рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Контрольні запитання

Контрольні запитання - раздел Философия, Філософія права • Які Вихідні Положення Філософсько-Правових Теорій Позитивізму? ...

Які вихідні положення філософсько-правових теорій позитивізму?

Які сутнісні особливості яіберально-індивідуаяісти-чного розуміння права і свобод особи?

4 На основі яких висновків представники юридичного позитивізму стверджують, що завданням юриспруден­ції є дослідження нормативного порядку людських відносин?

4 Чим обумовлюється свобода волі людини, а звідси й права в теорії соціологічної юриспруденції Р. Ієрінга?

4 Які емоції людини представники психологічної теорії права вважають найбільш важливими?

4 В чому вбачали сутність права представники феноме­нологічного напрямку у філософії права?

Чим визначаються принципи універсального права неокантіанської філософії права?

ф За якими системоутворюючими ознаками можна охарак­теризувати різні сучасні концепції філософії права?

Ф Що зближує соціологічну і психологічну теорії філосо­фії права?

Ф У чому полягає сутність теорії природного права? У яких концепціях вона набула подальшого розвитку?

ф Які напрями філософсько-правових досліджень харак­терні для сучасної німецької філософії права?

ф Чим, на Вашу думку, пояснюється феномен відроджен­ня ідей природного права в сучасній філософсько-пра­вовій думці?

ф Чи залишаються актуальними соціально-правові погляди Платана для сучасних філософсько-правових дискусій?

ф В чому сутність концепції "природи речей"?

ф Чим пояснюється пояіцентризм філософсько-правових учень сучасної Німеччини?

ф Що таке права людини?

ф Розкрийте сутність прав людини в громадянському суспільстві.

ф В яких міжнародних документах закріплені права лю­дини?

ф Хто є родоначальником української філософії права?

ф Як перегукуються ідея "сродної праці" та право у фі­лософській концепції Г. Сковороди?

ф Як в подальшому розробляється проблема прав людини у творчості М. Драгоманова?

ф Як можна охарактеризувати сучасний стан філософ­сько-правових досліджень в Україні?

ф Назвіть представників сучасної української філософії права.

Розділ IV

Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу

§ 1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури

Проблема цивілізації, її сутності, рушійних сил, перспектив розвитку, критеріїв прогресу набу­ває особливого значення в переломні історичні періоди, коли формується її новий історичний тип.

Поняття цивілізації має глибокий філософсько-істо­ричний зміст і може бути осягнуте й пояснене лише в сис­темі понять, які відображають історичний процес, функці­онування усталених соціальних структур, наступність істо­ричного розвитку та якісну визначеність його історичних стадій.

Поняття "цивілізація" почало вживатися в середині XVIII ст. Воно походить від лат. сіуіііз — громадянський. У контексті з такими поняттями, як суспільне благо, сус­пільний договір, освіта, культура воно набуло нового зміс­ту, що характеризує суспільний стан, протилежний при­родному світові, та являє собою основу суспільного про­гресу. Керуючись розумом, індивіди за допомогою суспіль­ного договору вступають у громадянський стан для забезпечення та захисту' своїх інтересів, до яких просвіти­телі відносять: життя, безпеку, свободу, власність. Але сус­пільний стан вимагає відчуження природних суверенних прав індивідів на користь суспільного цілого — громадян­ського суспільства.

Об'єднання в громадянське суспільство, тобто цивіліза­цію, дає роду людському недосяжні переваги, порівняно з іншими живими істотами, — індустрію, освіту, культуру, здатність забезпечити процвітання, щастя і прогрес. Якщо

и;им І

ж досі людство неудосягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці — зажерливі та жорстокі.

У науці поняття "цивілізація" тлумачиться багатознач­но. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення циві­лізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивіліза­цію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх.

Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привлас-нювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності — як ма­теріальної, так і духовної.

Культура — це якісна характеристика суспільного жит­тя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура — це міра розвитку особи, цивілізація — міра розвитку суспільства. Ці дві міри існу­ють тільки в діалектичній єдності.

Проблема співвідношення суспільства та особи, цивілі­зації та культури в давніх-давен привертала увагу мисли­телів. Іще Арістотель писав, що людина поза суспіль­ством — або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соці­альному контексті.

З перших кроків розроблення концепції цивілізації по­значилися два протилежні підходи. Один із них починаєть­ся з творів Фергюсона й Мірабо, Вольтера і Гердера. Ци­вілізація для цих мислителів — породження розуму, запо­рука справедливості та благодаті.

Шотландський історик і філософ А. Фергюсон (1723— 1816) вперше використав поняття "цивілізація" для позна­чення певної стадії всесвітньо-історичного процесу.

Фергюсон дійшов висновку, що від середини XVIII ст., всупереч логіці розуму, громадянський союз в особі держави закріпив економічну нерівність і політичне насильство.

Народи Європи, які першими досягли цивілізації, впали у варварство набагато гірше від того, яке вони називають цим іменем. Цивілізація з умов благодаті перетворилася на

лихо народів, на кайдани тиранії та рабства. Цивілізація нищить культуру, яка є "квітами мистецтва та наук", зму­шує людей любити своє рабство.

Руссо протиставляв поняття "цивілізація" та "культу­ра". На його думку, дух, як і тіло, має свої потреби.

Потреби тіла, що складають підвалини суспільства, за­безпечуються з допомогою законодавства, устрою держа­ви, системи безпеки.

Потреби духу в самовдосконаленні покликана задо­вольнити культура з допомогою мистецтва та наук.

У філософії Гегеля поняттю "цивілізація" не приділено особливої уваги. Важливим моментом гегелівської філосо­фії історії була ідея об'єктивної закономірності історично­го процесу. Цю ідею сформулювали задовго до Гегеля. її розвивали італійський філософ-гуманіст Дж. Віко, фран­цузькі просвітителі Ш. Монтеск'є та М.-Ж.-А. Кондорсе. Одначе в їхніх працях об'єктивність історичної закономір­ності вводилася за аналогією з законами природи як її вищий прояв або таємний задум. На відміну від них Гегель підкреслював специфіку історичної закономірності. Якщо природі притаманне вічне циклічне повторення форм, то розвиток людської історії можна розглядати тільки в зв'язку з виникненням нового, досконалішого. Водночас у філософії історії Гегеля явно простежується ідея наперед визначеності, закінченості історичного процесу.

Раціоналістичну концепцію цивілізації як прогресу гро­мадянського суспільства розвивали французькі історики XIX ст. О. Тьєрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє. Для істориків періоду Реставрації цивілізація — незаперечний факт, доступний для спостереження та описання.

