рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

І ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

І ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ - раздел Философия, Філософія права І5Вк 966-7784-06-1 © Колектив Авторів, 2000 © Юрінком Інтер, 2000...

І5ВК 966-7784-06-1

© Колектив авторів, 2000 © Юрінком Інтер, 2000

Передмова

Формування нової правової реальності, поступове звільнення її від ідеологічних міфів і догм потребує глибо­кого філософсько-раціоналістичного осягнення морально-правового поля, системи цінностей та методів її дослід­ження. Кризовий період розвитку нашого суспільства, су­перечливе, розірване духовне життя, поширення мораль­ного та правового нігілізму, руйнування однієї системи цінностей і становлення іншої, нової, що грунтується на плюралістичних засадах, відкриває нові можливості ста­новлення загальнолюдських ціннісних орієнтацій і ду­ховних перспектив.

Для того щоб максимально адекватно оцінити те, що відбувається, потрібно осягнути цю емпіричну реальність крізь призму науково-філософського світогляду, через світ філософсько-універсальних сенсів та загальнолюд­ських істин.

За радянських часів філософія права вважалась "бур­жуазною" наукою. Інтерес до неї юристів, філософів, полі­тологів, соціологів стримувався і гальмувався упередже­ними ідеологічними догмами. Філософія права як дисцип­ліна не вивчалась на юридичних факультетах університетів, що звужувало метологічну підготовку майбутніх юристів.

Останнім часом спостерігається активне піднесення цієї науки, опубліковано низку підручників та навчальних посібників. На кафедрі філософії Національної академії внутрішніх справ України розроблено навчальну програму з філософії права, яка стала основою цього навчального посібника.

Авторський колектив, враховуючи вже накопичений досвід викладання філософії права в Національній академії внутрішніх справ України, теоретичні дослідження сучас­них науковців, історико-філософську та правову спадщи-

ну, значну увагу приділив визначенню предмета філософії права, методології та інструментарію цієї науки, філо­софсько-правовим вченням Західної Європи XVIII—XX ст. Проблеми, що розглядаються в філософії права, тісно пов'язані з проблемами цивілізації та культури, релігією, правами людини.

В посібнику можна виділити дві частини: історичну та теоретичну. В історичній розкриваються основні концепції, що створювались протягом багатьох століть і які є інтелек­туальним потенціалом сучасної філософії права, їх осво­єння допоможе майбутньому юристу сформувати широкий філософсько-правовий світогляд.

Теоретична частина посібника сприятиме глибокому вивченню сучасних філософсько-правових проблем. Як не безпідставно підкреслював відомий юрист, філософ права Д. А. Керімов, розробка проблем філософії права забезпечує прогрес всього комплексу юридичних наук, є необхідною передумовою підвищення її теоретичного рівня, ефективності правового впливу на всі сфери життя суспільства1.

1 Див.: КеримовД. А. Основи философии права. - М., 1992. - С. 4.

Розділ І

Вступ до філософії права. Предмет філософії права

§ 1. Сучасна дискусія

про предмет філософії права

Філософія права — самостійна галузь теоретич­ного знання, її предмет не вичерпується жод­ною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату традицію та специфічний категорійний апа­рат. Історія людської думки містить низку різних концеп­цій філософії права, підходів до проблеми її предмета, ме­тоду і сфери інтересів.

Філософія права виникла в межах філософії. Ще антич­ні мислителі обговорювали співвідношення права і спра­ведливості, права і закону, права і сили та інші проблеми такого характеру. Вони, власне, складали предмет філосо­фії права в її зародковому стані. В епоху Просвітництва виникла перша самостійна філософсько-правова систе­ма — теорія природного права. Предметом дослідження вона обрала сукупність принципів, правил, прав, цінностей, визначених самою природою людини. Близьким до цієї теорії був І. Кант. Він пов'язував право із загальним, необ­хідним призначенням людини і вважав, що філософія пра­ва повинна досліджувати умови, за яких сваволю однієї людини можна узгодити зі сваволею іншої відповідно до загальних законів природи.

Зовсім інший підхід до проблеми проголосив Г.-В.-Ф. Регель. Він створив грандіозну філософську систе­му і написав спеціальну працю "Філософія права". Пред­метом аналізу тут виступала сукупність усіх форм регуля­ції людських відносин. Праця складалася з трьох частин. Це — "Абстрактне право", "Етика" і "Моральність". Перша

присвячена дослідженню права в загальноприйнятому ро­зумінні, етику Гегель розглядав як вищу форму, а мораль­ність — як найвищу, гранично розвинену форму права.

Буржуазне суспільство потребувало всебічно розвине­ної юриспруденції, і філософію права розробляли пере­важно як правову теорію, ототожнюючи її предмет із пред­метом загальної теорії права. Одначе наприкінці XIX ст. фахівці з філософії права перейшли від вивчення чинного права та реального правопорядку до ідеальних, духовних засад права. Саму "ідею права" тлумачили з позицій неокантіанства чи неогегельянства.

Марксизм у дослідженні філософсько-правових проб­лем виходив з принципів діалектичного та історичного ма­теріалізму, абсолютизувавши класовий аспект і абстрагу­вавшись од загальнолюдського, національного та особис-тісного. Він розглядав право як піднесену на рівень закону волю панівного класу і відповідно обмежував предмет філософії права інструментальною сутністю права та умо­вами його оптимального використання для досягнення проголошеної марксистами утопічної мети — побудови комунізму.

Друга половина XX ст. у філософії права ознаменува­лася виникненням феноменологічного напрямку як реакції на панування неокантіанського підходу. Представники но­вого напрямку зробили предметом своїх досліджень онто­логію права, розуміючи під нею деяке ідеальне буття права, певних правових сутностей, цінностей, що є підвалинами реальних правових категорій та норм. Протягом останніх десятиріч формується також екзистенціальна філософія права, що зосереджується на аналізі конкретних юридич­них ситуацій в аспекті суб'єктивних переживань, які їх суп­роводжують.

У СРСР філософсько-правові дослідження велися, але спеціальної навчальної дисципліни "Філософія права" у ви­щих навчальних закладах не було; деякі ЇЇ розділи (правову аксіологію, правову онтологію тощо) викладали в курсі теорії держави і права. Зараз у пострадянських країнах філософія права відновлюється у своїх правах і як наукова, і як навчальна дисципліна. Дискусія щодо предмета філо­софії права, кола досліджуваних нею проблем триває.

Звернімося до нових праць українських дослідників фі­лософії права. Насамперед слід назвати навчальний посіб-

ник і монографію Л. В. Петрової, а також навчальний по­сібник В. В. Шкоди.

