Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 417. »0* 291

Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував мето­дику побудови софізмів, із допомогою яких можна пере­могти опонента в дискусії, а також; способи, що дозволя­ють надати максимальної вірогідності тій чи тій тезі, виве­деній із загального досвіду. Арістотель показував, що со­фісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналі­зувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстан­цією для виправдання вищих засновків науки — істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умогляд­но спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спря­мувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослі­дження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, — означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, — означає казати істинне"¹.

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед істо­ричних форм — незаслужено забуте нині вчення про под­війну істину, що привертало найпильнішу увагу під час по­ширення філософії Арістотеля у християнській та араб­ській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчен­ня про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характе­ристикою духовного світу людини.

¹ Аристотель. Сочинения: В 4 т. - М., 1975. - Т. 2. - С. 141. 292

Вчення про істину протягом подальшого розвитку фі­лософії аж до німецької класичної філософії мало пере­важно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах тра­диційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формаль­но-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшися з анти-номічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агности­цизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істи­на у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина — це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історика історія для істини, людина для цієї останньої — лише засіб її реалізації.

Синтезуючою історичною формою ставлення людини до світу є творчо-перетворювальне ставлення. Воно є ви­значальним у діалектико-матеріалістичній концепції істи­ни, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності.

Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіг­рає істина в діяльності людини. І тут складається така кар­тина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеоло­гічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхід­но врахувати те, що істина — це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом нау­кового пошуку, його призначення полягає саме у сходжен­ні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обгрун­тованих концептуальних утворень. Основне завдання нау­ки — виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

Коли дослідникові таланить побачити в тій чи тій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук,

визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розріз­нені відомості.

Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна виріз­нити такі основні логічні етапи історичного розвитку ро­зуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, ре­чення, а не висловлювання). Арістотель уперше пов'язав істину з чистою, власне логічною формою її виразу (су­дженням існування). Наступний етап розуміння істини по­лягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу — форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філо­софської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних на­становах, переконаннях.

§ 2. Пізнавальні процеси у правотворчості

Юриспруденція як наука вивчає правову реаль­ність — діяльність людей, яка потребує право­вого регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а по­тім здійснюється теоретичне опанування відповідних соці­альних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дій­сності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чин­ників не лише між собою, а й з тими економічними, полі­тичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права¹.

Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумні­вів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абст-

Див.: Керимов Д. А. Философские оснований политико-правовнх исследова-ний. — М., 1986. — С. 187—188; Культура й техника законотворчества. — М., 1991. - С. 13.

рактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практи­кою, то він мало чим відрізняється від аналогічного проце­су в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в галузі правотворчості та реалізації юри­дичних законів.

Правотворчість — діяльність зі створення юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Щодо самого поняття норми права у нас віддається перевага підходові, виробленому юристами романо-германської правової сім'ї. Він спира­ється на уявлення про право як інструмент розвитку сус­пільства і приводить до висновку, що норма права — дер­жавна вказівка на міру можливої, належної, забороненої або схвалюваної діяльності громадян, органів та організа­цій через установлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вона має загальний характер. Іншого підходу дотримуються юристи Англії та деяких Скандинавських країн. На їхню думку, право є головно правом судової практики, його мета полягає в негайному відновленні ста­тус-кво, а не в установленні основ соціального порядку. Норми англійського права — це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Така норма тісно пов'язана з обстави­нами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, щодо якої це рішення було ухвале­не¹. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. Норма права як інструмент регулювання суспіль­них відносин є владним розпорядженням держави, це во­льовий імператив, веління, команда. Саме владне розпоря­дження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юри­дичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відоб­ражає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотвор-

Див.: Давид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М., 1988. — С. 98-99,304-305.

чого органу, виражає його ставлення до регульованої ді­яльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефек­тивності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дес­криптивне судження (опис). Справді, якщо визначати пра­во тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не ви­никає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична нор­ма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі мірку­вання. Завдання норм права полягає в організації діяльнос­ті суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді мож­на досягти мети, тому норми права мають певний об'єктив­ний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти пев­ним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще, — адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого — ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми — результат пізнання законодавцем об'­єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істинніс-ного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуван­ням норм права, до дисфункції механізму правового регу­лювання.

Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах нор­ми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.

Насамперед необхідно звернути увагу на прескриптив­ний аспект юридичних норм. Самоорганізація суспільства як загальносоціологічне явище має конкретно-історичний характер, тобто її цілі та зміст, принципи й механізми ви­значаються особливостями певного етапу суспільного роз­витку. Через це такий засіб регламентації процесу соціаль­ної самоорганізації, як право, відповідає специфічним ри­сам кожної конкретної історичної епохи. У самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином із необхід­ністю виникають певні норми поведінки людей, які дозво­ляють задовольняти їх домагання та одночасно забезпечи­ти функціонування і розвиток суспільства в цілому. Сус-

пільство спонтанно виробляє їх як засіб саморозвитку. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, утілюються потім у позитивному праві, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше. Звісно, кожний закон виникає з правосвідо­мості людей, що стоять при владі¹.

Одначе тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця — точка зору необхідності"², законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не вина­ходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих по­зитивних законах внутрішні закони духовних відносин'⁴. На його думку, юридичний закон є "... загальним і справж­нім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї"⁴. Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних від­носинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий по­рядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які об­мінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасни­ками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке вини­кає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізні­ше правову форму у вигляді договору і т. д."⁵.

В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між то­варовласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне від­ношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням"⁶. Отже, і в цьому випад­ку констатується можливість існування юридичних відно-

¹ Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидности. - М., 1993. - С. 251.

Маркс К. Проект закону про шлюбну розлуку // К. Маркс, Ф. Енгельс. Тво­ри. — 2-е вид. — Т. 1. — С. 156.

³ Там само. - С. 154.

Маркс К. Дебати шостого Рейнського ландтагу (стаття третя). Дебати з при­воду закону про крадіж лісу // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — ТІ — С. 116.

Маркс К. Зауваження на книгу А. Вагнера "Підручник політичної економії" (2-е вид.), Т. 1 (1879) // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - 2-е вид. - Т. 19. - С 379-380.

⁶ Маркс К. Капітал. - Т 1. // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - 2-е вид. -Т 23. - С. 92.

син без законодавчого регулювання процесу обміну між товаровласниками.

Крім прескриптивного змісту, норма права має також дескриптивний. Перший слід визнати домінуючим, оскіль­ки норма є насамперед засобом досягнення певної мети. Проте і другий (дескриптивний її зміст) не слід нехтувати. Право відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях світ дуже складних людських відносин над­звичайно широкого діапазону — від глибинних шарів жит­тя до найпрозаїчніших, побутових питань.

Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тоб­то правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, од­ним із таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення під кутом зору правового регулю­вання соціальних відносин, є урбанізація. "Концентрація населення, — зазначив В. І. Шакун, — призводить до ус­кладнення взаємин між людьми, примножує кількість неба­жаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень"¹. Глибокий аналіз правової реальності (особливо правопорушень) необхідний для визначення меж і можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами.

Взагалі такий аналіз е основою вдосконалення соціаль­них норм і практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального і правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві².

У цілому можна сказати, що юридична норма є істин­ною тією мірою, якою вона відображає соціальну, насам­перед правову, реальність, якою мірою вона відповідає оп­тимальному способові гармонізації суспільних відносин.

А втім, це — лише один аспект істиннісної оцінки нор­ми права. Є. В. Васьковський пропонував назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової

Шакун В. І. Урбанізація та злочинність. — К., 1996. —С. 60. 2

Див.: ґолосмкченко /. Я. Попередження корисливих проступків засобами ад­міністративного права. — К., 1991. — С. 3.

норми, на його погляд, слід вважати юридично правильний порядок ЇЇ прийняття та оформлення¹.

Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законо­творчої діяльності держави є встановлення істинних юри­дичних норм.

Але взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини об­говорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяль­ністю державних органів і посадових осіб.

§ 3. Істина як мета правозастосовної діяльності

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідуван­ня злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної спра­ви, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші об­ставини, які в сукупності визначають підстави і форму рі­шення, що його належить винести у справі. Іншими слова­ми, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійснен­ням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносео­логічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судово­му вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним

Див.: Васьковский Е. В Учение о толковании й примснснии гражланских законов. - М., 1976. - С. 49.

і

І.

змістом"¹. "Пізнання фактів об'єктивної дійсності прони­зує весь кримінальний процес", — зауважив І. М. Лузгін².

У кримінальному процесі вживається поняття матері­альної істини, тісно пов'язане з поняттям істини в його філософському трактуванні. "Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання — це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі — зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема — га­лузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримі­нальному процесі — питання юриспруденції, судової прак­тики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських поло­жень"³, — писав М. С. Строгович. При цьому він застерігав і від спрощеного підходу, механічного перенесення загаль­нофілософських положень до галузі спеціальних питань кримінального процесу. Поняття матеріальної істини роз­глядається як тотожне поняттю предметної істини у відо­мому висловлюванні Маркса (на яке він при цьому посила­ється): "Питання про те, чи має людське мислення предмет­ну істинність, — зовсім не питання теорії, а практичне поняття. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічність свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання"⁴. Матеріальна істина у кримінальному процесі — це істина у криміналь­ній справі, яка отримала фактичне (матеріальне) підтверд­ження.

Перед розслідуванням стоїть вимога точного пізнання обставин кримінальної справи, адекватної реконструкції самої події злочину, ситуації, осіб, винних у його вчиненні. Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінальної справи, незважаючи на суто практичний ха­рактер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті. Під час аналізу криміналь­ного процесу постають такі важливі питання, як питання

Наумов А. В., Новиченко А. С. Закони логаки при квалификации преступле-ний. - М., 1978. - С. 42.

Лузгин Й. М. Расследование как процесе познания. — М., 1969. — С. 8.

Строгович М. С. Избраннне труди. Теория судебннх доказательств. — М., 1990. - Т. 3. - С. 16.

Маркс К. Тези про Фейєрбаха // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — Т. 3. - С. 1.

про можливість пізнання досліджуваних явищ, характер істини, яка встановлюється з його допомогою, ступені піз­нання тощо. Ясна річ, що ці проблеми не можна висвітлити поза зв'язком із загальними проблемами теорії пізнання. Проблема істини в теорії та історії кримінального процесу завжди була й залишається тим вузловим пунктом, де най­тісніше сходяться юриспруденція і гносеологія. (Цікавр, що наявність певних спільних рис у процесу природничо» наукового дослідження та розслідування злочину відзна­чав А. Ейнштейн)¹.

При цьому слід мати на увазі, що в процесі розкриття злочину пізнаються не всі його обставини, а лише ті, які мають юридичне значення, тобто передбачені криміналь­ним законом. Істина в розслідуванні злочину, дотично до змісту обставин, що встановлюються в цьому процесі, не є всеосяжною та безмежною, а має точно визначені, окрес­лені законом рамки.

Істотна особливість розслідування злочину з погляду гносеології полягає в тому, що ця ситуація має конфлікт­ний характер, який значною мірою ускладнює встановлен­ня істини. З одного боку, особи та організації, не зацікав­лені в об'єктивному розслідуванні правопорушення, нама­гаються перешкодити йому. З іншого — виникає небезпека необ'єктивних суджень і дій з боку осіб, переконаних у винності підозрюваного. "Розслідування конкретних кри­мінальних, цивільних, адміністративних справ, — писав М. В. Костицький, — поєднане з великими труднощами, оскільки пізнання їх обставин здійснюється ретроспектив-но, часом за вельми інтенсивної протидії зацікавлених осіб із досить різноманітними інтересами, які інколи виключа­ють один одного, свідомо викривляють істину"².

