Запорозьке козацтво після ліквідації Січі

Історичні долі різних частин запорозького козацтва після зруйнування царськими військами Січі в 1775 р. розвивалися по-різному. Частина козаків переселилася за Дунай, отримавши дозвіл від турецької влади заснувати Задунайську Січ. Більша ж частина залишилася у Подніпров'ї. Козацька старшина, отримавши земельні наділи і російські військові ранги, влилася поступово до лав нового південного дворянства. Прості козаки займалися сільським господарством. Більшість зимівників було зруйновано, а запорожців як військових поселенців переселено до слобід. Намісник краю князь Г.Потьомкін закликав запорожців вступати до пікінерських полків (військових підрозділів, що складалися з піших і кінних воїнів, озброєних списами).

На початку російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Г.Потьомкін за допомогою запорозької старшини сформував нове козацьке військо, яке на противагу Задунайській Січі отримало назву "Військо вірних козаків", а згодом стало називатися "Чорноморським козацьким військом".

Військо було організоване на зразок запорозького і налічувало 12 тис. козаків. Центром його управління стали Олешки. Російська влада повернула старшині деякі запорозькі клейноди. Щоправда, сама старшина не обиралася товариством, а призначалася Г.Потьомкіним. Першим кошовим отаманом став Сидір Білий, а після його загибелі у боях під Очаковом кошовим було призначено Захара (Харка) Чепігу. У 1790 р. титул "великого гетьмана чорноморського війська" отримав Г.Потьомкін . Військо чорноморських козаків брало активну участь у воєнних діях, штурмі Очакова, підкоренні Бендер і турецької фортеці Хаджибей, на місці якої виникла Одеса і де козаки заснували своє поселення Пересип. Після смерті Г.Потьомкіна 1791 р. чорноморців переселили на Тамань, згодом на Кубань, де під орудою кошового Антона Головатого було засновано Кубанське козацьке військо, яке протягом століття зберігало устрій, традиції, звичаї запорозького козацтва.

У 1787 р. під командуванням російських офіцерів було організовано Бузьке козацьке військо, що налічувало близько 1,5 тис. козаків. Військо брало активну участь у російсько-турецькій війні, а по її завершенні з метою несення прикордонної служби розселене на правому березі Бугу. У 1804 р. Бузьке козацьке військо налічувало 7 тис. осіб, отаманом був призначений донський козак генерал І.Краснов. Загін бузьких козаків у 500 осіб брав участь у російсько-французькій війні, закордонному поході російської армії та взятті Парижа. У 1818 р. Олександр 1 перевів бузьких козаків у розряд військових поселенців, створивши Бузьку уланську дивізію.

Під час вдалої для Росії війни з Туреччиною 1828- 1829 рр. частина задунайських козаків (близько 1000 осіб) на чолі з кошовим Йосипом Гладким перейшла на бік Росії. У 1837 р. козаків під проводом Й.Гладкого оселили на азовському узбережжі між Маріуполем і р. Бердянка. З колишніх задунайських козаків було організовано військову флотилію з десятьма командами, що несли прикордонну службу. Азовські козаки звільнялися від повинностей і податків, а їх головним завданням була боротьба з контрабандою. Розформовано Азовське козацтво було у 1865 р., після чого старшина отримала дворянство, частина рядових козаків переселилася на Кубань, інша перейшла в розряд державних селян.

Створення на західноукраїнських землях "Королівства Галіції та Лодомерії"

У ході поділів Речі Посполитої західноукраїнські землі перейшли до складу Габсбурзької імперії. Нове територіально-адміністративне утворення у складі Австрійської монархії здобуло назву "Королівство Галіції та Лодомерії" (Вол оди мерії).

До складу "Королівства" або "Коронного краю" увійшли Руське, Белзьке воєводства та окраїни Подільського і Волинського воєводств (землі Східної Галичини), також етнічні польські території - частина Краківського і Сандомирського та Любомирського воєводств (Західна Галичина). В такому штучному об'єднанні під єдиною назвою різних етнічних масивів корінилася реальна загроза політичних конфліктів і національно-культурних протистоянь.

Колись квітуча польська провінція Галичина опинилася в повному занепаді. Для поміщицьких латифундій характерною була екстенсивна модель ведення господарювання. Ремесла і торгівля переживали кризу. За таких умов ініціативу в соціально-економічному житті Галичини перебрала на себе австрійська бюрократична машина.

Австрійські монархи Марія-Терезія та її син Йосиф II усвідомлювали необхідність змін у соціально-економічному становищі краю. На першому плані у цей час стояло питання впорядкування земельних відносин через проведення ефективної селянської реформи. Наказ ("патент") Марії-Терезії 1772 р. започаткував укладання т. зв. інвентарів. У 1775 р. був введений рустикальний податок, тобто такий, який накладався на кожне окреме селянське (рустикальне) господарство.

Наступник Марії-Терезії, її син Йосиф II (1780-1790), ініціював проведення селянської реформи, що ставила за мету обмеження свавілля земельної аристократії і врегулювання поземельних відносин. Першим кроком стало скасування кріпацтва і заміна його "підданством". Патентом від 5 квітня 1782 р. ліквідовувалося "підданське невільництво" і селянам надавалися такі особисті права, як право одружуватися без дозволу пана, віддавати своїх дітей до школи або ремесла, право вільно пересуватися, шукати вільних заробітків, для чого пан повинен був надати безплатну відпустку. Земля залишалася у володінні панів, а за її користування селяни повинні були відробляти панщину, сплачувати оброк. Панщина була зменшена до 3 днів на тиждень, суворо заборонялося виконання повинностей поза панщини.

Зреформована була і податкова система. До реформи поміщику належало 80 % прибутків від селянського господарства, а селянину залишалося відповідно 20 %. За новим патентом Йосифа II 70 % прибутків мало залишатися селянину, 18 % належало пану (як еквівалент панщини та інших податків), 12 % сплачувалося державі при тому, що право на стягнення податку передавалося не поміщику, а війту.

Важливе значення для подальшого розвитку Галичини мала урядова церковна реформа. Перше, що зробив австрійський уряд, це зрівняв у правах уніатську та католицьку церкви. У 1774 р. Марія-Терезія запровадила нову офіційну назву уніатської Церкви - греко-католицька, чим стверджувалася ідея рівності грецького і католицького віросповідання. Ця ідея, якої свідомо додержувалися Марія-Терезія, Йосиф II та Леопольд II, була втілена в життя завдяки заходам економічного і культурницького характеру. Імператорський патент 1777 р. забороняв відробляти панщину священикам і дякам. Значно було покращено матеріальне становище і соціальний статус уніатського духовенства. Для підвищення рівня духовної освіти Марія-Терезія у 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні заснувала семінарію для уніатів, яка в 1784 р. була перенесена до Львова. 1808 р. Львівському єпископату був наданий статус митрополії, що сприяло підвищенню авторитету греко-католицької Церкви в Галичині.

Загалом же церковна реформа австрійського уряду мала далекоглядні наслідки. В результаті підвищення матеріального і культурного становища духовенства українська церква пережила "дивовижне відродження". Освітній і громадський рівень греко-католицького духовенства вже на початку XIX ст. значно випереджав рівень православного кліру. Суттєво змінилася соціальна роль Церкви. Якщо за часів існування Речі Посполитої уніатська Церква була придатком польської влади, то радикальні реформи Йосифа позбавили її польських впливів. Унаслідок реформ австрійської бюрократичної машини греко-католицька Церква перебрала на себе роль Української національної церкви.

Реформи австрійського уряду кінця XVIII - початку ХЇХ ст. сприяли налагодженню соціально-економічного життя Галичини. Але за часів правління Франца II почався відхід від суспільних надбань попередніх правлінь. У 1819 р. австрійський уряд уклав нові інвентарі, на підставі яких у 1821 р. був уведений новий земельний податок. З цього приводу виникало багато непорозумінь і конфліктів між селянами і поміщиками, за якими за новими інвентарями були закріплені лісові угіддя та випаси. Почалися численні судові процеси, в ході яких селяни посилалися на інвентарі, видані Йосифом II, а поміщики - на інвентарі 1819 р. Наслідком цих судових справ став економічний занепад галицьких селян.

Польській шляхті й надалі належала провідна роль у культурно-громадському житті Галичини. У 1815 р. в школах була введена польська мова. У повсякденному житті польську мову вживало навіть нижче греко-католицьке духовенство. Подальший хід суспільно-політичного розвитку Галичини був пов'язаний із виокремленням русинського (українського) чинника в його протистоянні з польськими та австрійськими впливами.

48.

 

Форми народного соціального протесту На відміну від дворянської опозиції режиму, що мала організовані форми - таємні політичні організації, програмові документи, визнаних лідерів тощо, народна опозиція відзначалася аморфністю форм і відсутністю політичної ідеології. Протестна реакція селян на посилення соціального визиску і у зв'язку з трансформацією основ економічного життя при переході від аграрного до індустріального суспільства мала стихійний, неорганізований характер. До найпростіших форм протесту належать скарги селян на своїх поміщиків в різні владні інстанції - до земських справників, предводителів дворянства, губернаторів, де шукали захисту від поміщицького свавілля. Стихійної форми протесту набуло псування реманенту, підпали поміщицьких садиб, убивства поміщиків, управителів, прикажчиків. Соціально активною формою протесту виступали втечі селян, динаміка яких постійно зростала. З наявних у Київській та Чернігівській губерніях 700 тис. селян-кріпаків протягом 1782-1791 рр. втекли 35 тис. селян, що становило 5 % їх сумарної кількості. Між 1822-1833 рр. лише в українських губерніях було заарештовано і відправлено до Сибіру 12 тис. утікачів. Радикальні форми протесту народних мас виявлялися в селянських бунтах, виявах непокори властям, повстаннях. Наприкінці XVIII ст. найбільш відомим на Лівобережжі став виступ козаків у с. Турбаї 1789 р., що вибухнув у відповідь на спроби поміщиків Базилевських обернути полтавських козаків на своїх кріпосних. У ході повстання шукачі козацтва вбили братів Базилевських, місцевих урядовців, спалили панську садибу. Повстання знайшло підтримку в мешканців кількох навколишніх сіл. Вислані урядом каральні війська оточили повстанців, але не переходили до активних дій, побоюючись спровокувати нові виступи. Таке становище продовжувалося до 1793 р., коли повстання було придушене регулярними військами і російськими козаками. Розправа була жорстокою 13 учасників закатовано на смерть, 155 - піддано фізичним покаранням, 2300 козаків вислано до т. зв. південного Сибіру - на каторжні роботи на будівництві портів Новоросії. Гучний суспільний резонанс мало й повстання у Вознесенеьку 1817р., коли бузькі козаки вимагали від російського командування відновлення козацького війська. Повстання, що тривало з липня по серпень 1817 р., було жорстоко придушене: його 643 учасники були піддані тілесним покаранням "шпіцрутенами", а сотника Барвінського, який переконував козаків в існуванні царської грамоти, що начебто гарантувала їм недоторканність козацького статусу, було позбавлено дворянського звання та чину. Соціальна боротьба на теренах Слобідської України розгорталася переважно у формі виступів військових поселенців, адже тут їх було зосереджено найбільше. Най масштабнішим стало повстання військових поселенців у Чугуєві 1819 р. Бунт перекинувся на сусідні полки і захопив Харків. Повстанці вимагали скасування режиму військових поселень, повернення земель, відрізаних при організації поселень, звільнення їх від обов'язкових поставок хліба й фуражу. Місцеве командування не змогло придушити бунт і звернулося за допомогою. Розправою над повсталими керував сам О.Аракчеєв. З числа 354 осіб підданих побиттю шпіцрутенами, 29 померло, ще значну частину, в т. ч. й жінок, після побиття різками вислали до Оренбурга. У 1831 р. після заворушень військово-поселенців в різних регіонах Росії Микола І провів реформу системи військових поселень: виконуючих військову службу вивели з поселень, решта поселенців повинна була постачати рекрутів та забезпечувати їх натуральне утримання. Обов'язкові громадські роботи військових поселян обмежували 3 днями на тиждень. Ареною розгортання жорстких соціальних конфліктів була Правобережна Україна, де соціальний визиск селянства був особливо важким, а тому виступи носили більш масовий характер і чіткіше відбивали царистську свідомість селянства з їх вірою у справедливого царя. Так, упродовж 1802-1804 рр. у заворушеннях на Поділлі брали участь мешканці 11 сіл. У 1803 р. в Черкаському повіті на Київщині виступили селяни 24 сіл і містечок. Значна активізація селянських виступів на Правобережжі спостерігалася після проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр., коли хвиля виступів прокотилася по Київщині, Черкащині, Волині. У цілому ж динаміка селянських виступів мала стійку тенденцію до зростання: у другій чверті XIX ст. їх кількість, у порівнянні з першою, збільшилася в 2,5 раза. Упродовж 1826-1847 рр. в Україні відбулося 250 селянських виступів, а за один 1848 р. лише в Правобережній Україні - більше 300. Після 1849 р. соціальне напруження стало спадати. На західноукраїнських землях в першій половині XIX ст. переважали мирні форми вияву протесту - прохання та скарги, публічні вимоги покарати урядом Габсбурзької імперії кривдників-поміщиків. Селянські виступи як радикальна форма протесту мала місце під час запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Тоді хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в Коломийському, Станіславському, Стрийському, Сяноцькому округах. На Буковині були поширені такі форми протесту, як скарги, відмова виконувати панщину, вимоги перевести поміщицьких селян у статус державних. Гучний суспільний резонанс отримав рух селян 1843-1844 рр. під проводом Лук'яна Кобилиці, коли селяни 22 громад, після численних скарг до центральних і місцевих органів влади застосували методи масової непокори: прогнали панських служників з сервітутних угідь (лісів), відмовилися виконувати шарварки *. Інтереси селян перед властями відстоював Лук'ян Кобилиця, який, посилаючись на чинне законодавство, доводив факти зловживання поміщиків та вимагав їх покарання. Урядові війська придушили виступ, а Л.Кобилицю та його товаришів ув'язнили. Упродовж усієї першої половини XIX ст., незважаючи на урядові переслідування і репресії, не втихав на Буковині й опришківський рух, одним з найбільш відомих ватажків якого був Онуфрій Бодурак. Для селян Закарпаття типовою була відмова відбувати панщину в поміщицьких і казенних домініях, виконувати натуральні повинності (дев'ятину та десятину), сплачувати податок. Поширеною формою протесту були й втечі селян. Найбільша кількість втікачів походила з казенної Мукачівсько- Чинадіївської домінії. У 1831 р. по Закарпаттю та Галичині прокотилася хвиля голодних і холерних бунтів. За три місяці холера і голод забрали лише в 4 комітатах (округах) Закарпаття життя 56 тис. осіб. В окремих комітатах був введений надзвичайний стан. У зв'язку з епідемією холери селянам Верховини забороняли виїжджати в Угорщину на заробітки, що ще більше загострювало ситуацію і посилювало голод. Каральні експедиції австрійських військ також провокували ескалацію насильства. Усвідомлюючи небезпеку такого розвитку подій, влада припинила криваву розправу та змусила мадярську правлячу еліту піти на деяке поліпшення становища селянства.

50.
Народився Устим Кармелюк

10.03.09

 

 

Устим Якимович Кармелюк народився 10 березня 1787 р., с. Головчинці Літинського повіту, Подільської губернії. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії.

1813 - разом з Д.Хроном Кармелюк утік з з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти. Вже через очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

А у 1817 жандарми схопили Кармелюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Невдовзі після того, як його запроторили у Кам'янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою. Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір.

Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська. Після етапу, що тривав більше року, Кармалюк із Тобольскої каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармелюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закидав за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

1830 - черговий арешт. Через два роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці. 1830-1835 - селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. осіб.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію.

За словами тих, хто знав або бачив Кармелюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота в місцевого здирці і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармелюка…»

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармелюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима - як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармелюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника»). Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві, де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. В Головчинцях резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима.Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармелюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

51. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII-XIX ст.)

У результаті поділів Польщі та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775р.) Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн. осіб (з них 2 млн. — українці), а її площа сягала 70 тис. км2. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 км2 і населення 75 тис, 60% з них були українці.

У 70-80-ті pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II була проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи були згорнені.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, головним чином землеробство, яке із-за кріпацтва і низької агрокультури перебувало на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. У 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в Австрії. Лише з 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх діяло вже 231. Більшість міст була промислово-нерозвиненими. У 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці — 18 тис, Тернопіль — 16 тис, Ужгород — 7 тис.

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важкою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й в обмеженій формі, як це було в Придніпровській Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій же Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного відродження в Західній Україні і його відмінність від відродження в Східній Україні.

У 1830-х pp. на Західній Україні достатньо рельєфно почав викристалізовуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії — Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови в школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах повинно було вестися на двох мовах, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода за лишилася нереалізованою. На Слов'янському Конгресі український народ через своїх представників заявив про свої національні вимоги й увійшов як рівноправний партнер у родину слов'янських народів. Разом з тим Конгрес показав і розбіжності між самими слов'янськими народами, хоча до цього відносини між ними зайво романтизувалися.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн, у тому числі й в Австро-Угорщині, почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був скасувати кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головну руську раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. Вона Почала видавати першу газету українською мовою — «Зорю Галицьку», символом українського народу проголосила галицький герб — золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна руська рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, по ширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848 р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної руської ради об'єднати всі землі, на яких жили українці в межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р, румунська аристократія домоглася відділення Буковини від Га личини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не до пустили відокремлення Закарпаття, де вони панували. Головна руська рада змушена була припинити свою діяльність у 1851 р.

У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.

Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.

Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 1848-1849 pp. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більш загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. У 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворившись на Австро-Угорську. Декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сей мами. Офіційно проголошувалась рівноправність у державних установах, судах, школах. Але реально панівне становище на західноукраїнських землях займали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів з 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 — відносну. А відповідно до перепису населення в 1900 р. у Галичині проживало 7 млн. 185 тис. осіб, з них 42,3% становили українці. Українці становили також більшість населення західноукраїнських земель (з 6,4 млн. — 4,6 були українці).

У повітах, де українців було більше 90% населення, офіційною мовою була лише польська. Першу українську гімназію удалося відкрити у Львові в 1867 р. і за 40 наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищі навчальних за клади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики в 1851 р. отримали певну суму 5% облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селяни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для галичан був уп'ятеро більшим, ніж для німецьких селян.

Розширювалася і зміцнювалася приватна власність на землю, зменшувалося поміщицьке землеволодіння, зростала ціна на землю як товару. Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. У 1900 р, 42,6% селянських господарств мали менше ніж 2 га, а наступні 37,5% від 2 до 5 га землі. Промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії, занепадали. Але розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини (нафтова, лісообробна). Промисловість мала дрібний, кустарно-ремісничий характер, була маломеханізованою. Почалося будівництво залізниць. У 1864 р. залізнична колія була проведена з Кракова до Львова.

У суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінували дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство — мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтованої на Москву. Вони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм жодних привілеїв і споді валися одержати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканність існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який уже проявив себе в Західній Європі.

Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У своїх виданнях вони використовували так зване язичіє, що було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їх лідером був Д. Зубрицький. Під їх впливом знаходилась низка культурно-освітніх товариств і часописів.

Народовці — політична течія ліберального спрямування, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого у 1861 р. гру пою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція в суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напряму. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн. 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліотеки. До неї входили 197 тис. осіб. «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антинікотинову пропаганду.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення у 1892 р. наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка (НТІП), яке фактично стало Українською Академією наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна комісія. НТШ мало й свій музей. Де який час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. Товариство видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.

У середині 70-х років у Галичині розгортається радикальний революційно-демократичний рух на чолі з І. Франком та М. Пав ликом. У 1890 р. засновується Русько-Українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі-максимум РУРП висувалася вимога здобуття політичної, економічної та культурної само стійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. У 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, узагалі передумовою самої можливості її існування. У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується в Східну Га личину («Український П'ємонт»). У 1899 р. була створена Українська національно-демократична партія — УНДП і Українська соціал-демократична партія, а у 1896 р. — Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДП стояли на тих же позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на Буковині. З виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно до Америки. Першими українськими переселенцями до США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада в СІЛА налічувала більше 200 тис. осіб. Переселялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початку XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій внесок у розвиток цих країн.

52.

Господарське освоєння земель Південної України Південній Україні випало відіграти особливу роль в економічній і політичній інтеграції усіх українських земель. Зовнішньополітичний курс Російської імперії збігався з прагненням української еліти в особі О.Безбородька та його оточення, петербурзьких малоросів, приєднати решту території Південної України та Криму. О.Безбородько як голова зовнішньополітичного відомства уряду Катерини II був одним із авторів т. зв. грецького проекту, який передбачав розподіл Оттоманської держави і створення на Ватіканському півострові греко-православної монархії. Претендентом на трон вважався онук Катерини II, якому і дали ім'я візантійських кесарів, - Костянтин. Про поширення грекофільських настроїв в імперії свідчить топографія Південної України, де в назвах населених пунктів та новоутворених міст використовувалося грецьке "поліс" - Маріуполь (на честь дружини Павла І і матері Костянтина - Марії Федорівни), Сімферополь, Севастополь, Тирасполь, Ставрополь, Нікополь, Ольвіополь, Овідіополь тошо. За Кучук-Кайнарджирським миром до Росії відійшли території між Бугом і Дністром, Крим став формально незалежним від Турецької держави. З метою підірвати економіку Криму, за ініціативою намісника Малоросії П.О.Румянцева О.Суворов здійснив операцію з виведення 31 тис. християнського населення з території Криму - греків, вірмен, грузинів. А у 1783 р. Кримське ханство було прилучено до Російської імперії. Адміністративний устрій Південної України визначав ряд реформ, проведених у другій половині XVIII - початку XIX ст. Спочатку, після ліквідації Гетьманату 1764 р., на південноукраїнських землях створено Першу Новоросійську губернію на півночі та Землі Вольностей Запорозьких на півдні. Трохи згодом, після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р., територія була поділена по лінії р. Дніпра на Новоросійську та Азовську губернії. У 1782 р. в ході чергової адміністративної реформи Новоросійську та Азовську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво, адміністративним центром якого спочатку був Кременчук, а з 1784 р. - Катеринослав. У 1795 р. було створено Вознесенське намісництво з центром у Вознесенську. У роки правління Павла 1 замість Новоросійського, Вознесенського намісництв та Таврійської області утворена Новоросійська губернія, центром якої став Новоросійськ (колишній Катеринослав). З 90-х рр. XVIII ст. до вжитку увійшла назва "Новоросія", яка поширювалася на всю Південну Україну. Термін в адміністративному сенсі зберігався до 1874 р. У 1802 р. Друга Новоросійська губернія була поділена на три губернії: Миколаївську (з 1804 р. перейменовану на Херсонську), Катеринославську та Таврійську. У 1812 р. на їх місці постали Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторства. Вирішальним чинником соціально-економічного життя Південної України кінця XVIII - початку XIX ст. був процес колонізації, тобто господарчого і культурного освоєння краю, який мав цілеспрямований державно-адміністративний характер. Загалом колонізаційний процес на Півдні України розвивався кількома напрямами: поміщицька, іноземна та народна колонізація. У 1764 р. уряд уклав план роздачі земель в Новоросійській губернії, за яким передбачалося виділення поміщикам наділів від 1,5 тис. до 12 тис. дес. землі. Найбільші земельні наділи за цим планом одержали впливові царські вельможі, фаворити, високі посадові особи - Безбородько, Румянцев, Потоцький, Панін, Ганнібал. Землі отримували також вищі і середні офіцерські чини, козацькі старшини, іноземці, які несли службу в російському війську. Окремі програми російського уряду були скеровані на організацію заселення південних територій іноземними колоністами. У багатьох європейських країнах створювалися спеціальні представництва, які рекрутували з міщан, ремісників, селян бажаючих переселитися на нові землі. У вигляді заохочення їм пропонували певні пільги: кожній родині надавалося по 60 дес. землі, на термін від 5 до 10 років вона звільнялася від сплати податків, отримувала державні позики. Крім того, колоністам гарантувалася релігійна терпимість. Першими переселенцями з Європи стали датчани, які оселилися в Херсонській губернії. Найчисельнішу ж групу склали німецькі колоністи, здебільшого представники т. зв. лагідного баптизму - меноніти, яких лише 1803 р. прибуло близько 3 тис. осіб. Серед перших поселенців Півдня були також швейцарці, іспанці, французи, італійці, корсиканці, які займалися переважно ремеслами і торгівлею. Велику групу іноземних переселенців репрезентувала християнська община Отаманської імперії - греки, молдовани, серби, вірмени, болгари, які в такий спосіб позбувалися релігійного гніту. На початку XIX ст. розпочалася активна єврейська колонізація Півдня вихідцями з Білорусії та Галичини. У 1809 р. в Херсонській губернії було вже 9 єврейських колоній. Однак найпотужніший потік південноукраїнської колонізації випадав на народну колонізацію. Першими поселенцями Півдня з цієї соціальної групи стали рядові козаки, котрі осідали на вільних землях на правах займанщини. Згодом сюди стали прибувати ветерани та інваліди російсько-турецьких війн, дрібні торговці, ремісники, міщани, селяни. Селянська колонізація була найчисельніша і водночас найбільш строката - державні (скарбові) селяни, поміщицькі, яких власники перевозили з центральних губерній, військові і морські поселенці, політв'язні, каторжани. Найчисленнішу групу селянських прибульців становили втікачі. Неабиякою мірою цьому сприяв виданий 1776 р. наказ Г.Потьомкіна "втікачів не повертати", який, незважаючи на незадоволення поміщиків з центральних губерній, діяв аж до смерті намісника краю у 1791 р. Завдячуючи впровадженим заходам, населення краю зростало досить швидкими темпами. Зокрема, за часів військового генерал-губернатора Новоросії А.Е.Рішельє (1803-1814) чисельність населення збільшилася до 1 млн осіб. За етнічним складом 2/3 колоністів становили українці та росіяни. Досить високими темпами протікали на Півдні урбанізанійні процеси. Причому на відміну від американського Заходу, де міста виникали стихійно, на Півдні Російської імперії їх розбудова перебувала під пильним наглядом. Реконструкція існуючих та виникнення нових міст становили одну з головних особливостей економічного освоєння південноукраїнських земель. Найперше було відбудовано Азов і Таганрог, трохи згодом на місцях колишніх фортець і оборонних укріплень виникли Єлисаветград, Олександрівськ, Нікополь, Бахмут. У 1776 р. було закладено Катеринослав, який Г.Потьомкін планував зробити адміністративним центром Новоросії. Місто розвивалось як важливий річковий порт в середній течії Дніпра, центр дрібної промисловості та ярмаркової торгівлі. У 1778 р. був заснований Херсон з суднобудівною верф'ю, торговельною пристанню і фортецею. У планах Катерини II йому відводилася роль "південного Санкт-Петербурга". У 1789 р. в гирлі р. Інгул було закладено місто на ім'я святого чудотворця Миколая - Миколаїв, основою існування якого стали судно-будівництво і торгівля. У 1779 р. на узбережжі Азовського моря виник Маріуполь, куди була переселена більша частина кримських греків, а пізніше оселилися архіпелазькі греки. У 1794 р. на місці татарського містечка Хаджибей була заснована Одеса (назва походила від давньогрецького Одессос - "торговий шлях", яке в античні часи існувало на цій території). Завдячуючи вигідному географічному розташуванню як морського порту, ліберальному ставленню уряду і віддаленості від центру, напливу багатонаціонального за складом населення, розквіту внутрішньої і зовнішньої торгівлі, відбувався надзвичайно швидкий розвиток міста, населення якого вже на 1809 р. збільшилося втричі і становило 9 тис. осіб. Динаміка росту міського населення в Російській імперії свідчить, що найбільшою вона була в Таврійській і Херсонській губерніях. Якщо середній відсоток зростання міського населення в Україні становив 8,7 %, то в містах Півдня - 15 %. У 1840 р. в Одесі проживало 60 тис. осіб, Севастополі - 41 тис, Миколаєві - 28,7 тис, Херсоні - 22 тис. осіб. Основним видом господарської діяльності південноукраїнського населення було землеробство. Успіхи хліборобства зумовлювалися сприятливими природними умовами та родючими чорноземами. Вирощений на південноукраїнських землях надлишок пшениці давав можливість експортувати її до Англії, Франції, Іспанії, країн Північної Європи, Туреччини. Важливе місце в економіці Півдня посідало також тваринництво, особливо вівчарство. Високоякісна вовна була продуктом імпорту американських торговців з Південної України. Вовна знаходилася на другому місці за обсягом експорту. Лише у 1825 р. через порти Південної України було експортовано 40 тис. пудів вовни. Центром зовнішньої торгівлі стала Одеса, яка протягом 1819-1859 рр. користувалася правом порто-франко (вільної безмитної торгівлі). Таке право сприяло збільшенню місцевих капіталів, зростанню імпорту і експорту товарів, стимулювало закордонну торгівлю України (це означало, що економіка України могла відмовитися від деяких примусових зв'язків з Росією і розвивати власні стосунки із зовнішнім світом). Водночас негативні наслідки порто-франко були пов'язані з ростом контрабанди, дешевим імпортом, який шкодив розвиткові української місцевої промисловості. Свідоме впровадження порто-франко російським урядом на Півдні України вело до закріплення аграрного характеру її економіки і перетворювало край на "буферну зону" і ринок збуту російської промисловості. Свої особливості мав і соціальний устрій південноукраїнських земель, обумовлений формуванням у цьому регіоні нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої не на примусовій, а на вільнонайманій праці. Кріпосництва в Південній Україні в таких формах і масштабах, як в Лівобережній або Правобережній Україні, не було. Напередодні селянської реформи 1861 р. лише 1/10 поміщицьких земель обробляли кріпаки, 9/10 - наймані робітники.

 

53.
Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.

На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов’язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов’язковим для правобережних поміщиків.[1]

26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.

Суть інвентарних правил сходила до такого:

1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;

2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу.

Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;

3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.

Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх «згінних днів» і 8 «будівельних» з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов’язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. «Городники», крім будівельних і вартових днів, платили поміщикові оброк і відбували 24 дні панщини на рік.[2]

У зв’язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян.[3] Зокрема поміщики одержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну. Лише в одному Гайсинському повіті було зареєстровано 26 таких фактів. Якщо навіть не враховувати цих постійних порушень поміщиками «інвентарних правил», а виходити з офіціальних відомостей про розподіл землі, то й тоді кидається у вічі надзвичайна незабезпеченість нею селян. Для підтвердження цього наведемо відомості про розподіл поміщицької землі згідно з «інвентарними правилами» 1847 р.:

 

Губернії	Число поміщ. маєтків	Число селян (в тис.)	Всієї землі в маєтках (в тис. дес..)	В тому числі
Поміщицької (в тис. дес..)	%	Селянської (в тис. дес..)	%
Київська Подільська Волинська	2 210 2 054 4 271	1174,0 1060,9 1062,2	3488,0 3065,8 5144,7	2210,2 1761,0 3667,1	63,4 57,5 71,3	1277,8 1304,8 1477,6	36,6 42,5 28,7

 

Отже, виходить, що за поміщиками Правобережної України закріплялось 7 638,3 тисячі десятин, або 65,3% всієї кількості землі, а за селянами – тільки 4 060 тисяч десятин, або 34,7%. В середньому на душу в них припадало по 1,2 десятини, але фактично основною частиною надільної землі користувались тяглі селяни. Взагалі інвентарні правила не поліпшили та й не могли істотно поліпшити становище селян. Не враховуючи кількості необхідної для селянського господарства надільної землі, вони не встановлювали співвідношення між розміром наділу і повинностями, які вимагались від селян. Часто повинності селян перевищували попередні розміри, а наділи залишались без змін або навіть зменшувались. Поміщики, не задовольняючись навіть тими високими нормами експлуатації, які були узаконені інвентарями, постійно порушували їх, змушували селян виконувати надмірну панщину. На випадок скарги селян поміщики «доводили», що не вони, а селяни порушують інвентарні правила.[4]

Таким чином правила ці, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи до певної міри поміщицьку сваволю, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали демагогічну мету: створити в особі кріпаків Правобережжя опору царизму проти польського руху, який мав багато прихильників серед дрібної і середньої шляхти Правобережжя.

Інвентарні правила на Правобережній Україні діяли до скасування кріпосного права у 1861 р., а в деяких місцевостях – до 1863 р.[5]

Але в основному заведення інвентарних правил ні в чому не змінило становища селян. Ніякого контролю над проведенням «інвентарів» у життя і тим більше ніяких кар за порушення їх поміщиками встановлено не було. Навіть більше: селянам під страхом суворих кар було ще раз заборонено скаржитись на своїх панів. Селяни дуже скоро зрозуміли, що інвентарі залишили все по-старому. В сучасній пісні про інвентарні правила співалось:[6]

«Зразу добре радилися;

Заповняли «йовантарії»,

А там стали шкуру дерти

Як і спершу дерли,-

Цілий тиждень верзувати,

Як і верзували,-

А в неділю ранесенько

До випасу гнати;

Атамани з батогами

З нагайом – гуменний,

На роботу цілий тиждень

Гонять, мов скажених»

Таким чином, інвентарі зовсім не були обов’язковими для поміщиків, а в деяких маєтках інвентарі зовсім не існували. Тому вони аж ніяк не могли захистити селян від сваволі володільців. Інвентарна реформа на Правобережній Україні була не чим іншим, як намаганням царського уряду шляхом регламентації селянських повинностей зміцнити кріпосне право.