підприємств (їх відповідності вимогам НТП). Наприклад, економіка нашої країни е занадто ресурсомісткою (на виробництво кінцевої продукції витрачається ресурсів і енергії у З—5 разів більше, ніж у високорозвинених країнах). Внаслідок цього вітчизняна продукція часто є дорогою і неконкурентоспроможною на світовому ринку.

Третя група — показники ефективності виробництва, до яких належать: собівартість (поточні витрати); обсяг капітальних вкладень (інвестицій); прибуток; продуктивність праці (співвідношення обсягів виробництва (товарної або чистої продукції) та витрат праці (кількість людино-годин роботи та ін.)); співвідношення темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці; зниження частки ручної праці; фондоозброєність (скільки одиниць основних виробничих фондів припадає на одиницю продукції або одного працюючого); фондовіддача (скільки одиниць продукції дає одиниця основних виробничих фондів); ефективність капітальних вкладень (приріст обсягів виробництва на одиницю інвестицій; термін окупності капітальних вкладень — співвідношення обсягу інвестицій на річний прибуток); рентабельність продукції (відношення прибутку підприємства до собівартості виробництва); рентабельність виробництва (відношення прибутку до вартості основних фондів); абсолютна економічна ефективність (відношення прибутку до приведених витрат на виробництво) та ін. Ці показники потрібні для аналізу розміщення виробництва, оскільки дають змогу визначити недоліки, помилки і диспропорції у територіальній організації господарства.

Четверта група — показники, що характеризують особливості міжрайонних та внутрішньорайонних економічних, виробничих та інших зв'язків. Як правило, це дані про обсяг вивезення і ввезення сировини, палива, матеріалів, готової продукції тощо. їх аналіз має особливе значення в територіальному дослідженні, оскільки вони відображають специфіку встановлення зв'язків між окремими підприємствами, галузями, регіонами, країнами. За цими показниками можна визначити рівень забезпечення ресурсами, розподіл по території технологічних стадій виробництва, спеціалізацію і зв'язки кооперування, формування територіально-господарських систем (угруповань, комплексів, промислових центрів і вузлів, економічних регіонів). Пріоритетне значення вони мають також для розробки міжгалузевих балансів, оптимізаційного моделювання просторової організації господарства. Загалом вивчення зв'язків становить основу регіональної економіки.

П'ята група — інноваційні показники, що визначають ступінь розвитку НТП, відповідність технологій світовим стандартам. Найважливішими з них є ті, що відображають частку чинних або впровадження нових прогресивних (екологічно чистих, ресурсо-зберігальних, високих, біологічних та ін.) технологій.

Шоста група — соціальні (соціально-економічні) показники — є головними у дослідженні особливостей соціально-економічного розвитку регіонів. Це можуть бути демографічні показники (природний приріст, статево-вікова структура населення та ін.); показники рівня життя населення (доходи населення, зміни в структурі споживання продовольчих та непродовольчих товарів, забезпеченість житлом, об'єктами культурно-побутового призначення, охорони здоров'я, освіти, дошкільними закладами тощо); показники, які характеризують зайнятість населення (кількість трудових ресурсів та їх зайнятість, структура зайнятості, кількість безробітних та ін.); показники рівня розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (транспорту, зв'язку, сфери послуг та ін.); екологічні показники (рівень забруднення, збитків, відшкодування збитків тощо) та ін.

Розглянуті показники не охоплюють усього різноманіття техніко-економічних, соціально-економічних, економічних та інших даних, потрібних для аналізу регіональної економіки та просторової організації господарства. Доцільність їх вибору залежить від конкретних завдань регіональних досліджень.

Формули обчислення основних техніко-економічних показників подано у дод. 1.

Нормативний метод

Дає змогу визначити, наскільки "поганими" чи "гарними" є явища або об'єкти, що досліджуються. Його використовують шляхом порівняння чинних показників із нормативними або стандартними (чи середніми за рівнем). У регіональних дослідженнях для порівняння використовуються різноманітні соціальні, економічні, технічні, екологічні та інші нормативи. Розрізняють міжнародні, державні (затверджені Держстандартом України), відомчі (галузеві, різних відомств і організацій) та інші нормативи. Наприклад, є нормативи використання ресурсів (природних, трудових та ін.) у кожному виді виробництва; забезпеченості населення об'єктами сфери послуг (нормативи житла, торговельних площ, закладів освіти, охорони здоров'я та інші на одну особу); фізіологічні норми споживання харчової продукції (на одну особу); ефективності виробництва (рентабельності, ресурсомісткості, термінів окупності капітальних вкладень) та ін. Нормативи і стандарти з часом змінюються, що слід враховувати у науково-дослідній роботі.

Часто в регіональних економічних дослідженнях треба зробити порівняння не з нормативами, а з іншими чинними показниками. Як правило, це так звані базові й середні показники, які виступають своєрідними нормативами у кожному конкретному дослідженні. Базові показники використовуються переважно для аналізу динаміки процесів. За "базу" приймаються показники певного року, вибір якого залежить від мети аналізу. Дані на всі інші роки розраховуються відносно базового, найчастіше у вигляді відсотків.

Середні по галузі, регіону, країні, світу показники використовують для визначення рівня розвитку об'єкта дослідження порівняно із загальними (усередненими) тенденціями розвитку аналогічних об'єктів.

Метод типології і класифікації

Використовується для групування об'єктів з однаковими або схожими рисами.

Типологія — це поділ сукупності об'єктів (явищ) на групи за певними якісними характеристиками (ознаками). Наприклад, типологія міст за функціями.

Класифікація — групування об'єктів переважно за кількісними ознаками (межа між класами, як правило, визначається за критичними величинами, у яких зміни кількісних ознак приводять до появи нової якості). Класи відображають динаміку розвитку об'єктів або їх ієрархію. Наприклад, типологія поселень за чисельністю населення.

 

47. структура та значення паливно-енергетичного комплексу україни

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання.

Значення. Прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу.

Ефективність та інтенсивність сусп. в-ва значно залежить від його енергозабезпеченості. Саме тому в нових ек умовах паливо й електроенергія розглядається як матеріальний ресурс і важливий матеріальний фактор р-ку та розміщення суспільного в-ва.

На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

 

Відсутність валютних коштів на закупку необхідної кількості енергоресурсів і цінова політика значно погіршують стан економіки країни. Саме тому важливою умовою економічної безпеки та стійкого функціонування економіки України є надійне забезпечення потреб господарського комплексу паливно-енергептичними ресурсами. Враховуючи слабку забезпезпеченість України влас