Взуттєва промисловість

За різними оцінками, ринок взуття в Україні становить 100-170 млн пар, його приріст – 10-12% на рік. Тоді як в Західній Європі припадає 6-8 пар взуття на душу населення, у нас цей показник становить всього 2,7 пари.

Експорт взуттєвої промисловості сьогодні зумовлений в основному схемами роботи з давальницькими матеріалами або на замовлення. Так, найбільші обсяги продукції галузі були експортовані до Італії – близько 32%, Польщі – 20%, Росії – 16%, Угорщини – 8%, Німеччини – 6%, Білорусі і Румунії – по 4% (діаграма 1.3).

 

В 2007 р. найбільше експортували частин взуття, шкіряного взуття, взуття із гуми і пластмаси. Загальна сума експорту за 2007 р. склала 143,5 млн USD.

Значну частку на українському ринку взуття займає імпорт, який у більшості випадків базується на поставках із Китаю, що склали в 2007 р. близько 69% загального імпорту взуттєвої продукції. Уже багато років Китай залишається найбільшим у світі експортером текстильних виробів, одягу, взуття, годинників, велосипедів, швейних машин тощо, тому практично в кожній країні в імпорті легкої промисловості він займає лідируючі позиції.

Сьогодні в Україні існує кілька фабрик, що працюють на давальницькій сировині. Це підприємства в Ужгороді, Житомирі, Києві. Свою продукцію вони переважно відправляють на експорт – до Румунії, Словаччини, Польщі. По суті, це виробництва збірки. Інші регіони, в яких зосереджено взуттєве виробництво, – Харків, Дніпропетровськ, Бровари. Багато більш дрібних виробництв розміщено на територіях колишніх великих підприємств на основі оренди. За підсумками 2007 р. найбільше було вироблено взуття з натуральної шкіри (близько 17 млн пар), із текстильних матеріалів і штучної шкіри (понад 11 млн пар), набагато менше взуття з гуми і полімерних матеріалів (близько 2 млн пар).

Інвестиційна привабливість підприємств легкої промисловості у розміщенні капіталу (у вигляді фінансів, обладнання, сировини) полягає в швидкій окупності вкладень, завдяки незначним строкам виробництва і реалізації продукції, в швидкому переформуванні асортименту, наявності місцевих сировинних ресурсів (вовна, льон, шкірсировина) і потенціальній ємності ринку України.

Висока конкурентоспроможність провідних компаній національної легкої промисловості, зростаючий середній доход населення, історична розвиненість легкої промисловості України дозволяє галузі знайти значні можливості. Легка промисловість в Україні має серйозні перспективи для подальшого розвитку навіть за участі сильних конкурентів на ринку.

У 2007 р. Міністерством було розроблено ряд заходів, направлених на удосконалення державного регулювання розвитку легкої промисловості, підтримку інноваційно-інвестиційних проектів, удосконалення структури виробництва з урахуванням розвитку світових ринків товарів легкої промисловості, розвиток вітчизняної сировинної бази, проведення ефективної митно-тарифної політики, забезпечення сертифікації продукції і впровадження систем управління якістю, а також науково-технічне забезпечення технологічного переоснащення підгалузей легкої промисловості. Крім того, раніше Кабінет міністрів України схвалив концепцію Державної програми розвитку легкої промисловості на період до 2011 р. Відповідне розпорядження уряду №673 датовано 27 грудня 2006 р.

 

18. подільський економічний район

Загальні відомості та ЕГП

До складу Подільського економічного району входять три області (Тернопільська, Хмельницька та Вінницька)загальною площею 60,9 тис. км2, кількістю жителів 4,2 млн осіб.

Район межує з Молдовою, а також п'ятьма економічними районами України. Розміщений він між двома важливими паливно-сировинними базами країни: Передкарпаттям та Придніпров'ям. Подільський регіон перетинають важливі міжнародні транспортні магістралі: залізниці, шосейні дороги, трубопроводи.

Населення і трудові ресурси

Район характеризується досить високим від'ємним природним приростом населення. Тільки у Тернопільській області за рахунок великої народжуваності відносні показники природного скорочення населення вдвічі менші, ніж в Україні в цілому. Частка сільських жителів і на сьогодні у Подільському районі становить менше 47 %.

Середня густота сільського населення значно вища, ніж в інших економічних районах. Через невисокий рівень урбанізації, середня густота населення (69 осіб на 1 км2) менша за середню в країні. Найбільша середня густота населення серед областей району у Тернопільській області — 80 осіб на 1 км2. 25 % міських жителів живе в обласних центрах, населення яких (за винятком Вінниці) не досягло 300 тис. осіб.

