Сутність і історичні типи соціальної стратифікації.

Суспільство складається з великої кількості соціальних груп. Частина з цих груп розташовується у одній площині, тобто на одному рівні, інша частина розташовується на різних рівнях або напластовується одна на одну, тобто суспільство являє собою не плоске утворення, а чимось нагадує пиріг на кшталт «Наполеону». На горі соціальної ієрархії знаходяться привілейовані прошарки, а внизу – найбільш знедолені. Цей феномен у соціології отримав назву «соціальна стратифікація».

Соціальна стратифікація (від лат. stratum – прошарок) нашарування соціальних груп, які відрізняються доступом до соціальних ресурсів. Соціальною стратифікацією називають як процес розшарування, так і результат цього процесу.

У соціології існують різні методологічні підходи до аналізу сутності, витоків і перспектив розвитку соціальної стратифікації.

 

Функціональний підхід	Конфліктний підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, тому що вона пов’язана з різноманіттям потреб, функцій і соціальних ролей.	1. Стратифікація не є необхідною і неминучою. Вона виникає із конфлікту груп.	1. Стратифікація не завжди є необхідною і корисною. Вона виникає не тільки в силу природних потреб, а й на основі конфлікту, що обумовлюється розподілом додаткового продукту.
2. Винагорода відбувається у відповідності з роллю, тому є справедливою	2. Винагорода несправедлива, вона визначається інтересами груп, що мають владу.	2. Винагорода може бути і справедливою і несправедливою.
3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.	3. Стратифікація перешкоджає нормальному функціонуванню суспільства.	3. Стратифікація може сприяти, а може перешкоджати розвитку суспільства.

Розподіл на прошарки відбувається по відношенню до основних ресурсів, які називають критеріями соціальної стратифікації, серед них:

1. Власність – соціальні прошарки відрізняються один від одного, перш за все, обсягами власності, якою володіють, і прибутків, що отримують. Даний критерій є універсальним і зручним, тому що власність (нерухомість, автомобілі, картини тощо), якою володіє індивід, можна оцінити у доларовому еквіваленті.

2. Влада – це спроможність індивіда впливати на інших і примушувати їх виконувати якісь дії. Обсяги влади індивіда визначають через кількість підлеглих, для яких є обов’язковими рішення даного індивіда.

3. Престиж – соціальна повага до людини, що обумовлюється повагою до професії, якою опанував індивід.

4. Освіта – даний критерій стратифікації був визначений останнім часом, пов’язано це з тим, що роль освіти у сучасному світі зростає, за допомогою освіти можна отримати доступ до трьох попередніх ресурсів.

Соціальна стратифікація існувала у різних типах суспільства, у кожному з яких вона мала свої специфічні риси, але всі прояви можна об’єднати у дві основні форми стратифікації: закриту і відкриту.

Закрита стратифікація характеризується наявністю чітких границь між прошарками і забороною на перетин цих границь. Людина, що народилася у суспільстві з закритою формою стратифікації була змушена провести все життя у межах тієї страти, до якої належала за фактом народження, і померти в ній же.

Відкрита стратифікація характеризується більш тонкими перегородками між стратами, через які індивід може потрапити до іншого прошарку завдяки власним зусиллям, або волею випадку.

Розвиток людства супроводжувався змінами, що відбувалися у системах соціальної стратифікації. У чистому виді виділяють чотири основні історичні типи соціальної стратифікації:

1. Рабство – найбільш суворий прояв соціальної нерівності, при якому одна людина в прямому сенсі цього слова є власністю іншої людини.

2. Каста – закрита група, приналежність до якої визначається народженням індивіда, кожна каста має свою роль, права і обов’язки, перехід з однієї касти до іншої заборонений. Кастова система існувала у Індії і Пакистані. У даний час де-юре вона знищена, але де-факто окремі прояви ще зберігаються. Кастова система спирається на індуську релігію, в основі якої полягає ідея реінкарнації. Тобто з точки зору індуїзму протягом цього життя людина повинна відігравати ту роль, яка її надана: брамини – правити суспільством, кшатріїї – захищати населення від зовнішнього ворога, вайшії – забезпечувати суспільство всім необхідним за допомогою торгівлі, шудри – виробляти все необхідне. Якщо у цьому житті людина добре виконає свою роль, то у наступному – вона потрапить до більш високої касти.

3. Стан– соціальна група, права і обов’язки якої закріплені юридичними законами, релігійною доктриною, традиціями суспільства і передаються у спадок. Класичним взірцем станової організації суспільства була Середньовічна Європа, де існували три основних стани: дворянство, духовенство і селянство. У Росії наприкінці 18 ст. закріпилося п’ять основних станів: дворянство, духовенство, купецтво, селянство і міщанство (середні міські верстви). Кожен стан вбирав в себе прошарки, ранги, рівні, чини. Переміщення між станами відбувалося дуже рідко. Характерна риса станів – наявність соціальних символів і знаків: титулів, мундирів, орденів, звань. Дворянство як вищий стан мало спеціальні символи, що підкреслювали його привілейоване становище.

4. Класи – широкі соціальні угруповання людей, що мають схожі економічні ресурси, і, як наслідок, спільні політичні погляди, стилі життя, цінності і уподобання. Класи принципово відрізняються від попередніх стратифікаційних систем. Необхідно назвати чотири основних відмінності:

1) Класи виступають суто економічним утворенням, тобто приналежність індивіда до класу визначається його матеріальним становищем, обсягом економічних ресурсів, яким володіє індивід. Якщо змінюється економічне становище індивіда, він переходить до іншого класу. Інші типи стратифікації спираються на неекономічні чинники (вплив релігії тощо).

2) На відміну від інших типів класи не спираються на силу релігії чи закону, тобто вони є більш плинними.

3) Індивід може потрапити до того чи іншого класу завдяки своїм зусиллям (чи бездіяльності), а не лише отримати класовий статус при народженні.

4) Відносини між класами носять безособовий характер, в той час як в усіх інших системах завжди присутні особисті відносини між, наприклад, кріпаком і феодалом, рабом і власником. Класові системи функціонують через широкомасштабні зв’язки імперсонального характеру, особливо яскраво це проявляється в епоху відмежування таких функцій капіталу, як власність і управління. Коли компаніями керують наймані управлінці, а володіють групи акціонерів, робітники можуть не мати уяви про власника.

Концепт «соціальний клас» був введений у науковий обіг на початку 19 ст. французькими істориками Тьєрі і Гізо, які вкладали в нього, перш за все, політичний зміст. Дійсно активний вжиток цього терміну розпочався з К.Маркса. У сучасній соціології відсутня універсальна інтерпретація терміну, можна говорити про декілька основних підходів до аналізу феномену. Зупинимося на двох основних підходах, а саме: марксистському і градаційному.

1.Марксистська традиція класового аналізу.

К.Маркс основною класоутворюючою ознакою вважав наявність власності на засоби виробництва. За цією ознакою від розбивав будь-яке суспільство на два основних класи – клас, що володіє власністю на засоби виробництва, і клас, що не володіє ними. Конкретні прояви цих двох класів змінюються в залежності від суспільства. У рабовласницькому суспільстві існують класи рабів і рабовласників, у феодальному – кріпаків і феодалів, у капіталістичному – робочих і капіталістів. Маркс визнавав існування інших великих соціальних груп, наприклад, у капіталістичному суспільстві – це селянство і дрібна буржуазія, але на його погляд, ці пережитки докапіталістичної економіки зникають у ході розвитку капіталістичної системи.

Класи-власники одночасно виступають правлячими, непродуктивними і експлуататорськими, тобто вони привласнюють додатковий продукт, який був вироблений іншими. Клас, що позбавлений власності, підлягає експлуатації, ним управляють і він є продуктивним.

У марксистській концепції класи були дещо більшим, ніж просто способом опису економічного положення соціальних груп. Маркс розглядав класи не лише як зручну аналітичну модель, а й як реальні соціальні сили, що спроможні змінювати суспільство.

Хоча економічний підхід Маркса підкреслює первинне значення об’єктивних характеристик, серйозна увага приділяється суб’єктивним аспектам функціонування класів, а саме класовій свідомості. Маркс відрізняв «клас в собі» – тобто клас, який не усвідомив своїх інтересів, і «клас для себе» – клас з розвиненою класовою свідомістю, який чітко розуміє власні інтереси і бачить методи боротьби за їх відстоювання .

Маркс не дав чіткого визначення класів, тому багато вчених, які вважали себе його послідовниками, намагалися закрити цю прогалину. У радянському суспільствознавстві отримало розповсюдження і широкий вжиток наступне визначення: «Класами називають великі групи людей, що відрізняються їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва по їх відношенню до засобів виробництва (більшою мірою закріпленою і оформленому у законах), їх роллю в суспільній організації праці, а отже, засобами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розпоряджаються».

Пізніше спробу удосконалення марксистської класової схеми зробив Ерік Райт, ця теорія отримала назву неомарксизму. Це було пов’язано з намаганням вписати у схему численну групу менеджерів, яка виникла внаслідок відокремлення таких функцій капіталу як власність і управління. В межах класичної марксистської концепції менеджери потрапляють до робітничого класу, хоча доходи цієї групи, місце у системі організації виробництва і, як наслідок, стиль життя суттєво відрізняються від пролетарського. Ерік Райт окрім власності на засоби виробництва, запропонував ще один критерій класоутворення – наявність управлінських функцій, в результаті чого він відокремив не два, а чотири класи (див. мал. 1):

- Буржуазія, яка має засоби виробництва і виконує управлінські функції;

- Робочий клас, який не має ні першого, ані другого;

- Менеджери, які мають управлінські функції, але позбавлені засобів виробництва;

- Дрібна буржуазія, яка має засоби виробництва, але позбавлена управлінських функцій.

–

Мал. 1. Класова концепція Е.Райта

За даними моніторінгового проекту «Європейське соціологічне дослідження» (2005 р.) в Україні до класу буржуазії можна віднести 1,5 % населення, до дрібної буржуазії – 0,8 %, до менеджерів – 12,8 %, до робітничого класу – 84,9 %. Для порівняння, у Західній Європі розподіл виглядає наступним чином: буржуазія – 5,1 %, дрібна буржуазія – 7,9 %, менеджери – 21,3 %, робітничий клас – 66 %[1]

2.Градаційній підхід враховує не один, а декілька критеріїв класоутворення (род діяльності, джерело і розмір доходів, рівень освіти, стиль життя). В межах цього підходу частіше виділяється три класи (вищий, середній і нижчий), кожен з яких складається з декількох прошарків. Виник даний підхід у США і досі є популярним, тому надамо дані з розподілу населення за класами у сучасному американському суспільстві.

Вищий вищий клас – багаті сім’ї, що мають вельможне походження, володіють великим багатством, яке отримали у спадщину (менш 1 %[2]).

Нижчий вищий клас – люди високих статків, які нещодавно разбагатіли (нуворіші). До цього класу потрапляють зірки спорту, кіно, «комп’ютерні генії» (біля 4 %).

Вищий середній клас – висококваліфіковані особи, зайняті розумовою працею (юристи, лікарі, наукова еліта, менеджери вищої ланки), власники середнього бізнесу, чиї прибутки в США дорівнюють більше 80 тис. дол. на рік (біля 15 %).

Середній середній клас – особи, зайняті менш престижною розумовою працею (вчителі середньої школи, менеджери середньої ланки, бухгалтери тощо), чиї річні прибутки в США варіюють від 40 до 80 тис. дол. (біля 30 %).

Нижчий середній клас – некваліфіковані “білі комірці” (канцелярські працівники, секретарі, касири, офіціанти), а також дрібні власники і працівники фізичної праці, чиї прибутки не перевищують 40 тис. дол. на рік (біля 30 %).

Нижчий клас – жебраки, безробітні, бездомні, іноземні робітники (біля 20 %).

4. Соціальна мобільність, види мобільності.Незважаючи на те, у якому суспільстві народилися індивіди, їм притаманний потяг до кращого, вони постійно прикладають зусиль для того, щоб отримати більш високий прибуток, більше влади, здобути повагу від інших. Результат цих зусиль у суспільних масштабах виливається у таке явище як соціальна мобільність.

Під соціальною мобільністю розуміють пересування суб’єкту у соціальному просторі. Кожного разу, коли ми отримуємо диплом про вищу освіту, змінюємо роботу, переїжджаємо до іншого міста, ми демонструємо соціальну мобільність.

Види соціальної мобільності:

1) Горизонтальна мобільність – це переміщення у соціальному просторі, які не призводять до змін соціального статусу індивіда. Прикладом може бути перехід спеціаліста, скажімо юриста, з однієї компанії до іншої, якщо не змінюється посада, прибуток, обсяги влади.

Вертикальна мобільність – це такі переміщення, які призводять до змін у соціальному статусі. Вертикальна мобільність може бути висхідна і низхідна.

2) Висхідна соціальна мобільність – пересування індивіда чи групи, яке призводить до підвищення соціального статусу. Наприклад, студент отримує диплом про вищу освіту і перетворюється на молодого спеціаліста, або спеціаліст з інформаційних технологій стає керівником проекту.

Низхідна соціальна мобільність – це пересування індивіда чи групи, результатом якого є зниження соціального статусу. Наприклад, партія не отримує підтримки на парламентських виборах і її верхівка втрачає депутатські мандати.

3)Інтергенераційна мобільність – зміни соціального статусу дітей порівняно з соціальним статусом батьків. Тобто, якщо соціальний статус сина (доньки) такий самий, як і соціальний статус батька (матері), інтергенераційна мобільність відсутня, якщо соціальні статуси дітей і батьків відрізняються, ми спостерігаємо інтергенераційну мобільність.

Інтрагенераційна мобільність – зміни соціального статусу індивіду протягом його (її) життя, перш за все мається на увазі зміни професійного статусу, тобто кар’єра індивіда. Один і той же індивід може нам демонструвати наявність інтергенераційної мобільності і відсутність інтрагенераційної та навпаки.

4)Індивідуальна мобільність – зміни соціального статусу індивіда завдяки його власним зусиллям і особистим досягненням.

Групова мобільність – зміни соціальних статусів цілих соціальних груп внаслідок якихось історичних подій. Так, П.Сорокін наводить приклад Великої Жовтневої революції, внаслідок якої відбулося зниження соціального статусу дворянства. У післяреволюційні часи було не лише не престижно пишатися дворянським титулом, це могло стати загрозою самому життю. Протилежна картина спостерігалася з представниками робітничого класу. Соціальний статус цієї групи після революції підвищився, приналежність до цієї групи розглядалася як запорука благонадійності і відкривала двері для просування партійною ієрархією тощо.

5) Структурна соціальна мобільність – зміни соціального статусу індивідів внаслідок структурних змін, що відбулися у суспільстві, зокрема, у економічній сфері. Тут можна пригадати приклади селян, які у 30-ті роки 20 ст. підвищили соціальний статус шляхом поповнення лав робітничого класу. Це стало можливим завдяки процесу індустріалізації, що відбувався у радянському суспільстві, і змінам соціально-класової структури суспільства. Структурні зміни також можуть провокувати масові процеси низхідної мобільності. Наприклад, розвиток комп’ютерних технологій призвів до вивільнення зі сфери зайнятості великої кількості індивідів, що виконували некваліфіковану нефізичну працю (машиністки, клерки тощо).

Обмінна соціальна мобільність – зміни у соціальних статусах індивідів, що відбулися завдяки розширенню соціальних можливостей, розвитку системи соціальної підтримки вразливих верств населення, розширенню доступу до сфери вищої освіти. Так, у період після Другої Світової війни у країнах Західної Європи і Америки були створенні системи надання стипендій одарованій молоді, і доступ до сфери вищої освіти отримали діти-вихідці із сімей нижчого класу.

Для того щоб підвищити соціальний статус, індивіди можуть скористатися так званими каналами соціальної мобільності – соціальними інститутами, які сприяють висхідним соціальним пересуванням. Основними каналами вертикальної висхідної мобільності є освіта, власність, сім’я, армія, церква.

Переходячи з групи в групу людина може опинитися у маргінальному стані. Маргінальність – стан особистості чи спільноти, яка знаходиться на стику різних культур. Маргінальним може бути не тільки особистість, але й суспільство. Наприклад, Україна в наш час внаслідок перехідного періоду може бути охарактеризована як маргінальне суспільство.