Змагання українських князівств за політичне лідерство.

Єдність Київської держави припинила своє існування по смерті Ярослава Мудрого, коли він, внаслідок вищезгаданих причин розподілив державу між своїми синами: Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу – Чернігів; Всеволоду – Переяслав та північний Ростов; Ігорю – Волинь; В'ячеславу – Смоленськ; внукові Ростиславу – Галичину. Прагнення князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Показова, в цьому плані історія розвитку Чернігівської землі від смерті Ярослава Мудрого до Любечського з'їзду.

Чернігів згадується у літопису на другому після Києва місці у текстів договорів Русі з греками під 907 та 945 рр. Співвідношення земель племінних союзів (радимичів, в'ятичів, сіверян та ін.) з державною територією Чернігівської землі є важливою частиною загальної проблеми співвідношення племінних та державних теренів, що тісно пов'язана з вивченням феодальної роздробленості Київської Русі. Проблема цього співвідношення викликала низку дискусій у науковій літературі. Однак, щодо Чернігівської землі у широкому розумінні (з Новгород-Сіверським) більшість дослідників погоджується на її сіверянській приналежності.

Безсумнівна відсутність княжого столу в Чернігові ІІ половини Х – початку ХІ ст. Чернігівський стіл виник внаслідок боротьби між братами Ярославом (Мудрим) та Мстиславом Володимировичами, що призвела до термінового (1024 – 1036) розділу Руської землі по Дніпру. Показово, що після смерті Мстислава у Чернігові не був посаджений князь, а Ярослав став єдиним правителем Русі.

Разом з тим термінове уособлення Лівобережжя сприяло піднесенню Чернігова. Про значні економічні можливості князівства свідчить кам'яне будівництво в Чернігові 1-ої половини ХІ ст. Мстислав заклав близько 1036 р. церкву св. Спаса, побудував кам'яний княжий терем тощо. Літопис відзначає, що Мстислав був "милостивъ, любяше дружину по велику, а имънъя не щадяше", що свідчить про укріплення княжої адміністрації.

У Х – першій половині ХІ ст. на Чернігівщині почали формуватися міста – Чернігів, Сновск, Стародуб, ймовірно Новгород-Сіверський; за цих часів триває й складання територіального й політичного осередку князівства.

Святослав Ярославич, засновник роду чернігівських князів, княжив у Чернігові з 1054 р. (по смерті Ярослава Мудрого) до 22 березня 1073 р., коли за допомогою Всеволода Ярославича вигнав з Києва Ізяслава Ярославича й посів київський стіл. Про приналежність Чернігівського столу 1073-1076 рр. відомостей не збереглося. У 1077-78 рр. Чернігівський стіл був предметом сутичок між онуками Ярослава Мудрого з одного боку та Всеволодом Ярославичем з іншого. 15 липня 1077 р. Всеволод замирився з Ізяславом Ярославичем, який знов зайняв Київський стіл, й почав княжити у Чернігові. 25 серпня 1078 р. Борис та Олег Святославичи, прийшовши з Тмутаракані завдали поразки Всеволоду та увійшли до Чернігова. З жовтня 1078 р. вони у свою чергу були розбиті київськими князями Ізяславом та Всеволодом. В останній битві загинули Ізяслав та Борис. Після цього Всеволод почав княжити в Києві (1078-1093) та "переима власть Руськую всю и посади сына своего Володимира в Черниговъ". У 1094 р. Олег Святославич захопив Чернігів у Володимира Всеволодовича (Мономаха), але у 1096 р. був вигнаний звідти Володимиром та Святополком.

У 1097 р. на Любечському сеймі чернігівські володіння Святослава Ярославича вирішено надати його синам – Давиду, Олегу та Ярославу Святославичам.

Аналогічні князівські переміщення простежуються в цей період й у Переяславській землі. За заповітом Ярослава Мудрого Переяславська земля перейшла до Всеволода. Він княжив до 1093 р., при цьому двічі був князем Київським. З 1093 р. Переяславський стіл отримує його син Ростислав Всеволодович, а після його смерті в тому ж році – Володимир Всеволодович (Мономах), який лишається там до свого походу в Київ 1113 р.

Таким чином, на початковому етапі роздробленості простежується: 1) намагання кожного князя оволодіти Києвом, що свідчить про збереження його провідної ролі; 2) спроби закріпити за собою якомога більше земель з батьківського спадку й оборонити свої права на них від інших претендентів.

Любечський сейм 1097 р. закріпив юридично таке становище.

3.3. Галицько-Волинська держава –

спадкоємниця Київської Русі.

Галицько-Волинська держава виникла внаслідок об'єднання Галицького й Володимиро-Волинського князівств у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславичем (1170-1205). Галицько-Волинська держава досить скоро стала могутньою європейською державою. Для цього були об'єктивні економічні й політичні підстави. На цій території було розвинуте оране землеробство й скотарство, великі сольові розробки. Добре розвинуті були також ремесла – обробка заліза, ювелірні вироби, гончарство, будівництво. Виникали й розбудовувались міста. Галицько-Волинська земля розташовувалась на пересіченні водних й сухопутних торговельних шляхів, що давало великі можливості для розвитку торговельних зв'язків.

У Галицькому князівстві склалися відмінні від інших земель Русі соціальні умови. Міцний стан являло собою боярство, велика кількість представників якого мала власні укріплені замки-фортеці й сильні замкові дружини. Бояри претендували на владу, домагалися права на постійний догляд за справами князя, наполягали на тому, щоб князь не здійснював жодної справи без поради з боярської думи.

Поруч з цим, в містах Галицької Русі рано відокремлюються міські громади, які часто виступали антагоністами проти князів та боярства. Існування значних міських громад було забезпечено розвитком ремесел, зростанням багатства завдяки торговельним стосункам із Західною Європою.

Роман Мстиславич у 1203 р. зайняв Київ, прийняв титул великого князя, відновив руські дипломатичні стосунки з Візантією, домовився про мир з Угорщиною. Опираючись на міське населення, він намагався послабити боярський вплив на політику держави.

Після його загибелі у 1205 р. на землях Галицько-Волинського князівства утворилась низка невеликих феодальних князівств з осередками в Луцьку, Белзі. Турові, Пінську. Боярство відновило свої привілеї. Землі Галицько-Волинської Русі були захоплені Польщею та Угорщиною. Запрошений на князювання Мстислав Удатний за допомогою військ київського князя у 1221 р. вигнав угорців з цієї території. У тому ж 1221 р. до влади на Волині прийшов син Романа Мстиславича Данило Романович. До 1229 р. ним було завершене об'єднання Волині, а у 1238 р. він здобув й батьківську спадщину – Галич. Згодом він, як і його батько Роман, здобув Київ та об'єднав під своєю владою всю Південно-Західну Русь. Період правління Данила Галицького вважається добою найбільшого розвитку Галицько-Волинської держави.

У 1245 р. Данило одержав перемогу під м. Ярославлем над об'єднаними військами Угорщини, Польщі, Ростислава Чернігівського та галицьких бояр. Цим було остаточно завершене об'єднання Галицько-Волинської землі.

У тому ж році Данило був змушений підкоритися владі Золотої Орди. Він дістав від хана підтвердження: “Бисть поручена земля його йому”. Однак Данила не влаштовував такий стан речей; він почав зміцнювати свої сили й засоби оборони для боротьби з монголо-татарами. З цією метою він упорядкував відносини з найближчими сусідами: уклав мирний договір з угорським королем і одружив свого сина Лева з його дочкою.

Одним з найважливіших зовнішньополітичних заходів Данила Галицького була його спроба організації хрестового походу проти монголо-татар за допомогою Папи Римського, від якого він прийняв корону, що дало йому підстави називатися королем Русі.

Ініціативу боротьби з монголами виявив власне папа Інокентій ІV. У 1245 р. було скликано у Ліоні Вселенський собор, на якому йшлося про необхідність боротьби з монголами. Собор ухвалив закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть проходити, жертвувати гроші. Організацію оборони взяла на себе папська курія.

Хрестовий похід не був здійснений, однак прийняття корони з рук Папи великою мірою підносило міжнародний авторитет Галицько-Волинського володаря.

Загалом Данило Галицький був мудрим правителем. Він розбудував державу, звів багато міст і фортець, успішно воював з польськими, литовськими й ятвязькими князями, зміцнив західні рубежі, брав участь у боротьбі за австрійську спадщину. Галицько-Волинська держава при його правлінні була рівноправним суб'єктом міжнародної європейської політики.

Брат Данила Галицького, Василько, правив поруч з братом на Волині, яка не потребувала такої великої енергійності, як Галичина, оскільки волинське боярство, на відміну від галицького, було віддано Романовичам.

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом та Васильком стереотип правління – з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині – до певної міри унаслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301) та Володимиром (1270-1289).

Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній з династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь; активно діяв у Польщі. Що проходила крізь добу міжусобних війн; домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на це, наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Літописи зазначають, що під час його правління ці землі "Цвіли в багатстві й славі". Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися титулом "король Русі". Про його авторитет свідчить подія, що сталася у 1303 р. У зв'язку з рішенням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Протягом їх правління починає зростати могутність Литви. Занепокоєні цим, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Це, звичайно, призвело до сутички з боярами, які отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям.

Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З цього часу західні українці потрапили під владу чужоземних правителів.

Підводячи підсумки короткого огляду історії Галицько-Волинської держави, слід підкреслити деякі аспекти її існування, які свідчать про успадкування нею київських традицій. По-перше, державу добре знали в Європі, вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії Бартоломея ХІІІ ст. написано: "Галиція розлога й багата країна, quae nune Rhutenia a pluribus nominatur", тобто Галичину ототожнювали з Руссю. По-друге, велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським: цим підкреслювалась наступність Галичини від Києва.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею, що зберігало в українців почуття культурної та політичної ідентичності.