Г.-В. Гегель

Метою даної теми є ввести студентів у предмет філософії історії; встановити основні відмінності процесів людської історії від процесів природи; дослідити проблематику філософії, основні підходи до вирішення проблем спрямованості та сенсу історії, співвідношення прогресу й регресу, матеріальних і духовних чинників його розвитку. Ключові слова: філософія історії, спрямованість історичного процесу, сенс історії, еволюція, революція, прогрес, регрес, роль особистості в історії, історична особа.

 

 

Історія як предмет філософії

 

 

Філософія історії як особливий напрям філософського знання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі. Це можливо здійснити, встановивши об’єктивні закономірності, зміст і сутність історичного процесу, його спрямованість і рушійні сили. У філософії історії багато спільного з історичною наукою, але якщо історію цікавлять переважно окремі події, процеси та явища, то філософію історії – масштабні цілісні соціокультурні формування. Історія досліджує події, хронологію змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, а філософія історії – глибинні тенденції та закономірності цих змін. Історія філософії досліджує фундаментальну траєкторію всесвітньо-історичного процесу, його базисні суперечності. Вони виводяться через закономірності і форми розвитку матеріально-практичних, суспільно-виробничих засад історичного процесу, залежних від них змін у соціальних структурах та у змісті діяльності суб’єкта історії. Об’єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія загалом.

Термін «філософія історії» вперше вжив Ф. Вольтер (ХVІІІ ст.). Під філософією історії він розумів наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних відомостей і переказів, пояснення подій всесвітньої історії як єдиного цілого, на відміну від невпорядкованої описовості, характерної для попереднього етапу. Остаточного узаконення термін «філософія історії» набув після виходу у світ праці Й.-Г Гердера (1744 – 1803) «Ідеї до філософії історії людства» та лекцій із філософії історії, що їх читав Г.-В. Гегель у Берлінському університеті (1822 – 1831). Проте в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах.

Найпершою проблемою осмислення історії є проблема: чи має історичний процес власну якісну особливість? Відповіддю на це питання є такі концепції соціальної дійсності: заперечення існування об’єктивних законів; визнання існування об’єктивних законів і процесів; абсолютизація людської свободи і випадковості; визнання історичного процесу як єдності суб’єктивного і об’єктивного факторів.

Мислителі минулого, порівнюючи явища природи із суспільними явищами, відмінності між ними бачили в тому, що історія суспільства твориться людьми, тоді як у природі явища відбуваються самі по собі, в результаті дії випадкових, стихійних сил. Люди не здійснюють ні одного вчинку, якщо їх не спонукає до цього якесь бажання, мета. Вони вважали, що оскільки життя суспільства складається з вчинків людей, то у суспільстві все визначається свідомістю людей.

Концепція, яка заперечує існування об’єктивних законів суспільної дійсності, є досить поширеною і сьогодні. Прихильники цієї концепції твердять, що соціальна дійсність, на відміну від природи, складається з неповторних, абсолютно індивідуальних подій, які не можна підвести під загальний закон (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Б. Рассел та ін.). На їх думку, в історичному розвитку немає необхідності, а є тільки можливості, реалізація яких залежить від різних обставин. Вони вважають, що в історії панує випадковість. Б. Рассел наводить такий приклад: якщо б Генуя не віддала Франції Корсику в 1768 р., то Наполеон, який народився в наступному році, був би італійцем, і історія Франції була б іншою.

Звичайно, в ході історії виникають різні можливості, і реалізація тієї чи іншої з них визначається ходом боротьби різних соціальних сил. При цьому, якщо говорити не про суб’єктивні проекти політичних діячів, а про реальні можливості, то вони визначаються об’єктивними умовами розвитку суспільства. Випадковості, звичайно, впливають на хід подій, але не визначають їх загальної спрямованості.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити декілька варіантів тлумачень спрямованості історії. Вже у філософії Стародавнього світу склалися концепції лінійного і циклічного характеру історії.

