Натурфілософія Дж. Бруно.

Найбільш глибокі результати натурфілософія отримала у творчості Джордано Бруно (1548-1600), з чиїм ім'ям пов'язаний вирішальний поворот у затвердженні нової космології.Центральна ідея космологічної доктрини Бруно - теза про нескінченність Всесвіту. Ця Всесвіт не сотворена, вона існує вічно і не може зникнути. Вона нерухома. У самій же Всесвіту відбувається безперервна зміна і рух.Звертаючись до характеристики цього руху, Бруно вказує на його природний характер. Він відмовляється від ідеї зовнішнього перводвигателя, тобто Бога, а спирається на принцип саморуху матерії."Нескінченні світи. всі рухаються внаслідок внутрішнього начала, яке є їх власна душа. і внаслідок цього марно розшукувати їх зовнішній двигун ".Положення про нескінченність Всесвіту дозволило Дж. Бруно по-новому поставити питання про центр світу, заперечуючи при цьому не лише геоцентричну, але й геліоцентричну системи. Центром Всесвіту не може бути ні Земля, ні Сонце, тому що існує безліч світів. І в кожного світу-системи є свій центр - його зірка.Розірвавши межі світу та укріпити нескінченність Всесвіту, Бруно опиняється перед необхідністю виробити нове уявлення про Бога і його ставлення до світу. Вирішення цієї проблеми свідчить про пантеїстичної позиції мислителя. Бруно стверджує, що природа є Бог в речах, він не протистоїть світу як його творець, а знаходиться в самій природі як внутрішнє діяльний початок. У Бруно Бог ототожнюється з природою, і він немислимий поза матеріального світу. У цьому полягає кардинальна відмінність натуралістичного пантеїзму Бруно від містичного пантеїзму Кузанського. Бачачи в природі не тільки досконале божественне творіння, але перш за все сукупність притаманних їй закономірностей, вільних від безпосереднього втручання, натурфілософія епохи відкривала шлях подальшому розвитку експериментального природознавства, виникненню класичної механіки Ньютона, створенню філософських концепцій XVII - XVIII ст.

 

42. Світоглядне значення природничо-наукових поглядів М.Коперника, Г.Галілея.

Значний розвиток астрономічних знань у XVI ст. пов‘язаний з іменем Миколи Коперніка ( 1473 - 1543 ). М.Копернік упродовж багатьох років вивчав ‘‘ Альмагест‘‘ Птолемея. Він виконав величезну роботу з приведення у відповідність теорії Птолемея із спостереженнями астрономічних явищ. Микола Копернік, аналізуючи геоцентричну систему Птолемея, дійшов висновку, що вона хибна, і в своєму ‘‘ Малому коментарі ‘‘ сформулював поняття про відносність руху, обгрунтував думку щодо обертання Землі навколо своєї осі й обертання Землі та інших планет навколо Сонця як центрального тіла.

Встановивши як рух Землі навколо своєї осі, так і рух її та планет навколо Сонця, М.Копернік подолав протиставлення земного і небесного. Із системи М.Коперніка випливало вчення про наявність багатьох світів, про існування життя і мислячих істот також на наших планетах Сонячної системи в нескінченному просторі взагалі.

Галілео Галілей завершує наукові зрушення XVI ст. і створює риштовання наукової революції, перехід до XVII ст. Г.Галілей зайнявся проблемами копернікової теорії і написав свої найважливіші праці: "Діалог про дві системи світу — Птолемеєву та Копернікову" ("Діалог") і "Бесіди та математичні докази, що стосуються двох нових галузей науки, які належать до механіки та локального руху" ("Бесіди").

Експерименти Галілея були чи не найперші експерименти в новій науці. Вони були більше дослідницькими,на відміну від досліджень схоластів.

Галілей висунув аргумент, що для формулювання чітких суджень щодо природи учені повинні враховувати тільки об"єктивні, властивості (форма, розмір, кількість, вага, рух). Він вважав, що достовірні знання можна одержати лише в результаті кількісного аналізу.

Галілей започаткував у науці традицію систематичної орієнтації на дослід у сполученні з його математичним осмисленням. Експеримент - це дослід, який проводиться планомірно, через посередництво якого дослідник задає природі питання, що його цікавлять. Відповіді, які він хоче отримати, можливі шляхом дедуктивно-математичного осмислення результатів дослідження. Ця важливіша сторона методології Галілея реалізувалася через ідею систематичного використання методів аналізу і синтезу, які взаємодоповнюють один одного. Галілей вказав на використання в науковій площині дослідно-індуктивного та абстрактно-дедуктивного способів дослідження природи, що дало можливість зв"язати наукове мислення на засадах абстрагування та ідеалізації з конкретним сприйняттям явищ і процесів природи.