Своєрідний район і тим, що зараз у ньому найвища частка (понад 95 %) українського населення. Представники національних меншин (росіяни, євреї) проживають переважно у містах.

У районі сформувався деякий надлишок трудових ресурсів, особливо у сільській місцевості. Це зумовлює як значні маятникові міграції, так і виїзд жителів на роботу до інших держав. Останнім часом став від'ємним і механічний приріст населення Подільського економічного району, хоч в цілому вів значно менший, ніж в інших регіонах України.

Природні умови і ресурси

У подільському районі немає великих запасів мінеральних ресурсів. Паливних та рудних викопних ресурсів, хімічної сировини теж практично немає. Тут зосереджені порівняно великі поклади цементної сировини (Хмельницька обл.), а також гранітів, лабрадоритів, крейди, гіпсу, мармуру, глини, кварцових пісків тощо. Серед ос- , танніх велике значення мають поклади каолінів у Вінницькій області., На Поділлі є незначні лісові ресурси.

Не дуже багатий район на водні ресурси. З річок найбільше значення тут має Південний Буг, а також притоки Дністра. Є значні запаси підземних вод. Гідроресурси річок обмежені.

Рельєф району горбисто-рівнинний, оскільки він розташований у межах Подільської, а східна частина Вінниччини — частково Придніпровської височин. Уся територія Подільського економічного району належить до Лісостепу, де літо тепле й не дуже вологе. Територія району — одна з найбагатших на земельні ресурси. Серед ґрунтів переважають чорноземи, які сприятливі для вирощування цукрових буряків, пшениці тощо.

З природних рекреаційних ресурсів найбільше значення мають запаси мінеральних вод у Вінницькій (Хмільник), Тернопільській (Сатанів) областях, мальовничі ландшафти Поділля тощо.

Господарство району

Провідними в економічному районі є машинобудування, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів, легка галузь промисловості, агропромисловий, транспортний, рекреаційний міжгалузеві комплекси. Енергетика району базується на виробництві електроенергії на Ладижинській ДРЕС, Хмельницькій ЛЕС, Дністровських ГЕС.

Основними галузями машинобудування є сільськогосподарське машинобудування (бурякозбиральні та кормозбиральиі комбайни), електротехнічне, приладо- та верстатобудування, виробництво обладнання для харчової промисловості.

Хімічна промисловість району представлена основною хімією (Вінницький суперфосфатний завод) і хімією органічного синтезу виробництво лаків, фарб, виробів з пластмас тощо.

Найрізноманітніша продукція виробляється підприємствами промисловості будівельних матеріалів. Це видобуток і обробка будівельного каміння, виготовлення цементу (Кам'янець-Подільський), залізобетонних конструкцій, цегли, черепиці тощо.

Лісова і деревообробна промисловість Подільського економічного району складається переважно із завершальних стадій виробництва: будівельні деталі, меблі, папір (Понінка).

Сільське господарство Подільського економічного району має добре виражену одну (лісостепову) зону спеціалізації — зернові культури, цукровий буряк, картопля, овочі, фрукти, молочно-м'ясне тваринництво і свинарство.

Харчова промисловість зорієнтована переважно на переробку місцевої сировини, тому провідними галузями є борошномельна, цукрова, плодоовочева, спирто-горілчана, виноробна, тютюнова, молочна, м'ясна.

Використовуючи місцеву та довізну сільськогосподарську сировину, значні трудові ресурси району, набула значного розвитку легка промисловість. Основними її центрами є Тернопіль, Хмельницький, Вінниця, Кам'янець-Подільський, Дунаївці.

 

Район має розгалужену транспортну систему. Найбільше значення мають залізничний та автомобільний транспорт. Найбільшими транспортними вузлами, крім обласних центрів, є також Жмеринка, Шепетівка, Козя-тин, Вапнярка.

Найважливіші центри рекреації та туризму: Камянець-Подільський, Хмільник, Сатанів та ін.

Проблеми й перспективи розвитку

Основними проблемами району є відносно низький, у порівнянні з іншими регіонами, рівень розвитку промислового виробництва. Це приводить до того, що у Тернопільській та Хмельницькій областях дуже високий рівень безробіття і низький рівень життя населення, особливо у сільській місцевості.

 

19.теоретичні основи державної регіональної економіки

 

В економічній літературі та державних документах існують дещо відмінні визначення змістурегіональної політики. Найбільш поширеним є її визначення як сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Але так, чи інакше вона, по-перше, завжди сприймається як частина загальної економічної політики держави з одного боку, а з другого – як політика порядку просторового устрою. При цьому слід зауважити, що, по перше, економічна політика і політикапросторового устрою є одночасно складовими частинами загальної державної політики, а, по-друге, регіональна політика є сукупністю організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на досягнення державних цілей і пріоритетів.