Л. В. Петрова викладає класичну філософію права, її предметом є "ідея права — поняття права та його втілен­ня"1. "Що насправді є правом?" — ось основне питання філософії права. Остання "... виявляє за змінюваними юри­дичними явищами вічну ідею права, котра розкривається розумом людини. В ній — його сутність"2. Близької позиції вона дотримується й у своїй монографії3.

В. В. Шкода почав із запитання: "Що досліджує філо­софія права?". Воно тягне за собою запитання про те, чим цікавиться філософ, який зосереджує свою увагу на праві. Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія — най-загальніші поняття, що характеризують людське буття. Фі­лософствувати означає вільно міркувати над першооснова­ми, міркувати над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культу­ри. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право має відповідати природному, Закон — Праву. Ця проблема по­сідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). У цілому ж, писав В. В. Шкода, "правова філо­софія покликана зрозуміти підвалини права, що коренять­ся в глибинах культури. А в ширшому розумінні — зрозу­міти людину завдяки розумінню права"4. Отже, предметом філософії права він уважає культурні підвалини права, са­му людину, яка вивчається крізь призму права.

Торкнімося також нових праць із правової філософії, які належать російським дослідникам. Це, передусім, під­ручники для вищої школи. Автор найвідомішого з них, В. С. Нерсесянц, уважає, що "предметом філософії права є право в його розрізненні та співвідношенні з законом"5. На нашу думку, це лише одна з філософсько-правових

Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — Харків, 1995. — С. 8. 2 Там само.-С. 12-13.

Див.-. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми філософії права. — Харків, 1998.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії. — Харків, 1997. — С. 41. 5 Нерсесянц В. С. Философия права. - М., 1997. - С. 10.

проблем, хоч під юридичним кутом зору ЇЇ можна визнати найважливішою. С. С. Алексєєв розглядає філософію права як наукову дисципліну, що "... покликана дати світо­глядне пояснення права, його сенсу та призначення, об­грунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей"1. Одначе при цьому філософія права для нього — "не лише ідеї, але й реальне правове життя..."2. Тут, вочевидь, ми маємо некоректно широке визначення філософії права, оскільки вона є тео­ретичною дисципліною. Для Ю. В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто пи­тання про те, "... внаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює пра­во"3. Близької позиції дотримується І. П. Малинова. Вона вважає, що предметом філософії права є "... методологіч­ний універсалізм правової науки, рефлексія її духовних підвалин, повний контекст яких не може бути прерогати­вою якоїсь однієї філософської системи"4. Подібно до них і Ю. Є. Перм'яков писав, що філософія права вивчає "... ду­ховну ситуацію, в якій виявляється людина, що торкається у своїх вчинках права, влади і держави"5. Це також — певне обмеження філософсько-правової проблематики; вона розглядається лише під кутом зору рефлексивної традиції.

Д. А. Керімов присвятив предметові філософії права спеціальну статтю, в якій дійшов такого висновку: "Будучи пізнавальним базисом усієї системи юридичних наук, філо­софія права — наука багатошарова, має у своєму складі низку компонентів. Це не тільки система методів, а й вчен­ня про них, не лише загальнонаукові, а й частково наукові засоби пізнання, не лише загальні, а й спеціальні способи пізнання. Усі компоненти пов'язані між собою, взаємно пронизують і збагачують один одного, створюючи те син­тезоване утворення, яке називається філософією права. Саме через свою універсальність філософія права є інтег-

1 Алексєєв С. С. Философия права. - М., 1997. - С. 2.

2 Там само. - С. 14.

о

Тихонравов Ю. В. Основи философии права. — М., 1997. — С. 46.

Малинова Й. П. Философия права (от метафизики к герменевтике). — Екате-ринбург, 1995. - С. 4.

Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. — Самара, 1995. — С. 3. 8

ральним регулятором у науковому пізнанні та пізнаваль­ним стрижнем будь-якого правового дослідження"1. Отже, він практично зводить правову філософію до методології права.

Визначимо спільне в усіх розглянутих поглядах. Усі во­ни сходяться на тому, що філософія права — особлива сфера теоретичного знання, дотична до філософії та пра­ва. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права. Щоби чітко окреслити межі філософ­сько-правової проблематики, слід точно визначити, що та­ке філософія і що таке право.

§ 2. Сутність філософського підходу до права

Філософія — це теоретичний світогляд. Узагалі світогляд є "... системою знань людини про світ і саму себе, про відношення людини до світу, про її роль і призначення в перетворенні світу, створенні умов, гідних людини"2. Специфічність світоглядної форми відображен­ня дійсності визначається тим, що в ній людина "оглядає" дійсність не саму по собі, в її незалежності від власних свідомих дій, а відповідно до своїх життєвих цілей та ідеа­лів3. Філософія дає теоретичне вирішення проблем світо­гляду, виробляє загальний цілісний погляд на світ, місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, цінніс­не, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Зреш­тою, вона покликана дати теоретично обгрунтовані відпо­віді на запитання про мету і сенс життя, створити теоре­тичну основу для побудови системи життєвих цінностей та ідеалів.

Філософія як галузь теоретичного знання має складну структуру. Вона містить низку різних напрямків, течій, як-

Керимов Д. А. Предмет философии права // Государство й право. — 1994. — № 7. - С. 7. 2 Губерский Л, В. Научная идеология й личность. — К., 1988. — С. 85.

3 Див.: Васшенко В. Л. Людина і світогляд. - К., 1974. - С. 123.

то: діалектичний та історичний матеріалізм, екзистенціа­лізм, позитивізм, феноменологія тощо.

Філософія завжди виявляла інтерес до права. Він зу­мовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзна­чимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обгрунтування своїх положень.

Розуміння лрава, його сутності та особливостей за­лежить від тієї філософської позиції, з якої воно розгля­дається.

Одначе річ не в тому, щоб, нарешті, розв'язати супереч­ку між матеріалістами та їхніми опонентами, остаточно довести, що одні мають рацію, а інші — ні. Розвиток філо­софії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі "боротьбу всіх проти всіх"), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жод­ному своєму результаті.

Відносна значущість матеріалізму та ідеалізму зале­жить від особливостей епохи? Український філософ В. І. Шинкарук писав: "Принцип марксизму "буття визна­чає свідомість" має сенс за індустріальної доби. За постін-дустріальної, коли на передній план висувають капіталовк­ладення в людину, інформацію тощо, навпаки: ми повинні розглядати первинність розвитку духу, культури, освіти"1. В цілому, додав він, "будь-яка філософська система завжди однобічна, і лише через певні синтези вона рухається далі"2.

