Соціологічний напрям: причини виникнення, особливості розвитку, аспекти опису взаємодії мови та суспільства

Жоден довідник не інформує про соціологічний напрям в ук­раїнській лінгвістичній традиції. Відомості про те, що розкриття су­спільної природи мови – одна з ознак українського мовознавства 20–30 рр., зберегли маловідомі джерела.

Чому є підстави стверджувати про напрям і в українській лінг­вістичній традиції?

Тому що дослідники трактували мову як суспільне явище із за­стосуванням синхронних описів мовного матеріалу. Це робили пред­ставники двох лінгвіс­тич­них традицій, у радянській Україні та поза її межами, зокрема Л. Булаховський, М. Грунський, М. Гладкий, О. Ку­рило, О. Синявський, І. Огієнко, В. Сімович та інші, роз­кри­ваючи опозицію «соціальне в мові» – «індивідуальне в мові», виявляючи соціальне у змісті мовних одиниць (на прикладі фонеми та лексеми) чи соціальне в мові з площини марксистської науки (з початком 30-х рр.), поглиблюючи аспекти взаємодії мови та суспільства – ті, що виявили О. Потебня, І. Франко чи М. Драгоманов до формування напряму, а також виокремлюючи нові, заявлені вже у працях пред­ставників соціологічного підходу до мови.

Розкриття суспільної природи мови визначали чинники:

- мовне будівництво в УРСР, скероване на подолання неграмот­ності та зміцнення зв’язку між містом і селом, що спричинило появу соціально замовленої лінгвістичної теорії, зокрема теорії української літературної мови у працях О. Курило, В. Ганцова, М. Сулими, С. Сме­речинського та інших (радянська лінгвістична традиція); активізація діяльності української інтелігенції за межами СРСР, що зумовила появу концепції української літературної мови в бездержавних умо­вах у публікаціях І. Огієнка, В. Сімовича тощо (лінгвістична тра­ди­ція в нерадянському мовознавстві);

- різні з огляду на статусні, вікові, професійні ознаки носіїв форми існування мови в суспільстві, які, як функціональні різно­види, привернули увагу мовознавців;

- вплив соціально скерованого «нового вчення про мову» М. Мар­ра, яке впроваджувалося в дослідження про українську мову, поро­джу­ючи нові офіційні приписи щодо оцінювання взаємодії та соціуму.

Зв’язок мовознавства з іншими науками увиразнено, зокрема – соціо­логією, аналіз суспільної природи мови визнано першоваж­ли­вим завданням досліджень, а вивчення соціальної сутності мови –методологічною вимогою лінгвістики.

Причини виникнення напряму. Від 1917 р. українська мова отримала нову для себе функцію засобу комунікації в су­спіль­стві. Офіційно-державне значення української літературної мови (фор­му­лювання В. Ганцова1), за сучасною термінологією, її офіційний ста­тус, вперше робило вивчення мови соціально замовленим.

Мовне будівництво в УРСР, як «широкий інтерес до україн­ської мови й державна потреба культури тієї мови»2, активізувало мовознавчу працю, вперше сприяючи цілеспрямованому пізнанню мови. Центр мовознавчих досліджень зосередився в Києві. У роботі Всеукраїнської академії наук (створена 1918 р.) провідним став Іс­торико-Філологічний Відділ та його підрозділи: Комісія для скла­дання словника української живої мови, Правописно-термінологічна комісія, Комісія для складання історичного словника української мо­ви (надалі кількість комісій збільшувалася); у 1921 р. створено Інститут української наукової мови, який розробляв наукову термі­нологію та правописні норми3.

Ще один науковий центр, Харків, до 1934 р. столиця респуб­ліки, переборював «історичну інерцію свого положення слобожан­ського міста з панівною в ньому російською мовою та з вищими навчальними закладами, де навіть історично-філологічний факуль­тет університету майже зовсім не мав будь-чого від українського стилю і мови»4. Однак харківські мовознавці відреагували на прак­тичні потреби мовного будівництва і забезпечували середню та ви­щу школу підручниками для вивчення української мови.

У доповіді X з’їздові КП(б)У М. Скрипник окреслив завдання культурного будівництва в Україні: кожний робітник та селянин по­винен отримати належний обсяг знань, щоб брати участь у куль­турній та соціалістичній перебудові суспільства. Такі настанови озна­чали піднесення ролі школи, розвиток «української національної куль­тури з її українською народною мовою», культура поставала на­ціо­нальною щодо форми і пролетарською та соціалістичною щодо змісту5.

У нових політичних умовах українська літературна мова пе­ре­творилася на знаряддя комунікації, яке потрібно терміново вивчити, засіб єднання села з містом і, в такий спосіб, – пролетаризації куль­тури в Україні6. Опанування мовою оголошено державною пробле­мою, що вимагала створення дидактичних праць не тільки для на­вчальних закладів, але й для різних верств та професійних прошарків населення.

Особливості розвитку напряму. На початках вивчення літе­ратурної мови, створення підручникового фонду для навчання нею відбувалося в умовах українізації. Оскільки характеристика мови бу­ла суспільно необхідною, то об’єктом аналізу стали рівні мови, активно привертали увагу питання історії мови, розвивалася лекси­кографія. За короткий період часу дослідники отримали результати в різних ділянках теоретичного і прикладного мовознавства, зокрема у словникарстві (В. Дубровський, О. Ізюмов, О. Курило, Н. Малеча, Є. Тимченко, А. Кримський), фонетиці (В. Ганцов, О. Курило, Є. Тим­ченко), діалектології (П. Гладкий, В. Дем’янчук, А. Кримський), сти­лістиці (О. Синявський, Б. Ткаченко), культурі мови (М. Гладкий, О. Курило), фразеології (М. Гладкий), правописній справі (В. Ган­цов, К. Голоскевич, В. Дем’янчук, А. Кримський, А. Ніковський) та ін.

Мовознавці 20–30-х рр. працювали над лінгводидактичними питаннями: «Єднання науки з практикою було, безперечно, корис­ним: середня школа й різні типи навчання, спорідненого з нею (роб­факівського, службовців і т. д.), діставали уявлення про мову та її природу, ширші, ніж це традиційно робилось, при погляді на на­вчання мови як вивчення в основному її граматики; а вища філо­ло­гічна освіта діставала імпульси для свого оновлення, безпосередньо стикаючись із масовим мовним процесом, як він відбувався в житті школи нових, незастиглих типів»7. У ці роки методичних пошуків вперше укладено граматики української мови для представників на­ціональних меншин (приміром, для болгарського та єврейського на­селення), з’явилися навчальні посібники для навчання мови людей, різних за віком, статусом, професією і національністю.

За подібними діями держави проглядався свідомий вплив на розвиток функцій української мови як засобу комунікації.

Різні за жанром мовознавчі тексти – шкільна чи вишівська граматики, наукова стаття чи монографія – засвідчували формування об’єктивного та нормативного знання про українську літературну мову на етапі її рівнево-елементного аналізу в перших трьох де­сятиліттях XX сторіччя8.

Описи мови поглибили нормативне знання про українську мову за допомогою систематизації елементів внутрішньоярусної організації кожного з мовних рівнів та перших спроб теоретичного обґрунтування норм української літературної мови – усі ці ознаки ілюстрували становлення системно-струк­турної парадигми в мово­знавстві. Оскільки нормативний підхід скеровувався на усунення з літературного вжитку мовних елементів, що були наслідком чужих культурно-мовних нашарувань, зокрема русизмів та полонізмів, то в цьому розумінні окреслені результати нормативного знання ілю­стрували пуристичну тенденцію кодифікації.

Щодо 20–30 рр. минулого сторіччя соціолінгвістичний термін пуризм потрібно прийняти у значенні «позитивний досвід нор­му­ван­ня української літературної мови». Поняття, незважаючи на свої різновиди (крайній і поміркований пуризм), ілюструє виразне праг­нення ствердити самобутність української літературної мови. Хоча досі термін пуризм не має загальноприйнятого значення, як це за­свідчує родо-видове підпорядкування назви: пуризм – це «свідоме очищення мови», «крайній вияв турботи про чистоту літературної мови», «нормативний напрям у літературно-мовній політиці».

