Сутність, причини та етапи розвитку державно-монополістичного капіталізму

Економічна система сучасного суспільства розвивається як державно- монополістичний капіталізм. Це явище є формою пристосування виробничих відносин до нового рівня розвитку продуктивних сил. За своєю сутністю воно відображає систему економічних відносин, в якій поєднуються і взаємодіють монополізований бізнес і політична влада держави у межах приватнокапіталістичних (ринкових) виробничих відносин.

Держава як організація політичної влади завжди здійснювала вплив на процес економічного розвитку і ніколи не була пасивною щодо захисту національних інтересів. Безпосереднє зародження ринкової економіки було пов’язано з активною діяльністю держави, оскільки саме вона формувала необхідні передумови для функціонування ринку, створюючи, з одного боку, інститути й організації, а, з іншого, примушуючи до виконання встановлених правил. Як відомо, уряди багатьох країн підтримували свій національний капітал у боротьбі з іноземними конкурентами за ринки збуту, чим, власне, сприяли активізації зовнішньої торгівлі й розвитку своїх внутрішніх ринків. Ця підтримка здійснювалась більшою мірою за рахунок застосування політичних важелів, які реалізовувались на основі необмеженої влади монарха. Достатньо згадати військові експедиції Кромвеля до Ірландії (1649 –1652) та Голландії (1652 –1654) з метою досягнення панівного положення Англії у світовій торгівлі, війну у союзі з Францією проти Іспанії (1655), у результаті закінчення якої англійський капітал прийшов на Ямайку і Середземномор’я, підписання у 1654 р. договору з Португалією, за яким було віддано англійським судновласникам всю торгівлю з цією країною і її колоніями тощо.

До подібних актів «розчищення» шляху національним виробникам на зовнішній ринок політичним шляхом можна також віднести наполеонівську континентальну блокаду і війни французького імператора, реформи Петра І тощо. Всі вони об’єктивно були викликані необхідністю пошуків джерел сировини і ринків збуту. Разом з цим необхідно відзначити, що паралельно із зовнішньоекономічними протекціоністськими заходами держава здійснювала цілий ряд законодавчих актів, спрямованих на становлення і розвиток внутрішнього ринку.

Його формування практично всіма країнами здійснювалося через систему митного протекціонізму, а просування місцевої продукції на світові ринки – за рахунок експортних важелів. Більш того, для мануфактур, які народжувались у передових країнах Європи, державою створювались досить сприятливі умови: надавались дешеві або безвідсоткові кредити, випуск продукції часто забезпечувався державними замовленнями, а збут – вигідними митними умовами. Отже, розвиток ринкових інститутів відбувався під значним впливом державного протекціонізму, оскільки саме держава забезпечувала захист прав власності і виконання контрактів, підтримувала створення правових форм, що відповідають потребам економічного розвитку.

Посилення концентрації та централізації виробництва разом із затвердженням панівного становища монополій у ХІХ – на початку ХХ ст. суттєво загострюють суперечності економічного розвитку. З одного боку, монопольне становище відкриває колосальні можливості отримання надприбутків, а з іншої – послаблює конкуренцію і приводить до таких негативних наслідків, як зниження пропозиції товарів і послуг, консервація неефективних виробництв, технологічна деградація і загострення соціальних проблем. Все це значно змінює роль держави, на яку покладаються завдання забезпечення ефективного функціонування ринкового механізму і гармонізації інтересів членів суспільства.

Так, практично у всіх індустріальних країнах до традиційних функцій держави додається регулювання конкуренції (у Англії і Франції – це здебільшого заборона ремісничих корпорацій, зняття виключних монопольних привілеїв, показовим прикладом чого є відміна у 1846 р. англійських «Хлібних законів», у США – заборона об’єднань, які притискали свободу конкуренції (Закон Шермана 1890 р.), у Німеччині – відміна цехової системи і встановлення свободи промислів згідно промислового статуту 1869 р. (набув статусу імперського закону у 1871 р.), у Росії – створення у 1910 р. урядової комісії з обмеження монополій.

Якщо раніше держава регулювала тільки трудові відносини, то у 80 – 90-х рр. ХІХ ст. у ряді індустріальних країн приймаються прогресивні робітничі закони соціальної спрямованості, що обмежують застосування дитячої праці, встановлюють тривалість робочого дня, уводять страхування по безробіттю і пенсії по старості. Першою країною, в якій уряд став виконувати соціальну функцію, була Німеччина («соціальні закони» Бісмарка 1881-1889). У подальшому ці функції стали традиційними і для інших країн. Розглядаючи у якості прикладу Англію, можна відзначити досить значне розширення урядових соціальних функцій у даній країні. Починаючи із Закону про пенсії по старості 1908 р. англійський уряд проводить систематичні заходи по впровадженню соціальної допомоги, а саме: уводить субсидії і виплати по хворобі робітникам, їхнє безоплатне лікування. У 1891 у цій країні вводиться безкоштовна початкова освіта, а закон 1902 р. зробив доступною для широких верств населення і середню освіту. Загалом з 1870 по 1895 р. р. витрати англійського уряду на народну освіту зросли аж у 7 разів.

Разом з цим відзначається вплив держави на процеси ціноутворення, що може бути розціненим як зародження нових функцій і елементів її економічної політики. Тарифи на послуги державних залізничних шляхів, пошти, телеграфу, державні монопольні ціни на акцизні товари, продаж продовольства із державних запасів у неврожайні роки, митна політика і непряме оподаткування – ось далеко не повний перелік державних заходів у сфері регулювання ціноутворення кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Однак, незважаючи на систематичну присутність держави в економіці і наявність певних ознак державно-монополістичного капіталізму у першому десятиріччі ХХ ст., становлення й розвиток останнього відбувається тільки з початком першої світової війни. Саме ситуація воєнного часу посилила концентрацію виробництва і панування монополій, сприяла укріпленню зв’язків між монополіями і державою та потребувала безпосередньої та систематичної її участі у процесі суспільного відтворення.

Етапи розвитку державно-монополістичного капіталізму

1. Перший етап охоплює період між першою та другою світовими війнами (1914-1941) і пов'язаний із зародженням простих форм державно-монополістичного капіталізму.

2. Другий етап відображає ситуацію початку другої світової війни – середини 70-х р. р. ХХ ст., коли здійснюється розвиток вже основоположних форм державно-монополістичного капіталізму.

3. Третій етап розпочинається з середини 70-х р.р. ХХ ст. і продовжується по теперішній час. На цьому етапі функціонує вже високо розвинутий державно-монополістичний капіталізм.

На першому етапірозвитку, тобто з першої світової війни, з’являються нові елементи поєднання держави і бізнесу. В умовах військового часу встановлюються елементи урядового контролю над виробництвом, держава підпорядковує своїй волі діяльність приватного підприємництва. Промислові організації мілітаризуються, управління переходить в руки воєнної бюрократії і чиновників. Промисловці стають простими радниками волі військового командування. Створюються спеціальні органи регулювання промислового виробництва, зокрема, військового. Прикладом таких структур є державний апарат управління промисловістю та Військове управління (Німеччина), Військово-промислова рада та комітети по державному регулюванню господарства (США).

У цей період остаточно затверджується економічна функція держави з регулювання цін. Вона реалізується як через адміністративні важелі (встановлення граничних цін, жорсткий розподіл продуктів за пайовою системою тощо), так і непрямі методи. Це – встановлення дотацій на окремі види товарів, зокрема, на хліб, що ввозиться із за кордону, організація державних закупівель продуктів і держзамовлень.

З одного боку, держава виступає у ролі найкрупнішого покупця, що здійснює заготівлю значної кількості товарів першої необхідності, а з іншого – вона є продавцем заготовлених товарів, який диктує свої ціни ринку. Планомірна організація централізованих закупівель і постачань виявилась в руках держави могутнім засобом влади над ринком. Нові організаційні форми державного управління стали за своїм масштабом величезними: держава примусово формувала на основі діючих підприємницьких структур військово-акціонерні товариства, встановлювала ціни, контролювала вивіз продукції, обмежувала доходи підприємців, нормувала виробничі запаси, встановлювала правила розподілу готової продукції, вирішувала робітничі питання. По суті, вона взяла на себе майже всі функції підприємця, залишаючи йому тільки право на отримання прибутку.

У свою чергу, зв’язки між монополіями і державою суттєво посилилися. Останні отримували від держави урядові військові замовлення, входили до складу воєнно-державних органів управління тощо.

На другому етапі ситуація світової війни 1939-1945 р.р. ще більше посилила тенденцію до зростання державного впливу на економіку і формування більш щільних зв’язків між монополіями і державою. Логіка військової економіки об’єктивно вимагає збільшення масштабів централізації і регламентації, а повоєнний період завжди потребує концентрації зусиль на відбудові зруйнованого господарства. Держава вилучає значну частину національного доходу для покриття крупних військових витрат, розвитку системи державних замовлень на військові цілі, активно втручається у всі сфери економічного життя. У 40-50-ті роки ХХ ст. усі без виключення країни Європи і США довели частку державних витрат у середньому до 30 % від ВВП і значно розширили сферу застосування адміністративних важелів управління.

Ще однією важливою особливістю даного історичного періоду було те, що між двома світовими війнами державне регулювання економіки вперше розшилось і набуло принципово нових форм у мирний час. Цьому сприяла небувала глибина кризових потрясінь 1929-1933 р.р. У цей період переосмислюється сама ідея саморегульованої ринкової економіки. Дж. М. Кейнсом теоретично доводиться неспроможність ринку в умовах монополізму встановлювати рівновагу, що потребує втручання політичних інститутів, найбільш дієвим з яких вважається держава. Практичні кроки Ф. Рузвельта в США та нацистського уряду в Німеччині демонструють на практиці, що шляхом збільшення державних видатків можна стимулювати попит, розширювати зайнятість і сприяти зростанню прибутковості монополізованого сектора. З цих часів ідеї державного регулювання і планування економіки стають пануючими, а держава отримує ідейне обґрунтування легітимності своєї участі у перебігу економічних процесів.

Ця легітимність будується на основі існування подвійного зв’язку між кризами і державно-монополістичним регулюванням. З одного боку, кризи об’єктивно приводять до втрати монополіями частини свого доходу, що спонукає монополістів вимагати посилення державного регулювання з метою максимізації прибутків. З іншого боку, кризи загострюють соціальні суперечності і посилюють нестабільність ринкової економіки, що також не сприяє ефективному бізнесу і, водночас, підсилює потребу всього суспільства в усуненні негативних наслідків циклічного розвитку. Тому повоєнний розвиток у більшості європейських країн і США відбувається за високої активності держави. Майже всюди формується масштабний державний сектор, швидко збільшується частка національного доходу, який перерозподіляється через бюджетну систему (до 50 % ВВП майже по всім розвинутим країнам) і йде, в основному, на державні замовлення крупним монополіям і соціальні потреби.

Наприклад, у США державні закупівлі товарів і послуг у монополізованому секторі економіки склали за 1960-1965 р. р. 710 млрд. дол., що перевищує 20 % ВНП. У свою чергу у Великобританії державні закупівлі зросли від 0,8 млрд. ф. ст. у 1938 р. до 5,9 млрд. ф. ст. у 1965 р., а їх частка у ВНП збільшилась з 14,9 до 19 %. Здійснюючи придбання товарів у крупних монополізованих компаній і по монопольно високим цінам, держава, тим самим, сприяє отриманню ними надприбутків.

З іншого боку, загострення соціальних проблем (безробіття, нерівномірність у розподілі доходів, різний ступінь доступу до суспільних благ) сприяє активізації суспільних сил, які знаходяться поза монополізованим сектором економіки. Соціальні конфлікти, що проявляються у страйках, революціях і інших формах протесту, примушують державу проводити політику, спрямовану на досягнення гармонізації суспільних інтересів. У силу цього розширюються соціальні функції держави, яка у силу неспроможності ринку забезпечити гідне існування певних прошарків населення (інваліди, багатодітні сім’ї, безробітні тощо) держава за рахунок перерозподілу доходів підтримує умови їх нормальної життєдіяльності.

Третій етап(з 70-х р.р. ХХ ст. по теперішній час)пов'язаний із суттєвим обмеженням соціальних і економічних функцій держави та посиленням впливу ринкових сил на економіку. Консервативні партії, які прийшли до влади у більшості розвинутих країн у 80-ті р. р., застосували ряд цілеспрямованих заходів з перебудови системи взаємовідносин між державою і приватним сектором, у результаті яких змінилося як співвідношення між державним і ринковим регулюванням, так і механізм самого державного впливу.

Ці зміни в стратегії державного втручання в економіку були викликані новим етапом розгортання НТР, інтернаціоналізацією капіталістичних господарських відносин, а також кардинальними зрушеннями у соціальній структурі суспільства. У цей період значно посилився руйнуючий вплив циклічних процесів на перебіг економічних процесів, високі темпи інфляції різко знизили реальні доходи населення. Хижацьке споживання монополіями природних ресурсів привело до екологічних криз, а довготривалий період домінування монополій у сфері добування і реалізації паливно-енергетичних ресурсів, і, перш за все, нафти, спровокував ряд енергетичних криз. Разом з цим зростаючі масштаби використання науково-технічного прогресу в цілях мілітаризації стали справжньою загрозою для людства.

У 80-ті р. р. значна частина національних монополій переросла у транснаціональні, зосередивши в своїх руках понад 50% промислового виробництва і 60 % торгівлі капіталістичного світу. Поява у промислового і фінансового капіталу транснаціональних інтересів, його все зростаюча участь у різних формах міжнародної власності призвело до того, що він став «випадати» із сфери впливу національних державних інститутів. У цьому знайшла свій прояв неефективність державно-монополістичного регулювання, обмеженого національним суверенітетом, неадекватність такого регулювання новим умовам функціонування приватного транснаціонального бізнесу. Не менш вагому роль зіграло і наростання протиріч, які викликало екстенсивне розростання державного бюрократичного апарату та прямих форм його втручання в економіку.

Головними проблемами регулювання 80-х р. р. вважались, по-перше, зосередження надмірної влади в руках держави, яка за допомогою громіздкої бюрократії здійснювала жорстке регулювання економіки, і, по-друге, невиправдано велика влада профспілок. Лідери останніх часто керувалися особистими інтересами і загрожували крупним підприємцям перманентними страйками.

Нові пріоритети економічного регулювання передбачали, що конкуренція, ринок, а також індикативне планування набувають широкого поширення при збереженні провідної ролі держави у забезпеченні стратегічних умов розвитку і конкурентоспроможності. Розпочався процес приватизації, модернізації організаційних структур і методів управління, які були спрямовані на підвищення дієвості цінового механізму, дерегулювання фінансової системи.

Економічні функції держави змінилися: відбувся поступовий відхід від використання державних витрат як інструмента регулювання економічного циклу на користь довгострокового стимулювання економічного зростання за рахунок зменшення податкового тягаря. Зазнали суттєвого скорочення соціальні програми, було відмінено ряд законодавчих актів, що обмежували гнучкість ринків праці. У результаті склалася нова модель, де основою соціального захисту є сама ринкова економіка, яка розвивається ефективно і доповнюється тільки необхідними заходами з боку держави у плані створення конкурентних умов її функціонування.

Характерною особливістю розвитку державно-монополістичного капіталізму у 80-ті роки стало формування його інтернаціональної ланки. Це зумовлено, з одного боку, розширенням і розвитком форм державно-монополістичного регулювання на рівні корпорацій і посиленням процесу їхньої взаємодії з державно-монополістичним регулюванням в масштабах національної економіки, а з іншої – появою нових структурних зв’язків між національними державними інститутами і транснаціональним монополістичним бізнесом. У силу цього держава повинна пристосовувати свої економічні функції до потреб міжнародного розвитку.

Всі три етапи еволюції державно-монополістичного капіталізму вказують, що він є результатом загостренням суперечностей суспільного розвитку, у ході вирішення яких відбувається пристосування існуючих виробничих відносин до нового рівня розвитку продуктивних сил. Отже, основними причинами виникнення державно-монополістичного капіталізму є:

1. Загострення суперечностей індустріального розвитку, у ході якого посилення концентрації та централізації виробництва і затвердження монополій приводять до неспроможності ринку ефективно регулювати економічний розвиток. Такі негативні наслідки монополізму, як скорочення пропозиції товарів, підвищення цін і падіння рівня життя населення, технологічна відсталість, загострення екологічних проблем вимагають державного втручання в економіку.

2. Загострення соціально-економічних суперечностей, які знаходять свій прояв у невиправданій диференціації доходів, втраті можливостей доступу до ряду товарів і послуг (охорона здоров’я, освіта), зниженні рівня життя основної маси населення внаслідок інфляційних процесів і безробіття, до примушують державу до діяльності, спрямованої на досягнення гармонізації інтересів різних суспільних груп.

3. Загострення суперечностей інтернаціоналізації і глобалізації економічних процесів ставлять перед державою завдання відстоювати як національні інтереси, так і інтереси транснаціональних компаній національного базування у глобальному просторі.

При цьому такі фактори, як війни, кризи, політичні потрясіння та інші надзвичайні події слугують своєрідним каталізатором поширення і виникнення нових форм державно-монополістичного капіталізму, однак, його безпосередніми причинами не виступають.