 

43. Ідеї Реформації та їх значення для формування культури Нового часу.

Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.

Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформаторського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він виступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Святе Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

 

Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».

Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху органічно пов’язані з філософськими ідеями епохи Відродження й полягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.

 

44.Наукова революція 17 ст. та формування механістичної картини світу Історія людства знає дві глобальні наукові революції: XVI-XVII ст. і науково-технічну революцію XX ст., які привели до кардинальної зміни уявлень про фундаментальні основи світобудови, простір, час і відповідно картини світу. Наукова революція XVI-XVII ст. була революційним стрибком перш за все в науках, що вивчають механічну форму руху матерії. В результаті відбулося становлення класичного природознавства, яке у свою чергу створило, так звану, механістичну картину світу. Становлення механістичної картини світу пов'язують з іменами Галілея, Кеплера, і особливо, Ньютона. ЇЇ формування відбувалося декілька сторіч і завершилося практично лише в середині XIX ст.

Основу цієї картини світу складає ідея атомізму, згідно з якою всі тіла складаються з неподільних першоелементів-атомів, що знаходяться в безперервному тепловому русі. Саме вони є “цеглинами” світобудови. Взаємодіючи один з одним, атоми утворюють молекули і врешті-решт всю матерію Всесвіту. При цьому взаємодія будь-яких тіл відбувається як при їх безпосередньому контакті, так і на відстані (тяжіння). Вирішуючи проблему взаємодії тіл на відстані, Ньютон запропонував принцип дальнодії. Згідно даному принципу взаємодія між тілами відбувається миттєво, незалежно від відстані. Причини ж самої взаємодії у даній картині світу залишилися нез’ясованими. Ще одним першоелементом буття є всепроникний ефір, який заповнює весь простір і є середовищем, в якому розповсюджується світло.

Концепція дальнодії тісно зв'язана з розумінням простору і часу як особливих середовищ, що вміщують тіла, які взаємодіють між собою. Ньютон запропонував концепцію абсолютного простору і часу. Простір представлявся йому великим “чорним ящиком”, в якому знаходяться всі тіла у світі, при цьому, якби навіть, вся речовина Всесвіту раптом зникла, простір все одно б залишився незмінним. Аналогічно, в образі річки, що тече, представлявся час, який існує абсолютно незалежно від простору та матерії.

Таким чином, світ в механістичній картині був побудований на єдиному фундаменті – на законах механіки Ньютона. Всі перетворення та явища в природі, що спостерігаються зводились в ній на рівні мікроявищ до механіки атомів і молекул – їх переміщенням, зіткненням, зчепленням, роз'єднанням.

Механістична картина світу виходила з уявлень, що мікросвіт аналогічний макросвіту. Також вважалося, що і нежива, і жива матерія ”сконструйовані” з одних і тих самих ”механічних деталей”, що розрізняються тільки розмірами. Як людина конструює різні механізми з відносно великих деталей, так і Бог конструює живі об'єкти, використовуючи більш дрібні деталі. Але в основі світу лежать одні і ті ж ”механічні деталі”. Таким чином, механістичний світогляд бачив в малому те саме, що і у великому, але лише в менших розмірах. Це породжувало уявлення про світ, схожий на вставлених одна в одну матрьонок.

В механічній картині Всесвіту був відсутній розвиток, тобто світ вважався незмінним. Всі причинно-наслідкові зв'язки у такому світі є однозначними, тут панує лапласовский детермінізм, згідно якому, якщо відомі початкові дані системи, то можна точно передбачити її майбутнє. В результаті світ функціонує з точністю відлагодженого годинникового механізму: величезний космічний механізм, що підлягає законам класичної механіки, які і управляють рухом всього Всесвіту в цілому. Життя і розум у цій картині світу не мають ніякої якісної специфіки. Така дійсність не несе в собі необхідності виникнення людини і свідомості. Людина в цьому світі – помилка, курйозний випадок, побічний продукт зоряної еволюції.

 

 

45.Спільні та відмінні риси в методології емпіризму та раціоналізму Нового Часу

І сторичними передумовами формування філософії Нового часу є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження.

Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не­має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислення сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпіричного матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була ознака тогочасної філософії.

 

46. Значення методології Ф.Бекона для формування філософії Нового часу Френсіс Бекон – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії, і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

Бекон, будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання, виступає проти схоластичної методології, вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання: *шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе; *шлях мурахи-однобічний емпіризм, який зводить до пізнання і нагромадження голих фактів; *шлях бджоли-справжній шлях науки, як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу.

