Метамова опису питань кодифікації та нормалізації літе­ратурної мови.

Слововжиток М. Гладкого: мова як знаряддя соці­ального жит­тя, культурна мова, заборони на українське слово, сис­тема руси­фі­кації, процес творення культурної мови, класова мова, мовна основа пануючого класу, мовна надбудова, мовна традиція, мова передре­во­люційної російської буржуазної інтелігенції, мова мас, мова селян­ства, мова трудящих, мовне питання, русифікаційна полі­тика цара­ту, інтернаціоналізм у мові200, народна мовна основа, зру­сифікований пролетаріат, мовна творчість мас, зрусифіковані міс­та, право­пис­на справа, академічний правопис, орфографічна справа, правописна бездоганність письма, культура слова, пуризм, україн­сь­ка куль­тур­на мова, процес «жаргонізації» української мови, жар­гон, загро­же­ний нормальний розвиток української культурної мови201.

Слововжиток М. Сулими: українська літературна мова най­ширшого вжитку, письменницька мова, народність мови; спіль­ного­віркова, надговіркова, всенародна літературна мова; вироблю­вання, прищеплювання й шліфування літературно-мовних фактів; лі­тера­тур­на норма; сучасна інтелігентсько-українська мова; сучасна жи­ва мо­ва; мільйони українських органічних мовлян; українська масо­во-народна мільйонна мова; інтелігентський жаргон; українське ма­сово-мовне оточення; мовна русифікація; інтелігентський жар­гон жур­наль­но-га­зетний; кодифікувати; селянська мова; урабанізатори та ін.202

Підсумуємо. Кодифікаторська діяльність Всеукраїнської ака­демії наук, праці О. Курило з лексики та граматики, О. Синяв­сь­кого з правопису, орфоепії та морфології, В. Ганцова з лексики та пра­во­пису, С. Смеречинського з синтаксису, М. Гладкого з грама­ти­ки, по­гляди М. Сулими на норму, як і приписи інших дослідників, дозво­лили сформувати теорію української літературної мови, у центрі якої було поняття «норма» з урахуванням тенденцій розвитку живої народної мови та інтелігентного мовлення. Аспекти теорії україн­сь­кої літературної мови вперше ставали відомими через донесення праць учених до широкого кола споживачів мови, різних за віком та професією, насамперед учнів, учителів, службовців.

Погляди О. Курило, О. Синявського, В. Ганцова, С. Смеречин­ського, М. Гладкого, М. Сулими та інших про сутнісні ознаки укра­їнської літературної мови від 1933 р. зазнали ревізії у зв’язку із зви­нуваченням учених в українському буржуазному націоналізмі.

Концепція української літературної мови
як засобу соціальної комунікації в бездержавних умовах

Дискусії про розвиток української літературної мови від кінця XIX ст., практика її нормалізації у 20–30-х рр. в радянських умовах, праці про роль літературних німецької, англійської, французької, ро­сійської, італійської мов у різних сферах суспільного життя народів, нормування і практичний вжиток української літературної мови в Га­личині – усі ці чинники уможливили формування теорії української літературної мови і за межами Наддніпрянської України. Засади тео­рії розвинув І. Огієнко, редактор журналу «Рідна мова» (1933–1939), поєднавши суспільну роль літературного стандарту як засобу соці­альної комунікації, націєтворчі завдання та кодифікацію норм:

«Культурні народи давно вже переконалися, що оруддям всена­род­ного порозуміння не може бути котра-буть говірка, – мусить бути така мова, що її розуміла б ціла інтелігенція даного народу, мова до певної міри штучна, надговіркова... Без мови всенародної – її звемо мовою літера­тур­ною – не було б того спасенного цементу, що міцно з’єднує ці розпилені частки в одне гармонійне ціле, що зветься нацією»203.

Журнал орієнтувався на широке коло читачів, різних за cтату­сом, віком та освітою. Одне з основних завдань видання – посприяти знанню української літературної мови як засобу комунікації. Її вияв: «листи між приятелями чи родичами, торговельне листування, умо­ви (контракти), духовні заповіти (тестаменти), газетні статті, при­людні промови, ріжні протоколи, резолюції, постанови»204. Щоб піз­нати національно-культурну специфіку мовленнєвої поведінки носія, журнал сформулював завдання описати комунікативні ситуації: як себе веде в типових ситуаціях юрист, служитель церкви тощо (в майбутній соціолінгвістиці це категорії соціальні ролі, со­ціаль­ний статус). Кожній соціальній ролі в комунікативних ситуаціях відпо­відає певний тип мовлення як певний набір мовних засобів.

З одного боку, був недержавний народ / ціле громадянство / суспільство, з іншого – його представники, різні за станом, віком, фахом, церковною належністю. Редакція журналу стверджувала, що українську літературну мову повинні знати усі групи населення, наголошуючи на опозиції: «інтелігент» – «селянин»205.

Усі професійні групи людей «від професора, вчителя се­ред­ньої й нижчої школи до письменника, журналіста, редактора, видав­ця, громадського діяча, священика, адвоката, банківця й просто батька й матері»206 – повинні знати мову. Статті обговорювали мов­лення різних соціальних та професійних груп, зокрема письмен­ни­ків207, лікарів208, правників209, представників еміграції210, духовен­ства211, спортсменів212. Публікації враховували гендерний213 та віковий214 чинники.

Утверджуючи націєтворчу роль української мови, журнал об­ґрунтував потребу єдиної літературної мови для подолання регіо­нальних відмінностей, передусім у Галичині. У питанні мова і нація продовжувалася лінія О. Потебні та І. Франка, доповнена ознакою державного статусу українського народу в майбутньому. Журнал до­носив аксіоми: немає нації без спільної літературної мови, мова згур­тує українців у націю, це сприятиме національному мисленню і приведе до державної волі215, які не втратили свого значення до­тепер.

Щодо опозиції «народна українська мова» – «літературна україн­ська мова» настанови журналу заперечували розвиток варіантів, га­лицького та східноукраїнського, і стосувалися освіти усіх верств: а) одна літературна мова потрібна для українців різних територій; б) селянин повинен знати літературну мову; в) часописам потрібно відмовитися від регіонального мовлення; г) передумовою для ство­рення єдиної літературної мови є «власна держава з рідними шко­ла­ми, церквою, судом»216. Оскільки останній чинник відсутній, журнал підносив роль культурної праці217.

Єдина українська літературна мова може розвиватися в кон­тексті рідної культури218. Функції літературного стандарту мали б підтримувати різні суспільні інститути, на яких свого часу акцен­тував І. Франко: церква, школа, преса і література (останні мають сильніший вплив). В аргументації відчутний зв’язок з ідеями О. По­тебні: мова як перетворювальна машина для культури в О. Потебні і двигун для І. Огієнка, обґрунтування думки про те, що мова об’єд­нає українців у націю.

Формуванню єдиного літературного стандарту не сприяє літе­ратура, що відбиває регіональні особливості:

«Створення соборної української літературної мови, мови всена­ціо­нальної, надговіркової, спільної для всіх галузок українського народу, ство­рення такої мови принесе нашому народові та нашій культурі надзвичайно великі користі. Це буде спільна мова цілої української інтелігенції, її прав­дива «рідна мова», і власне вона стане найміцнішим двигуном духової культури. Така літературна мова дасть змогу цілому народові об’єднатися через спільну мову в одну націю, а це відразу глибоко вплине на розвиток нашої культури.

Церква й школа донедавна були головними двигунами і рідної мови, і рідної культури. Тепер до них приєднався третій могучий двигун – преса й друкована книжка. І коли цей третій двигун, за наших часів най­силь­ніший, перейде на соборну літературну мову, аж тоді тільки настане в нас правдива гармонія поміж рідною мовою та духовою культурою народу... З цього погляду творення літератури місцевими мовами (не говорю вже про провінціоналізми, як стилістичний засіб), шкодить об’єднанню народу в на­цію, а разом з тим шкодить розвоєві рідної культури»219.

