Договірні зобов’язання стосовно прав інтелектуальної власності та їх види.

Договірні зобов’язання, об’єктом яких є майнові права інтелектуальної власності, належать до особливого виду зобов’язань. Їх специфіка зумовлена юридичною природою зазначених прав, що відрізняються від інших майнових прав — зобов’язальних, речових та корпоративних, яка, у свою чергу, зумовлена особливостями самих майнових прав інтелектуальної власності — результатів творчої діяльності та засобів індивідуалізації.

Так, відповідно до ст. 1107 ЦК України [7] розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Стосовно інших договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, то до них слід віднести, зокрема, такі:

1) договір про розподіл майнових прав інтелектуальної власності на службові об’єкти інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 429 ЦК України);

2) договір про передачу майнових прав інтелектуальної власності у співвласність від одного співвласника до іншого співвласника (п. 1.8 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, п. 1.7 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) тощо);

3) договір застави майнових прав інтелектуальної власності (ч. 3 ст. 424 ЦК України).

Керуючись положеннями російського законодавства, О. Рузакова до договорів у сфері інтелектуальної власності відносить такі їх типи:

авторські договори, включаючи договір замовлення;

договори щодо передання суміжних прав;

патентно-ліцензійні договори на об’єкти промислової власності;

договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт;

договори комерційної концесії (франчайзингу);

договори про передачу ноу-хау [13; 25].

З метою класифікації та систематизації договорів у сфері інтелектуальної власності було б доцільно звернутися до загальноприйнятих критеріїв цільової спрямованості. Саме на це звернула увагу А. Амангельди [14, 148], зазначивши, що вони більш повно враховують як сутність самих договорів, так і зміст цих договорів.

На думку В. Дмитришина, за загальною правовою природою усі правочини щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можна поділити на правочини, згідно з якими відчужуються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав), тобто повністю передаються такі права, та правочини, згідно з якими передаються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав) у тимчасове користування (ліцензія та ліцензійний договір) [15, 34]. При цьому, на думку В.Дмитришина, до договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності належать:

договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору;

договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений за замовленням;

установчі договори щодо внесення майнових прав інтелектуальної власності як внески до статутного фонду господарських товариств;

договір застави [15, 43-61].

Крім того, до договорів у сфері інтелектуальної власності належать також договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт та договір комерційної концесії (франчайзинг) [16, 411-441], хоча зазначені договори і виділені в окремі глави (глави 62, 76 ЦК України та глава 16 ГК України).

З метою класифікації та систематизації договорів у сфері інтелектуальної власності було б доцільно звернутися до загальноприйнятих критеріїв цільової спрямованості. Саме на це звернула увагу А. Амангельди [14, 148], зазначивши, що вони більш повно враховують як сутність самих договорів, так і зміст цих договорів.

На думку В. Дмитришина, за загальною правовою природою усі правочини щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можна поділити на правочини, згідно з якими відчужуються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав), тобто повністю передаються такі права, та правочини, згідно з якими передаються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав) у тимчасове користування (ліцензія та ліцензійний договір) [15, 34]. При цьому, на думкуВ.Дмитришина, до договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності належать:

договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору;

договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений за замовленням;

установчі договори щодо внесення майнових прав інтелектуальної власності як внески до статутного фонду господарських товариств;

договір застави [15, 43-61].

Крім того, до договорів у сферіінтелектуальної власності належать також договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт та договір комерційної концесії (франчайзинг) [16, 411-441], хоча зазначені договори і виділені в окремі глави (глави 62, 76 ЦК України та глава 16 ГК України).

Дещо іншу позицію займає Ю. Бошицький, зазначаючи, що договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності утворюють дві самостійні групи. Це договори, які сприяють створенню об’єкта права інтелектуальної власності, і договори щодо розпоряджання майновими правами на вже створені об’єкти права інтелектуальної власності. Традиційно зазначені договори поділяютьі за змістом, тому їх можна поділити на кілька груп. До першої групи належать договори щодо наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності та договори, пов’язані з виконавчою діяльністю, виробництвом відео- і фонограм, сферою мовлення. До другої групи належать ті договори, що стосуються створення різних об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання. До третьої групи належать договори у сфері індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. І, нарешті, до четвертої — договори, які стосуються управління майновими правами авторів на колективній основі, договори на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо. Ці договори є супутніми до договорів у сфері інтелектуальної власності [17, 370].

Подібної класифікації дотримується і О. Мельник: «Основні договори у сфері інтелектуальної діяльності можна поділити на договори, спрямовані на створення об’єктів інтелектуальної власності, і на договори, що регулюють порядок використання об’єктів інтелектуальної власності».

Зазначені договори О. Мельник поділяє за змістом інтелектуальної діяльності на:

договори у галузі наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності;

договори, пов’язані із використанням об’єктів суміжних прав — виконавської діяльності, виробництва фонограм, відеограм та сфери мовлення;

договори, що стосуються науково-технічної діяльності (договори на створення об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання);

договори про використання засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг;

супутні договори, що стосуються інтелектуальної діяльності. До них належать договори про управління майновими правами авторів на колективній основі, договори на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо [17, 363].

Керуючись наведеною вище класифікацією, О. Мельник окремо не виділяє групу договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності.

Не можна оминути увагою дослідження українських цивілістів — О. Підопригори та І. Безклубого щодо авторських договорів та договорів про використання об’єктів промислової власності. Проте ними не досліджуються договори щодо передання (відчуження) майнових прав на об’єкти промислової власності [18, 258].

Законодавством України закріплено значний перелік договорів у сфері авторського права та суміжних прав. Так, Законом України «Про авторське право і суміжні права» передбачено такі договори:

договір про розподіл майнових прав на службовий твір (ст. 16 Закону);

договір між співавторами твору (ст. 13 Закону);

договір про передачу (відчуження) майнових прав суб’єктів авторського права (ст. 31 Закону);

договір про передачу виключного (невиключного) права на використання об’єктів авторського права (ст. 32 Закону);

договір замовлення (ст. 33 Закону);

договір про колективне управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав (ст. 48 Закону);

договір між організацією колективного управління та особою, яка використовує об’єкти авторського права і суміжних прав (статті 32, 48 Закону);

договір про виплату відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах та відеограмах (ст. 42 Закону);

договір про виплату винагороди за використання опублікованих з комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань (ст. 43 Закону);

інші договори у сфері авторського права і суміжних прав [19].

Крім того, Законом України «Про видавничу справу» передбачено укладання видавничого договору (статті 17, 20 цього Закону) [20].

Деякі спеціалісти у сфері інтелектуальної власності, зокрема О. Підопригора, Ю. Бошицький, О. Мельник та О. Рузакова, виокремлюють авторські договори як самостійну групу договірних зобов’язань, що мають певні особливості. Насамперед суб’єктами цих договорів, з одного боку, завжди є автор (співавтори) або їх правонаступники, а з другого — як правило, певна організація, що може використовувати твір обумовленим у договорі способом.

Доцільно зазначити, що увагу до договорів у сфері авторського права приділяли ще за радянських часів. Так, відомі радянські вчені Б. Антимонов, Е. Флейшиц досліджували особливості таких цивільно-правових договорів як видавничий договір, постановчий договір та кіносценарний договір ще у 60-х роках XX ст. [21, 161-269]. Тієї ж точки зору дотримувався і Е. Гаврилов [22, 56-103].

Згідно з ЦК УРСР 1963 р. (статті 500, 501) автору або його правонаступнику надавалось право укласти авторський договір на використання твору з відповідною організацією.

При цьому радянський законодавець виокремлював два види авторських договорів:

авторський договір про передачу твору для використання;

авторський ліцензійний договір.

До авторських договорів про передачу твору для використання належать:

договір про видання або перевидання твору в оригіналі (видавничий договір);

договір про депонування рукопису;

договір про публічне виконання неопублікованого твору (постановочний договір);

договір про використання неопублікованого твору в кінофільмі чи телевізійному фільмі (сценарний договір), у радіо- чи телевізійній передачі;

договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публічного виставлення (договір художнього замовлення);

договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва;

договори про передачу творів літератури, науки чи мистецтва для використання будь-яким іншим способом [23].

О. Підопригора виокремлює такі види авторських договорів:

видавничі договори;

договір про депонування рукопису;

постановчий договір;

сценарний договір;

договір художнього замовлення;

договір про створення аудіовізуального твору;

договори про передачу (відступлення) виключних майнових авторських прав;

договір про передачу права на використання твору;

авторський договорів про видання твору своїм коштом;

договори про використання об’єктів суміжних прав;

договори про управління майновими правами авторів [18, 226-250].

Водночас чинна редакція ЦК України, а саме глава 75, не використовує термін «авторський договір».

До прийняття книги четвертої ЦК РФ авторські договори виокремлювали і деякі російські вчені, зокрема А. Сергєєв, який характеризував авторський договір таким чином: «За авторським договором автор передає або зобов’язується передати набувачу свої права на використання твору в межах та на умовах, погоджених сторонами». А. Сергєєв вважає, що авторські договори мають цивільно- правовий характер і є самостійним договором серед інших цивільно-правових договорів.

Авторські договори, на думку А. Сергєєва, можна класифікувати за двома критеріями — за об’єктом авторського права та за обсягом прав, що передаються за договором. Так, залежно від видів творів, з приводу яких вони укладаються, авторські договори класифікувалися на договори щодо створення та використання літературних, аудіовізуальних, музикальних, архітектурних та інших творів.

За другим критерієм авторські договори поділялися на:

авторські договори замовлення (коли твір ще не створено) та авторські договори на готовий твір;

авторські договори на використання обнародуваного твору чи необнародуваного твору;

авторські договори передачі виключних прав і невиключних прав.