Г- ОСОБИСТІСТЬ,^. ^^СОЦІАЛЬНІ ГРУІТРГ

Розділ 4

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Поняття про особистість та її структуру

Особистість— це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у про-цесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. На-лежність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Особистість — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч су-спільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивіду-альність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особ-ливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спря-мованості.

Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасни-цею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це історичне до­слідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов доби, певного суспільного ладу.

Структуру особистостірозглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні,

емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі вихован-ня особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в осо­бистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціаль­не у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.

Людина — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типо-ве є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших лю-дей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.

Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чоти-ри підструктури.

Перша підструктура спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.

Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивіду-альні особливості психічних процесів, що формуються протягом со­ціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура біологічно зумовлені психічні функції осо­бистості.Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою зале-жать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її “Я”, яке керує всіма аспектами внутріш-нього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими.

Активність особистості та її джерела

Активністьживих істот — один з основних і необхідних проявів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення пот-реб організму. Проте активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є проявом інстинктивних біологічних потреб організму, а у людини провідними в її активності є свідомі й цілеспрямовані прагнення.

Активність людини і форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально спрямований характер.

Щодо джерела активності особистості у психології існували різні погляди.

Уперше питання про активність особистості було порушене австрійським психіатром 3. Фрейдом — фундатором теорії та практи-ки психоаналізу. Основні положення цієї теорії обґрунтовують думку, що джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження і які передаються спадково. Це світ інстинктів, біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, при-рода яких “невідома”. Засадовим стосовно його вчення є визнання пріоритету біологічного в людині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звертання до царини підсвідомого у психіці лю-дини, яке істотно позначається на її життєдіяльності. Неофрейдисти, керуючись основними постулатами 3. Фрейда про підсвідоме, ішли в напрямку обмеження сексуальних потягів у з’ясуванні психіки люди-ни та пошуках нових рушійних сил людської поведінки. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексу-альних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідомлен-ня особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможливості до­сягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Е. Фромм) тощо.

Розроблюючи проблему активності особистості, вітчизняна психо-логія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби — в їжі, одязі, знаннях, праці.

Потреба— це нужда, в якій виявляється залежність людини від певних умов, необхідних їй для життя та діяльності. У потребах за-вжди відображуються стійкі життєво важливі залежності організму та середовища. Людські потреби розвиваються в діяльності разом з ро­звитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам процес задоволення потреби сприяє її розвитку та

відтворенню нових потреб, які неминуче породжуються різними сфе-рами суспільного буття людей та їхньою діяльністю. Що вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, то багатшими й різноманітнішими є його потреби. Внутрішніми спону-ками до дій стають мотиви, що є результатом усвідомлення осо­бистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях до їх за-доволення. Мотив— це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.

Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес— це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Інтереси виникають на грунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов’язаний з особистою зацікавленістю об’єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.

Жорсткими регуляторами поведінки є переконання. Переконан­ня— це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знан-ня постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість. Переконання є там, де є страждання та муки сумління, коли порушу-ються принципи в діях і вчинках. Сила переконань як мотивів по­ведінки влучно охарактеризована у відомому висловлюванні, де во­ни порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, не розірвавши свого серця. Переконання особистості можуть виявляти-ся в різних царинах її життя та діяльності й залежно від цього поділя-тися на моральні, інтелектуальні, естетичні та ін.

Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які викликаються цими переконаннями, стають звичними. К. Ушин-ський добру звичку називав моральним капіталом, що її вкладає лю-дина у свою нервову систему. Капітал звички від вживання зростає й надає людині можливість дедалі плідніше застосовувати свою до­рогоцінну силу — силу свідомої волі, не витрачаючи своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які були вже подолані.

Важливим усвідомлюваним мотивом є ідеал. Ідеал— це образ ре-альної людини або створеного особистістю взірця, яким вона ке­рується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впли-вом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання.

Роль мотивів особистості можуть відігравати установки. Установ­ка— це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка до різних фактів життя може виявлятися у стандартизова-них судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Саме тому особистість може бачити в об’єктах та явищах життя те, що вона хоче бачити, а не те, що є на-справді. Установки можуть бути позитивними, якщо вони грунтують-ся на довірі, симпатії, схваленій громадській думці, і негативними, коли вони мають характер упередженості, необ’єктивності. Особливою формою установки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлю-вана думка групи.