Ознаки літературної мови: правильність, ясність, чистота, ба­гатство форм, милозвучність220 (ці ознаки у 30-х рр. обговорював М. Сулима, а в 50-х рр. їх теоретично розвинув Л. Булаховський). Правильність поставала як відповідність мовних форм граматичній та лексичній системам. Щоб мати правильне мовлення, потрібно ви­користовувати словникові джерела. Ненормативні синтаксичні фор­ми вели до занечищення літературної мови (синтаксичні помилки наз­вано солецизмами)221. Ясність мови залежала від ясності мислення мовця і «від граматичної правильності будови наших речень»222. Чис­тоту української літературної мови забезпечувало правильне вжи­вання архаїзмів, локалізмів, варваризмів, неологізмів та вульгаризмів223.

Щоб уникнути регіональних відмінностей, журнал друкував матеріали, у яких фіксувалися норми обидвох варіантів і були при­писи про правильні форми. Для прикладу, стаття «Відміни наголосу галицького від літературного» І. Огієнка містила короткий акцентуа­ційний словник для повсякденного практичного вжитку224.

У цілому свідомий вплив на розвиток мови забезпечували пуб­лікації про фонетичні, лексичні, граматичні, стилістичні та пунктуа­цій­ні норми. Об’єктом аналізу ставали теоретичні поняття. Наприк­лад, «норма» – це змінна величина, яка може бути правильною–не­правильною чи обов’язковою, в її витворенні беруть участь інди­відуальний, суспільний, літературний, історичний чинники; трапля­ються й відхилення від норми (у тексті відступлення від норми)225.

Соціальну базу літературної мови разом з іншими чинниками потрібно враховувати, розкриваючи розвиток мови в певну епоху. Творцем української літературної мови до часу, коли її розбудову почала інтелігенція, був селянин, саме народна мова живить лі­те­ра­турну і є джерелом «дальших можливостей розвою». Висновок про закони розвитку літературної мови зроблено в дусі етнографічного підходу: «Коли ж згодом появились перші творці української літе­ратурно-наукової мови, то вони чи то зв’язані органічно із селян­ством, чи то люди, що живуть почуваннями (письменники і поети), чи то врешті з вдячності до селянина, що зберіг українську націю від загибелі, прийняли всеціло його готову мову й його мовну техніку, та й за її законами розвивають далі»226.

У розбудові літературної мови відігравали роль запозичення. Це було складне питання, яке вимагало теоретичних критеріїв іденти­фікації. Один з аспектів – як розпізнати полонізм: якщо слово давно відоме, зукраїнізувалося, воно перестає бути чужим, якщо має ви­разну польську форму й незаперечне польське походження, його ква­ліфікували як полонізм. Журнал розглянув питання про калькування запозичених слів, дослівні переклади та синтаксичні полонізми, які потрапили до галицького варіанту літературного стандарту (в Огі­єн­ка – до галицької мови) і звертав увагу на слова, однакові для укра­їнської та польської мов, оскільки ця «однаковість відома з найдав­ніших часів» і збіг міг бути випадковим, не було підстав трактувати слова полонізмами227. Висновки про полонізми в українській мові не втратили свого значення досі для ідентифікації запозичень із ро­сійської мови:

«1. Глибока подібність слів українського й польського не дає ще всіх підстав говорити про запозичення. 2. Твердимо це навіть тоді, коли укра­їн­ське слово рідковживане, – воно могло бути в давнину живим і частим, а пізніше завмирати. 3. Тільки глибока порівняльно-історична аналіза дає можливість докладно твердити про походження слів. 4. Наукова аналіза східноукраїнських «полонізмів» часто показує, що це або слова давньої на­шої мови, невідомі вже в західних говорах, або це полонізми дуже давні, давно вже засвоєні в нашій мові»228.

Літературна мова реагує на екстралінгвістичні чинники навіть на рівні її граматичної структури. Дискусію між мовознавцями ви­кликало таке явище, як зникання множини шани, активно відобра­жене в поетичних текстах. Є. Тим­ченко писав про російський вплив, як причину цього процесу. І. Коровицький виходив із зв’язку зов­нішніх чинників розвитку мови і світогляду людини:

«Зникання множини шани в Великій Україні – це насамперед вияв глибоких процесів, що там відбуваються. Зміна соціяльного, родинного, куль­турного, релігійного життя мусить відбитися й у мові. Якщо життя віль­но­го, досить добре матеріально забезпеченого хлібороба, створило сприят­ливий ґрунт для патріярхизації й аристократизації селянина, для освя­чу­ван­ня уявлень про батьків та старших, то пролетаризація села викликала про­тилежні процеси. А головне – з поваленням родини беззмістовною й сміш­ною формулою стає множина шани. Отож, – у зміненому світогляді й пси­хіці українського селянина причина вмирання множини шани»229.

Літературні тексти містили нові слова – новотвори, або нео­ло­гіз­ми, але мовознавці не ставили питання про зміну лексики мови в період революційних змін, як розглядав появу нових слів дехто з ра­дянських дослідників. Сучасний читач натрапляє на приклади склад­но­скоро­чених слів: усусус – український січовий стрілець і ґепе­уповець – чекіст (ГПУ), селькор – селянський кореспондент, сексот – секретний со­труд­ник, вивідник230. Оскільки новотвори ілюструють розвиток лі­те­ра­тур­ної мови, потрібно зважати, чи відповідають вони духові своєї мови231.

Новаторський підхід у популяризації норм української мови демонструвала увага до невербальних засобів, жестів та міміки, які органічно пов’язані із граматичним ладом мови232; орієнтація на ві­ковий чинник: приміром, І.Огієнко як Дід Огій друкував для наймо­лодших читачів «Граматику малої Лесі»233; увага до тих, хто вивчав мову самостійно: публікації початкової граматики української літе­ратурної мови для першого року навчання і для самоосвіти234. У контексті 30-х рр. подібна робота із впровадження норм літературної мови скеровувалася на її поширення серед усіх українськомовних но­сіїв. Подібні заходи, як альтернативні до тих, що відбувалися в ра­дян­ській Україні (репресії мовознавців, знищення селянства як соці­альної бази носіїв української мови), були спробою І. Огієнка на­близити лі­тературну норму до представників усіх прошарків україн­ського насе­лення, яке не мало держави.

Розуміння культури рідної мови підтримувала мовознавча дис­ципліна мовна терапія (термін запровадив І. Огієнко). Внутрішня форма назви зрозуміла: літературна мова має загальноприйняті нор­ми, відхилення від них викликає мовні помилки, це своєрідна хво­роба мови, тому мусить існувати й мовна терапія. Концепція, яка, на перший погляд, виникла нібито не в площині наукових, а побутових асоціацій, мала чітку установку на кодифікацію:

«Мовна терапія – конечна й дуже корисна наука сучасності, бо наші письменники основно мови не вчилися й не вчаться, а тому роблять без­ко­нечні помилки навіть проти азбуки мови. Завдання мовної терапії – осте­регти усіх від цих помилок і звільнити літературну мову від них, обе­рі­га­ючи її чистоту. Але мовний організм, як живий і творчий, буде вічно мати певні недомагання, а тому завжди мусить існувати й мовна терапія, як наука. Мовна терапія – це не вигадка, але правдива наука, з вказівками якої мусимо конче й завжди рахуватися»235.

Так насправді обстоювалася думка про вагу культури мови в сучасному її трактуванні.

У формуванні літературної мови важливу роль відігравав уче­ний-мово­знавець, добрий знавець її норм236, за сучасною термі­но­логією, кодифікатор мови.

Єдина літературна мова означала не тільки єдність правопису та різних норм, але й термінології. Кожний термін відповідав ви­могам: створювався на рідномовній основі, найповніше відображав поняття, не викликаючи його різно­трактувань. Увесь соціум мусить знати загальноукраїнську шкільну терміно­логію, а не індивідуальні новотвори237. Перспективними з погляду майбутнього були наста­но­ви про роль терміносистеми для функціювання мови в суспільстві:

«Недержавний народ, що прагне стати державним, мусить зазда­ле­гідь пильно вироблювати собі й найрізнішу технічну термінологію цілого державного життя: комунікаційну, військову, правничу, урядову, канцеля­рійну, шкільну й т. ін. У народу державного всю цю термінологію творить ці­ле урядове життя, а в недержавного – державна свідомість інтелігенції»238.