 

47.Розуміння досвіду в сенсуалістичній концепції Дж.Локка

Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Локк (1632-1704 рр.), який навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта. Незважаючи на участь у політичному житті (був секретарем англійського посла при Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв постійний інтерес до філософії і природознавства. Головна його праця - «Дослідження про людський розум».

Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).

Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу ( «табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.

В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).

Дж. Локк - представник матеріалістичного сенсуалізму, тому

Дж. Локк для нього пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно буває трьох видів: інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування; демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога; сенситивне - розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.

У сфері суспільно-політичних уявлень Локк захищає конституційну монархію. Його вихідними положеннями є природний стан суспільства, але це не «війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя. Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада правителя, одержана ним на основі «договору». Цими поглядами Локк виражає інтереси буржуа, які проголошують особисту свободу, свободу підприємництва. Частину роздумів Локка про впорядкування суспільства становлять ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.

Сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули на розвиток французького механістичного матеріалізму XVIII ст., а його соціально-політичні ідеї стали провідними в часи французького Просвітництва.

 

 

48. Недоліки методології емпіризму, виявлені Д.Юмом.

Відсутність глибоких знань про інші форми релігії (не про Християнство);

Знання з психології тільки починали накопичуватись і їх було недостатньо для розуміння феномену релігійної віри;

Історичні матеріали не аналізувались і не систематизувались належним чином;

Соціологічні теорії також були в стані формування, що не дозволяло оцінити релігію в її соціальному вимірі;

Глибокий суб’єктивізм та упередженість критиків релігії, що були під впливом антиклерикальних, антицерковних настроїв: наприклад, Франція XVIII століття втрачає колонії, являється найбільшої державою Європи, церква там збагачується, що викликає соціальний протест.

 

49. Принципи методології Р.Декарта

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

 

51Концепція «природного права» Т.Гоббса. Розуміння поняття «природне право» за весь час історії Філософії права трактувалося по різному. Науковці виводили це поняття через інші категорії Філософії права. Томас Гоббс поняття природного права вивів через категорію свободи. Концепція природного права Томаса Гоббса знайшла своє відображення у праці «Левіафан». Філософ визначає наступне поняття природного права: «Природне право являє собою свободу будь-якої людини використовувати власні сили за своїм переконанням для збереження власної природи, тобто власного життя і відповідно свободу робити все, що за її (людини) судженням є найбільш вдалим для цього»Природне право є свободою будь-якої людини використовувати власні сили та засоби за своєю власною волею для збереження своєї природи. Природне право (lex naturalis) Т. Гоббс описує, як загальне правило, що знайшло власний розум та може само по собі діяти, відповідно до якого людині забороняється робити те, що може негативно відобразитись на її житті або порушити умови самозбереження людського життя, а також зневажати те, що людина вважає найкращим для самозбереження. Поняття «своя природа» Т. Гоббс розуміє як своє власне життя. Тому при такому підході людина має надані їй від природи та Бога природні права, - тобто право робити власними силами все, що може забезпечити її існування та життєдіяльність. Під свободою Гоббс розуміє відсутність зовнішніх перешкод для руху: «Якщо щось може рухатися лише у середині визначеного середовища, обмеженого будь-яким зовнішніми тілом, то ми говоримо, що це щось не має свободи» . Свободи не може бути у людини, котра не має волі бути людиною. Для того щоб бути людиною необхідно мати власну волю. Особливістю розуміння свободу Т. Гоббсом є те, що він її пов’язує з владу і наголошує на тому, що свобода не може існувати окремо від влади. Тому існує лише одна свобода - природна свобода, що заснована на нормах природного права. В свою чергу природна свобода тісно пов’язана з Богом, який визначає людині діяти певним чином. У випадках, коли людина діє проти свободи Бога, - це протиправність. Людина має необхідну свободу, так як існування людини є необхідним для природи. Людина не може вибирати жити їй чи не жити, це вирішує Бог. Тому людині необхідно жити, і скільки вона живе – вона має свободу. Таке існування людини і забезпечується природним правом. Хоча природне право і не є обов’язковим для всіх індивідів, але держава може надати йому обов’язковості. Таким чином, людська свобода не може бути безмежною і посягати на природні права інших людей. Свобода людини визначається Богом і забезпечується природним правом, яке в свою чергу дещо обмежує свободу. Природне право має оду з головних характеристик – це діяти за власним бажанням для зберігання власної сутності.

 

 

50Розвиток вчення про субстанцію в концепціях Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца.

. Оскільки онтологічні концепції Нового часу досить різноманітні, ми розглянемо тільки деякі з них, а саме концепції Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінози та Г.Лейбніца.

Найперше треба сказати, що експериментальне природознавство, постулюючи природу «справжнім буттям», «істинною світовою субстанцією», створює умови повноцінного існування філософського матеріалізму.

Г.Лейбніц вводить термін матеріалізм у власне філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму. Однак матеріалізм того часу був механістичним та метафізичним. Застосування механічного методу викликало вражаючий прогрес в пізнанні фізичного світу. Тож і філософи в механіці бачили ключ до таємниць всієї світобудови. Тому метод мислення філософів і був тоді переважно механістичним та метафізичним. На відміну від матеріалістичного монізму Ф.Бекона Р.Декарт підійшов до проблем онтології дуалістично: Бог створив дві рівноправні, взаємонезалежні частини — фізичне(матерію, тіло)та психічне (дух, душу). Атрибутом вчення субстанції, душі він вважав мислення, а атрибутом матеріальної субстанції, тіла — протяжність в довжину, ширину та глибину. Визнавши душу та тіло взаємонезалежними субстанціями, Декарт прийшов до висновку, що «Тіло не мислить, душа не викликає рухів тіла». А знаходиться вона в шишковидній залозі мозку людини.

Декарт не розумів якісної відмінності між явищами неорганічного та органічного світу. Він говорив про тварин як про свого роду машини; людину він також вважав своєрідним механізмом.

Така матеріалістично-механістична характеристика руху матерії супроводжується у Декарта ідеалістичним розумінням його причин — причин зовнішніх і більш досконалих, чим механічний рух. Він стверджував, що першопричиною руху матерії є Бог

Голландський філософ Б.Спіноза розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Бог, ідеальне та матеріальне злились у Сиінози в єдину безконечну субстанцію, природу. Природу Спіноза називав Богом і характеризував як вічну і таку, що має причину в самій собі. Субстанції властиві два основних атрибути — протяжність та мислення.

Спіноза також багато уваги приділяв характеристиці конкретних станів субстанції — модусам. Всі модуси субстанції Спіноза розділяв на дві групи: модуси вічні, безконечні, та модуси тимчасові, конечні. Німецький філософ Г.Лейбніц в області онтології розвивав плюралістичну концепцію об'єктивного ідеалізму. Він стверджував, що Всесвіт складається з безконечної кількості створених Богом ідеальних субстанційних одиниць — монад. В них він бачив справжні атоми природи, які складають елементи всіх речей. Він характеризував монади як випромінювання Бога. Монади, за Лейбніцем, непротяжні, не мають фігур, неподільні, не складаються з частин, не можуть природним шляхом ні виникати, ні зникати. Разом з тим вони безперервно та довільно змінюються.

Він вчив, що з монад — простих субстанцій — створюються різноманітні складні субстанції: камені, рослини, тварини, люди. Внутрішній стан монад, їх саморух не залежить ні від яких зовнішніх причин та впливів. Монади є абсолютно замкнутими центрами, відмінними один від одного само змінними безтілесними атомами. Вони, говорить Лейбніц, не мають вікон, через які що-небудь могло б ввійти або вийти. Суть монад як силових центрів безперервної діяльності виражається двома змінними психічними станами: сприйняттям та прагненням, силою потягу від одних сприйнять до інших.

Оскільки монади знаходяться в безперервному русі, то в них постійно щось змінюється, а щось залишається попереднім. Тому, говорив Лейбніц, для монад завжди характерна множинність станів. Вони є специфічним багатогранним кристалом, мікрокосмом (безконечно малим світом), який являє собою центр різноманітних сприйнять макрокосму (безконечно великого світу).

Згідно наперед встановленої божественної ієрархії Лейбніц всі складні субстанції в залежності від специфіки їх центральних монад ділив на три групи: монадижиття, монадидуїш, монадидухи. Неорганічні тіла наділені невиразними, неусвідомленими сприйняттями, «вони сплять без сновидінь», Більш високим є другий клас монад (тварини), які вже мають відчуття, споглядання та пам'ять. Нарешті, до найвищого класу монад Лейбніц відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості та розуму. Зрозуміло, що в даній позиції закладена точка зору гілозоїзму — бо тут є і безсмертя душі, і. вічність існування духовних субстанцій рослин та тварин. Причому, оскільки монади «обтяжені» матерією, вони недосконалі. Лише однатерховна монада — Бог — абсолютно досконала, бо позбавлена всього матеріального.

 

52. Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство.

Просвітництво – культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15 ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право.Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання. Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать (рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо). Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття.Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання. Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

 

 

54. Матеріалізм епохи Просвітництва (Д.Дідро, Ж.Ламетрі, П.Гольбах).

До матеріалістичного напряму філософії французького Просвітництва належать Жюльєн Офре де Ламетрі (1709-1751), Поль Анрі Гольбах (1723-1789), Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), Дені Дідро (1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато в чому різнилися поміж себе, але в цілому в їх матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості матеріалізму французьких мислителів XVIII ст. полягають у тому, що:

1) він був механістичним, тобто всі форми руху матерії зводились до механічної й пояснювалися законами механіки;

2) він мав метафізичний характер: предмети і явища розглядалися поза їх внутрішнім зв'язком і розвитком, без урахування внутрішніх суперечностей, як джерела саморуху, без осягнення безперервності і стрибкоподібності розвитку в їх органічній єдності;

3) у теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму: почуття вважали вихідним джерелом пізнання, але надають значення праці розуму (мислення), підкреслюють їх взаємозв'язок;

4) велику увагу французькі матеріалісти віддавали критиці релігії: аналізуючи особливості релігійної віри, вони робили висновок, що релігія не веде людину до справжніх істин, а вводить в оману;

5) у питанні про виникнення суспільства французькі матеріалісти схилялися до натуралізму, тобто причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та в біологічній природі людини.

Таким чином, французькі матеріалісти спільно з іншими філософами-просвітниками відіграли велику прогресивну роль у подоланні пережитків феодалізму та релігійного клерикалізму, утвердженні принципів гуманізму, вирішенні філософських та практичних проблем людини і умов її життя.

 

53. Вчення про суспільство та цивілізацію Ж.-Ж.Руссо.

Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є, , де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер в своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії, був прихильником деїзму. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але під кінець свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступово переходять у «суспільний стан», об’єднуються в сім’ї, а останні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

Отже, відмітною рисою Просвітництва є поворот до людини. Мислителі-просвітники, починаючи з Монтеск’є, головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди та страждання людей. У зв ‘язку з цим основний акцент вони роблять на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство тощо.

 

 

55. Філософія І.Канта: антиномії теоретичного розуму.

У «Критиці чистого розуму» Кант робить висновок у тому, щот.к. пізнання «речей у собі» розуму не доступно, то філософія мусить бути наукою про кордони пізнання. І, по закордонах пізнання розуму діють інших законів, принципи, ідеї – Вищі сутності (вищі цінності). А останні – це Бог, душа, свобода, воля, де вони дано нам у жодному досвіді, раціональна наука про неї неможлива. Але теоретичний розум неспроможна ні довести їх існування, ні довести зворотне, тобто. не забороняє вірити в існування Бога, в безсмертя душі, й свободою волі. Це означає, що надана вибору – між вірою і невір'ям, між моральністю і аморальністю. І він має вибрати віру,т.к. того вимагає від цього голос совісті, голос моралі. І це момент Кант назвав переходом від теоретичного розуму до розуму практичному, перехід від гносеології до етики. Отже, Кант показує, що в ній, де закінчується «влада» чистого розуму, починають діяти закони практичного розуму, а цих законів – етичного характеру. Тобто. виходить, що, вирішуючи якусь проблему у повсякденній нашому житті, людина неспроможний у рамках розуму пізнати реальність, якою вона насправді є. Це означає, що суб'єктивне сприйняття проблемної ситуації Демшевського не дозволяє людині прийняти з цього приводу адекватне та оптимальну рішення, яке влаштовує як його, а й оточуючих. І тут повинні набрати чинності закони моралі, тобто. ті закони та цінності, на право існування яких розум неспроможна ні довести, ані заперечити. Тут потрібен ще додати, що, як й у теорії пізнання, і у етики Кант намагається відшукати апріорні,сверхемпирические підстави моральності. Це має бути, на його думку, загальний принцип (закон всім). Загальний закон моральності може бути необхідний тому, наполягає Кант, у світі є щось таке, існування чого укладає у собі вищу мету, і найвищу цінність. І це щось – Людина! Такий закон, як апріорне принцип кінцевої мети, Кант назвав категоричним імперативом (обов'язковим велінням); кожна людина, незалежно з його суспільного стану, має надходити те щоб це міг би – до загального благу – зробити й інші, чи, інакше кажучи, - щоб воля індивіда могло стати загальним законодавством. Моральна воля, віра, бажання – то окрема здатність людської душі, існуюча разом із здатністю пізнання (але яка від неї). Якщо розум виводить нас до природи, то розум (а то й теоретичний, то практичний) – вводить у позачасовий, трансцендентний світ свободи. Ці дві світу так ще й залишалисянесоприкасаемими і чужими одна одній, якби між областями природи й свободи ні перекинувся «міст» - не виявлено була ще одна здатність душі,возвишающаяся над перші й що об'єднує їх – це здатність судження. Ця здатність глибоко пов'язана з здатністю людини, викликаючи почуття задоволення від зустрічі з феноменом доцільності світу – природного і створеного самим людиною. А створена доцільність – то це вже мистецтво. Маючи мудрі слова Канта, можна дійти невтішного висновку, що людина, будучи нездатним, вийти зі свого суб'єктивного світу у мисленні, здатний подолати і злетіти над суб'єктивізмом, завдяки вірі, моральної волі й здібності судження. І тепер, повертаючись до проблеми конфлікту, можна додати, що ведення переговорів, врегулювання суперечок і конфліктним ситуаціям, завжди були до однієї з найскладніших діяльностей, а й дуже шанованих оскільки ця діяльність жадає від людини, із уродженим суб'єктивним свідомістю, виходу вищий рівень свідомості - етичного свідомості. Також що від цього людини визначена висока здатність судження, цієї миті людина, виходячи з моральності, волі творить свій світ, своє розуміння його доцільності, від цього здатний відчувати моральне задоволення. І це здатність душі – називається мистецтвом. Отже, сутність конфлікту найяскравіше відкривається при розгляданні їх у рамках теорії пізнання Канта,т.к. співвіднісши поняття конфлікту до суто суб'єктивного якості людини, а чи не до речовинної реальності, можна побачити і зрозуміти причини появи конфлікту. Реально існуючу ситуацію, як річ у собі, залишається байдужою в суб'єктивної інтерпретації людини. І тільки людини залежить, вважати чи даність конфліктним явищем чи ні. І оскільки категорії нашого розуму,трансцендентальни, тобто. де вони походять від досвіду, не бажаючи формують досвід, то тут слід сказати, що конфлікти – в нас у голові, і переглянувши їх у своєму свідомості, зможемо розпочати творити новий досвід, більш безконфліктне бачення світу і мирному співіснуванню в соціумі.

 

56. Практичний розум і кантівська етика.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання.Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління, який він означає, що людина обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої поведінки для будь-кого.), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Згідно з цим законом людину не можна перетворювати на засіб, річ, яку можна використати. До неї потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості.Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це “категоричний імператив”.Призначення людини він бачив в тому, щоб головною метою зробити встановлення блага на землі, зокрема й вічного миру. Умовами його досягнення він вважав розформування постійного війська всіх держав, укладання міжнародних угод.Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як “свобода”, “безсмертя”, “Бог”, пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.В естетиці він зводить прекрасне до “незацікавленого” задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

 

57.Діалектика становлення Абсолютної ідеї в філософії Г.В.Ф.Гегеля.

У своїй першій найбільш значній роботі «Феноменологія Духу» Гегель намагається вирішити проблему тотожності суб'єкта і об'єкту, мислення і буття на основі обґрунтування тотожності індивідуального і «абсолютного Я». Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта і об'єкту, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з «абсолютним Я», тобто із загальнолюдською свідомістю, духовним світом всього людства. Це можливо лише шляхом поступального розвитку свідомості, в ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, все ті етапи, які пройшло людство впродовж всієї своєї історії., по Гегелю,феноменологія духу — це сходження від абстрактного до конкретного. Кожний подальший ступінь містить в собі всі попередні, перетворюючи їх на новому, вищому рівні.

Перший ступінь — свідомість.Наступний ступінь — самосвідомість. Предмет і свідомість тотожні, свідомість визначає свій предмет, сама себе і тому виступає, перш за все, як практично діюча. Вищим ступенем в розвитку індивідуальності є ступінь «духу.

З кожним з цих ступенів розвитку індивідуальної свідомості співвідносяться певні ступені і форми розвитку людської культури, духовного життя: мораль, наука, право, релігія і ін.

Гегель називав свою філософську систему «абсолютним ідеалізмом». Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є «Абсолютна ідея».

Перше і основне визначення «Абсолютної ідеї», по Гегелю, є розум, мислення. У Гегеля «Абсолютна ідея» є субстанція, яка складає суть і першооснову всіх речей. «Розум є субстанція, а саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність має своє буття, розум є нескінченна потужність, тому, що розум не настільки безсилий, щоб обмежуватися ідеалом і існувати як щось особливе лише поза дійсністю, невідомо де, в головах деяких людей. Розум є нескінченний зміст, вся суть і істина, і він є для себе самого тим предметом, на обробку якого направлена його діяльність, тому, що він не має потреби подібно до кінцевої діяльності в умовах зовнішнього матеріалу: даних засобів, з яких він витягував би зміст і об'єкт своєї діяльності» Таким чином, «Абсолютна ідея» Гегеля є першооснова або субстанція всього того, що існує.Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку «Абсолютної ідеї». Вона існує вічно і містить в прихованому, «згорнутому» вигляді всі можливі визначення природних, суспільних і духовних явищ. В процесі саморозвитку «Абсолютна ідея» проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного — загальних визначень до визначень, збагаченим конкретним змістом.Першим етапом саморозкриття «Абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, по Гегелю, — це науково-теоретичне усвідомлення «Абсолютної ідеї». Через логіку «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від самих загальних — буття, небуття, наявного буття, якості, кількості і т. д., і закінчуючи конкретними, багатообразно визначуваними поняттями — хімізму, біологізму, пізнання і т.д..

Наступний етап саморозвитку — природа — найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому у філософії природи можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідний в процесі розвитку «Абсолютної ідеї», але все таки допоміжний засіб. Першою стадією розвитку людського духу є суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по ступенях: свідомість — самосвідомість — розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що підноситься над окремими людьми і виявляється через їх різні зв'язки і відносини. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі, релігії, мистецтві.

Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства впродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Таким чином, Абсолютний дух — це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в діяльності всіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина всіх діянь і пізнань.

 

 

58Філософія історії Г.В.Ф.Гегеля.Формулюючи основні закони діалектики, Гегель показав діалектику процесу пізнання та довів, що істина є процесом.Ідея діалектичного розвитку значно вплинула на розробку концепції філософії історії. Історія людства, на думку мислителя, це прогрес у пізнанні свободи як «пізнаної необхідності», а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. У цьому полягає сенс історії. Тріумф свободи означає й тріумф розуму. Учений виокремлює три форми розвитку свободи: східну, античну і германську. Гегель, на відміну від Канта, у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індивіди, народи, людство загалом — лише засоби реалізації логіки історії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі людей. Вони не є суб’єктами, творцями історії.Гегель уважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Пруської монархії, після чого історія вже не розвивається в просторі й часі. Відтак, його консервативна метафізична філософська система ввійшла в суперечність з діалектичним методом. Непослідовність діалектики Гегеля полягає в тому, що вона не поширювалася на пояснення сучасного та майбутнього, а була звернена в минуле. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: у логіці — це абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філософії—його власна філософська система

 

59.Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха. Критика релігії як форми відчуження. Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.

З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід’ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська природа» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як універсальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто пристосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.

Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релігії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов’язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відношення людей — колективістськими. Причиною виникнення релігії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.

Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним доповненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.

Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У розумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.

 

 

60Філософія марксизму. Основні принципи, законі та категорії діалектичного матеріалізму.. Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Істор. Матеріалізм(матеріалістичне розуміння історії)_ складник марксизму; теорія розвитку і пізнання суспільства. Основні ідеї, висунуті Марксом, Енгельсом, Леніним виходять з визнання первинності матеріального життя Суспільства-суспільного життя по відношенню до суп. свідомості: з ідеї про те, що люди самі творять свою історію, а спонук. Мотиви їхньої діяльності визначаються матеріальними умовами суп. Виробництва; виділяє вироб. Відношення як економ. Структуру, базис суспільства, визначальну надбудову; розглядає історію як закономірний прир-істор. Процес розвитку і зміни суп-істор. Формацій, в результаті якого затверджується комунізм

 

61.Матеріалістичне розуміння історії в марксизмі. Вчення про суспільно-економічні формації.Вперше у свідомо продуманій, послідовній і системній формі матеріалістичне розуміння історії було розроблене К. Марксом і Ф. Енгельсом. Від різноманітних галузей спеціальних соціальних і гуманітарних наук це вчення відрізняється тим, що досліджує не якийсь елемент, етап чи зріз, а суспільство загалом як системну цілісність. Однак на відміну від загальної соціології та загальної історії,розглядають суспільство як ціле, матеріалістичне розуміння історії спрямоване, передусім, на осягнення суспільства як цілого, в органічній єдності зазначених вимірів. Саме тому в системі матеріалістичного розуміння історії його наріжна категорія — суспільно-економічна формація — означає, з одного боку, суспільство як цілісну і водночас внутрішньо структуровану систему конкретноісторичного характеру, з іншого — як систему динамічну, лабільну. таку, що постійно перебуває в стані не лише структурних, а й темпоральних змін, характеризується історичною повторюваністю, проте не зводиться до неї, уособлюючи єдність повторюваності й неповторності. З'ясування генези, сутності, закономірностей структури розвитку й функціонування суспільства адепти матеріалістичної розуміння історії прагнуть не об'єктно, беручи його як чистий предмет, що має місце в соціології та історії, а у співвіднесенні з суб'єктом — людиною, групою, спільнотою, класами, масами тощо. Розглянуте в цьому ракурсі, матеріалістичне розуміння історії постає як нередукована щодо науки, автономна специфічна галузь осягнення світу історії. Та попри це в контексті класичного, сцієнтично орієнтованого марксизму матеріалістичне розуміння історії тлумачиться саме як наука — про найзагальніші закони і рушійні сили розвитку суспільства, умови та форми їхньої дії в тих чи тих суспільноекономічних формаціях. Ця неузгодженість зумовлює одну з основних суперечностей, що їх містить матеріалістичне розуміння історії в імпліцитній формі й здебільшого не усвідомлюється, однак істотно порушує його цілісність. Інша, не менш серйозна неузгодженість, що виявилася в системі матеріалістичного розуміння історії, зумовлена його претензіями на роль єдино і виключно правильного розуміння історичного процесу. За такого підходу все розмаїття філософськоісторичних напрямів, шкіл і вчень зводиться до переможної боротьби з ідеалістичним тлумаченням історичного процесу, наслідком якої проголошується монополія на істину для матеріалістичного розуміння історії. Проте подібна монополія виявилася непідтвердженою як реаліями соціальноісторичних змін, так і результатами розвитку суспільствознавства, зокрема історичних дисциплін. Матеріалістичне розуміння історії конституювалося, утверджувалося і поширювалося як універсалістське, моністичне й лінійне тлумачення історії людства як єдиного глобального процесу, що вичерпується висхідною лінією з п'яти формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична). Як одне з кількох можливих подібне розуміння — з певними застереженнями, корекціями й обмеженнями — є не менш (але й не більш) прийнятним, ніж кожен з інших уже виокремлених і розбудованих у ході розвитку світової філософської думки підходів. У цьому разі формаційний нігілізм є не менш однобічним і вразливим, ніж формаційний редукціонізм. Однак нині стає дедалі очевиднішим те, що матеріалістичне розуміння історії та заснований на ньому формаційний підхід мають свій, обмежений інтервал застосовуваності. Претендуючи на планетарну всезагальність цього підходу і монопольне його право на істинність, прибічники М. р. і. змушені були обмежувати всесвітньоісторичний процес тільки таким лінійнопоступальним рядом, причому лише із означених п'яти формацій, і штучно підганяти під цю схему все розмаїття історичних подій і явищ. Подібні амбіції виявилися неспроможними — як у діахронічному, так і в синхронічному вимірах. У діахронічному аспекті історія Америки, Африки, Австралії та Азії не вкладається в формаційну лінійнопоступальну схему. Та й історія переважної більшості народів Європи відповідає їй лише частково. Далеко не бездоганним виявилося матеріалістичне розуміння історії і в пропонованому ним структурному аналізі суспільства як цілісної конкретноісторичної системи. Суспільство тут постає як своєрідний соціальний організм, особливості його визначаються передусім характером матеріального виробництва, відносини якого утворюють базис, над яким формуються відповідні політична та юридична надбудови і суспільна свідомість із багатовимірною структурою. Подібне тлумачення багато в чому виявилося продуктивним, однак водночас і вельми обмеженим. Так, перехід від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства порушує поновому питання про роль матеріального і духовного виробництва, про наявність і форми відносин класів, класоподібних об'єднань та різномасштабних соціальних спільнот і груп, про місце і значення держави та інших системних і соціальних інтеграцій і їх співвідношення з життєвим світом людей. У межах індустріального суспільства зорієнтованість дослідників матеріалістичного розуміння історії лише на есенційний аналіз різновидів минулого й сучасного суспільства, з'ясування їх інтегративних характеристик, мережі суто ієрархічних залежностей як між різними типами соціуму, так і в кожному з цих типів неминуче призводить не тільки до творчих здобутків, а й до не завжди виправданих спрощень, уніфікацій, субординацій тощо.

 

62«Філософія життя» Ф.Ніцше: основні ідеї та поняття. “ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.

Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Основна життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)

Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір – “Так говорив Заратустра”).

 

 

63. Перегляд неопозитивістських ідей в постпозитивізмі. У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму. Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів. Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість". По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами. На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Т