Розслідування злочину через свою специфіку повинне давати не просто знання, а обгрунтоване знання, істинність якого не міг би заперечити жоден учасник кримінального процесу. "У кримінальному процесі встановлення істини у справі, — писав А. О. Ейсман, — являє собою водночас і

Див.: дйиштейн А. Собрание научнмх трудов: В 4 т. М., 1967. — Т. 4. — С. 361-362. 2

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические й теоретические проблеми. - К., 1990. - С. 239-240.

ЗОЇ

пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове дока­зування є "доказовим пізнанням"¹. Завдання розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий во­лодів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учас­ники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових дока­зів, які складають саму сутність процесів доказування², зазначив В. С. Кузьмичов.

Регламентуючи дії слідчого, прокурора, судді, кримі­нально-процесуальний закон регулює і процес пізнання, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з про­цесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визна­ні доказами, їх не можна використовувати для аргумента­ції висновків у справі, які мають юридичне значення. Сис­тема норм кримінально-процесуального закону відобра­жає логіку пізнання у процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супро­воджується порушенням логіки пізнання.

Взагалі мета кримінально-процесуального закону поля­гає в тому, щоб створити всі необхідні умови для роз­в'язання суперечностей, які виникають під час розсліду­вання злочину, і отримання об'єктивної істини у справі. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторон­ність посадових осіб, які провадять розслідування справи і виносять щодо неї рішення, І, по-друге, строго формалізу­вати весь процес дослідження правопорушення, передба­чити таку процедуру виявлення і дослідження правопору­шення, яка була б обов'язковою для всіх учасників проце­суальних відносин, максимально гарантувала б від помилок у визначенні вини і винесенні вироку.

Оптимізації процесу розкриття злочину в плані досяг­нення істини покликані сприяти основні принципи кримі­нального процесу — незалежність, колегіальність, повнота і об'єктивність розслідування, гласність, презумпція невин­ності, змагальність і рівність сторін, право на оскарження винесених рішень. Хоча всі вони безпосередньо сформу-

Зйсман А. А. Заключение зксперта (структура й научное обоснованис). — М., 1967. - С. 123.

Див.: Кузьмичов В. С. Із історії розвитку знання про криміналістичні засоби і методи слідчої діяльності // Наук. вісн. Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 1. —

С. 70.

льовані для кримінального і цивільного судочинства, зау­важив В. М. Кудрявцев, за сутністю багато з них належать до інших галузей права. Є всі підстави вважати, що неза­лежність, підпорядкування лише законові та опора на внутрішнє переконання — це такі принципи, які діють у всіх процесуальних стадіях у кожній справі, включно з розглядом цивільних, трудових, кримінальних, адміністра­тивних і дисциплінарних правопорушень¹.

Зупинімося докладніше на деяких із цих принципів. Кримінально-процесуальний закон установлює, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зо­бов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи. Це ж стосується і оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їхню безсторонність під час збирання, дослідження й оцінці доказів, що забезпечу­ється неухильним виконанням передбачених законом пра­вил проведення розслідування, суворим дотриманням га­рантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому принципи повноти, всебічності та об'єктив­ності розслідування передбачають досягнення істини у кримінальній справі.

Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності й посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин справи є поділ функцій органів і посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розгляну­то третім (судом), покарання реалізовано четвертим (уста­новою виконання покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Але такий чіткий поділ функцій здійсню­ється стосовно далеко не всіх правопорушень. Звісно, що складніша справа і що серйозніше покарання, то детальні­шою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплі­нарного стягнення, крім реєстрації (прийняття) повідом­лення про проступок, досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного

Див.: Кудрявцев В. Н. Закон. Поступок. Ответственность. — М., 1986. — С. 335-336.

правопорушення вже передбачає низку функцій, здійсню­ваних різними особами, а кримінального злочину — ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи й по­садові особи, які інколи дублюють ті самі функції (наприк­лад, збирання доказів).

Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сто­рін, який вимагає розмежування кримінально-процесуаль­них функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'яв­лення доказів, участі в їх дослідженні та заявлення кло­потань.

Гласність як загальносоціальний демократичний прин­цип — це "... насамперед відкритість і публічність у діяль­ності державних структур як умова демократичного ухва­лення рішення, а також інформованість чи обізнаність гро­мадян про всі соціальне значимі проблеми, що зачіпають їхні інтереси"¹. Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення під кутом зору досягнення істини у справі.

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі — презумп­ція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поши­рюється і на всі інші процесуальні відносини — і на дис­циплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише пра­вові¹, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до осо­бистості людини, навіть якщо вона порушила норми пове­дінки, а тим більш — до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), — це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефек­тивності заходів соціального контролю, що їх застосову­ють держава і суспільство.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочи­ну, повної доведеності фактичних обставин справи.

Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколиш­ньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей

---------------------------------------------- V

Гпасность судсбной деятсльности по уголонньгм долам К., 1993 С К 304

і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Ха­рактер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування об­ставин злочину зобов'язують використовувати у розсліду­ванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширю­ють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, про­курора, суду, гарантуючи за умови правильного їх вико­ристання об'єктивне встановлення фактів.

Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкрет­них умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру,

"способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, по­терпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства. Встановлення істини у справі не зводиться лише до

^?з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює та­кож правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна-

'чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися

встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їх­ню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі влас­тивості вчинків людей, як правомірність або неправомір­ність. "Але без звернення до закону це не можна встано­вити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфіка­ції) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність"¹.

Думка про те, що встановлення істини у справі поши­рюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на

.кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретика­ми права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприк­лад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть,

¹ Недбайло П. Е. Применение советских правових норм. — М, 1960. — С. 228—229.

буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встанов­ленням істини. Кваліфікація — це справжній, хоч і суб'єк­тивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини"¹.

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фак­тичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесен­ням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо супе­речить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з по­зицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношен­ня між фактичними ознаками діяння та ознаками, перед­баченими у кримінально-правовій нормі.

Процес кваліфікації злочину спирається на логічні ме­тоди. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є іс­тинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розумін­ня юристом змісту правової норми, виконавець закону по­винен правильно розуміти її творця², зазначив М. Й. Кор-

Наумов А. В., Новичекко А. С. Закони логики при квалификации преступле-ний. - С. 42. 2

Див.: Коржанский Н. Й, Обт>ект й предмет уголовно-правовой охраньї. — М., 1980. - С. 206.

жанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кож­ного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключи­ти розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні зако­нів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жод­ній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права — це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полег­шення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, система­тичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.

За логічного тлумачення норми права ми звернемо ува­гу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення пра­вової норми починається з визнання того, що кожна нор­ма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єк­тивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та зако­ну несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозу­мілому переліченні родових і видових ознак, кожне понят­тя, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту¹.

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уяв­леннях юриста про характер зв'язку між фактичними об­ставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зо­ру логіки цей зв'язок — не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.

¹ Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М, 1993. - С. 26-27. 11*

З погляду гносеології кримінально-правова кваліфіка­ція є неперервним коловим рухом від установлених (пізна­них) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільне небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотож­ності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-пра­вової норми, тобто встановлення того, чи підпадають оз­наки діяння під ознаки норми і якими статтями Криміналь­ного кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правиль­но, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нор­мою відображає кримінальне правовідношення, яке виник­ло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне ді­яння. Думка юриста про це відношення виражається у дес­криптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправне позбавив життя Б. — іншу люди­ну, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання пов­ністю поширюються категорії істинності й хибності.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концент­рованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороня­ються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.

Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри пока­рання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі від­носно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різ­них учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відпові­дає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчинено-

го злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочин­ця, а й має на меті його виправлення, а також попереджен­ня злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушен­ня, так і в усьому процесі розслідування і судового розг­ляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу.

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сфе­рах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Правовий стан осо­бистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відпо­відати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом"¹, — писав В. Г. Лихолоб.

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому ас­пекті: соціально-демографічні ознаки особистості; мораль­но-психологічні якості; соціальні ролі — поведінка людини в різних сферах суспільного життя.

Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практи­ки та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографіч­них ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рі­вень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлен­ня всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагаль­нення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями

Лихолоб В. Г. Правопорушення правова І моральна оцінка. — К., 1994 — С. 95.

особистості та злочинністю. Соціально-демографічна ха­рактеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.

"Морально-психологічна характеристика особи, — продовжував В. Г. Лихолоб, — відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною осо­бистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослі­дження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її до­слідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло не-благополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку"¹. Знання особистості підсудного гарантує від ба­гатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди вихо­див із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує вине­сення законного та обгрунтованого вироку.

Отже, встановлення істини є однією з цілей розсліду­вання, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.

У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілак­тична робота², зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Кос-тицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оці­нені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри³. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запро­вадженні його у практику профілактичної роботи⁴. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.

Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка. С. 95 п

Див.: Жалинский А. 9., Костшусий М. В. Зффективность профилактики пре-ступлений й криміногенная информация. — Львов, 1980. — С. 3.

³ Там само. - С. 131.

⁴ Там само. - С. 210.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання — починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

§ 4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві

Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес до­цільно у зіставленні з науковим пізнанням.

Розслідування в більшості випадків починається з уста­новлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певно­го порушення впорядкованості суспільного життя.

Наукове дослідження починається з постановки проб­леми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, — писав К. Поппер, — то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі зби­рання даних або фактів, воно починається з проблеми"¹. Для наукової проблеми характерне усвідомлення супереч­ності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі нау­кового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кро­ку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.

Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить від­повідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те,

¹ Поппер К. Логика социальннх наук // Вопр. философии. — 1992. — № 10. — С. 65-66.

що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудо­ва нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми по­винна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю лю­дей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому — практичну.

Факт учинення злочину є різновидом проблемної си­туації. Його встановлення можна розглядати як усвідом­лення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормально­го суспільного життя. Для цього воно повинне давати адек­ватну картину події, достатню інформацію про осіб, вин­них у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза — обгрунтоване при­пущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення від­носно причин і властивостей досліджуваного явища і є від­повіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуван­ням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально набли­женій за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунту­вання.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевір­ка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у приро­ду її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить

історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.

Гіпотеза — необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, — зауважив П. В. Копнін, — що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розви­ток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і до­ведення гіпотез"¹. Вочевидь, це стосується і правознавства.

Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнан­ня, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущен­ня відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес вер-сування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія ви­ступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її засто­сування — розкриття злочинів — від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною об­меженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників роз­слідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають іс­тотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб — сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в науко­вої спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа — припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язан­ня наукової проблеми в низці випадків обмежуються од­нією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висуну­ти. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочи­нів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущен­ня, до яких вдаються, коли обставини злочину мають ти­повий характер².

Копнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — М., 1973. — С. 209. 2

Див.: Бандура О. А., Лукашевич В. Г. Криминалистическая версия: гносеоло-гический, логический й психологический аспекти. — К., 1991. — С. 26.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою до­сягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясову­ється в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Вери­фікацією називають установлення відповідності фактично­му станові речей, фальсифікації — встановлення відсут­ності такої відповідності.

Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає дове­деним знанням і виступає як підстава для кваліфікації зло­чину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання.

Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтверджен­ня, вона перетворюється на теорію. Теорія — перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутніс-них характеристик.

Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знан­ня, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже зня­то формулюванням, що випливає з послідовно діалектич­ного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.

У природознавстві віддають перевагу дедуктивній тео­рії. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без дове­дення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи.

Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономір­ності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною нау-

кою в системі юридичних наук, що має для них загально­теоретичне і методологічне значення¹.

Сучасне право бурхливо розвивається. Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової тео­рії, як загальноправова процесуальна теорія, її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та при­роді їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів).

Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу — адміністративного, господарчого та інших — вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли ви­моги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній про­цесуальний компонент.

Існують важливі методологічні засновки для розроб­лення загальноправової процесуальної теорії. Це — висо­кий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного про­цесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.

Крім того, дозріла необхідність запровадження у пра­вові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у ціло­му, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель пра­вовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються роз­роблення загальноправової процесуальної теорії. Адже

¹ Див.: Колодій А. М., Капєйников В. В., Лисетов С. Л., Поопухав В. П., Су-мін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави І права. — К., 1995. —С. 23.

процес — це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід уважати компонентом загальної теорії права¹.

Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її під­твердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдоклад-ніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.

П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання"², — писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реаль­ність і таким чином перетворити саму дійсність"³, — завер­шив думку П. В. Копнін.

Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трак­тувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дос­лідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифі­кацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання — це

Див.: Протпасов В. Н. Основи общеправовой процессуальной теории. — М., 1991. - С. 4, 6, 23. 2 Капнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — С. 276—277.

Там само. 316

сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один од­ного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці став­ляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію.

Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким екс­периментом було створення на теренах колишньої цар­ської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім — на кількох материках — і так званого соціалістич--ного табору, покликане довести істинність марксистсько-ле­нінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми.

Маркса та його послідовників, усупереч загальноприй­нятим уявленням, цілком можна назвати творцями особли­вої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу ви­користанню демократичних правових інститутів, виборчо­го права, парламентаризму, демократичних законів, які де­далі більше утверджувалися наприкінці XIX — на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії.

А от інша частина марксистів, прихильників ортодок­сального марксизму, оголосивши названий напрям "опор­туністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо об­стоювати ідею пролетарської соціалістичної революції — насильницького повалення старого, заснованого на гноб­ленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослі­довнішими прихильниками революційного способу карди­нального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила ро­сійської соціал-демократичної партії, які утворили особ­ливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.

Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філосо­фів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс до­статньої підстави — такої, коли філософські, наукові вис­новки "дають право" на практичні дії. І з цих позицій усе те, що відповідно до марксистсько-більшовицьких поглядів є основою кардинальних революційних перетворень, не можна визначити інакше, як право, причому право у широкому значенні, бо воно виражає обгрунтованість, ви-

правдашсть відповідних дій, наявність для них достатніх підстав.

Марксизм, отже, можна схарактеризувати як філософ­ське і політичне вчення, яке обґрунтовує право пролетаріа­ту на докорінне перетворення світу. Найголовніше у пог­лядах Маркса та його найбільш послідовних (ортодоксаль­них) прибічників і продовжувачів, передусім Леніна, — ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Така влада — це й є право в ім'я комунізму йти на будь-які кроки, на будь-які акції задля торжества світлих ідей, загального щастя.

Саме звідси й походить решта складових ортодоксаль­ного марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму, — право на озброєне за­хоплення влади, право на пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, право на нещадні репре­сії стосовно до "ворогів революції", "класове чужих" верств населення, право на вилучення майна у нетрудящих верств населення, право на червоний терор, право на рево­люційні війни, на ініціювання й підтримку "світової поже­жі", "експорту революції", всемогутність Комуністичного Інтернаціоналу. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, так чинили і всі вірні, ортодоксальні послі­довники Маркса і Леніна — Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот, нинішні революційно-терористичні групи, які з повною підставою називають себе "марксистськими"¹.

Отже, насильництво виступає як необхідний і виправ­даний елемент ідеології та практики комунізму, складової комуністичної філософської теорії права. Маркс та його послідовники виправдовували насильство (яке, за марксо-вими словами, є "повитухою історії"), великою метою, щас­тям усього людства.

Встановлення радянської влади означало не лише злам, розрив закономірно-природного розвитку в бік свободи і поворот назад, нехай і до модернізованого ладу тиранічної влади та фанатичної ідеології, а й формування за пануван­ня такого ладу штучного суспільства, заснованого на фа­натизмі, насильництві та фальсифікаціях. Побудову Союзу Радянських Соціалістичних Республік, взагалі соціалістич­ного табору слід розглядати саме як експеримент у вели-

¹ Див.: Алексеев С. С. Философия права. - М., 1997. — С. 149-163.

чезних просторових і часових масштабах — на одній шос­тій частині планети та протягом більш як семи десятиріч. Але цей експеримент дав переконливі негативні результа­ти. Вони привели до розвалу "світу соціалізму" та утворен­ня низки нових суверенних держав, у тому числі й України.

Отже, пізнання у сфері права має два рівні — емпірич­ний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Перейде­мо тепер до нового питання.

Встановлення істинної картини правової реальності ви­магає застосування системи методів і підходів. Вони поді­ляються за рівнем загальності на кілька категорій. Найза-гальнішим є філософсько-світоглядний підхід. Він необхід­ний правознавству під кутом зору його самоусвідомлення, у тому числі розуміння його власної методології. Вира­жаючи світоглядну основу науки, він являє собою спосіб теоретичного опанування матеріалу, насамперед у розу­мінні найзагальнішого підходу до дослідження. Тут пере­довсім ідеться про те, що залежно від того чи того вирі­шення основного питання світогляду, того чи того розу­міння дійсності, місця та ролі природи й соціуму, теорети-ко-пізнавальних ідеалів задаються вихідні параметри конкретної методології, норми дослідницької діяльності, теоретико-пізнавальний інструментарій та стиль мислення стосовно тієї чи тієї сфери спеціально-наукового аналізу. Категоріальний апарат філософії — це потужний інстру­мент пізнання й перетворення дійсності, насамперед соці­альної. Зокрема, філософський аналіз потрібний для гли­бокого розуміння свободи, відповідальності та інших люд­ських цінностей як цілей правового регулювання.

Юрист, формуючи методологію свого дослідження, по­винен узяти з усього багатства філософської думки ті кон­цепції, які є адекватними його об'єктові. Застосовуючи до вивчення правової дійсності метод філософського аналізу, треба з граничною ретельністю враховувати особливості права, його природи, функцій, предмета — специфіку цього своєрідного соціального інституціонального утво­рення. Вважаючи стрижнем методології правознавства фі­лософський підхід, слід бачити в ній низку послідовно обу­мовлених ланок. Сюди за світоглядною основою науки вхо­дять загальнонаукові методи, методологічні положення ін­ших наук та спеціальні методи цієї науки — правознавства.

У цілому загальнонаукові методи (абстрагування, ідеа­лізація, порівняння, логічні методи, моделювання, методи математики тощо) відомі давно. В ієрархії наукових мето­дів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософсько­го знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми де­сятиріччями всі загальнонаукові методи набули подальшо­го розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли систем­ний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового ха­рактеру і в галузі правознавства.

Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні пра­вової реальності, а також у вирішенні інших проблем юри­дичної науки і практики відіграють логічні методи. Логі­ка — наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці за­кони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвине­ною здатністю оперувати з будь-яким предметом відповід­но до його власної природи на основі образу, який адек­ватно відображає цей предмет.

Історія науки свідчить про те, що пізнання у своїх ви­рішальних поворотах, пов'язаних із фундаментальними відкриттями, завжди було змушене переходити межу того, що раніше вважалося подумки припустимим, створювати нові методи мислення. Логіка виникла і розвивалась як опис, систематизація та обгрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислен­ня, що пізнає світ. Логіка виявляє способи досягнення но­вого істинного вивідного знання, встановлює ті спрямуван­ня, що ведуть до правильних, обгрунтованих висновків.

Розвиток логіки як науки привів до розгалуження її на дві сфери. Одна з них за змістом збіглася з діалектикою. Вона є наукою про розвит