В даному питанні слід розкрити особливості розвитку держав­ності та права в західноукраїнських землях у зазначений період.

Зверніть увагу, що юридично над землями Східної Галичини і Західної Волині було встановлене польське панування 14 березня 1923 року, коли Рада послів країн Антанти в Парижі узаконила анексію цих земель Польщею.

Основою державної політики Польщі щодо України став польський великодержавний шовінізм. З державних установ звільнялися всі службовці, які не присяглися на вірність Польській державі.

Територія Східної Галичини та Західної Волині була перейменована в Східну Малопольщу, а згодом — у Польщу «Б». Коронні землі мали назву Польща «А».

В адміністративному відношенні край було поділено на п’ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тер­нопільське.

У вересні 1922 року польський сейм прийняв закон про воєводську автономію, відповідно до якого у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їхні виконавчі органи — комітети. Рішення сеймиків вимагали санкції президента держави.

Воєвода як представник уряду мав компетенцію зупинити будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції президента.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. 1924 року видається закон про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах, у тому числі сільських.

У 30-х роках територіальні органи польської урядової адмініст­рації мали розподіл на загальні адміністрації та спеціальні. Загальна адміністрація мала функції, які відносилися до компетенції органів внутрішніх справ. Спеціальна адміністрація контролювала діяльність органів місцевого управління.

На території воєводства уряд представляв воєвода. Він призначався на посаду президентом за поданням міністра внутрішніх справ і очолював загальну й спеціальну адміністрацію. Свої повноваження він здійснював за допомогою воєводського управління, яке, в свою чергу, поділялося на відділи.

На чолі загальної адміністрації повіту стояв староста, якого призначав міністр внутрішніх справ. Староста підпорядковувався воєводі і представляв уряд на території повіту.

Апарат управління воєвод і старост складався з секторів і відділів. Головне місце в цьому апараті займав відділ безпеки. Велике значення мали адміністративні відділи, які фактично були адміністративно-кримінальною юстицією і здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури каральну політику. Зазначимо, що польський уряд на українських територіях фактично не приділяв уваги соціальній політиці, проблемам сільського господарства, освіти тощо. Це був період застою в економіці західноукраїнських земель.

Північна Буковина в листопаді 1918 року після краху Австро-Угорщини увійшла до складу Румунії. Остаточно Буковина і Бесарабія були передані Румунії за умовами Севрського мирного договору в серпні 1920 року.

Політична активність українців Буковини була незначною. Тут діяла тільки Українська національна партія. Нетерпимість румунів до українців була навіть більшою, ніж поляків, хоча за конституцією 1923 року передбачалася формальна рівність підданих.

На рівні держави нехтувалися права українського народу, який проголосили «зукраїнізованими румунами». До кінця 1924 року були закриті всі українські школи, навіть прізвища змінювали на румунський зразок. Тут офіційно було запроваджено стан військової облоги, який тривав до 1928 року.

Все це призвело до занепаду господарства та глибокої економічної й політичної кризи, наслідком якої стало встановлення фашистського режиму генерала Й. Антонеску.

Закарпатська Україна у зазначений період опинилася в Чехо­словаччині у трохи кращому становищі. Чеська адміністрація зов­ні прихильно ставилася до розвитку освіти, визнала мову місцевого населення офіційною мовою «Підкарпатської Русі». Підкарпатська Русь стала однією з чотирьох областей Чехословаччини, повноправною частиною країни.

Але на практиці українським землям відводилася роль найзанедбанішої провінції. Розвивалися лише деякі галузі промисловості — лісова та лісохімічна. Робітники працювали в тяжких умовах за дуже малу плату. Селяни ледь-ледь животіли з врожаїв, зібраних з їхніх крихітних ділянок землі.

1938 року Мюнхенською угодою частина Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з’явилася надія на отримання автономії для Закарпаття. Створена Руська національна рада 3 жовтня 1938 року висунула вимогу реальної автономії від центру. Уряд Чехословаччини погодився.

Вже 11 жовтня 1938 року було створено перший уряд так званої Карпато-руської держави.

22 листопада 1938 року приймається закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України.

В цей час фашистський режим в Угорщині висуває свої претен­зії на Закарпаття. Це питання вирішував Віденський арбітраж, який прийняв рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове, Мукачеве.

У зв’язку з цими подіями столиця Карпатської України переноситься з Ужгорода до Хуста. Згодом Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині.

В ніч з 14 на 15 березня 1939 року німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. На територію Закарпаття вступають угорські війська.

15 березня 1938 року сейм законодавчо проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Але Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною.

Проголошення незалежної держави мало велике значення, оскільки продемонструвало прагнення українського народу до створення власної держави.

3 питання.Державно-правовий статус українських
земель у період II світової війни

1 вересня 1939 року гітлерівські війська перетнули кордон Польщі — почалася друга світова війна.