Цивілізацію як вершину і підсумок історичного розвит­ку вони аналізували у зв'язку з інститутами громадянсько­го суспільства: державою, законодавством, податковою системою, комерцією, класовими і становими відносинами. Удосконалення суспільних інститутів — магістральна лінія суспільного прогресу, хоч історики розуміли, що грома­дянське суспільство не є його основою. Вони розглядали трирівневу структуру суспільного життя: громадянське суспільство; відносини як внутрішні пружини, які підштов­хують розвиток громадянського суспільства; культуру як рух та боротьбу ідей.

Якщо для французьких істориків сучасна їм цивілізацій була об'єктом апологетики, то соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен піддали її нищівній критиці.

Цивілізація, за Фур'є, являє собою завершальну стадію розвитку людства на шляху до соціальності.

Асоціація — це вільний союз індивідів на основі спіль­ного колективного виробництва, розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя.

Фур'є протиставляв асоціацію, як соціальну структуру майбутнього гармонійного суспільства, цивілізації, засно­ваній на примусі й насильстві. Всесвітня асоціація — ось наше майбутнє, вважав Сен-Сімон. Кожному за його здіб­ностями і справами — таким має бути нове право, яке заступить право завоювання. Людина не буде експлуатува­ти людину, але людина, яка вступила в товариство з іншою людиною, експлуатуватиме світ.

Вільна асоціація індивідів не приходить сама по собі, а вимагає справжнього мистецтва суспільного будівництва. Вільна колективна діяльність передбачає наукову організа­цію та дисципліну на основі планового начала і постійного суспільного контролю.

Новий суспільний лад матиме досить складну багато­рівневу, багатофункціональну організацію. На відміну від просвітителів, вони розглядали рівність людей не як вихід­ний (початковий) етап їхнього природного стану, а як мету і результат суспільного розвитку. Люди є різними за сво­їми пристрастями, здібностями, потребами. При цьому утопісти вважали, що їхні сучасники напевно не відмов­ляться від приватної власності. Одначе внаслідок розумної та справедливої організації суспільства ця пристрасть, по­ставлена під суспільний контроль, може бути спрямована на суспільне благо. А ще вони сподівалися, що завдяки досягнутому достаткові, суспільному вихованню дітей та колективістським відносинам усередині асоціації відбу­деться зміна звичок індивідів, відкриття і розвиток їхніх талантів.

Принцип асоціації поширювався не тільки на об'єднай-1 ня індивідів, а й на об'єднання первинних соціальних спіль­ностей у світовому масштабі. Ця єдність має знайти свій вираз у єдності основ господарського ладу та прямого по­даткового обкладання, в організації промислових армій та їхньої взаємодопомоги під час вирішення глобальних проб-

лем, запровадження спільних грошей, спільної мови, шрифту і т. ін.

У другій половині XIX ст. ідея розвитку цивілізації як прогресивного в цілому процесу поступилася місцем ідеї еволюції, навіть відмові від характеристики будь-якої спрямованості історичного процесу. Започаткував нову орієнтацію англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. Він рішуче виступив проти колективізму, вважаючи його абсурдним і шкідливим для індивідів суспільства.

Відштовхуючись від біологічних моделей позитивного знання, зокрема від теорії походження Ч. Дарвіна, Спенсер стверджував, що суспільний розвиток також здійснюється відповідно до загальних законів еволюції, маючи на увазі не вдосконалення різних аспектів життя, а лише рух сус­пільства та його структур від одноманітності до багатома­нітності. Ці закони можуть бути і часто бувають зупинені або розладнані, але не можуть бути поліпшені штучно, по-заяк цей процес стихійний.

Вирізнялися оригінальністю погляди на цивілізацію американського дослідника Л. Моргана. Поширивши ідею розвитку на первісне суспільство, він показав передумови виникнення цивілізації. З-поміж факторів, які забезпечу­ють повторюваність і закономірність розвитку територі-ально переділених первісних суспільств, він вирізнив чоти­ри визначальні: винаходи й відкриття; розвиток ідеї управ­ління; еволюцію сім'ї та шлюбу; зміну форм власності. На цій основі виникла цивілізація як природничо-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов'язана генетичне, але від якого принципово відрізняєть­ся рівнем розвитку і соціальною структурою.

Досвід людства, писав Морган, створив два плани сус­пільного ладу. Перший являє собою суспільну організацію, засновану на родах і племенах; другий, пізніший, — орга­нізацію політичну, засновану на спільності території. Мор­ган уважав, що час від приходу цивілізації — це мізерна частка часу, прожита людством.

Об'єктивістський позитивізм у тлумаченні цивілізації поступився романтичній критиці цивілізації. У романтиків цивілізація остаточно відривається від культури і протис­тавляється як щось зовнішнє, бездуховне, мертве.

Апостолом цього напряму став Ф. Ніцше. Будучи непослідовним у своїх поглядах, Ніцше то подейкував про загибель культури, то в дусі соціал-дарвінізму підносив до рівня культу силу, яка підкоряє, змушує служити собі культуру.

Досить цікаву концепцію цивілізації запропонував А. Тойнбі. Він спробував віднайти сенс усієї попередньої історії. В пошуках цього сенсу Тойнбі звернувся до теоло­гічної ідеї двосвітності людського існування. За авансце­ною драми людства приховано діють задум і воля божест­венного режисера, який залишив виконавцям можливість розгадати його задум і в цих межах проявити самодіяль­ність, адже кожна людина, крім своєї належності до "граду земного", тобто до історії, належить і "граду небесному", тобто вселенському братству. Ця задача вирішується, на думку Тойнбі, за допомогою механізму "виклик — відпо­відь". Першими самостійними відповідями людства на бо­жественний виклик стали вихід людства з природного ста­ну і зародження цивілізації. Проте не кожне примітивне суспільство було здатне відповісти на божественний ви­клик і далеко не кожна відповідь була продуктивною. То­му, поряд із великими цивілізаціями, в історії були й недо­розвинені, або закостенілі. Відмінність великих цивілізацій від нереалізованих полягає в тому, що їхня відповідь була не просто задовільною, а породжувала новий виклик. Це, за Тойнбі, забезпечує в цілому прогресивне розгортання історичного процесу, що, своєю чергою, було закладене божественним провидінням.

Одначе, якщо в попередні епохи розвиток цивілізації мав локальний характер і загибель окремих цивілізацій у разі їх недієздатності (неспроможності) дати правильну відповідь нічого не міняла в загальній долі світової цивілі­зації, оскільки десь поряд вдала відповідь іншої, спромож­ної на це, цивілізації відновлювала розірвану єдність, то в сучасну епоху, відзначав Тойнбі, напруження сягнуло апо­гею. Сенс і доля історії залежать від альтернативного ви­рішення, кинутого їй виклику: або переможе Зло, і тоді ядерним апокаліпсисом завершиться історія людства, або переможе Добро, і людство вступить у фазу позачасового існування, що його Тойнбі ототожнював із Вселенською Церквою. Отож, поставивши справді актуальну проблему,

повз яку зараз не може пройти жоден чесний вчений, Тойнбі перевів її вирішення у трансцендентальну сферу.

Орієнтація на глобальні проблеми сучасної цивілізації знайшла найбільш яскравий вираз у науковій та популяри­заторській роботі Римського клубу, учасники якого дійшли висновку, що глобальна криза, в якій опинилася сучасна світова цивілізація, має яскраво виражені причини і може бути подолана соціальною реконструкцією та культур­ною переорієнтацією на основі своєрідного суспільного договору.

Виходячи з генезису поняття "цивілізація", її можна визначити як власне соціальну організацію суспільного життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів або елементарних соціальних утворень із метою відтворен­ня суспільного багатства, яке забезпечує її існування та розвиток.

Аналіз літератури з проблеми цивілізації показує, що поняття "цивілізація" вживається в широкому та вузькому значеннях.

Цивілізація в широкому значенні — це історичний етап у розвитку людства, що розпочався після епохи варвар­ства. Він характеризується переходом людства від збираль­ної технології — присвоєння готових продуктів природи до продукуючої суспільної технології. Зокрема, Ф. Енгельс звернув увагу на те, що цивілізація є тим етапом суспіль­ного розвитку, на якому поділ праці та пов'язаний з ним обмін між окремими індивідами приводить до розквіту то­варного виробника, результатом якого є переворот у по­передньому суспільстві1. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивіліза­ції. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій у вузькому значенні цього термі­на для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи тієї країни, групи країн, окремого народу на конкретно-іс­торичному етапі розвитку.

1 Див.: Маркс К, Знгельс Ф. Сочинения. - Т. 21. - С. 173.

Тобто цивілізація, як стан розвитку людства, виникає на певному рівні розвитку людської культури1. Оскільки культура — явище конкретно-історичне, то такий самий характер мають ці цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміна "цивілізація" у вузько­му значенні можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідро-географічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість об'єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу або сьогодення, чи будь-яку іншу; він дає розуміння матеріальних і духовних передумов усього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Себто такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як у горизонтальному плані в якийсь історич­ний момент часу (просторове багатоманіття), так і у вер­тикальному плані — адже народи в своєму розвитку пере­ходять від одного рівня цивілізації й цивілізованості до іншого.

Досліджуючи проблеми цивілізації, необхідно звернути увагу на внутрішнє і зовнішнє історичне середовище. Пер­ше являє собою інтегральну якісну визначеність усіх внут­рішніх факторів (економіка, політика, духовність) та особ­ливості їхньої взаємодії.

Зовнішнє середовище — це сукупність соціальних і при­родних факторів, які діють ззовні на внутрішні процеси і надають цивілізації конкретно-історичну специфіку. Зов­нішні фактори впливають на напрямок розвитку цивіліза­ції, тривалість її існування, особливості культури.

Зовнішнє історичне середовище включає взаємовідно­сини між цивілізаціями, взаємовплив народів, що стоять на різних етапах розвитку. Досліджуючи ці взаємовідносини, К. Маркс дійшов висновку, що високорозвинена цивіліза­ція асимілює менш розвинену незалежно від часу їх виник­нення і тривалості існування2.

1 „ ...

Культуру ми розглядаємо як сукупність матеріальних І духовних цінностей, як штучний світ (не природний, хоча і природні явища суспільство наділяє соці­альними функціями), створений людством, який забезпечує спадкоємність поко­лінь, є різноманітними формами діяльності людей та сприяє становленню людськості в людині та суспільстві в цілому.

2 Див.: Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. - Т. 9. - С. 223. 216

Зокрема, він звернув увагу на те, що завойовники — араби, монголи, попри їхні воєнні перемоги, були асимі­льовані більш розвиненими цивілізаціями — індійською та російською.

Цивілізація під впливом суперечностей, що в ній вини­кають, має висхідну та низхідну лінію історичного розвит­ку. Ці тенденції притаманні цивілізації в широкому та вузь­кому значеннях цього терміна.

Стан цивілізації, її існування багато в чому залежать від таких факторів, як зростання населення та рівень роз­витку продуктивних сил, необхідних для забезпечення життєвих потреб населення. Якщо, скажімо, в античних цивілізаціях через недостатній розвиток продуктивних сил надлишок населення в містах-державах (полісах) міг ста­новити загрозу їх існуванню, то в цивілізаціях нового часу такою загрозою стає надлишок продуктивного населення, яке не може використати свої можливості для зростання виробництва. Найбільш стійкими є ті цивілізації, в яких підтримується рівновага між ростом народонаселення і рівнем розвитку продуктивних сил.

Історичний процес демонструє, що .розвиток цивіліза­цій від окремих локальних цивілізацій спрямований до утворення всесвітньої цивілізації. Цей процес реалізуєть­ся через виникнення і вирішення глобальних проблем сучасності.

На відміну від держави цивілізація не має чітко окрес­лених кордонів. Сфера її впливу, сконцентрованого в цент­рі (ядро цивілізації), розсіюється з віддаленням ядра і межує зі сферою впливу іншої цивілізації, вступаючи з нею в дифузну взаємодію чи конфронтацію.

Цивілізація характеризує єдність історичного процесу. Насамперед із часу виникнення цивілізації починається власне історичний розвиток суспільства, позаяк вона здій­снюється в процесі свідомої діяльності людей. Зрештою, люди починають усвідомлювати свою історію зі становлен­ням цивілізації. Не випадково розвиток цивілізації пов'я­заний з виникненням фонетичного алфавіту, тобто загаль­ної форми письма, яке з'явилось і набуло розвитку через необхідність організації, обліку, фіксації результатів і пер­спектив людських дій.

Цивілізація характеризує загальний для всіх народів шлях соціального прогресу. Поняття "цивілізація" завжди

наповнене конкретно-історичним змістом і відображає розвиток суспільства від перших осередків цивілізації в океані дикості й варварства, через регіональні цивілізації, кожна з яких являла цілісний світ (європейський, араб­ський, індійський), до світової цивілізації.