Лінійні моделірозглядаютьісторію як рух через послідовність різних подій до певного стану суспільства. Геометрично цю модель зображують як пряму. При цьому варіанті вважається, що історія має мету, прямує до її здійснення. Концепція лінійної спрямованості історичного процесу включає в себе два варіанти – оптимістичний і песимістичний (прогресивна чи регресивна лінійність) залежно до відповіді на питання: Що несе з собою історія – покращення життя людей чи примноження страждань і нещастя? Це питання пов’язане з тим, що розуміється під щастям і нещастям, до чого потрібно прагнути і чому протистояти в суспільному житті. Прогресивна лінійна модель історії базується на тому, що розвиток суспільства відбувається як перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. У перекладі з латинської мови «прогрес» означає «успіх», «рух уперед». Спочатку ідея прогресу зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена не всі сторони суспільного життя. Проблема прогресу піднімалася Ф. Беконом, М. Кондорсе, Г.-В. Гегелем, К. Марксом та ін. У ХХ ст. ідею прогресу пропагують прихильники технічного детермінізму, індустріального суспільства (О. Тоффлер, Р. Арон, Д. Белл та ін.). На позиції лінійного прогресивного розвитку історії стоїть християнська філософія, яка розглядає історію як Божественний план, як цілеспрямований процес руху від гріхопадіння до приходу месії. З християнської точки зору, сенс історії визначений Богом.

Г.-В. Гегель розглядав сутність і спрямованість історії як прогрес в усвідомленні свободи – «хід духу по землі». У нього історія перетворюється із сукупності подій на закономірний процес, який має внутрішню логіку, поступовість і сходження. Г.-В. Гегель бачив у історії людства здійснення абсолютної ідеї і все розмаїття подій та явищ, що відбуваються у різні часи, вважав не випадковим, а таким, що обумовлене спільними закономірностями. Він виділяв три етапи розвитку світової історії, які, змінюючи один одного, ведуть до еволюції через розвиток свободи. Розвиток філософ вбачав у осягненні та здійсненні свободи в історії: від східного суспільства, де людина була свободною лише в собі, але в можливості, а не дійсності, до греко-римського, де свободною вже є певна група людей, і від нього до германсько-християнського, народи якого повністю усвідомили, що людина є в сенсі буття свободною і всі є рівними через свою свободу. На цій стадії розвитку історії Дух досягає повної реалізації, зберігаючи в своїй глибині минуле як пам'ять та реалізуючи в майбутньому свою сутність у якості «світового духу», тобто розвиваючись далі в «світовій історії». У Гегеля не дух є функцією розвитку матеріального життя, а, навпаки, матеріальне життя є функцією духу. Спрямованість історії за Гегелам – це сходження Духу до його Абсолютної істини.

Ученим, який зробив спробу осмислити історичний процес у його прогресивному розвитку через дослідження змін економічного стану суспільства, був К. Маркс. Для характеристики етапів суспільного прогресу людства він використав категорію “суспільно-економічна формація”. К. Маркс виділив такі основні періоди суспільної історії: 1) доформаційний (первіснообщинний лад); 2) формаційний (рабовласницький, феодальний, капіталістичний лад); 3) післяформаційний (комуністичний лад). Кожну суспільно-економічну формацію К. Маркс розглядав як соціальний організм, який має відповідну структуру, різноманітні функції та характеризує певну стадію соціально-економічного розвитку людства. За критерій поділу історії на формації він бере способи матеріального виробництва. Суспільний прогрес пов'язаний із діяльністю людей. Вони самі творять свою історію, але відповідно до своїх можливостей, що визначаються об’єктивними, незалежними від волі і свідомості людей, законами. Так, соціальний закон взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин визначає в загальних рисах тенденції розвитку суспільства, а хід історичних подій – результат взаємодії різних факторів.

Поряд з ідеєю прогресу існує і протилежний погляд на спрямованість історії – з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у поета Гесіода у творі «Праці й дні», де історію змальовано як рух від «золотого віку» до «залізного». У ХVІІІ ст. Ж.-Ж. Руссо ставить питання про те, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Г.-В. Гегель доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших.

Ідея циклічності базується на тому, що історія повторюється через певні проміжки часу, оскільки періодично вона вичерпує свій потенціал і тимчасово повертається до початку процесу. Циклічні концепції побудовані за метафорою кола. Історію як постійне повернення на вже пройдені шляхи: у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, розглядали ще античні філософи Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто з виходом на певні вищі стани та з подальшим поверненням до нижчих, початкових – Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар. Прихильник ідеї циклічності історії поет Гесіод (VIII-VII ст. до н.е.) вважав, що історія пройшла п’ять віків: 1) золотий, коли люди відзначалися високою мораллю; 2) добу срібла (в цю добу та наступні епохи спостерігається погіршення у всіх відношеннях); 3) добу міді; 4) добу героїв; 5) добу заліза (найгірший сучасний вік, коли все іде до гіршого, зростає насилля, зло, несправедливість, гідні люди розорюються, негідники збагачуються, чесних зневажають, нечесні приходять до влади). Гесіод вважає, що історія носить регресистський характер, вона спрямована від космосу до хаосу. Але існує можливість повернення до золотої доби через очищення від гріхів минулого.