Для визначення змісту регіональної політики, слід чітко розмежувати поняття “економічнаполітика”, “політика територіального (просторового) устрою” та “регіональна економічнаполітика”.

Економічна політика охоплює сукупність всіх прагнень, дій і заходів для послідовного впорядкуванняекономічної події в певній галузі або сфері через безпосередній вплив на неї. Допустимість і межі державного втручання в економічні події визначається діючим в країні економічним порядком (наприклад, система соціально-ринкової економіки).

Політика просторового устрою має досягатися через розвиток і оптимальне використання територіального простору чи регіонів. Основним її прагненням є реалізація не лише економічних, а і соціальних, культурних і екологічних вимог. Уявлення про найкращий порядок територіального устрою, так званий зразок порядку територіального устрою, може стати основою для розуміння цієї політики, основним завданням якої є оформлення простору відповідно до напрямку його розвитку. Таким чином буде досягатися ціль формування, розвитку і використання території, її впорядкованість з погляду на напрямок регіонального розвитку.

Основою новітніх уявлень про порядок просторового устрою є положення про багатофункціональне спрямування регіонів. Але як в такому випадку бути з необхідністю використання наявного регіонального потенціалу і діючого міжрегіонального поділу праці? Стає очевидною дилема політики просторового устрою. Наприклад, використання потенціалу регіону згідно з економічною необхідністю, може протистояти іншій вимозі, а саме рівноцінність умов життя в усіх регіонах. Бажане одночасне використання різноманітних можливостей регіону може нести прихований конфлікт, небезпечність якого стане очевидною при визначені напрямків політики порядку просторового устрою. Така політика має діяти одночасно в різних напрямках: сприяти покращеннюрегіональної інфраструктури, якості навколишнього середовища і регіональної структури.

Таким чином, політика просторового устрою спрямовується в різні “точки напруження”, які несуть конфлікт між економічною діяльністю і навколишнім середовищем. Координуюча спрямованість і компенсаційність (вирівнювання) економічних і екологічних потреб просторового устрою є основою такоїполітики. Отже, вона має сприяти економічним вимогам суспільства і одночасно запобігати шкідливим діям економічної (людської) діяльності.

Поєднання економічної політики і політики просторового устрою йде від визнання необхідності об’єднання економіки і простору, а не від їх розгляду поодинці, що, звичайно, є оптимальним. Регіональна економічна політика йде за політикою просторового устрою, перш за все спрямовуючи свої заходи на територіальну структуру і, відповідно, регіональний вектор економічної діяльності держави. Тому регіональна економічна політика може визначатися як “опосередкована структурно установча політика” і в цьому відношенні прирівнюватися до регіональної структурної політики. При цьому регіональна економічна структура в першу чергу слугує покращенню дії загальноекономічних інструментів і заходів з просторової точки зору.

Однією з основних задач регіональної економічної політики є зростання ефективності глобальної економічної політики. Виходячи з цього, вона спрямовується на вирішення специфічних економіко-політичних проблем регіонів. Регіональна економічна політика впливає власним інструментарієм на обмежену частину території більшого географічного простору, причому, згідно з критерієм доцільності, слід розподілити і класифікувати весь географічний простір на окремі регіони.

Таким чином регіональну економічну політику слід розглядати як інтегровану частину загальної економічної політики суспільства, яка покликана впливати на економічні і соціальні структури в різних регіонах таким чином, щоб при цьому всі її цілі досягалися найкращим чином.

Основною причиною необхідності розроблення державної регіональної політики є те, що внаслідок дії різноманітних історичних, природно-географічних, економічних факторів, різних темпів проведення ринкової реформи, змін у системі господарювання і структурі власності в регіонах України існує значна диференціація рівня економічного розвитку і можливостей соціального забезпечення громадян, що призводить до суттєвих негативних наслідків.

 

Диференціація розвитку регіонів притаманна не лише Україні, а багатьом країнам Європи і світу незалежно від їх рівня розвитку. Говорячи про Україну, то значною мірою це пов’язано як з вище названими об’єктивними причинами, так і з відсутністю або недосконалістю механізмів втримання процесів, що приводять до диференціації, ефективного стимулювання органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та ефективного використання потенціалу регіону. Це приводить до зростання ролі державного управління суспільним життям у регіонах, а, отже, і необхідності реалізації державної регіональної політики.

Розглядаючи регіональну політику з точки зору розподілу влади між центром і регіонами їй можна дати наступне визначення.