Одначе розвиток світової цивілізації відбувається нерівномірно й суперечливо, бо в світі одночасно існують суспільства, що знаходяться на різних стадіях розвитку цивілізації. Проте суспільний прогрес не зупиняється, тому що суспільства, які досягай вищого рівня розвитку, впли­вають на менш розвинені, прискорюючи темпи їхнього розвитку.

§ 2. Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства

Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності суб'єкта як пер­шооснови права. Автономія суб'єкта існує за таких соці­альних умов, коли людина може бути господарем сама со­бі, завдяки добровільно вибраним принципам. У реальному житті автономія особи виявляє себе як ініціативність, від­повідальність, підприємливість, здатність до самоконтролю і т. ін. То як можуть впливати на формування автономного суб'єкта, наділеного цими особистісними якостями, особ­ливого типу норми — правові?

Зрозуміла річ, що навіть за несприятливих соціально-політичних умов (деспотичного насильства) у людини за­лишається певна можливість автономії. Але коли ця авто­номія вимагає величезних зусиль, навіть героїзму окремих сильних особистостей, то більшість людей у такому сус­пільстві — зацькована, душевно надламана.

Законодавче визнання за кожною людиною її мораль­ної та інтелектуальної незалежності, здатності самостійно вирішувати є і передумовою, і результатом функціонуван­ня права, правові норми за своєю сутністю антиавторитар-ні. Вони забороняють поводитися з людьми як із "гвинти­ками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування.

Правова норма забороняє посягання на свободу особи не тільки з корисливою метою, а й з "благими намірами" "інтересів народу", "суспільно-історичної потреби" та ін­шими лицемірно-демагогічними гаслами.

Право дуже тісно пов'язане з мораллю, тому серед пра­вових норм не повинно бути таких, які підштовхували б особистість до антиморальних дій. Протидіючи найбільш забезпеченим формам зла, право стоїть на сторожі добро­вільно вибраного добра, проти спроб насильницького "ощасливлювання" і "вдосконалення" людей. Право — принципова антитеза патерналізму.

У громадській думці ще й досі існує традиційне (побу­тове, донаукове) та юридичне (наукове) розуміння права. Перше асоціюється з кримінальною відповідальністю, дру­ге — радше з Декларацією прав людини і громадянина.

Традиційне розуміння права склалося в докапіталістич­них суспільствах, а теоретичний вираз його — в епоху формування держав (станово-централізованих абсолют­них монархій у європейській історії).

У політичних трактатах XVII — першої половини XVIII ст. право визначалося як сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових пра­вил. Ніякої різниці між правом і законом не було, а сам закон ототожнювався з указом государя (монарха).

Якщо зважити на те, що то був період феодальних між­усобиць, міжрелігійних протиріч XVI і коаліційних війн XVII ст., стане цілком зрозумілим, чому це указне (ета-тистське) розуміння права користувалося певною довірою. Адже населення було зацікавлене в мирі та порядку, в припиненні місцевого самочинства, бунтів, грабежів та ін­ших форм насильства. Апологети необмеженої монархії (Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж. Боссюе) вважали, що кожна ро­зумна людина просто передає свої права і свободи необ­меженому монархові, щоб отримати натомість елементар­ний захист життя та благополуччя.

Повне втілення права (на традиційному, побутовому рівні його розуміння) вбачалось у зведенні (кодексі) про покарання, причому що це покарання суворіше, то воно справедливіше. Традиційний рівень розуміння права ще не ставив під сумнів той факт, що в цьому зведенні (кодек­сі) поряд із кримінальними статтями, в повному розумінні слова, були статті, спрямовані проти "непристойності",

"псевдовіри", "неповаги", "нешанобливості", "зажерливос­ті", "пияцтва", "недбайливості", "нерозсудливості" і тому под. Кодекс права був одночасно і керівництвом для мо­ральної поліції.

Такий кодекс права регламентував вчинки підданих і давав можливість установлювати попередню цензуру над їхньою поведінкою.

Уважалося, що державні постанови й розпорядження цілковито охоплювали громадянське життя, тому будь-яку нову ініціативу, приватну чи корпоративну свободу нале­жало спеціально санкціонувати як привілей. Таке етатист-ське обмеження свавілля називалося правом узагалі, а га­рантовані свободи — "особливими правами" або "пожалу-ваними вільностями" (дворянськими, купецькими, муніци­пальними і т. д.). У практиці управління й нагляду панував принцип: "Усе, що не дозволено, заборонено". Це вело до заборонного розуміння правової норми, інквізиційного тлумачення завдань правосуддя.

У другій половині XVIII ст. стався своєрідний "копер-никівський переворот" у розумінні сутності права. Проло­гом до нього була боротьба за віротерпимість (за державні гарантії релігійної свободи совісті), яка розпочалася ще в епоху Реформації. А теоретичні, узагальнені, чітко вира­жені нові правові уявлення сформувались у період Про­світництва.

З допомогою наочних прикладів і переконливих інте­лектуальних експериментів просвітителі показали, що в державі, де право є лише піднесеною до рівня закону во­лею правителя, життя, власність і свобода підданих гаран­тується не краще, ніж в умовах повного беззаконня.

За таких умов кількість злочинів, що їх одні індивіди вчиняли проти інших, значно поступалася кількості тих, що їх організовувала сама абсолютистська влада. При цьому головним провідником такої кримінальної практики була судово-каральна система необмеженої монархії, себто той інститут, який мав би попереджувати злочини! Згідно з державним замовленням, на засуджених злочинців (колод­ників, галерних гребців тощо) фабрикувалися звинувачу­вальні вироки. Тільки повна залежність судівського клану від монарха, нероздільність судової та урядової влади по­роджувала судові процеси, які, за спостереженнями Воль-

тера, були вбивством, здійснюваним привілейованими вбивцями — імператорськими суддями.

Така держава в особі монарха, користуючись послуга­ми величезної кількості нишпорок і вивідувачів, породжу­вала страх, корупцію, пронирлччість, підкуп.

Необмежені кримінальні репресії абсолютистської дер­жави, її судочинної системи не стільки придушували зло­чинну волю, скільки пригнічували волю більшості населен­ня. У постійному страху перед судовими розправами люди уникали відкритого волевиявлення, проявлення ініціативи та ризику, ставали потайливими, анемічними. "Вищою муд­рістю" підданого вважалася така поведінка, за якої дер­жавні посадові особи не помічали його і не знали про його існування.

Стан загальної зацькованості є сприятливим середови­щем для формування найбільш небезпечного — обережно­го, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан бло­кує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккаріа: "У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для вели­ких злочинів, так і для великих подвигів"1.

