Соціальне в мові у підручниках та навчальних програмах.

1. У підручнику «Основи мовознавства» (1928) І. Завадов­сь­кий інформував про мову як продукт соціального існування і най­важливіший чинник суспільного життя. На мову можна свідомо впливати, тому автор описує національні і соціальні причини втру­чання у розвиток мови. Функції мови як соціального явища, зокрема її інтелектуальний та емоційний аспекти, науковець розкрив з огляду на європейську традицію трактування суспільних функцій мови, які свого часу на початку сторіччя розглядав А. Мейє. Вплив суспіль­ства на мову викликав зміни в лексиці: є втрата одних і поява нових слів. І. Завадовський не міг не використати таких популярних тоді думок про соціальну революцію і мову. Підручник доносив ідею зв’язку мовознавства і соціології, розвиваючи суспільну природу мо­ви в термінах літературна мова, народна мова, койне, мови світо­во­го значення, письмова мова, жаргон, піджин-інгліш, пуризм, культиво­вані мови тощо. Студенти ознайомлювалися з поглядами європей­сь­ких мовознавців. Лінгвістична свідомість майбутніх викладачів укра­їнської мови формувалася на науковому ґрунті без ідеологічного компонента.

2. «Підвищений курс української мови» (за ред. Л. Булахов­сь­кого) був посібником для педвишів (1931), у колективі авторів – І. Троян, К. Німчинов, О. Патокова, Л. Булаховський, З. Небожівна, М. Перегінець. Підручник описував фонетичний, лексичний та гра­матичний рівні мови. Зміст уже першого розділу ілюстрував увагу до соціальної сутності мови:

«Слово – витвір суспільний, його породило суспільне життя, поза су­спільством слова не існує і воно найсильніша суспільна зброя... Слово – найбільший організатор і водночас найбільший деструктор суспільного життя. Ось чому культура слова, плекання його чистоти і виразності не ви­гадка лінгвіста, а нагальна потреба кожного розвиненого суспільства»114.

Суспільну роль лексики й фразеології відображав зміст понять «літературна норма», «літературна мова», виявлено зв’язки між мо­вою і соціальною належністю носія, залежність лексики від со­ці­ально-економічних змін. Студенти пізнавали соціальну, вікову та професійну диференціацію лексики, виконуючи завдання, як-от:

«1. Читаючи газети, твори сучасних письменників, спробуйте напи­сати слова, зв’язані з радянським побутом. 2. Випишіть із «Голоти» (В. Вин­ниченко) слова, характеристичні для наймитського соціяльного прошарку. 3. Складіть список слів, характеристичних для школярів, рибалок, мислив­ців чи взагалі людей якогось вузького фаху, що з ними вам доводилося зітикатися»115.

Соціальний стан героїв впливав на мову творів художньої літератури. Добрим прикладом служила мова творів В. Винниченка, який, «як великий митець, часто-густо мовою характеризує соціяль­ний стан своїх героїв»116.

Окреслено відмінності в мові, визначені соціальним статусом. Запозичені слова визнано ознакою мовлення інтелігенції.

3. Посібник А. Машкіна «Методика рідної мови. Нариси» (1930) призначався для педвишів та книгозбірень установ масової проф­ос­віти з метою вивчення мови на етапі після повного курсу семилітки.

Суспільну природу мови розкривали розділи:

«Соціологія шкільного курсу з мови й літератури». Підпункти: «Шко­ла на межі трьох епох: феодальної, буржуазної і пролетарської диктатури. Соціяльна динаміка шкільної дисципліни – «рідна мова». «Рідна мова» в шкільній практиці за громадянської війни й після переходу до мирного со­ціалістичного будівництва».

Одне із завдань вчителя – впроваджувати соціологічний ана­ліз: після громадянської війни пролетаріат перебудовував школу, у ній передбачено знання – суспільствознавства, мови та літератури. Зав­дання літератури – виховати соціально грамотну людину. Тому вчи­тель сприяє виробленню в учнів навичок соціального аналізу, а не просто формального знання літературних фактів117. Оскільки літе­ра­тура постає надбудовою до певної соціальної бази, у шкільному курсі потрібно вивчати літературний стиль цієї бази, зокрема сти­льові ознаки мовлення різних соціальних груп: «...Курс розгорта­ється в напрямку вивчення літературних стилів таких соціальних груп: феодальної аристократії, середньомаєткового дворянства (фрон­да), міської, дворянської інтелігенції, та інтелігенції буржуазно-де­мократичної»118.

Основна думка нарисів – мова як засіб комунікації, що «є зна­ряддям соціяльного єднання»119. Школа мусить перебудувати свою роботу, не обмежувати учня знаннями, приміром, з синтаксису, а сприяти успішному використанню мовних жанрів (цікава деталь: термін сучасної комунікативної лінгвістики функціонує в дидактич­ному тексті 1930 р.).

«Громадському розвиткові підлітка сприяє й інший курс, що від­ок­ремився від штучного комплексу, – мова. Завдання цього курсу також є яскраво вираженого громад­ського характеру, він культивує головні мовні акти: вміння складати план, тези, конспекти, доповідь, кореспонденцію до газети, статтю, критичну замітку. Усі ці мовні жанри щільно пов’язані з граматично-орфографічними вправами»120.

Щоб учень зумів реагувати на вимоги соціуму, вчитель пови­нен навчати стилю на матеріалі мови газетного тексту, соціальна природа якого очевидна:

«...Зіставлення того, як висвітлено той самий факт у різних газетах, дасть змогу дуже легко викрити соціяльну природу періодичної преси. Озна­йомившись із соціяльною природою, учень має обізнатися з типом газет на різного споживача, до того ж тут треба не тільки вказати, але й довести уч­ням, як до споживача різні газети неоднаково розміщають свій матеріал і по­дають його читачеві. Треба, отже, досягти того, щоб школяр засвоїв собі таку думку – споживач є соціяльний замовник того або іншого органу, зу­мов­лює в значній мірі і конструкцію поодиноких статтів, і, звичайно, мову»121.

Те, що соціологічний метод поступово ставав основним, під­тверджують підрубрики до розділу «Питання граматико-стиліс­тич­ної методології у школі профосу»:

«Потреба методологічного знання граматики. Психологічна школа По­тебні та Овсяніко-Куликівського. Формальна граматика Фортунатова-Буд­де. Неоґраматисти – Богородицький. Синтакса словосполучень – Петер­со­на. Аналіза цих методологічних концепцій з погляду дидактичного. Матеріял до синтаксо-стилістичних праць: мова художня й мова практична. Критерій вибору матеріалу – соціологічний.Мова сучасної освіченої людини – ос­новна база для культури мови школяра. Роля в цій культурі літературно-художньої та газетно-публіцистичної мови»122.

Вирішуючи методичне питання про те, які твори викорис­то­ву­вати для тренувальних стилістичних вправ – чи літературні тексти, чи газетні, А. Машкін саме в газетному тексті бачив соціальні ком­поненти значення слова (дослівно, «соціяльний бік слова»), тому що мова – «соціяльно важлива», «соціяльно виразна» і має «соціяльні пе­редумови»:

«...Мовний процес – є процес соціяльний, – слова відповідним чином сполучаються з думкою, а думка – із словами. І от, коли рекомендують звер­нутись до клясиків, соціяльна природа яких для нас досить історична, тоді цілком забувають про соціяльний бік слова. Нині культура інша, в ужитку є ціла низка зовсім нових понять, – таких понять не одно, не два, а цілі десятки і сотні. Тепер жанри нашої мови зовсім не ті, що були за минулих часів і за цілком інших обставин. Природно звернутися до нашої мови, соціяльно важливої, соціяльно виразної, що має під собою певні соціо­ло­гічні передумови. І от ці передумови в нашій культурній революції повинні одвернути нас від художньої мови минулого, бо вона в нас не досить ви­разна, синтаксично її важко сконструювати, а лексика її неповноцінна»123.

Уся праця вчителя має скеровуватися на формування стиліс­тичних навичок учня, які сприяли б знанню нових актів, у тексті дослівно: «мова йде про виховання технічних способів для найпо­ширеніших тепер мовних актів...»124. У зв’язку з цим у школі проф­освіти потрібен «елементарний курс техніки мови»125.