Взагалі принцип конфронтації довів свою неспромож­ність для сучасного етапу розвитку суспільства. Зараз подальший прогрес неможливий без відмови від принципу "боротьба абсолютна, єдність відносна", який відобра­жав революційний тип мислення, властивий Марксові, Енгельсові, Леніну, і означав, що "обов'язково одна сторо­на має бути знищена. Перемога іншої є перехід на вищий

Марксистсько-ленінська філософія у світлі "останніх рішень" // Філос. і со­ціологічна Думка. - 1995. - № 3-4. - С. 38.

2 Там само. - С. 24. 10

ступінь"1. За наших часів роль протистояння, конфронтації протилежностей, їхньої боротьби послаблюється, а нато­мість посилюється роль єдності, цільності, цілісності2. За­раз проблеми належить вирішувати не на конфліктній, а на консенсусній основі. Принцип конфронтації був підмур­ком марксистсько-ленінської ідеології. Наслідки добре ві­домі. Країни так званого соціалістичного табору виявилися відкинутими у своєму розвитку на десятиріччя назад, люд­ство в цілому розкололося на ворожі табори і впритул наблизилося до глобальної ядерної війни.

Право є надзвичайно багатим явищем, і кожна філо­софська течія відповідно до своєї природи обирає для дос­лідження той аспект права, який, на її думку, виявляється головним. Одначе представники практично всіх філософ­ських течій погоджуються з тим, що право є засобом ре­гулювання відносин у суспільстві.

§ 3. Значення парадигми новітньої науки для розуміння права

Для глибшого розуміння права необхідно та­кож виходити з парадигми сучасної науки. Вза­галі під парадигмою розуміють сукупність стійких і загаль-нозначимих норм, теорій, методів, схем наукової діяльнос­ті, яка передбачає єдність у тлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації результатів. Пара­дигму можна розглядати як комплекс світоглядних прин­ципів наукової спільноти.

XX ст. ознаменувалося відходом від старої, "ньютонів-сько-картезіанської", механістичної парадигми і форму­ванням нової. Стара парадигма, побудована на ідеях кла­сичної механіки, може служити фундаментом лише для такої системи організації повсякденного досвіду, яка є ко­рисною, але спрощеною. Нова парадигма принципово від­різняється від неї, по-перше, тим, що в центр уваги дослід-

Марксистсько-ленінська філософія у світлі "останніх рішень" // Філос. і со­ціологічна думка. - 1995. - № 3-4. - С. 26.

Зауважимо, що певною мірою ця тенденція знайшла відображення в концеп­ції "конкордизму" (від лат. сопсогсііа — згода) В. Вінниченка (див.: Бичко І. В. Ніцше в Україні // Філос. і соціологічна думка. - 1994. - № 9-Ю. - С. 172-173).

ника ставляться не об'єкти, а взаємодія між ними. Друга нова сутнісна характеристика сучасної парадигми полягає у зміщенні акценту зі стану на процес, на спрямованість часу й необоротність змін. Іншими словами, якщо стара парадигма була метафізичною (антидіалектичною), то нова містить основні принципи діалектики — принцип взаємоз­в'язку і принцип розвитку. Джерело розвитку діалектика вбачає в єдності та взаємодії протилежностей.

Значним досягненням сучасної науки є створення си­нергетичної картини світу. В її основі лежить відкритий І. Пригожиним новий принцип — "порядок через флуктуа­ції". Виявилося, що системи, в яких відбуваються процеси дисипації (втрати енергії), знаходячись далеко від стану рівноваги, завдяки флуктуаціям можуть самоорганізовува-тися, народжувати структури, що мають нерівноважний характер, але, всупереч цьому, є стійкими. Причому флук­туації можуть бути відносно слабкими. В. І. Шинкарук заз­начав, що "виникнення синергетики в системі новітнього природознавства і поширення її принципів у вигляді теорії самоорганізації систем на Всесвіт зумовило встановлення глибинної єдності і навіть тотожності діалектичних зако­номірностей розвитку природи, Всесвіту і людського сус­пільства... У зв'язку з цим стає помітною тенденція засто­совувати принципи теорії самоорганізації систем (синерге­тики) до суспільствознавства"1.

До нової парадигми науки ввійшло розроблене синерге­тикою положення про те, що суперечності є наслідком від­критості та неврівноважності систем. Останні й слід розу­міти як найглибше джерело розвитку.

Істотний внесок до сучасної парадигми зробили теорія відносності та квантова механіка. А. Ейнштейн довів фун­даментальність принципу відносності, згідно з яким карти­на явища залежить від місцеположення, позиції спостері­гача. Н. Бор, один із творців квантової механіки, запропо­нував принцип доповнювальності, за яким загальна карти­на явища складається з часткових його картин, що відповідають різним способам спостереження і можуть бу­ти несумісними у традиційному розумінні, але водночас доповнюють одна одну. Саме цей принцип і вимагає відмо-

Шинкарук В. І. До питання про принципи діалектики як методології суспіль­ствознавства // Філос. і соціологічна думка. — 1993. — № 9—10. — С. 25.

ви від конфронтації в науці на користь співробітництва, консенсусу. Відповідно до нього наукова спільнота по­винна прагнути органічної плюралістичності вільного мислення.

Нова парадигма зародилась у природознавстві та набу­ла там широкого визнання. У науках соціально-гуманітар­ного циклу практично аж до останнього часу продовжува­ли вважати' правильним старий підхід. Проте, як відомо, розвиток містить зміну самого типу розвитку. Істотна риса сучасної науки полягає у свідомому формуванні нової па­радигми і розширенні меж її застосування, поширенні на нові галузі. Зараз ми є свідками початку процесу прийнят­тя нової парадигми вченими, які працюють у соціогумані-тарних науках, у тому числі й у правознавстві.

Крім того, дедалі більше вчених погоджуються, що цен­тральне місце у цій парадигмі має належати людині, її ін­тересам. Духовні якості людини, її прагнення знайти сенс буття, намагання актуалізувати свою особистість, почуття кохання, творчі здібності тощо не повинні розглядатися просто як похідні від примітивних інстинктів. Цим якостям слід віддати перші місця в ієрархії людських цінностей. Вони повинні бути пріоритетними у визначенні стратегії перетворення світу, в якому живе людина. Взагалі найбіль­шою цінністю є людина, яка (відповідно до положень си­нергетики) живе за законами цілісності, відтворюючи себе у просторі й часі як сутність, що самодетермінується, са-мовідтворюється, самопокладається.

Філософія права є складовою соціальної філософії, що досліджує природу соціального взагалі. Правова філосо­фія не претендує на цілісне вивчення суспільства, але завжди виходить з того чи іншого розуміння соціального. З іншого боку, соціальна філософія не дає повного знання про явище суспільного життя, якщо не цікавиться спра­ведливістю людських зусиль, які складають це явище. Тобто і соціальна філософія не розвивається без філосо­фії права.