Критичний аналіз просвітителями кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистського насильства, дав можливість подолати традиційне, ета-тичне розуміння права і розвинути нове, юридичне його тлумачення.

Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі "моральних" мотивів обов'язково приводять до то­го, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної, корисливої тероризації насе­лення, яка розбещує суспільство згори донизу. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з до­помогою розумного обмеження карального насильства.

Передовсім, необхідно чітко розмежувати злочин і про­вину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й до­ведена злочинна дія, а не "небезпечний напрям мислення", який начебто робить імовірність злочину надзвичайно ви­сокою. Превентивні покарання слід категорично заборони­ти. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: "Ліпше десятки не відімщених лиходійств, аніж покарання хоч би

Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — М. —Л., 1939 — С. 347.

одного невинного". Судово-каральна практика повинна бу­ти незалежною від уряду. Хоч якою великою є потреба в "наведенні порядку", у зміцненні дисципліни чи національ­ної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведе­ну протиправну дію.

Прогресивні мислителі XVIII ст. вважали, що ніяка, навіть найскладніша, ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів: "Нехай загине світ, але переможе спра­ведливість".

Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій інтегральний вираз у понятті невід'ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.

Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без жодних об­межень думати так, як вони думають, вільно розпоряджа­тися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного викорис­тання власної робочої сили тощо), під прапором яких роз­вивається весь антифеодальний рух.

Але найголовніше у праворозумінні — це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держа­ви. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, підне­сеної до рівня закону, складає основну тенденцію політи-ко-юридичних теорій нового часу.

Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск'є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову гілки. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: "Жоден вчинок не може вважатися злочи­ном, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден

злочин не може ставитися людині в провину без пред'яв­лення суддями юридичних доказів його вчинення1.

Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольдт написав працю "Ідеї до досвіду", що визначала межі діяльності дер­жави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-ад-міністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоби всі­ляко придушувати в собі нестримні бажання правити, які є найбільш згубною хворобою сучасних держав2.

Право, на думку Гумбольдта, — це законодавче само­обмеження держави, близьке за сутністю до самообмежен­ня особистості в умовах її моральної автономії та спрямо­ване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.

Право ще не є право, з погляду ідеалу права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.

Ось такі основні постулати висували та обстоювали прогресивні теорії права в епоху кризи та занепаду фео­дального абсолютизму.

Термін "правова держава" з'явився в німецькій політи-ко-юридичній літературі в першій третині XIX ст. Ідеологи зростаючого капіталізму щиро вірили у всесилля політико-юридичних норм та інститутів. Справедливе законодавство здавалося їм не тільки необхідною, а й достатньою умовою для здійснення соціальної справедливості.

Невід'ємним особистим свободам надавався статус природних прав, що належать людині як природній істоті. Необхідність конституційного обмеження влади обумов­лювалася посиланням на первісний суспільний договір, ні­бито укладений за стародавніх часів у момент установлен­ня держави. Це, звісно, були ілюзії, споглядальні побудови. Рівночасно принципи конституціоналізму, рівності перед законом, верховенства закону, поділу влади тощо стали великим загальнодемократичним завоюванням, надбанням людської цивілізації.

1 Юм Давид Сочинения: В 2 т М., 1966. - Т 2. С. 573.

2 Див.: Гумбольдт В. Язик в философии культури. — М., 1985. — С. 25.

У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, слов­никах, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.

Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесу­альне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), — завдання дуже складне. Але під кутом зору фі­лософії права можна зробити спробу визначити його сутність.

Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Об­меження ці фіксуються в конституції як безпосередній ви­раз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням закон­ності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністра­тивно-бюрократичних настанов. Конституція — фунда­мент і серцевина всієї правової системи.

Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це — чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.

Права і свободи, які визначають юридичний статус осо­бистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розви­неності й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочи­нок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.

Усякі законодавчі акти держави, продиктовані еконо­мічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бу­ти правомірними лише тоді, коли вони не суперечать кон­ституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо до­тримуватися стосовно до кримінального закону.

Співвіднесеність кримінального кодексу з конститу­цією ставить каральну репресію в межі певної відповідаль­ності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.

Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого — лімітує та спрямовує цю підтрим­ку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.

Правова перевага закону полягає ще й в тому, що фор­мально йому юридичне байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, на­строїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі зло­чинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити виснов­ки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.

Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єк­тивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості Знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кож­ного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю про­цесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людь­ми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила полі­цейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.

Своєрідний попередній моральний нагляд за внутріш­нім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умо­вах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.

Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Ан­тидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність — як намір.

8 о.58 225

Гуманізм права — це довіра до одного з головних ви­мірів особистості — до її волі, як здатності до самоконт­ролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоці­альні схильності. Водночас право забороняє робити упере­джені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи того індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тоб­то правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.

Усякий, в тому числі й кримінальний, закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.

Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німець­кий філософ І.-Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він от­римує можливість робити все, що йому заманеться. Водно­час усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може вико­ристати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або й просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що, потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам по­просить для себе кару на основі кримінального кодексу.

Гегель увів в обіг формулу: "Покарання — це право злочинця" (тобто нести покарання — це право злочинця). Адже покарання має свою міру у винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспіль­ства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.

Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право ви­ходить із того, що кожний член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.

Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб й помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить певні допуски в поведінці людини і не застосовує до неї державного примусу доти, доки громадянин не порушить закону.

І

Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює іні­ціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особис­тості: незалежності, певної непокірливості, стійкості.

Тобто державі забороняється втручатись у такі дії під­даних, які торкаються їхнього особистого життя. Диктува­ти індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.

§ 3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації

Із переходом людства від варварства до цивілі­зації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно яв­ляло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спону­кання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.

Ще й досі в юридичній літературі побутують погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нор­мах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин1. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійс­нює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним при­значенням права є не нав'язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечен­ня нормального життя громадянського суспільства, попе­редження або, принаймні, пом'якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апара­ту влади в суворих рамках закону.

Підхід до права як до державного виразу волі панівно­го класу призводить до свавілля, зловживань як у консти­туюванні норм права, так і в їх використанні. Одержавлене

Див.. Советское право: Учебник. — М., 1981 — С. 9—12; Основи теории государства й права. Советское государственное й административное право. — М., 1984. - С. 15-16.

8* 227

право вельми придалося для казарменої організації сус­пільного життя, панування бюрократії, зневажливого став­лення до свободи і прав людини, нехтування презумпцією невинності тощо.

Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права неприйнятне, причому не тільки через те, що воно не може гарантувати людського ставлення до людини, надійного за­хисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важ­ливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несуміс­ної з тотальним контролем над народом.

Підхід до права як до державного виразу волі панівно­го класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать право як своєрідний "агрегат" правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоно­ване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструменталь-не значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя по­карання; засіб здійснення управління, регламентації, конт­ролю. Таке суб'єктивно-вольове оперування обов'язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яс­краво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій все­союзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.

Однією з найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб; право ви­ступає мірою свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соці­ально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи того суб'єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв'язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.

Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної вза­ємодії права та влади. Символічним виразом подібних по­шуків стала богиня правосуддя з зав'язаними очима, з ме­чем і терезами, як утілення єдності сили та права.

Значний внесок у розвиток ідей правової держави зро­бив Дж. Локк. Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчу­жуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов'язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це — свобода слідувати сво­єму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не за­бороняє закон, і не бути залежним від постійно невизна-ченої, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозво-лений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: "Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом".

Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульо­ваний Локком, Монтеск'є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.

Кожна з них повинна бути відносно самостійною та врівноважувати одна одну. Наприклад, Кант уважав, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:

• свобода кожного члена суспільства як людини;

• рівність його як підданого з кожним іншим;

• самостійність кожного члена суспільства як грома­дянина1.

Отож, уже Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної вла­ди, її стосунки з індивідами як суб'єктами права.

Більшість юристів і філософи права з-поміж характер­них рис правової держави називають:

• верховенство правового закону;

• реальність прав і свобод індивідів;

• організацію та функціонування суверенної державної влади.

1 Див Кант Й Сочинения В 6т— М 1963 — ї 4 — Ч 2.—С'79

Сутність права завжди суперечлива, позаяк юридични­ми засобами вирішуються класові та загальнолюдські проблеми. Оскільки держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов'язковими для громадян, держава використовує право як інструмент утілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства деяку міру соціальної свободи.

Якщо подивитися крізь призму цих положень на ко­лишнє радянське право, то воно в основному було інстру­ментом державної влади, волі, спрямованим не на гаранту­вання прав людини, а на гарантування виконання своїх обов'язків. Через одержавлення права суб'єктивні права громадян перетворювалися в їхні обов'язки, скажімо, пра­во на працю — в обов'язок працювати, право на демонст­рацію — в обов'язок брати в них участь, право на відпуст­ку — в обов'язок її використання і т. д. Офіційно це пода­валось як єдність прав та обов'язків, а в дійсності права замінялися обов'язками, тобто найважливіша риса право­вої держави практично була відсутня. Але ж головним у сутності права, як уже відзначалось, є забезпечення рів­ності, справедливості, свободи — цих найважливіших за­гальнолюдських цінностей. Власне, це якраз те, чого люди чекали від законів на всіх етапах розвитку цивілізації. Саме з таких позицій слід оцінювати чинне законодавство від­носно того, чи закріплює воно правові основи, чи є зако­нодавче оформленим свавіллям. Іншими словами, друга оз­нака правової держави випливає зі ствердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між публіч­ною владою і підвладним, із визнання й гарантування фор­мальної рівності й свободи всіх індивідів, прав і свобод людини та громадянина, з розуміння права як міри свобо­ди. За такого розуміння права юридична регламентація об­ходиться без нав'язування людям тих чи тих варіантів по­ведінки і більшою мірою служить інструментом самоорга­нізації громадянського суспільства. Обмеження свободи, визначення в законі її рамок, меж потрібно лише для по­передження колізій між діями вільних індивідів, для того, щоби свавілля одного не зачіпало сфери свободи іншого.

Забезпечення свободи повинно бути головною метою державних і правових інститутів. Первинність і пріоритет­ність свободи, як соціальної цінності, дотично до всього,

що стосується функціонування влади, виключно з підтрим­кою в суспільстві організованості, дисципліни, порядку, які, своєю чергою, мають служити свободі людини, дикту­ють необхідність під час вибору способу її обмеження від­давати перевагу принципові: "Дозволено все, крім того, що окремо законом заборонено".

Правова держава, правовий закон — не самоціль, а історично обумовлені загальні форми виразу, організації, впорядкування та захисту свободи в суспільних відношен­нях людей. Зміст і характер свободи, її широта і обсяг, кількість і якість визначаються досягненим рівнем розвит­ку суспільства. Свобода — відносна в розумінні її фактич­ної незавершеності, історичної зміни та розвитку змісту, ЇЇ суб'єктів і меж, але вона абсолютна як вища цінність і принцип, а тому може бути критерієм прогресу цивілізації, в тому числі державно-правових форм, суспільних відно­син, умов життя та становища особи в суспільстві.

І нарешті, розглядаючи третю ознаку правової держа­ви, що охоплює організацію та функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, важли­во відзначити, що кожна з цих влад згідно з її природою, характером функцій та призначення має посісти своє місце в загальній системі державно-організованої влади та вести державні справи у відповідних формах і межах, специфіч­ними засобами.

Поділ влади на гілки криє в собі організаційно-право­вий механізм їхньої взаємодії, взаємного стимулювання, противаг із метою забезпечення дії в межах відведених законом-повноважень і водночас забезпечення самостій­ності й незалежності від інших гілок влади. У системі єд­ності цих гілок суверенітет держави знаходить найбільш відповідне організаційне втілення. Поділ влади — показник рівня розвитку права й держави, організаційний вираз пра­вового характеру держави, необхідна передумова режиму панування права і правової законності. Без поділу влади не може бути правової держави та правових законів.

Правова держава, володіючи певним законодавчим су­веренітетом, повинна контролюватися суспільством. У ній виключається диктатура якогось класу, партії, управлін­ської бюрократії, що суттєво підриває шанси встановлення неподільної влади. Інтереси забезпечення розумового спів­відношення свободи, рівності, справедливості та прав усіх

осіб чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження опти­мальної рівноваги між державою і громадянським суспіль­ством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, здатне викликати непередбачені, а то й трагічні, наслідки.

За останні роки у філософській, юридичній, соціологіч­ній літературі дедалі більше уваги приділяється розроблен­ню та уточненню змісту поняття "громадянське суспіль­ство". І це цілком природно. Адже розвиток права, право­вої держави і в цілому цивілізації значною мірою залежить від рівня розвитку громадянського суспільства.

Найбільш радикально сформулював концепцію грома­дянського суспільства один із провідних ідеологів амери­канської буржуазної революції, автор праці "Права люди­ни" Т. Пейн.