Українські землі, що знаходилися в складі Польщі, були приєднані до УРСР внаслідок виконання положень таємних протоколів радянсько-германського пакта про ненапад (пакт Ріббентропа-Молотова). 17 вересня уряд СРСР дав наказ Червоній Армії вступити на територію Західної України і Західної Білорусії, а 22 ве­ресня 1939 року радянські війська ввійшли до Львова. Це приєднання українське населення спочатку зустріло з великим ентузіазмом, із сподіванням на визволення від польського гніту. Але дуже швидко більшовицька влада примусила це ставлення змінити.

26 жовтня 1939 року в приміщенні Львівського оперного театру відкрилися Народні Збори Західної України. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про державну владу в Західній Україні. 28 жовтня одноголосно була прийнята Декларація про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель і земель великих урядовців, а також Декларація про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задовольнила прохання Народних Зборів і запропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. А 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості.

Формування органів радянської влади відбувалося в повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР.

26 червня 1940 року радянський уряд надіслав Румунії ноту з вимогою повернути Бесарабію та Північну Буковину. 30 червня вся територія Бесарабії і Північної Буковини була зайнята радянськими військами на підставі тих самих радянсько-німецьких домовленостей.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесарабії до складу УРСР». Решта території Бесарабії відійшла до складу Молдавської РСР.

7 серпня на приєднаних землях було створено дві області: Чер­нівецьку та Акерманську (пізніше була ліквідована і введена у склад Одеської області).

15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази: «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв’язку північної частини Буковини».

Історія довела, що військово-політичне співробітництво двох тоталітарних режимів було тимчасовим: Німеччина намагалася використати СРСР, а СРСР — Німеччину.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. В день нападу на всій території Української РСР вводилося воєнне становище. Військова влада видавала постанови, які були обов’язковими для всього населення. Створювалися військові трибунали. В перші місяці війни запроваджувалося обов’язкове військове навчання громадян-чоловіків віком від 16 до 50 років.

До кінця жовтня 1941 року вся територія України була окупована Німеччиною та її союзниками. На окупованих територіях німці встановили чотири типи режимів. Так, західноукраїнські землі, що були приєднані до СРСР 1939 року, входили до складу Варшавського генерал-губернаторства і перебували під юрисдикцією німецької окупаційної влади в Польщі. Правобережна Украї­на, Центральна та частина Лівобережної України складали рейхс­комісаріат «Україна» із центром у м. Рівне. Саме тут нацисти поводилися найжорсткіше. Рейхскомісаріат охоплював найбільшу частину українських земель. Він поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв. Округи поділялися на райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох.

Східна Україна, де проходила лінія фронту, знаходилася під юрисдикцією німецької армії (вермахта). Тут були створені оперативні тилові райони, очолювані комендантами. На селі німці відновили посаду старости.

Зоною румунської окупації стала південно-західна Україна під назвою «Трансністрія». В Буковині 19 липня 1941 року Антонеску видав «Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії». Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі. Порівняно з німецькою румунська оку­пація була ліберальнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви українського націоналізму.

Уряд радянської України та партійне керівництво знаходилися за межами України — в Куйбишеві, Уфі, Москві. На окупованій території було організовано могутній партизанський рух.

Для вивчення даного питання студентам рекомендується ознайо­митися з діяльністю Організації українських націоналістів (ОУН) в роки війни, новими спробами відродити українську державність. Зазначимо, що в 1942—1943 рр. за допомогою ОУН було створено Українську повстанську армію (УПА), яка проголосила своєю метою боротьбу з Німеччиною та СРСР за незалежну соборну Україну. ОУН була ініціатором також створення Антибільшовицького блоку народів (АБН), до якого ввійшли представники національно-визвольних рухів народів Радянського Союзу та країн Центрально-Східної Європи. На своєму Третьому великому зборі ОУН у вересні 1943 року сформулювала мету збройної боротьби УПА: побудова Української Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, більшовицьких комісарів та партійних паразитів[29]. Передбачалося, що основою для формування власних державних органів буде Українська головна визвольна рада (УГВР), яку було створено 15 червня 1944 року. Зверніть увагу, що в документах УГВР відмічалася необхідність об’єднання всіх патріотичних сил України незалежно від національності. Програма ОУН передбачала також створення власних збройних сил для здобуття незалежності Української держави.

Уряд СРСР вів боротьбу з «націоналістичними» військовими формуваннями з самого початку їх виникнення. Було здійснено рейд партизанського з’єднання Ковпака, яке проводило каральні акції в Західній Україні.

На заході більшовицьким військам довелося зіткнутися з народним опором, з підтримкою населенням ОУН—УПА. Після вигнання окупаційних військ із західних областей України було створено спеціальні війська НКВС, що повели боротьбу проти мирного населення. Протягом 1944—1950 рр. проводилося широке примусове виселення мирного люду Західної України у віддалені регіони СРСР. Загони УПА в Західній Україні вели боротьбу до 1950 р., а на початку 50-х років вони через північні райони Словаччини та Чехії перейшли в Західну Німеччину й Австрію.

Студентам необхідно звернути увагу на те, що битва за визволення України тривала 22 місяці. Однією з найважливіших була битва за Дніпро. У перші дні листопада 1943 року почалися вирішальні бої за Київ. Зразу ж після визволення Києва ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР повернулися до Києва. На визволених територіях відбудовувалася радянська влада.

28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за вихід Закарпатської України з Чехословацької Республіки і приєднання до УРСР. 26 листопада 1944 ро­ку в Мукачевому відбувся 1-й з’їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з таких питань: внутрішніх справ і державної безпеки; комунального господарства; фінансів; землеробства; промисловості та торгівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здоров’я; соціальної опіки.

Місцевими органами державної влади відповідно до адмініст­ративно-територіального поділу були окружні, міські та сільські народні комітети.

29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною про входження Закарпатської України у СРСР, ратифікований Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 року в складі України створювалася Закарпатська область з поділом на 13 ок­ругів, а 24 січня 1946 року Указом Президії Верховної Ради Ук­раїни на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства України.

Слід зазначити, що на початку 1944 року радянське керівництво приймає рішення розширити права союзних республік. В Україні було сформовано Наркомат оборони. В армії почали створювати національні формування. Вельми важливо, що Україна в цей період набула права самостійно вступати в міжнародні контакти.
З цією метою в Україні було створено Наркомат іноземних справ. Відтак Україна змогла увійти до числа засновників найвпливовішої міжнародної організації — ООН. Делегація УРСР стала однією з 47 учасників Конференції Об’єднаних Націй, що відбулася в квітні 1945 року в Сан-Франциско.

В роки війни відбувалися певні зміни в праві. Умови війни диктували необхідність перебудови державного механізму на військовий лад. З 22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР запроваджувався воєнний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Таким чином встановлювався особливий правовий режим, якому притаманно було розширення повноважень військової влади, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності.

Створювався спеціальний орган з надзвичайними повноваженнями, який зосередив у своїх руках усю повноту військової, політичної і господарської влади — Державний Комітет Оборони (ДКО). Очолював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним секретарем ЦК ВКП (б) і головою РНК СРСР.

З метою проведення евакуації промислових підприємств
у східні райони СРСР була створена Рада у справах евакуації при ДКО.

У роки війни було створено ряд нових наркоматів: наркомат танкової промисловості (з вересня 1941 р.), наркомат мінометного озброєння (з листопада 1941 р.). Проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв’язку. Ство-
рювалися комітет та бюро з обліку та розподілу робочої сили. 1942 року створюється Головне управління з постачання вугілля, а 1943 року — Головне управління з постачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом.

Звернімо увагу, що в роки війни зросла роль виконавчо-розпорядчих органів, ліквідована сесійна робота Рад усіх рівнів, працювала тільки Президія Верховної Ради СРСР.

З моменту витіснення з території України німецьких окупантів починається відновлення діяльності органів радянської влади. 1 квітня 1944 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих». Відповідно до цього документа на 1 червня 1945 р. відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.

У роки війни тривала робота репресивних органів. Так, 22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР приймає указ «Про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій». Ним встановлювався порядок організації військових трибуналів і порядок ведення ними справ. Трибунали створювалися при арміях, корпусах, дивізіях, гарнізонах, бригадах, на залізницях і в річкових (морських) басейнах. Вироки трибуналів не підлягали касаційному оскарженню, слухання справ було закритим.

Із введенням військового стану були воєнізовані також усі ланки прокуратури. Структура органів міліції суттєвих змін не зазнала. На початку серпня 1941 року були об’єднані наркомати державної безпеки і внутрішніх справ УРСР. Діяльність органів державної безпеки стала ще більш репресивною.

В галузі цивільного права в роки війни також відбувалися зміни. Спрощувався порядок передачі майна між державними підприємствами та установами, актуальними були питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння фізичних і юридичних осіб. Ряд змін відбувався в питаннях позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважалися продовженими на весь період перебування в збройних силах СРСР.

Було прийнято низку нормативних актів з сімейного права: вдосконалено порядок усиновлення, збільшувалася державна допомога вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилювалася охорона материнства і дитинства, встановлювалося почесне звання «Мати-героїня», засновувався орден «Материнська слава» та «Медаль материнства». З 1944 р. лише зареєстрований шлюб мав наслідком взаємні права та обов’язки подружжя. Заборонялося звертатися в суд з позовами про встановлення батьківства та сплату аліментів на дитину, народжену поза шлюбом. Значно ускладнювалася процедура розлучення.

Значні зміни відбувалися в трудовому законодавстві. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах у вікових категоріях: чоловіки — від 16 до 55 років, а жінки — від 16 до 50 років. Згідно з указами від 9 квітня 1942 року та 9 січня 1943 року скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була «тимчасово призупинена». Відпустки надавалися лише підліткам 16 років.

За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалася кримінальна відповідальність.

Колгоспне й земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на дальше обмеження прав селян. Так, на час збирання врожаю встановлювався обов’язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і підлітків з 14 років. Приймалися нормативні акти, спрямовані на боротьбу з так званим розбазарю­ванням земель колгоспів. Для членів колгоспів було підвищено мінімум обов’язкових трудових днів. Мінімум трудоднів запроваджувався для всіх членів сім’ї колгоспника віком від 12 років.

За користування присадибною ділянкою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Так, селянський двір мав здавати державі зерно, овочі, фрукти, м’ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) тощо.

Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалуженої мережі репресивно-каральних органів. У ньому в роки війни простежувалася тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу, а також ширше почали застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання.

Наприклад, крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (напад ворога) кваліфікувалася як бандитизм. Розширюється склад такого злочину, як спекуляція.

Встановлювалася сувора відповідальність за такі специфічні злочини, як: поширення брехливих чуток, що викликають тривогу в населення; антирадянських чуток; розголошення державної таємниці. Для спеціальних суб’єктів кримінального права (фашистські злочинці та їхні посібники) вводилися особливі заходи покарання — страта через повішання і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.

Судові справи розглядалися в трибуналах без участі народних засідателів, без прокурора та адвоката, особиста участь свідків у судовому засіданні вважалася необов’язковою. В процесуальному праві не було попереднього слідства по справах про невиробіток трудоднів, про самовільне покинення роботи, строки розслідувань з багатьох питань були скорочені. Продовжував діяти позасудовий репресивний апарат.

4 питання.Держава і право України в повоєнні роки
і період десталінізації (1945—I пол. 1960-х рр.)

Зверніть увагу, що після закінчення другої світової війни і до кінця 80-х років принципових змін у статусі УРСР не відбулося. В цей час ще більше зміцнилася тоталітарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя. Свого апогею сягнула культоманія. У всіх ланках політичної системи — Радах, профспілкових, громадських організаціях — панував формалізм. Народовладдя було фікцією.

В 1945 та 1947 рр. відбулися перші післявоєнні вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Населення Західної України бойкотувало вибори, а влада вдалася до масових фальсифікацій їх результатів.

На підставі рішення Кримської конференції (1945) українська етнічна територія, розташована в Карпатах на захід від річки Сяну, далі на північ над річкою Сяном і далі на захід від річки Бугу залишилася в межах відновленої Польщі. Українському населенню, що налічувало близько 700 тис. чоловік і проживало на цих теренах, гарантувалися всі конституційні і громадські права в Польській державі. Українське населення майже одностайно висловилося за те, щоб залишитися на своїй батьківській землі. Проте 1947 року спецслужби СРСР та Польщі провели спільну акцію «Вісла», в ході якої з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя та Надсяння кілька сотень тисяч українців примусово виселили на північні і захід­ні території Польщі, а також в Сибір. Багатьох було вбито.

Акцією «Вісла» польський комуністичний уряд насамперед прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Усім переселенцям заборонялося жити у містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати у вузи, чинився жорсткий поліційно-адміністра­тивний нагляд.

Чимало жителів західноукраїнських земель було вивезено у Сибір і під час насильницької колективізації. За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей українців, що становило 800 тис. осіб. Репресіям підлягали всі верстви населення.

Наступним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, яку оголосили «слугою Ватикану», «ворогом народу», знаряддям «українського буржуаз­ного націоналізму».

Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові певного правового оформлення. За прямою вказівкою Сталіна НКВС була підготовлена так звана «самоліквідація» греко-католицької церкви.

28 травня 1945 р. у Львові за допомогою НКВС виникла так звана ініціативна група по з’єднанню греко-католицької церкви з Російською православною.

8—10 березня 1946 року відбувся Львівський Собор, де під тиском НКВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголо­шувалося возз’єднання УГКЦ з православ’ям. Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування.

Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів його провели священослужителі Російської православної церкви о. Антоній Пельвецький і о. д-р Ми­хайло Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а день перед тим перейшли в православ’я і постриглись
у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.
1949 року за таким же сценарієм була ліквідована греко-ка­толицька церква на Закарпатті.

Посилювалася боротьба в сфері ідеології. Так, за період з 1946 по 1951 рік було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Відбувалися й інші ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: «ждановщина», «лисенківщина», «боротьба з космополітизмом», антиєврейська кампанія.

Зазначимо, що в цей час головна хвиля терору та великих чисток минула, але апарат репресій працював на значних обертах, виявляючи все нових «ворогів народу». Сталін готував чергову «чистку», в тому числі у своєму найближчому оточенні, спираючись виключно на секретаріат КПРС та органи МВС-МДБ. Але здійснити це йому не вдалось: у березні 1953 р. він помер.

Найтяжкий спадок сталінщини — тоталітаризм. Він виріс з монополії на владу більшовицької партії і характеризувався повним контролем держави над усіма сферами життя суспільства та кожної окремої людини. Його економічну основу становила так звана суспільна, а фактично державна власність на засоби виробництва, контрольована партійною, радянською і господарською бюрократією; союзними міністерствами і відомствами, які нехтували національними інтересами України, повністю підпорядкувавши її людський, природний та економічний потенціал інтересам центрального уряду. Ця система ґрунтувалася на масовому терорі і діяльності потужного репресивного апарату; на монополії однієї партії на засоби інформації, думку, слово, істину; на політиці денаціоналізації України, перетворення української культури в провінційний додаток до російської.

Влітку 1953 року розпочався процес десталінізації. Важливим кроком у цьому напрямку став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся 1956 року. Критика режиму особистої влади Сталіна позитивно вплинула на політичну та морально-психологічну атмосферу в країні. Цей період в історії отримав назву «хрущовська відлига».

В липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». Складовою частиною десталінізації була також реабілітація жертв сталінського терору, ліквідація позаконституційних органів розправи, відновлення законності. Особливо гостро критика сталінізму звучала на ХХII з’їзді КПРС, де йшлося не лише про злочини Сталіна, а й про злочини його оточення.

Необхідно звернути увагу, що незважаючи на всі позитивні зрушення в суспільстві, в своїй основі тоталітарний режим правління не був ліквідований. Уже наприкінці 1962 року почався наступ на «шістдесятників». Як складова частина ідеологічної обробки суспільства посилювалася антицерковна пропаганда. Проводилася русифікація української освіти.

ХХII з’їзд КПРС 1961 року схвалив програму, спрямовану на «зближення і злиття націй». У зв’язку з цим в Україні знову почалися роздмухування проблеми українського буржуазного націоналізму. У січні 1961 р. почалися арешти української інтелігенції у Львові; заарештовано сімох українців-юристів, які мали намір домагатися на підставі Конституції СРСР та Конституції УРСР (пункт про право націй на самовизначення і право на вихід зі складу СРСР) виходу України зі складу Союзу.

Відтак рух української інтелігенції, який спершу мав переваж­но культурницький характер, надалі все більше набирає політичного забарвлення.

Наслідком політики десталінізації стали заходи, спрямовані
на піднесення економіки. В сільському господарстві відбувалося підвищення заготівельних цін на продукцію, скасовувалася заборгованість колгоспів перед державою за минулі роки, зменшувалися розміри оподаткування колгоспників тощо. В 1954 р.
почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь у якому брала українська молодь.

Відчутними були успіхи в промисловості. Зростала частка рес­публіканської промисловості України.

Регулярно відбувалися різні трансформації в управлінні державою та економікою. Так, відбулися зміни територіального характеру. 1954 року під час святкування «возз’єднання» України з Росією Кримська область була передана зі складу РРФСР до складу УРСР. Севастополь став містом республіканського підпорядкування. Цим завершилося формування сучасної території України.

1957 року управління народним господарством було перебудовано за територіальним принципом. В УРСР було створено кілька економічних районів, керівництво якими здійснювали на місцях Ради народного господарства.

1959 року М. Хрущов проголосив повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР.

На початку 60-х років було зроблено невдалу спробу розділити партійні органи за виробничими ознаками: на промислові та сільськогосподарські.

Певні кроки були зроблені у розв’язанні соціальних проблем. Відбулося скорочення робочого дня, зниження податків, підвищення пенсій і заробітної плати, ліквідація державних позик. Вдалося певною мірою зняти житлову проблему. Дещо поліпшилося становище селянства: була ліквідована натуральна оплата; селяни одержали можливість мати паспорти й вільно покидати село.

Найвищим органом влади республіки залишалася Верховна Рада УРСР. Перші післявоєнні вибори до неї відбулися в лютому 1947 року. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. В листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР.

У роки десталінізації зросла роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, а міністерств — як органів галузевого управління. Вони були піддані значній реорганізації.

Ради, як і раніше, залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів. Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликалися не менше шести разів на рік, а сесії обласних і міських Рад — не менше чотирьох.

Відразу після смерті Сталіна ліквідуються воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. В лютому 1957 р. були ліквідовані транспортні суди.

Обласні суди отримали право здійснювати контроль за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р.

Для зміцнення правового становища прокуратури було прий­нято Положення про прокурорський нагляд в СРСР від 24 травня 1955 року.

Десталінізація характеризувалася також реорганізацією органів державної безпеки та внутрішніх справ, яка остаточно завершилася 1962 року. В зазначений період відбувалися зміни в законодавстві. Так, 1947 року скасовувалася карткова система, запро­ваджувалася торгівля за єдиними державними цінами. Була запроваджена нова форма соціалістичної власності — власність громадських організацій.

18 червня 1963 р. Верховною Радою УРСР було затверджено Цивільний кодекс УРСР.

1953 року ліквідується заборона шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями.

В житловому праві з’являються норми, що дозволяють кожному громадянинові купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно- або двоповерховий дім, не більше, ніж на 5 кімнат.

Запроваджувався судовий порядок виселення. 1958 року загальна житлова площа в будинках, які будують громадяни з правом особистої власності, не повинен перевищувати 60 кв. м.

В трудовому законодавстві з липня 1945 р. були знову запроваджені чергові та додаткові відпустки, які були скасовані на початку війни.

Постановою Ради Міністрів СРСР 1955 року затверджувався порядок призначення та виплати допомоги з державного соціального страхування. З 1957 р. професійне захворювання працівника надавало йому право на отримання 100% зарплати у вигляді грошової допомоги.

1966 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсійне забезпечення робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії при досягненні 60-літнього віку і стажу роботи 25 років, а жінки при досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.

1964 року в СРСР було прийнято закон про пенсії колгоспникам. Чоловіки мали право на отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки — з 60-літнього.

В кримінальному законодавстві простежується скасування норм воєнного часу. 1945 року було проведено амністію. Внаслідок цього були звільнені особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Наступна амністія проводилася 1953 року.

Дуже важливим у розвитку кримінального законодавства було прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року «Про відміну смертної кари». За злочини, що передбачали смертну кару, призначалося позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Але вже 1950 року смертна кара була поновлена для зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР. У ньому єдиною підставою кримінальної відповідальності проголошувалася провина. Кримінальна відповідальність наставала з 16-літнього віку, а за тяжкі злочини — з
14-літнього. Максимальний термін позбавлення волі зменшувався з 25-ти до 15-ти років.

Важливим актом у галузі кримінального судочинства СРСР і союзних республік стали Основи кримінального судочинства, прийняті 25 грудня 1958 р. У відповідності з Основами 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінально-проце­суальний кодекс УРСР.

Зазначимо, що в зазначений період було переглянуто кілька мільйонів справ жертв сталінських репресій. Але парадоксом кампанії було те, що процес реабілітації супроводжувався новими політичними репресіями під новими політичними гаслами (антирадянська діяльність).

5 питання.Держава і право України
в період неототалітарного режиму
(середина 1960-х — середина 1980-х рр.)

Тут необхідно зазначити, що процес експериментаторства, який проводився в попередні роки, було перервано кремлівським заколотом 1964 року та приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва. Пленум ЦК КПРС 14 жовтня 1964 р. звинуватив Хрущова у суб’єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя та принципів партійного керівництва.

Прийшовши до влади, Л. Брежнєв почав проводити економічні реформи. Проте бажаних наслідків вони не принесли. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі­ністративно-командних методів управління — усе це позбавляло реформи реальних перспектив. Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залеж­ність від результатів праці. Розходження інтересів трудівника, підприємства й суспільства, нежиттєдайність виробничих відно­син зумовили крах економічних новацій. Замість того, щоб регулювати виробничі пропорції потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, валюн­таристськи встановлені показники. Окрім того, у 70-80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це разом із «залізною завісою» перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічно бракувало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транс­портних засобів тощо. Високорозвинуті країни побудували пост­індустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 року становив 28 років.

Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві.

Однією з причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, виробничо-управ­лінської бюрократії. Важливим фактором була відсутність зацікавленості трудівника в результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією. Саме в цей час розпочався період стагнації усіх сфер життя.

Формування культу Л. Брежнєва свідчило про створення нео­тоталітарного режиму. Посилювався ідеологічний тиск на народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй.

В середині 60-х років зароджується дисидентський рух, голов­ним напрямком якого була боротьба за права людини, національне та регіональне визволення.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя.

В державному будівництві того часу суттєвих змін не відчувалося.

Найвищим конституційним органом УРСР вважалася Верховна Рада України. Це був найвищий законодавчий орган.

Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Нормативні акти, які вона видавала, за своєю юридич­ною силою йшли за законами. Президія була підзвітна Верховній Раді УРСР.

Найвищим органом державного управління залишалася Рада Міністрів УРСР. За Конституцією це був вищий законодавчий і найвищий розпорядчий орган республіки. Свої нормативні повноваження Рада Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов’язковими на всій території України.

Центральними органами державного управління були союзні та республіканські міністерства й відомства.

В 60—80-х роках структура судової системи в СРСР майже не змінюється.

1970 року після створення союзно-республіканського Міністерства юстиції нотаріат було передано в його відання.

Прокурорська система в СРСР була найбільш централізована. В Конституції 1978 р. зазначалося, що найвищий нагляд здійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчими за підпорядкуванням прокурорами.

1979 року було прийнято закон «Про адвокатуру».

Значний вплив на розвиток правової системи УРСР мала прий­нята 20 квітня 1978 року Конституція УРСР, яка з певними допов­неннями та поправками діяла до 28 червня 1996 року.

Ця Конституція була найоб’ємнішою і ще більш заідеологізованою, ніж попередня. Вона складалася з преамбули, 10-ти розділів, які, в свою чергу, складалися зі 171 статті. Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року.

В Конституції йшлося про основи суспільного ладу і політики; державу й особу; національно-державний і адміністративно-тери­торіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади та управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столицю УРСР; про дію Конституції УРСР і порядок її зміни.

Нова Конституція проголошувала комуністичну партію «керів­ною і спрямовуючою силою суспільства, ядром … політичної сис­теми», що свідчило про продовження ідеологічного тиску на суспільство в умовах командно-адміністративної системи. В ній вміщувалися декларативні права. Наприклад, про право виходу зі складу СРСР, що за відсутності реального механізму здійснення цього права було не більше ніж декларацією. Вміщувалися також суто паперові права на об’єднання громадян, гарантії недоторкан­ності особи тощо. А в реальному житті все діялось інакше.

Адміністративне законодавство було складовою частиною інших галузей права. 13 жовтня 1980 р. вперше в історії загальносоюзного законодавства були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративне правопорушення. Основи стали свого роду базою для кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність.

7 грудня 1984 року було прийнято Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення. Це був другий такий кодекс за радянських часів (після 1927 року).

Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення складався з п’яти розділів: загальні положення; адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність; органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; провадження в справах про адміністративні правопорушення; виконання постанов про накладання адміністративних стягнень.

Зверніть увагу, що в цьому Кодексі вперше в радянському праві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку). Також вміщувалися положення про адміністративну відповідальність; встановлювався вік адміністративної відповідальності — 16 років; визначалося коло осіб, уповноважених накладати адміністративні стягнення; визначався порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення; наводився перелік адміністративних стягнень.

Основою правового регулювання цивільних відносин у зазначений період був Цивільний кодекс УРСР 1963 року.

Сімейне законодавство розвивалося в напрямку зміцнення сім’ї, охорони інтересів матері та дитини, збереження здоров’я молодого покоління.

Головними нормативними актами були Основи законодавст-
ва Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю, прийняті
27 червня 1968 р., а також Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР, затверджений 20 червня 1969 р.

Кодекс мав такі розділи: загальні положення; шлюб; сім’я; опіка і піклування; акти громадянського стану; застосування законодавства України про шлюб та сім’ю для іноземців та осіб без громадянства.

Вміщені в Кодексі норми регулювали порядок і умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають у сім’ї між подружжям, а також між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації
актів громадянського стану. Також урегульовувалися питання, пов’язані з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання. Дійсними визнавалися лише ті шлюби, що укладалися в органах ЗАГСу. Визначалися права та обов’язки батьків щодо дітей. Підтверджувалася спільність майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Розірвання шлюбу допускалося як в органах ЗАГСу, так і в судовому порядку.

В житловому законодавстві була проведена кодифікація. 1981 року були прийняті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік. 30 червня 1983 р. приймається Житловий кодекс УРСР. Він складався з таких розділів: загальні положення; управління житловим фондом; забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; відповідальність за порушення житлового законодавства; вирішення житлових спорів, заключні положення.

В Кодексі були конкретизовані житлові права та обов’язки громадян, визначався порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення житлових умов тощо.

В галузі трудового права слід відмітити прийняття 15 липня 1970 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 р. було прийнято Кодекс законів про працю УРСР.

Він складався з розділів: загальні положення; колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітна плата; гарантії і компенсації; гарантії про покладання на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жінок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивідуальні трудові спори; професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, організаціями; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

З 1966 р. розпочався перехід на 5-денний робочий тиждень.
З 1968 р. було введено мінімум заробітної плати — 60 крб. на
місяць.

В аграрних відносинах основою було виключне право власності держави на землю. 13 грудня 1969 р. було прийнято Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. 8 липня 1970 р. приймається Земельний кодекс УРСР, який складався з таких розділів: загальні положення, землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр; державне землепорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства.

Приймається також ряд законів природоохоронного значення: Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра від 9 липня 1975 р., на підставі яких було прийнято Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977); закони про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу.

Зазнає змін радянське кримінальне право. Так, законом СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 11 липня 1969 р. були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо.

В кримінальному праві з’являються нові інститути. Так, 1970 року вводиться умовне засудження до позбавлення волі з обов’яз­ковим залученням засудженого до праці; 1972 року запровад­жується поняття тяжкого злочину та вичерпний перелік його видів; 1980 року до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх.

Встановлювалася суворіша відповідальність за хуліганство, особ­ливо пов’язане із застосуванням або спробою застосування зброї.

В 1982—1985 рр. до кримінального законодавства були внесені зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного і громадського майна, зі спекуляцією.

В процесуальному праві розширюється участь захисника в кримінальному процесі.

11 липня 1969 р. були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 23 грудня 1970 р. — Виправно-трудовий кодекс УРСР.

Таким чином, зміни в законодавстві в зазначений період спря­мовувалися насамперед на зміцнення неототалітарного режиму, що склався в СРСР і в Україні в середині 60-х — першій половині 1980-х років.

6 питання.Держава і право України періоду перебудови
(1985—1991 рр.)

В даному питанні необхідно зазначити, що критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. На квітневому (1985 р. ) Пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному й духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР.

Розпочинаючи реформи, керівники КПРС вважали, що достат­ньо лише виправити «окремі» негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як «революція згори» не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес «знизу», який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної імперії. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

В Україні почали виникати осередки «неформальних» (тобто непідконтрольних КПРС) об’єднань: історико-просвітницька організація «Меморіал», Товариство української мови ім. Шевченка, студентські гуртки тощо.

Головним здобутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово переростати в свободу слова. Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч «білих плям» в історії та свідомості людей.

Вільний обіг інформації висвітлив раніше замовчувані трагічні сторінки нашої історії, виявив утопічність панівної теорії. Наслідком став величезний потяг людей до джерел власної історії, до повернення історичної пам’яті, несправедливо забутих та злочинно викреслених імен національних героїв.

Демократизація суспільства позитивно вплинула на стосунки держави й церкви. Віруючим поверталися занедбані і напівзруйновані храми, було зняте обмеження на церковне будівництво, поняття свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту.

Під тиском демократичної громадськості XIX Всесоюзна партійна конференція (червень 1988 р.) погодилася на проведення перших в історії Радянського Союзу альтернативних виборів депутатів СРСР. Вони відбулися у березні-травні 1989 р. й ознаменували початок нового етапу перебудови. Між іншим, закон про вибори народних депутатів СРСР важко було назвати послідовно демократичним. Третина депутатів з 2250 обиралася, а фактично призначалася, підконтрольними партії громадськими організаціями, бо більше 100 місць було «заброньовано» для ЦК КПРС. Решта кандидатів у депутати розглядалася на окружних передвиборних зборах, які за допомогою спеціально дібраних учасників нерідко використовувалися владою для відсіювання небажаних претендентів.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. Офіційний проект закону про вибори, надрукований у пресі, містив ті самі обмеження демократії, що й союзний. Однак під час всенародного обговорення проекту у вересні-жовтні 1989 р. ці антидемократичні положення викликали масове невдоволення. Під тиском громадськості деякі положення компартійного проекту вдалося відкинути.

Остаточний варіант Закону вже не передбачав виборів від громадських організацій, скасовувалося положення про З’їзд народних депутатів УРСР. Депутати Верховної Ради УРСР і місцевих Рад обиралися прямим, таємним голосуванням з альтернатив­них кандидатур.

Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР 111 користувалися його підтрим­кою. Блок отримав перемогу в п’яти областях України: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість народних депутатів Верховної Ради становили працівники компартійного і державного апарату, директори заводів, голови колгоспів, військова верхівка, які залишалися твердими прихильниками компартійного курсу.

Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Тут уперше компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей апарат КПУ зберіг свої позиції. Хоч вибори 1990 р. не стали цілковитою перемогою демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.

1990 року з’являються перші політичні партії: Українська рес­публіканська партія, Партія демократичного відродження України, Конституційно-демократична партія, Демократична партія Украї­ни, Українська селянська демократична партія, Соціал-демокра­тична партія, Соціалістична партія.

Згодом з’являються Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, Партія слов’янського від­родження тощо.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла акт конституційного значення — «Декларацію про державний суверенітет України». Вона складається зі вступу та 10-ти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Студентам рекомендується ретельно ознайомитися з текстом цього документа.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 3 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу на її національне багатство та на національний дохід; різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

На початку червня 1991 року парламент зробив черговий крок до незалежності, прийнявши постанову «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки».

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховна Рада прий­няла історичний документ — Акт проголошення державної незалежності України.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90, 35 відсотка виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентаріїв і народу світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Починалася нова доба української історії.

Студентам потрібно звернути увагу, що в зазначений період відбувалося реформування судової системи. Так, 20 червня 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про статус суддів в СРСР». 13 листопада 1989 р. приймаються Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. У грудні 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила цілий ряд нормативних актів, спрямованих на підвищення ролі суду.

Істотні зміни вніс закон «Суд і арбітраж» від 27 жовтня 1989 року, приймалися нормативні акти, спрямовані на поліпшення діяльності органів прокуратури.

В цивільних відносинах слід відмітити закон «Про власність в СРСР, прийнятий в березні 1990 р. Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян. Власність могла існувати в трьох її формах: власність громадян, колективна і державна власність.

Істотні зміни вносили також закони СРСР «Про підприємства в СРСР» від 26 травня 1988 р., «Про кооперацію в СРСР» від
6 березня 1990 р.

На підставі союзного законодавства в Україні приймаються: закони «Про власність» від 17 лютого 1991р., «Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 р.

Для трудових відносин характерним у цей період було встанов­лення нового порядку розробки й укладення колективних догово­рів. Інститут трудового договору доповнився контрактною формою прийняття на роботу. Тривалість, випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін трудового договору. Серед змін у трудовому законодавстві слід назвати також скасування ряду обмежень роботи за сумісництвом, розширення пільг для жінок тощо.

В земельному праві слід назвати прийняття 28 лютого 1990 р. Верховною Радою СРСР Основ законодавства Союзу РСР і союз­них республік про землю.

Кримінальне законодавство в період, що розглядається, майже не змінюється.

Таким чином, була започаткована в зазначений період правова основа для радикальних соціально-економічних перетворень наступного періоду.