Державна регіональна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до її стратегічних і поточних цілей і завдань. вона є складовою державної економічної політики, базується на принципах державотворення, демократії, загальнолюдських цінностей. Її стратегічною метою є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення дотримання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця його проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Об’єктом державної регіональної політики є регіон, як система суспільних відносин по забезпеченню відтворювальних процесів у межах конкретної території. Саме у регіонах складається весь комплекс умов життєдіяльності людей, здійснюється відтворення робочої сили, встановлюються пропорції між секторами і галузями економіки. У регіонах стикаються загальнодержавні, галузеві, місцеві, підприємницькі та особисті інтереси, узгодження яких є однією з найскладніших проблем суспільного розвитку.

Суб’єктами державної регіональної політики є органи державної влади в регіонах, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

В основі побудови Державної регіональної політики лежать наступні принципи:

– конституційності і законності;

– забезпечення унітарності України і цілісності її території;

– поєднання процесів централізації і децентралізації влади;

– максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів;

– диференційованості державної підтримки регіонам, відповідно до умов, критеріїв і термінів, визначених законодавством;

– стимулювання тісного співробітництва між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, що діють в межах одного регіону, у розробці і реалізації заходів, щодо регіонального розвитку.

Розглядаючи теоретичний аспект розроблення державної регіональної політики, слід зауважити, що загальноекономічний розвиток держави розглядається як сума розвитку окремих регіонів, якщо точніше, то окремих регіональних економік. Якщо державним пріоритетом є загальноекономічний розвиток, то мають мобілізовуватися резерви росту як підприємств, так і регіонів.

З іншого боку розвиток окремих регіонів не є ізольованим, він знаходиться у взаємній залежності від розвитку інших регіонів.

Розвиток окремих регіонів чітко залежить від:

– визначення державних завдань і розподілу суспільних доходів між окремими державними рівнями (національний, регіональний, місцевий); чи є такий розподіл більш централізованим чи залишає окремим регіонам простір для самостійної дії (фінансова політика компромісів);

– чи допускає грошове постачання (забезпечення) економіки безперервного і вільного впливу попиту, так звані коливання кон’юнктури, на посилення інфляції (грошова і бюджетна політики);

– чи панує конкуренція на ринках збуту, чи є вони обмеженими зовні і з середини (конкурентна політика, зовнішньоекономічна політика;

– чи винагороджує податкова система індивідуальну продуктивність, інвестиції та інновації (управлінська політика, фінансова політика);

– чи існуючі зв’язки між тарифними партнерами є партнерськими або ґрунтуються на суперництві і наскільки гнучкою є політика в галузі заробітної плати і тарифна політика (тарифна політика);

– чи є ефективним управління суспільним законодавством, чи забезпечує воно правопорядок;

– чи є ефективною суспільна інфраструктура;

– як вплине на суспільство (соціальні цінності) запровадження нових технологій, інновацій; що таїть зміна відтворювальної структури – позитивні можливості, чи небезпеку.

Ці та інші можливі загальноекономічні фактори мають більш сильний вплив на розвиток окремих регіонів, ніж безпосереднє державне втручання в розвиток регіонів.

Такі організаційні недоліки в економічному законодавстві як право власності, податкова система, обмінний курс та інші не можуть виправлятися регіональною політикою.

 

Найкращою передумовою для ефективного розвитку окремих регіонів є загальноекономічна політика, яка робить загальними умовами зростання економіки регіонів, покращує їх конкурентноздатність і дбає про безперервні і достатні умови розвитку.

Однак, вплив загальноекономічних умов є різним в різних регіонах. Це залежить від того, чи достатньо підготовлені внутрішні сили регіону до змін зовнішніх умов, тобто чи зможуть вони справитися із структурними змінами.

Зміна структури не є великою проблемою якщо вона здійснюється передбачувано, рівномірно і невеликими кроками.

Однак, важкість структурних змін пояснюється тим, що вона, подібно ламанню, приводить до наступних наслідків:

– скорочення робочих місць відбувається скоріше, ніж можуть створюватися нові місця – це є найбільш актуальним питання зміни структури;

– скорочення старих робочих місць часто відбувається регіонально сконцентровано, а створення нових робочих місць навпаки розподіляється між регіонами, або взагалі здійснюється в інших регіонах;

– скорочення робочих місць часто торкається саме великих підприємств, які є домінуючими в регіоні і тому тягнуть весь регіон до кризи;

– скорочення робочих місць, як правило стосується низько кваліфікованих кадрів, які і в іншому місці мають незначні шанси для працевлаштування – це є соціальною проблемою зміни структури.