Циклічної концепції історії дотримувався Платон, але на відміну від Гесіода, в розумінні історичного розвитку він стояв на позиції прогресу. Циклічність він розглядав як вічний закон космосу. Платон та його послідовники Арістотель та Полібій поділяли ідею про циклічний колообіг як зміну певних форм політичного ладу суспільства (монархія вироджується в тиранію, тиранія змінюється аристократією, яка з часом вироджується в олігархію, тоді на зміну олігархії приходить демократія, яка вироджується в охлократію і після цього відбувається повернення до монархії, тобто все повторюється знову).

Першу спробу охопити всю історію людства як закономірний процес зробив італійський мислитель Дж. Віко – класичний виразник циклічного напрямку в світовій філософсько-історичній думці. Він розглядав циклічність не як простий коловорот історії, а як такий, що ґрунтується на спіральному розвитку, тобто нові фази виникають на ґрунті досягнутого. Філософ досліджував два світи – “світ стародавніх народів” та “світ християнських народів”. Він вважав, що історія людства здійснює своє коло не тільки в межах життєдіяльності народу, а й у межах того чи іншого світу загалом. Дж. Віко вважав, що кожен народ проходить певні періоди в історії (вік богів, вік героїв, вік людей), які мають свої етапи виродження. Ці періоди мають загальні риси та чергуються в певному порядку: безкомпромісна справедливість; блискуча оригінальність; груба сила; відвага, або героїчна сила; конструктивне розмірковування; марнотратний достаток, який знищує все попереднє.

Поряд із лінійними та циклічними моделями розуміння історичного процесу існує культурно-цивілізаційна модель типології історичних систем, яка робить акцент на тому, що всесвітня історія є не цілісним процесом соціальних змін, які поетапно відбуваються в часі, а історією незалежних одна від одної локальних (культурних) цивілізацій. Засновниками цивілізаційної теорії вважають М. Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін.

Зокрема, М. Я. Данилевський виходив із просторово-регіонального поділу історії. Він сформулював теорію культурно-історичних типів, яким притаманні специфічні риси в духовному, політичному та економічному житті. Для опису цих процесів, що відбуваються в певних суспільствах, він застосував нову категорію для позначення суб’єктів всесвітньо-історичного процесу – «локальні цивілізації». Нею він позначив розвиток окремих народів на зразок органічної природи, в якій змінюються такі етапи розвитку як народження, розквіт, старіння, смерть, та назвав їх культурно-історичними типами. М. Я. Данилевський розглядав історію як циклічний процес виникнення, розквіту та занепаду культур, що змінюють одна одну. Їх перелік мислитель дав у хронологічному порядку: 1) єгипетська; 2) китайська; 3) ассирійсько-вавилонсько-фінікійська; 4) індійська; 5) іранська; 6) єврейська; 7) грецька; 8) римська; 9) новосемітська, або аравійська; 10) греко-романська, або європейська. До переліку цих культурно-історичних типів він додає ще два, які загинули насильницькою смертю, не встигнувши пройти весь цикл розвитку: мексиканський та перуанський. Дослідник вважав, що розвиток людства йде шляхом реалізації потенціалу різних цивілізацій і спільна історія різних типів як у стародавні, так і в нові часи стає однаково неможливою. Він бачив історичний процес як циклічний розвиток локальних цивілізацій – культурно-історичних типів.

Культурологічний підхід до розуміння історії застосував О. Шпенглер у праці “Занепад Європи”. Автор ставив під сумнів поняття історичного прогресу, єдність всесвітньо-історичного розвитку загалом, його лінійність. Він вважав, що всесвітня історія є історією низки незалежних, неповторних, замкнутих на собі, не пов’язаних з іншими циклічних культур. Кожна з них має свою “душу”, що виявляється в мові, мистецтві, державі, науці і т. д. Культури мають свою долю та розвиваються за законами росту й занепаду, проходячи ті ж самі стадії, які проходить у своєму розвитку будь-який живий організм: дитинство, юність, зрілість та старість. О. Шпенглер виділяв вісім таких культур, які досягли зрілості та стали суб’єктами світової історії: 1) єгипетська; 2) вавилонська; 3) індійська; 4) китайська; 5) “магічна” (арабо-візантійська); 6) “аполонівська” (греко-римська); 7) мексиканська (культура майя); 8) “фаустівська” (західноєвропейська). Усі ці культури обмежуються часом в тисячу років, проходячи всі стадії свого розвитку. Вичерпавши свої можливості, вони переходять у стадію цивілізації. Саме в стадію цивілізації, вважав О. Шпенглер, вступила західноєвропейська культура, яка пережила тисячолітню історію і реалізувала весь свій потенціал. На його думку, на стадії цивілізації вже неможливі значні досягнення в мистецтві, науці, релігії, а відбувається лише створення техніки та організаційних структур.

Цивілізаційного підходу до розуміння історії дотримувався також англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Вказуючи на паралельне існування багатьох цивілізацій, він визнавав загалом ідею універсалізації світу та зазначав, що наближається час створення гармонійної цивілізації, яка повинна виникнути не на руїнах і не за рахунок знищення інших цивілізацій. Шукаючи сенс історії серед величезної кількості історичних фактів і подій, він відкидав лінійний прогрес, неперервний розвиток історії та висунув теорію коловороту локальних цивілізацій. А. Тойнбі розглядав цивілізацію як локальний відрізок історії, який штучно ізолюється для дослідження. Історію він поділив на фрагменти, уявляючи її як історію цивілізацій, яких спочатку налічує 19, потім 21, а згодом скорочує до 13 за рахунок “другорядних” та “недорозвинених”. Він пояснював це тим, що представники одного й того ж самого виду суспільств, опинившись у однакових умовах, зовсім по-іншому реагують на випробування – так званий виклик історії. Одні ж відразу гинуть; другі – виживають, але такою ціною, що після цього вже ні на що не здатні; треті – настільки вдало протистоять виклику, що виходять не тільки не послабленими, але й створюють сприятливіші умови для подолання майбутніх випробувань. А. Тойнбі зазначає, що “одна й та сама риса і одне й те саме середовище в одному випадку дають позитивні наслідки, а в інших випадках – ні”. Він, як і М. Я. Данилевський та О. Шпенглер, вважав, що всі цивілізації проходять у своєму розвитку стаді виникнення, росту, надлому, розкладання та загибелі, після чого народжується інша цивілізація, продовжуючи коловорот історії. Причини загибелі цивілізацій він бачив у занепаді духовного начала – моральному виродженні та втраті творчого імпульсу.

Філософ-екзистенціаліст К. Ясперс пропонує своєрідну концепцію історичного розвитку людства. Ставлячи питання щодо майбутнього людства, його єдності, він зазначає, що досвід ніби заперечує єдність, оскільки існує безліч народів, безліч культур і в кожній із них, у свою чергу, є безмежна кількість своєрідних історичних фактів. Люди розселилися по всій земній кулі, і всюди, де виникала будь-яка можливість, вони створювали свій особливий спосіб життя. Але при цій розмаїтості існує й те, що об’єднує людей. І саме в зустрічі з іншими людьми відбувається «впізнавання себе в іншому». К. Ясперс виділяє такі факти, які вказують на єдність історії: єдність людської природи, універсальність, прогрес, єдність в просторі та часі, особливі типи єдності, які простежуються в явищах культури (спільний світ життєвих форм, інститутів, уявлень, вірувань). Проте він зазначає, що в цих видах єдності немає універсальності. Це розрізнені види єдності, культури поряд з іншими культурами, які існують паралельно. Тому вчений пропонує шукати єдність у меті історії: «Єдність – не фактична данина, а мета. Можливо, єдність історії виникає з того, що люди здатні зрозуміти один одного в ідеї єдиного, в єдиній істині, у світі духу, в якому все свідомо співвідноситься одне з одним, все взаємозалежне, яким би чужим воно не було».

Розглядаючи історію як єднання людей на основі духу, К. Ясперс заперечує теорію культурних циклів (О. Шпенглера, А. Тойнбі), яка роз’єднує світову історію людства, та вчення К.Маркса, який перебільшує роль економічного фактору. На думку К. Ясперса, пріоритет в історії належить духовному, і тільки духовна єдність людей є головним фактором історичного прогресу. Поняття «осьового часу» (про нього див. у темі «Предмет соціальної філософії») філософ увів для означення радикального перевороту в потоці подій, пов’язаного зі змінами в галузі духовних основ людства, насамперед, з виникненням “філософської віри”. У розумінні К. Ясперса, це час, який став рубежем переходу від одного якісного стану суспільства до іншого. На даний час цей термін все частіше використовується для означення інших поворотних пунктів у світовій історії.

 

 

Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства

 

 

Суспільний процес відбувається як неперервно, так і перервно, через еволюційні і революційні зміни, періоди війни та миру. Еволюція і революція – це два основні типи суспільного розвитку, які взаємопов’язані та взаємозумовлені.

Еволюція (від лат. evolution – розвиток) – це такі зміни в рамках суспільно-економічної формації, які не руйнують її базису та надбудови, зберігають її основну якість. Такі зміни відбуваються поступово, протягом тривалого часу.

Революція (від лат. revolutio–переворот) – це докорінні, якісні зміни в стані системи, які переривають еволюційний період її розвитку і переводять систему на якісно новий ступінь розвитку. В теорії діалектики поняття «еволюція» та «революція» розкривають зміст закону взаємного переходу кількісних і якісних змін за допомогою стрибка. Теорія соціальної революції розглядається філософією марксизму. Згідно з нею соціальна революція – це якісний стрибок, що усуває стару суспільну формацію і замінює її новою, більш прогресивною, через корінний переворот у всіх соціально-економічних структурах. У цей період відбуваються якісні зміни у всіх сферах суспільного життя (економічній, соціальній, політичній та духовній).

Необхідно розрізняти революції і реформи. Реформа ( від лат. reformo – перетворюю) – перетворення, нововведення, перевлаштування певної сторони суспільного життя (порядків, інститутів, організацій, закладів), без докорінної зміни засад існуючої соціально-політичної структури і наявного соціального ладу.

Реформа є способом внесення тих чи інших змін у систему суспільних відносин, які не торкаються зміни самого способу виробництва. Вони здійснюються з метою зняти напругу соціальних суперечностей. Будучи спрямованими на певні прогресивні зміни в суспільстві, соціальні реформи покликані водночас зберегти існування певного суспільного ладу, тих чи інших соціально-політичних, економічних та ідеологічних структур, інститутів, установ тощо. Але, оскільки реформи не торкаються самого характеру виробництва, який приводить до загострення суспільних суперечностей, вони мають тимчасовий ефект, який відволікає суспільство від причини таких суперечностей. У процесі розвитку суспільства відносна протилежність соціальних реформ та соціальної революції не усувається. Якщо реформа є способом кількісних змін у системі суспільних відносин з метою їх збереження, то революція є якісною, фундаментальною зміною системи економічних, соціальних, політичних та ідеологічних інститутів даного суспільства. Якщо реформа є виявом поступового стрибка у історичному розвитку, то революція є виявом прискореного стрибка в цьому розвитку.

Розрізняють соціальні, науково-технічні революції.

Соціальна революція відбувається тільки при наявності певних об’єктивних умов. Головна з них – дія закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил. Коли продуктивні сили, які розвиваються, вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, тоді виникає економічна основа соціальної революції. Соціальна революція – закономірність у розвитку суспільства, так як продуктивні сили у своєму розвитку неминуче переростають існуючі виробничі відносини і останні мають бути приведені у відповідність до продуктивних сил. Соціальна революція може містити в собі декілька політичних революцій (Французька буржуазна революція містила політичні революції 1789, 1830 і 1848 рр.). Типи соціальних революцій залежать від того, які системи суспільних відносин (який спосіб матеріального виробництва) ними породжуються. Класичними типами соціальних революцій витупають буржуазні і соціалістичні революції. ХХ століття породило нові типи соціальних революцій: народно-демократичні революції в Європі та Азії, національно-визвольні революції в країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Для того щоб відбулася політична революція, необхідно, щоб склалася революційна ситуація. Її ознаки характеризує В. І. Ленін: мають створитися такі умови, за яких пануючі класи не можуть зберігати в незмінному вигляді своє панування; криза «верхів», криза політики пануючих класів; загострюється вище звичайного бідування пригноблених, трудящих мас; низи не можуть жити по-старому; зростає активність народних мас.

Революційна ситуація – необхідна, але не достатня умова. Для того, щоб революційна ситуація переросла в революцію, необхідні суб’єктивні фактори – енергія революційного класу, організованість народних мас. Історія знає приклади, коли революційна ситуація не переростала в революцію (Росія 1859-1861 рр.).

Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства – це проблема співвідношення еволюційного поступового процесу та різких революційних змін. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з’являється дещо принципово нове.

Науково-технічні революції розділяють між собою найважливіші епохи розвитку людства, у які здійснюються значні відкриття. Серед цих епох виділяються:

- архаїчна епоха, коли домінувало полювання, рибальство і збиральництво, тобто відбувалося безпосереднє присвоєння готових продуктів, дарів природи (споживаючий тип господарства);

- аграрна епоха, яка наступила внаслідок неолітичної революції в VII-III тисячоліттях до н. е., коли на зміну полюванню і збиральництву прийшло землеробство і скотарство, що в декілька раз збільшило чисельність населення, призвело до появи надлишкового продукту, появи приватної власності, нерівності та держави;

- індустріальна епоха, яка виникла в XVII-XVIII ст. нашої ери внаслідок промислової революції, коли були винайдені різні механізми, які збільшили продуктивність праці, що супроводжувалося новим зростанням чисельності населення та початком масової урбанізації;

- постіндустріальне суспільство, коли у виробництві вирішальну роль стали відігравати здібності і можливості людського інтелекту. Нове багатократне збільшення продуктивності праці створює достаток матеріальних благ і породжує нові засоби задоволення фізичних та духовних потреб людини, яких раніше не існувало.

 

 

Рушійні сили історії та проблема її сенсу

 

 

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують якісь вищі задуми або програми. Людину, в даному випадку, розглядають лише як виконавця цих задумів або програм. Досить часто спостерігається тлумачення історії в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу, світовому розуму, абсолютній ідеї, волі і т. д. Саме вони, а не людина, часто визнаються справжнім суб’єктом історії. Проте поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести мову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок.

Хоч життя суспільства складається з дій людей, але це не значить, що все, що відбувається у суспільстві, повністю контролюється свідомістю людей і підпорядковане їх діям. Існують об’єктивні умови, які обмежують можливості здійснення людських бажань та намірів – як для окремих особистостей, так і соціальних спільнот. Процес суспільного розвитку здійснюється закономірно і свідома діяльність людей є необхідним елементом цього закономірного процесу. Люди самі творять свою історію, але творять її відповідно до можливостей, які визначаються об’єктивними, не залежними від волі і свідомості людей, законами.

Така ситуація часто приводила до того, що мислителі або визнавали існування незалежних від людини законів (в релігійній філософії вони виступають як доля, рок, фатум), вважаючи при цьому, що діяльність людей не здатна впливати на хід історичного розвитку (фаталізм), або стверджували існування вільної від будь-яких законів діяльності людей (волюнтаризм).

У суспільстві немає однозначної детермінації поведінки людей. У людини є певна свобода дії, і вибір того чи іншого вчинку обумовлений її суб’єктивними намірами. Кожне покоління, вступаючи у життя, включається у певні об’єктивні умови, які склалися на час його появи на світ (певний стан виробництва, предмети побуту, звичаї та традиції, соціальні інститути). Ці обставини загалом визначають спосіб життя і мислення тих соціальних груп, серед яких живуть люди. «Люди самі творять свою історію, – писав К. Маркс, – але вони її творять не так, як їм заманеться, при обставинах, які не самі вибрали, а які безпосередньо наявні, дані їм і які перейшли від минулого». Нове покоління своєю діяльністю може змінити дійсність, але воно може це зробити, якщо в цій дійсності наявні об’єктивні умови і засоби для цієї діяльності. Так, перехід від одного суспільного ладу до іншого стає об’єктивно можливим внаслідок виникнення нових продуктивних сил, які вступають у протиріччя із старими виробничими відносинами. Необхідність такого переходу рано чи пізно усвідомлюють передові сили суспільства, які вступають у протиріччя із інтересами тих консервативних сил, які намагаються зберегти старий лад.

Хто ж рухає історію: видатні особистості, еліта чи народні маси? Історія зберегла імена історичних діячів, з якими пов’язані найважливіші події минулого. Звідси часто робиться висновок, що саме видатні особи є авторами і головними дійовими особами історії. Світовий Дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Для реалізації своєї мети (за висловом Гегеля – «хитрощів розуму») Дух маніпулює народами як матеріалом. І тільки всесвітньо-історичні особи, герої якої-небудь епохи, яких варто визнати проникливими людьми, вважає Гегель, розуміють те, що є потрібним і своєчасним. Саме видатні люди являються тими, які краще всього розуміли суть справи і від яких потім інші люди засвоювали їх розуміння та схвалювали чи, принаймні, змирялися з ним. Але Гегель і тих індивідів, які змінюють історію, розглядає лише як провідників об’єктивного духу, через яких реалізується мета Абсолютного Духу, а не їх цілі. Отже, він вважає, що розвиток історії підпорядкований об’єктивним законам і не залежить від прагнень, волі та свідомості людей, хоча й реалізується через окремих особистостей.

Ф. Ніцше писав, що народ – це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, який потребує різьб’яра. Звідси робився висновок про необхідність вождя, надлюдини, з сильною волею до влади. Ніцше вважав, що суспільство і особистість ворожі один до одного, тому неминучими є конфлікти між суспільними та особистими інтересами, так як ціле намагається підпорядкувати собі частини, а особистість прагне зберегти свою індивідуальність. Але боротьбу із суспільством можуть винести тільки сильні особистості. Тому ця концепція визнає вирішальну роль видатних особистостей в історичному процесі.

Думки про те, що саме видатні особистості рухають історію, дотримувався Х. Ортега-і-Гасет. Маси не здатні до творчості, вважав він, оскільки вони у своєму розвитку ніколи не зможуть піднятися до рівня видатної особистості. Він висловлював думку, що маси, народ – це руйнівна сила, що приходить на зміну еліті. «Повстанням мас» Х. Ортега-і-Гассет називає захоплення масами суспільної влади, кризу європейських народів та культур. Це повстання виявилося, по-перше, в тому, що маси досягнули такого рівня життя та добробуту, який раніше був можливий лише для еліти. По-друге, маси вийшли з підпорядкування, не підкоряються меншості, не рахуються з нею, а витісняють та заміняють її. Натовп, що виник на авансцені суспільства, став значимим. Маси придушують меншість. Сутність цього явища, вважає Х. Ортега-і-Гассет, полягає у зрівнялівці – зрівнюються багатства, культури, слабка та сильна статі, зрівнюються континенти. Суспільство завжди було єдністю меншості та маси. Меншість поставала як сукупність людей, які наділені особливими якостями, а маса – не виділена нічим «пересічна людина», «спільний тип». Під поняттям «маса» Ортега-і-Гассет розуміє не соціальну приналежність, а «той людський склад чи спосіб життя, який сьогодні переважає та панує в усіх верствах суспільства, зверху донизу, і тому знаменує собою наш час».

Близькою до цієї концепції є концепція еліти. Так, Дж. Бернхейм у праці «Революція управлінців» стверджував, що в результаті науково-технічної революції влада перейде до науково-технічної інтелігенції, управлінців підприємствами, концернами, банками.

Марксизм вважає, що рушійною силою історії є народні маси. Народ розглядається як головний творець і суб’єкт історії. Народ творить історію тим, що своєю працею створює цінності культури. Марксизм не заперечує роль видатних особистостей в історії. Певні історичні умови, особливо в перехідні епохи, створюють можливості для появи видатних особистостей. Вони з’являються у відповідь на історичну потребу в них. Ці особистості завжди є представниками певних соціальних спільностей – верств, станів, народу, держави тощо. Тому вони, з одного боку, є виразниками актуальних запитів соціальних груп, а з другого – виявленням непересічних здібностей та можливостей людини.

Особливої актуальності проблема активності мас набула у ХХ ст. Перший дослідник цієї проблеми французький соціолог, соціальний психолог і філософ Г. Лебон у праці «Психологія натовпів» зазначав, що «головною характерною рисою нашої епохи є саме заміна свідомої діяльності індивідів несвідомою діяльністю натовпу». Інтерес до феномену «маси» обумовлений тим, що хоч у ХХ ст. значно зростає революційність мас, проте ці маси були вже іншого ґатунку, ніж ті, які спричинили соціальні зрушення в період Великої французької революції. У ХХ ст. зростання міст та розвиток промислового виробництва вимагало значної кількості нових працівників, які вербувалися із села та з представників маргінальних груп. Крім того, формується система управління цими масами, яка передбачає використання спеціально спрямованих методів контролю, нагляду й маніпулювання. Виникають масові ідеології, розраховані на легкість сприйняття і швидку зворотну реакцію.

Г. Лебон розрізняє поняття «маси» та «натовп». «Маса», за Лебном, є людська сукупність, що має психічну спільність, але це не є скупченням людей в одному місці. Термін «натовп» виражає найвипадковіший зв'язок людей, поєднаних у даному просторі суто тимчасовим минущим інтересом. Якщо маса – це стійке явище, яке не обмежується часом та простором, то натовп – явище тимчасове, нестійке, хоч і є безпосереднім породженням маси, її локальним виявом.

Основною ознакою натовпу є те, що люди в ньому не мають жодної внутрішньої організації. Характерною психологічною особливістю поведінки особи в натовпі є те, що знижується її інтелектуальний контроль, індивіди зливаються в єдині розум та почуття, внаслідок чого вольова, інстинктивна, пристрасна сторона людської природи виявляється з більшою свободою. Кожен прагне бути схожим на ближнього, з ким він перебуває поруч, хоч би до якого соціального класу, походження і культури він належав. Натовп може піти на грабіж, убивство, лінчування, тобто робити те, чого жодна людина не дозволила б собі. Г. Лебон відводить натовпу украй негативну роль в історії: «Цивілізації створювалися й дотепер управлялися й зберігалися нечисленною аристократією, а зовсім не масами. Сила натовпу завжди спрямована на руйнування. Їхнє панування завжди є якимось безладним періодом». З другого боку, маси іноді здаються героїчнішими, справедливішими, ніж кожен зокрема. Вони мають ентузіазм та великодушність, їхня безкорисливість буває безмежною, коли їх захоплюють ідеалом або зачіпають їхню віру.

Філософія історії ставить питання не тільки про напрямок руху, рушійні сили історії, а й питання про її сенс, тобто можливості втілення суспільного ідеалу, про засоби, через які цей ідеал можна утвердити. Чи здійснює історія якийсь певний сенс? Чи має історія кінець?

Питання про сенс історичного буття людини постає ще в міфології, яка намагається дати відповідь на нього. Міфи допомагають осмислити історію етносу, встановити походження роду, обґрунтувати традиції. Представник релігійної філософії Святий Августин створив узагальнену модель історії, яка на основі Біблії дає відповідь на питання про сенс історії: історія має сенс як повчання Богом людства.Сама ж історія є процесом поширення віри та зростання Граду божого.

Філософія ставить питання про сенс історії залежно від системи цінностей, що позначають позитивне або негативне у житті людської цивілізації. Для просвітників сенс історії уявлявся як рух до царства розуму, що ґрунтується на науковому прогресі (Тюрбо, Кондорсе). Представник німецької класичної філософії І. Кант сенс історії бачив у досягненні вічного миру, єдності людей та утвердженні універсальних моральних нори. Для Гегеля витоком та кінцевою метою історичного процесу є «абсолютна ідея», а сенсом історії – її самопізнання. К. Маркс сенс історії бачить у подоланні відчуження людини на ґрунті перетворення матеріальних умов суспільного буття та наближення до «царства свободи».

Представники російського космізму (світоглядної позиції, відповідно до якої людина, її минуле, теперішнє та майбутнє розглядаються крізь призму співвідношення з космосом) В. С. Соловйов, М. Ф. Федоров, М. О. Бердяєв сенс історії бачили у духовному вдосконаленні людства. В. С. Соловйов виношував надію на об’єднання людства в майбутньому, і перш за все – в Боголюдстві. Про суспільство, де панувало б добро без зла, мріяв М. Ф. Федоров. А таким, на його думку, може бути тільки суспільство, в якому за допомогою науки буде подолана смерть, повернуті до життя всі померлі покоління. Цим і буде досягнута вища справедливість, а, відповідно, й вище добро, здійсниться ідея єдності людства в сукупності всіх його минулих і майбутніх поколінь.

М. О. Бердяєв указував, що єдине людське суспільство має бути облаштоване перш за все за духовим принципом, як духовна спільнота екзистенційних суб’єктів, об’єднаних однією історією. У такому суспільстві, яке стане «колективним тілом свободи», матеріальне перевтілюється в духовне. Людство для нього – не сукупність безликих індивідів, а єдність незалежних особистостей, кожна з яких є відповідальною за себе, за інших, а в кінцевому підсумку – й за долю світу.

К. Ясперс сенс історії бачив у подоланні відчуження через справжню комунікацію, що ґрунтується на філософській вірі. Філософська віра відрізняється від релігійної віри, оскільки існує в єдності із знанням, а релігійна віра ґрунтується на одкровенні. Одкровення відділяє віруючих від тих, хто не поділяє релігійних поглядів. Тим самим релігійна віра перешкоджає взаєморозумінню, створюючи у віруючих претензію на винятковість, що призводить до фанатизму та нетерпимості. Отже, філософи по-різному бачать сенс історії, адже сенс історії – це певний орієнтир для певних соціальних груп, які мотивують вольовий вибір дальшого шляху.

Філософія історії, спираючись на визначену нею світоглядну позицію, на синтез історичного знання, бачить своїм призначенням зрозуміти історію як ціле, що має сенс. Сенс історії не можна розглядати як якусь певну формулу. Він інтерпретується людьми залежно від проблем сьогодення, від осмислення навколишнього світу й пошуку власного сенсу життя. Сенс залежить від того, яке значення надає суб’єкт певному об’єкту, які переживання виникають у суб’єкта і яка поведінка передбачається. Людина постійно прагне зробити усвідомленим своє перебування в світі та в історії, зрозуміти спрямованість історії.

Уся історія суспільства є цілісним процесом, який складається з тісного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою. Рушійною силою кожної людини, соціальної групи і людства загалом є інтереси. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних подій, звершень, що стоять за безпосередніми мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи суспільства. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності на засоби виробництва, адже історію людської цивілізації можна характеризувати за певними формами власності. Відносини власності є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Отже, рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей і соціальних груп, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки тощо.