Очевидно, що методичні праці ставали ідеологічно заангажо­ваними: тому і суспільну природу мови потрібно обґрунтувати через розкриття успіхів соціалістичного будівництва і культурної рево­лю­ції. З часом ідеологічний компонент дидактичних праць употужнився.

4. У програмі «Методика викладання української мови та пись­менства в школах професійної освіти» (1926) був пункт про основні методи вивчення української мови: крім історично-генетичного (роз­кривав еволюцію мови), порівняльно-генетичного, формально-норма­тивного (в основі ідея норми), був і соціологічний метод. Суспільну скерованість ілюстрував зміст методів. Деякі пункти програми:

«6. Основні методи вивчення української мови (продовження). Еле­ментарні методи: метод історично-генетичний. Головний принцип цього методу – принцип генезиса, роз­вит­ку, еволюційности. Філософська база цього принципу. Закон кавзальности (причинового звязку). Соціологичні корені цієї теорії за кордоном і в Росії. Зростуючий національний підйом, як вплив доби торговельного капіталізму. Ідеологія пануючої нації, як прик­лад класової ідеології. Національний гніт і шовінізм, як попутники цієї доби. Грім (Німеч­чина), Буслаєв, Срезневський (Росія, Україна). Різні види цього методу».

«8. Основні методи вивчення української мови (продовження). Со­ціологичний метод. Виробничий принцип. Розслоєння та об’єднання різних соціяльних та виробничих груп суспільства. Мова як технічний засіб або знаряддя в виробництві. Місто і село. Мова міста і села. Чому вони не­однакові. Лексичне збагачення. Значіння неологізмів в соціяльній та еконо­мічній структурі сучасного суспільства. Термін «техника мови»126.

Щоб упровадити соціологічний метод на уроках української мови, вчителеві рекомендовано літературу:

«Винокур. Культура языка. Вайнштейн. Мышление и речь. (Под зна­менем марксизма. 1924, кн. 2–3). Искусство и литература в марксистском освещении. (Столпнер и Юшкевич). Т. ІІ. 72–107)»127.

Програма з української мови орієнтувала вчителя на суспіль­ний зміст дидактичного матеріалу та російськомовну науково-ме­то­дичну літературу.

5. Пояснювальна записка до програм з української мови за­свідчує, що зв’язок питань з мови та літератури і тем курсу су­спільствознавства в методиці викладання мови – вимога часу, тому учитель і поєднував комплекс соціальних тем із добором літератур­ного матеріалу128. Л. Булаховський, маючи досвід викладання в гім­назії, писав: «...цілком по силі учням старшого концентру семилітки досить серйозне опрацювання таких тямок, як фонетичний закон, граматична аналогія, праязик, споріднені мови, запозичене слово, соціяльна природа мови»129. Чи була це тільки думка, навіяна ба­жанням посилити шкільний курс мови фактажем лінгвістичної теорії (до речі, цю вимогу до методики викладання мови на сторінках «Рідної мови» обстоював І. Огієнко), чи це ще й реакція вченого на по­літичні запити часу – сказати важко. Можливо, дія обидвох чин­ників.

Розглянуті публікації дозволяють зробити висновки, що соці­альну природу мови обґрунтовано в теоретичному (А. Артимович, Л. Булаховський, М. Гладкий, М. Грунський, О. Курило, О. Синяв­сь­кий), при­кладному (І. Велигорський, І. Завадовський, А. Машкін, Є. Грицак) та ідеоло­гічному (Н. Каганович) аспектах; що соціоло­гіч­ний метод як один із методів вивчення української мови запро­по­новано в програмах з української мови 1926 р. (О. Грузинський), у пояснювальній записці до програм (Л. Булаховський).

4.3. Соціальна сутність літературної мови

Теорія української літературної мови
в радянському мово­знавстві

Нові функції української мови в суспільстві, тобто її новий соціальний статус вимагав від мовознавців зосередити увагу на фор­муванні єдиних норм літературної мови. Вони мали б прийти в місто і село, до кожного соціального та професійного прошарку. Щоправ­да, сам соціум знав мову погано. Тому важливо, щоб до поширення знань мови та до створення українськомовного середовища долу­чи­лися представники освіченої верстви: «Письменник, поет, журна­ліст, учитель, професор, перекладач, етнограф, редактор, автор підруч­ника – ось від кого слід вимагати доброї мови літературної, а від них навчаться помалу й усі інші», – писав А. Ні­ков­сь­кий130. По­дібна ситуація була і за межами радянської України. У 1933 р. жур­нал «Рідна мова» стверджував: «Усі – від професора, вчителя се­редньої й нижчої школи до письменника, журналіста, ре­дак­тора, ви­давця, громадського діяча, священика, адвоката, банківця й просто батька й матері. Всі мусять учитися доброї української мови»131.

Шляхи розвитку української літературної мови стали об’єктом суспільного обговорення. Так, у листопаді 1925 р. відбулася диску­сія за участю В. Ганцова, А. Ніковського, М. Гладкого, А. Кримсь­кого, у якій, крім мово­знав­ців, брали участь і літературознавці та письменники. В. Ганцов, як основний доповідач, порівнявши роз­ви­ток української та російської літературних мов, відзначив відсут­ність нормативних форм української мови. А. Ніковський у витво­рен­ні єдиної літературної мови підкреслив роль середовища, провівши паралелі з розвитком французької літературної мови. Учасники дис­кусії вказали на потребу дерусифікації українських міст.

Говорили і про роль мовознавця у процесі нормування. В. Ган­цов окреслив функції філологів: вони дають поради, визначають шляхи, якими йде розвиток мовних форм, регламентують творення нових слів за законами мови. А. Кримський заперечив проти втис­кан­ня мови в рамки певних законів, бо це, на його думку, передчасно: мова ще не настільки зміцніла, їй потрібно живитися діалектними ознаками, з яких вона черпає своє багатство132.

Під час обговорення тенденцій у мові літератури виникло пи­тання про оцінку запозичень, звучали різні (аж до протилежних) думки, від – «це засмічування» до «це європеїзація мови»133, які в майбутньому розведуть мовознавців у різні групи прихильників нор­мування, у дусі етногра­фічного чи європеїзаторського підходів.

Підсумовуючи вивчення української мови за 1917–1927 рр. акад. А. Кримський відзначив основні організаційні та наукові до­сягнення, які, з погляду сьогодення, свідчать про інтелектуальний подвиг мовознавців: українську мову вперше вивчали науково-до­слідні філологічні кафедри, самостійний Історично-Філологічний Від­діл з багатьма філологічними комісіями, який видавав «Записки Іс­торично-Філологічного Відділу», Інститут української мови134.

Науковці відреагували на запити часу. Публікації засвідчили появу теоретиків української літературної мови (використано цей термін), які часто не підтримували або підтримували ті чи ті норми, розкривали особливості практичного вжитку мови135. Л. Булахов­сь­кий виявив роль перших теоретиків болгарської літературної мови (уживав цей термін), які створювали загальнонародну мовну норму із говіркового матеріалу на початку XIX ст.136 Отже, мовознавча гро­мадськість усвідомлювала шляхи розвитку літературної мови, і в науці почала формуватися теорія літературної мови, в основі якої був пошук «духу мови», не якогось містичного явища, а конкретної сутності – синтаксично-фразеологічних (другий компонент позначав лексику та фразеологію), морфологічних, словотвірних, стилістич­них норм, відповідних народній основі мови. (Так термін Й. Г. Гердера наповнювався змістом на ґрунті науки про українську мову.)

Наукових граматик, стилістики української мови ще не було, то­му над виробленням єдиних для суспільства норм працювали інсти­туції Всеукраїнської академії наук. Наприклад, завдання Секції граматики: вивчати мовні факти, що забезпечували комунікацію українською літературною мовою, аналізувати матеріал літератур­них текстів (від часів І. Котляревського і досі) та усне мовлення, характеризувати ознаки тих мовних явищ, які є в сучасній україн­сь­кій літературній мові. Така цілеспрямована праця сприяла формуван­ню культури української літературної мови.

