Предмет і завдання курсу історії України.

Від самого початку історії людства на теренах України перетиналися шляхи багатьох племен і народів, як автохтонних, так і прибулих. Історія України – гуманітарна дисципліна, що досліджує проблеми розвитку у часовому та просторовому вимірі культурно. Предметом історії України є сукупність економічних, суспільних, політичних, культурних та інших процесів, що обумовлювали прогрес людства; особливості та характерні риси протікання цих процесів на теренах України, надзвичайно насичених подіями в усі часи.

Головні завдання вивчення історії України:

· дослідити початок формування людської цивілізації на території України та виникнення перших державних утворень;

· простежити становлення та еволюцію ранньослов’янської держави Київська Русь;

· вивчити особливості розвитку українських земель у складі інших держав, проаналізувати зміни у характері боротьби українського народу за незалежність;

· дослідити розвиток української державності на шляху незалежності.

1.2. Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура.

Поділ історії первісного суспільства на кілька періодів ґрунтується на матеріалі і технології виготовлення знарядь праці. Виділяють палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Найдавніша людина на землях України з’явилась біля 1 мільйону років тому, за доби раннього палеоліту. На думку археологів, архантропи (найдавніші люди) приходили на територію України з Передньої Азії кількома хвилями протягом багатьох тисячоліть. Відомо понад 30 стоянок цієї доби. Архантропи жили невеличкими кровноспорідненими групами, що утворювали первісне людське стадо; господарство первісних людей було привласнюючим, основне знаряддя праці – кам’яне ручне рубило.

З початком чергового похолодання частина території України опинилась під зледенінням, тож людина змушена біла пристосовуватися до нових умов існування. У середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) завдяки полюванню на великих представників льодовикової фауни (мамонтів, шерстистих носорогів, печерних ведмедів та ін.) вдосконалюють та урізноманітнюються знаряддя: з’являються кам’яні вістря для списів, скребла для обробки шкур тварин. Внаслідок фізичної та розумової еволюції людини на зміну архантропам приходять неандертальці: високі, кремезні, з об’ємом мозку до 1800 см³. Вони вже вміли виготовляти одяг зі шкур, заселяли печери, будували штучні наземні жила й добували вогонь, тому були більш захищені від природних умов. У мустьєрську епоху зароджуються релігійні уявлення та вірування, про що свідчать неандертальські поховання в печерах Криму. На деяких стоянках знайдено кістки з різьбленими та мальованими орнаментами, контурами тварин і людей – це були перші кроки мистецтва.

Доба пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) визначається формуванням людини сучасного типу – кроманьйонця (homo sapiens). Процес удосконалення технології пішов дуже швидкими темпами, з’являються складні знаряддя, загальний інструментарій сягає 100 типів. Основним видом занять кроманьйонців стає колективне загінне полювання. На теренах України біля 20-14 тис. років тому доволі чітко виділяються два типа господарства: південно-східні мисливці на бізонів та північно-західні мисливці на мамонтів. Спільне осіле життя та локальне скупчення поселень є також свідченням зрушень у соціальних відносинах. Основою організації був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. Поява екзогамії (заборони шлюбів всередині родової групи) сприяла зближенню сусідніх родів, консолідації родів у племена, внаслідок чого складався родовий первіснообщинний лад. Для визначення світобудови та свого місця у дійсності, первісна людина формує початкові типи релігійної свідомості: тотемізм, анімізм, фетишизм, магію.

У мезоліті (10-6 тис. років тому) клімат м’якшає, а фауна дрібнішає. Поява знарядь дистанційної дії – лука та стріл – не лише полегшувала полювання, але й призводила до соціальних змін: тепер людина могла сама себе прохарчувати і менше залежала від колективу, внаслідок чого зростає роль парної сім’ї. Зникнення великих стадних тварин призводить також до розвитку альтернативних засобів існування: рибальства, збиральництв тощо.

Кардинальні зміни господарства у неоліті (VІ-ІV тис. до н.е.) дістали назву “неолітичної революції”. Суть її полягає в переході від привласнюючої економіки (мисливства, збиральництва, рибальства) до відтворюючої (землеробство і скотарство). Цей процес тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в різних регіонах. Проте, всюди він сприяв розвитку нового способу життя, що базувався на стабільності добування їжі та появі харчових запасів. Людина остаточно переходить до осілого способу життя, виникають нові способи виготовлення знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління) та нові види виробництва та виготовлення штучних продуктів (виготовлення керамічного посуду, прядіння, ткацтво). Поліпшення умов життя призводить до “демографічного вибуху”: кількість населення помітно збільшилась, як і середня тривалість життя людини. Перехід до землеробства і скотарства суттєво вплинув і на світобачення людини, бо вимагав не лише врахування кліматичних змін та сезонного кругообігу явищ природи, а й вміння їх передбачати.

Мідний, або мідно-кам’яний вік (ІV-ІІІ тис. до н.е.), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика. Зростання продуктивності праці впливало на пожвавлення примітивного обміну та торгівлі, виникнення майнової диференціації та створення умов для розкладу первіснообщинного ладу.

На теренах України доба енеоліту репрезентована найяскравішою трипільською культурою, що її пам’ятки виявив археолог В.В. Хвойка у 1893 р. біля с. Трипілля на Київщині. Характерними ознаками цієї багатої та самобутньої культури в економічній сфері були зернове землеробство у поєднанні з при селищним тваринництвом. Поява мідних знарядь не виключала застосування традиційних кам’яних та крем’яних. У суспільних відносинах перехід від матріархату до патріархату поєднувався з зародженням міжплемінних об’єднань та формуванням ієрархічної структури родів. Побудова великих глиняних будівель свідчить про збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей та була основною суспільно-економічною ланкою суспільства. Трипільці утворювали гігантські поселення (15-20 тис. мешканців), але кожні 50-100 років змушені були мігрувати через виснаження землі. Пам’ятки трипільської культури чітко виділяються за розписною плоскодонною керамікою з жовто-чорно-червоним орнаментом та характерним жіночим статуеткам. За рівнем свого розвитку трипільська культура наблизилась до перших світових цивілізацій Північною Африки та Малої Азії, але з різних причин (порушення екологічного балансу екстенсивним господарюванням, загальне похолодання, посилення тиску скотарських степових племен та ін.) занепала та не змогла повністю реалізувати свій потенціал. Окремі елементи трипільської культури пережили своїх носіїв та стали органічною часткою української культури.

У бронзовому віці (ІІ-І тис. до н.е.) під впливом зміни кліматичних умов, активізації міграційних процесів та підвищення якості знарядь поглиблюється спеціалізація в господарському житті. Завершується перший великий поділ праці – землеробство відокремлюється від скотарства, з’являються рухливі скотарські племена. Майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі більше спливала на історичний процес.

1.3. Скіфо-сарматська доба.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Значний прогрес людства почався з відкриттям та поширенням заліза, знаряддя з якого були значно гострішими та міцнішими. Підвищення продуктивності праці призводить до становлення приватної власності та поступової майнової диференціації суспільства. Територіальна сусідська община поступово витісняє родову. Утворюються організовані воєнно-політичні об’єднання та союзи – перші паростки державності.

Південноукраїнські степи приваблюють мігрантів. Першим етнічним утворенням на території України, назва якого дійшла до нас в писемних джерелах, були кіммерійці (Х-VІІ ст. до н.е.). Рухливий спосіб життя та потреба збереження власної худоби та майна визначають характер діяльності скотарських суспільств. Для кочового народу війна стає ремеслом. Кіммерійці ходили походами в Малу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У VІІ ст. до н.е. Кіммерія розпалася під тиском скіфських племен.

Пройшовши слідом за кіммерійцями Передню Азію до самого Єгипту, давньоіранські племена скіфів повертаються у надчорноморські степи, де підкоряють більшість місцевих племен та утворюють політично консолідоване об’єднання – Велику Скіфію, що простяглася від Дунаю до Дону. Скіфське суспільство не було однорідним. Скіфи-кочовики та царські скіфи займалися в основному кочовим скотарством та військом грабіжництвом, тоді як для скіфів-орачів, що мешкали на захід від Дніпра, та скіфів-землеробів головним було зернове землеробство. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Влада царя обмежувалась радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів, тобто систему управління скіфським суспільством можна визначити як “військову демократію”. Особливий тип зброї, специфічна збруя верхових коней та “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві склали так звану “скіфську тріаду”, що репрезентувала самобутню культуру. Найяскравішими археологічними пам’ятками скіфської доби є великі поховання – царські кургани.

У ІІ ст. до н.е. скіфи поступаються територією новому союзу кочових іраномовних племен – сарматам. За культурою сармати були близькі до скіфів, але поступалися досягненням попередників в усьому, окрім військової справи. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин, зберігаючи певні пережитки матріархату. Жінки цього народу відрізнялись войовничим характером та нарівні з чоловіками ходили у військові походи, нагадавши грецькому історику Геродоту легенду про амазонок.

Давні греки добре були обізнані зі скіфо-сарматським світом через Велику колонізацію VІІІ-VІ ст. до н.е., одним з напрямків якої було Північне Причорномор’я. Серед причин еллінської міграції вчені виділяють демографічну, аграрну, торгівельну, сировинну, воєнну, соціальну та етнічну. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-західний Крим, Керченський і Таманський півострови, де було засновано низку поселень (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, Фанагорія та інші). Серед них були як міста-поліси із рабовласницькими республіками, аристократичними (Ольвія) або демократичними (Херсонес), так і монархії (Боспорське царство). Тісні контакти з високою античною культурою помітно прискорили темпи історичного розвитку місцевого населення.