Пейн уважав державу необхідним злом; що менше це зло, то краще для суспільства. Тому влада держави повин­на бути обмежена на користь громадянського суспільства. Існуючи до виникнення держави, ця природна соціальність схиляла індивідів до встановлення мирних стосунків кон­куренції й солідарності, що базувалися на взаємному інте­ресі та почутті взаємної допомоги. Що досконаліше грома­дянське суспільство, то ефективніше воно саморегулюєть­ся, то меншу потребу в державі воно має. Наділені невід'ємними правами, рівні та вільні індивіди передують державі в минулому, сьогоденні та майбутньому. Тому дер­жави можна вважати законними або цивілізованими лише тоді, коли вони створені за очевидною згодою всіх індиві­дів і коли ця активна згода сформульована конституційно та зафіксована з допомогою парламентських представ­ницьких механізмів.

А. де Токвіль виходив із постулату, що поділ між дер­жавою та громадянським суспільством є постійною харак­теристикою справді демократичного суспільства. При цьому Токвіль аналізував три аспекти егалітаризму, що сприяли становленню деспотизму в Північній Америці та Європі:

• політична централізація як зброя в боротьбі з приві­леями феодальної аристократії, поєднуючись з адміністра­тивною централізацією та бюрократизацією, значно зміц­нюють владу держави, яка встановлює контроль над усіма

сферами суспільного життя і перетворюється в придушу­вана свободи;

• буржуазна рівність породжує індивідуалізм, який ізолює людей один від одного, обмежує їх рамками при­ватного .життя і створює цим сприятливі умови для деспо­тизму;

• "спотворена" схильність до рівності, в основі якої лежить бажання звести всіх до рівня маси, може призвести до "рівності в рабстві".

Протистояти цим тенденціям до деспотизму можуть лише громадські установи та організації, які знаходяться між державою та індивідом.

Велика заслуга в розробленні концепції громадянсько­го суспільства належить Гегелю. Він уважав, що громадян­ське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним пра­вом і які прямо не залежать від держави. Численні складові громадянського суспільства часто несумісні, нестійкі, схильні до серйозних конфліктів, у яких одні приватні ін­тереси стикаються з іншими. При цьому надмірний розви­ток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших. Тому таке суспільство може залишатися громадянським доти, доки воно функці­онує під політичним наглядом держави. Держава, на думку Гегеля, — це моральне начало, хода Бога в світі1.

Слідом за Регелем марксизм розглядав громадянське суспільство як результат історичного розвитку, а не як даний природою стан. Громадянське суспільство виражає приватний інтерес. У такому суспільстві людина виступає як мирська істота, в державі людина розглядається як ро­дова істота з відсутніми індивідуальними рисами. Соціальні структури громадянського суспільства не є самостійними утвореннями, а обумовлюються продуктивними силами2.

Громадянське суспільство і правова держава виникли й розвивались як реакція на ідеал середньовічної теократії. Однією з головних її характеристик є світське (мирське) начало. Громадянське суспільство існує як система самоді­яльних асоціацій (релігійних об'єднань, купецьких гільдій,

Див.. Гегель Г-В.-Ф. Философия права. - С. 283-284. 2

Див.. Маркс К., Знгельс Ф Избранньїе сочинения: В 9 т М., 1985:— Т 2. С.33,72.

кооперативів, профспілок і т. д.), які виражають і захища­ють їхні групові та індивідуальні інтереси, права. Що біль­ше розвинене громадянське суспільство, то більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки, що менше розвинене громадянське суспільство, то більше ймовірнос­ті для існування авторитарних і тоталітарних режимів дер­жавної влади. У процесі розвитку громадянського суспіль­ства проявляється тенденція до ширшого охоплення різних верств населення.

Отже, громадянське суспільство являє систему само­стійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, покликаних забезпечити умови самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних потреб та інтересів. Ці потреби та інтереси виражаються та здій­снюються через такі інститути громадянського суспіль­ства, як сім'я, церква, система освіти, наукові та професійні об'єднання і т. ін.

Інтереси забезпечення розумного співвідношення сво­боди, рівності, справедливості й прав усіх чи більшості лю­дей, життєздатності й стабільності системи вимагають по­шуку способів збереження оптимальної рівноваги між дер­жавою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, може привести до непередбачених, а то й трагічних, наслідків. Природна річ, що виникає питання: Що може врівноважити силу грома­дянського суспільства і силу державної влади?

Напевно, однією з таких сил, яка відіграла велику роль у становленні цивілізації, є приватна власність. Якщо у людини є власність і ця власність надійно захищена зако­ном, то вона набуває впевненості, тримає себе з гідністю перед будь-якою владою. Головною діючою особою грома­дянського суспільства виступає людина-власник. Кожна людина має право на організацію власної справи, на ризик у ній і відповідальність за цей ризик.

Приватна власність, з одного боку, розділяє людей на ворожі соціальні групи і класи, пробуджує в людях жадобу накопичення, обман і лицемірство, але з іншого — пробу­джує ініціативу, пошук, що сприяє розвиткові виробницт­ва, створює матеріальні передмови для формування струк­тур громадянського суспільства.

Історичний досвід показує, що тільки суспільство здатне захистити і зберегти правову демократію, яке скла-

дається з власників, незалежно від того, чим вони володі­ють — засобами виробництва, коштами чи тільки своєю робочою силою. У такому суспільстві кожен наділений деяким соціальним простором, над яким він повністю влад­ний і в межах якого незалежний від вищої за ієрархією влади. Іншими словами, це суспільство приватних інтере­сів, де кожному щось належить і кожен має право на влас­ну справу. Власне, це і є громадянське суспільство, в якому люди зв'язані між собою як незалежні один від одного індивіди — самостійні власники і господарі своєї приватної справи.

Важливим чинником, що активно впливає, врівноважує силу громадянського суспільства і силу державної влади, є демократичні засади влаштування державної влади і пра­вові гарантії особистого волевиявлення громадян.

Демократія в перекладі з давньогрецької означає наро­довладдя. А втім уже філософи пізньої античності зверта­ли увагу на те, що в народовладдя є два антиподи. Перший (відвертий) — це аристократія. Другий (часто важко визна­чуваний) — це охлократія, тобто влада натовпу, деперсо-налізованої маси (декласована, люмпенізована юрма).

Ще античних мислителів хвилювало те, що за певних умов демос перероджується в охлос. Це відбувається тоді, коли народні збори стають об'єктом тиранічного насиль­ства, або потрапляють під вплив демагогів, або погрожу­ють тим членам, які за певних умов можуть залишитися в меншості. Властивості охлосу може виявити всяка збудже­на якимось інтересом група людей, оскільки вона знівельо-вує індивідів, обмежуючи їхнє самостійне волевиявлення.