Аналізуючи право й суспільство взагалі, вони повинні враховувати принципи сучасної парадигми, відповідно до яких суспільство постає частиною матеріального світу, яка відособилася від природи і є формою спільної діяльності

людей1. Тоді його можна розглядати як систему, що само-організується, тобто функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює своє життя, власне існування і роз­виток. Правильніше вести мову не про розвиток суспіль­ства, а про його саморозвиток.

Процес самоорганізації, саморозвитку суспільства потребує регламентації. Найефективнішим засобом цієї регламентації виступає право.

§ 4. Право як засіб реалізації загальнолюдських цінностей

В основі становлення і розвитку людства як системи, що самоорганізується, лежить низка факторів. Насамперед, це реалізація потенціалу кожного члена суспільства, розвиток усіх його фізичних і духовних задатків, творчого начала, перетворення особи на особис­тість, її актуалізація, що дозволяє звільнити соціальну енергію особи та спрямувати її в належне русло.

Для цього необхідне розкріпачення особи, утверджен­ня її автономного статусу, її відособлення від суспільства. Процес цей, особливо у світлі сучасного етапу розвитку людства, слід визнати провідною складовою всієї його іс­торії. Можна казати про посилену увагу до утвердження прав людини, дедалі повнішого задоволення її потреб, за­хисту її інтересів, навіть про звеличування особистості у процесі розвитку людства. "Ця загальна лінія звеличування людської особистості йде від демократичної лінії у світо­гляді стародавніх філософів. Хоч і за тих, і за наступних часів вона зазнавала багатьох, далеко не гуманних, пере­творень"2, — писав В. В. Копєйчиков.

З огляду на цю обставину право взагалі можна вважати засобом регламентації процесу відособлення особистості3.

Див.: Гвоздшс О. І. Раціональність: загальна теорія та логіка історії. — К., 1994. - С. 17-18.

о

Копєйчиков В. В. Народовластие й личность. — К., 1991. — С. 118.

о

Див.: Ибрагимов М. М., Кухиченхо В. В. Духовная жизнь общества. Наука й культура. ФормьІ общественного сознания. — К., 1987. — С. 35.

Людство у процесі свого розвитку виробило систему цінностей. Право є засобом їх реалізації. Філософське вчення про цінності називається аксіологією.

Аксіологічний підхід дедалі ширше застосовується у вивченні права. Для того щоб можна було охарактеризува­ти місце та роль права в житті суспільства чіткіше й грун­товніше, підкреслює С. С. Алексєєв, слід застосувати ак-сіологіяний підхід, розглядати право як соціальну цінність, соціальне благо1. У науці права сформовано аксіологічний напрямок (правову аксіологію), який є складовою філосо­фії права. Вивчення права в аксіологічному ракурсі має важливе наукове, практичне та ідеологічне значення2, заз­начав Н. Неновський. У радянському правознавстві аксіо­логічний підхід визнання не набув. Однією з головних при­чин такої ситуації було те, що панівним, мало не єдиним, критерієм визначення цінності практично всіх без винятку явищ суспільного життя вважався класовий підхід, спертий на соціологічну теорію в її марксистсько-ленінському трактуванні. Це фактично не залишало можливостей для глибокого і різнобічного ціннісного дослідження явищ під кутом зору інших критеріїв3.

За своєю природою аксіологічний метод найбільше від­повідає, мабуть, такому об'єктові дослідження, як культу­ра. У найширшому розумінні культура "... завжди існує у вигляді повного світу людини, людей, — писав В. І. Шин-карук. — По-друге, світ культури і світ людини, її світо­гляд — це в певному розумінні той самий світ. По-третє, творчий (діяльнісний в тому числі) потенціал людини зале­жить від її причетності до світу культури, від вкоріненості її буття у світі культури"4. Право є однією з фундаменталь­них складових культури. Справді, право виступає як "... ос­новна ідеологічна і практична ознака культурно-цивіліза-ційного процесу"5.

Див.: Алексєєв С. С. Теория права. — Харьков, 1994. — С. 125. Див.: Неновский Н. Право й ценности. — М., 1987. — С. 33—34.

Див.: Лисенков С. Л. Соціальна та особистісна цінність культурних прав і свобод громадян // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробіт­ників ОВС. - К., 1995. - С. 63.

Шипкарук В. І. Філософія і культура // Філос. і соціологічна думка. — 1995. - № 9-ю. ~ С. 224.

Ібрагімов М. М. Філософія права як самостійна наукова дисципліна // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 6.

Найвизначнішою цінністю, реалізувати яку покликане право і яка не може бути реалізована без права, є існуван­ня суспільства і життя кожної окремої людини. Вони пов'язані між собою. Повноцінне життя людини як духов­ної істоти поза суспільством неможливе. Саме соціальний світ — це безпосередній світ буття людини. Суспільство визначає життя, поведінку окремих осіб і колективів, спільнот, задає певний напрямок їх функціонування і роз­витку, вводить його у відповідні межі. На думку Б. О. Кіс-тяківського, якщо можна відцуратися від культурних благ, заперечувати науку, не визнавати мистецтва, не мати нія­ких релігійних переживань, то "... щодо суспільності люди­на поставлена в цілком особливе становище. Тут особисте заперечення, невизнання, самоізолювання незрідка нічого не важить. Суспільність нагло входить в життя кожного сама (індивіда — Авт.), попри його волю і бажання"1.

Для особистості цінністю є не лише вона сама, а й інша особистість. Як індивід, оскільки він виявляється у своїй людській якості, особистість постає поєднаною з іншими такими самими людськими індивідами та обирає певну по­зицію щодо їхніх претензій і цінностей.

У вітчизняній культурі після 1917 р. було видалено пов­ноправного і повноцінного "іншого" — відмінного від нас і визнаного у своїй відмінності. Марксистсько-ленінське вчення, передбачаючи швидкий кінець "передісторії", роз­глядало присутність "іншого" — соціальну різноманітність, неоднорідність, незбіг інтересів — як хибу світу, що зали­шилася від минулого і яку доведеться подолати в комуніс­тичній перспективі. Одновимірна "нова людина" не сприй­має іншої: у минулому вона шукає лише власних поперед­ників, а в теперішньому — подібні до себе "прогресивні сили". Іншими словами, скрізь вона приречена на уподіб­нення інших собі. Тих же, хто опирається такому упо­дібненню, вона зараховує до "класово чужих" і прагне їх знищити.

Повноцінна ж особистість визнає інших як важливу складову власного життя, як цінність. Відповідно для неї цінністю є і суспільство.

1 Кістятвспкий Б. О. Вибране. - К., 1996. - С. 97. 16

Для нормального існування суспільства потрібні ста­більність, упорядкованість, певна гармонія у стосунках між його членами. Це й є головною метою права.