Пор.: «Пуристичні тенденції мають на меті свідоме очищення мови від небажаних елементів. Ці тенденції бувають або національного, або со­ціального характеру. Коли яка нація була довший час під культурним впли­вом іншої, то кількість запозичених слів буває дуже велика. В добу націо­нального підняття й відродження, коли наступає емансипація нації від чужих впливів, намагаються очищати мову від чужомовних запозичень»9. Пуризм – «крайній вияв турботи про чистоту літературної мови, культуру мови, орієнтація на встановлення суворих правил дотримання літературних норм, оберігання мови від впливу іншомовних запозичень, очищення її від нелітературних явищ»10. Пуризм – «нормативний напрям у літературно-мовній політиці, скерований на усунення з мови неорганічних іншомовних елементів, головно в лексиці, словотворі й синтаксисі, і заміну їх неологіз­мами чи народномовними конструкціями»11.

Очевидно одне: свідомий вплив на розвиток мови до початку 30-х р. скеровувався на забезпечення її суспільних функцій.

Поштовхом до змін став XVI з’їзд ВКП(б) 1930 р., на якому прозвучали думки про небезпеку великодержавного російського шо­вінізму та націоналізму інших великих націй СРСР. На порядку ден­ному постало національне питання взагалі і про національні мови зокрема. Після перемоги пролетарської революції у світовому масш­табі «національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, котра, звичайно, не буде ні великоруською, ні німецькою, а чимось іншим»12.

Почалося моральне і фізичне знищення суб’єктів свідомого впливу на мову, мовознавців, а також письменників, творців тексто­вої кодифікації української мови (із 240 провідних українських пись­менників загинуло 200 осіб)13. Репресії заторкнули Історично-Філо­логічний Відділ Української академії наук, у якому працювали ук­раїнознавці. Загинули не тільки вчені, а й усі їхні наукові надбання: з бібліотек, з ужитку вилучено словники, книги, усі праці тих, кого назвали «шкідником», «ворогом народу». Репресії вплинули на науковий потенціал досліджень у гуманітарних науках14. За спри­ят­ливих умов долі науковців могли бути іншими, однак усі вони за­знали різною мірою впливу тогочасної політичної системи:

Андрієвська Ольга Трохимівна (1876, Чернігівщина – 11.12.1937, м. Са­ратов, тепер Російська Федерація).

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (24.07.1899, м. Ромни, те­пер Сумська обл. – 9.05.1984, м. Київ).

Білозір Лідія Іванівна (1894, с. Богодухівка, тепер Харківська обл. – 8.02.1935, м. Київ).

Бойків Іван Онуфрійович (1897–?).

Бузук Петро Опанасович (2.07.1891, с. Тернівка, тепер Слобо­дзей­ський р-н, Молдова – 8.12.1937).

Василевський Степан Іванович (1900, с. Хорощинка Бельського по­віту Хелмського воєводства, тепер Республіка Польща – 14.11.1937, м. Київ).

Волошин Євген Костянтинович (1896–?).

Ганцов Всеволод Михайлович (25.11.1892, м. Чернігів – 5.10.1979, там само).

Гарайда Іван Андрійович (30.05.1906, с. Зарічеве, тепер Перечин­сь­кий р-н, Закар­патська обл. – 13.12.1945, м. Ужгород);

Гладкий Микола Дмитрович (1885, м. Борзна, тепер Чернігівська обл. – 1942, м. Красно­ярськ, тепер Російська Федерація).

Гладкий Петро Дмитрович (28.06.1890, м. Батурин, тепер смт Чер­ні­гівської обл. – 2.12.1937, м. Київ).

Голоскевич Григорій Костьович (16.11.1884, с. Супрунківці, тепер Кам’янець-Поділь­ський р-н, Хмельницька обл. – 1935, м. Тобольськ, тепер Російська Федерація).

Грищенко Іван Якович (17.04.1900, с. Бокове, тепер Долинський р-н, Кірово­град­ська обл. – 20.11.1937, м. Київ).

Дем’янчук Василь Климентійович (13.01.1897, с. Надвірна, тепер місто Івано-Фран­ків­ської обл. – 28.11.1938, м. Медвеж’єгорськ, тепер Рес­публіка Карелія, Російська Федерація).

Драй-Хмара Михайло Опанасович (10.10.1889, с. Малі Канівці, тепер Чорнобаївський р-н, Черкаська обл. – 19.01.1939, Колима, тапер Російська Федерація).

Дрінов (Дринов) Дельчо Петрович (18.01.1893, с. Панагюрішті, тепер Республіка Болга­рія – 11.03.1936, м. Київ).

Дубровський Віктор Григорович (1876, м. Фастів, тепер Київська обл. – після 1943 р.).

Іваниця Григорій Микитович (30.01.1892, м. Шостка, тепер Сумська обл. – 24.08.1938, Північно-східний табір, тепер Магаданська обл., Росій­ська Федерація).

Ізюмов Овсій Прокопович (21.06.1899, с. Вершани Олександ­рів­сько­го повіту Херсон­ської губернії – грудень 1937, м. Київ).

Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович (16.10.1895, м. Харків – 27.10.1937).

Каганович Наум Аркадійович (27.12.1903, м. Бердичів, тепер Жито­мирська обл. – 20.01.1938 м. Київ).

Косенко Дмитро Миколайович (1911–?).

Кримський Агатангел Юхимович (3.01.1871, м. Володимир-Волин­сь­кий, тепер Волин­ська обл. – 25.01.1942, Кустанайська тюрма № 7, тепер Респуб­ліка Казахстан).

Курило Олена Борисівна (6.10.1890, м. Слонім, тепер Гродненська обл., Республіка Біло­русь – після жовтня 1946 р.).

Левченко Григорій Андріанович (17.11.1901, с. Новоселиця, тепер Попільнянський р-н, Житомирська обл. – 19.02.1944, м. Київ).

Малеча Нестор Михайлович (27.10.1887, с. Стругівська Буда, тепер Суразький р-н, Брянська обл. – 9.08.1979, м. Уральськ, тепер Республіка Казахстан).

Матвієнко Оникій Матвійович (17.11.1899, с. Кичкирі, тепер Радо­мишльський р-н, Житомирська обл. – 21.11.1938, м. Київ).

Ніковський Андрій Васильович (3.10.1885, с. Малий Буялин, тепер с. Свердлове Комінтернівського р-ну Одеської обл. – 1942, м. Ленінград, Ро­сійська Федерація).

Німчинов Кость Тихонович (10.12.1898, с. Андріївка, тепер смт Ба­лаклійського р-ну Харківської обл. – 15.02.1937, м. Москва).

Синявський Олекса Наумович (23.09.1887, с. Андріївка, тепер Бер­дянський р-н, Запорізька обл. – 24.10.1937, м. Київ).

Смеречинський Сергій Степанович (9.09.1892, Миколаївська обл. – 1954, Бєлгородська обл., Російська Федерація).

Солодкий Никанор Леонтійович (1897, Миколаївська обл. – 31.12.1937, м. Київ).

Станіславський Микола Олексійович (29.08.1892, с. Озеряни, тепер Лохвицький р-н, Полтавська обл. – 23.10.1937, м. Київ).

Сугак Марко Максимович (1906, с. Юзефполь, тепер Первомайський р-н, Миколаїв­ська обл. – 20.11.1937, м. Київ).

Сулима Микола Федорович (28.08.1982, Харківщина – ?).

Тимченко Євген Костянтинович (27.10.1866, м. Полтава – 22.05.1948, м. Київ).

Ткаченко Борис Данилович (25.01.1899, м. Воронеж – 23.12.1937, м. Київ).

Ткаченко Григорій Васильович (1901 – ?)

Трохименко Микола Федорович (19.12.1899, с. Шандра, тепер Миро­нівський р-н, Київська обл. – 3.11.1937, м. Медвеж’єгорськ, тепер Рес­пуб­ліка Карелія, Російська Федерація)15 та ін.

Функціювання мов в Українській РСР підпорядковувалося кур­су на ідеологічну одностайність соціальної бази мовців, на уніфі­ка­цію їхніх світоглядних уподобань на основі здогматизованого марк­сист­ського вчення; будь-яка відмінна від марксизму позиція квалі­фі­кувалася буржуазною і підлягала викоріненню.