В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяльності особистості.Об’єкт, що може задовольнити потреби особистості, пос-тає в її свідомості як мета. Якщо особистість ясно усвідомлює життєву мету й передбачає реальність її досягнення, то розкривається перспек-тива особистості. Перспектива робить дії людини впевненими, ціле-спрямованими, живить їх енергією. Відсутність життєвої перспективи або її втрата можуть викликати стан фрустрації, тобто розладу планів, зневіру, безнадійність, відчай. Потрапивши в такий психологічний дискомфорт, особистість втрачає здатність до об’єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість. Стан фрустрації може зумовлюватися завищеною самооцінкою особистості, коли во­на виявляє схильність обирати у житті надто складні, непосильні для неї цілі, унаслідок чого зазнає невдач. При адекватній самооцінці лю-дина обирає цілі, які відповідають її можливостям, і успішно їх реалізує. Самооцінка може бути заниженою, що зумовлюється не-впевненістю людини у своїх можливостях, унаслідок чого вона орієнтується на вибір надто простих цілей. При заниженій самооцінці не реалізується психологічний потенціал особистості, унаслідок чо­го вповільнюється її розвиток і можуть закріплюватися пов’язані з цим риси.

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особис-тості є її спрямованість. Спрямованість особистості— це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини.

Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість— це усвідомлювання людиною себе

самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм прояву. Одна з них пов’язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності та виявляється в самовідчутті, самоспо-стереженні, самооцінці, самоаналізі. Самоусвідомлення особистістю змін і процесів, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнан-ню, об’єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною цариною са-мосвідомості пов’язані такі її прояви, як самолюбство, самовихва-ляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. У них у формі певних переживань відображується ставлення людини до самої себе порівняно з іншими людьми. Такі про­яви самосвідомості, як стриманість, самовладання, самоконтроль, са-модисципліна, ініціативність пов’язані з вольовим аспектом психічної діяльності людини. Основні форми прояву самосвідомості особис-тості тісно пов’язані з усіма аспектами її життя та діяльності.

Особистість як суспільна істота формується у процесі навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важ-ливу роль в становленні особистості відіграють природжені особли-вості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, приро-джене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати особистість, її психологію, треба з’ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним.

Розвиток і виховання особистості

Проблема розвитку та виховання особистості належить до най-актуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди по­требує глибокого наукового обгрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — біо­логічнийі соціальний.Представники першого, біологічного напряму вважають, що провідним є спадкове, яке наперед визначає всі особли-вості розвитку особистості. Американський учений Е. Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особистості, її свідомість — це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людині й механічно втілюється в ній після її зачат-тя та народження. Американський педагог Дж. Дьюї вважає, що лю-дина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуття-ми, духовними потребами.

Представники теорії, відомої під назвою “біогенетичний закон” (Ст. Холл, Дж. Болдуїн та ін.), вважають, що дитина, народившись, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвит-ку людини: період скотарства, хліборобський, торговельно-промисло-вий. Лише після цього вона включається в сучасне життя. Проходячи певний період, дитина живе життям того історичного періоду. Це ви-являється в її нахилах, інтересах, прагненнях і діях. Прихильники тео­рії “біогенетичного закону” обстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за такого виховання вони можуть повноцінно розви-ватись і включатися в життя того суспільства, в якому живуть.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетич-ною концепцією.Згідно із соціогенетичними теоріями розвиток дити-ни визначається соціальними умовами: в якому середовищі народила-ся та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внут-рішню активність особистості як свідомого суб’єкта діяльності, її при-роджені особливості.

На початку XX сторіччя виникла методологічна концепція розвит-ку особистості.Педологія дотримувалася теорії двох чинників розвит-ку: біологічного, або спадкового, та соціального, вважаючи, що ці чинники конвергують, тобто взаємодії не завжди знаходять у теорії на-лежне обгрунтування, залишаючи певною мірою відкритим питання про рушійні сили психічного розвитку.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології ба-зується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладню-ються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання супе­речностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її ви-конання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до роз-витку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання. Відбір, розвиток і культивування потреб, що мають суспільну та особистісну цінність, є одним із центральних завдань формування особистості. Цей процес тривалий, відбувається впро­довж усього свідомого життя людини й характеризується певними особливостями.

Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молодший, середній та старший шкільний) має характерні анатомо-фізіологічні

й психологічні особливості та можливості. Відповідно до цих особ­ливостей планується і здійснюється навчально-виховна робота в яслах, дитячих садках і школі.

У формуванні особистості дуже важливу роль відіграє наступність у навчанні та вихованні. Базуючись на досягнутому дитиною у своєму розвитку на попередньому етапі, дитячі ясла, садки та школа готу-ють дитину до засвоєння нею суспільного досвіду та знань на наступ-ному етапі навчання і виховання. Дитячий садок готує дитину до на-вчання у школі, а середня школа — до навчання у вищій школі, до роботи.

Вікові особливості розвитку не є чимось постійним, статичним у ме-жах віку, що механічно змінюється на особливості, властиві наступно-му етапові розвитку.

Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит-ку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів, емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, нави-чок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні за-роджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх віко­вих етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасному зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового у дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати вікові особли-вості фізичного та духовного розвитку дитини.

Керуючи розвитком особистості, слід зважати й на те, що харак-терні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини. Деякі діти у своєму розвитку випереджають свій вік, дехто відстає від нього. Іноді це зумовлюється природжени-ми анатомо-фізіологічними особливостями організму, але здебільшо-го причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють її розвитку або гальмують його. Завдання школи та вчите­ля — виявляти ці причини або зміцнювати те, що сприяє успішному ро-звитку дитини, й усувати те, що негативно позначається на вихованні її особистості.

У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідування дитиною дорослих. Діти наслідують як позитивне, так і негативне, оскільки у них ще не вистачає досвіду й немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування особливо яскраво виявляється у дітей дошкільного віку. Діти цього віку не виявляють самостійності у ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і

механічно повторюють їх. Із розвитком особистості у підлітковому та юнацькому віці, зі зростанням її інтелекту і самостійності діти кри-тично оцінюють вчинки та поведінку дорослих, запозичують краще, а гірше заперечують і відкидають. Проте і в старшому віці вони можуть переймати від дорослих негативне, якщо позитивний досвід навко­лишньої дійсності не стане домінуючим в їхньому житті та не сфор-мується морально-етичне ставлення до вчинків інших і самовладання.

Дошкільний вік— це період підготовки дитини до навчання у школі та елементарного самообслуговування. У цей період життя на-стають значні зміни в анатомо-фізіологічному та духовному розвит-ку дитини, завдяки яким вона стає здатною навчатися у школі, засво-ювати знання, норми моральної поведінки й виконувати посильні суспільно корисні трудові доручення. Цьому сприяє те, що вже у дошкільному віці діти досягають значного розвитку мови й мовлення, а на його грунті — здатності міркувати і під керівництвом дорослих робити логічні висновки. Важливим аспектом розвитку дітей-до-шкільників є їхнє прагнення до знань, оволодіння першими нормами поведінки в колективі, здатність самостійно виконувати нескладні до­ручення дорослих, обслуговувати себе, допомагати іншим, спрямо­вувати свої дії не тільки на безпосередньо сприймані, а й на уявлювані предмети та ситуації. Хоча емоції в дошкільному віці ще неусталені, во-ля слабка, переважає навіюваність, за належно організованих умов дошкільники виявляють наполегливість і уважність під час виконан-ня інтересної роботи, здатні виконувати найпростіші трудові дору-чення.

Життя та діяльність дітей молодшого шкільного вікузумовлені їхньою навчальною діяльністю. У процесі навчання у них успішно роз-виваються психічні процеси — сприймання та спостережливість, пам’ять та увага, уява, набуваючи цілеспрямованого, довільного ха-рактеру.

Учні молодшого шкільного віку глибше осмислюють і здатні аналізувати мову та мовлення: слово усвідомлюється як частина мо­ви, висловлювані судження — як речення, в реченні усвідомлюються його члени. Це сприяє поглибленню суджень і міркувань, формуван-ню логічних висновків, засвоєнню абстрактного математичного та граматичного матеріалу, формуванню культури мовлення.

Молодші школяри оволодівають правилами поведінки в ко­лективі, розглядають свої вчинки та поведінку не тільки з власної позиції, а й з позиції колективу, критично оцінюють поведінку приятелів, стають вимогливими до них. У молодших школярів

розвиваються такі якості, як самовладання, наполегливість, ціле­спрямованість, витриманість, дисциплінованість. На цих засадах фор-мується здатність керувати власною поведінкою, підпорядковувати її шкільним завданням. Молодші школярі успішно включаються у трудову діяльність, усвідомлюють її соціальний зміст і значення.

Середній шкільний,або підлітковий, вікпривертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особли-во пов’язаними зі статевим дозріванням. Ці зміни істотно познача-ються на психічному розвитку особистості підлітка, на його пізна-вальній діяльності та поведінці, на стосунках у колективі.

У підлітків підвищуються пізнавальна активність і розумовий ро­звиток, зростають допитливість, прагнення пізнати невідоме, зазирну-ти в майбутнє. Учні середнього шкільного віку помітно виявляють прагнення до самостійності. Але це прагнення при неправильному вихованні може виявлятися у викривлених формах — негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчин-ках та браваді порушеннями норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не включається в життя колективу, не виконує суспільно корисних доручень, не бачить і не переживає результатів своєї діяль-ності, а вчителі та батьки не спонукають його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.

У підлітка помітно зменшується навіюваність і міцніє воля, під-вищується інтерес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колек-тиві, розвиваються і стають більш стійкими моральні почуття, есте-тичні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формуються ідейна спрямованість, світогляд і самосвідомість особистості. Діяльність стає цілеспрямованішою і соціально вмотивованішою.

На особливу увагу заслуговує нове в стосунках між хлопчиками та дівчатками: чіткіше визначаються статевий поділ, специфічне у дружбі та поведінці хлопчиків і дівчаток, у них виникає взаємний інтерес. Ці особливості підліткового періоду розвитку потребують ве-ликої уваги до організації групової та навчальної діяльності підлітків, дружби і приятелювання й особливо статевого виховання.

Старший шкільний,або молодший юнацький, вікє періодом пог-либлення розумового і морального розвитку особистості. У центрі уваги молодшого юнака стають самопізнання та самокритичність, які при неправильному вихованні можуть набрати негативних рис са-мовпевненості, самозакоханості або невпевненості, невіри у свої сили. У цьому віці чітко окреслюються пізнавальні інтереси, схильність

займатися певною науковою діяльністю, видом спорту, визначають-ся професійні нахили. Але ці особливості не завжди бувають глибоки-ми та стійкими, якщо не спрямовуються й не зміцнюються школою, вчителями, досвідченими старшими. Молодший юнацький вік — це період формування стійкої дружби і приятелювання, зокрема між юна-ками та дівчатами, усталення вольових якостей, рис характеру, дійово­го застосування засвоєних морально-політичних позицій. Властива старшому шкільному вікові спрямованість на прагнення разом з колек-тивом реалізувати свої задуми є важливим чинником морального й розумового формування особистості в цей період.

На розвитку особистості позначаються уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, багатство інформації, одержуваної через кіно, радіо, телебачення, книги і газети. Тому не можна обмежувати-ся суто шкільними засобами навчання та виховання підростаючої генерації.

Останніми десятиріччями помітне прискорення, або акселерація,фізичного й розумового розвитку дітей. Дослідженнями доведено, що зрілість настає на 2-3 роки раніше, ніж вона наставала на початку XX сторіччя. Відповідно раніше починається і статеве дозрівання. Ра-зом з тим виявляється розбіжність між розумовим розвитком і не-вмінням керувати собою, що спричинює порушення норм соціальної поведінки. Акселерація розвитку особистості потребує значної пере-будови навчально-виховного процесу у змісті, засобах, організації життя дітей.

Діяльність і поведінка людини залежать не тільки від вікових, а й від індивідуальних її особливостей.

Індивідуальні особливості особистостіза природою та походжен-ням бувають природжені та набуті за життя. До природжених нале-жать фізичні особливості, з якими дитина народжується. Серед них важливу роль відіграють типологічні особливості нервової системи — сила, врівноваженість і рухливість, що є фізіологічним підґрунтям темпераменту. Природжені індивідуальні особливості у процесі вихо-вання, під впливом умов життя змінюються. Серед набутих у про­цесі навчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей найважливішими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали та переконання, риси характеру. Природжені та набуті за жит-тя індивідуальні особливості під впливом виховання змінюються, але більшість з них має стійкий характер, і тому вони позначаються на діяльності та поведінці особистості.

Успішне керування формуванням особистості потребує досконало-го знання психологічних особливостей розвитку дитини та його вико-ристання у навчально-виховній роботі.

^

Ключові поняття теми

Особистість, індивідуальність, біологічна підструктура, особливості соціаль­ного досвіду, спрямованість, активність, мотив, інтерес, переконання, ідеал, звичка, установка, мета, рівень домагань, самооцінка, фрустрація, рушійні си-ли розвитку особистості, біогенетичний закон розвитку, соціогенетичний за-кон розвитку.

ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Спрямованість особистості:

— домінують потреби

— домінують цілі

Мотиви:----------------------

— інтереси

— переконання

— ідеали

— звички

— установки

Система саморегуляції

Індивідуально-типологічні особливості:

— темперамент

— характер

Можливості особистості:

— здібності

— знання, вміння, навички

Психічні процеси:

— пізнавальні

— емоційно-вольові

З,