рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Платт. Сочинения

Платт. Сочинения - раздел Философия, Філософія права Цю Позицію Прийняв І Арістотель, Щоправда, Дещо Змістивши Акцент. У Трактаті ...

Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував мето­дику побудови софізмів, із допомогою яких можна пере­могти опонента в дискусії, а також; способи, що дозволя­ють надати максимальної вірогідності тій чи тій тезі, виве­деній із загального досвіду. Арістотель показував, що со­фісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналі­зувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстан­цією для виправдання вищих засновків науки — істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умогляд­но спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спря­мувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослі­дження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, — означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, — означає казати істинне"1.

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед істо­ричних форм — незаслужено забуте нині вчення про под­війну істину, що привертало найпильнішу увагу під час по­ширення філософії Арістотеля у християнській та араб­ській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчен­ня про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характе­ристикою духовного світу людини.

1 Аристотель. Сочинения: В 4 т. - М., 1975. - Т. 2. - С. 141. 292

Вчення про істину протягом подальшого розвитку фі­лософії аж до німецької класичної філософії мало пере­важно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах тра­диційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формаль­но-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшися з анти-номічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агности­цизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істи­на у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина — це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історика історія для істини, людина для цієї останньої — лише засіб її реалізації.

Синтезуючою історичною формою ставлення людини до світу є творчо-перетворювальне ставлення. Воно є ви­значальним у діалектико-матеріалістичній концепції істи­ни, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності.

Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіг­рає істина в діяльності людини. І тут складається така кар­тина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеоло­гічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхід­но врахувати те, що істина — це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом нау­кового пошуку, його призначення полягає саме у сходжен­ні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обгрун­тованих концептуальних утворень. Основне завдання нау­ки — виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

Коли дослідникові таланить побачити в тій чи тій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук,

визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розріз­нені відомості.

Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна виріз­нити такі основні логічні етапи історичного розвитку ро­зуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, ре­чення, а не висловлювання). Арістотель уперше пов'язав істину з чистою, власне логічною формою її виразу (су­дженням існування). Наступний етап розуміння істини по­лягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу — форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філо­софської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних на­становах, переконаннях.

§ 2. Пізнавальні процеси у правотворчості

Юриспруденція як наука вивчає правову реаль­ність — діяльність людей, яка потребує право­вого регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а по­тім здійснюється теоретичне опанування відповідних соці­альних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дій­сності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чин­ників не лише між собою, а й з тими економічними, полі­тичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права1.

Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумні­вів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абст-

Див.: Керимов Д. А. Философские оснований политико-правовнх исследова-ний. — М., 1986. — С. 187—188; Культура й техника законотворчества. — М., 1991. - С. 13.

рактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практи­кою, то він мало чим відрізняється від аналогічного проце­су в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в галузі правотворчості та реалізації юри­дичних законів.

Правотворчість — діяльність зі створення юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Щодо самого поняття норми права у нас віддається перевага підходові, виробленому юристами романо-германської правової сім'ї. Він спира­ється на уявлення про право як інструмент розвитку сус­пільства і приводить до висновку, що норма права — дер­жавна вказівка на міру можливої, належної, забороненої або схвалюваної діяльності громадян, органів та організа­цій через установлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вона має загальний характер. Іншого підходу дотримуються юристи Англії та деяких Скандинавських країн. На їхню думку, право є головно правом судової практики, його мета полягає в негайному відновленні ста­тус-кво, а не в установленні основ соціального порядку. Норми англійського права — це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Така норма тісно пов'язана з обстави­нами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, щодо якої це рішення було ухвале­не1. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. Норма права як інструмент регулювання суспіль­них відносин є владним розпорядженням держави, це во­льовий імператив, веління, команда. Саме владне розпоря­дження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юри­дичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відоб­ражає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотвор-

Див.: Давид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М., 1988. — С. 98-99,304-305.

чого органу, виражає його ставлення до регульованої ді­яльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефек­тивності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дес­криптивне судження (опис). Справді, якщо визначати пра­во тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не ви­никає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична нор­ма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі мірку­вання. Завдання норм права полягає в організації діяльнос­ті суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді мож­на досягти мети, тому норми права мають певний об'єктив­ний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти пев­ним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще, — адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого — ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми — результат пізнання законодавцем об'­єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істинніс-ного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуван­ням норм права, до дисфункції механізму правового регу­лювання.

Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах нор­ми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.

Насамперед необхідно звернути увагу на прескриптив­ний аспект юридичних норм. Самоорганізація суспільства як загальносоціологічне явище має конкретно-історичний характер, тобто її цілі та зміст, принципи й механізми ви­значаються особливостями певного етапу суспільного роз­витку. Через це такий засіб регламентації процесу соціаль­ної самоорганізації, як право, відповідає специфічним ри­сам кожної конкретної історичної епохи. У самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином із необхід­ністю виникають певні норми поведінки людей, які дозво­ляють задовольняти їх домагання та одночасно забезпечи­ти функціонування і розвиток суспільства в цілому. Сус-

пільство спонтанно виробляє їх як засіб саморозвитку. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, утілюються потім у позитивному праві, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше. Звісно, кожний закон виникає з правосвідо­мості людей, що стоять при владі1.

Одначе тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця — точка зору необхідності"2, законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не вина­ходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих по­зитивних законах внутрішні закони духовних відносин'4. На його думку, юридичний закон є "... загальним і справж­нім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї"4. Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних від­носинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий по­рядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які об­мінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасни­ками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке вини­кає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізні­ше правову форму у вигляді договору і т. д."5.

В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між то­варовласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне від­ношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням"6. Отже, і в цьому випад­ку констатується можливість існування юридичних відно-

1 Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидности. - М., 1993. - С. 251.

Маркс К. Проект закону про шлюбну розлуку // К. Маркс, Ф. Енгельс. Тво­ри. — 2-е вид. — Т. 1. — С. 156.

3 Там само. - С. 154.

Маркс К. Дебати шостого Рейнського ландтагу (стаття третя). Дебати з при­воду закону про крадіж лісу // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — ТІ — С. 116.

Маркс К. Зауваження на книгу А. Вагнера "Підручник політичної економії" (2-е вид.), Т. 1 (1879) // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - 2-е вид. - Т. 19. - С 379-380.

6 Маркс К. Капітал. - Т 1. // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - 2-е вид. -Т 23. - С. 92.

син без законодавчого регулювання процесу обміну між товаровласниками.

Крім прескриптивного змісту, норма права має також дескриптивний. Перший слід визнати домінуючим, оскіль­ки норма є насамперед засобом досягнення певної мети. Проте і другий (дескриптивний її зміст) не слід нехтувати. Право відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях світ дуже складних людських відносин над­звичайно широкого діапазону — від глибинних шарів жит­тя до найпрозаїчніших, побутових питань.

Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тоб­то правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, од­ним із таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення під кутом зору правового регулю­вання соціальних відносин, є урбанізація. "Концентрація населення, — зазначив В. І. Шакун, — призводить до ус­кладнення взаємин між людьми, примножує кількість неба­жаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень"1. Глибокий аналіз правової реальності (особливо правопорушень) необхідний для визначення меж і можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами.

Взагалі такий аналіз е основою вдосконалення соціаль­них норм і практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального і правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві2.

У цілому можна сказати, що юридична норма є істин­ною тією мірою, якою вона відображає соціальну, насам­перед правову, реальність, якою мірою вона відповідає оп­тимальному способові гармонізації суспільних відносин.

А втім, це — лише один аспект істиннісної оцінки нор­ми права. Є. В. Васьковський пропонував назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової

Шакун В. І. Урбанізація та злочинність. — К., 1996. —С. 60. 2

Див.: ґолосмкченко /. Я. Попередження корисливих проступків засобами ад­міністративного права. — К., 1991. — С. 3.

норми, на його погляд, слід вважати юридично правильний порядок ЇЇ прийняття та оформлення1.

Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законо­творчої діяльності держави є встановлення істинних юри­дичних норм.

Але взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини об­говорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяль­ністю державних органів і посадових осіб.

§ 3. Істина як мета правозастосовної діяльності

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідуван­ня злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної спра­ви, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші об­ставини, які в сукупності визначають підстави і форму рі­шення, що його належить винести у справі. Іншими слова­ми, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійснен­ням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносео­логічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судово­му вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним

Див.: Васьковский Е. В Учение о толковании й примснснии гражланских законов. - М., 1976. - С. 49.

і

І.

змістом"1. "Пізнання фактів об'єктивної дійсності прони­зує весь кримінальний процес", — зауважив І. М. Лузгін2.

У кримінальному процесі вживається поняття матері­альної істини, тісно пов'язане з поняттям істини в його філософському трактуванні. "Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання — це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі — зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема — га­лузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримі­нальному процесі — питання юриспруденції, судової прак­тики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських поло­жень"3, — писав М. С. Строгович. При цьому він застерігав і від спрощеного підходу, механічного перенесення загаль­нофілософських положень до галузі спеціальних питань кримінального процесу. Поняття матеріальної істини роз­глядається як тотожне поняттю предметної істини у відо­мому висловлюванні Маркса (на яке він при цьому посила­ється): "Питання про те, чи має людське мислення предмет­ну істинність, — зовсім не питання теорії, а практичне поняття. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічність свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання"4. Матеріальна істина у кримінальному процесі — це істина у криміналь­ній справі, яка отримала фактичне (матеріальне) підтверд­ження.

Перед розслідуванням стоїть вимога точного пізнання обставин кримінальної справи, адекватної реконструкції самої події злочину, ситуації, осіб, винних у його вчиненні. Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінальної справи, незважаючи на суто практичний ха­рактер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті. Під час аналізу криміналь­ного процесу постають такі важливі питання, як питання

Наумов А. В., Новиченко А. С. Закони логаки при квалификации преступле-ний. - М., 1978. - С. 42.

Лузгин Й. М. Расследование как процесе познания. — М., 1969. — С. 8.

Строгович М. С. Избраннне труди. Теория судебннх доказательств. — М., 1990. - Т. 3. - С. 16.

Маркс К. Тези про Фейєрбаха // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — Т. 3. - С. 1.

про можливість пізнання досліджуваних явищ, характер істини, яка встановлюється з його допомогою, ступені піз­нання тощо. Ясна річ, що ці проблеми не можна висвітлити поза зв'язком із загальними проблемами теорії пізнання. Проблема істини в теорії та історії кримінального процесу завжди була й залишається тим вузловим пунктом, де най­тісніше сходяться юриспруденція і гносеологія. (Цікавр, що наявність певних спільних рис у процесу природничо» наукового дослідження та розслідування злочину відзна­чав А. Ейнштейн)1.

При цьому слід мати на увазі, що в процесі розкриття злочину пізнаються не всі його обставини, а лише ті, які мають юридичне значення, тобто передбачені криміналь­ним законом. Істина в розслідуванні злочину, дотично до змісту обставин, що встановлюються в цьому процесі, не є всеосяжною та безмежною, а має точно визначені, окрес­лені законом рамки.

Істотна особливість розслідування злочину з погляду гносеології полягає в тому, що ця ситуація має конфлікт­ний характер, який значною мірою ускладнює встановлен­ня істини. З одного боку, особи та організації, не зацікав­лені в об'єктивному розслідуванні правопорушення, нама­гаються перешкодити йому. З іншого — виникає небезпека необ'єктивних суджень і дій з боку осіб, переконаних у винності підозрюваного. "Розслідування конкретних кри­мінальних, цивільних, адміністративних справ, — писав М. В. Костицький, — поєднане з великими труднощами, оскільки пізнання їх обставин здійснюється ретроспектив-но, часом за вельми інтенсивної протидії зацікавлених осіб із досить різноманітними інтересами, які інколи виключа­ють один одного, свідомо викривляють істину"2.

Розслідування злочину через свою специфіку повинне давати не просто знання, а обгрунтоване знання, істинність якого не міг би заперечити жоден учасник кримінального процесу. "У кримінальному процесі встановлення істини у справі, — писав А. О. Ейсман, — являє собою водночас і

Див.: дйиштейн А. Собрание научнмх трудов: В 4 т. М., 1967. — Т. 4. — С. 361-362. 2

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические й теоретические проблеми. - К., 1990. - С. 239-240.

ЗОЇ

пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове дока­зування є "доказовим пізнанням"1. Завдання розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий во­лодів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учас­ники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових дока­зів, які складають саму сутність процесів доказування2, зазначив В. С. Кузьмичов.

Регламентуючи дії слідчого, прокурора, судді, кримі­нально-процесуальний закон регулює і процес пізнання, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з про­цесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визна­ні доказами, їх не можна використовувати для аргумента­ції висновків у справі, які мають юридичне значення. Сис­тема норм кримінально-процесуального закону відобра­жає логіку пізнання у процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супро­воджується порушенням логіки пізнання.

Взагалі мета кримінально-процесуального закону поля­гає в тому, щоб створити всі необхідні умови для роз­в'язання суперечностей, які виникають під час розсліду­вання злочину, і отримання об'єктивної істини у справі. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторон­ність посадових осіб, які провадять розслідування справи і виносять щодо неї рішення, І, по-друге, строго формалізу­вати весь процес дослідження правопорушення, передба­чити таку процедуру виявлення і дослідження правопору­шення, яка була б обов'язковою для всіх учасників проце­суальних відносин, максимально гарантувала б від помилок у визначенні вини і винесенні вироку.

Оптимізації процесу розкриття злочину в плані досяг­нення істини покликані сприяти основні принципи кримі­нального процесу — незалежність, колегіальність, повнота і об'єктивність розслідування, гласність, презумпція невин­ності, змагальність і рівність сторін, право на оскарження винесених рішень. Хоча всі вони безпосередньо сформу-

Зйсман А. А. Заключение зксперта (структура й научное обоснованис). — М., 1967. - С. 123.

Див.: Кузьмичов В. С. Із історії розвитку знання про криміналістичні засоби і методи слідчої діяльності // Наук. вісн. Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 1. —

С. 70.

льовані для кримінального і цивільного судочинства, зау­важив В. М. Кудрявцев, за сутністю багато з них належать до інших галузей права. Є всі підстави вважати, що неза­лежність, підпорядкування лише законові та опора на внутрішнє переконання — це такі принципи, які діють у всіх процесуальних стадіях у кожній справі, включно з розглядом цивільних, трудових, кримінальних, адміністра­тивних і дисциплінарних правопорушень1.

Зупинімося докладніше на деяких із цих принципів. Кримінально-процесуальний закон установлює, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зо­бов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи. Це ж стосується і оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їхню безсторонність під час збирання, дослідження й оцінці доказів, що забезпечу­ється неухильним виконанням передбачених законом пра­вил проведення розслідування, суворим дотриманням га­рантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому принципи повноти, всебічності та об'єктив­ності розслідування передбачають досягнення істини у кримінальній справі.

Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності й посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин справи є поділ функцій органів і посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розгляну­то третім (судом), покарання реалізовано четвертим (уста­новою виконання покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Але такий чіткий поділ функцій здійсню­ється стосовно далеко не всіх правопорушень. Звісно, що складніша справа і що серйозніше покарання, то детальні­шою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплі­нарного стягнення, крім реєстрації (прийняття) повідом­лення про проступок, досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного

Див.: Кудрявцев В. Н. Закон. Поступок. Ответственность. — М., 1986. — С. 335-336.

правопорушення вже передбачає низку функцій, здійсню­ваних різними особами, а кримінального злочину — ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи й по­садові особи, які інколи дублюють ті самі функції (наприк­лад, збирання доказів).

Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сто­рін, який вимагає розмежування кримінально-процесуаль­них функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'яв­лення доказів, участі в їх дослідженні та заявлення кло­потань.

Гласність як загальносоціальний демократичний прин­цип — це "... насамперед відкритість і публічність у діяль­ності державних структур як умова демократичного ухва­лення рішення, а також інформованість чи обізнаність гро­мадян про всі соціальне значимі проблеми, що зачіпають їхні інтереси"1. Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення під кутом зору досягнення істини у справі.

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі — презумп­ція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поши­рюється і на всі інші процесуальні відносини — і на дис­циплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише пра­вові1, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до осо­бистості людини, навіть якщо вона порушила норми пове­дінки, а тим більш — до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), — це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефек­тивності заходів соціального контролю, що їх застосову­ють держава і суспільство.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочи­ну, повної доведеності фактичних обставин справи.

Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколиш­ньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей

---------------------------------------------- V

Гпасность судсбной деятсльности по уголонньгм долам К., 1993 С К 304

і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Ха­рактер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування об­ставин злочину зобов'язують використовувати у розсліду­ванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширю­ють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, про­курора, суду, гарантуючи за умови правильного їх вико­ристання об'єктивне встановлення фактів.

Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкрет­них умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру,

"способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, по­терпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства. Встановлення істини у справі не зводиться лише до

?з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює та­кож правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна-

'чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися

встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їх­ню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі влас­тивості вчинків людей, як правомірність або неправомір­ність. "Але без звернення до закону це не можна встано­вити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфіка­ції) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність"1.

Думка про те, що встановлення істини у справі поши­рюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на

.кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретика­ми права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприк­лад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть,

1 Недбайло П. Е. Применение советских правових норм. — М, 1960. — С. 228—229.

буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встанов­ленням істини. Кваліфікація — це справжній, хоч і суб'єк­тивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини"1.

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фак­тичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесен­ням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо супе­речить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з по­зицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношен­ня між фактичними ознаками діяння та ознаками, перед­баченими у кримінально-правовій нормі.

Процес кваліфікації злочину спирається на логічні ме­тоди. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є іс­тинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розумін­ня юристом змісту правової норми, виконавець закону по­винен правильно розуміти її творця2, зазначив М. Й. Кор-

Наумов А. В., Новичекко А. С. Закони логики при квалификации преступле-ний. - С. 42. 2

Див.: Коржанский Н. Й, Обт>ект й предмет уголовно-правовой охраньї. — М., 1980. - С. 206.

жанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кож­ного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключи­ти розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні зако­нів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жод­ній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права — це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полег­шення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, система­тичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.

За логічного тлумачення норми права ми звернемо ува­гу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення пра­вової норми починається з визнання того, що кожна нор­ма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єк­тивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та зако­ну несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозу­мілому переліченні родових і видових ознак, кожне понят­тя, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту1.

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уяв­леннях юриста про характер зв'язку між фактичними об­ставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зо­ру логіки цей зв'язок — не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.

1 Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М, 1993. - С. 26-27. 11*

З погляду гносеології кримінально-правова кваліфіка­ція є неперервним коловим рухом від установлених (пізна­них) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільне небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотож­ності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-пра­вової норми, тобто встановлення того, чи підпадають оз­наки діяння під ознаки норми і якими статтями Криміналь­ного кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правиль­но, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нор­мою відображає кримінальне правовідношення, яке виник­ло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне ді­яння. Думка юриста про це відношення виражається у дес­криптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправне позбавив життя Б. — іншу люди­ну, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання пов­ністю поширюються категорії істинності й хибності.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концент­рованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороня­ються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.

Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри пока­рання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі від­носно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різ­них учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відпові­дає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчинено-

го злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочин­ця, а й має на меті його виправлення, а також попереджен­ня злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушен­ня, так і в усьому процесі розслідування і судового розг­ляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу.

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сфе­рах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Правовий стан осо­бистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відпо­відати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом"1, — писав В. Г. Лихолоб.

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому ас­пекті: соціально-демографічні ознаки особистості; мораль­но-психологічні якості; соціальні ролі — поведінка людини в різних сферах суспільного життя.

Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практи­ки та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографіч­них ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рі­вень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлен­ня всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагаль­нення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями

Лихолоб В. Г. Правопорушення правова І моральна оцінка. — К., 1994 — С. 95.

особистості та злочинністю. Соціально-демографічна ха­рактеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.

"Морально-психологічна характеристика особи, — продовжував В. Г. Лихолоб, — відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною осо­бистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослі­дження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її до­слідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло не-благополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку"1. Знання особистості підсудного гарантує від ба­гатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди вихо­див із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує вине­сення законного та обгрунтованого вироку.

Отже, встановлення істини є однією з цілей розсліду­вання, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.

У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілак­тична робота2, зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Кос-тицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оці­нені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри3. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запро­вадженні його у практику профілактичної роботи4. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.

Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка. С. 95 п

Див.: Жалинский А. 9., Костшусий М. В. Зффективность профилактики пре-ступлений й криміногенная информация. — Львов, 1980. — С. 3.

3 Там само. - С. 131.

4 Там само. - С. 210.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання — починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

§ 4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві

Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес до­цільно у зіставленні з науковим пізнанням.

Розслідування в більшості випадків починається з уста­новлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певно­го порушення впорядкованості суспільного життя.

Наукове дослідження починається з постановки проб­леми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, — писав К. Поппер, — то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі зби­рання даних або фактів, воно починається з проблеми"1. Для наукової проблеми характерне усвідомлення супереч­ності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі нау­кового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кро­ку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.

Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить від­повідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те,

1 Поппер К. Логика социальннх наук // Вопр. философии. — 1992. — № 10. — С. 65-66.

що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудо­ва нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми по­винна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю лю­дей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому — практичну.

Факт учинення злочину є різновидом проблемної си­туації. Його встановлення можна розглядати як усвідом­лення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормально­го суспільного життя. Для цього воно повинне давати адек­ватну картину події, достатню інформацію про осіб, вин­них у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза — обгрунтоване при­пущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення від­носно причин і властивостей досліджуваного явища і є від­повіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуван­ням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально набли­женій за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунту­вання.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевір­ка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у приро­ду її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить

історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.

Гіпотеза — необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, — зауважив П. В. Копнін, — що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розви­ток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і до­ведення гіпотез"1. Вочевидь, це стосується і правознавства.

Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнан­ня, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущен­ня відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес вер-сування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія ви­ступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її засто­сування — розкриття злочинів — від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною об­меженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників роз­слідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають іс­тотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб — сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в науко­вої спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа — припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язан­ня наукової проблеми в низці випадків обмежуються од­нією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висуну­ти. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочи­нів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущен­ня, до яких вдаються, коли обставини злочину мають ти­повий характер2.

Копнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — М., 1973. — С. 209. 2

Див.: Бандура О. А., Лукашевич В. Г. Криминалистическая версия: гносеоло-гический, логический й психологический аспекти. — К., 1991. — С. 26.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою до­сягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясову­ється в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Вери­фікацією називають установлення відповідності фактично­му станові речей, фальсифікації — встановлення відсут­ності такої відповідності.

Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає дове­деним знанням і виступає як підстава для кваліфікації зло­чину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання.

Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтверджен­ня, вона перетворюється на теорію. Теорія — перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутніс-них характеристик.

Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знан­ня, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже зня­то формулюванням, що випливає з послідовно діалектич­ного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.

У природознавстві віддають перевагу дедуктивній тео­рії. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без дове­дення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи.

Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономір­ності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною нау-

кою в системі юридичних наук, що має для них загально­теоретичне і методологічне значення1.

Сучасне право бурхливо розвивається. Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової тео­рії, як загальноправова процесуальна теорія, її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та при­роді їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів).

Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу — адміністративного, господарчого та інших — вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли ви­моги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній про­цесуальний компонент.

Існують важливі методологічні засновки для розроб­лення загальноправової процесуальної теорії. Це — висо­кий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного про­цесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.

Крім того, дозріла необхідність запровадження у пра­вові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у ціло­му, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель пра­вовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються роз­роблення загальноправової процесуальної теорії. Адже

1 Див.: Колодій А. М., Капєйников В. В., Лисетов С. Л., Поопухав В. П., Су-мін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави І права. — К., 1995. —С. 23.

процес — це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід уважати компонентом загальної теорії права1.

Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її під­твердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдоклад-ніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.

П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання"2, — писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реаль­ність і таким чином перетворити саму дійсність"3, — завер­шив думку П. В. Копнін.

Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трак­тувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дос­лідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифі­кацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання — це

Див.: Протпасов В. Н. Основи общеправовой процессуальной теории. — М., 1991. - С. 4, 6, 23. 2 Капнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — С. 276—277.

Там само. 316

сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один од­ного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці став­ляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію.

Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким екс­периментом було створення на теренах колишньої цар­ської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім — на кількох материках — і так званого соціалістич--ного табору, покликане довести істинність марксистсько-ле­нінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми.

Маркса та його послідовників, усупереч загальноприй­нятим уявленням, цілком можна назвати творцями особли­вої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу ви­користанню демократичних правових інститутів, виборчо­го права, парламентаризму, демократичних законів, які де­далі більше утверджувалися наприкінці XIX — на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії.

А от інша частина марксистів, прихильників ортодок­сального марксизму, оголосивши названий напрям "опор­туністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо об­стоювати ідею пролетарської соціалістичної революції — насильницького повалення старого, заснованого на гноб­ленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослі­довнішими прихильниками революційного способу карди­нального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила ро­сійської соціал-демократичної партії, які утворили особ­ливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.

Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філосо­фів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс до­статньої підстави — такої, коли філософські, наукові вис­новки "дають право" на практичні дії. І з цих позицій усе те, що відповідно до марксистсько-більшовицьких поглядів є основою кардинальних революційних перетворень, не можна визначити інакше, як право, причому право у широкому значенні, бо воно виражає обгрунтованість, ви-

правдашсть відповідних дій, наявність для них достатніх підстав.

Марксизм, отже, можна схарактеризувати як філософ­ське і політичне вчення, яке обґрунтовує право пролетаріа­ту на докорінне перетворення світу. Найголовніше у пог­лядах Маркса та його найбільш послідовних (ортодоксаль­них) прибічників і продовжувачів, передусім Леніна, — ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Така влада — це й є право в ім'я комунізму йти на будь-які кроки, на будь-які акції задля торжества світлих ідей, загального щастя.

Саме звідси й походить решта складових ортодоксаль­ного марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму, — право на озброєне за­хоплення влади, право на пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, право на нещадні репре­сії стосовно до "ворогів революції", "класове чужих" верств населення, право на вилучення майна у нетрудящих верств населення, право на червоний терор, право на рево­люційні війни, на ініціювання й підтримку "світової поже­жі", "експорту революції", всемогутність Комуністичного Інтернаціоналу. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, так чинили і всі вірні, ортодоксальні послі­довники Маркса і Леніна — Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот, нинішні революційно-терористичні групи, які з повною підставою називають себе "марксистськими"1.

Отже, насильництво виступає як необхідний і виправ­даний елемент ідеології та практики комунізму, складової комуністичної філософської теорії права. Маркс та його послідовники виправдовували насильство (яке, за марксо-вими словами, є "повитухою історії"), великою метою, щас­тям усього людства.

Встановлення радянської влади означало не лише злам, розрив закономірно-природного розвитку в бік свободи і поворот назад, нехай і до модернізованого ладу тиранічної влади та фанатичної ідеології, а й формування за пануван­ня такого ладу штучного суспільства, заснованого на фа­натизмі, насильництві та фальсифікаціях. Побудову Союзу Радянських Соціалістичних Республік, взагалі соціалістич­ного табору слід розглядати саме як експеримент у вели-

1 Див.: Алексеев С. С. Философия права. - М., 1997. — С. 149-163.

чезних просторових і часових масштабах — на одній шос­тій частині планети та протягом більш як семи десятиріч. Але цей експеримент дав переконливі негативні результа­ти. Вони привели до розвалу "світу соціалізму" та утворен­ня низки нових суверенних держав, у тому числі й України.

Отже, пізнання у сфері права має два рівні — емпірич­ний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Перейде­мо тепер до нового питання.

Встановлення істинної картини правової реальності ви­магає застосування системи методів і підходів. Вони поді­ляються за рівнем загальності на кілька категорій. Найза-гальнішим є філософсько-світоглядний підхід. Він необхід­ний правознавству під кутом зору його самоусвідомлення, у тому числі розуміння його власної методології. Вира­жаючи світоглядну основу науки, він являє собою спосіб теоретичного опанування матеріалу, насамперед у розу­мінні найзагальнішого підходу до дослідження. Тут пере­довсім ідеться про те, що залежно від того чи того вирі­шення основного питання світогляду, того чи того розу­міння дійсності, місця та ролі природи й соціуму, теорети-ко-пізнавальних ідеалів задаються вихідні параметри конкретної методології, норми дослідницької діяльності, теоретико-пізнавальний інструментарій та стиль мислення стосовно тієї чи тієї сфери спеціально-наукового аналізу. Категоріальний апарат філософії — це потужний інстру­мент пізнання й перетворення дійсності, насамперед соці­альної. Зокрема, філософський аналіз потрібний для гли­бокого розуміння свободи, відповідальності та інших люд­ських цінностей як цілей правового регулювання.

Юрист, формуючи методологію свого дослідження, по­винен узяти з усього багатства філософської думки ті кон­цепції, які є адекватними його об'єктові. Застосовуючи до вивчення правової дійсності метод філософського аналізу, треба з граничною ретельністю враховувати особливості права, його природи, функцій, предмета — специфіку цього своєрідного соціального інституціонального утво­рення. Вважаючи стрижнем методології правознавства фі­лософський підхід, слід бачити в ній низку послідовно обу­мовлених ланок. Сюди за світоглядною основою науки вхо­дять загальнонаукові методи, методологічні положення ін­ших наук та спеціальні методи цієї науки — правознавства.

У цілому загальнонаукові методи (абстрагування, ідеа­лізація, порівняння, логічні методи, моделювання, методи математики тощо) відомі давно. В ієрархії наукових мето­дів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософсько­го знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми де­сятиріччями всі загальнонаукові методи набули подальшо­го розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли систем­ний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового ха­рактеру і в галузі правознавства.

Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні пра­вової реальності, а також у вирішенні інших проблем юри­дичної науки і практики відіграють логічні методи. Логі­ка — наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці за­кони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвине­ною здатністю оперувати з будь-яким предметом відповід­но до його власної природи на основі образу, який адек­ватно відображає цей предмет.

Історія науки свідчить про те, що пізнання у своїх ви­рішальних поворотах, пов'язаних із фундаментальними відкриттями, завжди було змушене переходити межу того, що раніше вважалося подумки припустимим, створювати нові методи мислення. Логіка виникла і розвивалась як опис, систематизація та обгрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислен­ня, що пізнає світ. Логіка виявляє способи досягнення но­вого істинного вивідного знання, встановлює ті спрямуван­ня, що ведуть до правильних, обгрунтованих висновків.

Розвиток логіки як науки привів до розгалуження її на дві сфери. Одна з них за змістом збіглася з діалектикою. Вона є наукою про розвит

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

методологічної культури а отже і ефективності профе сійної діяльності.. філософія права це моральний осередок законодав ства Історія свідчить про те що розвиток проблеми пра вової..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Платт. Сочинения

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія права
Навчальний посібник За загальною редакцією М.В. КОСТИЦЬКОГО, доктора юридичних наук, професора; Б.Ф. ЧМІЛЯ, кандидата філософських наук, доцента

І юридичного інституту
І5ВК 966-7784-06-1 © Колектив авторів, 2000 © Юрінком Інтер, 2000 Передмова Формування нової правової реальності, поступове звільнення її від ідеологічних міфів і догм по

Контрольні запитання
ф Що таке світогляд? ф Які основні риси філософії? ф Які основні риси права? ф Які основні загальнолюдські цінності? ф Які проблем

Контрольні запитання
В чому полягають особливості предмета, методології та основних проблем філософії права? Розкрийте науковий та методологічний характер фі­лософії права. Чому виникає необхідність

Контрольні запитання
• Які вихідні положення філософсько-правових теорій позитивізму? • Які сутнісні особливості яіберально-індивідуаяісти-чного розуміння права і свобод особи? 4 На о

Контрольні запитання
• Що таке правова антропологія? 4 У чому полягає відмінність між соціологічним та ан­тропологічним підходами до особистості та її цін­ностей? • У чому полягає осо

Контрольні запитання
ф Що таке правова епістемологія? ф Які пізнавальні процеси мають місце у праві? ф Які Ви можете назвати основні етапи правового піз­нання? ф Які В

Розділ V
Особистість і право (правова антропологія). Гуманістична природа права § 1. Правова антропологія як галузь філософії права. Соціологічний та антропологічний підходи до особ

Філософія права
Навчальний посібник Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури Відповідальна за випуск ТА. Яскажук Редактор Г.В. Латник

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги