ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

З. І. Боярська

 

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇЇНИ

 

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни

 

 

Київ 2001

ББК 67я7 Розповсюджувати та тиражувати

Б 86 без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

 

Рецензенти:

В. Л. Чубарев, д-р юрид. наук, проф.

(Міжнар. ін-т лінгвістики та права України)

Ю. І. Крегул, канд. юрид. наук, доц.
(Київ. держ. торг.-екон. ун-т)

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 2 від 28.09.2000 р.

Боярська З. І.

ISВN 966–574–251–5   Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Історія держави і права України»…

ББК 67я7

 

ã З. І. Боярська, 2001

ІSBN 966–574–251–5 ã КНЕУ, 2001

Анотація

 

Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни “Історія держави і права України” містить методичні вказівки, плани семінарських занять та навчальні завдання, завдання для перевірки знань та блочно-модульного контролю.

В ньому висвітлюються процеси появи державності на території України,починаючи з рабовласницької доби до сучасного процесу державотворення, процеси інституалізації державних структур, історична еволюція норм і інститутів права, досліджуються загальні закономірності державно-правових явищ, особливості їх функціонування в той або інший історичний період.

В навчально-методичний посібник включені також: термінологічний словник, список рекомендованої літератури, критерії оцінювання знань студентів при підсумковому контролі, додаток, в який включені тексти і витяги з текстів історичних правових джерел.

Розрахований на студентів і викладачів історії та права вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів.

 

 

ТИПОВА ПРОГРАМА
НОРМАТИВНОЇ ЇЇ НАВЧАЛЬНОЇЇ
ДИСЦИПЛІНИ ««««ІСТОРІЯ «ДЕРЖАВИ
І ПРАВА УКРАЇЇНИ»»”””””«»

Тема 1.Стародавні держави і право на території України (VII ст. до н. е.—VI ст. н. е.).

Тема 2.Українська держава і право часів Київської Русі та періоду Галицько-Волинсь­кої держави.

Тема 3.Державно-політичний устрій і право в українських землях литовсько-польської доби.

Тема 4.Українська козацько-гетьманська дер­­жава і право (II пол. XVII—кінець XVIII ст.).

Тема 5.Державно-політичний устрій і пра­во України в складі Австрійської та Російської імперій.

Тема 6.Держава і право України в період національно-визвольних змагань і відродження державної незалежності.

Тема 7.Державно-політичний устрій і законодавство України в період будівництва соціалізму (1917—1935 рр.).

Тема 8.Державно-політичний устрій і законодавство України в період «повної» і «остаточної» перемоги соціалізму (1936—1991 рр.).

 

 

ВСТУП

ивчення історії української державності і права є невід’ємною складовою частиною юридичної освіти. Цей предмет читається на першому курсі й має підвести студентів-юристів до вивчення галузевих юридич-

них дисциплін. Дисципліна «Історія держави і права України» вивчає розвиток української державної традиції, зародження й еволюцію державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дис­ципліни «Історія держави і права України» складається з восьми тем, які побудовані і викладені у відповідності з загальноприйнятими підходами і концепціями щодо аналізу розвитку державно-правових інститутів, національної державно-правової традиції.

Хронологічні рамки матеріалу, що викладається, охоплюють період: з моменту виникнення державності на території України в рабовласницьку добу (VII ст. до н. е.) до здобуття Україною державної незалежності на сучасному етапі (1991 р.). Теперішній стан державності і правової системи вивчається, як правило, в курсах галузевих юридичних дисциплін.

Кожна тема посібника складається з окремих питань, які спрямовані: на розкриття взаємозв’язків у функціонуванні державних структур (органів влади, судових інстанцій, органів управ­ління тощо) в той або інший історичний період, правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства тощо), на вивчення правової культури українського народу.

Методика вивчення програмного матеріалу вміщується в методичних вказівках до кожної теми окремо й розрахована на мож­ливість самостійного опанування навчальним матеріалом.

Для з’ясування значення наведених у навчально-методичному посібнику основних понять, термінів, окремих слів студентам рекомендується звертатися до відповідних словників чи енциклопедій юридичного чи історичного характеру. Тлумачення найваж­ливіших термінів і понять, які зустрічаються в тексті посібника, дається в кожній темі окремо.

В навчально-методичному посібнику по кожній темі вміщено план семінарського заняття. Семінарські заняття є однією з найважливіших і найдієвіших форм засвоєння навчального матеріалу. Готуючись до них, студенти повинні набути вміння правильно конспектувати матеріал, що вивчається, аналізувати історич­ний нормативний матеріал, інші державно-правові документи й літературу, а також узагальнювати набуті знання.

Відповідь на семінарському занятті має бути змістовним викладом власних міркувань і не перевищувати 10 хв.

Інші студенти уважно слухають відповідь і потім беруть участь в обговоренні питання, здійснюючи таким чином колектив­ний пошук вірних рішень і узагальнень. Кожен промовець повинен показати не тільки знання фактичного матеріалу, а й уміння аналізувати його, логіку та аргументованість викладення думок.

У посібнику пропонуються питання для проведення традиційно-реферативних форм семінарських занять: у вигляді розгорнутої бесіди (співбесіди) у відповідності з планом та заслуховування й обговорення під керівництвом викладача рефератів, заздале­гідь підготовлених студентами.

Написання рефератів є складовою частиною навчального процесу під час вивчення дисципліни «Історія держави і права України» і має на меті допомогти студентам набути досвіду в написанні наукових праць, зокрема підвести до написання курсових робіт. З останніх тем курсу рекомендується для заліку написання контрольного реферату.

Тематика рефератів подається до кожної теми. Питання до семінарського заняття та навчальні завдання за вибором викладача можуть бути темами для реферату при проведенні реферативної форми заняття чи при проведенні заліку з написанням контрольного реферату.

Зазначимо, що реферат (від лат. refero — доповідаю, повідомляю) означає доповідь на певну тему, що містить конкретну інформацію і висновки. Реферат повинен бути підготовлений письмово у відповідності зі встановленими вимогами до оформлення наукових праць. Обов’язково вміщувати критичний огляд існуючих джерел і літератури та список використаних джерел та літератури.

Необхідно зазначити, що основою підготовки до семінарського заняття є насамперед першоджерела, які зазначаються в кожній темі для підготовки до семінарського заняття та для виконання інших навчальних завдань. Конспектування першоджерел є обов’язковою умовою підготовки до семінару. В даному посібнику додаються найважливіші джерела та витяги з них для виконання навчальних завдань.

Необхідно звернути увагу на те, що потрібні статті, розділи і параграфи, конкретні сторінки рекомендованих джерел студент повинен вибрати самостійно.

В процесі підготовки до семінару і для виконання інших нав­чальних завдань необхідно обов’язково використовувати спеціальну літературу, яка дозволяє повніше розкрити поставлене питання або виконати завдання. Із запропонованого переліку спе­ціальної літератури, що вміщується в кінці кожної теми посіб­ника, студент також самостійно обирає необхідну для виконання конкретного завдання літературу, опрацьовує її і використовує в ході опанування навчального матеріалу.

Зверніть увагу, що в ході вивчення дисципліни «Історія держави і права України» необхідно користуватися рекомендованою навчальною літературою — підручниками, посібниками, хрестома­тіями тощо, перелік якої наводиться у посібнику і рекомендується для вивчення всіх тем курсу.

Навчально-методичний посібник вміщує навчальні завдання, спрямовані на поглиблення засвоєння студентами програмного матеріалу.

Цій же меті підпорядковано включення до навчально-мето­дичного посібника завдань для блочно-модульного контролю, які передбачають досконале знання першоджерел. Завдання блочно-модульного контролю побудовані з урахуванням важливості історичних періодів в історії держави і права України та їх подальшого впливу на державно-правову традицію. Передусім це періоди існування незалежної української держави — доба Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, Козацько-геть­манська держава, державні здобутки на початку ХХ століття. Відповідно питання для блочно-модульного контролю вміщені в другій, четвертій та шостій темах посібника. Блочно-модульний контроль може здійснюватись у вигляді проведення рольової гри, письмових відповідей на поставлені питання або в інших формах за ініціативою викладача. Зазначимо, що виконання завдань для блочно-модульного контролю передбачає ряд підготовчих етапів під керівництвом викладача.

Посібник містить також завдання для перевірки знань, яких студент набуває самостійно,

користуючись зазначеними в списку нав­чальної літератури для всіх тем курсу

підручниками і посібниками.

 

ЗМІСТ

Вступ 3

Список навчальної літератури до всіх тем курсу 7 Тема 1. Стародавні держави і право на території України (VII ст. до н. е.—VI… Тема 2. Українська держава і право часів Київської Русі та періо- ­ду Галицько-Волинської держави 28

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Зазначимо, що поява спадкової влади та експлуатація рабів і одноплемінників з метою збільшення багатства родової знаті, подальший розпад родових… В Україні перші спроби утворення державності відносяться до I тисячоліття до… 1 питання.Античні міста-поліси півдня України. Боспорське царство

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Грецькі міста-поліси Чорноморського узбережжя України: організація суспільства і влади.

2. Афінська демократія як система управління в грецьких містах-полісах.

3. Джерела та головні риси права грецьких міст-полісів півдня України.

4. Суспільна організація, управління і право в степових народів на терені України.

5. Суспільна організація та управління в ранньослов’янських державних об’єднаннях.

6. Звичаєве право ранніх слов’ян.

Теми рефератів

1. Причини виникнення Боспорського царства, його суспільна організація та управління.

2. Державність германських племен на території України.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Військова демократія — система управління в ранньофеодальних державах. Військова демократія — це здійснення влади вождями-князями за допомогою війська в умовах збереження родоплемінних інститутів.

Гопліт — у грецьких полісах — воїн важкоозброєного пішого загону.

Держава — це єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на всю територію країни та її населення, має для цього спеціальний апарат управління, створює обов’яз­кові для всіх норми і є суверенною.

Деспотія — (від грецьк. despoteia — необмежена влада) — це така форма державного правління, при якій деспот (монарх), спираючись на силу військово-бюрократичного апарату, користується необмеженою спадковою владою по відношенню до своїх підданих, які є цілковито залежними від свавілля влади.

Звичаєве право — система організації родоплемінного суспільства. Невід’ємне від релігійної моралі. В рабовласницьких і ранньофеодальних державах існувало до появи писаного права.

Колонізація — в рабовласницьку добу це засвоєння нових територій, організація соціально-економічного, політичного і культурного життя за зразком прабатьківщини.

Літургії — в грецьких полісах це роздача грошей для видовищ, оплата за державну та військову службу.

Монархія — форма державного правління, за якої верховна дер­жавна влада здійснюється одноосібно й передається в спадок. Існують різновиди монархій: абсолютна, обмежена, дуалістична, виборна, в стародавніх народів монархія існувала у формі східної деспотії.

Монотеїзм — віра в одного бога. Монотеїзм прийшов на зміну язич­ницькій релігії.

Поліс — (від грецької polis — місто-держава) — це особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Стародавньої Італії.

Плем’я — основа політичної організації первісних суспільств і ранньодержавної організації. Це великі групи людей, що проживали на одній території і вели походження від спільного предка, але відрізнялися побутом і звичаями.

Республіка —(від лат. res publika — суспільна справа) — це форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Рід — це велика родина, що проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі, злучена зв’язками крові та спільними інтересами.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Користуючись текстом посібника, складіть порівняльну таб­лицю особливостей форм державного правління в грецьких містах-полісах. Які з указаних особливостей об’єктивно можуть сприяти трансформації однієї форми правління в іншу?

2. На підставі тексту посібника зробіть порівняльну схему системи управління в Боспорському царстві і в Скіфській державі. Які є відмінності між системою управління рабовласницької монархії і держав типу східної деспотії?

3. Підготуйте реферат з питання: які об’єктивні фактори обумовлюють типологію рабовласницьких держав?

4. Складіть схему джерел права в грецьких містах-полісах, в державах кочових народів та слов’янських племен.

5. Розкрийте і випишіть у зошит правовий зміст поняття «військова демократія», порівняйте його з поняттям грецької демократії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Які з відомих Вам джерел дають свідчення про характер суспільного устрою в народів, що мешкали на терені України в стародавні часи?

2. Дайте характеристику головних рис державної організації грецького міста-поліса Пантикапея.

3. Розкрийте особливості державного устрою грецьких полісів.

4. Вкажіть на специфічні риси державного устрою скіфів, сар­матів, гунів.

5. Які державні утворення виникли у зв’язку з великим переселенням народів?

6. Що писали античні автори про слов’ян?

7. У чому полягала специфіка організації суспільства в антів?

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Витоки:Від найдавніших часів до I пол. IX ст.(Історія України в прозових творах і документах). К., Україна, 1995. Геродот.История. — М., 1961. Геродот з Галікарнасу.Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. — Київ, Довіра, 1992.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Поява Київської держави.

2. Суспільство Київської Русі.

3. Адміністративний устрій і управління в Київській Русі.

4. Розвиток права в Київській Русі .

5. «Руська Правда» як пам’ятка з історії розвитку права Київської Русі:

· історичні дослідження, загальна характеристика змісту;

· норми кримінального права;

· інститути цивільного права;

· поняття злочину і система покарань, процес.

6. Суспільно-політичний розвиток Галицько-Волинської Русі.

7. Система управління і розвиток права в Галицько-Волинсь­кій державі.

Теми рефератів

1. Реформи Володимира Великого (Святого) та Ярослава Муд­рого, їх зміст та значення.

2. Органи народовладдя, їх функції і роль у княжій Україні.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Баскак — спеціальний представник Золотої Орди, який слідкував за повнотою та своєчасністю надходження данини.

Варяги — так на Русі наприкінці VIII—IX ст. називали мешканців Скандинавії — учасників військових походів.

Васалітет — система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сюзеренів).

Великий князь — титул князя, який очолював феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі.

Вервь — 1) сільська (територіальна) община, яка являла собою спілку індивідуальних господарств, у власності яких знаходилося житло, засоби і продукти праці; 2) орган селянського самоуправління.

Воєвода — воєначальник. У соціальній ієрархії Київської Русі стояв нижче князя і вище боярина.

Волость — у Київській Русі з к. XI ст. територія, підвладна князеві. У XII ст. була тотожня «землі» й означала певну, як правило, велику область.

Вотчина — комплекс феодальної земельної власності (земля, будів­лі, реманент) та пов’язаних з нею прав на феодально залежних селян.

Віра — штраф за вбивство вільного в Київській Русі.

Данина — первинна форма економічної реалізації феодальної земельної власності. Платежі, які збиралися в натуральній, пізніше в грошовій формі (податки).

Десятинна система управління — це родо-племінна система управління ранньодержавних слов’янських об’єднань VI—I пол. IX ст., що грунтувалася на розподілі чоловіків-воїнів на десятки, сотні і т.д.

Домен — феодальна земельна власність.

Князь — у східних слов’ян вождь, воєначальник племені (союзу племен), який обирався з числа родоплемінної знаті. В період раннього феодалізму — голова держави.

Патріархальне рабство — це форма експлуатації, при якій праця рабів не була основою економічного життя, а застосовувалась обмежено.

Церковна десятина — в Київській Русі податок на користь церкви (10% прибутку).

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

2. Користуючись текстом посібника, поясніть взаємозв’язки владних інститутів у Київській Русі, розкрийте їх функції і компетенцію. 3. Складіть схему судового устрою Київської держави. 4. Користуючись текстом посібника і рекомендованою літературою, охарактеризуйте функції церкви в Київській державі.…

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Древнерусские княжеские уставы XI—XV ст. / Под ред. Шаповалова Я. Н. — М., 1976. Літопис Руський. Перекл. Л Махновця. — К., 1989. Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1995.

Державно-політичний устрій і право в українських землях литовсько-польської доби

Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Великого князівства Литовського і Польщі.

Етапи зближення Литви й Польщі.

Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Речі Посполитої.

Поява українського козацтва.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали… 1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати… Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли…

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Схема 2

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Студенти мають усвідомити історичну еволюцію управління, що відбувалася в українських землях в к. XIV—XV ст. в межах Великого князівства Литовського.

Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.

Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.

Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли «подорожну» повинність, «пут­ну» службу. «Панцирні слуги» — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.

Невільні селяни — колишні холопи, челядь. З розвитком фільваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селян­ство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене.

Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.

Привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об’єднувалися в цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах — ще й власнику.

При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом — широкі економічні та культурно-освітні функції.

Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда». Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика — сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.

1468 р. було створено власну збірку законодавства — Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була «Руська Правда», привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від «Руської Правди» вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару.

Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується поло­ження про підсудність панських людей суду пана.

Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. В основу першого Статуту 1529 р. були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії. Він складався з 13 розділів, які нараховували 282 статті.

В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV—V — норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI — процесуального; в VII — кримінального права; в VIII — норми земельного права; в IX — лісного та мисливського; в X — цивільного права; в X—XI — кримінального та процесуального права.

Характеризуючи цей документ, слід зазначити, що в Статуті юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Таким чином, повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 р. зводом законів на основі кодифікації місцевого права.

Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р. Так, за Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворював­ся на невільного («отчича»).

Студентам необхідно звернути увагу на загальні економічні процеси, які викликали появу тих або інших норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки — господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.

Відповідно до «Устава на волоки», виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.

Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та «панцирні» слуги отримували по дві волоки, селяни — одну волоку на дворище. Зверніть увагу, що волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності.

Закінчуючи огляд пам’яток права доби Великого князівства Литовського, потрібно згадати про Литовську Метрику. Це державний архів Великого князівства. До Литовської Метрики віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р.

Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:

великокнязівський суд — суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи;

територіальні суди — обласні, суди намісника, вищою інстан­цією для них був суд воєводи;

домініальні суди — одноособові, суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р. і привілеєм 1457 р.;

копні, громадські суди — подібні до общинних судів Київської Русі.

В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди, а з 1566 р. — підкоморні суди.

Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи.

Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядали тільки кримінальні справи. Апеляції цих судів могли бути принесені Великому князю.

За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на
30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди. Підкоморні суди розглядали суперечки про землю. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту.

Таким чином, суди у Великому князівстві Литовському були невід’ємні від адміністрації.

Висвітлюючи дане питання, необхідно також звернути увагу на те, що по-іншому склалася доля Галицько-Волинського князівства.

Завдяки антидержавницькій позиції бояр, які допомогли польському королю приєднати територію Галицького і Волинського князівств, ця територія втратила свою незалежність. Вже в 1340 р. польський король Казимир здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності — коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Владу поляків у Галичині сприйняли нелегко. Експансію на схід Казимир зображував як хрестовий похід проти некатоликів, до яких він і його оточення ставилися як до людей культурно й морально неповноцінних, другорядних. Такі дії були головним стрижнем політики Польщі впродовж століть.

Всі привілеї тепер надавалися лише католикам. За таких умов багато галицьких бояр переходило у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус.

Польський король щедро роздавав галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов’язуючи їх до військової служби. Польська та німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право.

Галич, Перемишль і Санок, так звана Червона Русь, разом з «коронними землями» увійшли в Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, а урядові посади могли займати лише католики.

Соціальні відносини в українських землях у складі Польщі розвивалися в напрямку створення замкнених суспільних верств–станів. Станова організація, якої фактично не було в Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу.

Зверніть увагу, що на відміну від класів, які відображали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі врегульованих законом прав, привілеїв та обов’язків. Голов­ні стани остаточно сформувалися вже в XV ст. Це — дворянство (магнати і шляхта), духовенство, міщани. Слід підкреслити, що станова приналежність була важливим критерієм правового та соціального становища людини.

1430 року боярство Галичини, яке перейшло в католицизм, було зрівняне з польською шляхтою. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. Тому згодом ця верства зникає. Шлях­та з XV ст. мала панівне становище. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, окрім земської служби (повинності, пов’язані з обороною).Особа шляхтича вважалася недоторканною. Шляхта мала право займати державні посади.

1433 року на українські землі — Русь червону — польський король Володислав Ягайло поширив чинність польського земського права шляхом надання осібного привілею (частини так званого Єдлинського привілею 1430 р. про шляхетські вольності).

В правовому становищі селян XIV—XV ст. простежувалася залежність від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське.

В Польщі панщина офіційно закріплювалася в сеймових ухвалах. Одночасно із встановленням панщини селяни втрачали громадянські права, право власності на землю, право виходу з общини, право на судовий захист. Нешавським привілеєм 1454 р. панам надавалося право судити селянина з будь-яких справ.

Аналізуючи розвиток права в українських землях у складі Польщі, слід згадати такі збірники польських законів, як Вислицький Статут 1347 р., який складався з двох частин. До складу І частини Статуту входили передусім приписи, що торкалися судочинства, постанови з цивільного і кримінального права. В обох частинах — 59 первісних артикулів, згодом кількість артикулів збільшилася до 113. Крім цього, Статут доповнювався додатками, які схвалювалися на судових вічах у час королювання Казимира.

Слід згадати і Статут Вартський 1420—1423 рр. короля Володислава Ягайла. Це збірник норм старого звичаєвого польського права, написаний латинською мовою. Статут було ухвалено на першому правничому з’їзді Польщі й Литви, що відбувся у Варті 1423 р. Пізніше його було перекладено «руською» мовою і він вийшов під назвою «Статут короля Володислава ІІ даний Литві 1420—1423 рр.». Статут має низку норм, що стосуються права родинного і спадкового. Вміщується також кілька артикулів, які стосуються речового права. Підкреслюється термін давності — три роки і три місяці.

1505 року за дорученням короля Олександра канцлер Ян Ласький склав збірник законів польських, що були видані за час з 1347 по 1505 р.

Окреме місце серед норм права, якими управлялися землі Великого князівства, займало магдебурзьке право.

Відомо, що в Польщі вже з XII ст. почало осідати чимало німецьких колоністів, які принесли з собою свою організацію життя і право.

В XIII ст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі.

Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за «Магдебурзьким правом». Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах.

В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів — з 1329 року; Санок — 1339 року; Львів — 1356 року; Кам’янець-Подільський — 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р.

Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права.

У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших — була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в других — порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади.

Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські.

Магістрат повинен був дбати про стягнення до міського бюджету визначених податків — від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за торгівлю в місті («вагове», «помірне» тощо).

Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу, спокою в місті, регулювати споживчі ціни, стежити за утриманням мостів, за чистотою в місті тощо.

Головна роль у містах з магдебурзьким правом належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, іноді довічно. В деяких містах на підставі королівського привілею його обирало місцеве міщанство з наступним підтвердженням цього обрання королем. Війтом міг бути лише католик. Інших урядових осіб у місті — бурмістрів, лавників, радців, писаря, межувальника, городничого, возного — обирало населення міста.

Щодо судів, то зверніть увагу, що фактично суд був невід’ємним від адміністрації. Хоча в приписах королівських привілеїв і йшлося про відокремлення судової влади від адміністративної, але вони в самій своїй основі порушувалися. Так, рада часто мала повноваження зі складних цивільних справ. Зокрема, часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. Судочинство з цивільних і кримінальних справ проводила лава. Вона становила собою колегію з 11 лавників (присяжних) під головуванням війта. В апеляціях не додержувалися якогось сталого порядку. Так, на рішення магістратського суду апелювали до міс­цевого старости чи до короля. Для Галичини (воєводства Руського) і Поділля вищим апеляційним судом був Львівський магістрат.

Магдебурзьке право набували і панські міста. Але, надаючи містам магдебурзьке право, пани вносили в привілеї різні обмеження з метою контролю над міською громадою. Суд і управління належали замку , пан був вищою судовою інстанцією. Процес у містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство велося польською або латинською мовою.

У більшості українських міст магдебурзьке право не використовувалось у повному обсязі. Практичного застосування набула лише та частина магдебурзького права, яка регламентувала діяльність органів самоврядування. Більше того, користуватися магдебурзьким правом могли лише римокатолики, а православне населення міст усувалося від участі в органах міського самоврядування.

Відомі друковані збірки магдебурзького права — «Зерцало сак­сонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо. Наприкінці XVIII ст. магдебурзьке право в українських містах почало занепадати, а в XIX ст. воно було скасовано.

Різновидом міського права в польських містах було так зване хелмінське право. Воно являло собою переклад магдебурзького права польською мовою з використанням звичаїв та юридичних норм польського міста Хелм. Таку переробку здійснив П. Куше­вич в 1646 р. Вона отримала назву «Право цивільне Хелмінське».

Своєрідним різновидом міського права були також Шродське і Любекське право. Але вони не мали значного поширення в Україні.

2 питання.Етапи зближення Литви й Польщі

У даному питанні студентам необхідно засвоїти значення для українських земель підписання договорів між Литвою й Польщею — так званих уній. Кожну таку унію слід розглядати як певний етап змови польських і литовських феодалів з метою загарбання українських земель. Такими етапами стали: Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.

Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.

Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати Городельську унію 1413 р.В цьому документі було закріплено литовську автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до загострення відносин між православними та католиками. Серед православних поширився рух до Москви, яка оголосила себе «третім Римом» і почала збирати землі Київської Русі. Скрутне становище українських земель ускладнювалося тим, як тероризували український народ кримські татари. Вони були одночасно в союзі з Москвою і Литвою.

Відомо, що 1482 року кримський хан Менглі-Гірей зруйну-
вав і жорстоко пограбував Київ. Цар Іван III подякував йому за київський погром, а великий князь Литовський Казимир написав ханові, що розгром Києва — це «кара за гріхи». Цей факт яскраво свідчить про реальне становище українських земель у II пол.
XV ст., коли чужинецькі держави, маючи власні інтереси, вирішували долю України.

На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта — нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах.

Шляхта домагалася привілеїв, якими користувалися магнати в Польщі й Литві. 1565 року в Польщі шляхта була урівнена в правах з магнатами, в інших землях — згідно з положеннями Люблінської унії.

В січні 1569 р. у Любліні король Сигизмунд Август скликав поль­сько-литовський сейм, який проходив у гострій боротьбі. Литов­ці
виступили зі своїм проектом унії, але поляки його не підтримали. Тоді литовці покинули сейм. Польська делегація самостійно прийняла рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти для неї було видано цілу низку привілеїв. А тих, хто виступав проти унії, було піддано репресіям. В таких умовах дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, перейшла на бік Польщі. Це змусило магнатів Радзивіла і Костянтина Острозького, які очолювали литовську опозицію, підписати унію.

1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповід­но до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади мог­ла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей.

Потрібно зазначити, що в XVI ст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Мол­давії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії.

Четвертим етапом зближення польської і литовської частин Речі Посполитої стала Берестейська церковна унія.Студенти мають усвідомити, як в умовах польсько-католицької експансії, що розпочалася після Люблінської унії, українська знать, яка одержала привілеї і не хотіла розлучатися зі своїм високим соціальним статусом, стала зрікатися православної віри. Тільки лічені магнатські роди залишалися в православ’ї. Таким чином, відхід українського панства-верстви, яка могла впливати на політику Речі Посполитої, від боротьби за збереження православної віри призвів до інтенсивніших полонізації та покатоличення українських земель.

Слід згадати, що з моменту розколу християнської церкви у 1054 р. ідея возз’єднання розглядалася як католиками, так і православними. Але суть питання полягала в тому, що унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної церкви до католицької з обов’язковим затвердженням верховенства римського папи та визнанням католицьких догматів. Ініціатива щодо укладення унії походила і від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Його підтримали ще три єпископи. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії. Ця звістка викликала хвилю незадоволення в православній громаді. Для скорішого розв’язання цього питання в Бресті в жовтні 1596 р. було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії.

Слід зазначити, що собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Уніатський собор під проводом київського митрополіта М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча жодних повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав. На православному ж соборі було відкинуто унію й оголошено про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору підписали протест проти унії і надіслали його королю. Але король Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Відповідно до затвердженого документа уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, а шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої.

Таким чином, внаслідок проголошення унії з’являється ще одна християнська конфесія в духовному житті українського народу — уніатська або греко-католицька, яка мала складну долю в українській історії.

3 питання. Держава і право
в українських землях у складі Речі Посполитої

Зверніть увагу на те, що після Люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське втратило своє державне значення. З’яви­лася нова держава — Річ Посполита (Республіка). В новій державі відбувалися зміни в адміністративному поділі території. Було створено шість воєводств — Руське, Белзьке, Київське, Чернігівське, Подільське, Брацлавське. Воєводства поділялися на повіти, кожен повіт — на волості. З місцевої шляхти король призначав воєвод, старост і каштелянів. У королівських землях створювалися староства. В українських землях існувала волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складали повіт.

У системі управління особливе місце займали шляхетські сей­мики, які збиралися у воєводствах і повітах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу — вищої касаційної інстанції шляхетських судів.

Вальний сейм у відповідності до Люблінської унії 1569 р. став вищим законодавчим органом республіки. До його складу входили король, сенат і посольська ізба. Король головував на засіданнях сейму. До Сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої — сенатори. Вони не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи того питання. Посольська ізба складалася з 170 депутатів-послів від земської шляхти і грала визначну роль в прийнятті сеймових рішень. Постанови Вального сейму називалися конституціями.

Велике значення у формуванні державної системи Речі Посполитої мали «Артикули» Генріха Валуа 1573 р. Ними проголошувалася дворянська республіка на чолі з королем. Короля обов’язково обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і був зобов’язаний вирішувати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики лише з урахуванням думки сенату, а кожні два роки — скликати сейм. Відповідно до «Артикулів» у разі порушення королем прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися від покори королю. Слід зазначити, що ефективність роботи сейму різко понизилася в середині XVII ст. після того, як була запроваджена практика прийняття рішень виключно консенсусом. Будь-який учасник міг скористатися правом «liberum veto» і заблокувати будь-яку постанову.

Центральне управління республікою здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, маршалок коронний (або великий) відав королівським двором, канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею Корони, коронний гетьман — військом Корони.

Схема 3

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Схема 4

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.

Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів.

Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході.

Аналізуючи право Речі Посполитої, студенти мають усвідомити, що в II половині XVI ст. у самій Польщі проблема кодифікації вирішена не була, не існувало цілісної правової системи. В основ­ному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції.

У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.

Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут.

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.

Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу.

Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоєм­ців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.

У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів (на відміну від Старого 1529 р. Статуту, де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням.

При ознайомленні з документами студенти мають зрозуміти систему злочинів. Так, за Новим Статутом злочини поділялися на:

· державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);

· проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);

· проти особи;

· майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.

Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:

· смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;

· тілесні пошкодження — биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо;

· ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Зазначимо, що Литовські Статути в українських землях зберег­ли своє значення як джерело права до початку XIX ст.

Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство.

Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей.

Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних дог­матів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи. По-друге, це церковні домініальні суди, що виступали як суди власника над залежними від церкви людьми. В містах були свої суди — адміністративні та лавні.

4 питання.Поява українського козацтва

При вивченні даного питання студентам рекомендується ознайомитися із загальноісторичною літературою, в якій дається наукова оцінка історичних процесів, що зумовили появу козацтва не лише як політичного явища, а й як нової соціальної верстви зі своїми традиціями, правом, судочинством, системою державного управління.

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у
II пол. XV—напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в На­дні­­прянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єд-
­ну­валися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Виш­невецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.

Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував нав­чання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш — центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функ­ціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому до­кументі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр вста­новлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Статус реєстрового козака не був чітко визначений і норматив­но забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстра. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.

Таким чином, українське козацтво XVI—XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Суспільний лад в українських землях у складі Великого князівства Литовського. Головні джерела і розвиток права в українських землях у складі Великого… Судова система і судовий процес у Великому князівстві Литовському.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Війт — особа, яка очолювала місцеве управління або самоврядування в містах і селах України XV—XVIII ст. (на Лівобережній та Слобідській Україні ця особа називається старостою).

Воєводство — адміністративно-територіальна структура в Україні у XV—XVIII ст. Поділ на воєводства був запозичений з Польщі.

Волость — 1. У Великому князівстві Литовському (XIV—XVI ст.) була часто тотожна повітові, хоча найчастіше означала меншу територіальну одиницю — складову частину повіту. 2. Форма територіальної громади в Україні XIV—XVI ст., яка складалася як з окремих дворищ та служб, так і з їх об’єднань (селищ, сіл, сілець).

Гетьман — командувач військовими формуваннями українських козаків у XVI—XVIII ст., голова Козацької держави, створеної в ході Визвольної війни українського народу в II пол. XYII ст. Владні повноваження й прерогативи гетьмана протягом часу змінювалися.

Кіш — центральний орган управління Запорозької Січі. У його віданні перебували адміністрація, фінанси, суд козацької общини. Виник з часу заснування Січі в XVI ст., обирався і контролювався козацькою радою.

Козацтво — суспільний стан в Україні XVI—XVIII ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні так званого Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Аналоги козакування на українських теренах відомі з давніх часів, але назва «козак» закріплюється за охоронцями прикордоння лише з другої половини XV ст.

Копний суд — суд сільської громади, який збирався в Україні у період середньовіччя. Діяв згідно зі звичаєвим «копним» правом. Суд чинили обрані громадою «копні мужі». Функціонально розрізнялися «гаряча копа»(для розшуку злочинця по гарячих слідах), «велика копа» (для судового слідства) та «завита копа» (для винесення вироку та його виконання). Серед покарань застосовувалися штрафи, тілесна та смертна кара, практикувалося умовне засудження. З часом компетенція цих судів була обмежена, хоча деякі його положення були кодифіковані в Литовських статутах.

Курінь — 1. Видовжена споруда з деревини, в якій жили козаки Запорозької Січі. 2. Військово-адміністративна одиниця Запорозької Січі.

Латентна державність — обмежений суверенітет.

Люстрації — в Речі Посполитій описи маєтностей для податкових і військових потреб, що проводилися щоп’ять років за ухвалою польського сейму 1562 р.

Міщанство — суспільний стан за доби середньовіччя і нового часу, до якого належало населення міст і містечок. Основні сфери занять — ремесла, промисли, сільське господарство і торгівля.

Наймити — у середньовічній Україні позастановий прошарок населення, що складався з розореного сільського та міського люду, холопів, які були позбавлені засобів виробництва.

Нереєстрове козацтво — українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Пос­политої. До 1648 р. окремо від реєстрових вони обирали свого гетьмана й старшину.

Посполиті — узагальнена назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків та ін.) в Україні XV—XVIII ст.

Пропінація — монопольне право магнатів і шляхти Речі Посполитої та українських земель, що входили до її складу, на виробництво та продаж горілки.

Фольварок — на Правобережній Україні XIV—I пол. XIX ст. комплекс господарських будівель та земельних угідь, на яких феодал вів
власне господарство, застосовуючи працю дворової челяді, а з XVI ст. — кріпаків. Щодо поміщицьких господарств назва вживалася на Право-
бережній Україні до 1917 р., а на західно­українських землях — до кінця
30-х років XX ст.

Халупники — категорія найбіднішого міського та сільського населення в Україні XVI—XIX ст., яке не мало власної землі й володіло лише хатами (халупами) та невеликими садибами. Халупники наймитували або займалися ремеслом, відбуваючи пішу панщину та інші повинності.

Церковне звичаєве право —сукупність правил поведінки, що не набули законодавчого затвердження, але їх обов’язково слід було дотримуватися в житті (наприклад, поведінка в церкві, під час богослужіння, виконання повинностей на користь церкви тощо).

Церковні селяни — категорія феодально залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій, що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. У II пол. XIX ст. церковні селяни внаслідок проведення секуляризаційних реформ були переведені у безпосереднє відання держави.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві, Україні в XIV—XVII ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були так звані можновладці-магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком шляхти було відбуття військової повинності в обмін на різноманітні привілеї. 1374 р. шляхту було звільнено від усіх податків, окрім земельного. Краківський (1433 р.) привілей гарантував шляхті особисту недоторканність. Цереквицький привілей 1454 р. зобов’язав короля обговорювати з шляхтою законотворчі питання, початок війни. 1447 року всі попередні привілеї були поширені на українську шляхту. У 1496 р. — українська католицька та польська шляхта були зрівнені у правах. З 1573 р. згідно з «Артикулами» Генріха Валуа шляхта отримала право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

2. Використовуючи схеми № 1 та № 2 даної теми, поясніть сут­ність форми державного управління та державного ладу у Великому князівстві… 3. Складіть перелік нормативних актів, що діяли в українських землях у складі… 4. Зробіть порівняльну характеристику головних умов, що визначали правове становище українських земель у складі…

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Розкрийте причини входження українських земель до складу сусідніх держав.

2. В чому полягав вплив українських державно-правових традицій на характер держави і права Великого князівства Литовського?

3. Яких змін зазнав правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої?

4. Назвіть характерні риси організації управління в містах з магдебурзьким правом.

5. Як здійснювалося судочинство в українських містах з магдебурзьким правом?

6. Розкрийте суть цехової організації в містах.

7. Покажіть особливості соціального статусу козацтва в Речі Посполитій.

8. Розкрийте механізм організації влади в Запорозькій Січі.

9. В чому полягав вплив Берестейської унії на духовне життя, право й управління в українських землях у складі Речі Посполитої?

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Статут Великого княжества Литовского 1529 г. — Минск, 1960. б) література Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрачак М. История государства и права Польши. — М., 1980.

ТЕМА 4

Українська козацько-гетьманська держава
і право (ІІ пол. XVII ст.—XVIII ст.)

1. Формування, суспільно-політичний та адміністративний устрій Української козацько-гетьманської держави Богдана Хмель­ницького.

2. Правова система Української козацько-гетьманської держави. Суд і процес.

3. Юридичне оформлення об’єднання України з Росією.

4. Політичні та правові проблеми переходу України під владу Московської держави і Речі Посполитої після смерті Богдана Хмельницького.

5. Адміністративно-політичний устрій українських земель у складі Росії. Зміни в суспільних відносинах.

6. Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

7. Кодифікація та основні риси права України-Гетьманщини. Суд і процес.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

В даному питанні студенти повинні розкрити історичні передумови національно-визвольної війни українського народу, що вибухнула навесні 1648 р., і… Слід наголосити, що прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння… Слід зазначити, що війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антикріпосницькою, антифеодальною,…

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ

У Козацькій державі залишився поділ на панівні та залежні верстви. До панівного стану належала українська шляхта, козацтво. Козацтво не було… В роки визвольної війни старшина за соціальним становищем не була монолітною… Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв…

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

2. Розвиток права в Українській козацько-гетьманській державі (1648—1657 рр.). 3. Суди і процес в Українській козацько-гетьманській державі Богдана… 4. Договір 1654 р. про об’єднання України з Росією.

Теми рефератів

1. Андрусівський договір, «Вічний мир» — змова Польщі та Московії про розшматування України.

2. Діяльність Малоросійського приказу і Малоросійських колегій в Україні.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Барська конференція — військово-політичний союз 1768—1772 рр. частини польських магнатів і шляхти для збереження своїх прав і привілеїв.

Батурин — місто в Чернігівській обл. У 1669—1708 рр. та в 1750—1764 рр. було резиденцією гетьманів Лівобережної України, тут же перебували генеральний суддя, писар, обозний та інші представники вищої козацької адміністрації.

Бахчисарайський мир 1681 р. — договір, укладений між Росією, Туреччиною і Кримським ханством 13.01.1681 р. в Бахчисараї на 20 років. Угода зміцнила міжнародне становище Росії і змусила Польщу укласти з нею «Вічний мир» (1686 р.).

Булава — один з козацьких клейнодів, символ найвищої влади гетьманів, козацьких отаманів в Україні XVI—XVIII ст., а також турецьких пашів. Оздоблена, як правило, гербом, прізвищем чи вензелем власника.

Бунчук — важливий атрибут гетьманської влади, військова регалія в козацькому війську. На Запорожжі бунчук виготовляли з білого кінського волосся та червоних мотузок, плетених у вузли і кріплених на держаку до 2,5 м.

Військо Запорозьке — у XVI ст. офіційна назва козацького війська, а з середини XVII ст. — Української козацької держави.

Військові поселення — особлива організація військ у кріпосній Росії, за якої солдати поєднували військову службу з веденням сільського господарства. У XVIII ст., за Петра І, з метою захисту кордонів Московської держави такі поселення були засновані в Україні.

Вольності війська Запорозького — назва території останньої Запорозької Січі (Нової) на південь від річок Тясмин та Орель. Охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську, Донецьку області.

Гайдамаки —українські повстанці, провідна сила визвольного руху на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої
у XVIII ст.

Генерал-губернатор — начальник генерал-губернаторства в Росії. На Лівобережній Україні ця посада з’являється після ліквідації гетьманства. Призначався царем, здійснював на підвладній території всю повноту військової та цивільної влади.

Генеральна скарбова канцелярія —найвищий фінансовий орган гетьманської адміністрації в Україні XVIII ст.

Генеральний бунчужний —виборна, одна з найвищих посад при гетьмані в Україні XVI—XVIII ст. Головний обов’язок бунчужного — берегти і захищати в походах гетьманський бунчук. У мирний час виконував дипломатичні та ревізійні доручення гетьмана.

Генеральний обозний —член генеральної старшини. Відав обозом і артилерією.

Генеральний осавул —член генеральної старшини. Головні функції — ведення козацьких реєстрів (компутів), спорядження, військовий огляд, командування окремими частинами війська під час походів, командування найманими полками.

Генеральний писар —член генеральної старшини. В його віданні була Генеральна військова канцелярія, в якій зберігалися найважливіші державні документи.

Генеральний хорунжий —член генеральної старшини. Головна функція — охорона прапора козацького війська.

Гетьманщина —напівофіційна назва значної території України на лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVII ст. по 1764 р. поширювалася влада гетьманського уряду.

Загородники —порівняно вільна категорія збіднілого населення в Україні XІV—XVII ст.

Займанщина —елемент звичаєвого права. Давала змогу на підставі першого «займу» володіти чи користуватись землею, як правило, нічийною. Поширювалася на всі верстви населення, але на кріпаків дуже обмежено. Найбільшого розвитку набула в ході Визвольної війни середини XVII ст.

Кам’янська Січ —центр запорозького козацтва в 1709—1711 та 1728—1734 рр. Розташовувалася в гирлі р. Кам’янка (Херсонська обл.).

Київське намісництво —адміністративно-територіальна одиниця в Україні, що була утворена після остаточної ліквідації за царським указом від 16.09.1781 р. залишків автономії Української держави.

Компут —реєстр, перепис, чисельний стан, зокрема війська.

Корогва —прапор у військових підрозділах українського козацтва.

Кошова старшина —адміністративне і військове керівництво (уряд) Запорозької Січі: кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, осавул, які разом складали т. зв. Кіш Запорозької Січі.

Микитинська Січ —адміністративний і військовий центр запорозького козацтва у 1638—1652 рр. Розташовувався на Микитиному Розі, біля стародавньої переправи через Дніпро (поблизу сучасного м. Нікополя).

Наказний гетьман —титул призначеного гетьманом козацької України свого заступника з-поміж досвідченої старшини для керівництва військовим об’єднанням.

Новоросійське козацьке військо —формування, утворене 1806 року з кількох сотень задунайських козаків на початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр. під назвою Усть-Дунайське Буджацьке військо.

Паланка —адміністративно-територіальна одиниця на Запорожжі в період Нової січі (1734—1775 рр.).

Пернач (шестопер) —вид булави, головний атрибут полковницької влади у XVII—XVIII ст.

Підсусідки —незаможна група населення в Україні та Росії XVІ—XVIII ст., до якої належали особи, що не мали, як правило, власного господарства і житла, а на певних умовах оселялися в чужих дворах із правом обробітку частини навколишньої землі.

Подвірні ревізії —облік дворів козаків та посполитих для виконання загальнонаціональних повинностей у Гетьманщині.

Рангові посполиті —частина залежного населення Гетьманщини та Слобожанщини середини XVII—XVIII ст., призначена для виконання різних повинностей на користь службовців, старшини, окремих сановників з Росії, які брали безпосередню участь в управлінні регіоном (полковники, губернатори, президенти Малоросійської колегії тощо).

Рекрутчина — система комплектування регулярної армії і військово-морського флоту в Російській імперії у XVIII—ХІХ ст. Запроваджена 1705 року згідно з указом Петра І.

Російська імперія — офіційна назва російської держави, встановлена в 1721 р. у зв’язку з прийняттям Петром І титулу імператора.

Шарварок —додаткова (крім панщини) феодальна повинність в Україні в XV—XVIII ст.: праця на будівництві, ремонтні роботи.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

Користуючись матеріалами посібника і схемою № 1, охарак­теризуйте систему управління в Українській козацько-гетьманській державі (1648—1657 рр.).

Складіть схему судового устрою Запорозької Січі.

На підставі матеріалів посібника зробіть схему судоустрою Гетьманщини: системи «козацьких судів» і судів, передбачених реформою К. Розумовського.

Зробіть конспект Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) за схемою: головні ідеї документа та можливості його реалізації як державного акта.

Випишіть у зошит основні пам’ятки права України XVIII ст., зазначте їхні структуру та зміст.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Як відбувалося набуття українськими землями рис суверенної держави внаслідок національно-визвольної війни українського народу 1648—1654 рр.?

2. Як відбувалася розробка першої української конституції? Покажіть гарантії прав особи за цим документом.

3. Розкрийте причини та передумови входження українських земель до складу Московської держави.

4. В чому полягали принципи взаємовідносин гетьманської адміністрації і царського уряду в кінці XVII ст. ?

5. Які стани існували в Російській імперії у XVIII ст.?

6. Кодифікація права в Україні в XVIII ст.

7. Якою була структура державного управління Російської імперії XVIII ст.?

8. Прокоментуйте головні тенденції розвитку права в Україні в XVIII ст.

ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

2. Прокоментуйте функції і компетенцію гетьмана України за Конституцією 1710 р. 3. Які норми Конституції 1710 р. свідчать про незалежність судової влади?… 4. Законодавчий процес, передбачений Конституцією 1710 р.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Величко С. В.Літопис. — Т. 1—2 / Пер. з книж. укр. мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука. — К., 1991. Вивід прав України. — Львів, 1991. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. В 3-х т. — М., 1953.

ТЕМА 5

Державно-політичний устрій
і право України у складі
Австрійської та Російської імперій
(ХІХ ст.—початок ХХ ст.)

1. Державно-політичний устрій і право українських земель у складі імперії Габсбургів.

2. Розвиток права, суди і процес у Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

3. Державно-політичний устрій і право українських земель у складі Російської імперії.

4. Правова система, суди і процес в Україні у складі Російської імперії.

5. Створення і діяльність Державної Думи в Російській імперії. Західноукраїнські землі в 1905—1917 рр.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Студенти мають простежити процес організації системи влади, управління і розвиток права в західноукраїнських землях від часу їх включення до складу… Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Політика уряду зводилася до… В суспільних відносинах в І період австрійського панування змін майже не було. 1775 року уряд поділив шляхту на…

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Організація адміністративного управління в Галичині та Буковині в І пол. ХІХ ст.

2. Загальнодержавні органи влади і місцевого управління дуалістичної Австро-Угорської держави в І пол. ХІХ ст.

3. Місцеве самоврядування, органи урядової адміністрації в Галичині, Буковині, Закарпатті в І пол. ХІХ ст.

4. Система права, суди і процес у західноукраїнських землях доби австрійського панування.

5. Поширення російського територіального устрою в українських землях у XIX ст.

6. Органи та система управління російського царату в Україні в XIX ст.

7. Кодифікація, розвиток права в Україні в ХІХ—поч. ХХ ст.

8. Суди і процес в українських землях у складі Російської імперії в ХІХ — поч. ХХ ст.

9. Історичні передумови появи парламентаризму в Росії, їх суть. Діяльність Української Громади в Державній Думі.

Теми рефератів

2. Історія створення вірша «Ще не вмерла Україна» та музики до нього. 5.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК Австрія — імперія з 1804 по 1918 рр. В 1282—1918 рр. правила династія Габсбургів. 1867 року була перетворена в…

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. У чому полягала еволюція правового становища українських земель у складі Австрійської імперії?

2. Розкрийте причини, характер і суть реформ в Австрійській імперії в ІІ пол. ХІХ ст.

3. Проведення реформ у царській Росії в ІІ пол. ХІХ ст.

4. Головні риси розвитку права в українських землях кінця ХІХ—поч. ХХ ст. (регіональний аспект).

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Правотарь / П/ред. Северина Шеховича. — Львів, 1869. Правотарь / Филип Евин. — Жовква, 1909. б) література

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Причини створення Центральної Ради. Структура Центральної Ради.

2. Державне будівництво в діяльності Центральної Ради.

3. Законотворча діяльність Центральної Ради, реформування судової системи.

4. Державне будівництво і законотворчість доби Гетьманства.

5. УНР доби Директорії: державне будівництво, законотворчість, діяльність судів.

6. Проголошення ЗУНР. Система управління ЗУНР. Падіння ЗУНР.

7. Законотворчість у ЗУНР, реформування судової системи.

Теми рефератів

1. Національно-культурна політика в українських землях періоду визвольних змагань.

2. Військове будівництво в українських землях періоду визвольних змагань.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Державна символіка —знаки, символи, кольори тощо, які репрезентують національно-державницьку ідею. Основними атрибутами державності є герб, гімн та прапор. Державний герб УНР (тризуб на синьому тлі) був ухвалений 12 лютого 1918 року Малою Радою в Коростені. 22 березня 1918 року тризуб та жовто-блакитний прапор були затверджені Центральною Радою. За гетьманського уряду П. Скоро­падського порядок кольорів у прапорі було змінено на синьо-жовтий. У 1917—1920 рр. пісня «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербицького, текст П. Чубинського) як єдиний державний гімн законодавчо не була затверджена, використовувалися й інші. 15 січня 1992 р. музична редак­ція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України.

Конституція — основний закон держави, що визначає основи політичної, правової та економічної систем країни, структуру органів влади, права й обов’язки громадян, принципи функціонування суспільства.

Культурництво — культурно-освітній рух XIX—початку XX століття, діячі якого вважали просвітницьку роботу найдієвішим засобом піднесення освітнього рівня населення і зміцнення національної свідомості; а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації.

Парламент — представницький законодавчий орган у ряді країн, який обирається повністю або частково. В Україні парламент називається Верховною Радою.

Президент — голова держави в країнах з республіканською формою правління. Обирається в установленому законом порядку.

Принцип розподілу влади — один з головних принципів конституціоналізму, відповідно до якого єдина державна влада розподіляється на незалежні та самостійні законодавчу, виконавчу та судову влади. Вперше його проголошено в працях англійського філософа Дж. Локка (1632—1704), розвинуто та обґрунтовано в працях Ш. Монтеск’є (1689—1755). Закріплений у теорії права, яка вважає його необхідним для нормального функціонування держави та громадянського суспіль-
ства. Чинна Конституція України враховує принцип розподілу влади.

Соборна Україна — ідея об’єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і раз-у-раз набувала актуальності в релігійній чи світській формі. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів XIX ст., ОУН. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський.

Товариство українських поступовців (ТУП) — засноване у вересні 1908 року групою колишніх членів Української демократично-ра­дикальної партії. Об’єднувало представників творчої інтелігенції, які головною метою вважали обстоювання національних інтересів українського народу. Програма й тактика ТУП були близькими до кадетських. Політична платформа ґрунтувалася на визнанні принципів конституційного парламентаризму та автономії України. Програма-мінімум в основному будувалася на ґрунті культурництва й передбачала відродження української національної культури та мови.

Трудовий Конґрес у Києві 1919 р.— форум представників різних течій українського національного руху, що проходив 23—29 січня 1919 ро­ку. Конгрес затвердив акт про утворення єдиної Соборної України, підтвердивши тим самим злуку УНР та ЗУНР, проголошену 22 січня 1919 ро­ку, обговорив питання про форму влади в Україні, її внутрішню та зовнішню політику, ухвалив Універсал Трудового конгресу України, яким визнавав владні пов­новаження Директорії на час перерви в засіданнях конґресу й закликав народ стати на захист УНР.

Український національний фонд — допоміжна форма (крім прямих податків) збирання коштів та інших пожертв на підтримку українського національно-визвольного руху, національних організацій та поповнення бюджету Української Центральної Ради. Ідея організації фонду виникла одночасно з утворенням Центральної Ради.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Виписати в зошит основні положення Конституцій УНР (доба Центральної Ради та Директорії). Порівняйте із конституційними актами періоду Гетьманства.

2. Користуючись матеріалами посібника, охарактеризуйте принципи втілення теорії розподілу влад у діяльності Центральної Ради, Директорії УНР та в добу Гетьманства.

3. Зробіть конспект законодавчих актів (по галузях права) Центральної Ради, Гетьманства, Директорії УНР, ЗУНР.

4. Зробіть схему структури УГА.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. У чому полягають зміни в концепціях Центральної Ради про побудову незалежної держави?

2. Розкрийте політико-правовий зміст проголошення Центральною Радою УНР.

3. Які підходи визначились у діяльності Центральної Ради і Директорії щодо побудови УНР?

4. Розкрийте зміст взаємовідносин України з більшовицьким урядом Росії.

5. Державний устрій і права особи за Конституцією УНР.

6. Державне будівництво в Україні доби Гетьманства.

7. Гетьманське законодавство.

8. Створення Директорії.

9. Возз’єднання українських земель у єдину державу (злука УНР і ЗУНР).

10. Вплив радянсько-польської війни на українську державність.

11. Причини поразки української національної державності 1917—1920 рр.

ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

2. На підставі вивчення матеріалів збірки «Собрание малороссийских прав 1807 г. » дослідіть цивільні права українського населення в Росії,… 3. На підставі вивчення конституційних документів Центральної Ради,… 4. На підставі вивчення конституційних документів Централь­ної Ради, Гетьманства, Директорії УНР, ЗУНР розкрийте зміст…

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

а)джерела

Вивід прав України. — Львів, 1991.

Конституційні акти України 1917—1920. Невідомі конституції України. — К. ,1992.

Петлюра С.Патріотизм. // Розбудова держави. — 1997. — № 7—8.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В.Історія української конституції. — К.,1993.

Чотири Універсали. — Львів: Світ, 1990.

Б) література

Андрусишин Б.Церква в Українській Державі. 1917—1920 рр. (доба Директорії УНР). — К., 1997.

Боровик М.Галицька соціалістична республіка. //Визвольний шлях. — 1990. — № 4.

Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К., 1994.

Верстюк В. Ф.Українська революція: доба Центральної Ради // Укр. істор. журнал. — 1995. — № 2, 5, 6.

Верстюк В.Симон Петлюра і Директорія // Сучасність. — 1997. — № 6.

Гошуляк І. Л.Про причини поразки Центральної Ради // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 1.

Гунчак Т.Україна. Перша половина ХХ століття. — К., 1993.

Копиленко О. А., Копиленко М. Л.Держава і право України 1917—1920 рр. Центральна Рада. Гетьманство. Директорія. — К., 1997.

Копиленко О. Л.«Сто днів» Центральної Ради. — К., 1992.

Копиленко О.Уроки Центральної Ради // Рад. право. — 1991. — № 11.

Кулинич І.Вплив внутрішніх і зовнішніх факторів на розвиток незалежності Української держави // Історія України. — 1998. — № 5.

Копиленко О. ,Копиленко М.Еволюція українського конституціоналізму (з досвіду конституційного будівництва УНР та Української гетьманської держави) // Право України. — 1992. — № 6.

Копиленко О., Копиленко М.Друга УНР: Спроба історико-теоре­тичного аналізу // Право України. 1992. — № 8.

Кульчицький С.Останній універсал Центральної Ради // Історія Ук­раїни. — 1998. — № 5.

Кульчицький С.Українська держава часів гетьманщини // Укр. істор. журнал. — 1992. — № 7—8.

Кульчицький В., Лісна І.Виникнення Західноукраїнської Народної Республіки // Вісн. ЛДУ. — Львів, 1994. — Вип. 31.

Кульчицький В. С.До питання про виникнення і падіння Західноукраїнської Народної Республіки // Пробл. юрид. наук та правоохоронної практики. — К., 1994.

Литвин М. Р., Науменко К. Є.Історія галицького стрілецтва. — Львів, 1991.

Малик Я.Державотворча діяльність Павла Скоропадського // Студії політологічного центру «Генеза». — 1996. — № 1.

Малик Я.Земельне питання в Українській гетьманській державі // Республіканець. — 1994. — № 1.

Мироненко О. М., Бенько О. П.Верховне управління Українською державою (квітень 1918—грудень 1918) // Правова держава. — 1995. — Вип. 6.

Мироненко О. М., Бенько О. П. Правоохоронні органи Центральної Ради (березень 1917—квітень 1918). — К., 1993.

Настюк М. І.Створення державного апарату ЗУНР // Вісн. ЛДУ. Серія юрид. — Львів, 1994. — Вип. 31.

Пігач Я. М.Основні положення і значення сімейного кодексу України 1919 року. // На шляху до правової держави. — Львів, 1991.

Симоненко Р. Г.Национально-культурная автономия на Украине в 1917—1918 годах. // Вопросы истории. — 1997. — № 1.

Стахів М.Гетьманський режим в 1918 році і його праводержавні якості. — Скрентон, 1950.

Табачник Д.Українська держава і біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу // Політика і час. — 1996. — № 7—8.

Ульяновський В.Церква в Українській Державі. 1917—1920 рр. (доба Української Центральної Ради). — К., 1997.

Ульяновський В.Церква в Українській Державі. 1917—1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). — К., 1997.

 

 

 

 

 

ТЕМА 7

Державно-політичний устрій
і законодавство в Україні в період
будівництва соціалізму (1917—1935рр.)

1. Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр).

2. Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр).

3. Державність і право України в 30—35 рр. ХХ ст.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що після подій Української революції 1917—1920 рр. більша частина українських етнічних територій… Встановлення радянського державного ладу більшовики взяли під контроль… Зазначимо, що УРСР було проголошено вже на т. зв. I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за…

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Виникнення більшовицької державності.

Організація органів державної влади та управління в Україні в перший радянський період.

Юридичне оформлення СРСР.

Механізм державного управління в Україні після утворення СРСР.

Становлення і розвиток радянської судово-прокурорської системи.

Характерні ознаки розвитку радянського права (конституційне, цивільне, трудове, земельне, кримінальне) в 1917—1935 рр.

Особливості розвитку процесуального права ( цивільний процес, кримінальний процес тощо) в 1917—1935 рр.

Теми рефератів

1. Створення, структура та роль репресивно-каральних органів у поширенні та зміцненні в Україні більшовицької державності.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Верховна Рада УРСР — найвищий орган державної влади в Україні за радянських часів. Формально утворювалася шляхом рівних, загальних і прямих виборів тільки таємним голосуванням, але на практиці цей процес здійснювався під жорстким контролем правлячої комуністичної партії. Якісний склад депутатів ВР завжди був суворо дозований. В обов’язковому порядку депутатами обиралися міністри, голови облвиконкомів та частково їхні заступники, перші чи другі секретарі обкомів, вищий командний склад розташованих на території України військових округів. Серед депутатів переважали члени компартії. ВР обирала голову Президії та двох його заступників, формувала Президію, формально утворювала уряд УРСР, де-юре відповідальний перед нею та їй підзвітний, обирала Верховний Суд республіки. Основною формою діяльності ВР були сесії — чергові періодичністю два рази на рік, а також поза-
чергові та урочисті, присвячені визначним датам. Останні вибори до
ВР УРСР в умовах існування Радянського Союзу відбулися в 1990 р. (12-те скликання). Після прийняття Акта проголошення незалежності України перетворилася на Верховну Раду України.

Воєнний комунізм — система політичних, економічних та ідеологічних заходів, на яких базувалася діяльність більшовицької партії та радянської влади з середини 1918 р. по березень 1921 р. В основу В. к. була покладена ідея швидкого революційного переходу до соціалістичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошо­вих відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. В. к. передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у т. ч. предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним втіленням останньої стала т. зв. продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві. В галузі економіки політика В. к. зазнала повного краху, і В. Ленін був змушений починаючи з Х з’їзду РКП (б) в березні 1921 р. визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну В. к. прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921 р.

Головна еміграційна рада — федеративний осередок української політичної еміграції в Європі й Азії в 1930-х роках. Заснована в Празі 1929 року, в наступному перемістилася до Парижа. Працювала в тісному контакті з еміграційним урядом УНР.

Законодавство — 1) сукупність чинних законів, що регулюють
суспільні відносини в цілому та окремі їх галузі. В широкому розу-
мінні законодавство включає й підзаконні нормативні акти; 2) діяль-
ність найвищих органів держави із встановлення, зміни чи припинення законів.

Націоналізація — перехід із приватної у державну власність ос-
новних засобів виробництва або т. зв. «командних висот» в економіці.
Це — центральна ланка комуністичної системи організації виробництва та розподілу продукції. Одержавлення економіки в Україні розпочалося
6 січня 1918 р. націоналізацією банків. Проте внаслідок інтервенції та громадянської війни н. порівняно з Росією затяглася і здійснювалася в три етапи: з січня 1917 р. по березень 1918 р. проведено підготовчу роботу до н. вугільної та металургійної промисловості; в листопаді 1918 р. — серпні 1919 р. встановлено порядок проведення н.; до 1921 р. вона була завершена в усіх галузях виробництва. 26 травня 1919 р. проведено н. землі. Земельні відносини, що склалися внаслідок цього, юридично оформлені в Кодексі законів про землю УСРР (1922 р.).

Номенклатура — виникла як історичне продовження організацій професійних революціонерів. Уперше згадав про номенклатуру Й. Сталін на ХII з’їзді РКП (б) у 1923 р. Фактично н. — це перелік найважливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекомендуються й затверджуються.

У н. включаються працівники, що перебувають на ключових посадах. У радянські часи н. оформилася як привілейований клас, панівна каста, яка прагнула до зростання своєї влади не тільки в Радянському Союзі, а й за його межами. Якщо буржуазія панує у економіці і на цій базі відіграє відповідну роль у політиці, то н. здійснює насамперед політичне керівництво суспільством, а відтак — керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що законно володіє власністю, то номенклатура — клас панівний тому, що вона концентрувала в своїх руках політичну владу і, не маючи узаконеної приватної власності, фактично паразитувала за рахунок необмеженого користування державною власністю.

Охлократія — стихійна влада натовпу, де панують інстинкти, емоції, настрої. Характерна для тоталітарних суспільств. О. — це спосіб життя, світогляд розгубленої людини, відчуженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає неповага до закону і будь-якої влади, окрім влади «вождя», щодо якого покладаються сподівання на усунення труднощів, економічного хаосу, загрози війни, на гарантію пайки хліба. Вождь наділяється охлосом певними магічними можливостями. Тому і влада в охлосі є прямою диктатурою вождя або партії.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

На підставі вивчення правових першоджерел (Конституції УРСР 1919 року, 1924 року, 1929 року) зробіть порівняльну таблицю з таких питань: обсяг прав України у складі СРСР та трансформація її правового статусу; зміст прав і обов’язків її громадян; практичне втілення принципу розподілу влад.

Складіть порівняльну схему органів державної влади та управління в радянській Україні до утворення СРСР та в період 1922—1935 років.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

У чому полягають головні принципи побудови радянської державності в Україні?

На підставі вивчення тексту Конституції УРСР 1919 р. визначте роль і функції законодавчої та виконавчої влади в УРСР. У чому полягала узурпація більшовицькою партією державних повноважень?

Проаналізуйте особливості створення системи органів, що охороняли режим.

У чому полягала роль УСРР у створенні Союзу РСР?

Назвіть органи влади та управління УСРР у зазначений період. Розкрийте їх функції і порядок роботи.

В чому полягав вторинний характер українського законодавства по відношенню до російського? Обґрунтуйте відповідь на прикладі проведення кодифікації в УСРР.

Проаналізуйте та на конкретних прикладах проілюструйте особливості проведення реформи адміністративного устрою УСРР в зазначений період.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Декреты Советской власти. — М., 1957. — Т.1. Невідомі конституції України. — К., 1992. 1-й Съезд Советов Союза Советских Социалистических Республик. Стенографический отчет с приложениями. — М., 1923.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

В даному питанні необхідно залучити відповідний матеріал з курсу політичної історії і згадати, чим характеризувалася повна і остаточна перемога… Зазначимо, що повна перемога соціалізму в СРСР була юридично закріплена в… У відповідності з Конституцією найвищим органом влади УРСР проголошувалася Верховна Рада республіки. Її компетенцією…

В даному питанні слід розкрити особливості розвитку держав­ності та права в західноукраїнських землях у зазначений період.

Основою державної політики Польщі щодо України став польський великодержавний шовінізм. З державних установ звільнялися всі службовці, які не… Територія Східної Галичини та Західної Волині була перейменована в Східну… В адміністративному відношенні край було поділено на п’ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і…

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

2. Особливості радянизації та юридичне оформлення приєднання Північної Буковини і Закарпаття до СРСР. 3. Перша кодифікація радянського законодавства України. 4. Надзвичайне радянське законодавство у період Другої світової війни.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Бандерівці — члени ОУН-б, того крила її самостійників-держав­ників, яке очолював С. Бандера. Ця назва особливо часто вживалася радянською пропагандою в негативному значенні, як синонім бандитизму, загалом позначаючи українське націоналістичне підпілля під час і після другої світової війни, а також українських націоналістів за кордоном і тих, хто в Україні стояв в опозиції до радянської національної політики.

Відродження — процес відновлення різних сфер (економічної, національної, духовної, культурної, мовної, релігійної та ін.) буття певного народу після їх занепаду. Передбачає наявність відповідних об’єктивних та суб’єктивних передумов. Пов’язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які свідомо чи несвідомо гальмувалися чи замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил (політичних партій і рухів, громадсь­ких організацій, лідерів), а також із підтримкою її державними органами. В. спирається на традиції минулих поколінь, але несумісне з реанімацією архаїчних форм. Кінцевою метою В. є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного й корисного для сьогодення, а також подальший його розвиток. Ті чи інші види В. можуть взаємодіяти між собою, доповнювати один одного, а темпи В. різних сфер суспільного життя можуть бути різними.

Всеслов’янський комітет — орган для координації зв’язків з антифашистським національно-визвольним рухом Опору в слов’янських країнах, з зарубіжними прогресивними слов’янськими організаціями, громадськими діячами, для збору та розповсюдження матеріалів і документів про героїчну боротьбу слов’янських народів з фашизмом, про звірства німецько-фашистських окупантів, для сприяння підготовці слов’янських військових частин, що формувалися на території СРСР. Створений 5 жовтня 1941 р. В 1947 р. В. к. реорганізований у Слов’ян­ський комітет СРСР. Припинив діяльність 1962 року з переданням функцій Радянському комітетові захисту миру (нині Міжнародна федерація миру та злагоди).

Глава держави — найвища посадова особа або колегіальний орган, який є носієм влади і верховним представником держави. В країнах з монархічним державним устроєм главою держави є монарх, влада якого передається в спадщину у встановленому законом порядку, як правило, в рамках правлячої династії. В країнах з республіканською формою правління Г. д. є президент, що обирається. В СРСР формальним главою держави був колегіальний орган — Президія Верховної Ради СРСР, а в УРСР — Президія Верховної Ради УРСР.

Глава уряду — керівник найвищого колегіального органу виконавчої влади в державі.

Двоколір синьо-жовтий — атрибут державності України, колір державного герба та прапора. Вперше таке поєднання кольорів трапляється у корогвах Галицько-Волинського князівства (золотий лев на синьому тлі). У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада у Львові ухвалила для українських земель герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі — і похідне від нього сполучення кольорів прапора. Д. с-ж. був узаконений Центральною Радою та зберігся в часи Гетьманщини та Директорії, лише в різній послідовності кольорів. У Галичині в 1920—1939 рр. вживали як синьо-жовті, так і жовто-сині прапори. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Верховна Рада затвердила атрибути української державності, в тому числі двоколір синьо-жовтий.

Діаспора — частина народу, яка назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншоетнічному середовищі. Українська Д. налічує близько 10 млн. осіб. Найбільша їх кількість (за переписом 1989 р.) мешкає в Російській Федерації — 4,3 млн (за іншими даними — приблиз­но 10 млн); а також в інших країнах СНД — Казахстані, Молдові, Білорусі, Узбекистані, Киргизії. Значні групи українців мешкають у Польщі (понад 300 тис.), Румунії (понад 100 тис.), Словаччині (понад 40 тис.). Досить численна українська Д. у США (близько 2 млн), у Канаді (понад 800 тис.), в Австралії (близько 40 тис.), Аргентині (близько 400 тис.), Бразилії (близько 400 тис.) тощо. Серед західноєвропейських країн найбільше українців мешкає у Франції (40 тис.), Великій Британії (30 тис.), Німеччині (25 тис.).

Комасація — один із засобів землевпорядкування, яке проводить, як правило, держава з метою ліквідації розпорошення земельних ділянок, що належать одному власникові, і створення більших і придатніших для використання. У 20-30-х роках К. — складова аграрної реформи, що проводилася урядом Польщі згідно з законом від 1925 р. Одне з положень закону — обов’язок поміщиків, які володіли землею в розмірі понад 60 га в районах великих міст і 160 га в інших місцевостях, продавати — за посередництва держави — селянам і осадникам ділянки землі по 15 га в самій Польщі і по 26 га в Західній Україні та Західній Білорусі. Таку землю здебільшого могло придбати заможне населення.

Націоналізм — політика й ідеологія у визвольному русі та державному будівництві, що проголошує головним пріоритетом етнокультурне збереження й всебічний розвиток нації.

Нейтралітет — у міжнародному праві становище (статус) держави, яка не бере участі у війні, зберігає мирні відносини з країнами, що воюють, та не надає жодній з них військової допомоги. Н. визначений Гаагськими конвенціями 1899 і 1907 рр. У мирний час означає відмову від участі в військових блоках.

Остарбайтери — офіційна назва, вживана у фашистському третьо­му рейху щодо робітників, вивезених зі східних окупованих територій. Рішення про масові депортації робочої сили з окупованих районів СРСР до Німеччини було прийнято нацистським керівництвом у листопаді 1941 р. у зв’язку з крахом бліцкригу на радянсько-німецькому фронті і перспективою затягування війни. Цей захід мав на меті, по-перше, вивільнити з економіки Німеччини мільйони чоловіків для служби в армії, по-друге, шляхом нелюдської експлуатації підірвати сили населення України в антифашистському опорі. Згідно з декретом Гітлера у березні 1942 р. було створено Імперське бюро для використання робочої сили. Терористичними методами фашистам удалося вивезти 2,4 млн жителів України, переважно молоді. Після прибуття до Німеччини людей відправляли на спеціальні ринки робочої сили, де їх купували як рабів і надягали нагрудний знак «Ост». Надзвичайно важкі умови праці, погане харчування, недостатня медична допомога спричинили масову смертність остарбайтерів.

Президент —у країнах з республіканською формою правління є главою держави і обирається у встановленому законом порядку.

Прем’єр-міністр — особа, яка очолює уряд.

Суверенітет — незалежність держави та повнота її влади. Характеризується правом держави самостійно розв’язувати свої внутрішні та зовнішні проблеми без порушення прав інших держав, положень міжнародного права. Принцип охорони суверенітету визначений у Статуті ООН, закріплений у міжнародних угодах та деклараціях.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Випишіть у зошит основні акти, спрямовані на радянизацію західних українських земель, вкажіть дату їх прийняття та основний зміст.

2. Користуючись матеріалами посібника та рекомендованою літературою, систематизуйте нормативно-правові акти, спрямовані на розгортання репресій в УРСР. Зазначте дату їх прийняття та основний зміст.

3. Зробіть перелік основних політико-адміністративних реформ в Україні у 50—60-х роках. Розкрийте їх зміст.

4. На підставі вивчення текстів Конституцій України радянської доби (1937, 1978 рр.) зробіть письмово порівняльний аналіз з питань:

— національно-державний і адміністративний устрій УРСР;

— функції найвищих і місцевих органів державної влади;

— роль судової системи та органів прокуратури;

— виборчі права громадян.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Проаналізуйте зміни в діяльності радянського апарату управління та правоохоронних органів у воєнних умовах.

2. Покажіть відмінності в характері окупаційних режимів у залежності від юрисдикції території.

3. Розкрийте головну спрямованість національно-визвольної боротьби в УРСР в роки війни та повоєнний час.

4. Проаналізуйте всі зміни в сфері управління, що відбувалися в УРСР після закінчення Другої світової віни до 1991 року.

5. Назвіть головні фактори активізації національно-визволь­ного руху (кінець 80—початок 90-х рр.).

6. Назвіть і розкрийте головні особливості розвитку українського суспільства в період перебудови.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. // Нове законодавство України. — К., 1992. Акт… Вісник Народної Ради Закарпатської України. — Ужгород, 1944—1945. Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі: Зб. документів і матеріалів. — К., 1949.

Додатки

ВИТЯГИ 3 ДЖЕРЕЛ Договір київського князя Ігоря з візантійським імператором (945 р.) … Коли Русь входить у місто, то хай не завдає зла і не має права купити шовкові тканини більше по 50 золотих; той же,…

РОЗДЕЛ ПЕРВЫЙ О персоне господарской

Арт. 2. Мы господар обецуем й шлюбуєм никого не карати на заочное поведанье, хотя бы се дотикало й о ображенье маєстату нашого господарского ...А… Арт. 3. О ображенье маестату господарского. О ображенье маестату господарского… РОЗДЕЛ ТРЕТИЙ О вольностях шляхецских и о розмноженью великого князства Литовского

РОЗДЕЛ СЕМЫЙ О записех й продажах

Што вси от сего часу й дня водно й моцно кождому именья свои отчызные й земские материстые й выслужоные купленые й яким кольвек обычаем набытые й… Арт. 3. Хто бы хотел именье свое отчизное продати або зоставити. ... тогды… Арт. 4. О вольности продати третюю часть на вечность. Уставуем, хто бы хотел именье своє отчизное продати на вечность;…

РОЗДЕЛ ТРЕТИЙНАДЬЦАТЬ О грабежох й навезках

Арт. 6. О грабеже человека князского, панского й земянского. Уставуем, естли бы шляхтич чиих людей пограбил на торгу при церкви на добровольной… РОЗДЕЛ ЧОТЫРНАДЦАТОЙО злодействе всякого стану Арт. 4. О важности лица, за што злодей каран быти маеть. Уставуем, иж кождый злодей з лицом приведеный й правом…

Народе український і всі народи України!

Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, на-родньої Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду. Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти… Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою.

БОЯРСЬКА Зоя Іванівна

 

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇЇНИ

 

Навчально-методичний посібник

Для самостійного вивчення дисципліни

 

Редактор Ю. Пригорницький

Художник обкладинки О. Стеценко

Технічний редактор Т. Піхота

Коректори Л. Кучеренко, І. Чижикова

Верстка О. Бабич, І. Пантюхової

Підписано до друку 03.05.01. Формат 60´84/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Таймс. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 16,28.

Умов. фарбовідб. 16,39. Обл.-вид. арк. 18,52. Наклад 2000 прим. Зам. № 20-2049.

Видавництво КНЕУ
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про реєстрацію № 235 від 07.11.2000

Тел. (044) 458–00–66; тел./факс (044) 446–64–58
E-mail: publish@kneu.kiev.ua

[1] Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, Світ, 1990. — С. 27.

¹ Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 року. — К., 1990. — С. 30.

[3] Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990. — С. 25.

[4] Грушевський М. Ілюстрована історія України, с. 52.

[5] Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Репринтне відтворення видання 1923—1924 рр. — К., 1996. — С. 87.

[6] Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб, 1906. — С. 214.

[7] Костомаров Н. Собр. соч.: Исторические монографии и исследования. В 8 кн, 21 т. — СПб, 1903—1906. — Т. 78, 1904. — С. 254.

[8] Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — С. 60—61.

[9] Огляд історії українського права (український діловий журнал). Проф. Др. М. Чу­батий. № 2—4 (4—6) 1994 р. — С. 28.

[10] В подальшому буде зустрічатися скорочення СП — тобто Стисла редакція «Руської Правди».

[11] В подальшому буде зустрічатися скорочення ДП — тобто Докладна редакція «Руської Правди».

[12] Скорочення ТР, що вживається, слід розуміти як Коротку Правду, знайдену і відредаговану Татищевим (Татищенська редакція).

[13] Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 110.

[14] Грушевський М. Історія України-Русі. — Київ; Львів, 1907. — Т. 4. — С. 95—96.

[15] Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — С. 177.

[16] Грушевський М. Історія України-Русі. — Т. 5. — С. 14.

[17] Дорошенко В. Українство в Росії. Репринтне відтворення видання 1917 р. — К., 1999. — С. 64—65.

[18] Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 р. Репринтне відтворення. — К., 1991.

[19] Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів. ,1995. — С. 143.

[20] Історія України. / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-е. — Львів, 1998. — С. 215.

[21] Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 рр. — К., 1991. — С. 95.

[22] Музиченко П. Історія держави і права України. Навчальний посібник. — К.: Знання, 1999. — С. 349.

[23] Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 рр. — С. 88.

[24] Див.: Музиченко П. Історія України. — С. 374.

[25] Історія держави і права України. Курс лекцій. — К. , Вентурі, 1996. — С. 214.

[26] Музиченко П. Історія держави і права України. — С. 406.; Історія держави і права України. Курс лекцій. — С. 220.

[27] Див.: Музиченко П. Історія держави і права України. — С. 441.

[28] Див. : Історія держави і права України. Курс лекцій. — С. 239.

[29] Див. : Тодоров И. Я., Субботин В. Н. История государства и права Украины. — Донецк, 1998. — С. 58.

* Текст подано за: Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1931. —
Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 814—825.

** Наводимо повний текст з оригіналу латинською мовою в перекладі на українську мову. Текст Конституції переклали викладачі кафедри загального мовознавства і класич­ної філології Київського університету; О. П. Буркат, Н. О. Вишневська, О. Ю. Єрьоміна, А. Б. Козирєва, Н. Є. Косепко, О. М. Мортерова, Л. П. Скорина, В. М. Трипуз та Л. П. Чу­ракова. Загальну редакцію здійснили проф. С. В. Семчинський та Н. М. Яковенко.

* П. Орлик та старшини — автори даної «Конституції» — створюють політичний міф, згідно з яким першим прийняв християнство каган «хозарів» — козаків, а не великий князь Володимир Святославович, щоб у такий спосіб надати пріоритет у заснуванні Руської (Київської) держави козакам.

* Компанійці — кінне військо, сердюки — піше військо, входили до складу гетьманської лейб-гвардії.

* Текст подано за: Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки / Упорядник Л. Г. Мельник. — 1991. — № 2.

* Текст подано за: ЦДАВО України. — Ф. 1063. — Оп. 2. — Спр. 2.

* Текст подано за: ЦДАВО України. —Ф. 1063. — Оп. 2. — Спр. 2.