Гармонізація соціального життя полягає в установленні рівноваги між домаганнями окремих членів суспільства, їх­ніх спробах реалізувати свої цінності. Важливе місце серед них посідає свобода. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, способів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки1. Право на свободу є невідчужуваним, невід'ємним правом людини. Його має, за Регелем, навіть раб: "У природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися"2.

Свобода притаманна тільки людині та є головною з тих власних підвалин суспільства, на яких воно здійснює свою самоорганізацію. У цілому людина не є вільною від умов. Але вона вільна зайняти щодо них певну позицію. Умови не детермінують її повністю. Можна сказати> що власне людське буття починається лише там, де закінчується будь-яка однозначна та остаточна визначеність, і проявляється (додаючись до природної заданості людини) особистісна настанова. Від неї (звісно, у певних межах) залежить, чи поступиться вона умовам. Свідомо чи несвідомо вона вирі­шує: протистояти чи здатися. Людина здатна піднестися над умовами і в такий спосіб увійти до людського виміру. її поведінка значною мірою визначається її саморозумін-ням. У тому, як людина поводиться, проявляється її осо­бистість. Особистісне буття людини й означає свободу — свободу стати особистістю. Це — свобода від своєї фак­тичності, свобода стати іншою. Особистісна настанова принципово вільна і в кінцевому підсумку є вибором.

Свобода — це усвідомлена необхідність. Щоправда, це положення можна розуміти по-різному. Частина філосо­фів уважають, що коли людина усвідомила необхідність того чи іншого кроку, вона є вільною в його здійсненні. Справді, за відсутності вибору людина може відчувати себе тим вільнішою, чим краще вона розуміє неминучість єдино

1ОЕ Т Отв( дає прагненню гственность. — М., 1986
Иь ЮР .ІБЛІОТЕКА ВДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

тарного режиму повністю підкорити особу зовнішній необ­хідності, намаганню переконати її, що при цьому вона, мовляв, усе ж таки залишається вільною. Через цю причи­ну, вочевидь, марксистсько-ленінська філософія й акцен­тувала увагу на такому трактуванні свободи. Одначе справжній сенс тези "свобода є усвідомленою необхідніс­тю" — інший. Він полягає в тому, що свобода необхідна людині, і людина мусить це усвідомити. Справжня свобода можлива лише за наявності вибору, її слід розглядати як усвідомлену можливість вибору.

Справжня свобода передбачає відповідальність1. Це — продуманість, виваженість, обгрунтованість рішень, ураху­вання всіх обставин і можливих наслідків; це також пока­рання за вчинок. Якщо дії людини не детерміновані обста­винами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Свобода пов'язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості, їй личить са­мій знати, що таке добро і зло, самій знати, де закінчується право і починається обов'язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо й умисно, виходячи з власних пере­конань і наперед брати на себе всю відповідальність за вчинене2.

Проблема зв'язку свободи з відповідальністю протягом довгого часу обминалась у філософській та юридичній лі­тературі колишніх соціалістичних країн3. А от В. Г. Табач-ковський запитував: "Розглядаючи свободу як основопо­ложну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину, що її реалізація часто просто "блокується" або набуває неадекватної форми вна­слідок того, що діапазонові свободи індивіда є домірним

Див.: Бандура О. О. Єдність цінності та істинності правової норми // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 73.

2 Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М., 1993. - С. 169.

З

Наприклад, Н. Неновський в уже згадуваній книзі "Право й ценности" (с. 177), перелічуючи високі ідеали, що пронизують суспільну правосвідомість, назвав свободу, рівність, справедливість, демократію, порядок, безпеку, мир, але залишив поза увагою відповідальність.

діапазон його відповідальності?"1. Можна припустити, що з прагненням уникнути тягаря цієї відповідальності пов'я­зане явище, що його Е. Фромм влучно назвав "втечею від свободи"2.

Бути вільним —* це лише негативний аспект цілісного феномена; його позитивний аспект — бути відповідальним. Свобода може виродитись у звичайну сваволю, якщо вона ізолюється від відповідальності. Бути відповідальним озна­чає діяти так, щоби втілити належне, необхідне для реалі­зації самого себе, для самоактуалізації, правильного вико­ристання власного потенціалу, для здійснення особистої свободи, а також спрямувати свою активність у належне русло. Прагнучи до свободи, людина намагається не прос­то ігнорувати зовнішні заборони, а й вирішувати власну долю та брати участь у вирішенні долі інших людей, сус­пільства в цілому, перетворювати суще з позицій належно­го, як вона його розуміє, та перебирати відповідальність.

Відповідальність уособлює входження суб'єкта до сис­теми певних соціальних зв'язків, яка вимагає активності, піклування про досягнення оптимальних результатів роз­початої справи. Відповідальність особи — єдність двох компонентів, а саме: відповідальності її перед самою собою та відповідальності перед суспільством. Остання є необхід­ністю виносити такі рішення, які зважали б на інтереси не лише якогось суб'єкта, а й інших людей, соціальних груп, суспільства. Можна, мабуть, сказати, що поняття від­повідальності характеризує позитивне соціальне ставлення особи до своїх вчинків. Воно містить розуміння значимості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх добре, звітувати перед суспільством за досягнуті результати, а також визнання обгрунтованості покарання в разі непра­вильної поведінки.

У прагненні до відповідальності знаходить свій вираз самоутвердження особистості. Особистість не перекладає відповідальність за свої вчинки на інших, а повністю бере її на себе. Цікавим є такий момент. Як свідчать спеціальні дослідження, у переважній більшості випадків злочинці,

Табачковский В. Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? — К., 1993. - С. 29. 2

Див.: Гордієнко О. А. "Відчужена людина" Еріха Фромма // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 95—96.

принаймні після закінчення судового процесу, заперечують проти того, щоб їх уважали просто жертвами обставин. Покарання злочинця, зауважив Гегель, слід розглядати як таке, що містить його власне право, і такий підхід грунту­ється на визнанні злочинця розумною людиною1. Можна сказати, що людина має право вважатися винною та бути покараною. Заперечувати її провину посиланнями на те, що в цьому випадку невдало склалися обставини, означає твердити, що її власна воля не відіграє принципової ролі в її вчинках, означає ставити під сумнів її людську гідність. Звісно, на її відповідальності лежить також спокута провини. У прагненні до відповідальності особистість про­являється, можливо, навіть сильніше, ніж у прагненні до свободи.