Свідомий вплив на мову визначали сформульовані на полі­тич­ному ґрунті завдання боротися з «українським буржуазним націона­лізмом» та з «буржуазним» мовознавством за так зване «нове вчення про мову» акад. М. Марра. Науковці переглядали праці звільнених чи репресованих колег з Інституту української наукової мови і Ко­місій (усю наукову продукцію, створену до 1933 р., «очищували», як за­значено в документах Народного Комісаріату Освіти, від націо­на­ліс­тичних перекручень) або, за тогочасною термінологією, викоріню­ва­ли «шкідництво». Наведемо тематику праць журналу «Мовознавство» в 1934 р.: А. Хвиля «За більшовицьку пильність на фронті творення української радянської культури», «Резолюція комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті на доповідь т. Хвилі «На­ціо­налістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї», «Ре­золюція комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології»; Ст. Василевський «Добити ворога»; П. Го­рецький «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору»; Г. Сабалдир «Проти буржуазного націоналізму і фаль­сифікації»; Л. Рак, Ст. Василевський «Спотворена історія мово­знав­ства» (№ 1); П. Горецький, І. Кириченко «Націоналістичне шкідницт­во в синтаксисі сучасної української літературної мови»; Н. Ліперов­ська «Націоналізм в етимології», Г. Сабалдир «Історія форм в на­ціо­налістичному освітленні» (№ 2) тощо.

Реорганізовано Інститут мовознавства: у 1934 р. почав пра­цю­вати відділ мови і мислення, його програма передбачала новий на­прям досліджень:

«В основу науково-дослідної роботи в галузі мовознавства відділ ста­вить методологію марксизму-ленінізму, детальне вивчення висловлювань Марк­са-Енгельса-Леніна-Сталіна про мову і мислення. Спрямовуючи мо­во­знав­чі дослідження також на якнайбільше використання і застосування на кон­кретному мовному матеріалі досягнень нового вчення про мову акад. М. Я. Мар­ра, відділ ставить своїм завдання вивчення проблем мови і мис­лення в не­розривному зв’язку з історією суспільних форм та форм мате­рі­ального ви­робництва»16.

Так, під упливом маррівської теорії постало питання про кла­со­вість мови, її роль як надбудови над виробничими силами суспільства.

Від 1934 р. мовознавці працювали з новою проблематикою: крім тем, що їх виконували наукові робітники Інституту мовознавства, заплановано нові з урахуванням тематики відділу мови і мислення Інституту мови і мислення Ака­демії наук СРСР, а саме: 1) «Проб­лема класифікації мов у світлі нового вчення про мову» (акад. І. Мєщанінов); 2) «Мова і мислення родового суспільства» (акад. І. Мєщанінов); 3) «Боротьба за історизм в ділянці українського і російського мовознавства» (наук. роб. М. Безкровний), 4) «Питання абревіатур і процес їх створення» (І. Зборовський)17. Журнал виокре­мив нову методологію лінгвістичного аналізу, в основі якого «тільки нове вчення про мову, будоване на основі науки Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна»18.

Так, із початком 30-х рр. свідомий вплив на розвиток мови почав скеровуватися проти її суспільних функцій.

Іншу роботу щодо піднесення суспільної ролі української мо­ви здійснювала редакціяжурналу «Рідна мова» (Варшава, 1933–1939), ілюструючи особливості лінгвістичної традиції, що формувалася за межами радянської України.

«Рідна мова» – український щомісячний науково-популярний журнал, головний редактор і видавець якого Іван Огієнко. Завдання журналу – впро­ваджувати мовознавчі засади розбудови літературної української мови в умовах бездержавності, апелюючи до широкого кола читачів, тому популярний виклад – обов’язкова складова журналу.

Напрями впливу на розвиток української літературної мови в бездержавних умовах розкривала концепція мовної політики І. Огієн­ка: «Збір державних і приватних практик найкращого розвою рідної й літературної мови, потрібних для скорішого духового поступу народу та його культури, зветься рідномовною політи­кою або наукою про рідномовні обов’язки»19. Рідномовну політику потрібно розуміти найважливішою частиною національної політики взагалі20.

У державних умовах свідомий вплив на розвиток мови здійс­нюють закон, церква, преса, школа, установи, театр, кіно, радіо, пись­менники, державні службовці, працівники судів, уся інтелігенція; причому держава дбає і про мову своєї еміграції. Рушійною силою свідомого впливу на розвиток мови в бездержавних умовах була національна свідомість інтелігенції21.

За Огієнком, вплив суспільства на мови почався в історії від­тоді, коли людина стала суспільною істотою, обравши життя у гро­мадах. Узагальнивши досвід розвитку мов у різних державах, уче­ний проголосив своє кредо: аспекти рідномовної політики потрібні для того, щоб здійснювався розвиток літературної мови бездер­жав­ного народу, який прагне до державності.

У цій ідеї – новаторське мислення мовознавця-соціолога: на­цієтворчим було саме трактування мовної політики як науки про рід­номовні обов’язки, яка підтримувала функції української мови на противагу мовній політиці в УРСР і несла віру в перетворення ук­раїнської бездержавної нації на державну.

Свідомий вплив на розвиток мови увібрав погляди, які свого часу розвивали О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко та інші укра­їнські і зарубіжні вчені, описуючи взаємодію мови і нації, мови і школи, мови і літератури, висвітлюючи роль інтелігенції в духов­ному поступі культури. У концепції рідномовної політики свідомий вплив на мову здійснювався у двох напрямах: щодо розвитку загаль­нонаціональної української мови (у тексті йшлося про рідну мову) і щодо формування української літературної мови, єдиної для всієї нації, що проживала на територіях різних держав.

Терміни І. Огієнка, використані для розкриття свідомого впли­ву на розвиток української мови: рідномовна політика, рідномовні обов’язки, рідна мова, виробленість рідної мови, мовне винаро­дов­лення, літературна мова меншини-нації, соборна літературна мова, всенаціональна мова, соборна літературна вимова, місцева мова, лі­тературний наголос, соборний правопис, одність правопису, уста­леність правопису, урядовий правопис, творення літературної мови, сталість писаної форми, чистота літературної мови22.

Розгляд категорії «свідомий вплив на розвиток мови» (термін ПЛШ, що почав функціювати в 1935 р.)23 щодо української мовної дійсності 20–30 рр. минулого сторіччя показав, що її зміст фор­мували політичний компонент (суб’єкт впливу – держава, дію якої ілюстрували процеси русифікації, українізації тощо) та лінгвіс­тич­ний компонент – праці прескриптивного та дескриптивного харак­теру суб’єктів впливу, мовознавців. Лінгвістичний компонент мав різне скерування на функції української мови в суспільстві: орієн­ту­вався на їхнє забезпечення, сприяючи розвиткові теоретичної і прик­ладної характеристики української мови, водночас він був і проти їх­ньої реалізації (як після 1933 р.), про що свідчила зміна те­матики мовознавчих праць. Роль взаємодії політичного та лінгвіс­тичного ком­понентів беззаперечна: у разі одновекторної дії (як у випадку забез­пе­чення функцій української мови) зростав теоретичний та норматив­ний опис української мови, у випадку ж різновекторної дії політичний чинник зупиняв реалізацію лінгвістичного аж до фі­зичного знищення мовознавців як суб’єктів цього впливу. Названі ознаки становлять ідіоетнічний зміст категорії на матеріалі україн­сь­кої мовної дійсності.

Термін свідомий вплив на розвиток мови слід розглядати в одному парадигморяді з такими соціолінгвістичними назвами, як мов­на політика, мовна ситуація, мовне питання, українізація, поло­ні­за­ція, русифікація, чехізація, угорщення, у значенні яких повинна бути сема «вплив на розвиток функцій мови».

Аспекти опису взаємодії мови і суспільства.Мову визнано засобом комунікації між членами соціуму, громади: «Мова задо­вольняє потреби соціяльного життя – вона знаряддя взаємного по­розуміння», яке розкривають інформація, критика, накази, про­хання, запити, погрози, відповіді24.

Соціальна диференціація української мови. Мов­лення інтелі­генції, селян, студентів та школярів засвідчувало соці­альну неоднорідність української мови з огляду на станову, вікову, гендерну, професійну та інші ознаки. Виникла потреба зібрати емпі­ричний матеріал і його описати.

Однією з перших до питання соціальної диференціації мови звернулася О. Курило: в укладеному питальнику для збору етногра­фічного матеріалу вона подала приписи з метою отримання інфор­мації про вплив віку, занять та тогочасних політичних подій на мов­лення жителів сільської місцевості:

«Чи мають у Вашому селі свою спеціяльну, незрозумілу для инших мову діти, молодь, пастухи, ловці (мисливці), лірники, кобзарі, музики, стар­ці, шаповали, шевці, кравці, дротарі, злодії чи иншої якої професії люде? Чи не витворилися нові які таємні мови в звязку з політичними подіями ос­танніх часів (мова повстанців, політичних партій то-що)?»25.