Безперечно, увага до ознак літературного стандарту виникла ще до появи спеціально нормалізаторських праць 20-х рр. XX ст., то­му правильніше думати, що теорію української літературної мови започаткували дискусії, зініційовані творчою інтелігенцією обох те­риторій, Наддніпрянської та Наддністрянської, на межі століть.

Ще одне підтвердження теоретичної бази нормалізаторської ро­боти, яка розпочалася в радянській Україні, полягало в тому, що обґрунтування ознак літературної мови здійснювалося науковими методами. Дескриптивні описи часто виникали як відповідь на питан­ня вибору потрібної форми чи форм. Щоб виокремити потрібні форми для сучасного вжитку, автори апелювали до порівняльно-історичного методу: як І. Шаровольський, обґрунтову­ючи синтетичні форми май­бутнього часу на -му137, Л. Булаховський, описуючи наголошування прикметників138, чи К. Німчинов, поясню­ючи правопис українського прислівника «ледви / і»139.

Вироблення єдиних норм стало основною теоретичною проб­лемою, а тому й об’єктом широкого обговорення. Найчастіше при­вертали увагу право­писні норми, орієнтовані на прийняття усім со­ціумом140.

Опозицію «народна мова» – «літературна мова» потрактовано як засіб систематизації матеріалу та його обґрунтування, що ілюст­рували назви публікацій:

- Йогансен М. Г. Фонетичні етюди. (Замітки з нагоди фоне­ти­ки м. Шишак на Полтавщині в зв’язку з літературною вимовою) // Наукові записки Харківської науково-дослідчої катедри мовознав­ства / За ред. проф. П. Г. Ріттера та проф. Л. А. Булаховського. – Х., 1927. – С. 5–55 (принагідно зазначимо, що автор спостерігав ще й за фонетичними особливостями дитячої мови);

- Веселовська З. М. Мова Г. Хв. Квітки-Основ’яненка. (Синтак­са українських оповідань Г. Квітки в зв’язку з наступним розвитком літературної мови) // Там само. – С. 93–109 (авторка виокремила дві групи синтаксичних ознак – загальноукраїнські та діалектні, звер­нувши увагу на важливе з погляду сучасної соціолінгвістики явище вияву психологічних засад двомовності).

З’явилася думка про завдання праць з історії української лі­те­ратурної мови розглядати явища в діахронії, але у зв’язку з питан­нями сучасної всеукраїнської літературної мови141. Наприклад, М. Су­лима, проаналізувавши речення з присудком на -но, -то в мові творів Лесі Українки (його вибірка становила 198 прикладів на 2000 сторінках тексту творів), дійшов висновку, що частовживані в усно­му мовленні інтелігентів форми є контамінацією українського без­підметового ре­чення з присудком на -но, -то та російських зворотів, тому мовляни часто вживають під впливом російських норм «калічні контамінаційні звороти», як-от: «було вироблено статут, буде за­сно­вано спілку»142.

Нові посібники для практичного вивчення мови стали об’єк­том рецензій мовознавців – так досягався критерій науковості шкіль­них видань, які впроваджували норми, відповідні тенденціям розвит­ку народної мови143 та ін.

У європейському мовознавстві 30-х рр. творцями теорії коди­фікації були вчені Празької лінгвістичної школи. Цікаво, що в мово­знавчих працях українські науковці теж вживали термін кодифі­ку­вати. Наведемо приклад із проекту правопису 1926 р., створеного правописною Комісією у складі О. Шумського, П. Солодуба, А. Крим­ського, О. Синявського: «О. Синявський зводив матеріал Комісії, ко­дифікував його, укладаючи в один суцільний порадник»144. Були і терміни стабілізація, стабілізувати, як у статті М. Гладкого «Стабі­лізація української мови» (1927)145.

О. Курило, В. Ганцов, О. Синявський, С. Смеречинський, Є. Тим­ченко, Л. Булаховський, М. Сулима та інші, як науковці з філоло­гічною освітою, фор­мували теорію норми на матеріалі української літературної мови, враховуючи досвід нормування в європейських народів, власну традицію текстової кодифікації на різних етапах розвитку літератури, застосовуючи наукову методику аналізу – по­рівняльно-історичний, описовий, зіставний та інші методи, вдаючись до розгляду явищ у діахронії та синхронії, враховуючи фіксацію норм у працях академічних установ з метою рекомендації відповідної одиниці (лексичної, морфологічної, синтаксичної, стилістичної та ін.) до вжитку.

Окремий аспект теорії літературної мови – створення укра­їн­ської наукової термінології з різних галузей знань. Цілеспрямо­ва­ною роботою керували відділи Інституту української наукової мови Української академії наук. Справа «збирання, наукового розроблен­ня та усталення української наукової термінології та номенклатури» організаційно продумана: для нагромадження матеріалу виходили ін­струкції про збір і карткування потрібних відповідників, які вживали українці на різних територіях (так забезпечувався принцип відповід­ності терміна духові народної мови), і вже з цього матеріалу здійс­нювався відбір термінів і назв, що були «справді українські та від­повідали науковим вимогам»146.

Проблема терміна стала актуальною з уваги на його суспільну значущість: формування наукового стилю української літературної мо­ви вимагало укладання термінологічних словників, наукових праць і шкільних підручників. Ідея «українськості» терміна досягалася опи­туванням відповідних респондентів: це були, переважно, люди різ­них професій (хлібороби, гончарі, слюсарі, ковалі, теслярі, ткалі, рибалки, стрільці, машиністи), які зберегли чисту мову. Інструкції допомагали виявити загальновживані назви, показати їхнє вживання в реченнях, виявити граматичні форми; водночас вони містили інфор­мацію про особливості добору термінів фізики, хімії, математики, метеорології, астрономії, ботаніки, зоології, медицини, геології, гео­графії і навіть антропології147.

Погляди Олени Курило(1890–?).Український мовознавець, пе­да­гог, редак­тор, публіцист. Освіту здобувала у Варшавському універ­ситеті, її вчителями були Є. Карський, Є. Тимченко, А. Яцимір­ський148. Від 1930 р. дослідниця працювала в Інституті мовознавства Всеукраїнської академії наук заступником директора, головою від­ділу сучасної (живої) української мови; вивчала теми: «З методології лінгвістичних дослідів», «Оцінка поширеної літератури з граматики у світлі досягнень матеріалістичної лінгвістики», «Українська літе­ратурна мова пожовтневої доби» (до 1933 р.).

О. Курило займалася питаннями нормалізації української літе­ратурної мови, зокрема в стилістиці та термінології (на думку О. Ше­вельова, ці проблеми визначали перший етап її 14-річної наукової діяльності). Праці О. Курило, присвячені питанням культури україн­ської літературної мови, виходили в «Записках Історико-Філологіч­ного Відділу ВУАН», «Збірнику Історико-Філологічного Відділу ВУАН», «Збірнику секції граматики української мови ВУАН», «Збірнику комісії для дослідження історії української мови ВУАН».

Олена Курило – автор «Початкової граматики української мо­ви» (1918, ч. 1–2), укладач термінологічних словників: «Російсько-українського словничка медичної термінології», «Словника україн­ської фізичної термінології (Проект)»149 (1918); «Словника хіміч­ної термінології (Проект)» (1923), редактор «Словника української бота­нічної номенклатури» (1927). «Початкову граматику української мо­ви» О. Курило упродовж 1918–1926 рр. видано 11 разів (!). На­клад 9-го видання – 150 000 примірників. Маємо приклад справді потуж­ного свідомого впливу лінгвістичної свідомості мовознавця на роз­виток норм української літературної мови, оскільки мільйони укра­їнських школярів використовували цей практичний довідник.

Проблеми норм дослідниця розглянула у відомій праці «Уваги до сучасної української літературної мови», перше видання якої було 1923 р., друге – 1924 р.; третє – 1925 р., четверте – 1942 р., п’яте – 1960 р. (у роботі використовуємо: Курило О. Ува­ги до сучас­ної української літературної мови. Вид. 3-тє // Збірник Істо­рично-Філологічного Відділу. – К., 1925. – № 8. – 246 с.)

О. Курило окреслила роль держави та школи у нормуванні української мови. Розбудову літературного стандарту гальмували «психологія російської мови», «спосіб російського думання» мовців-інтелігентів.

Вплив романтичного народництва відчутний в апеляції до духу мови, засвідчуючи зв’язок з О. Потебнею та Є. Тимченком. З одного боку, О. Курило продовжила те, що було «скритою пружи­ною всієї діяльності Потебні – його українство», з іншого – етно­гра­фічний підхід у запровадженні норм Є. Тимченка, її безпосереднього вчителя.

Дослідниця показала роль запозичень, зокрема з російської мови, вплив якої найнебезпечніший у наслідуванні тенденцій розвит­ку цієї мови, тому такою важливою була діяльність кодифікатора у формуванні норм літературної мови. Мовна культура інтелігенції виявляла зв’язок із нормами чужої мови, причину О. Курило бачила у російськомовній освіті:

«А що психологія мови, спосіб думати в наддніпрянської української інтелігенції через історичні обставини виросли на російській літературній мові, то стилістичні, синтаксичні та фразеологічні особливості російської літературної мови – не кажу вже за запозичений у великій мірі лексичний матеріал – перенесено й в українську літературну мову. Зрозуміла річ, що найбільше цього впливу має на собі сучасна українська наукова мова тих авторів, що від недавнього почали по-українському писати»150.

Як й інші мовознавці, О. Курило відштовхується від проти­ставлення «народна мова» – «літературна мова»: одна форма живить другу, інакше, зійшовши з народної основи, літературний стандарт стане штучним утворенням. Для вироблення норм потрібна взаємо­дія двох суспільних сил, інтелігенції та селянства. Ця думка надалі стала перспективною, її розвивали І. Огієнко, М. Гладкий та ін.

На етапі становлення літературного стандарту, коли мова по­требувала стабільних норм, важливо вибрати шлях нормування: вра­хувавши тенденції розвитку народної мови, розвивати мову до від­повідного культурного рівня, який би дозволив їй виконувати усі функції. Авторка знала досвід формування літературних мов інших народів і запропонувала концепцію розбудови української літера­турної мови навколо основної ідеї: у певних культурних умовах, коли розвиток мови відбувається без утисків, народна мова впливає на літературну. Добре знання тогочасної лінгвістичної теорії (за­ува­жи­мо, типове для всіх праць О. Курило) дозволило обґрунтувати дум­ку про народну мову як джерело подальшого розвитку літературної мови.

Як зберегти дух мови, її індивідуальні прикмети? Як навчи­тися думати по-українському і не збиватися на чуже? Відповіді на ці питання прозвучали у приписах:

«Треба уважно читати українських класиків слова, вважати на їх мо­ву, відзначити в ній своє, українське, найбільше синтаксичні та фразео­ло­гічні явища в мові. Так само треба й до етнографічних записів поставитися. Таке свідоме вивчання язикових особливостей витворює певне чуття самої мови, те, що німці називають Sprachgefühl. А те чуття мови стає у великій пригоді тоді, коли думка, ширшаючи, ідучи вглиб, вимагає нових висловів, коли треба знайти зв’язок між конкретним і абстрактим значенням окремих слів і цілих зворотів, словом, коли треба творити мову»151.

Задовго до обґрунтування категорії «лінгвістична свідомість» О. Курило розкрила аспекти впливу мовознавця на нормування.

Погляди Всеволода Ганцова (1892–1979). У 1919–1929 рр. нау­ко­вий співробітник Всеукраїнської академії наук, лексикограф, вивчав питання українського правопису, історії української мови. Будучи діячем українізації і викладачем кафедри української мови Київ­сь­кого університету, а пізніше керівником Комісії складання словника живої української мови, він звертає увагу на формування норм лі­те­ратурного стандарту.

Про його роль кодифікатора лексики української літературної мови свідчить участь у створенні «Російсько-українського словника Української академії наук», вийшли томи І (А-Ж), ІІ (З-Н, 3 ви­пус­ки) і ІІІ (О-П, 2 випуски). Укладачі довідника розширили своє зав­дання і надали словникові ще й характеру синонімічного, а в друго­му та третьому томах – синонімічно-фразеологічного. Матеріал цього довідника відображає боротьбу двох тенденцій у нормалізації українського стандарту, народницької, в основі якої була ідеалізація етнографічно-селянського матеріалу, та інтелігентської, європеїза­торської. На думку Ю. Шевельова, В. Ганцов був носієм другого під­ходу в нормуванні мови152.

Дослідник працював над укладанням правописних норм укра­їнської мови, беручи участь у роботі Харківської правописної комі­сії. Йому належав розділ про написання незмінюваних слів у проекті українського правопису 1926 р.

Як теоретик літературної мови, учений обґрунтував роль таких категорій: «норма», «розвиток літературної мови», «формальна пра­вильність» (сучас­ний відповідник – граматична правильність), «куль­тура українського слова».

Теоретичні питання розвитку літературної мови науковець роз­глянув у статті «Проблеми нашої літературної мови»153, виокре­мив­ши аспекти, які вимагали свого вирішення: норми літературної мо­ви, мовотворчість (у розумінні розбудови мови не тільки в художніх текстах, але і в термінології), розвиток культури українського слова.

В. Ганцов окреслив завдання, що їх мають вирішувати мово­знавці та письменники як кодифікатори літературного стандарту для усього соціуму:

«Подбати про організоване і глибоке пізнання української мови повинні спеціялісти-лінгвісти. Вони повинні зробити це науково-об’єк­тивно, стоячи понад особистими уподобаннями в своїх увагах до сучасної української літературної мови. Наші ж письменники, поети, літератори і всі культурні діячі, що працюють коло слова і творять його, повинні навчитися і подбати про правильність і чистоту своєї мови. Бо ж як можна вимагати правильності і чистоти мови від українізованих урядовців і громадян, коли навіть видатні наші поети і письменники-стилісти порушують і правиль­ність, і чистоту і псують ефекти художнього досягнення непотрібними помил­ками і абсолютно противними духові української мови русизмами»154.

У цьому новаторському твердженні – вимога теоретичного пізнання української мови взагалі, розуміння ролі текстової та лінг­вістичної кодифікації (тобто правописної, граматичної, лексичної) зокрема.

Подібні міркування щодо розбудови літературної мови не випадкові, вони виникли в результаті вивчення історії української та російської літературних мов: 1. Українська мова не зберігає такого виразного зв’язку з літературною традицією XVI–XVIII ст., як росій­ська, про що свідчать спроби свідомого вживання «простої мови». 2. У новій українській літературній мові реалізовано принцип на­родності, джерелом служить жива мова; у російській мові початку XIX ст. ще були впливи церковнослов’янської. 3. В українській – ро­мантичне замилування народним мовленням, у російській – «штуч­ність літературної виробленості, що спирається на давніх тради­ці­ях». 4. У російській – усталений правопис з опертям на етимологіч­ний принцип, в українській – відсутність загальноприйнятого правопису, «безконечна плутанина поміж живою українською, часом навіть діа­лектичною вимовою, і орфографічними російськими навичками». 5. Недотримання єдиної норми в українській мові, не вирішене пи­тання норми. 6. У російській літературній мові свідомо усували з лі­тературного вжитку «провінціалізми», тобто місцеві слова, в україн­ській (через непомірний індивідуалізм письменників) вони зберіга­лися; колорит художнього твору від цього вигравав, але літературній нормі це шкодило. 7. Російська літературна мова, як мова верхів та інтелігенції, виросла не з народного джерела, живилася впливами з різних мов – української, польської, німецької, французької; вона пе­режила добу свого творення і стала мовою не тільки художньої літе­ратури, але й урядування, науки, техніки; подібних функцій україн­ська мова не виконувала.

В. Ганцов апелював до психолінгвістичних засад розбудови мо­ви, враховуючи категорію, яку вже розкривала О. Курило, – «чуття» мови: фахівець-філолог повинен мати чуття, бо саме він знаходить па­ралелі з живого мовлення; запропоновані мовознавцем для вжитку слова можуть бути і не з народних уст, можуть не вживатися у слов­никах, однак це ті слова, які «потенційно існують в голові у кожного українця»155.

Метою кодифікаційних приписів В. Ганцова було сформувати літературний стандарт з такими ж ресурсами, як у європейських мо­вах. На рівні лексики, наприклад, це означало прийняття не перекла­ду терміна, а міжнародної назви, яку використовують вироблені мови156.

Формувати ознаки української літературної мови потрібно в кон­тексті культури мови, яку учений називав культура українського слова.

Погляди Миколи Гладкого(1885–1942). Біолог за універси­тет­ською освітою, з 1917 р. досліджував питання лінгвоукраїністики. Автор монографій «Наша газетна мова» (1928), «Мова сучасного ук­раїнського письменства» (1930), статей на стилістичні теми, які він друкував у періодичних виданнях Києва («Життя і революція», 1925–1933; у «Віснику Інституту української наукової мови», 1928–1930), Харкова («Червона преса», 1925–1934; «Червоний шлях», 1923–1936) та ін. М. Гладкий впливав на практику нормування – до його теоретичних поглядів і практичних порад дослухалися і редак­тори, і журналісти, і викладачі мови.

Суспільний вплив преси на носія мови як вияв проблеми «мо­ва преси» потрапляє до предметного поля культури мови, окреслю­ючи «взаємини між друкованим словом і живою народньою мо­вою»157. Оскільки українську мову визнано знаряддям культурного єднання мас, то її нові функції в суспільстві вимагали розбудови літератур­ного стандарту. Як один із перших дослідників, хто порушив пи­тан­ня нормалізації, граматичної та текстової кодифікації, М. Гладкий визначив ознаки загальновживаної (у нього це «повсякденна мова нашого побуту») і літературної мов у площині стилістики:

«Ця відмінність, розуміється, не може бути ні в словниковому мате­ріалі, ні в граматичних формах, ні навіть у синтаксі – суть її в о р г а н і з а­ц і ї, в тих мовних елементах, що організують, цебто в стилістиці»158.

З розуміння сутності літературної мови випливало завдання журналіста – не тільки знати лінгвістичний матеріал чи граматичні форми, але й уміти оцінювати всі варіанти мовних форм і синтак­сич­них структур, щоб вибрати правильні, виявляючи свою стилістичну творчість.

Труднощі нормування посилювали чинники: відсутність до­відників, які формували б єдині граматичні приписи, та відповідного середовища, яке, як правило, все ще перебуває під впливом росій­ської культури. Автор систематизував впливи російської мови на ук­раїнське газетне мовлення: використання російських слів, насліду­вання розмовної мови російської інтелігенції – усе це віддаляло газетне мовлення від народної основи, пропагуючи вживання не­властивих українській мові граматичних форм. Нормативне газетне мовлення зростатиме, тому що саме воно активно впливає на усну мову (на її позначення використано термін говірна мова мас), в умо­вах ліквідації неписьменності ця роль посилюватиметься159.

У статті «Проблема культури українського слова» (1927) М. Глад­кий посилив корелятивний зв’язок між мовою та прошарками соці­уму. Проблема полягала в тому, що роль державної мови виконує українська мова, яку зберегла селянська верства, однак саме держав­на мова повинна стати мовою міської культури, тому важливо, щоб мова стала засобом комунікації інших верств.

У зв’язку з історичними умовами зрусифіковане українське місто (нагадаємо, що М. Драгоманов прогнозував мовну ситуацію в промислових містах України) породило нову мовну проблему: «про­летаріат і трудящі маси міста творять нові слова й терміни за зако­на­ми російської мови, бо з центральної всесоюзної преси й літератури плавом пливуть звороти чужомовної культури»160. У цих складних умовах преса має нести нормативне слово до всього соціуму.

Як і О. Курило, М. Гладкий розумів, що для літературної мови з тривалим розвитком вплив запозичень не страшний і навіть зако­номірний, але в умовах становлення української літературної мови, яка перебуває «у творчому хаосі свого народження, в несприятливих обставинах російської стихії наших міст, нашого громадсько-полі­тичного життя», подібний вплив загрозливий:

«Тут не окремі слова, не деякі терміни, а ціла чужа мовна стихія, силь­но організована, вища своєю культурною традицією, зароджена розгоном історичної інерції й запліднена новим творчим піднесенням, щохвилини вди­рається в глибокі внутрішні процеси нашого мовного життя, іде пробоєм звідусюди, випираючи навіть і те, що вже, здавалося, викристалізувалося в нашій мові»161.

Для підтвердження своїх положень, М. Гладкий розглянув не­нормативні морфологічні ознаки: іменники із суфіксам -щик, прик­метники із суфіксом -очний; відхилення від основ словотвору на народній основі.

Науковець передбачив виникнення майбутнього суржику:

«...Стихійний процес русифікації, відкидаючи нашу лексику, лама­ючи закони нашого словотворення, нехтуючи формальними частинами слова й відтінками наших приростків, може врешті призвести до утворення нового жаргону, однаково далекого та незрозумілого й українським селянським ма­сам, і напівзукраїнізованому міському пролетаріятові»162.

Розкриваючи соціальну базу носіїв літературного стандарту, автор писав не тільки про «напівзукраїнізованого пролетаря», але й про роль «недоукраїнізованого службовця», який виконуватиме де­далі більше функцій у суспільному житті – у цих словах одна з не­багатьох характеристик соціальної бази носіїв.

Дослідник систематизував тенденції-відхилення від норматив­ного розвитку літературної мови під впливом російської: неправиль­не вживання слів, форм і зворотів, невідповідні переклади, зайві сло­ва і речення, частота форм віддієслівних іменників, канцеляризми, пасивні конструкції163.

У статті «Стабілізація української мови» зроблено акцент на нормативні писемні форми наукової мови і стабілі­за­цію синтак­сич­них елементів із площини культури мови. Увага до категорії «ста­білізація» свідчила про поглиблення теорії літера­турної мови ще од­ним узагальненням. Автор визначив суспільну природу мови взагалі і літературної зокрема, хоча в міркування уже вкрадався вплив ідей теорії мови Марра з її обов’язковим компо­нентом класовості мови та з розумінням мови як елемента ідеології:

«Насамперед, з’ясуймо собі, що таке є мова, коли дивитися на неї як на знаряддя соціяльної думки.

З цього погляду мова людська, як і всякий інший елемент ідеології, є безперечно добуток певних продукційних відносин. Отже, кожна суспільна класа до певної міри має свої особливі мовні основи, що в них відби­ва­ють­ся цілком несвідомо класові й продукційні відмінності цієї суспільної гру­пи. Нація, що творить окремий суспільний організм, що має яскраво вияв­лений поділ на класи, звичайно й об’єднується й однією спільною всім на­ціональною мовою, т. зв. літературною або культурною мовою»164.

Зростала роль преси й у вирішенні завдань мовної політики165: нові суспільні функції української мови означали, що вона не для хатнього вжитку, а для державного життя, тобто засіб комунікації в науці, пресі, установах, вищій школі, в економічному житті та війсь­ковій сфері.

У перспективі мало б відбутися розширення соціальної бази літературного стандарту, який обслуговував би не тільки селянську верству, але й міських мовців:

«...Літературної або інакше "культурної мови", зафіксованої в пись­менстві, підпертої практикою повсякденного життя, звязаної органічно з усією складною соціяльною машиною, з усіма верствами нашого суспіль­ства, ми ще не маємо»166.

Якщо В. Ганцов показував роль філологів у нормуванні, то М. Гладкий виокремив дію лінгвістичної свідомості журналіста-прак­тика, котрого він бачив і організатором, і творцем літературної мови. Щоденна праця журналістів як нормалізаторів мови передбачала ува­гу до питань правопису, словотвору, стилістики.

З метою формування культури газетної мови журналіст мав би розвивати власну мовотворчість. Якщо він не працює над викладом, а лише засвоює «механіку газетного жаргону», його мова віддаля­ється від народної основи: «якнайкраще доводять це дописи наших робкорів і сількорів – вони починають писати до газети тільки тоді, коли хоч трохи засвоять наш газетний жаргон, цебто свіжої, коло­ритної народної живої мови ми дарма будемо шукати і в цих до­писах»167 (думку про розвиток мовотворчості учений розвинув у праці «Мова сучасного українського письменства», про це далі).

Причина низького рівня культури газетної мови полягала у відсутньому зв’язку сучасної мовної практики з мовною традицією минулого, очевидним був брак тяглості у питаннях культури мови, тому автори газетних публікацій переймали мовні зразки з росій­ської мови. Вийти з кризового стану могла б допомогти державна підтримка культури газетної мови зокрема та української взагалі, яку повинні були надавати установи Всеукраїнської академії наук168.

Праця М. Гладкого окреслила процеси, що відбувалися в га­зетній мові, систематизувала типові лексичні, морфологічні, синтак­сичні та стилістичні помилки, виявивши їх причини, подала ре­комендації, приписи щодо правиль­них форм. Згадана монографія М. Гладкого в 1920-х рр. вперше аналізувала газетну мову середньо-східної частини України169.

У «Мові сучасного українського письменства» (1930) обсяг і зміст поняття «літературна мова» поглибилися: це категорія надкла­сова, оскільки є «загальнонаціональною мовою», «екстериторі­аль­ним літературним язиком на культурну потребу всіх верств українського громадянства»170. Добра обізнаність з досвідом кодифікації інших мов дала змогу дійти загальних висновків: «Літературна мова кож­ної нації є синонім до поняття «культурного язика» нації, спільного всім освіченим людям, що розмовляють даною мовою»171.

Ознака літературної мови – її норми, які щодо матеріалу ук­раїнської мови треба обґрунтувати. Як один із критеріїв їхнього ви­зна­чення М. Гладкий пропонував фіксацію норм у літературних текстах, наукових виданнях, що формують літературну традицію, у працях ака­демічних установ та лінгвістів. Отже, конкретна мовна форма виокрем­лювалася як нормативна внаслідок дії лінгвістичної свідомості.

М. Гладкий показав, як неусталеність та чужомовні впливи за­важали стабілізації норм. Він розкрив роль суб’єктів кодифікації лі­тературної мови: крім фахового лінгвіста, мав би бути вплив школи, інтелігенції, однак ця роль ще малопомітна:

«Питома вага нашої школи та культурніших верств громадянства по­ки що така не­виразна, що цьому реґуляторові мовного життя ми ще не мо­жемо віддати належної уваги, хоч у нормальних обставинах вони, безпереч­но, повинні мати першорядне значення»172.

Дослідник вважав, що процес свідомої розбудови літературної мови не закінчився. М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Винниченко показали шлях – як за допомогою мовотворчості «закласти на на­родній основі тверді традиції української синтакси і фразеології» з метою формування літературної мови з широкими функціями в су­спільстві173.

Погляди Олекси Синявського(1887–1937). Як автор різножан­ро­вих праць про норми української літературної мови для учнів і вчи­телів середніх шкіл та для самоосвіти: «Вчимося писати (початкова наука письма у школі і вдома)», «Короткий нарис української мови» (1918) – мовознавець обґрунтував взаємодію мовного оточення / мовної атмосфери та мови. Мовне середовище окреслено через ка­нали можливої суспільної комунікації українською літературною мо­вою: «щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плякати, афіші, театр»174.

Особливість пізнання норм літературної мови в тогочасному соціумі полягала в тому, що мовці часто вивчали їх не в шкільному, а в дорослому віці. Тому дослідник писав популярні праці про мову («Зразки простого слова», 1929), розкриваючи нормативне вжи­ван­ня, орієнтуючись на комунікативні засади вивчення мови людей із сільського та робітничого прошарків, розкриваючи особливості «штуч­них слів», створених не за законами української мови, навчаючи правильного перекладу російських словосполучень та способів пере­дачі наукових понять українською мовою. Сьогодні цей довідник можна вважати посібником із практичних питань культури мови для дорослих.

Обов’язковою озна­кою мовця-інтелігента О. Синявський вва­жав літературну мову:

«Для інтелігента розуміти мову – означає бути грамотним бодай на­стільки, наскільки є грамотним кожний щодо російської мови. Уміти пра­вильно усно чи письмово висловлювати свої думки, розуміти мовлення ін­шого – ось той minimum, який визначає кожну інтелігентну людину»175.

Один з аспектів теорії літературної мови – увага до різного ви­ду норм. Наприклад, у статті «Спроба звукової характеристики літе­ратурної української мови» (1929) дослідник розглянув орфоепічні норми, їхні ознаки на різних територіях:

«Повна й усебічна характеристика звуків всеукраїнської літературної мови буде можлива, мабуть, іще не дуже скоро з тієї причини, що мова остаточно не сформувалася, зокрема не канонізований певний вимовний тип, її орфоепія, і на живих носіях літературної мови майже завжди знати прослідки її етнографічної приналежності: на самій тільки вимові. Най­дуж­че помітні такі вимовні відтінки в українців західного походження супроти українців східних...»176.

Висновки про орфоепічні норми зроблено на основі експери­ментального вивчення типової східноукраїнської вимови та спосте­режень над фонетикою літературних творів; учений вперше засто­су­вав статистичний метод дослідження звуків, враховуючи їх поширення, частотність, співвідношення голосних і приголосних.

У 1931 р. вийшла друком праця «Норми української літератур­ної мови», яку О. Синявський присвятив учителям, вважаючи, що місцем, де в усіх народів формувалася літературна мова, була школа. У передмові до другого львівського видання «Норм…» (1941) В. Сі­мович писав, що це був підручник, створений на наукових підставах, який увібрав попередній досвід мовознавця. Лінгвістичний доробок О. Синявського вперше доносили до читача праці А. Грищенка та А. Жовтобрюха177.

Погляди Сергія Смеречинського(1892–1954). Дослідник об­ґрунтовував синтаксичні, лексичні та словотвірні норми на народ­но­мовній основі, як і О. Курило, М. Су­лима, М. Гладкий. Він от­римав освіту у Варшаві і, за словами О. Гор­бача, мав стосунок «до історично поглибленого психологізму в ділянці синтакси східносло­в’янських мов», а тому – до школи О. Потебні178.

Як кодифікатор мови, дослідник бачив своє завдання в тому, щоб «допомогти встановити норми чистої (на народній основі) лі­тературної мови... Мусить же колись бути одна спільна літературна мова і для Харківської Слобожанщини, і для Карпатських гуцулів та Лемків. Я намагався подати все одмітне проти інших слов’янських мов і характеристичне для української народньої мови... щоб і по цей і по той бік кордону була чиста українська мова, не засмічена чужими словами і формами, така чиста, щоб і інтелігент, і пись­мен­ний селянин легко розуміли її. І додам іще – з’єднати весь укра­їнський нарід, де він лише є, в його мові, а також засипати мовну прірву між українським містом і селом»179.

Основна праця С. Смеречинського «Нариси з української син­такси у зв’язку з фразеологією та стилістикою» (1932) разом з ін­шими дослідженнями викликала офіційну критику і звинувачення в націоналізмі180.

Монографію С. Смеречинського в Україні знищили. О. Горбач зумів знайти на Заході два примірники копій для фотопередруку, тому праця доступна сучасному читачеві.

За задумом С. Смеречинського, це не підручник для якогось конкретного типу школи, а радше довідник для студентів лінгвіс­тич­них спеціальностей. Насамперед, автор – знавець мовознавчої теорії: у переліку використаної літе­ратури праці Ф. Міклошича, О. Потебні, Є. Тимченка, О. Шахматова, Ф. Корша, С. Смаль-Стоцького, А. Крим­ського, М. Сулими, П. Житецького, Є. Будде, О. Ку­рило, О. Собо­ловського, О. Синявського, В. Сімовича, М. Гладкого, О. Пєшков­ського, В. Гнатюка, М. Грунського та інших учених, що було свід­ченням неабиякої відваги, бо ж називав і зарубіжних мовознавців, які не сповідували ідеології марксистської науки. С. Смеречинський привертає увагу до практичного слововжитку, насамперед до склад­них питань синтаксичних норм, з метою вироблення одностайного вживання, тому розглядає: «без­під­метові речення з неособовими діє­слівними формами минулого часу на -но, -то та їхні особливості в українській мові», «безпідметові конструкції», «конст­рукції з при­судком на -ся (-ться), та їхні особливості в українській мові», «особ­ливості в згоді дієслова-присудка (коли він в однині, а коли в мно­жині) з підметом та зв’язані з ними стилістично відтінки)» та ін. Приписи щодо норма­тивного вживання тих чи тих конструкцій ви­никали на основі багатого ілюстра­тивного матеріалу, проана­лізо­ва­ного через протиставлення «правильно» – «неправильно».

Крім вибору потрібної нормативної форми, С. Смеречинський показував її стилістичну роль у текстах.

Погляди Миколи Сулими(1892–?). Один із непересічних харків­ських україністів 20-х рр., праці якого ще маловідомі. Учений роз­глядав питання кодифікації з площини культури мови. За його пере­конанням, «державна потреба культури тієї мови» мала б активі­зу­ва­ти роль школи. Її завдання – випускати учнів, носіїв цієї мови, які мо­жуть вільно застосовувати усі стилі, тобто володіти мовою. Школа і курси, мовознавча література, професійні лектори можуть забезпе­чити знання мови, однак основну роль у цьому процесі відіграє граматика української мови.

Соціальну сутність літературної мови забезпечувала низка оз­нак, зокрема її поширеність у суспільстві, наявність норм, стильова розбудова, освіченість носіїв:

«Нормальну якість літературної мови широкого вжитку можна кон­статувати тоді, коли ту літературну мову одностайно – організовано орфо­графічно, фонетично, морфологічно, лексично й синтаксично – репрезентує маса освічених людей. Про один літературний стиль, звичайно, говорити не доводиться, бо тих стилів багато; це справа індивідуальна. А проте й до всіх стилів треба ставити кілька однакових вимог: ясність, зрозумілість, чистота й правильність мови. Перша вимога з погляду культури мови така: гово­рити просто й зрозуміло...»181.

Сутнісні ознаки літературної мови, зокрема вимоги її ясності, чистоти, правильності, зрозумілості – наскрізна ідея кодифікаторів-практиків 20–30 рр. (у 40-х рр. до неї одиноко звертався Л. Була­ховський у праці «Виникнення і розвиток літературних мов»).

За переконанням М. Сулими, одна з проблем розвитку літера­турної мови – недостатня увага до орфоепічних норм, про що свід­чила мала кількість довідників із цього питання (проблема ще довго була невирішена, навіть у 40-х рр. виходили праці Л. Булаховського на цю тему). Увага до української орфоепії була потребою часу, ос­кільки носії мови вимовляли українські слова по-російському або по-польському, не дотримуючись норм навіть у театрі.

М. Сулима сформулював практичне завдання вивчити мову для кожного громадянина, незалежно від станової чи професійної на­лежності, що означало знати єдині норми для функціювання мови в суспільстві (нагадаємо, що В. Ганцов визначив подібне завдання пізнати мову, вкладаючи ширший зміст, формулюючи перед філо­ло­гом вимогу об’єктивно описати мову).

Одна з порад стосувалася мовного зразка, тому дослідник під­креслював роль матеріалу словникових джерел, літера­турних текстів, мовознавчих довідників, критично оцінюючи роль мовного середо­вища, яке не надавало підтримки у процесі оволодіння нормами (подібні міркування висловлював і Л. Булаховський у методичних роз­відках). Не дивно, що М. Сулима апелював до ролі школи у форму­ванні нормативного мовлення учнів:

«Учитель, працюючи в українському селі, найширше може вико­рис­тати селянське оточення. Цеб-то народну мову. За браком такого оточення ми, живучи в місті, використовуємо етнографічні матеріяли. Тільки ж, звичай­но, до мови селян треба ставитися критично. Буває, що з почутої фрази слід використати лише конструкцію, а не лексику (бо вона зрусифікована)»182.

Увага до народної основи літературної мови зумовила розгляд поняття «пуризм у мові». Якщо до нього підійти як до ідеї чи прин­ципу, вільних від будь-яких інших нашарувань чи домислів, то саме пуризм може забезпечити базу для підняття лінгвістичної культури. Так виникало раціональне розуміння пуризму як культури мови (в цьому питанні М. Сулима солідарний з ідеями російського мово­знавця Г. Винокура у праці «Культура языка. Очерки лингвистической технологии» 1925).

Низка статей М. Сулими мала виразно нормативне спряму­ван­ня: «Дещо про культуру української мови» («Молодняк», № 2, 1927, с. 63–73), «Літературна норма в українській синтаксі» (доповідь 19.V.1927, «Бюлетень Харківського Наукового Товариства», № 2, 1927, с. 13–15), «Регулятори й дисонатори української літературної мови» («Життя і Революція», кн. 1, 1927, с. 74–78), «Дещо про нор­мативно-мовну справу (Вимова, наголос, синтакса)» («Радянська осві­та», № 5, 1928, с. 15–19), «Проблема літературної норми в україн­сь­кій мові» («Шлях освіти», № 4, 1928, с. 132–141) та ін. Підсумо­ву­вала його ідеї праця «Українська фраза. Коротенькі начерки» (1928), призначена не для фахівців, а для широкого кола читачів учнівської молоді, які могли за цим довідником удосконалити шкільні знання. «Мої бо начерки – не підручник, а лише додаток до елементарного підручника», – писав М. Сулима в «Передмові».

У доповіді «Письменницька мова» на Першому всеукраїн­сь­ко­му з’їзді пролетарських письменників 25–28 січня 1927 р. мовозна­вець систематизував ознаки української літературної мови порів­ня­но з російською – таке зістав­лення не було чимось новим, праці російських лінгвістів з питань культури мови, зокрема Г. Винокура, В. Виноградова, як і російську мову, українські мовознавці знали. В основі порівняння етапів розвитку мов М. Сулима зробив акцент на соціальну базу творців літературного стандарту обидвох мов.

Описавши відмінності в мові дореволюційних письменників і пореволюційного часу, М. Сулима критикував «закрутисту» мову су­часних йому авторів, вимагаючи дотримуватися критерію народнос­ті у формуванні «масово-народної», «мільйонової» мови, яка забез­печує культурні інтереси мільйонів українських мовлян183.

Як і М. Гладкий, який засвідчив на сторінках української пе­ріодики появу (під впливом російської мови) своєрідного газетного жаргону (стаття «Проблема культури українського слова» 1927), М. Су­лима виступив проти зрусифікованих норм мовлення у текстах су­часних письменників, газетних працівників, зрівнявши в негативних впливах на суспільство і «колишню мовну русифікацію», і «при­щеп­лювання широким масам інтелігентського жаргону журнально-га­зетного»184.

М. Сулима окреслив два принципи нормування: з одного боку, відповідність етнографічним матеріалам, що означало використання «бази нашої літературної мови найширшого вжитку»185, з іншого боку – орієнтацію на функцію української мови як знаряддя міської культури. Сам дослідник зарахував себе до «урбанізаторів», тих, хто витворював сучасний літературний стандарт не тільки для сільсь­ко­го мовця, а для мільйонів споживачів, представників різних профе­сійних груп міста. Тому мова повинна містити пропорції селянських елементів та «урбаністичних», тобто міських186.

Взаємодія цих елементів і визначала авторську концепцію по­будови української літературної мови. Приписи М. Сулими: фоне­тичні та морфологічні норми повинні мати народну основу, як і лек­сика, яку розвивають «урбанізатори» мови, формуючи нові слова й особливо абстрактні назви; урбанізатори привносять у лексику між­народні слова і, насамперед, наукові терміни; потрібно, щоб у літе­ратурній мові було більше слів «урбаністичного» походження; синтак­сичні норми мають народну основу, «урбанізатори» повинні ши­ро­ко використовувати «селянські синтаксичні конструкції», не пору­шуючи їх; потрібно використовувати «фразеологічні трафарети» (фразеологізми) із селянського та міського мовлення187.

Врахувавши особливості розвитку російської та української лі­тературної мов, М. Сулима показав роль письменника як творця за­собів текстової кодифікації. Пригадаємо, що таких поглядів дотри­мувалися й інші кодифікатори літературного стандарту, зокрема О. Курило, В. Ганцов, М. Гладкий.

У питаннях норми М. Сулима виступив як прихильник етно­графічного принципу нормування на основі матеріалів, пісень, ка­зок, приказок, оповідань: «Уперто говорю й говоритиму про вивчення етнографічних матеріалів і нормалізацію української літературної мови саме з погляду тих матеріалів»188.