Прагнення особистості до свободи приводить до відпо­відальності. Наприклад, В. Гюго казав: "Усвідомлення пра­ва розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода ін­шого". Але справедливим є й протилежне. "Якщо... ми нав­чимося перебирати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, — зауважує сучасний тибетський мислитель Т.-Т. Рінпоче, — то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях". На тісний зв'язок-відповідальності зі свободою вказує американський психо­лог Ф. Перлз. Він зазначає, що людина бере на себе відпо­відальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, які вони є і яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого в людини раніше не було, а як свідомість того, що саме вона в біль­шості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі. Отже, відповідальність виступає формою прояву сво­боди2. В цілому для того, щоби бути самою собою, людині потрібні і свобода, і відповідальність.

Зараз, як ніколи, зрозуміло, що людина не може ухи­лятися від активного втручання в життя суспільства, бо це може призвести до його загибелі, вона не може мовчати, а мусить діяти. Раніше історія чинилася повільно, і людина мала можливість протягом якогось часу стояти осторонь,

Див.: Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 148. 2

Див.: Бандура О. О. Цінність як сутнісна характеристика права // Наук, вісник Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 2. — С. 11.

покладаючи надію на те, що Бог чи об'єктивні закони при­ведуть до щасливого кінця. Але нині ми знаходимось у прискореному часі й позбавлені можливості промовчати. Сучасна людина, повертаючи собі статус відповідального суб'єкта, який визначає перебіг речей, рятує не лише себе. Вона рятує також суспільство і, можна сказати,'навколиш-ній світ.

Свої домагання свободи особистість узгоджує з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Аналогічно слід подолати суперечності між домаганнями з боку окремих членів суспільства відповідальності. Щодо обох цих аспек­тів у суспільстві має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав та обов'язків. Ця ідея знаходить чимраз повніше втілення в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового й закономір­ного розширення рівності в суспільному житті. Рівність у визначенні свободи й відповідальності членів суспільства — також значна соціальна цінність. Вона є необхідною складо­вою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя, котра найбільш адекватно забезпечується правом.

Рівність є необхідною стороною, умовою справедливос­ті. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити під кутом зору належного. Вона "... фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, кла­сів, соціальних груп, грунтовно характеризує людську ді­яльність. Вона потребує відповідності між практичною ді­яльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх стано­вищем у суспільстві, між правами і обов'язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розгляда­ється в суспільстві як несправедливість. Соціальна спра­ведливість — це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можли­вість у рівній мірі користуватися соціальними та політич­ними правами... В понятті соціальної справедливості роз­криваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм"1.

Кравченко Л. В., Мороз Б. І. Гарант оновлення суспільства (становлення соці­альної справедливості). — К., 1989. — С. 7—8.

Ідея справедливості є глибоко історичною: "Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціаль­них ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене"1.

Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Хоча би якими ефективними та добре організованими вони були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони неспра­ведливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедли­вості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрату свободи для одних можна виправдати більшим благом для інших. Тому у справедливому суспільстві сво­боди рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може до­пускатися лише в разі необхідності уникнення ще більшої несправедливості. Справедливість також слід долучити до основних цінностей особистості.

Проблема соціальної справедливості нині є особливо актуальною, як завжди на крутих зламах історії, а надто — за умов, коли відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Стався розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей. А до цього нам, здається, ще далеко... "Тому й маємо ціннісний нігілізм. Звідси — криза моральності, правосвідомості, політична нестабіль­ність, знецінення людського життя, честі, гідності. Ми наб­лизилися до тієї небезпечної межі, за якою справедливий вибір для критичної маси населення може виявитися непо­сильним подвигом..."2. Мабуть, це можна сказати і про інші зазначені цінності.

Названі цінності — свобода, відповідальність, рівність, справедливість — відіграють у соціальному житті фунда­ментальну роль, їх гармонійна реалізація є засобом упо­рядкування життя суспільства як єдиного організму. Од­наче цей процес перебігає дуже складно й суперечливо. Значною мірою він залежить від ставлення до названих та інших цінностей у різних політично-правових системах.

Кравченко Л. В. Справедливість як вибір. — К., 1998. — С. 8. 2

Там само. — С. 5—6.

Відмінність між ними можна пов'язати зі ступенем значи­мості, що приписується людиною, яка живе в умовах пев­ної політично-правової системи, самій собі, іншим особам або суспільству в цілому. Ця підстава класифікації дуже зручна під кутом зору філософії права. Ми маємо на увазі поділ цінностей на індивідуалістсько-конкуренційні, гру­пово-кооперативні та егалітарно-колективістські, запропо­нований фахівцем із соціального менеджменту Б. Гаврили-шиним. Вони отримують у нього таку характеристику.

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами, що вирізняють його з-поміж інших людей. Сенс існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими членами суспільства. Системи цінностей різняться тим, якого значення вони на­дають людині як особистості або людині як членові грома­ди і, отже, характерові та ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, люди­на — це індивідуум із притаманними йому особливостями, своєкорисливістю, що є найсуттєвішим. У групово-коопе­ративних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В ега­літарно-колективістській системі Цінностей перевага нада­ється людині як членові громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Крайнощі індивідуалістсько-конкуренційних цінностей є неприйнятними у світі, де скорочуються простори і ви­черпуються ресурси, де існують складні взаємозалежності в суспільствах і між ними. Повністю колективістський спо­сіб існування недостатньо віддзеркалює істинну природу людини, притаманні їй інстинктивні схильності. (Справді, як зазначив І. В. Бичко, сам К. Маркс наприкінці свого життя дійшов висновку, що концепція комуністичного сус­пільства заходить у суперечність із реальною природою людини1).

Неминучими й вірогідними, писав далі Б. Гаврилишин, здаються поширення та утвердження групово-кооператив­них цінностей, що дозволяють людині пристосуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядку­вати себе певним спільним цілям і вищим пріоритетам,

Див.: Бичко І. В. Марксистська філософія: класика і модерн // Філософія. — 1993. - С. 193.

не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих зако­нодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократич­ного апарату.

Розглянуті системи цінностей безпосередньо пов'язані з відповідними політико-правовими підходами. Правління типу унітарної влади накидає народові волю верхівки і су­перечить прагненню людей бути суб'єктами, а не лише об'­єктами управління, соціального менеджменту. Цим пояс­нюється готовність багатьох людей в умовах тоталітарного режиму жертвувати привілеями, матеріальним добробутом і власним життям заради обстоювання своїх політичних прав. Правління типу противаги призводить до небажаних популяризації, конфліктів і чвар. Далеко не найкращим способом подолання суперечностей між різними інтереса­ми, поглядами і почуттями є простий вибір між "за" і "про­ти". Політичні Інституції покликані забезпечити способи узгодження різноманітних інтересів. Колегіальний тип правління передбачає застосування таких способів, причо­му не вдаючись до авторитарного накидання або надмірної "соціальної ентропії". Цей варіант політичного правління Б. Гаврилишин справедливо вважає найкращим із тих, що їх виробило людство дотепер1.