Якщо зміна структури відбувається з вищеназваними негативними ознаками, то, як показує досвід, державне управління може здійснюватися у двох стратегічних напрямках:

Перший – це застосування оборонної стратегії або стратегії пристосування. Вона може використовуватися недовгий час, як тимчасовий засіб, який, однак який дорого обійдеться державі у майбутньому. Так, держава може тимчасово не субсидувати регіони, не захищати їх від іноземних конкурентів, не блокувати зміну структури. В результаті такої стратегії наступає повзучий параліч і довгострокова криза регіонів, яких це торкнулося і, нарешті, це приведе до скорочення довіри до державної економічної політики.

Другий – це застосування наступальної стратегії, яка, навпаки, спрямовується на те, щоби змінити структуру регіону, який знаходиться під загрозою, зробити його знову конкурентноздатним (покращення умов місцезнаходження і створення конкурентноздатних робочих місць поза областями, які знаходяться під загрозою, амортизація соціальної напруги). Також ця стратегія вимагає застосування суспільних заходів, різних видів державноїдопомоги, які проводяться на противагу стратегії збереження існуючого стану, що приведе до не надзвичайно довготривалого вирішення проблем регіону, а соціальні навантаження будуть триматися в межах. Регіон, що знаходиться під загрозою, отримає реальну перспективу на майбутнє.

У стратегії наступальної зміни структури виділяють два основні елементи: політика ринку робочої сили і активна регіональна політика.

Активна політика ринку робочої сили має завданням переборювати проміжок часу між ламанням старої і створенням нової структури , зберігати працездатність людей, яких торкнулися зміни, уникати падіння їх кваліфікації і відповідно сприяти новим виробничим навикам і знанням (виграш часу). Це залежить від того, як розумно проводиться робота, котра не виконується на умовах ринку, замість того, щоб тільки утримувати безробітних.

Активна регіональна політика має завданням модернізувати відповідний регіон і по можливості швидко і всебічно змінити його структуру. Регіональнаполітика в цьому сенсі включає всі суттєві структурно ефективні галузі економічної політики, від транспортної до дослідної політики і політикитехнологій, які спрямовуються на те, щоб покращити привабливість регіону, який знаходиться під загрозою і сприяти створенню нових конкурентноздатних робочих місць.

Ця основна функція регіональної структурної політики у наступальній стратегії є важливим елементом поряд з традиційними завданням демонтажу і відповідно уникнення регіонального диспаритету. Саме тому у майбутньому активна регіональна політика є необхідною і має укріплятися як політично, так і у фінансовому відношенні.

У цьому аспекті активна регіональна політика, провадження якої передбачається в Україні згідно з Концепцією державної регіональної політики,передбачає створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і регіонах, фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення регіонів на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів, з метою стимулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Вона передбачає два напрямки реалізації:

1. Cтворення ефективно діючої системи влади та управління у центрі і в регіонах, фінансово-економічне і нормативно-правове забезпечення регіонів наоснові оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів;

2. Структурна перебудова народногосподарського комплексу регіонів

 

20. сутність та значення агропромислового комплексу

 

АПК — це поєднання на території взаємопов'язаних підприємств, що беруть участь у виробництві, переробці та збуті сільськогосподарської продукції, а також пов'язані з ними обслуговуючі підприємства. Вони покликані забезпечувати потреби населення у продуктах харчування, в окремих видах продукції легкої промисловості (лляні, бавовняні тканини, вовна та вироби з неї, шкіра і шкіряні вироби), деякими медичними препаратами. АЛ К формуються на основі агропромислової інтеграції, яка зближує та поєднує сільськогосподарські й пов'язані з ними переробні, торговельні та інші підприємства. Вона зумовлює диференціацію, спеціалізацію, кооперування й концентрацію агропромислового процесу. Агропромислова інтеграція поділяється на горизонтальну і вертикальну. Горизонтальна інтеграція розвивається переважно в сільському господарстві у процесі виробництва однорідної продукції (молоко, зерно, цукрові буряки тощо). Вертикальна інтеграція поєднує виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції.

Агропромислова інтеграція має економічне та соціальне значення. Вона дає змогу ефективно використовувати агровиробничий потенціал території та сприяє підвищенню ефективності виробництва і водночас створює умови для поліпшення соціально-економічної ситуації в сільській місцевості, впливає на розселення і створення сприятливих умов для життя людей.

На основі розвитку агропромислової інтеграції формуються різноманітні форми АПК: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, комбінати, акціонерні товариства, малі підприємства, селянські (фермерські) господарства, науково-виробничі об'єднання, агроторго-вельні фірми тощо.