Метамова опису теорії літературної мови в бездержавних умовах: загальноприйнята літературна норма; рідна мова, мовний прогріх – мовна правильність (як антоніми), мовне чуття, чинник мовної норми (індивідуальний, суспільний, історичний, літератур­ний), провінціялізм, варваризм, відступлення від норми239; спільна лі­тературна мова, соборна літературна мова, спільний правопис, тво­рення соборної літературної мови, місцева мова говіркова, обов’яз­ковий правопис, державна мова, всенаціональна мова240; плекання мови241, національна наукова термінологія, усталеність і одність наукової термінології, соборна наукова термінологія, невдалий термін, інтернаціональна термінологія, соборність граматичної терміно­логії, одність граматичної термінології242; чистота мови, галицька мова, східноукраїнська літературна мова, основоположники літера­турної мови, русизми, полонізми243; рідномовна політика, рідномовні обов’язки, мовне винародовлення, соборна літературна мова й вимова, культура своєї рідної мови, всенаціональна мова, добра літературна вимова, літературний наголос, літературна вимова, соборний пра­вопис, одність правопису, творення літературної мови, сталість пи­саної форми, усталеність правопису, рідномовна політична несвідо­мість, творення нових добрих слів, говірковий наголос, культура літе­ратурної мови, говіркова мова, місцева мова244; наукове вивчення української мови245; уніфікування нашої літературної мови, галицька і наддніпрянська мова, реформування літературної мови, чисто­народна простолюдна мова, проле­тарський російсько-український жар­гон246; індивідуальна мова, загальноприйняті норми, мовні помилки, мовна терапія247; наука про рідномовні обов’язки, наукова мова, книж­на мова, калька248; мовне винародовлення, мовна цілість народу249; загальноукраїнська літературна мова250.

Отже, за межами радянської лінгвістичної традиції формува­лися погляди на суспільну природу літературної мови з орієнтацією на її функціювання в бездержавних умовах.

4.4. Нові критерії опису мови:
«марксоленінське вчення», ідеї М. Марра

Якби не втручання держави в мовознавчу науку, матеріаліс­тичне марк­систське мовознавство не швидко підтримали у своїх пра­цях українські дослідники: навіть 1931 р. Г. Ткаченко до «Нарисів з української синтакси» писав, що автор, тобто С. Смеречинський, працював «за старими шабло­нами немарксистських методів дослі­дження» і його методи «не відбивають на собі якихось методо­ло­гічних шукань, хоча б близьких до матеріалістичної лінгвістики»; що розуміння мови як класового явища не мало прихильників, ос­кільки був «міцний опір, особливо від старих буржуазних кадрів дослідників-мовознавців» і що організація семінару з методології мовознавства для аспі­рантів «викликала опір і велике здивування у декого з київських «наукових» мовознавців» тощо.251

Журнал «Мовознавство» (виходив із 1934 р.) давав низку ре­комендацій загального характеру, які проектували мовознавчий ана­ліз у потрібному офіційному контексті, впливаючи при цьому і на праці про соціальну сутність мови.

1. Немарксистське мовознавство – це «буржуазна», «заснована на меха­ністичних та ідеалістичних засадах» наука. Виникала наста­нова неприйняття будь-якої теоретичної спадщини минулого, зокре­ма ідей В. фон Гумбольдта. Їх визнано базою войовничого націоналізму в україн­ському мовознавстві: «...саме він, Гумбольдт, своєю філосо­фією підпирав націоналістичні концепції в мовознавстві»252.

2. Потрібно здійснювати мовознавчий аналіз з площини мате­ріалістичної лінгвістики, враховуючи марксистський погляд на роз­виток суспільно-еконо­мічних формацій. Пропагувалася праця не про­сто лінгвіста, а «соціолога-мовознавця»253, співпраця марксист­ського соціолога і лінгвіста була виразним відлунням ідей Марра.

3. Важливо ревізувати методологічні засади у працях пред­ставників французької школи соціології мови з площини «нового вчення про мову» М. Марра. Погляди Е. Дюркгейма та Ф. де Сос­сюра неприйнятні, тому що ці дослідники відривали мову від ма­теріальної бази суспільно-економічних відносин, не враховували при­чинового зв’язку між надбудовою суспільства і його базою, ігнору­вали роль класової боротьби як рушійної сили історичного процесу, зводили соціальне до колективно-психічного. Хоча Соссюр і тракту­вав мовну систему як явище соціальне, а не індивідуальне, зважав на мовну синх­ронію, однак він не визнав можливостей мовної політи­ки, не розумів стрибко­подібних революційних змін, так само, як і змін свідомих і планомірних, тому його лінгвістична концепція в ці­лому реакційна.

Французькі мовознавці підкреслювали непартійність науки, за­перечували революційні зміни в мові, хоча і визнавали її еволю­ційний розвиток – ці та подібні ідеї зазнавали серйозної критики з боку марксистської науки взагалі і Маррового вчення зокрема.

4. У лінгвістичній теорії мусить бути ідеологічний компонент.

5. Мовознавчі праці покликані розкривати завдання марксист­ського мово­знавства, інші підходи неприйнятні.

Приписи поширювалися на всі жанри праць. Приміром, вимо­ги до підручника: «...Законна буде вимога до всякого підручника з історії мовознавства... щоб у ньому матеріал був спланований від­по­відно до марксистського погляду на роз­виток суспільно-економіч­них формацій»254. Якщо авто­ри висловлювали інші погляди, їх ви­знавали «фашистсько-націоналістичними».

Соціологічна складова «нового вчення про мову» М. Марра вплинула на праці про українську мову, змінивши тематику до­слі­джень (щодо поперед­нього етапу, який тривав до початку 30-х рр.), методологію і методику аналізу: використовуючи палеонтологічний метод, вчення класиків марксизму-ленінізму про мову, дослідники простежували корелятивний зв’язок між мов­ними та суспільними змінами в семантиці, під час вивчення питань лексики, слово­твору, фонетики, культури мови, діалектології, у дидактичних працях. Вод­ночас соціологічна складова позначилася і на критеріях лінгвістич­них ре­цензій: вони заперечили попередній мовознавчий досвід та отримані результати з позиції маррівського вчення, що було офіцій­но нав’язане як ідеологічна за змістом безальтернативна концепція мови. Рецензії пропа­гували працю марксистського соціолога та лінг­віста. Не тільки лінгвістичні праці, але й рецензії ілюстрували відхід від засад європейської соціології мови.

Ревізія положень теорії літературної мови і проголошення нових засад її розвитку. Журнал «Мовознавство» друкував критич­ні статті щодо теоретичних настанов кодифікаторів української лі­те­ратурної мови. Переглянуто праці О. Курило, М. Сулими, Є. Тим­ченка, М. Гладкого та інших, які впроваджували ідею розвитку норм української літературної мови з орієнтацією на народну основу, на практику текстової кодифікації у творах українських письменників ХІХ ст., на настанови академічних інституцій та факти словникових джерел. Ревізії зазнали питання морфології, словотвору, синтаксису, стилістики, термінотворення, навіть етимології.

Націоналістичними стали вважати будь-які твердження про вплив російської чи польської мов на форми української, особливо на мову пожовтневого періоду. Була чітка диференціація: українська лі­тературна мова дожовтневого і пожовтневого періодів. Методоло­гічні настанови мовознавців, які ще недавно кодифікували норми на засадах зв’язку з народною основою, трактуючи відхилення від неї як вплив інших мов, насамперед російської, проголошували бур­жу­азно-націоналістичними.

Аспекти теорії української літературної мови підпорядко­вува­лися ідеологічним настановам:

«Радянське мовознавство розглядає і повинне розглядати сучасну ук­раїнську літературну мову як мову пролетаріату і колгоспного селянства, мову, що має розвиватися на основі сучасної живої мови трудящих. Вихо­дячи з цього, в оцінці явищ сучасної української літературної мови і зокре­ма питань її синтакси ми повинні, стоячи на ґрунті марксоленінської лінгвіс­тики і генеральної лінії партії щодо розвитку національно-культурного бу­дівництва, боротися в мовознавстві за принцип єднання трудящих усього світу і трудящих нашого Союзу і братерської їх спілки на основі спільної боротьби їх в усіх ділянках соціалістичного будівництва. В розгляді явищ сучасної літературної мови і зокрема її синтакси ми повинні брати на увагу сучасну літературну практику і традиції літературної мови, критично оці­нюючи цю практику і традиції з погляду їх прогресивності, з погляду їх прий­нятності для сучасної літературної мови як класової мови пролетаріату в його боротьбі за соціалістичне будівництво і творення пролетарської культури»255.

«Марксоленінська ідеологія» стала найважливішим критерієм лінгвістичного аналізу, визначаючи не тільки сутнісні ознаки мов­ного явища, а й придатність чи непридатність самого дослідження. Воно ж відповідало завданням культурного будівництва: кожного студента, який був бійцем на культурному фронті, потрібно озброїти не тільки технічно, але й методологічно, на засадах «марксоле­нінсь­ко­го вчення». До того ж рецензенти виявляли «приклади класоворожої тактики, тактики протаскування на мовознавчому фронті ворожих марксизмові-ленінізмові мовознавчих теорій під прикриттям формального визнання марксистської методології»256.

Наукова практика кодифікації норм української літературної мови, яка відбувалася в одному часовому зрізі з ідеями кодифікації вчених Празької літературної мови, завершилася: у мовознавчій тео­рії про українську мову на багато років запанував ідеологічний чинник.

У відділі літературної мови та Словниковому відділі Інституту мовознавства ревізували обґрунтовані норми. Упродовж другої по­ловини 1933 р. рецензенти обговорили 15 питань українського сло­вотвору – саме ті, які у працях згаданих мовознавців-кодифікаторів обґрунтовані як не властиві українській мові, а тому не нормативні (які потрапили до вжитку під упливом російської та польської мов). Після доповідей право на функціювання в сучасній українській літе­ратурній мові знову отримали форми, які викривляли дух мови і скеровували розвиток її граматичної системи у спільне річище з ро­сійською мовою, а саме: прикметники з суфіксами -овий, -ний (умож­ливлено машинний, а не тільки машиновий); іменники жін. роду на -ка, -ча із значенням процесу (як перебірка чи передача), іменники чол. роду з суфіксами -щик, -чик (підводчик, постановщик); іншомов­ні сло­ва на -из, -із, -ез (відповідники жіночого роду визнано націоналіс­тичними); іменники із префіксом обез-, а не тільки із зне- (неви­ко­рис­тання слів із префіксом обез- означало націоналістичне шкідництво), дієслова на -ування, -овання; прикметники із компонентом -подібний чи -видний; прикметники із суфіксами -аль, -оз; прикметники на -очний (можливі форми голочний, посадочний); іншомовні слова з префіксом з- і без нього; іменники на -альник і прикметники на -увальний, дієприкметникові форми на -учий, -ачий; прикметники із суфіксами -истий, -астий, з компонентами багато-, много-257.

З огляду на роль «нового вчення про мову» М. Марра в офі­ційній радянській науці журнал «Мовознавство» з 1935 р. друкував статті І. Мєщанінова, Л. Башинджагяна, І. Франк-Каменецького, які пропагували ідеї М. Марра, вийшло двотомове видання його праць українською мовою258. З’явилися праці, які впроваджували положен­ня теорії – на зразок публікацій М. Сугака259, який розробляв теми: «Спроба класифікації морфологічних категорій мови на засадах діа­мату», «Проблема інтернаціоналізації мови», разом з І. Зборовським написав «Нариси з основ нового вчення про язик» (1935) і був ав­тором доповіді «Палеонтологічний аналіз язика (аналітична транс­крип­ція)» (1934).

Методологічна база досліджень. У рубриці «Хро­ніка» жур­налу «Мовознавство» 1935 р. з’явилася настанова про те, що усі питання, зокрема й граматичні, потрібно розглядати за допомогою «нового вчення про мову, збудованого на основі науки Маркса-Ен­гельса-Леніна-Сталіна»260.

Проблема розвитку української мови. До мо­вознавців сформу­льо­вано низку вимог, які скеровували взаємодію мови і соціуму в річище маррівської теорії мови:

- характеризувати розвиток мов у протиставленні «порів­няльно-історичне мовознавство» – «сучасне українське радянське мо­вознавство», що базується на вченні Марра;

- розглядати взаємодію слов’янських мов, зокрема української та російської, під кутом спільності історичного процесу, а не розпа­дання праслов’янської мови;

- пояснювати розвиток української мови у зв’язку з усіма іншими мовами світу, розвитком мислення, матеріальною культу­рою суспільства, виробничими та суспільними відносинами у пев­ний історичний відрізок часу261;

- ревізувати мовознавчу спадщину; з праць О. Потебні, П. Жи­тецького, О. Шахматова не варто брати до уваги усіх ідей, тому що їхні дослідження в контексті тогочасного «буржуазно-ідеалістич­ного мовознавства і на засадах необґрунтованої та реакційної теорії індоєвропейської прамови і прабать­ківщини обмежували вивчення української мови, як і інших мов, переважно розглядом звукових змін, виходячи з літописних пам’яток, датованих відрізком часу між ХІ і ХІХ ст.»262; до списку українських буржуазних націоналістів по­трапили А. Кримський, І. Огієнко, Є. Тимченко, які намагалися до­вести окремішність української мови за допомогою фактів антропо­логії, етнографії та історії (це означало, за Марром, що матеріал висвітлювався тенденційно);

- використовувати ідеї Маркса, Енгельса, тому що Марр теж відштовхувався від поглядів класиків марксизму, взявши на озбро­єн­ня тезу про схрещення націй, що стала підґрунтям ідеї схрещення мов;

- впроваджувати відповідну методику аналізу: не можна пояс­нювати кожне спільне слово як засвоєне українцями від росіян, по­тріб­но розглядати ці слова у порівнянні з мовами більш старовинних сту­пенів стадіального розвитку, насамперед яфетичними (ідея ста­ді­аль­но­го розвитку, апеляція до яфетичних мов – елементи концепції Марра).

Питання культури української мови. Соціо­ло­гічний підхід до мови позначився на дидактичних завданнях: «У середній школі тре­ба навчити учня користуватися мовою, власне, організувати його мовні дані – продукт соціальних чинників», такий підхід допомагав учневі «усвідомити мову як надбудовну, ідео­ло­гічну категорію».263 Розвиток української мови відбувався в резуль­таті ленінської національної політики. Питання мовних змін у мові до і після Жовтня потрібно виявляти, порівнюючи мову письмен­ників дожовтневого і пожовтневого періодів або мову радянських письменників різних часів. Вивчення мови у школі має відображати ідеологічну лінію: «Завдання граматичного аналізу в школі не тільки описати певний мовний факт, дати йому наличку, а й відзначити його функцію, навчити, як мовними засобами реалізувати ідеоло­гіч­ну лінію (приклад – аналіз мови фейлетону: стилізація, неповна фра­за, вміле користування з різних мовних жанрів, різноманітних еле­ментів характерної лексики)»264.

Питання соціальної діалектології. У бібліо­графічному огляді за 1914–1927 рр., характеризуючи праці з діалек­тології, В. Дем’янчук розкрив завдання української науки, показав роль нової методики аналізу (як, для прикладу, опис «відмінностей у квантитативних від­ношеннях» у працях В. Ганцова), заторкнув склад­не питання класи­фікації діалектів, систематизував праці, присвячені дослідженню го­вірок усіх етнічних територій, і відзначив публікації з соціальної діалектології: «З царини соціяльної діалектології прино­тувати мож­на замітку В. Щепотьєва, Мова наших школярів // Етногр. Вісник, ІІІ, с. 76–81 (про вплив «блатного жаргону»). Про «лебій­ську» (лірниць­ку) мову згадує Ф. Сенгалевич у своїй замітці, Київ­ські лірники // Етногр. Вісник, ІІІ, с. 75»265. Хоча напрям починав окреслюватися, однак публікації свідчили про диференціацію діа­лектологічних до­сліджень українських учених і виокремлення соціальної діалекто­ло­гії як напряму266.

Соціальний аспект в діалектології вивчав О. Синявський, заві­дувач відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН у 1930–1936 рр., який розробляв тему «Методологія соціальної діалек­то­логії»267. Зібравши ілюстративний матеріал у двох колгоспах («Чер­воний пахар», «На вахті»), у школі, у дитячому садку, дослідник описав мовлення колгоспників с. Любеча, що на Чернігівщині, на­ма­гаючись з’ясувати важливе й остаточно не розв’язане, як він зазна­чав, питання української фонетики: «старе чи пізніше явище тверді приголосні перед передніми голосними в українській мові, і чи мож­на його так ставити, себто чи одноманітний процес пом’якшення – ствердіння чи ствердіння – пом’якшення в українській мові на всім її просторі»268. Після розгляду фонетико-морфо­логічної характерис­ти­ки говірки любечан (на пограниччі між північно­українськими говорами української мови і говорами білоруської мови) О. Синявський зазна­чив, що зібрані факти цікаві з погляду соціальної діалектології (від­повідник з тексту статті).

Як і які соціальні, класові групи населення зберігають, поши­рюють те чи те явище, з якими суспільними явищами й формаціями вони пов’язані? Щоб відповісти на це питання, потрібно вивчати мо­ву в плані соціальної діалектології на широкій території, у монографіч­них описах, як, наприклад, про мову Любеча і любецьких околиць, – писав дослідник269. Яфетологічна теорія Марра на час написання статті уже була відома і вияви корелятивного зв’язку між суспіль­ними формаціями і мовою були виразним підтвердженням її (теорії) положень:

«...Ближче вивчення мови Любеча і любецьких околиць у перс­пек­тиві їх історичного розвитку, що неминуче потрібно при серйозному мо­но­графічному вивченні, й їх взаємостосунків (вияснення того, кому належали різні села за кріпаччини тощо) має виявити пережитки фео­дальної суспіль­ної формації (мовні риси окремих територіальних оди­ниць), так і факти пізніших капіталістичних стосунків і нарешті факти пожовтневої доби»270.

Розгляд питань соціальної діалектології, очевидно, був відпо­віддю на офіційні вимоги марксистського мовознавства описувати революційні зрушення в мові.

Питання фонетики. Формування дефініції терміна фо­нема пе­редбачає виокремлення семи «соціальна сутність». У статті І. Сун­цової «Фонема. (Істо­ричний нарис і спроба визначення)» (1934) розкрито основну опозицію теоретичних ідей як протиставлення «бур­жуазне мовознавство» – «радянське мовознавство». До переліку пред­ставників «буржуазного мовознавства доби початку імперіалізму і загнивання капіталізму» потрапили молодограматики, вчені Празь­кої лінгвістичної школи та ті українські мовознавці, які розвивали питання фонології, як О. Курило, у бік якої звинувачення лунали найчастіше. У статті «До поняття «фонема» О. Курило хоч і враху­вала, що фонема «найкоротший соціяльновирізнюваний відтинок мови», однак «висвітлює матеріал з методологічних позицій суб’єк­тивного ідеалізму, повторює думки буржуазних мовознавців, еклек­тично застосовує їх у своєму визначенні, яке нового матеріалу не дає і нехтує здобутками радянського мовознавства. Все це дає підстави уважати, що в даному разі ми маємо очевидний вияв ворожої на­ціоналістичної ідеології»271. І. Сунцова описувала соціальну сутність фонеми в контексті офіційних методологічних вимог того часу – з огляду на ленінське вчення про загальне та індивідуальне й Маррове розуміння класової сутності мови і стадіальності.

Питання словотвору. Збагачення лексики української мови після Жовтневої революції, шляхи лексичного розвитку мови зумо­вили увагу до складних слів і словосполучень. Вплив суспіль­ства позначився на зміні значень слова (за Марром, семантика най­більше реагувала на відображення певної суспільної формації):

«Слово «пан» до революції вважалося шанівним і додавалось до слів при звертанні до когось на знак пошани; тепер значення цього слова діаметрально протилежне. Немає більшої образи для трудящого, справж­нього громадянина СРСР, як назва «пан». Збереглось це слово в нас лише в дипломатичній мові і вживається при зносинах з представниками інших ка­піталістичних держав»272.

Увага до представників марксистського мовознавства теж оче­видна: у статті є відомості про працю мовознавця-матеріаліста П. Ла­фарга «Мова і революція» (1930), з якої Г. Головатий перейняв на­віть приклад про зміну значення слова nomos. Висновок зроблено цілком у дусі ідей М. Марра: зміна семантики як універсальна здат­ність слів, тому що народи проходять етапи свого соціально-еконо­мічного розвитку «від первісного комунізму... до часів зародження приватної власності, до створення звичаїв і пізніше – законів, що охороняли приватну власність»273. Застосований палеонтологічний метод М. Марра дозволив Г. Головатому стверджувати про зв’язок семантики і соціального розвитку. Автор писав, що історичне до­слідження окремих слів нашої мови виявляє тісний зв’язок процесу творення слів з економікою. Зміна в господарстві колективу – замі­на, наприклад, жолудів як харчового продукту на хліб – привела до того, що такі назви, як дуб, жолудь переходили згодом на ячмінь, а потім на пшеницю і взагалі на харчові продукти і под.

Узагальнюючи розвиток значень слів і їхню зумовленість еко­номіч­ними чинниками, Г. Головатий брав до уваги словники ХVІІ–ХХ ст.; для прикладу, спостереження за зміною значення слова збіжжя: «жито», «зерновий хлеб», «имущество» (у Б. Грінченка), «движимое имущество» (в А. Афанасьєва-Чужбинського). Автор пи­сав про зближення мов завдяки інтернаціональному лексичному фон­ду, до якого належать слова революція, комуна, комуніст, більшовик, ленінський, сталінський тощо, які вживаються з деякими фонетич­ни­ми та морфологічними відмінностями в різних мовах, для підтвер­джен­ня подав приклади функціювання цих відповідників у молдавській, чеській, німецькій та англійській мовах (подібні положення супе­ре­чили настановам індоєвропеїстів і були сформульовані під впливом ідей Марра).

Метамова опису суспільної природи мови на сторінках журналу «Мовознавство»:жіноча ручна мова Закавказзя, ручна мова, лінійна мова, мова жестів, язик жестів, кінетична мова, жи­ва ручна мова, техніка ручної мови, казахська ручна мова, синтакса ручної мови274; дожовтнева українська літературна мова, пожовт­нева українська літературна мова, націоналістична методологічна база, революційні зрушення в сучасній пожовтневій українській лі­тературній мові, соціальна функція сучасної української літератур­ної мови, усталена українська літературна мова, бур­жуазна лінгвіс­тика, етап творення пожовтневої літературної української мови, масова мова, мова пролетаріату і робітничого селянства, «цілко­ви­те онарод­нення» сучасної української літературної мови, сучасна пожовтнева українська літературна мова, буржуазна мова дожовт­невого періоду, виправлення сучасної літературної мови, марксо­ленінська лінгвістика, сучасна літературна прак­ти­ка, класова мова пролетаріату, націоналістичні лінгвісти-теоретики275; українська спеціальна термінологія, інтернаціональні терміни, чужомовні тер­міни, націоналістична термінологія, народна терміно­логія, крите­рій народності та зрозумілості термінології, білорусизація наукової термінології, щоденна мова, чищення термінології, чехізація термі­нології, політика відриву української мови від спільних шляхів роз­витку з російською мовою, пролетарські шляхи розвитку терміно­логії, русизми доби диктатури пролетаріату, соціальна значінньо­вість термінології276; шовініс­тична мовна політика буржуазного класу, суспільний розвиток даної мовної групи, расове тлумачення зв’язків між різними мовами, стадіальний розвиток мови277; соціо­логічний аналіз, соціологічні чинники278; комунікація в людському су­спільстві, фонема як соціальне явище, соціальна група, буржуазна компаративна лінгвістика, звук як найкоротший соціально вирізню­ваний відрізок мови, соціальний характер фонеми, фонема як най­коротший соціально-вирізнюваний відтінок мови, фонема як со­ці­аль­но значущий тип, національна мова, класова мова, соціально-еко­но­міч­на база виник­нення279; марксистська лінгвістика, сучасна бол­гар­ська лі­тера­турна мова, класове походження болгарської літера­турної мови, мова болгар­ської торговельної буржуазії, свідома діль­ність софійсь­ких лінгвістів, реформа правопису, правопис аграріїв280; соціологічна школа, буржуазні соціо­логи мови, нормалізація, мовні зміни, мовні тенденції, людське спілкування, мова як суспільне явище, вислов­лю­вання як знаряддя комунікації, соціологи-мовознавці, світове значен­ня мови, освічені верстви, мова селянства і робітництва тощо.

Рецензії на сторінках журналу «Рідна мова»оцінювали мово­знавчі праці про взаємодію мови і суспільства в іншому ключі, без апеляції до марксистсько-ленінської методології, об’єктивно роз­криваючи аспекти аналізу. Тематика рецензій різна: про мовлення соціальних груп, використання місцевих та соціальних діалектів у літературі, формування української літературної мови в радянській Україні, праці мовознавців, представників різних лінгвістичних тра­дицій та ін.

4.5. Суспільна природа мови і мовознавство

У середині 20-х років В. Ганцов сформулював першочергові завдання українського мовознавства – системно і на основі методики вивчити українську мовну територію та визначити межі між діалек­тами281. Однак тоді ж зростає увага до соціальної сутності мови, а звідси виникає потреба зв’язку мовознавства з іншими дисциплі­на­ми: природознавством, соціологією, історією282. Почала викорис­то­вуватися спеціальна лексика для опису взаємодії мови і суспіль­ства. До терміна еволюція запропоновано український відповідник розви­ток283, читач ознайомлювався і з іншими назвами: міміка, жес­ти, тон, мова тварин, мова людини, первісна мова, прамова, прос­то­народна латинська мова, словник первісної мови, дитяча мова, ево­люція мови, удосконалення мови, поняття поступу в мові, твор­чість у мові, мовна техніка.

Формуванню соціологічного напряму сприяли праці дослідників, в яких йшлося про потребу наукового розкриття суспільної при­роди мо­ви. Про те, що вона повинна зацікавити лінгвістику, чи не першим писав О. Синявський 1929 р.:

«Як явище соціяльного порядку, мова не тільки формується, живе й змінюється в соціяльному середовищі, а й критерії на визначення своїх елементів здобуває в тому ж таки середовищі, і наука не сміє нехтувати цим, навпаки, повинна якнайбільшою мірою усвідомити його, коли хоче спи­ратися на щось об’єктивне і не хоче плавати в морі хвилевих суб’єктивних і не раз ілюзорних сприймань мови як безмежного звукового потоку»284.

Тоді ж розгляд соціальної сутності мови проголошено одним із завдань мовознавства. Врахувавши порівняльно-історичні студії та мовознавчу пробле­матику у працях Єсперсена, Соссюра і Фос­сле­ра та показавши кризу в мово­знавстві як результат посилення суб’єкти­візму наукових дослідженнь, М. Грун­ський виокремив сучасні йому пошуки в розкритті природи мови: розвиток тео­рії яфетології, що використала ідею схрещування мов (ідеї Марра); дослідження з лінг­вістичної географії (ідеї марбурзької школи в особі Вреде та Фрінг­са); теорію ізоглос у контексті діалектологічних досліджень тощо. У дусі вимог часу, на які в російському мовознавстві відреагу­вали М. Петерсон, Є. Поліванов, враховуючи соціологічні праці, укра­їнсь­кий дослідник писав про перспективу нових досліджень не тіль­ки за­вдяки використанню можливостей порівняльно-історичного ана­лі­зу, а й поглибленню соціологічного підходу до мови:

«...Теорія ізоглос і взагалі сучасне вивчення діялектології висуває на перший план у констатуванні тих або тих діялектологічних особливостей значіння культурних умов, значіння політично-соціяльних умов. Особливо підкреслюється соціяльний бік мови, вимагається, щоб при історичних до­слі­дах мови на перший план були висунуті ці умови, як основа тих або тих змін»285.

Шукаючи теоретичне підґрунтя для опису соціальної сутності мови, М. Грунський дискутував із Соссюром з приводу опозиції «ін­дивідуальне в мові» – «соціальне в мові», обстоюючи думку про беззаперечну взаємодію індивідуального та соціального аспектів:

«...Підкреслювання соціяльної сторони мови поруч з її біологічною стороною великий плюс нового часу. Але й тут на перших кроках ми ба­чи­мо такі твердження, з якими важко погодитися, хоча ці твердження набу­ва­ють тепер сили і входять вже в наукове життя, як догми. Візьмім тверджен­ня Сосюра про розподіл мови – на мову індивідуальну parole і мову су­спіль­ства langue. Основа parole психофізична діяльність людини, основа langue соціяльна діяльність. Але ж сума різних parole утворює langue, і коли parole не має основи соціяльної, то як це буде в сумі? Та й сама ж сума це фікція. Немає розриву між індивідуальною мовою та мовою суспільства вже тим, що тут вічні взаємини – одна одній дає матеріял»286.

Перспективна ідея Гумбольдта про роль мови як органу, що творить думку, посилювала вплив суспільства на функціювання мови:

«Соціяльні умови мають велике значення в напрямку збереження певних рис – вони придушують індивідуальні риси, але в житті суспільства непомітно зростають відхилення, які непомітно входять у життя. Цим відхиленням іде назустріч взагалі мінливість життя. І тому вже теоретично не можна погодитися, що мова не зазнає ніяких помітних змін, а зали­ша­ється в якомусь застиглому стані»287.

Загальна вимога М. Грунського: у побудові теоретичних уза­гальнень використовувати ілюстративний мовний матеріал, інакше узагальнення набуде дедуктивного характеру. У зв’язку з цим до­слідник протиставив два підходи до визначення соціальної сутності мо­ви – на прикладі теорії походження мови О. Потебні і Ф. де Соссюра:

«Часто пригадуючи початки наукового обґрунтування соціяльної теорії походження мови, посилаються на Нуаре. Погляди Нуаре запозичила марксівська література. А хіба наш дослідник Потебня не тільки показав оцю сторону в розвитку мови, а ще й обґрунтував її, розвиваючи думки Гумбольдта, на лінгвістичних джерелах? Він викрив справжній мовний про­цес, показуючи, як збігаються в слові сторона об’єктивна та суб’єктивна. Перша то є те, що дає колектив, друга індивідуальна робота людини. Коли Потебня робив свої загальні висновки, то ці висновки не були такого де­дуктивного характеру, як висновки в відомій праці Сосюра, яка тепер має таку популярність серед фахівців. У Потебні весь мовний процес набуває такого життя, якого він не має у Сосюра з його думкою про якийсь колек­тивний імператив – колективна соціяльна мова за Потебнею не віднімає від індивідуума його творчости, навпаки – творчість індивідуальна є те, що по­рушує оцю релятивну «традиційність» мови взагалі»288.

Роль соціальних умов, історичних подій у мовних змінах без­заперечна. «Як функція соціяльна мова й не може мати сталих тенденцій, від соціяльних умов незалежних»289 – так у лаконічній фор­мі О. Курило виокремила ідею зовнішніх причин мовних змін.

Потреба соціологічного аналізу мовних явищ ставала актуаль­нішою і під впливом «нового вчення» Марра. Так, у післямові до колективної праці «Історія форм української мови» (К., 1931) М. Грун­ський та П. Ковальов хоч і зазначали про соціологічний підхід до вивчення фактів історії мови, однак їхню тезу потрібно сприймати як реакцію на офіційні вимоги «нового вчення»: для роз­криття, об­ґрунтування історичних форм української мови автори і далі вико­рис­товували порівняльно-історичну методику; щоправда, наприкінці праці відзначено роль соціологічного підходу, мовляв, семасіологія – ось, що основне, бо ж «з погляду марксистської методології по­рівняльний принцип аж ніяк не може правити за критерій з’ясування тих чи інших фонетичних чи морфологічних явищ». Прозвучала від­повідь на вимоги офіційної концепції мови Марра:

«Форма обумовлюється змістом, а останній цілком залежить від со­ціяльно-еконо­мічних стосунків людства та виробничих процесів. Тільки за таким принципом будування фонетичних та морфологічних «законів» може дати правдиві наслідки»290.

М. Грунський та П. Ковальов визнавали: оперуючи фактами ана­логії для висвітлення історичного розвитку форм, вони не відповіли на основне завдання, де шукати причини цих змін. Відповідь на це питання могло б дати дослідження, побудоване на основі діалектич­ного матеріалізму із застосуванням соціологічного методу, однак такі праці ще потрібно створити. Так, в умовах офіційного тиску з боку «нового вчення про мову» дослідники об­стоювали право ви­користовувати порівняльно-історичний метод, від­прав­ляючи читача до гіпотетичних праць, ще не створених на засадах діалектичного матеріалізму.

Отже, потреба соціологічного підходу до мови була вже не­зво­ротною, перетворившись на одне із завдань мовознавства і вима­гаючи навіть використання соціологічного методу.

Перший номер збірника «Мовознавство» (1934) сформулював нові завдання науки про мову під впливом боротьби з націона­ліс­тичним шкідництвом у теоретичній і практичній ділянках мовознав­ства: викрити націоналізм, виховати «нові більшовицькі мовознавчі кадри», розпочати співпрацю з іншими лінгвістичними інститу­ці­ями, зокрема Інститутом мови і мислення М. Марра, покінчити зі старими філологічними традиціями, побудувати «більшовицьке ук­раїнське мовознавство» і надалі здійснювати мовне будівницт­во291. Окреслені завдання формували уже ідеологічний статус цієї дисцип­ліни, яка мусила подбати про марксистський виклад своїх положень у нових публікаціях292.

Мовознавство як соціологічна наука почала свій розвиток під ідеологічним радикалом, а суспільна природа мови щораз виразніше ставала засобом маніпулювання свідомістю представників українсь­кого радянського соціуму.

Висновки

Джерельна база розкриває ознаки соціологічного напряму в українській лінгвістичній традиції.

1. Соціологічний напрям виник в умовах пошуків відповіді на питання про сутність мови ( Л. Булаховський 1925, М. Грунський 1929), виявляючи тяглість з аспектами розкриття суспільної природи мови у працях О. Потебні, М. Драгоманова, І. Франка. Формування напряму зівпало з активізацією суспільного запиту на українську мо­ву як засобу комунікації в радянській Україні та за її межами (де це проголосили представники нерадянської лінгвістичної традиції). Проб­леми, які розглянули дослідники двох лінгвістичних традицій за допомогою описової методики, а не порівняльно-історичної, у син­хронному зрізі у прикладних публікаціях: соціальна диференціація мови, мова і пореволюційна дійсність, мова і церква, мова і школа, мова і жінка, мова і місто, мода в мові, мова та еміграція.

Особливості формування напряму полягали в політичних умо­вах його розвитку і виглядали як реакція мовознавства на со­ціальні запити суспільства. На початках вивчення літературної мо­ви, ство­рен­ня підручникового фонду відбувалося в умовах українізації: вперше характеристика мови стала суспільно замовленою, її норми доноси­лися до школяра і до дорослої людини. Зрозуміло, що об’єктом ана­лізу стали рівні мови, активно розвивалася і лексикографія. За корот­кий період дослідники одержали результати в різних ділянках теоретичного і прикладного мовознавства. Уперше укладено грама­тики української мови для представників національних меншин. Сві­домий вплив на розвиток мови до початку 30-х рр. скеровувався на забезпечення її суспільних функцій. Після XVI з’їзду ВКП(б), на якому прозвучали думки про небезпеку великодержавного росій­сь­кого шовінізму і націоналізму інших великих націй СРСР, зросла увага до національного питання і питання про національні мови. Функції української мови почали згортатися.

Завдання, сформульовані на політичному ґрунті боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та з «буржуазним мо­вознавством» за так зване «нове вчення про мову» акад. М. Марра, зумовили інший напрям мовознавчої роботи. Праці звільнених чи репресованих дослідників «очищували» від націоналіс­тичного шкід­ництва. Під впливом теорії Марра постало питання про класовість мови, її роль як надбудови над виробничими силами суспільства. Жур­нал «Мовознавство» від 1934 р. впроваджував нову методологію лінгвістич­ного аналізу, в основі якої було «нове вчення про мову, будоване на основі науки Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна».

Свідомий вплив на розвиток української мови є одним із маркерів соціологічного напряму в українській радянській традиції.

2. Суспільну природу мови насамперед обґрунтовано в загаль­нотеоретичних публікаціях. У статті «Походження і розвиток мови» (1925) Л. Булаховський звернув увагу на мову як соціальне явище, описуючи відмінності між мовою людини і тварини, розглянувши теорії походження мов, еволюцію мови, суспільну природу літера­турної мови. У статті «Соціальна природа мови» (1928) Л. Булахов­ський уже проаналізував мовну інтеграцію та диференціа­цію вна­слі­док дії соціальних чинників, соціальну зумовленість стилів. Опис соціальної природи мови базувався на порівняльно-історичному ме­тодові, що єднало підхід Л. Булаховського з ідеями французької шко­ли соціології мови, та описовому, який сприяв розкриттю синхрон­ного слововжитку.

Розглянуто опозицію «соціальне в мові» – «індивідуальне в мо­ві» за допомогою розкриття змісту понять язик і мова (сучасні від­повідники – мова і мовлення) у публікаціях М. Глад­кого та О. Фін­келя, розкрито опозицію «писана мова» – «усна мова» (Завадовський 1928, Грунський 1929, Артимович 1932). Ознаку соціального в мові виявлено у змісті мовних одиниць, насамперед, у фонемі (Синяв­сь­кий 1929, Курило 1930), у семантиці (Любарський 1927, Фінкель 1929), на прикладі суспільної природи власної назви (Курило 1923, Дем’янчук 1927, Велигорський 1935, Грицак 1938).

Соціальне в мові почали розкривати і з контексту марксист­сь­ко-ленін­ського мовознавства, як Н. Каганович у статті 1930 р. «Соці­альне забарвлення слів» та в інших публікаціях. Вияв соціального в мові описували підручники, методичні публікації та навчальні про­грами, які пропагували навіть використання соціологічного методу у роботі вчителя.

3. Соціальну сутність мови ілюструвала і теорія української лі­тературної мови. Ця система поглядів формувалася в радянській і нерадянській лінгвістичних традиціях (в останній розвиток поглядів на сутнісні ознаки літературної мови визначався її функціюванням у бездержавних умовах за допомогою обґрун­тування основної кате­горії «норма»). Різновиди єдиних норм мав прийняти український народ, проживаючи в різних державах.

Мовознавці відповідали на завдання часу – створити, за сло­вами М. Сулими, «спільноговіркову, надго­віркову, всенародну літе­ратурну мову» (Сулима 1928). Шляхи розвитку українського літера­турного стандарту стали об’єктом суспільного обговорення: у дис­кусіях брали участь В. Ганцов, А. Ніковський, А. Кримський, М. Глад­кий та ін. Ви­вчати українську мову вперше почали науково-дослідні філоло­гічні кафедри, самостійний Історично-Філологічний Відділ з багатьма фі­лологічними комісіями, Інститут Української мови.

Вироблення єдиних норм і формування соціальної бази укра­їнської літературної мови – теоретичні проблеми, в обговоренні яких брали участь М. Сулима, О. Курило, К. Німчинов, О. Синявський, В. Ганцов, С. Смеречинський та ін. Дескриптивні описи часто вини­кали як відповідь на питання про вибір потрібної нормативної фор­ми чи форм. Праці нормалізаторів-мовознавців свідчили про взаємодію двох тенденцій у формуванні українського стандарту: народ­ницької, в основі якої була ідеалізація етнографічно-селянського ма­теріалу, та інтелігентської, європеїзаторської. Мовознавці розгля­да­ли і со­ціальну базу носіїв літературного стандарту, її представники: «напів­українізований пролетар» чи «недоукраїнізо­ваний службо­вець», як про це писав М. Гладкий, селянин, робітник, інтелігент, служ­бо­вець (за І. Огі­єнком), «мільйони українських мовлян» (М. Сулима).

В. Ганцов, визначаючи психолінгвістичні засади розбудови мо­ви, апелював до категорії «чуття мови» фахівця-філолога. Саме мо­вознавець мав стати експертом щодо слів, які «потенційно існують у голові кожного українця» (Ганцов 1925). Кодифікаційні приписи цьо­го дослідника мали на меті сформувати літературний стандарт з та­кими ж ресурсами, як і в європейських мовах. Для формування його ознак обрано контекст дисципліни культура українського слова.

М. Гладкий у статті «Стабілізація української мови» (1927) ак­центував на виробленні нормативних форм наукової мови, погли­бивши теорію літературної мови категорією «стабілізація».

О. Синявський обґрунтував взаємодію понять «мовне оточен­ня», «мовна атмосфера», «мова». Висновки дослідника про орфо­епіч­ні норми виникли на основі експериментального вивчення типової східноукраїнської вимови та вперше застосованого статистичного методу. Особливу роль у формуванні єдиних норм української літе­ратурної мови дослідник відводив школі.

Приписи М. Сулими: літературна мова має формуватися в певних пропорціях селянських елементів та «урбаністичних», тобто міських; фонетичні та морфологічні норми повинні мати народну основу, урбанізатори привносять в лексику міжнародні слова, насам­перед терміни; синтаксичні теж повинні мати народну основу, ур­банізатори повинні ширше використовувати «селянські синтак­сичні конструкції» (Сулима 1927 та інші праці).

Нові підручники для практичного вивчення мови стали об’єк­том рецензій мовознавців – так досягався критерій науковості шкіль­них видань, які впроваджували норми, відповідні тенденціям розвит­ку народної мови (Булаховський 1923, Курило 1923, Марковський 1925, Кримський 1927 та ін.).

Окремий аспект теорії літературної мови – створення укра­їнської наукової термінології з різних галузей знань. Проблема тер­міна стала актуальною з уваги на його суспільну роль, оскільки фор­мування наукового стилю української літературної мови вимагало укладання термінологічних словників, наукових праць та шкільних підручників.

З часом на публікаціях позначився вплив ідей Марра з обо­в’язковим компонентом класовості мови та розумінням мови як еле­мента ідеології.

4. Представники лінгвістичної традиції за межами СРСР визна­ли українську мову єдиним засобом комунікації українців у недер­жавних умовах. Засади теорії літературної мови пропагував І. Огієн­ко та автори журналу «Рідна мова». Розкриваючи націєтворчу роль єдиної літературної мови, долаючи регіональні відмінності, перед­усім у Галичині, журнал доносив аксіоми: немає нації без єдиної літературної мови, мова згуртує українців у націю, це сприятиме на­ціональному мисленню та приведе до державної волі. Журнал об­ґрунтував рідномовну політику, окреслив роль нової дисципліни, мов­ної терапії (термін І. Огієнка), як прообраз сучасної культури мови.

5. У зв’язку з офіційним впровадженням ідей «нового вчення про мову» М. Марра в лінгвістичні праці, зокрема і про літературний стандарт, з’явилися нові схеми аналізу, пов’язані із застосуванням палеографічного методу та ідей ленінської національної політики. Вивчення мови навіть у школі почало відображати ідеологічну лінію (Халіфман 1934, Сунцова 1934, Головатий 1936 та ін.).

Ревізію положень теорії української літературної мови і прого­лошення нових засад її розвитку здійснено у зв’язку із «марксо­ле­нінською ідеологією» (Фінкель 1934, Сунцова 1934, Горецький, Ки­риченко 1934 та ін.).

6. Увага до соціальної природи мови зумовила розуміння со­ціальної сутності мовознавства, його зв’язок з іншими дисциплінами і серед них – із соціологією (Булаховський 1925). Виявлено перспек­тиву нових досліджень через поглиблення соціологічного підходу до мови (Грунський 1929). Потреба соціологічного аналізу мовних явищ ставала актуальнішою і під впливом «нового вчення про мову» М. Марра: для висвітлення історичного розвитку форм потрібно бу­ло на основі діалектичного матеріалізму застосовувати соціологіч­ний метод (Грунський, Ковальов 1932).

З початком 30-х рр. розуміння і суспільної сутності мови, і природи мовознавства формується з опертям на ідеологію, що впли­нула на виокремлення нових завдань мовознавства. Впровадження марксистської методології, боротьба зі шкідництвом та націо­наліз­мом у мовознавстві перетворили науку про мову на ідеологічну дис­ципліну (Рак, Василевський 1934 та ін.).

7. Сказане дозволяє назвати дослідників – представників со­ціологічного напряму в українському мовознавстві:

- суспільну природу мови в теоретичних і прикладних публі­каціях, починаючи від походження мови і аж до таких продуктів лінгвістичної абстракції, як ознака соціального в змісті фонеми чи лексеми, розкрили А. Артимович, Л. Булаховський, М. Гладкий, М. Грун­ський, І. Завадовський, О. Курило, А. Кримський, О. Синявський, а також представники марк­систського мовознавства Н. Каганович, І. Сунцова, О. Фінкель;

- різні види взаємодії мови і соціуму описали Є. Грицак, Я. Мандюкова, І. Огієнко, В. Сімович;

- питання суспільної природи літературної мови, зокрема зміст категорій «норма» та «соціальна база носіїв», обговорили М. Глад­кий, О. Курило, І. Огієнко, В. Сімович, М. Сулима.

 

1 Див.: Алпатов В. М. История одного мифа. Марр и марризм. – М., 1991; Горбаневский М. В. В начале было слово... – М., 1991; Яхнов Х. Социо­лин­гвистика в России // Русистика. – 1998. – № 1–2. – С. 17–26.

2 Жирмунский В. М. Марксизм и социальная лингвистика // Вопросы со­ци­альной лингвистики. – Ленинград, 1969. – С. 5–25.

3 Див.: Романенко А. П. Советская философия языка: Е. Д. Поливанов – Н. Я. Марр // Вопросы языкознания. – 2001. – № 2. – С. 110–122; Алпа­тов В. М. Актуально ли учение Марра? // Вопросы языкознания. – 2006. – № 1. – С. 3–15; Звегинцев В. А. Что происходило в советской науке о языке // Вестник Академии наук СССР. – М., 1989. – № 12. – С.11–28; Кривоносов А. Т. Мышление, язык и крушение мифов о «лингвистической относи­тель­нос­ти», «языковой картине мира» и «марксистско-ленинском языкознании». – М.; Н.-Й., 2006.

4 Филин Ф. П. Очерки по теории языкознания. – М., 1982. – С. 44–45.

5 Див.: Алпатов В. М. Международная конференция «Социологическое на­правление в советском языко­знании» // Вопросы языкознания.– 2007. – № 3. – С. 155.

6 Див.: Жирмунский В. М. Марксизм и социальная лингвистика. – С. 14.

7 Поливанов Е. Специфические особенности последнего десятилетия 1917–1927 в истории нашей лингвистической мысли. (Вместо предисловия) // Ученые записки Института языка и литературы. – Т. 3 (Линг­вис­ти­ческая секция). – М., 1929. – С. 4.

8У дореволюційній Росії були дві школи: Московська, яку очолював П. Фор­тунатов, та Петербурзька, главою якої був І. Бодуен де Куртене. Після ре­волюції з країни виїхало багато вчених, однак школи збереглися. У зв’язку з реорганізацією науки, знизилася роль вишівських досліджень, у МДУ не було філологічного факуль­тету, кадри готували педагогічні ВНЗ. Ака­деміч­ну науку представляв Яфетичний інститут Академії наук, його створив 1922 р. акад. М. Марр, у 30–40-ві рр. це був уже Інститут мови і мислення ім. М. Марра АН СРСР (Поливанов Е. Д. Специфические особенности послед­не­го десятилетия 1917–1927 в истории нашей линг­вистической мысли. – С. 4).

9 Рецензент інформував у 1930 р.: «У наших курсах із «вступу до мово­знав­ства» мовній соціології майже зовсім не приділялося уваги. І хоч голова московської лінгвістичної школи, покійний академік Фортунатов у своєму відомому літографованому курсі, що з нього користалося потім багато інших авторів «вступів», убачав у мовознавстві частину науки про природу суспільних зв’язків, ні в нього самого, ні в його учнів суспільна сторона мови не здобула належного освітлення. Тим цінніша для нас книга Шор, що за­повнює чималу прогалину в нашій навчальній літературі. Головні питання, що вона освітлює: проблема різноманітності мов, проблема мовної еволю­ції, питання про мову як спадкову культурну функцію, питання про со­ці­яльну природу фонеми, про соціяльну природу сприймання звукового зна­ка, про природу слова як культурно-історичної речі, про соціяльні передумови розуміння, про динаміку внутрішніх мовних форм, про слово як виявлення суспільства, про соціяльну диференціяцію як передумову зміни значень, про суспільну природу змін звукової сторони мови, про проблему мовної уні­фікації тощо.

Як бачимо, книга дуже змістовна, і майже все важливе з проблеми «мо­ва і суспільство» в ній зачеплено. Треба до того ж зазначити, що автор сто­їть на височині сучасної науки й дуже гарно переказує щодо точності та вираз­ності викладу висновки праць Мейє, де Соссюра, Баллі та інших, зде