§ 5. Зв'язок права з державою та громадянським суспільством

Суспільство формує державу. Його саморегу­ляція здійснюється через діяльність держави, її органів. Роль найефективнішого засобу регламентації про­цесу самоорганізації суспільства і процесу відособлення особистості від суспільства право може відігравати тільки через те, що воно завдяки взаємодії з державою становить юридичне явище, тобто нормативне інституційне утворен­ня. Тут мова вже йде про позитивне право. "Те, що є право в собі, — писав Регель, — покладене в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою й відоме як те, що є і визнане правом, як закон; через це визначення право є взагалі позитивне право"2.

Див.: Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К., 1993. — С. 124 і далі. 2 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 89.

В історії філософсько-правової думки помітне місце посідає ідея про еквівалентність права й закону (це — го­ловна ідея юридичного позитивізму). Проте вже на рівні повсякденної свідомості зрозуміло, що одна річ — автори­тет законодавця, а зовсім інша — розумність, правильність, справедливість самого закону, яким регламентуються всі основні сторони життя людини, її права та обов'язки. Люд­ський спосіб буття криє в собі усвідомлення, розуміння цього буття, себе й усього навколишнього світу, себе у світі та світу в собі. Дослідження права під кутом зору його розумності, істинності, справжності, хоч і має певною мі­рою критичний потенціал щодо позитивного права, зумов­лене, однак, не просто прагненням чіплятися до властей та їхніх рішень, а фундаментальними властивостями і пробле­мами суспільного буття, потребами пізнання природи і сенсу права, його місця у спільному житті людей1.

Лише завдяки державі реалізуються такі властивості права, як загальність, здатність вносити одноманітність у суспільні відносини, досягати визначеності, точності в са­мому змісті цих відносин, бути стабілізуючим соціальним фактором 5 водночас гарантувати реалізацію закріплених у юридичних нормах програм поведінки.

Водночас право може виступати як організуючий фак­тор і щодо самої держави, дозволяє встановити тверді, постійні правові та організаційні основи її функціонуван­ня, визначити найраціональніші форми здійснення держав­ної влади, строго і точно регламентувати компетенцію дер­жавних органів, їхні відносини між собою і з громадянами. Це питання є складовою проблеми співвідношення влади й закону, яка знаходиться на межі філософії права та філо­софії політики.

Державі протистоїть громадянське суспільство як аль­тернатива, контрагент державного врядування з властиви­ми останньому формалізмом, ієрархією та централізова­ною директивністю. Громадянське суспільство формується в розвинених європейських країнах на етапі трансформації монархічних і авторитарних режимів правління класичного типу в новоєвропейські демократії, які, власне, є представ­ницькими органами громадянського суспільства, що піклу­ються про спільні інтереси та загальні справи підданих.

Див.. Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 7—8.

Сутність, головна ознака громадянського суспільства полягає у відмежованості, відокремленості від державної машини як апарату громадського адміністрування. Грома­дянське суспільство — це межа державної влади, обстави­на, яка стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авто­ритаризму. Вона є не структурною одиницею, а насамперед способом життя людей у стилі приватності, сферою люд­ської свободи, це — життєдіяльність особистостей поза офіційною регламентацією, властива кожній людині частка неказенного, цивільного в її житті.

Певна протилежність ознак і цінностей держави та гро­мадянського суспільства аж ніяк не означає їхньої антаго-ністичності. Навпаки, вона зумовлює їхню потребу одне в одному. Громадянське суспільство не може існувати поза державою, без громадянського суспільства не може існу­вати повноцінна правова держава, їх слід розглядати як органічні складові збалансованої соціальної цілісності, життя людини, як нерозривні сфери суспільного буття, що знаходяться в нерозривному зв'язку та опозиції, допов­нюючи і стримуючи одна одну.

Слід визнати, що в широкому історичному масштабі епоха формування справжнього громадянського суспіль­ства, яке виступає підоймою соціальної демократизації, у багатьох країнах світу ще не завершена. До їх кола входить і Україна.

У взаємодії з державою право є потужним регулятив­ним феноменом, який набув відносної самостійності, відір­вався від безпосередніх .причин, що його породили, існує вже як такий. Право виступає головним засобом самоор­ганізації суспільства, відособлення особистості від суспіль­ства, втілення в життя людських цінностей, гарантування прав і свобод особи. Щоправда, у зв'язку з цим слід заува­жити, що колишнє радянське право було спрямоване на гарантію не прав громадянина, а виконання ним його обов'язків1.

Див.: Чміль Б. Ф. Право, правова держава, громадянське суспільство як досяг­нення цивілізації // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співро­бітників ОВС. - С. 22.

щпа

§ 6. Визначення предмета правової філософії. Співвідношення філософії права з іншими філософськими та юридичними дисциплінами

)тож, існує велике коло проблем філософії, що ІІають значення для розуміння сенсу права в широкому контексті соціального життя, цілей, задля яких створено право, і способів їх досягнення. Регель казав: "У праві людина повинна знайти свій розум, повинна, отже, розглядати розумність права"1. Мета розуму — істина, і необхідно встановити істину про право. При цьому має важливе значення те, що характеристика права, яка буду­ється на базі філософських положень як вихідної основи, не полишала грунту правової культури, законодавства, суспільно-політичної та правової практики його засто­сування.

Існує також низка правових проблем, для вирішення яких потрібно застосувати методи філософії. Всі вказані проблеми і складають предмет філософії права. Основною з них є проблема співвідношення права як основного засо­бу саморегуляції суспільства з законом. За традицією до предмета філософії права включають і філософські проб­леми держави.

Слід звернути увагу й на те, що деякі проблеми права мають істотне значення стосовно до розвитку філософії та формування світогляду. Адже право у своєрідній формі виражає природу людини як духовної істоти, правові вчин­ки та інститути у певному розумінні можна розглядати як об'єктивацію духовного космосу людини, і глибоке дослі­дження права має розширити уявлення людини про саму себе.

Важливу роль тут відіграє правосвідомість, тобто ві­дображення в суспільній, груповій та індивідуальній свідо­мості правозначимих явищ, чинного права, а також оцінка у правових поняттях і категоріях існуючих суспільних від­носин, яка грунтується на розумінні правової реальності. Уявлення про належний правопорядок повинні відповідати природі людини. Тоді вони будуть значною світоглядною цінністю. Слід згадати про поняття юридичного світогляду,

ГегельГ-В-Ф Философия права С 57

що виникло на етапі утвердження капіталістичних відно­син, розвиток яких супроводжувався зростанням ролі пра­ва, законності, правопорядку в житті суспільства. Закріп­люючи свою економічну та політичну владу, буржуазія не лише виробила розгорнуту систему поглядів на роль і зміст права, а й надала усьому своєму світобудові пере­важно правового характеру. Юридичний світогляд відігра­вав важливу роль в усіх демократичних державах. Зараз він набуває особливої актуальності. Ці проблеми також входять до предмета філософії права.