Народне волевиявлення фетишизував Ж.-Ж. Руссо. Він рішуче відхиляв ідею представництва, оскільки таке пере­доручення волі криє в собі можливість неадекватного ви­разу волі народу. Думку більшості, досягнуту на плебісци­ті, Руссо вважав абсолютно незаперечною. Кожен, хто за­лишився в меншості, повинен не тільки прийняти це рішен­ня до виконання, а й переконати себе в помилковості попередніх своїх поглядів. Якщо ж він не може або не хоче цього робити, то мусить залишити країну.

Водночас у Руссо виникали сумніви щодо того, чи завжди плебісцит адекватно відображає те, чого хотіли його учасники насправді. Чи не може бути такого, що вибір більшості закріплює скоріше існуючі пересуди (помилкові

погляди), а не адекватне відображення дійсних процесів? При цьому можливість помилки то більша, що більша маса людей бере участь у плебісциті. Тому Руссо дійшов виснов­ку, що демократія як форма правління не може бути прий­нятною для великих держав.

Які ж вади має референдум чи плебісцит? Ось вони: » значна кількість людей не бере в ньому участі (чи тому, що не може усвідомити проблем, чи тому, що вони її не цікавлять);

• рішення дуже часто ухвалюються незначною більшістю;

• думка більшості може мати нестійкий, ситуативно-тимчасовий характер.

Усе це приводить до думки, що на референдумі на­род не завжди може усвідомлено виразити свої справжні інтереси.

То як же "цивілізувати" референдум, перетворити його на справжній вираз народної волі? На основі аналізу ран-ньобуржуазних політичних і правових теорій можна сфор­мулювати деякі вимоги до проведення референдуму чи плебісциту.

• До таємного голосування провести широке обгово­рення питань, що виносяться на референдум чи плебісцит. Це потрібно насамперед для того, щоб піднести політичну активність людей, дати можливість масам збагнути сут­ність проблем, що виносяться.

• Статус закону можуть мати лише такі рішення рефе­рендуму, за які проголосувало принаймні 2/3 можливих учасників.

• Думка меншості не забороняється і може обстоюва­тися на зборах, у пресі тощо.

• Рішення, прийняті незначною більшістю, мають статус тимчасових постанов. По закінченні обумовленого терміну таке рішення знову переглядається.

А втім навіть "цивілізований" референдум не може бути ідеальною моделлю народовладдя. Головною її вадою є те, що під час референдуму не можна вносити змін і допов­нень до того чи того положення, що виноситься на рефе­рендум. Рішення тут формально проштамповується.

Критика вад референдуму привертала увагу мислителів до ідеї народного представництва. Думка про те, що най­досконалішою формою народовладдя є участь народу в управлінні державою опосередковано, через довірених

осіб, була висловлена французьким філософом-просвіти-телем Ш. Монтеск'є.

На відміну від Руссо, Монтеск'є тлумачив народну во­лю не як готову даність і субстанцію, а як пошукову єдність різноманітних устремлінь. Для знаходження і формування такої єдності потрібна відповідальна, компетентна й систе­матична законотворча робота. Вони повинна здійснювати­ся спеціальним політичним органом — зборами народних представників.

Звісно, мало рацію твердження Руссо про те, що пере­доручення народом своїх законодавчих повноважень криє в собі ризик відчуження. Проте, оскільки безпосереднє на­родне самоврядування не є можливим у великих державах і пов'язане з багатьма незручностями навіть у малих кра­їнах, необхідно, щоб народ робив через своїх представни­ків те, чого не може зробити безпосередньо сам1. "На­род, — писав Монтеск'є, — наділений дивною здатністю вибирати не правильні рішення, а тих, хто здатний винести правильне рішення..."2.

На погляд Монтеск'є, депутат — це не просто пред­ставник від певної суспільної групи, уповноважений "про­штовхувати" її особливий наказ. Його завдання насампе­ред полягає в розумному тлумаченні загальнонаціональних проблем. При цьому на першому місці стоять не інтереси окремих груп виборців, а інтереси громадян усієї держави.

Монтеск'є виступав проти кастового передсуду про те, що, скажімо, в законодавчому органі інтереси аристократії краще репрезентуватиме дворянин, інтереси селян — селя­нин, робітників — робітник і т. д.

Підміна представництва на основі громадянських пере­ваг представництвом за соціальним походженням привело б законодавчі збори до збіговиська і протистояння групо­вих егоїзмів. Єдиною умовою для надання переваги тому чи тому повинні бути його програма та моральні переваги.

Боротьба кандидатів за визнання у виборців сприяє по­літичному пробудженню народних мас. Вибір депутата є водночас голосуванням за самого себе, за свої власні, ос­новні інтереси.

Див

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

методологічної культури а отже і ефективності профе сійної діяльності.. філософія права це моральний осередок законодав ства Історія свідчить про те що розвиток проблеми пра вової..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Контрольні запитання

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА
Навчальний посібник За загальною редакцією М.В. КОСТИЦЬКОГО, доктора юридичних наук, професора; Б.Ф. ЧМІЛЯ, кандидата філософських наук, доцента

І ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ
І5ВК 966-7784-06-1 © Колектив авторів, 2000 © Юрінком Інтер, 2000 Передмова Формування нової правової реальності, поступове звільнення її від ідеологічних міфів і догм по

Контрольні запитання
ф Що таке світогляд? ф Які основні риси філософії? ф Які основні риси права? ф Які основні загальнолюдські цінності? ф Які проблем

Контрольні запитання
В чому полягають особливості предмета, методології та основних проблем філософії права? Розкрийте науковий та методологічний характер фі­лософії права. Чому виникає необхідність

Контрольні запитання
• Що таке правова антропологія? 4 У чому полягає відмінність між соціологічним та ан­тропологічним підходами до особистості та її цін­ностей? • У чому полягає осо

Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 417. »0* 291
Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував мето­дику побудови софізмів, із допомогою яких можна пере­могти опонента в дискусії, а

Контрольні запитання
ф Що таке правова епістемологія? ф Які пізнавальні процеси мають місце у праві? ф Які Ви можете назвати основні етапи правового піз­нання? ф Які В

Розділ V
Особистість і право (правова антропологія). Гуманістична природа права § 1. Правова антропологія як галузь філософії права. Соціологічний та антропологічний підходи до особ

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА
Навчальний посібник Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури Відповідальна за випуск ТА. Яскажук Редактор Г.В. Латник

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги