Стратегія фінансового менеджменту

Рис. 8.1. Класифікація інвестицій

2. За характером участі в інвестуваннівиділяють прямі і непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміється особиста участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладенні засобів.

Під непрямими чи портфельними інвестиціями розуміється інвестування, опосередковуване іншими особами (інвестиційними чи іншими фінансовими посередниками). Тому що не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування і наступного управління ними.

3. По періоду інвестуваннярозрізняють короткострокові (до 1 року), середовищ-нетермінові (від 1 року до 5 років) і довгострокові інвестиції.

Під короткостроковими інвестиціями звичайно розуміються вкладення капи-тала на період, не більш 1 року.

До середньострокових інвестицій відносять будь-яке вкладення засобів у тимчасовому розрізі від 1 до 5 років.

Під довгостроковими інвестиціями розуміється вкладення капіталу на період понад 5 років.

4. По формах власності інвесторіввиділяють інвестиції приватні, державні і спільні.

Приватними інвестиціями є вкладення засобів, здійснювані громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності.

Під державними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані цін-тральними і місцевими органами влади і управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позикових засобів.

Під спільними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані суб'єктами даної країни й іноземних держав.

5. По регіональній ознацівиділяють інвестиції внутрішні, у тому числі іноземні, і закордонні.

Під внутрішніми інвестиціями мають на увазі вкладення засобів в об’єкти інвестування, розміщені на території даної країни.

Іноземними інвестиціями називаються вкладення, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами і державами.

Під закордонними інвестиціями варто розуміти вкладення коштів в об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни (сюди відноситься і придбання різних фінансових інструментів інших країн - акцій закордонних компаній, облігацій інших держав тощо).

6. За формою одержання доходурозрізняють інвестиції, спрямовані на отримання матеріальної вигоди, і інвестиції, спрямовані на досягнення соціального ефекту.

Матеріальними вигодами при інвестуванні можуть бути: грошові надходження, зменшення ризику, вихід на нові ринки збуту.

Як соціальний ефект досягаються поліпшення екології, умов праці, підвищення престижу підприємства.

8.2. Управління реальними інвестиціями

Провідну роль в інвестиційній діяльності підприємств віді­грають реальні інвестиції. Вони є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства.

За допомогою реальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній базі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальний фундамент для підвищення продуктивності живої праці через упровадження комплексної механізації та автомати­зації виробництва. Завдяки реальним інвестиціям упроваджують­ся досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування.

Ступінь оновлення основних засобів характеризує управління реальними інвестиціями в Україні. За роки незалежності України, незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних засобів зберігав тенденцію до зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.). Про рівень управління реальними інвестиціями свідчить перевищення оновлення основних засобів над їх лікві­дацією.

Управління інвестиціями включає:

1. Управління інвестиційною діяльністю на державному рівні, що передбачає законодавче регулювання, контроль, стимулюван­ня інвестиційної діяльності.

2. Управління інвестиційною діяльністю окремого суб'єкта господарювання, що передбачає вибір об'єктів інвестування і конт­роль за процесом інвестування.

3. Управління інвестиційними проектами, що включає плану­вання, організацію розроблення, координацію, контроль тощо.

На рівні підприємства управління інвестиційною діяльністю спрямоване на забезпечення реалізації найефективніших напря­мів вкладення капіталу. Управління інвестиціями охоплює кілька етапів, основні з яких відображено на рис. 8.2.

Початковим етапом управління інвестиціями на рівні підпри­ємства є аналіз інвестиційного клімату країни, що ґрунтується на вивченні таких прогнозів:

• динаміки валового внутрішнього продукту і обсягів вироб­ництва продукції;

динаміки розподілу валового внутрішнього продукту (нако­пичення і споживання);

• розвитку приватизаційних процесів;

• законодавчого регулювання державою інвестиційної діяль­ності;

• розвитку окремих інвестиційних ринків, особливостей гро­шового і фондового;

демографічної ситуації.

Висновки з проведеного аналізу є основою наступного ета­пу – вибору конкретних напрямів інвестиційної діяльності під­приємства відповідно до стратегії його економічного і фінансово­го розвитку. На цьому етапі підприємство обирає галузеву напрямленість своєї інвестиційної діяльності, визначає інвести­ційну привабливість окремих галузей економіки — їх кон'юн­ктуру, динаміку і перспективи попиту на продукцію цих галузей. Оцінювання інвестиційної привабливості галузей економіки включає: визначення стадії життєвого циклу галузі; позиції галузі щодо її ділового циклу; прогнозування перспектив розвитку галузі.

Для інвестора найбільш сприятливим є вкладення капіталу в об'єкти тих галузей, які перебувають на стадії зростання і чітко простежуються позитивні перспективи бізнесу.

У процесі аналізу оцінюють також циклічність галузі, порів­нюючи динаміку її розвитку з загальноекономічними тенденція­ми. На основі цієї оцінки передбачають зміни загальноекономіч­ної кон'юнктури.

Завершуючи оцінювання інвестиційної привабливості галузей, з'ясовують:

• динаміку розвитку галузі в країні і світі;

умови конкуренції (бар'єри в галузі, відносини між конку­рентами, можливість появи товарів-аналогів);

• виробничий потенціал виробників і платоспроможність по­купців;

• законодавство з інвестицій.

Це дослідження є основою для висновків про перспективність інвестування коштів у підприємства даної галузі.

Основним показником інвестиційної привабливості галузей є рівень забезпечення прибутковості активів, які використовуються.

Оцінка інвестиційної привабливості галузей доповнюється оцінкою регіонів, оскільки продукція підприємств тієї самої галу­зі, розміщених у різних регіонах, має різну привабливість. При­вабливість регіонів обумовлена їх місцерозташуванням, розвит­ком транспортної мережі, соціальними умовами; розвитком підприємницької інфраструктури; природнокліматичними умо­вами, наявністю ресурсів тощо.

Інвестиційна привабливість регіонів України оцінюється за різ­ними критеріями. Результати оцінки регіону порівнюються з се­редніми показниками по Україні і на цій підставі підприємство приймає управлінські рішення про вибір конкретних напрямів ін­вестицій.

Наступним етапом управління реальними інвестиціями є вибір конкретних об'єктів інвестування, який починається з аналізу пропозицій на інвестиційному ринку, відбору окремих інвести­ційних проектів і фінансових інструментів, що відповідають ос­новним напрямам інвестиційної діяльності й економічної страте­гії підприємства. Усі відібрані об'єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної ефективності.

За результатами цього аналізу проводиться ранжування об'єк­тів за критерієм їх ефективності – дохідності. Відбираються до реалізації ті об'єкти, які забезпечують найбільшу ефективність.

Наступним етапом процесу управління інвестиціями є визна­чення ліквідності інвестицій. У процесі інвестиційної діяльнос­ті підприємства в результаті зміни інвестиційного клімату за окремими об'єктами інвестування очікувана дохідність може значно знизитися. Тому необхідно відстежувати ці зміни і своє­часно приймати рішення про вихід з окремих програм інвесту­вання і реінвестування капіталу. За кожним об'єктом інвестуван­ня спочатку оцінюють ступінь ліквідності інвестицій і перевагу віддають тим із них, які мають необхідний потенційний рівень ліквідності.

Важливим етапом управління інвестиціями є визначення не­обхідного обсягу інвестиційних ресурсів і пошук джерел їх фор­мування. На цьому етапі прогнозується загальна потреба підприємства в інвестиційних ресурсах, а на її основі визначаються джерела їх формування. У разі нестачі власних фінансових кош­тів приймається рішення про залучення позичкових коштів.

У результаті здійснення вказаних заходів формується інвести­ційний портфель. Він являє собою сукупність інвестиційних програм, що реалізуються підприємством.

Завершальний етап управління інвестиціями – управління інвестиційними ризиками. На цьому етапі виявляються ризики, з якими може зіткнутися підприємство в процесі реалізації кож­ного з об'єктів інвестування, і розробляються заходи щодо міні­мізації інвестиційних ризиків.

8.3. Управління фінансовими інвестиціями

ФІНАНСОВІ ІНВЕСТИЦІЇ – це форма використання тимчасово ві­льного капіталу.

Конкретними формами їх здійснення є:

1) вкладення капіталу в дохідні фондові інструменти (акції, облігації та інші цінні папери, що вільно обертаються на ринку);

2) вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів, наприклад депозитні сертифікати;

3) вкладення капіталу у статутні фонди спільних підприємств з метою отримання не тільки прибутку, а й розширення сфери фінансового впливу на інші суб'єкти господарювання.

До основних фінансових інвестицій відносять акції та обліга­ції. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.

Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як його портфель. Структура останнього відображає інтереси інвес­торів, а також консолідацію ризиків за видами цінних паперів. Це дає змогу розглядати портфель як цілісний об'єкт управління, що, у свою чергу, передбачає необхідність:

• визначення завдань щодо управління портфелем;

• розроблення і реалізації стратегії і тактики вирішення цих завдань.

Тип портфеля — це узагальнена його характеристика з ураху­ванням виду паперів, які входять до нього. Виділяють такі типи портфелів цінних паперів.

• портфель зростання. Він орієнтований на акції, курсова ва­ртість яких швидко зростає. Мета формування портфеля — при­ріст капіталу інвесторів. Тому власникам портфеля дивіденди ви­плачуються в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуються;

• портфель доходу. Метою його формування є отримання ви­соких поточних доходів. При формуванні такого портфеля від­ношення стабільно виплачуваного процента та курсової вартості цінних паперів, які входять у цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;

• портфель ризикового капіталу. Це портфель, що складаєть­ся переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;

• збалансований портфель. Він формується частково з цінних паперів із швидкозростаючим курсом, частково — з високодохід­них. У цьому портфелі можуть міститися і високоризикові цінні папери. Метою його є приріст капіталу й отримання високого до­ходу, відповідно до чого і загальні ризики будуть збалансовани­ми. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він відповідає меті їхньої діяльності;

• спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об'єднані за окремими критеріями (за видом ризиків, видом цінних папе­рів, галузевою чи регіональною належністю). Наприклад, до складу спеціалізованого портфеля входять: портфель стабільно­го капіталу і доходу, однорідні портфелі, коротко- і середньост-рокових депозитних сертифікатів); портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів гро­шового ринку); портфель середньо- та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій); ре­гіональний чи галузевий портфель; портфель іноземних цінних паперів).

Тип портфеля не є постійним, він змінюється залежно від ста­ну ринку і зміни цілей інвесторів.

Цілі портфельного інвестування можуть бути альтернативни­ми відповідно до різних типів портфелів цінних паперів. Напри клад, якщо ставиться мета отримання високого процента, то пе­ревага віддається «агресивним» портфелям, що складаються із низьколіквідних і високоризикових цінних паперів молодих ком­паній, спроможних дати високий дохід у майбутньому. Навпаки, якщо найважливішим для інвестора є забезпечення збереженості і зростання капіталу, то в портфель включаються високоліквідні цінні папери, які емітовані відомими компаніями.

Кожний власник намагається сформувати оптимальний порт­фель цінних паперів.

Оптимальний портфель цінних паперів — це такий портфель, який би відповідав вимогам підприємства як за дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається збільшенням кількості цінних паперів у портфелі.

Основний принцип оптимізації портфеля цінних паперів – це диверсифікація вкладень, тобто придбання різних за інвестицій­ними якостями типів (видів) цінних паперів з метою зниження ризику втрат і підвищення сукупної прибутковості. Диверсифіка­ція заснована на розбіжностях у коливаннях доходів — цін на об'єкти інвестування. Ризик суттєво знижується, коли активи ак­ціонерного товариства розподіляються між багатьма видами цін­них паперів.

Диверсифікація веде до зниження ризику втрат за рахунок то­го, що можливі низькі доходи за одними цінними паперами бу­дуть компенсовані високими доходами від других фондових цін­ностей. Мінімізація ризику досягається за рахунок того, що у фондовий портфель включають цінні папери широкого кола га­лузей економіки. За оцінкою окремих спеціалістів, оптимальна величина фондового портфеля від 8 до 15 видів різних цінних паперів. Чим більша кількість типів цінних паперів, тим складні­ше управляти фондовим портфелем.

Загальним правилом для обережних інвесторів, які розподіля­ють кошти, що вкладаються в різні фінансові активи, є врахуван­ня того, що ці активи показали за попередні роки:

• різну тісноту зв'язку кожного фінансового активу із загальноринковими цінами;

• протилежний діапазон коливань цін на фондові цінності всередині портфеля.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють відповідно до стратегії інвестора, яка визначається:

• типом і цілями портфеля;

станом ринку, його активністю, динамікою відсоткової став­ки та курсовою вартістю цінних паперів;

• чинним законодавством (передбаченими пільгами та обме­женнями);

• загальноекономічним станом країни (фазою економічних циклів, рівнем інфляції);

• необхідністю підтримування рівня ліквідності та мінімізації ризиків;

• типом стратегії (коротко-, середньо- та довгострокова).

Управління портфелем цінних паперів включає:

• формування його складу та структури;

• регулювання складу портфеля на основі моніторингу. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій

має особливе значення, тому що єдині підходи для різних під­приємств відсутні. Кожне підприємство, що намагається розміс­тити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику й дохідності. Висока дохідність для одного підприємства може бути низькою для іншого.

У нестабільній економіці України система цілей управління портфелем цінних паперів видозмінюється і може включати:

1)збереження і зростання капіталу відносно цінних паперів із зростаючою курсовою вартістю;

2)придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть за­мінити готівку (векселі);

3)доступ через придбання цінних паперів до дефіцитної про­дукції, майнових і немайнових прав;

4)розширення сфери впливу і перерозподілу власності, ство­рення холдингів, промислово-фінансових груп та інших підпри­ємницьких структур;

5)спекулятивна гра на коливанні курсів в умовах нестабіль­ності фондового ринку;

6)другорядні цілі зондування ринку, страхування від надлиш­кових ризиків шляхом придбання державних короткострокових облігацій з гарантованим доходом.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють через реа­лізацію таких завдань:

1. Вибір типу портфеля (портфеля, орієнтованого на першоче­ргове отримання доходу за рахунок процентів і дивідендів; чи портфеля, орієнтованого на переважний приріст курсової вартос­ті цінних паперів, що в нього входять).

Визначення найбільш прийнятного для підприємства ризи­ку, питомої ваги цінних паперів з різними рівнями доходу і ризи­ку. Це завдання розв'язується з урахуванням загального правила, що діє на фондовому ринку: чим вищий потенційний ризик має цінний папір, тим вищий дохід він повинен приносити власнико­ві, і навпаки.

3. Оцінювання ліквідності портфеля (визначення спроможнос­ті швидкого перетворення всього портфеля або його частини в грошові кошти з мінімальними витратами на реалізацію цінних паперів); спроможності акціонерного товариства своєчасно по­гашати свої зобов'язання перед кредиторами, які брали участь у формуванні портфеля цінних паперів (наприклад, перед власни­ками облігацій).

4. Визначення початкового складу портфеля і його можливих змін з урахуванням кон'юнктури, що склалася на ринку цінних паперів (попиту і пропозицій фондових цінностей).

5. Вибір стратегії подальшого управління фондовим портфе­лем на основі таких підходів:

а) визначення фіксованої питомої ваги кожного виду цінних паперів у фондовому портфелі протягом місяця. Коливання курсової вартості цінних паперів на фондовому ринку обумовлює необхідність періодично переглядати склад портфеля, щоб зберегти вибрані свіввідношення між інвестиційними цінними паперами;

б) притримання інвестором гнучкої шкали питомої ваги цінних паперів у портфелі. Початково портфель формується на основі вибраних підприємством співвідношень між видами цінних паперів. Надалі ці співвідношення коригуються на основі аналізу ділової ситуації на фондовому ринку й очікуваних змін щодо попиту на цінні папери;

в) активного використання інвестором опціонних і ф'ючерсних контрактів для зміни складу портфеля відповідно до цін на фондовому ринку.

Існує два способи управління портфелем цінних паперів: 1) самостійний; 2) трастовий (довірчий). Перший спосіб — це ви­конання всіх управлінських функцій, пов'язаних із фондовим портфелем, його утримувачем самостійно. Другий спосіб — передання всіх або більшої частини функцій з управління портфе­лем другій юридичній особі — трасту (довірчих операцій з цін­ними паперами). Такою довірчою особою є комерційні банки (їх трастові відділи); трастові компанії, що створюються банками; інвестиційні банки і фонди.

За першого варіанта (способу), коли утримувач фондового портфеля управляє ним самостійно, він зобов'язаний створити спеціальний структурний підрозділ (фондовий відділ), за яким закріплюється управління портфелем.

Завдання фондового відділу акціонерного товариства, пов'яза­ні з управлінням фондовим портфелем цінних паперів, зводяться до такого:

1)визначення цілей і типу портфеля;

2)розроблення стратегії і тактики управління портфелем;

3)оперативне планування руху цінних паперів у межах зада­них цілей;

4)реалізація операцій, що належать до управління портфелем;

5) аналіз і виявлення факторів, що впливають на склад, струк­туру і динаміку руху цінних паперів, які входять у портфель;

6) прийняття і реалізація практичних рішень, спрямованих на коригування складу і структури формування портфеля.

ТЕМА 9. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ

1. Ризики у фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання.

2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання.

3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.

9.1. Ризики у фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання

Адекватність та ефективність моделі фінансового менеджменту на підприємстві потребам ринкового середовища передбачає органічну інтеграцію до структури такої моделі функціонально-організаційного блоку, на який буде покладено завдання управління сукупністю ризиків, що виникають у процесі здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктом господарювання, при цьому управління такими ризиками спрямоване, перш за вcе, на забезпечення стабільності фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, а також підтримання належного рівня його конкурентоспроможності у короткостроковій та довгостроковій перспективах, досягнення таких цілей можливе за умови виконання наступних вимог, зокрема: (1) належне обґрунтування управлінських фінансових рішень та оцінка рівня ризику, який пов'язаний із виконанням таких рішень, (2) визначення та аналізу взаємозв'язку між ідентифікованим ризиком та іншими параметрами фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, (3) обґрунтування доцільності прийняття ризику та розрахунок максимальної величини утримання ризику, (4) пошук методів нейтралізації ризику та оцінки їх ефективності для кожної окремої господарської операції та/або їх сукупності і, нарешті, (5) забезпечення уникнення, покриття або ж перерозподілу ризиків підприємницької діяльності суб'єкта господарювання у просторі та часі.

Зважаючи на той факт, що джерелом усієї сукупності ризиків, що формуються в результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктом господарювання, являється будь-яке управлінське фінансове рішення щодо тієї чи іншої господарської операції, яка здійснюється в рамках згаданих вище напрямків діяльності підприємства, управління ризиками є об'єктивною необхідністю та обов'язковою умовою ефективності моделі фінансового менеджменту на підприємстві. У свою чергу, ефективність та результативність моделі управління фінансовими ризиками підприємства в ринкових умовах господарювання безпосередньо залежить від рівня адекватності фінансово-математичного, інформаційно-методологічного, а також нормативно-правового забезпечення такої моделі. при цьому, у якості забезпечення потреб моделі управління фінансовими ризиками необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів, механізмів та форм первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою покриття потреб виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації фінансових ризиків в операційній, інвестиційній та фінансовій діяльності суб'єкта господарювання.

Здійснення підприємницької діяльності, при цьому не залежно, чи здійснюються господарські операції суб'єкта господарювання в рамках операційної, або інвестиційної, або ж фінансової діяльності нерозривно пов'язано із таким явищем як невизначеність, тобто не можливості спрогнозувати майбутність наслідки здійснення тієї чи іншої господарської операції із 100-відсотковою достовірністю. Однак це не є підставою для відмови від зорієнтованих на перспективу напрямків управління фінансами суб'єктів господарювання, при цьому слід чітко усвідомлювати, що, наприклад, планування та прогнозування є об'єктивною необхідністю побудови ефективної моделі фінансового менеджменту на підприємстві, оскільки наявність ефекту невизначеності та її вплив на формування сценарію фінансово-господарської діяльності підприємства не означає, що суб'єктам господарювання не доцільно здійснювати її планування та прогнозування на майбутні періоди.

Невизначеність при здійсненні господарських операцій суб'єктом господарювання в раках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності свідчить про наявність ймовірності відхилення кінцевого результату від очікуваної величини, при цьому таке відхилення може мати як позитивний, так і негативний ефект. У свою чергу, ймовірність виникнення будь-яких відхилень, незалежно від того, позитивні чи негативні це відхилення, від очікуваного рівня фінансових показників прийнято визначати як ризик, що дозволяє стверджувати, що невизначеність, притаманна реалізації тих чи інших господарських операцій суб'єкта господарювання, формує його сукупний ризик, який, у свою чергу, складається із сукупності окремих видів ризиків.

Існування невизначеності при прийнятті управлінських фінансових рішень, а також ризику, що пов'язаний із їх виконанням, постає об'єктивна проблема формування адекватної системи виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації відповідних ризиків реалізації операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта господарювання - моделі управління ризиками (Risk Management Model), у тому числі фінансовими. У той же час, ефективність моделі управління ризиками суб'єкта господарювання передбачає чітке усвідомлення основних функціонально-організаційних питань, пов'язаних із практичним провадженням такої модель, у тому числі:

класифікація основних ризиків підприємства, пов'язаних із здійсненням його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності;

структурування сукупного ризику суб'єкта господарювання;

ідентифікація основних фінансово-математичних моделей та методів кількісної оцінки рівня ризику, а також обґрунтування доцільності використання окремих фінансових показників та коефіцієнтів для аналізу конкретного виду ризику суб'єкта господарювання;

визначення та зведення основних критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності тощо.

Об'єктивна необхідність дослідження та вивчення сукупного ризику суб'єкта господарювання пояснюється тим фактом, що будь-яка операційна, інвестиційна та фінансова діяльність такого суб'єкта господарювання у ринковому середовищі здійснюється виключно в умовах загрози формування негативних фінансових результатів -збитків, це, у свою чергу, дозволяє говорити про існування своєрідних центрів формування ризиків (аналогічно до центрів затрат суб'єкта господарювання - див. Тема 5), на основі яких можна структурувати три узагальнюючі рівні (напрямки) центрів формування ризику.

Центр формування ризику - системоутворююча сукупність факторів формування ризиків суб'єкта господарювання при здійснення господарських операцій в рамках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, їх якісних характеристик, також визначення основних їх кількісних параметрів.

Формування класифікаційних ознак на основі наведеного вище структурування ризиків суб'єкта господарювання дозволяє виділити у структурі сукупного ризику наступні основні його види (групи):

операційних ризик (operating risk), формування якого притаманне господарським операціям які реалізуються в межах операційної діяльності суб'єкта господарювання;

інвестиційний ризик (investing risk), формування якого притаманне господарським операціям, які реалізуються в межах інвестиційної діяльності суб'єкта господарювання;

фінансовий ризик (financing risk), формування якого притаманне господарським операціям які реалізуються в межах фінансової діяльності суб'єкта господарювання.

відповідно, сукупний ризик суб'єкта господарювання відповідатиме сумарній величині ризиків по кожному центру (напрямку) їх формування - операційного, інвестиційного та фінансового ризиків.

так, операційні ризики формуються як наслідок прийняття управлінських рішень, пов'язаних із здійсненням основних діяльності, у тому числі господарські операції у виробничій сфері, постачанні сировини та збуті готової продукції.

У свою чергу, інвестиційний ризик отримання збитків формується при здісненні системоутворюючої сукупності господарських операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів - інвестиційної діяльності.

Фінансовий ризик суб'єкта господарювання пов'язаний із управлінськими рішеннями щодо покриття потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. Таким чином, фінансовий ризик безпосередньо пов'язаний із формуванням структури капіталу підприємства.

Слід наголосити, що ризик, пов'язаний із будь-якими управлінськими фінансовими рішеннями зводиться, переважно, до кількісної оцінки впливу невизначеності на фінансування суб'єкта господарювання - покриття його потреби у капіталі, таким чином можна говорити, що сукупність ризиків з достатнім рівнем достовірності можна звести системи фінансових ризиків, що дозволяє нам надалі використовувати паралельно такі терміти як модель управління ризиками та модель управління фінансовими ризиками як поняття із однорідним функціонально-організаційним навантаженням.

Формування моделі управління ризиками суб'єкта господарювання, забезпечення її адекватності та ефективності передбачає використання у якості функціонально-організаційного блоку системи методів кількісної оцінки ризиків суб'єкта господарювання. Слід відмітити, що використання фінансово-математичних методів кількісної оцінки ризиків суб'єкта господарювання тісно пов'язано із системою показників та факторів, що визначають параметри реалізації моделі управління ризиками.

У сучасній практиці корпоративних фінансів для кількісної оцінки сукупного ризику та окремих його складових можуть використовуватися ціла сукупність різноманітних фінансово-математичних моделей, найбільш розповсюдженими серед яких є наступні:

середнє квадратичне відхилення або дисперсія очікуваної величини цільового показника –

a - середнє квадратичне відхилення або абсолютна величини ризику;

а2 - дисперсія;

Хі - абсолютне значення цільового показника в і - ому періоді;

Х - очікувана величина цільового показника (розраховується як математичне очікування абсолютних значень цільових показників за п періодів);

n - кількість періодів, що аналізуються і передують плановому.

для кількісної оцінки ризиків, пов'язаних із активами, що мають активний ринок обігу, наприклад, цінні папери, може використовуватися коефіцієнт 3 (див. модель шарпа (Sharpe) або САРМ) –

3 - коефіцієнт 3 - використовується у якості кількісної оцінки системного (ринкового) ризику (market risk);

cov (RJ, Rm) - коваріація між Rj та Rm;

Rj - очікувана величина цільового показника для j - ого активу;

Rm - очікувана величина цільового показника для ринку даного активу;

32т - дисперсія.

Обґрунтування, прийняття та виконання управлінських фінансових рішень в рамках моделі управління ризиками суб'єкта господарювання має відповідати певних критеріям, що корелюють із відповідними цілями фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, зафіксованими у його статутних документах, а також його корпоративній та фінансовій стратегіям, так, перш ніж структурувати базові критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності, доцільно нагадати основні цілі підприємницької діяльності, яким підпорядкована операційна, Інвестиційна та фінансова діяльність суб'єкта господарювання, зокрема:

максимізація добробуту власників (shareholder value maximization);

максимізація ринкової вартості підприємства (firm value maximization);

підтримання конкурентоспроможності суб'єкта господарювання у короткостроковому та довгостроковому періодах;

забезпечення належного рівня ліквідності та платоспроможності суб'єкта господарювання з метою попередження фінансової неспроможності підприємства;

підтримання цільового рівня рентабельності (прибутковості) фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання;

підтримання Інвестиційної привабливості підприємства тощо.

Паралельно, необхідно визначити функціонально-організаційне навантаження поняття критерію прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності:

критерій прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності представляє собою обґрунтування причинно-наслідкових зв'язків між складовими елементами процесу прийняття управлінських фінансових рішень з метою забезпечення взаємоузгодженості таких елементів.

Порівнюючи особливості узгодження загальних цілей фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання із умовами невизначеності ринкового середовища, необхідно усвідомлювати, що критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності мають ряд особливостей, у тому числі: (1) сукупність критерії являється органічною складовою моделі управління ризиками суб'єкта господарювання; (2) порядок застосування критеріїв визначається системою цілей та завдань моделі управління ризиками як функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту господарювання; (3) об'єктом застування критеріїв являються якісні та кількісні параметри управлінських фінансових рішень тощо.

Виходячи з наведених вище цілей фінансове господарської діяльності підприємства, можна визначити системоутворюючу сукупність базових критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності, перш за все:

мінімізація абсолютної величини ризику суб'єкта господарювання;

забезпечення співставності рівня ризику та величини цільового показника;

максимізація абсолютної або відносної величини цільового показника.

9.2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб’єкта господарювання.

Одним із найважливіших функціональних завдань управління фінансами суб'єкта господарювання являється управління фінансовими ризиками, що забезпечується створенням та реалізацією певної моделі управління ризиками як відокремленого функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту. Слід відмітити, що у сучасній фінансовій літературі такий функціонально-організаційний блок фінансового менеджменту часто називають як ризикменеджмент (Risk Management), однак надалі ми будемо використовувати переважно термін управління фінансовими ризиками, який можна визначити наступним чином:

управління фінансовими ризиками це специфічний функціонально - організаційний блок у структурі моделі фінансового менеджменту на підприємстві, що відповідає за виявлення, ідентифікацію, оцінку та нейтралізацію фінансових ризиків при здійсненні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, а також сукупного ризику фінансове - господарської діяльності суб'єкта господарювання в ринковому середовищі.

Виходячи з наведеного вище визначення управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання можна обґрунтувати основні положення формування моделі управління фінансовими ризиками, так, на основі новітніх теорій корпоративних фінансів та сучасної практиці управління фінансами суб'єктів господарювання прийнято виділяти наступні фактори формування моделі управління фінансовими ризиками, у тому числі:

структурування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта здійснюється виключно на основі особливостей фінансово-господарської діяльності конкретного підприємства, його статутних цілей із відповідних врахуванням теоретико-методологічних основ (у тому числі тих, що викладені у даній темі);

управління ризиками суб'єкта господарювання здійснюється на основі системоутворюючій сукупності кількісних показників (коефіцієнтів) відповідно до системи цілей та завдань моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання;
вхідна первинна інформація, необхідна для управління ризиками, має бути повною та достовірною і включати, зокрема, якісні параметрів та кількісні показники, що характеризують основні фактори формування ризиків;

цільові показники управління фінансовими ризиками (як і вхідна первинна інформація) повинні бути приведені до співставних одиниць виміру, що забезпечує можливість їх адекватної фінансове - математичної та аналітичної обробки, а також формування тренду їх зміни;

кожен із сукупності фінансових показників та коефіцієнтів, яка використовується моделлю фінансовими ризиками суб'єкта господарювання з метою фінансово-математичного моделювання цільових параметрів, має бути максимально інформативним;

обов'язкове обґрунтування вибору методів статистичного, математичного та аналітичного моделювання з метою забезпечення адекватності виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації фінансових ризиків;

формування якісних та кількісних параметрів виявлення ,ідентифікації та оцінки ризиків суб'єкта господарювання у плановому періоді в рамках здійснення операційної, Інвестиційної та фінансової діяльності відповідно до усталеної сукупності визначених напрямків спостереження, а також обґрунтування на їх основі узагальнюючих показників моделі управління фінансовими ризиками;

обґрунтування, затвердження, реалізація та контроль за реалізацією методів, форм та технологій нейтралізації виявлених ризиків в рамках здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.

Таким чином, формування адекватної та ефективної моделі управління ризиками суб'єкта господарювання передбачає вирішення наступної сукупності теоретико-методологічних та функціонально-організаційних проблемних питань, які можна розподілити за наступними напрямками: (1) структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання; (2) характеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання; (3) основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання; (4) особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.