Підбиваючи підсумки, можна дати таке визначення: предметом філософії права є право як основний засіб са­морегуляції суспільства; філософія права усвідомлює його в широкому контексті культури.

Правова філософія — особлива філософська дисциплі­на, що посідає місце у філософії поряд із такими дисцип­лінами, як філософія природи, філософія науки, філософія релігії, філософія моралі тощо. Пізнавальний інтерес і дос­лідницька увага в ній зосереджені в основному на філо­софському аспекті, на демонстрації пізнавальних можли­востей та евристичного потенціалу певної філософської концепції в особливій галузі права. Істотного значення при цьому надається змістовній конкретизації відповідної кон­цепції стосовно особливостей цього об'єкта (тобто права), його осмисленню, поясненню та освоєнню в понятійному апараті цієї концепції, в руслі її методології та аксіології1.

У колі юридичних наук безпосередньо з філософією права межують теорія права і держави та соціологія права. Теорія права і держави вивчає закономірності виникнення та розвитку права і держави, сутність, типи, форми, струк­туру й механізми функціонування права і держави, право­ву систему, основні державно-правові поняття, загальні для всієї юридичної науки. Теорія права і держави вивчає ці об'єкти як реальні соціальні інститути. Водночас філо­софія права досліджує прояви у праві лише окремих, хоч і фундаментальних, аспектів буття. Варто підкреслити, що теорія права і держави виступає як індуктивне знання, що виходить із досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується як дедуктивне знання про

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 15. 28

право, що виводиться з загальніших знань про людину і світ.

Відрізняється філософія права і від соціології права. На думку деяких учених, оскільки право — соціальне явище, то філософія права є водночас і соціальною філософією, тобто соціологією права. Але ототожнення соціології та соціальної філософії — некоректне і застаріле. Позитивна соціологія вивчає позитивні закони незалежної (відчуже­ної) від людини соціальної (культурно-історичної) реаль­ності, а соціальна філософія вивчає становлення такої ре­альності з вільної людської активності. На відміну від ви­вчення права у філософському аспекті, соціологія права розглядає функціонування права в суспільстві в аспекті соціальному. Питання про соціальну зумовленість права, про соціальні функції права, про умови його суспільної дії є предметом соціології права. Можна сказати, що це — вивчення дії права на поведінку людей як опосередкованої дії на інтереси й потреби мас, яка поєднується з цілями правового регулювання1.

Слід торкнутися також співвідношення філософії права з правовою ідеологією. Філософія не повинна залежати від політики, практичних цілей, а ідеологія, використовуючи філософські та інші знання, в тому числі й політичні, пов'я­зує свій зміст із певною групою заданих інтересів та ідей, що починають жити за своєю логікою. Тому в ідеології завжди наявні елементи абсолютизації, звеличування пев­них ідей, їхня орієнтація на обслуговування відповідних практичних, політичних цілей.

Водночас не можна забувати, що ідеологія посідає важ­ливе місце в духовному житті суспільства, в її відносинах Із практикою, з політикою. Поза певним ідеологічним під­ходом світоглядні концепції не можуть отримати достат­нього суспільного визнання, а тим паче — належної прак­тичної реалізації. Ч'ерез це в практичному житті філософія та ідеологія знаходяться в тісному взаємозв'язку.

Відмінність і рівночасно-взаємний зв'язок філософ­ських та ідеологічних засад, притаманні кожній гуманітар­ній науці, у сфері права мають істотні особливості.

Право не можна відірвати від практичного життя лю­дей, самих підвалин економічного, політичного, духовного

1 Див.: Тгіхонравов Ю. В. Основи философии права. — С. 44—46.

панування в суспільстві, від політичної, державної влади. Тому проникнення ідеологічних засад у філософські (а та­кож у соціологічні, загальнотеоретичні) розробки право­вих проблем можна виявити на всіх етапах розвитку пра­вознавства, філософських досліджень, здійснюваних у йо­го межах і на його основі.

Можна, певне, без перебільшення констатувати, що правознавство в його теоретичних підрозділах — загальній теорії права і держави, соціології права, а також у філо­софських розробках — виявилось однією з найсильніше ідеологізованих галузей знання. Найближчим до ідеології є ті варіанти філософії права, які замикаються розробка­ми, що не виходять за межі певної філософської системи (наприклад, гегелівської, марксистської)1.

Для того щоб філософсько-правова теорія відповідала загальнолюдським цінностям, а не інтересам окремої спільноти, класу, вона повинна спиратися на найвищі до­сягнення філософської думки, наукового пізнання взагалі.

Розмаїття проблем, що їх вивчає філософія права, тобто які складають її предмет, можна переділити на кіль­ка груп: методологічні, онтологічні, антропологічні, епісте-мологічні (гносеологічні), праксеологічні. В осібну групу виокремлено проблеми історичного розвитку філософії права.

У наступних розділах і розглядаються ці проблеми.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

методологічної культури а отже і ефективності профе сійної діяльності.. філософія права це моральний осередок законодав ства Історія свідчить про те що розвиток проблеми пра вової..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: І ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА
Навчальний посібник За загальною редакцією М.В. КОСТИЦЬКОГО, доктора юридичних наук, професора; Б.Ф. ЧМІЛЯ, кандидата філософських наук, доцента

Контрольні запитання
ф Що таке світогляд? ф Які основні риси філософії? ф Які основні риси права? ф Які основні загальнолюдські цінності? ф Які проблем

Контрольні запитання
В чому полягають особливості предмета, методології та основних проблем філософії права? Розкрийте науковий та методологічний характер фі­лософії права. Чому виникає необхідність

Контрольні запитання
• Які вихідні положення філософсько-правових теорій позитивізму? • Які сутнісні особливості яіберально-індивідуаяісти-чного розуміння права і свобод особи? 4 На о

Контрольні запитання
• Що таке правова антропологія? 4 У чому полягає відмінність між соціологічним та ан­тропологічним підходами до особистості та її цін­ностей? • У чому полягає осо

Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 417. »0* 291
Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував мето­дику побудови софізмів, із допомогою яких можна пере­могти опонента в дискусії, а

Контрольні запитання
ф Що таке правова епістемологія? ф Які пізнавальні процеси мають місце у праві? ф Які Ви можете назвати основні етапи правового піз­нання? ф Які В

Розділ V
Особистість і право (правова антропологія). Гуманістична природа права § 1. Правова антропологія як галузь філософії права. Соціологічний та антропологічний підходи до особ

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА
Навчальний посібник Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури Відповідальна за випуск ТА. Яскажук Редактор Г.В. Латник

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги