МОВА І МОВЛЕННЯ

Поняття про мову та її функції

Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної психічної діяльності особистості є моваі мовлення, спілкуваннята увага.

З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забез-печують можливість активного задоволення її пізнавальних і су­спільних потреб, а з іншого — є засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.

Моває специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єк-тивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мо­ва виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів лю-дини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували лю-дину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досяга-ють розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, переда-ють їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти, набували певного значення, ставали спільними для людей засобами обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну приро-ду, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяль-ності членів суспільства.

Словояк одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фо­нетичний)та внутрішній смисловий (семантичний).Обидва вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова — це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знаката значення.Останнє історично розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови.

Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична бу-дова.

Словниковий склад— це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У прак-тиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто сло-ва, якими людина користується для вираження власних думок при спілкуванні з іншими людьми, і пасивний — слова, які вона розуміє, ко-ли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і характер ак-тивного та пасивного словників людини залежать від її освіти, про­фесії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови. Для того щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися дум-ками, потрібна граматика,яка визначає правила зміни слів, сполу-чення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовоюмови. Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно взаємоузгодити для того, щоб точно передати зміст думки. Правила зміни слів (морфологія)і правила сполучення їх у речення (синтаксис)формулює граматика і цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідно-ситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну(означаль-ну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потре-бами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження зміступредмета інформації. Ця функція забезпечує мож-ливість формулювання думки і передання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається про-цес мовлення між людьми.

Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення— це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, ха-рактеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою.

Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно викорис-товується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його до-помогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова — це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

Фізіологічні механізми мовної діяльності

Фізіологічним підґрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяль-ність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, “сигнали сигналів” (І. Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах: слово почуте; слово побачене; слово вимовлене.Функціонування слова пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та централь-но-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин:

. легенів, бронхів, трахеї;

. гортані;

. глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язи-ка, зубів і губ.

Кожний з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мови.

Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі ве-ликих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зо-ни кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і ко­ординаційно пов’язані з усією діяльністю нервової системи.

Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з першою сигнальною системою.

Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’яза-не з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються від-повідні системи тимчасових нервових зв’язків.

В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори.

Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шля-хами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату.

Хоча процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих пів-куль, окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в ло­калізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес слухання та говоріння. Встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов’язана з різними мовно-руховими механізмами мовлення.

Понад сто років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної ділянки кори, а саме задньої частини третьої чолової закрутки лівої півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції — так званої моторної афазії.Хворий втрачає здатність довільно висловлювати думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкод-женим. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка є центром “мотор-них образів слів”. Дещо пізніше К. Верніке встановив, що внаслідок ураження верхньої скроневої закрутки лівої півкулі у хворого пору-шується розуміння мови. Він зробив висновок, що у цій частині лівої півкулі локалізуються “сенсорні образи слова”. У разі ушкодження цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія,яка поля-гає в порушенні здатності розуміти мову інших. Чуючи мову, хвора лю-дина не може пов’язати звучання з певним значенням.

Ці та інші ділянки кори, пов’язані з окремими аспектами мовної функції, не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності. Дослідження П. Брока та К. Верніке породили цілу низку аналогічних тверджень, в яких усі психічні функції, пов’язані з мовленням, “розподілялися” між певними ділянками кори.

Проте численними дослідженнями фізіологів і психологів доведе-но, що таке розуміння фізіологічного підґрунтя мовної діяльності не-достатнє для її інтерпретації.

Так, дослідженнями М. Жинкіна [3], присвяченими з’ясуванню механізму мовлення, доведено існування кількох таких механізмів. Перш ніж будувати мовний акт, зазначає М. Жинкін, людина будує його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального ко-ла уявлень, образів і схем). Це і є механізм програмування вислов­лювання.

Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування син-таксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам’ятовування, зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм пе-реходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), ме-ханізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції та ін. Окрім названих М. Жинкін виокремлює ще механізми, які забезпечу-ють пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознака-ми, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення.

Таким чином, можна констатувати, що фізіологічне підґрунтя про-цесу мовлення досить складне, воно розгортається в певній послідо­вності та в часі. Тому говорити про ізольовану локалізацію в корі ве­ликих півкуль головного мозку всіх боків мовного акту недоцільно.

Сприймання мовлення забезпечується тими самими механізмами, що й говоріння. Сприймання мовлення— це також поетапне переве-дення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із мовним досвідом. Розуміння мовленняє завершальною стадією про­цесу переведення, коли людина співвідносить зміст сприйнятого (звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різни-ми чинниками діяльності.

Такі уявлення про фізіологічне підґрунтя та механізми мовлення підтверджуються сучасними дослідженнями мовної діяльності, афазій,що виникають при пораненнях, пухлинах та інших порушеннях діяль-ності тих чи інших ділянок кори великих півкуль. Істотний внесок в їх характеристику на рівні різних механізмів зробив психолог О. Лурія [6]. Він виокремив динамічну афазію, пов’язану з порушенням здатності го-ворити фразами, хоча хворий не відчуває труднощів ні в повторенні слів, ні в називанні предметів, ні в розумінні мови. Це є наслідком по­рушення або механізму програмування висловлювання, або механізму граматично-семантичної організації.

Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху, тобто в порушенні зв’язку між звуковим складом і значенням слова, що є наслідком порушення звукового аналізу слова.

Семантична афазія — це порушення, що виявляється у труднощах знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами. Наприклад, хворий розуміє слова “батько”, “сестра”, але не може зрозуміти, що означає сполучення “сестра батька”.

Еферентна моторна афазія характеризується руйнуванням струк-тури висловлювання при збереженні окремих слів і відсутності здат-ності поєднувати слова у певній послідовності. Тут порушено прин-цип сукцесивності.Близькою за характеристикою є аферентна мо­торна афазія, яка виявляється в порушенні членоподільних мовних артикуляцій, у труднощах підбору потрібного звука.

Крім розладів мовлення, що пояснюються ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні його розлади, пов’язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним із них є заїкан­ня,яке викликається судомами мовних м’язів. До них можуть приєдну-ватися судоми обличчя, рук тощо.

Заїкання виникає з різних причин: сильного нервового збуджен-ня, нервової травми, інфекції, успадкування. Усунути заїкання можна, якщо своєчасно звернутися до лікувальних логопедичних закладів.

Різновиди мовлення

Прояви мовної діяльності неоднорідні. їх можна поділити та кла-сифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення.Це основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співроз-мовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто гово-рить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на “активного” та “пасивного” учасника розмови віднос-ний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють актив-ність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багат-ства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв’язків.

Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ведеться розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є кон­текстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попе-реднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та сти-лістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними кон-струкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями. Велику роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: “так би мо­вити”, “от”, “і хто б міг подумати” тощо.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічно-го мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчите-лем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлен-ня. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація, яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним моно­логічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним різновидом мовлення. Так, для того щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме сло-во, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому пла-нуванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення.Це особливий різновид мовного процесу, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як су-часниками того, хто пише, так і тими, що житимуть після цього. Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але во­но здійснюється як писання та читання написаного у вигляді пись­мових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його грунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особ­ливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контак-том із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жес-

ти, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе зна-чення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлен-ня до нього треба виразити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне. У ньому треба зважати на майбутнього читача, дба-ти про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому слід усе по-яснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, струк-турна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш ро­згорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладу думок, су-ворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Як-що в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлен-ня незрозумілим. Письмове мовлення — це найдовільніший різновид мовлення.

Успішне використання письмового мовлення потребує оволодіння людиною його засобами. У процесі індивідуального розвитку люди-на навчається письму і читанню значно пізніше, ніж говорінню усно, але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв’язок. Так, ово­лодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подаль-шому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активно­го словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення, спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної йо­го перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому навчання організованому культурному мовленню містить і навчання письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення.Усне та письмове мовлення, що може виража-тися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням.Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людь-ми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірко-вує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хо-ча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, пе-реходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого на-пруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішньо­го тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє

мовлення справляє враження незв’язності та незрозумілості для іншо-го, часто в реченні залишається один тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об’єднуються образи. Можливість та-кого скорочення внутрішнього мовлення пов’язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звич-ка думати таким “скороченим” способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст дум-ки іншим людям: окремі моменти виявляються незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв’язній мові усно чи письмово не-можливо.

Внутрішнє мовлення виникло у процесі мовного спілкування лю-дей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується потребою, перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему мірку-вання.

Обидва різновиди мовлення людини — зовнішнє та внутрішнє — перебувають у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мов-ного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що ви-являються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлюваннядумок.

Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, ре-гулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзнача-ються певною стриманістю, замкненістю. Вольова саморегуляція мов-лення є важливим моментом його функціонування. Характер діяль-ності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні спе-цифічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення повинно бути не лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості профе-сійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття прак-тичного досвіду, вони потребують і власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мови.