Новаторське мислення М. Сулими породило нову категорію, поняття «матеріальна база нашої літературної мови найширшого вжитку», термін позначав «тільки народньо-масову стихію, зафіксо­вану, наприклад, в етногра­фічних матеріалах і найяскравіше виявле­ну у творах таких письменників, як Марко Вовчок, Арх. Тесленко, Ганна Барвінок»189. Саме ця база не дозволила б наслідувати росій­ську літературну мову найширшого вжитку.

М. Сулима показав різні соціальні бази обидвох літературних мов: на ста­дії формування і стабілізації російська літературна мова призначалася для ба­га­тих прошарків суспільства, тому вона була незрозуміла народові; українська мова, зазнаючи становлення у по­революційні часи, відразу орієнтується на мов­ців із робітничого і селянського середовищ, отже, її не треба від цього середо­вища від­ривати, а звідси – засмічувати ненародними елементами. Автор роз­гля­нув приклади ненормативних форм: дієприкметників на -чий, вживання прий­менника по (радить уникати або замінювати за), діє­слова, вибачаюсь тощо.

Свого часу О. Горбач у статті «Білі» і темні плями в історії мо­вознавства УРСР 1930-х рр.» писав про народну основу норм укра­їн­ської мови і противагу впливам російської мови як ознаку підходу М. Сулими в питанні формування та розвитку літературного стан­дарту: «...При тогочасних тенденціях самооборони плеканої літера­турної українщини, самооборони перед російськими газетно-поточ­но-мовними зразками, імпортованими мимохіть в українщину, са­мо­обо­рони шляхом орієнтації на мову фольклору (лінія, що її в син­таксі репрезентували Є. Тимченко та в деякій мірі А. Кримсь­кий) М. Су­лима – враз із О. Курило – брав до уваги письменників ХІХ в. (Т. Шевченка, М. Вовчка та ін.)»190. Крім названих мово­знавців, такі самі ідеї сповідували М. Гладкий, О. Синявський, С. Смеречинський.

І все жу настановах М. Сулими щодо нормування помітно ще одну вимогу: крім народної основи, мав бути приплив міжнародних елементів, що означало, як він висловлювався на з’їзді письмен­ників, вплив «урбаністичного» елементу:

«Лексика має в основі так само селянську стихію... Проте в лексиці мають найширшу волю «урбанізатори» мови: вони утворюють (і вже утво­рили) безліч нових слів (наприклад, абстрактних). У межах селянського лексикону не можна вдержатись, дарма що він великий. Але всякий неоло­гізм повинен бути в цілковитій згоді з уже наявними в мові словами... Ур­банізатори мови заводять до літературного вжитку силу міжнародних слів: перш за все це виявляється в науковій термінології. Взагалі в літературній мові було й буде далеко більше слів урбанічного, ніж пейзанічного, селян­ського походження»191.

«Синтакса повинна бути так само в основі селянська. Урбанізатори мають лише розвивати ту синтаксу, ширше використовувати селянські син­таксичні конструкції, а не порушувати їх. Коли, наприклад, по-україн­сь­кому... говориться «дякую ваМ», а інтелігент каже «дякую ваС», то це – не урбанізація, а звичайнісінька русифікація»192.

«...Утворення літературної норми. До наших днів цього питання не вирішили десятки дожовтневих письменницьких поколінь. Ми повинні йо­го вирішити. Це – завдання урбанізаторів. Урбанізація – це не вихідний пункт, а процес культури мови»193.

«Літературна норма – це ознака культурности мови й найвище до­сягнення урбанізаторів»194.

Суспільна природа літературної мови виявляла потребу в єди­ному стандарті для соціуму: «українському народові потрібна спіль­ноговіркова, надговіркова, всенародня літературна мова», писав дослідник у статті «Проблема літературної норми в українській мові»195, яка має одноманітні норми (термін М. Сулими. – Г. М.), поділ мовних фактів на правильні і неправильні, літературно-мовну одностайність. Утворити літературну мову потрібно штучними засо­бами, врахувавши усі діалекти. В основі діяльності мовознавців і вчителів-формування і дотримання єдиної літературної норми. Тому поняття «норма» отримало статус найхарактернішої ознаки літера­турної мови. Розглядаючи норму як категорію культури мови вза­галі, М. Сулима апелював до широкого культурного контексту свого часу, відзначав, що відсутність норм позначилася на носіях: засоби мовознавчої кодифікації (як, для прикладу, шкільні граматики) чи текстової кодифікації (як газетні видання різних територій, особливо антагоністичні київські та харківські) не формулювали однакових правил. Розбіжність правил дезорганізовувала роботу вчителя, впли­вала на учня. Добрим прикладом для виходу служив досвід праці з граматиками російської мови, які однаково трактували норми, вка­зуючи на правильні і неправильні випадки слововживання. Сулима сподівався отримати подібні рекомендації і від підручників укра­їн­ської мови, показуючи, як приписи можуть відштовхувати від мови (порушувалося одне із питань соціолінгвістики – ставлення соціуму до мови).

Допомогти змінити ситуацію в суспільстві могли б практичні заходи: конференції викладачів української мови у культурних цент­рах – Києві, Харкові; журнал, повністю присвячений питанням нор­ми; співпраця мовознавців-теоретиків із вчителями. Свої пропозиції М. Сулима висловив з метою піднесення нової функції української літературної мови як знаряддя української культури.

Ще один спосіб характеристики змісту поняття «норма» – ува­га до літературної традиції, питань правопису, характеристики син­таксичних, лексичних та семантичних норм. Хоча українську літера­турну традицію від кінця XVIII ст. й об’єднав принцип народності, однак у розбудові норм потрібно враховувати протиставлення «діа­лектне–літературне» без хуторянських тенденцій, а через відбір та обов’язкове використання єдиних мовних форм:

«Літературна мова має бути штучним конденсатом, сортувальником і добірником. Вона не може толерантно ставитися до всієї маси рівно­знач­них діялектних фактів. Із тих фактів вона може узаконити лише один кот­рийсь, а решту забракувати. В літературно виробленій мові не може бути такого, щоб дозволялося писати й говорити, як хто хоче, як хто звик»196.

За приписами М. Сулими, у формуванні літературних норм ма­ють бути задіяні всі діалекти. Історичні чинники гальмували станов­лення єдиних норм: розпорошеність національно-культурного жит­тя, недержавний статус української мови, її обмежені функції, відсут­ність досвіду нормування, за винятком Наддністрянщини, що ство­рила локальну «шкільно-літературну мовну традицію», непридатну (через засмічення полонізмами, церковно­слов’янізмами, росіяніз­ма­ми) для всеукраїнського вжитку. У таких умовах М. Сулима перед­бачав: «Недалекий той час, коли всю Україну об’єднає єдиний спо­сіб зв’язку, єдина літературна мова»197. У своїх прогнозах він нага­дував І. Огієнка.

Серед теоретичних приписів виокремлені критерії літератур­ної норми: «якнайширша вживаність і природність котрогось факту в народній мові, зручність котрогось факту з погляду мовного посту­пу (нюансація думки, економія енергії, а не паперу), поширеність і потрібність котрогось «кованого» факту (коли він узгоджений із сис­темою народної мови) в мові письменницькій, науковій, то-що»198.

Обговорюючи різновиди норм, дослідник вказував на потребу більшої уваги мовців до питань літературної вимови і наголосу, подаючи поради не позбавлені логіки і сьогодні: «...Я заперечував би в літературній мові подвійні й потрійні наголоси в тому самому слові... Коли від місця наголосу значення якогось слова не змі­ню­ється, то в тому слові має бути один літературний наголос...»199.

М. Сулима відзначив роль синтаксичних норм, які впливали на стиль, будучи пов’язаними зі словотвором, морфологією, лексикою мови; виокремив гальмівні чинники формування синтаксичних норм: неусталені конструкції, макаронічні варіанти, невдалі переклади.

У поєднанні етнографічного та європеїзаторського принципів нормування М. Сулима бачив перспективи розвитку літературної мо­ви, що була народною за суттю, тобто за своїм «духом», і водночас придатною до відображення людської цивілізації, людського посту­пу, маючи ті ж ресурси, як і розвинені європейські мови.