Розвиток української літературної мови і її вивчення всіма прошарками населення мали б стерти соціально диференційоване мовлення, приміром, інтелігента та селянина, яке відрізнялося навіть інтонаційно:

«Відстань чи інтервали поміж найвищим тоном у реченні і тоном найнижчим у мові інтелігентській невелика, але як у окремих народів, так і в окремих осіб неоднакова, – від чверть октави до цілої октави й більше; навпаки, в мові людовій ці інтервали все великі, значно більші від інтер­ва­лів мови інтелігентської. Проф. В. Богородицький експери­мен­тально дослі­джував ці інтервали і твердить, що в мові російській вони доходять до окта­ви, а в мові українській звичайно значно більші»26.

Наголошування слів теж ілюструвало станову належність мов­ця. Наприклад, на території між Сокалем і Бродами (сьогодні це ра­йонні центри Львівської області) в мовленні інтелігента і селянина ок­ремі слова мали різний наголос, зокрема йшлося про назви та­тарин, Батий, заграва, темрява, галява, курява, тятива, була­ва27.

Невербальні засоби маркували не тільки мовлення жінок, чо­ловіків, дітей, представників різної віри28, але й інтелігента та селя­нина, причому «жести сильно розвинені й виразніші в простого на­роду, який ними завжди доповнює свою мову; навпаки, в інтелігента жести спокійніші, зате в нього ясніша міміка»29.

Хоча мовлення інтелігенції різних народів містить спільні ри­си і з цього погляду є міжнародним (оскільки мова обслуговує ка­тегорії цивілізаційного поступу), однак мовлення, водночас, ще й індивідуальне. Українська інтелігенція має свідомо формувати своє мовлення, або, іншими словами, товариську мову – за цим терміном поставало усне літературне мовлення, що характеризує побутову тематику. За спостереженнями В. Сімовича, намітилися неправильні тенденції: «...Кидаючи чомусь народні товариські вислови (не раз цілком непотрібно), ми витворюємо інтеліґентську товариську мову – не на основі своїх мовних законів і не з духом української мови...» («Наша товариська мова», 1934)30.

Інтелігенція використовує різні мови. Наприклад, у Закарпатті свідома частина цього прошарку вживала українську мову як зна­ряддя щоденного спілкування, інша частина послуговувалася угор­ською, а в «публічнім життю – мовою, зближеною до російської, чи українсько-російським штучним жаргоном»31.

Низький стиль мовлення носіїв ілюструвала лайка, вживання якої визначали національна, релігійна, вікова належність мовця. І. Огієнко писав, що найменше лаються народи протестантської куль­тури (данці, шведи, норвежці, англійці), найвиразніші ж лайки ха­рактеризують мовлення східних народів (можливо, «лайку в матір принесли східним слов’янам татари»), він зробив висновок про те, що освічені класи лаються менше, оскільки «культура (правдива) здер­жує людину від лайки»32. Для ідентифікації явища учений вико­ристав відповідники: «соромицька мова», лайлива мова, лайливий стиль. Його носії – представники етично неміцної частини простого народу, яка соціально диференційована, це розбишацька молодь, ро­бітництво, що п’є, маломоральні люди33. Чи не вперше постало питання про місце лайливого мовлення в системі форм загаль­нона­родної української мови. І. Огієнко стверджував: оскільки воно не збагачує її, характеризує незначну частину носіїв, то і словник лайки не повинен потрапляти на сторінки художніх текстів34.

На основі записів мовлення учнів української гімназії ім. М. Шаш­кевича в Перемишлі Є. Грицак зробив висновки про впливи «ву­личної міської мови з вульгарними формами», на зразок шпіляць, мішаць тощо, та «з вульгарними словами, як пухнути, кропити, цин­толити», а також про впливи запозичень з інших мов, зокрема з польської, німецької35.

Студентське мовлення вперше розглянуто в контексті нор­ма­тивне – ненормативне. Систематизувавши правописні, пунктуаційні, лексичні і семантичні помилки, М. Сулима пояснив причини їхньої появи: низька грамот­ність студентства була наслідком поганого знан­ня літератури (української та російської), відсутніх навиків писем­ного користування мовою. Для подо­лання неграмотності студента дослідник пропонував впровадити обов’язкові години української мови на усіх перших курсах факультетів36.

Соціально зумовленим було і мовлення героїв літературних текстів, воно характеризувало правдивого або нестійкого більшо­ви­ка, куркуля, інтелігента, матроса, комсомольця, прихованого пет­люрівця37.

Питання про таємні мови поглибило розуміння соціальної ди­ференціації мовлення. Хто вживає такі мови, яка їх структура, лек­сичний склад, ставлення до рідної мови, як передаються таємні мови – ці та інші питання порушила О. Курило у програмі для збирання етнографічних матеріалів38.

Мова і пореволюційна дійсність. Як уже було ска­за­но в попе­редніх розділах, одним із підтверджень суспільної сутності мови у різних лінгвістичних традиціях були висновки щодо впливу революцій на мови.

Вплив суспільства в моменти революційних змін виявлявся в лексиці та словотворі. Усталення принципів словотвору було важ­ливим завданням українського мовознавства, що не мало достатніх розвідок у цій царині39. Проблему взаємодії мови, війн і революцій активно обговорювали у лінгвіс­тичних традиціях, зокрема А. Мазон, Р. Якобсон, А. Селіщев, С. Карцевський, Г. Винокур та інші науковці. Серед українських авторів над подібними питаннями працю­ва­ли: С. Дложевський («Проблеми т. зв. «скорочених слів» в українській та російській мовах», 1927); М. Станиславський («Сло­ва-скорочення в сучасній українській літературній мові», 1930). У статті «Най­важ­ли­віші словотворчі засоби в українській мові пожовт­невої доби» (1936) Г. Головатий продовжив словотвірну тематику в широкому кон­тексті проблеми змін у мові в момент революційних зрушень. Він розкрив такі аспекти: Жовтнева революція й шляхи лек­сичного роз­витку мови, складені слова і словосполучення (Compo­sita). Автор показав вплив нової радянської дійсності на мову, зок­рема на се­мантику слова, дотримуючись настанов М. Марра про зв’я­зок суспіль­ної формації і значення слова. Порівнявши структуру складних слів пореволюційного часу зі словами, які функціювали до революції, Г. Головатий зробив висновок про розвиток слово­твор­чих засобів післяжовтневого періоду. Насправді ж зібраний матеріал фік­сував змі­ну норм української мови під впливом російської.

Мова і церква. Свого часу питання взаємодії мови і церк­ви розглядав І. Франко, обстоюючи питання єдності літературної мо­ви, її суспільної функції як засобу комунікації в церкві, освіті, урядових закладах та літературі, М. Драгоманов, звернувши увагу на роль рідної та літературної мов у церкві. Оскільки українська мова функціювала у бездержавних умовах (поняття «культура державного народу» і «культура недержавного народу» протиставлялися), І. Огі­єнко вперше сформулював питання про повернення української мо­ви в церковні храми («Мова українська була же мовою церкви», 1921; «Українська мова як мова Богослужбова», 1921), відзначивши важливе значення церкви в розвитку національної свідомості («Хто міцний у рідній мові – той міцний і в батьківській вірі»)40.

Таке розуміння було продовженням підходу О. Потебні до проб­леми «мова і народність». Щоправда, у працях І. Огієнка проблема пристосована до нових умов, вона поглиблювалася завдяки тріаді національна культура, рідна мова, батьківська віра – це ті засади, на яких, як вважав І. Огієнко, тримається кожна народність.

Роль церкви у збереженні та розвитку української мови постає в історії, виявляючи діяльність духовної інтелігенції в літературно-мовному розвитку українців. Учений бачив церкву єдиною твер­ди­нею бездержавного народу (нагадаю, що йшлося про українців за межами радянської України). Головна вимога дослідника стосува­ла­ся обов’язку кожного священика дбати про стан рідної мови вірних, будучи прикладом для них: «священик, що розмовляє з вірними не рідною їм мовою, не будує їх, навіть гірше – стає причиною їх мов­ного винародовлення»41. Так у розкритті суспільної природи мови розвивалася лінія, визначена як мовне відступництво українців від своєї мови: денаціоналізація (О. Потебня), або мовне винародовлення (І. Огієнко).

Мова і школа. О. Потебня, І. Франко, М. Драгоманов та інші, описуючи стан справ із вивченням української мови у школах, обґрунтували потребу шкільного навчання рідною мовою.

Погляди О. Потебні про роль рідної мови в інтелектуальному розвитку дитини мали своє продовження у працях В. Сімовича, який за основу свого підходу брав праці романтиків, починаючи від Грімма, та представників галицького відродження, які спонукали до розвитку культури мови недержавного народу і нації. Однак В. Сі­мович у теоретичних обґрунтуваннях пішов далі, стверджуючи: «емоціональне розуміння ваги мови в житті народу» важливе, але недостатнє; філософський та психологічний підходи теж не мо­жуть вповні розкрити роль мови в інтелектуальному розвитку дити­ни; проб­лему можна описати за допомогою лінгвістичного підходу, що від­штовхується від розуміння суспільної природи мови.

«...Ми мусимо спертися на ті завдання, які приписує мові тільки лінґвістичний підхід, як на неї дивиться мовознавство. А з лінґвістичного боку треба дивитися на мову як на звичайне собі знаряддя для людей порозумітися між собою, як на струмент, що віддає думку людини сло­вами...»42.

Основна думка, яку обґрунтував В. Сімович: час, витрачений на заучування форм чужої мови в ранньому віці, впливає на процес розвитку дітей, який «спиняється, в найліпшому разі виринає повна механізація, така шкідлива для планового розвитку інтелекту»43. Тому в школі з нерідною мовою навчання учень забуває структуру своєї мови, більше того – рідна для нього робиться чужою44. «Чужа, незрозуміла, а то й малозрозуміла мова веде неминуче до повної механізації науки в школі»45 – такої думки В. Сімович дійшов на основі аналізу шкільної освіти недержавних народів різних імперій. Він, як фонолог празького напряму, зробив такий висновок, поєд­навши ідеї структуралізму з гумбольдтіансько-потебнянським підхо­дом до мови як вияву духовності нації.

Мовознавці були одностайні: українська мова як мова освіти, мусить мати літературну форму, єдину для всіх українців:

«...Літературної мови треба добре вчитися, щоб знати її; цим і за­ймається передовсім школа: на цілому світі школа навчає тільки самої літературної мови, а не мови говіркової; час уже й українському народові по всіх своїх школах у Галичині, на Волині, Лемківщині, Буковині, Закар­патті, Америці, Канаді й ін. місцях навчати тільки спільної всеукраїнської літературної мови, а не мови місцевої. Навчання по школах тільки мови місцевої сильно шкодить розвиткові нації»46.

І. Огієнко окреслив взаємозв’язок, досі перспективний для су­часної методики і дидактики – засвоєння мови і рівень комуні­ка­тив­ної компетенції учня залежить від рівня освіти і розвитку вчителя. Один із способів досягнення цієї мети – ввести у школах короткий курс наукового мовознавства, пристосованого до тем навчального плану з української мови (цю ж думку в радянському мовознавстві 20-х рр. обґрунтував Л. Булаховський).

Змінити застарілий погляд на методику навчання рідної мови, створити науку рідної мови як самостійний предмет, який учні вивчали б упродовж усіх років навчання, не дозволяла мала кіль­кість годин з мови в офіційній програмі середньої школи.

Розроблена концепція навчання рідної мови постала як кон­центрична модель: предмети подавалися цілісно для певного рівня слухачів, надалі зміст інформації розширювався47. Перший концентр охоплював три початкові класи в середній школі, тоді учень вивчав правопис, фонетику, морфологію, синтаксис. Засада навчання: «викла­ди мусять бути наукові в своїй істоті, але для дітей приступними в формі»48. Упродовж трьох гімназіальних років (новий концентр) учень вивчав не тільки граматику, але й історію мови, діалектологію, ети­мологію. У четвертому класі гімназії – синтаксис, який потрібно по­давати з морфологією49.

Вивчення української мови в школі пожвавило увагу до ди­дак­тичних питань, одне з них – про потребу / зайвість граматики в школі. Метамова опису питання ілюструвала формування системи української граматичної термінології. Для прикладу, видові назви до гіпероніма граматика: описова, нормативна, теоретична, норма­тивно-практична, антоніми шкільна теоретична граматика – нау­ково-теоретична граматика50.

Мова і жінка. Роль жінки в розвитку культури мови ви­зна­чала її роль матері, яка прищеплює дитині не тільки любов до мо­ви, але й навики нормативного мовлення, – цю думку обґрун­тував В. Сі­мович у статті «Жінка і культура мови» (1934)51. Досвід пле­кання мов державних народів засвідчив, що з дитинства людина форму­ється в річищі мови освічених верств. Тому так важливо, щоб при всіх організаціях «Союзу українок» були «Гуртки пле­кан­ня рідної мови». Жінка-мати, вивчивши мову, зможе заохотити ді­тей, чоловіка до вживання літературної мови в різних комуні­ка­тивних сферах52.

Українська інтелігентна жінка зобов’язана дбати про літе­ра­турну мову53. Рідної мови, яка є символом усієї нації, дитина вчиться від матері: «...В недержавного народу мати – найміцніша твердиня збереження та плекання рідної мови», кожна мати упро­довж перших п’яти років життя дитини мала б виховувати її саме рідною мовою54. До терміна рідна мова вживався відповідник матерня мова, тобто материнська. Усе сказане українськими та зарубіжними авторами про роль жінки І. Огієнко обґрунтував у понятті «рідномовні обо­в’язки української жінки-матері»55.

Мовлення жінки як представниці різних прошарків мало свої ознаки порівняно з мовленням чоловіків. Матеріал пестливих форм слів засвідчив, що гендерні особливості зумовлені соціальними, зок­рема належністю мовця до селянського прошарку чи інтелігенції:

«...Ніжність не знайшла б вияву в здрібнілих формах мови, коли б не та обставина, що в селянській верстві творцем мови є головно жінка, зви­чай­но вже завдяки призначенню й їй тільки питомим фізичним своєрідностям, до ніжностей податливіша за чоловіка. І це саме мусіло вплинути на ха­рактер української мови, надати їй своєрідну ціху, що сильно відрізняє її від тих штучних мов, яких творцями й виховниками була т. зв. інте­лі­гентно-міщанська верства, що донедавна діяла виключно через чоловіків, і де жінка була тільки хатнім додатком»56.

Виокремлено перспективну з погляду майбутньої соціолінг­віс­тики категорію «жіноча форма вислову», зміст якої обґрунтовано на матеріалі дівочої і парубоцької пісні. Висновки узагальнюють відмін­ності мовлення не просто в контексті опозиції «жінка» – «чоловік», але і «селянин» – «інтелігент».

Мова і місто. Мовлення міста – досі ще не розв’язане питання в українській соціолінгвістиці, хоча є традиції, наприклад, болгарська, польська та російська, які приділяють цій проблемі значну увагу. Одним із перших до неї звернувся М. Драгоманов, прогнозуючи майбутню русифікацію українських міст. Звісно, що в 20-ті рр. минулого сторіччя мовлення міського жителя не було об’єк­том самостійного аналізу, однак аспекти проблеми дослідники все ж розглядали. Принагідно (у зв’язку з характеристикою морфо­ло­гіч­них змін у лівобережних південних говорах) у мовленні полтавчан та околиць міста виокремлено ознаку, форми на -ім (о), -іте у 1-й та 2-й особах множини теперішнього часу57.

У мові пересічних львів’ян (термін В. Сімовича) відчутний вплив польської мови у лексиці, граматичних формах, фонетиці. Укра­їн­ські жителі цього міста зробили великий крок у прагненні до єдиних норм загальної української мови, однак ці тенденції помітніші щодо писаної мови (пригадуємо, що той же термін вживав А. Артимович), а не говореної мови, тобто усної форми літературного стандарту. У статті 1934 р. В. Сімович писав про зміни в розумінні культури мо­ви: «Треба об’єктивно зазначити, що в порівнянні з передвоєнними часами культура нашого слова в Галичині сильно зросла, що за­ці­кавлення т. зв. поправністю вислову, форми й т. д. серед нашого гро­мадянства велике»58.

Укладено перший словник мовлення міського жителя, «Слов­ничок Жовківської мови»59, у якому подано, за сучасною тер­мі­но­ло­гією, сленг містечка Галичини; були описи прізвиськ міщан Старого Самбора60.

Характеристиці проблеми «мова міста» сприяло поняття «ву­лична міська мова», яке розкривало ненормативне мовлення шко­ля­рів і містило «вульгарні» форми61.

У контексті культури мови почалося обговорення аспектів мовлення сільського жителя62, його прізвиськ63.

Намітилася тенденція аналізу українсько-російського міського суржика. Так, ознаки мови Донбасу систематизував К. Німчинов64. Суржикізоване мов­лення стало яскравою характеристикою окремих персонажів, зокрема підстар­шинського середовища (твори В. Вин­ниченка), міщанського (М. Старицький), міліцей­ського (О. Корнійчук), люмпенпролетаріату (В. Винниченко, А. Теслен­ко, І. Микитенко, Л. Первомайський, Г. Брасюк)65.

Очевидно, що дослідники двох мовознавчих традицій (у ра­дянській Україні та за її межами) усвідомлювали різні форми існу­вання української мови. Проблема полягала в тому, що теоретичних праць соціологічного напряму було ще небагато, вся увага мово­знавців скерована на вирішення практичних питань нормування мо­ви, зокрема правописних.

Мода в мові. Сьогодні це гасло в лінгвістичній енци­кло­пе­дії означає «наявність у суспільстві, переважно серед окремих кате­горій мовців, у межах якогось часового проміжку певних смаків в уживанні тих чи інших мовних одиниць, творенні мовних моделей, у користуванні певним функціональним різ­новидом мови»66. Взаємо­дію понять розкриває опозиція «прес­тиж­ність мовного елемента» – «непрестижність мовного елемента», яка є результатом зв’язку з іншими соціально-територіальними, професійними чи часовими оз­наками в опозиціях «центр» – «периферія», «місто» – «село», «еліта» – «народ», «нове» – «старе».

Мода в мові – змінна категорія, її зміст формує кожна епоха. Водночас це категорія, яку потрібно розглядати на прикладі різних мовних одиниць – не тільки слів, але й самих мов:

«Коли глянемо у всесвітню історію, побачимо, що не тільки слова зміняються, зміняються й стають модними навіть цілі мови. Напр., за часів Христа була модна мова грецька. Розуміли її в Римі, знали в Єрусалимі. Не­забаром латина витиснула мову грецьку, – великий Рим заніс свою мову до найдальших закутин знаного тоді світа, й хоча впали престоли цезарів, ла­тина панує й досі в деяких школах, монастирях і вченому світі. Від Лю­до­вика XVI, цебто з XVII століття модною мовою стала французька»67.

Мова та еміграція. Свого часу І. Франко одним із перших розглянув проблему духовного життя українців за межами етнічних територій: уже тоді в Сполучених Штатах та Канаді проживало 300 тис. вихідців з українських земель68.

Питання «українська мова еміграції» стало об’єктом аналізу на сторінках журналу «Рідна мова». На період 1934 р. в Америці було 1,5 млн українців. Частина з них (робітники і селяни) почала забу­ва­ти мову, витворюючи українсько-англійський жаргон. Процес вина­родовлення (термін на позначення асиміляції) вплинув на втрату функцій української мови не тільки як засобу комунікації в сім’ї та між мовцями, але і в українській періодиці. Редакція «Рідної мови» трактувала асиміляційні процеси як національну катастрофу. З ме­тою її призупинення журнал розробив заходи: підносилася роль матерів, які повинні навчати рідної мови своїх дітей, «Гуртків пле­кання рідної мови», редакторів видань (до них висунуто вимогу пи­сати не говірками, а всеукраїнською мовою), посилювалася роль ду­хівництва та національного виховання69.

Постало питання про ознаки мовлення української інте­лі­ген­ції, фермерів, робітників, міщан у Канаді з огляду на гендерний чин­ник (поділ носіїв на фермерів і фермерок, міщан і міщанок) та ві­ковий (виокремлення груп носіїв, «дорослі» і «діти»). Виявлено впливи англійської мови на українську мову. Вперше до широкого загалу доносилися зразки української мови у формі записів розмовного мовлення представників згаданих соціальних груп.

Звернувшись до теми мовлення українців в еміграції, журнал продовжив розгляд теми, започаткованої свого часу у працях Я. Го­ловацького, О. Потебні, М. Драгоманова про асиміляційні процеси в мовленні українців. Відповідник занечищення мови позначав вплив англійської мови на українську70. Про українську мову різних про­шарків населення за межами України писали: О. Івах «Зразки українсько-англійського жаргону в Канаді», Ф. Луців «Україн­ська мова в Америці»71.

Підсумуємо. Суспільні функції української мови привернули увагу до її наукового пізнання в умовах українізації, коли свідомий влив на розвиток мови був зорієнтований на посилення ролі мови в радянській державі. Надалі той же політичний чинник зумовив інший напрям суспільного впливу на розвиток мови – з метою згортання її функцій у суспільстві. Джерельна база дозволила ви­окремити аспекти взаємодії мови і соціуму: соціальна диференціація мови, мова і церква, мова і школа, мова і жінка, мовлення міста, мода в мові, мова та еміграція.

Отже, соціологічний напрям в українському мовознавстві мав свої причини виникнення та особливості розвитку, свій набір пи­тань, який обговорювали представники двох традицій: радянського мовознавства та українські дослідники за його межами.

4.2. Суспільна природа мови: теоретичний, прикладний, ідеологічний виміри

Теоретичні узагальнення про соціальну сутність мови вперше з’явилися в нарисі Л. Булаховського «Походження та розвиток мо­ви» (1925). Відмінності між мовою людини та тварини, фізичні влас­тивості людини, які посприяли виникненню мови, теорії походження мови, звукова мова, первісна мова, еволюція мови – це ознаки, які обґрунтовували «мову як явище соціальне»72.

Дослідник використав ідеї європейських мовознавців, зокрема А. Мейє, Ш. Баллі, М. Бреаля, О. Єсперсена, Г. Пауля, В. Вундта, Л. Леві-Бруля та інших, та апелював, в основному, до результатів порівняльно-історичного аналізу на матеріалі різних мов, хоча в текс­ті відчутний вплив сучасних авторові віянь – про мову як над­будовну категорію, про революційні зміни в мові, які йшли з праць М. Марра.

Суспільну природу мови переконливо ілюстрував зміст по­няття «літературна мова»: вона наслідок інтегральних тенденцій у соціумі, має ознаки консерватизму, виникає на ґрунті найвпливо­ві­ших говірок, про формування літературної мови свідчить мовна практика, у ній може відбуватися свідоме реформування мовних норм73.

У статті «Соціальна природа мови» в обґрунтуванні сутності мови постала складна взаємодія психологічного та соціального ас­пектів, «індивідуального» – «соціального» у змісті цього поняття, відома з творів О. Потебні, І. Бодуена де Куртене та Ф. де Соссюра:

«Мова – то засіб, що за його допомогою людина дає знати за те, що вона думає, чого хоче, що почуває, і коли мова не завжди є знаряддя досить тонке для того, щоб точно передавати наші душевні рухи, то в усякому разі вона завжди стремить бути за нього. А це робить з мови, оскільки люд­ську психіку визначає соціяльне оточення, ті різноманітні умови, що в них людину ставить її пол, її професія, і под., досить виразний відбиток пси­хіч­них реакцій індивідуальної свідомости на впливи різних групових свідо­мостей»74.

Суспільну природу мови ілюструють тенденції до мовної ди­ференціації та інтеграції, дія соціальних чинників, що сприяють удоско­наленню мови, соціальна зумовленість стилю, зв’язок індиві­дуальної та колективної творчостей, наслідки мовної естетики75. На­віть естетична дія «чисто-гарного (милозвучного)» визначала прийнят­тя тих чи тих мовних ознак з огляду на взаємодію мови і соціуму: «Ми надаємо перевагу тому, що соціяльно подобається, тобто по­добається тому, що характе­ри­зує впливові соціяльні групи»76. (Щодо праць 50-х рр., у яких на­скрізною ідеєю проходила соціальна сутність мови, можна сказати, що в них учений розвинув погляди, висловлені в публікаціях 20-х рр.)

Протиставлення «соціальне» – «індивідуальне» розглянуто у зв’язку з поняттями «язик» і «мова» (сучасні відповідники – мова і мовлення). Врахувавши ідеї Соссюра, О. Фінкель писав: якщо ми відмежовуємо язик (la langue) від мови (la parole), то ми відок­ремлюємо соціальне та індивідуальне. Язик поставав як закінчена система знаків думки, він не був діяльністю мовлянина (сучасний відповідник – мовець), а був продуктом, який індивід сприймав па­сивно; мова ж поставала як індивідуальний акт волі та розуму, оскільки мовлянин використовує закони язика. Функція язика, що випливає з цього, – бути засобом висловлення думки, засобом піз­нання. Естетичні явища язика теж «скеровані на виконання комуні­кативних функцій»77.

Розгляд опозиції поглибила праця М. Гладкого «Мова сучас­но­го українського письменства» (1930). У ній протиставлення мови і мовлен­ня теж позначали терміни язик (сучасний відповідник – мова) та мова (сучасний відповідник – мовлення):

«Лінґвістика відрізняє язик і мову. Ми теж не зможемо обійтися без того, щоб не розмежовувати цих понять, бодай у цьому розділі.

Язик є явище соціяльне – це усталена мовна система, обмежена своїми нормами, своїми традиціями, засвоєними й узвичаєними в певному соціяльному оточенні; це продукт громадської діяльности людського су­спільства, добуток соціяльних відносин.

Мова є явище індивідуальне – це, як ми бачили попереду, вияв люд­ської здатности за допомогою знаків укладати в певній системі свої уявлен­ня й висловлювати таким чином свою думку. У цьому процесі кожний ін­дивід зокрема й безперервно впливає на язик, кожне покоління змінює його, коли не в словах, то в способах уживати їх.

Тим то мова, як явище індивідуальне, часом відхиляється від узви­чаєних язикових традицій, приймає на себе елементи індивідуальної твор­чости й порушує усталену норму.

З цього приводу ми маємо право дивитися на язик, що являє свого роду норму, як на тезу, а на мову, з її порушенням цієї норми, з її ін­ди­відуальним творчим елементом, – як на антитезу.

Життя всякого язика може й виявляється переважно в цьому вічному творенні й порушенні язикової норми, у цій одвічній боротьбі соціяльного й індивідуального в людській мові, у цій безугавній синтезі, своєрідній язиковій діялектиці, що на тлі її й можна, на нашу думку, вирізнити й яскраво відтінити всі прикметні ознаки й питомі особливості даної язикової системи й індивідуальної мови в їх сучасному розрізі»78.

Несподівано знаходимо ту ж думку, що і в праці В. Волоши­нова «Марксизм і філософія мови» (1929), хоча покликання від­сут­нє: соціальне в мові має знаковий характер. Можливо, це було реа­лізацією семіотичного характеру соціального в Соссюра:

«Отже, соціяльне в мові – це умовний знак, зверхня форма, що її має знайоме нам уживане слово, відомий цілому великому гуртові людей запас слів, звичне сполучення окремих слів у реченні, фразеологічний зворот, ві­домий усім вислів, навіть приказка, приповістка, прислів’я, а кінець кінцем ціла система правил, у культурних народів, усвідомлена й зафіксована, що за допомогою їх язик на протязі тисячоліть стає самостійною силою в гро­мадському житті людства. Індивідуальне – це насамперед творчість, свідоме чи й не свідоме відхилення від усталеної норми, хоч би й у певних рамках язикових законів, приміром: ориґінальне застосування приростків і нарост­ків до певних, властивих язиковій системі, кореневих основ, утворення но­вого слова, хоч би й згідно з правилами словотвору даного язика, деяка зміна в звичайній синтаксичній будові речення, проказана бажанням пись­менника відтінити яскравіше свою думку, новий вислів, як ориґінальна композиція з старих мовних елементів, нова метафора, гіпербола, тавтоло­гія, як новий поетичний образ, як вияв творчої фантазії в художній мові письменника»79.

Як й інші мовознавці, М. Гладкий показав, що соціальне вияв­ляється в лексиці найтиповіше:

«Матеріял поточної лексики певне найбільше підлягає всіляким впли­вам і своєї соціяльної доби, і сусідніх язикових індивідуальностей, але він є тільки потік, що тече в певних берегах язикових синтаксичних норм, може, таких же тривалих і довговічних, як річища великих водяних мас, що змі­нюються тільки на протязі великих геологічних періодів»80.

Опозиція «письмова / писана мова» – «усна мова» погли­би­ла розкриття суспільної сутності мови як засобу комунікації. Увагу привертало питання про роль писемної мови в лінгвістиці:

«...Поза межами мовознавства є письмова мова (графіка), бо письмо це ще не мова, а система зорових знаків, перекладена зі знаків акустичних, що вимагає для зрозуміння нового перекладання на звукові знаки. Проте мовознавство не може цілком відмовитися від розгляду проблем письмової мови, в останній час помічається навіть особливе зацікавлення графікою в науковій літературі. Річ у тім, що в людини письменної письмова мова може існувати цілком незалежно майже від звукової, бо, окрім асоціа­тив­но­го зв’язку між звуками слова та його значінням, може утворитися безпо­середній зв’язок між графічними знаками й значіннями... Мовознавство не може цілком нехтувати письмової мови, хоч методологічних міркувань без­посереднім об’єктом своїх дослідів її не робить»81.

У теорії літературної мови вчених Празької лінгвістичної шко­ли питання про відмінності між писемною мовою та мовою говірок було центральним, причому проблему вперше у кількох статтях по­яснив український мовознавець А. Артимович, член ПЛШ. Після йо­го смерті над проблемою працював Й. Вахек, теж представник цієї школи, творець теорії писемної мови, який згадував: «Заслугою по­кійного українського лінгвіста проф. А. Артимовича є те, що в своїх дослідженнях він показав, як письмо кожної так званої літературної мови формує особливу автономну систему, частково незалежну від власної усної мови»82. В українському мовознавстві цей факт ще й досі маловідомий, гасло «писемна мова» не містить згадки про роль А. Артимовича в розкритті цього питання.

А. Артимович, знаючи працю Ф. де Сосюра «Курс загальної лінгвістики» (покликався на видання 1922 р.), у статті «Писана мо­ва» дискутував зі швейцарським мовознавцем щодо опозиції «мова» – «мовлення»:

«Де Соссюр відрізняє «la langue» (мова) і «la parole» (говірка). А про­те в розвинутих культурних мовах, з довгою історією та традицією, треба мати на увазі ще окрему, писану мову та її студіювати»83.

Теорія літературної мови і теорія фонології (творцями яких бу­ли вчені Празької лінгвістичної школи) дозволили А. Артимовичу в характеристиці писемної мови знайти новий підхід. Науковець показав, що писана мова може впливати на зміну вимови, що письмо має консервативний та автономний характер (цих ознак Соссюр не доводив). А. Артимович залишив новаторські зауваження про соці­альне підґрунтя вимови окремих звуків, у яких проглядалися ідеї майбутнього відгалуження соціолінгвістики, соціофонетики:

«...В українській мові маємо фонольоґічну опозицію між «і», що м’ягчить попередній приголосний, та «і», що його не зм’якшує, н. пр. ніс (носа) та нїс (несла), тік (току), тїк (текти), гарні – синї – перед війною в наукових виданнях цілої України й у Галичині взагалі було на такі «і» два знаки (і, ї). Тепер пишеться скрізь і з одною точкою, й наслідок цього такий, що м’ягчення попереднього приголосного перед «і» з деяких діялєк­тів усе дальш і дальш поширюється. З другого боку, незазначування м’яко­го с, ц, з перед губними в таких випадках, як: світ (= śvit), цвях (= ćvah), звір (= źvir) – зазначувано до 1910 р. – доводить до того, що деякі галицькі інтелігенти вимовляють уже ці слова з твердим с, ц, з. Або ще один приклад. В українській мові немає м’яких фонем п, б, в, м (пять говорять: pjat´). Тим то офіціяльний правопис Радянської України каже писати пять із апострофом (п’ят´), щоб поросійщена інтелігенція та міське населення не читало з-російська м’якого «п» (пять = p’at´)»84.

У контексті теорії літературної мови А. Артимович вперше роз­крив співвідношення усної і писемної мови, після його смерті Й. Ва­хек розмежував норми писемної мови та усної як дві особливі сис­теми, що виконують комплементарні функції (функція усної мови – безпосередня реакція, письма – нетривалої реакції). Особливість кожної з систем, у якій реалізується мовне значення, визначена акустичною чи оптичною субстанціями. Природа цих субстанцій звужує можливості систем: якщо відсутні первинні засоби для пе­ре­дачі змісту, то виробляються вторинні. Так, щоб передати інто­на­ційні значення, усна мова використовує первинні для цієї системи засоби вираження – мелодику, інтенсивність, паузи, тембр, однак ці ж мовні значення система писемної мови передає вторинними вер­бальними засобами.

Сьогодні проблема писемної та усної мови розв’язується з огляду на панівні в мовознавстві наукові концепції, а також гіпотези, теорії, які виникають у філософії, семіології, психології. Саме вони пояснюють питання про співвідношення мови і мислення, про зв’я­зок між мовною формою, тобто планом вираження, та матерією, яку вона позначає. Будь-яка мова в часі виникнення має свою усну фор­му, письмо ж з’явилося на певному етапі розвитку суспільства. Зву­кова мова – стихійне утворення, письмо виникає як код для запису усних повідомлень. Звукова мова розвивається природним шляхом, зміни усного мовлення відображаються на письмі, письмо створю­ється штучно, воно конвенційне (відомі приклади переходу з одного шрифту на інший, відомі реформи письма) тощо.

Соціальне у змісті мовних одиниць.Рівень лінгвістичної аб­стракції дозволив виокремити соціальне і як вияв впливів суспіль­ства на мову, і як сутнісні компоненти у змісті мовних одиниць, на­приклад, фонеми чи слова.

Фонему як соціальне явище вперше обґрунтував О. Синявський:

«Навіть коли є можливість спостерігати й вивчати мову тільки од­ним-однієї людини, то й тоді ні на одну мить не слід забувати, що мова на­самперед соціяльне явище і фонема – найважніша соціяльна категорія для фонетичного опису»85.

«Фонема – це не просто звук людської мови, що їх у кожній мові безліч, а такий звук, краще сказати – звуковий тип, звукова одиниця, міні­мальний урізок звукового процесу, що здатний вносити диференціацію в значіння слів, а таких звукових елементів завсіди обмежена кількість. Фо­нема ще не значіння, але елемент, що звичайно разом з іншими елемен­та­ми-фонемами творить символ значення – найперше слова. Із цього ясно, що фонема, як така, явище соціяльно-психологічне й національне: як би фі­зіологічно й акустично якийсь звук не був близький до другого звука в тій самій мові, як би тяжко не було його відрізнити від другого чужинцеві, такий звук буде фонема, коли він здатний у тій мові сам собою вносити диференціяцію в значіння»86.

Для систематизації фонем української літературної мови тео­ретичним підґрунтям послужили ідеї Л. Щерби.

У статті «До поняття «фонема» О. Курило розпочала диску­сію, в якій заторкнула і соціальну природу фонеми. Будучи добре теоретично обізнана, дослідниця розкрила ідею соціального у змісті по­няття «фонема» від часу розрізнення у досліджен­нях Бодуена де Кур­те­не мови як соціальної функції і мови як акустично-фізіологічної ді­яльності87. Як наслідок, сформулювано визначення фонеми, що відо­бра­жало її соціальну природу: це «найкоротший соціяльно вирізню­ва­ний відтинок мови, звукового типу, що існує в колективній сві­до­мості членів певної мовної групи і що здатний диферувати значення слів»88. Склад українських фонем пов’язаний з орфоепічними норма­ми укра­їнської літературної мови: чужі та українські фонеми можна розме­жувати, якщо усталиться в українській літературній мові вимова за­позичених слів, «тоді й можна буде знати, чи є потреба фонематично розрізняти в чужих словах м’які й тверді, довгі і короткі консонанти, що їх українська фонологічна система не розрізняє, а то й навіть зов­сім не знає»89.

Соціальний аспект семантики слова ілюструвала внутрішня фор­ма, або «етимологічне розуміння слова», вона могла «дати нам вка­зівки щодо того, з якого кола уявлень та понять вийшло слово, до якого культурно-історичного моменту воно стосується і яку фазу в історичному розвитку окремих осіб чи цілого суспільства воно собою характеризує»90. Тобто семантична структура вбирала соці­ально зумовлені семи (можливо, це вже був відгомін ідей Марра). Зміну значення слова можна зрозуміти, якщо підходити до нього комлексно, включаючи соціальний компонент як наслідок зовніш­нього впливу, тобто «з’ясування умов, що завдяки їм нове значення на­буває загального розповсюдження»91.

Один з аспектів – суспільна природа власної назви. Досі на ма­теріалі української мови це питання ще не розкрито: немає розуміння, за допомогою яких ознак виявляється корелятивна співвіднесеність між соціумом та власним ім’ям, на прикладі яких онімів існує ця спів­віднесеність, хоча дедалі частіше дослідники звертаються до цієї теми92.

На проблему вперше вказала О. Курило у «Програмі для зби­ання етнографічних матеріалів» (1923), у якій був розділ із припи­сами щодо збирання прізвиськ, прізвищ сільських жителів з ураху­ванням віку, статі, сімейного статусу, освіти, місця проживання. Дослідниця навіть сформулювала одне із завдань – описати дитячі прізвиська93. Розгляд перспективного в майбутньому питання, онім як соціолінгвістична категорія, хоч і був підпорядкований етно­гра­фії, однак принципи збору матеріалу не втратили актуальності для сучасної соціолінгвістики, завдання якої – виробити методичні за­са­ди збору польового матеріалу для його опису в категоріях цієї науки.

Суспільну природу власної назви усвідомлювали як мово­знав­чу проблему ще в кількох публікаціях. Приміром, паспортна система довго сприяла впливу держави на власне ім’я, тому з’явилася вимога повернути всім українським прізвищам українську форму, втрачену під впливом «поліцейських участкових писарчуків, і знову попе­ре­творювати всяких Авсєєнків, Ковалєнкових, Бєльченкових на Овсі­єнків, Коваленків, Більченків»94.

Соціальну природу антропоніма розкривали публікації жур­на­лу «Рідна мова», як, для прикладу, стаття Є. Грицака «Особові імена учнів Перемиської української гімназії»95. Матеріалом для аналізу послужили 509 імен учнів, вихідців із різних територій Галичини і навіть Волині. Враховано суспільний прошарок, до якого належала сім’я. Соціальне підґрунтя власного імені поставало крізь призму важливих для сучасної соціолінгвістики зв’язків: мова міста – мова села, мова певної соціальної групи.

Інші напрями аналізу – поділ імен на селянські та шляхетські з огляду на станову належність носія імені96, прізвища в діахронії з урахуванням соціального статусу власника97. Зроблено висновок про прізвища сільських жителів: звичай мати постійні прізвища новий, прийшов із Польщі кінця XVIII ст., до того часу було досить імені та прізвиська (тогочасний відповідник – прозивка, глузлива назва), при­чина цього явища в суспільному, панщинному статусі селянина, який не мав жодних прав98.

Соціальний статус власного імені виявлявся в синхронії та діа­хронії. Так, чоловічий іменник українця поставав змінною катего­рі­єю, оскільки окремі назви непопулярні (батьки «стараються давати своїм дітям «панські ймення»99. Водночас цей же чоловічий іменник фор­мувався історично, що підтверджували перші писемні пам’ятки, як Остромирове Євангеліє100.

Сьогодні проблема соціальної сутності власного імені чекає на узагальнення у словниках та монографічних дослідженнях.

Соціальне в мові з контексту марксистсько-ленінського мо­вознавства.Є докази, що боротьба між марристами і немарристами, якою керував Марр, сягнула свого апогею в 1929–1933 рр.101 Від­лун­ня цієї боротьби у питанні соціальної природи мови розкриває стат­тя Н. Кагановича «Соціальне забарвлення слів» (1930), написана на ґрунті марксистсько-ленінської методології, яка, на думку автора, уже сформувалася в СРСР на противагу порівняльно-історичному мо­вознавству, носієві буржуазно-ідеалістичного вчення.

Думки про соціальну сутність слова виникли в ході дискусії про розуміння природи естетичного явища. Не прийнявши тези про соціальну невизначеність його природи, Н. Каганович запропонував своє пояснення в контексті стилістики:

«...Аналізуючи стилістичні явища, треба вважати на такі моменти, як ідейне на­становлення твору, конструктивна система даної мови, час і, го­ловне, мовно-естетичні смаки даного соціяльного оточення»102; «стилітика, естетичне слово­вживання ні в якому р