Порівняйте становище різних верств населення українських земель XV—XVI ст.

У період XV -XVI ст. в українському суспільстві формуються верстви, що мають свої привілеї, юридично закріплені права й обов'язки.

Верхівку українського суспільства становила шляхта, формування якої продовжувалося до XVI ст. Це був за-

мкнутий привілейований стан, представлений династіями Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Корецьких та ін.

У суспільстві роль шляхти визначалася наявністю великої земельної власності.

Дрібна шляхта володіла вотчинами, мала право приватної власності. Проте частина дрібних шляхтичів за право володіння землею мусили нести військову повинність.

Особливу роль у житті українського суспільства відігравало духівництво, яке не підлягало світському суду. Священиків судив Суд єпископа. Духівництво було численним і складало майже десяту частину населення. Воно поділялося на дві категорії: біле (світські священики) і чорне (ченці й черниці). Багато українців шукали розраду в церкві, що стала центром громадського життя.

У період перебування українських земель у складі Литовського князівства православна церква мала великі привілеї.

У 1458 р. у Києві була відновлена митрополія.

Однак після прийняття Люблінської (1569) і Брестської (1596) уній починаються гоніння на православ'я, посилюється наступ католицтва. Православні священики позбавляються своїх прав і привілеїв, а католицькі, навпаки, стають пануючою силою. Вони несли в українське суспільство європейську культуру, але й одночасно сприяли ополяченню і покатоличенню українського населення.

Третім станом українського суспільства були міщани, склад яких не був однорідним — патриціат складали багаті купці й промисловці. Середній прошарок міщан — бюргери (цехові майстри й торговці). Найчисленнішим прошарком міщан були посполиті — ремісники, дрібні торговці.

Ремісники стали об'єднуватися в цехи — професійні організації, що мають свій статут, органи керування. На

чолі цеху стояли майстри. Були організовані цехи ковалів, слюсарів, лимарів та ін.

В українських містах набуло поширений Магдебурзьке право, за яким міста звільнялися від керування й суду феодалів, отримували право на самоврядування. Таке право одержали Львів, Володимир Волинський, Київ і деякі інші міста. Магдебурзьке право сприяло розвитку ремесла й торгівлі в містах, а також розвитку самоврядування.

Нижній щабель у суспільстві займали селяни. Цей стан також не був однорідним.

Залежно від повинностей, що несли селяни на користь феодала, даний стан поділяють на три групи: 1) данники платили феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Вони були особисто вільні й економічно незалежні. Проте із розвитком фольваркового господарства ця група селян зникла; 2)тяглсвІ селяни жили на землі феодала. Вони, працювали на феодала (панщина) і зобов'язані були виконувати державні повинності (ремонт доріг, замків, будівництво мостів), 3) двірські селяни, що обслуговували двір феодала. Селян судив спеціальний кінний суд.

Землевласники праї нули закріпити селян на землі, заборонити переходити в інший маєток (Литовський статут 1588 р.)

Поступово селяни втратили право самостійно виступати на суді. Шляхта спала володіти всіма землями, а селяни закріплювалися за їх маєтками.

Висновок. У XV—XVI ст. в українському суспільстві відбувається формування певних станів: шляхти, міщан, духівництва і селян. Православне духівництво, що витісняється католицьким, поступово втрачає свої позиції. Відбувається процес покріпачення селян.

12.2. Назвіть найвидатніші постаті національного відродження в Україні другої половини XIX ст. Охарактеризуйте діяльність одного з діячів (на вибір).

У другій половині XIX ст. уряди Російської та Австро-Угорської імперій перешкоджували розвитку української освіти, науки, мистецтва. Проте творчість українських письменників, драматургів, композиторів, архитекторів, театральних діячів продовжувала розвиватися.

Економіка Російської імперії, авіі складі й України, зазнала гострої кризи, яка істотно вплинула не тільки на господарство, але й на суспільно-політичне життя. Сільське господарство залишалося відсталою галуззю економіки. Не погоджуючись на проведення вкрай необхідних соціально-економічних і політичних реформ, царський режим робив революцію неминучою. Українські політичні партії, громадські об'єднання розгорнули бурхливу діяльність.

Найвидатнішими постатями національного відродження України другої половини XIX ст. були Володимир Антонович, Михайло Ґрушевсьхий, Іван Липа (1865—1923), Микола Міхновський (1873—1924), Іван Франко (1856— 1916).

Володимир Антонович (1830—1908) народився в селі Махновці Київської губернії. Закінчив медичний, а потім історико-філологічний факультети Київського університету, згодом став професором, відомим українським істориком, археологом, етнографом. Написав ряд праць з історії: «Про походження козацтва-, -Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта» та ін. Майже півстоліття був активним діячем українського суспільно-політичного руху.

Михайло Грушевський (1866 — 1934) — видатний український історик, політичний та державний діяч. Народився в сім'ї викладача-славіста, вчився у Тіфліській

гімназії, потім на юторико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь в діяльності київської Громади. У 1894р. Грушевський переїхав до Львова, де очолював кафедру української історії в університеті. У 1898—1913 рр. очолював Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка, редагував «Записки Наукового товариства-. У 1898р. вийшов І гом його «Історії України-Руси». М. Грушевський пропагував досягнення української науки; читав курс лекцій з української історії в Парижі, Лондоні, Лейпцигу. Берліні. Займався і політикою. В 1899р був одним з засновників Української націонал-демократичної партії (УНДП).

Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український історик, фольклорист, засновник київської громади. Довів, що початок формування українського народу припадає на часи Київської Русі, бачив майбутню Україну цивілізованою європейською державою. Висунув теорію *громадів-ського соціалізму».

Іван Франко (1856—1916) — видатний український письменник, громадський діяч, чиї політичні погляди формувалися під впливом українських, російських, зарубіжних класиків літератури. Активна суспільно-політична діяльність І. Франка почалася з участі в революційному гуртку та співпраці з М.Павликом. Франко вперше в українській літературі показав важке становище робітників у містах Західної України («Борислав сміється», «Бориславські оповідання»). І. Франко став одним із творців першої політичної партії в Західній Україні — «Русько-Української радикальної партії», після розколу якої стає лідером Національно-демократичної партії. У цей час він познайомився з М. Гру-шевським. і. Франко розділяв погляди соціалістів, але критикував марксизм, виступав за загальнолюдські цінності майбутнього вільного суспільства. Видатний пись-

менник виступав за демократичне розв'язання національних проблем, рівність націй, об'єднання України. І.франко брав активну участь в роботі Наукового товариства імені Т. Шевченка, де очолював філологічну секцію.

Найвидатнішими представниками відродження були лідери утворених українських політичних партій, зокрема Сергій Єфремов та Володимир Винниченко.

Сергій Єфремов (1876—1937) — голова Радикальної партії, один з керівників ТУП, видатний літературознавець. Був студентом юридичного факультету Київського університету, членом Київської старої громади, фундатором Всеукраїнської загальної організації. Через обстоювання власних принципів (насамперед націленість на автономію України, демократизацію громадського життя, поміркованість політичних методів боротьби) не завжди доходив згоди з товаришами (Винниченком та Грушевським).

Володимир Винниченко (1880—1951) — видатний український письменник, громадський діяч. За участь у Революційній Українській партії був виключений з Київського університету з забороною мешкати у місті. В. Винниченко займався агітаційною діяльністю серед селян Полтавщини. Він друкувався у відомому журналі «Київська старовина-, порушуючи соціальні, політичні та моральні проблеми.

У роки революції 1905—1907рр. Винниченко організував кілька селянських виступів в Україні, був активним агітатором соціал-демократичних ідей. За активну суспільно-політичну діяльність царат тричі ув'язнював В.Винниченка.

Перу В. Винниченка належать романи «Хмельниччина»', «Сонячна машина», «Нова заповідь» та багато інших літературних творів.

Висновок. Процес національно-культурного та політич-

ного відродження в Україні неможливо уявити без діяльності цих видатних постатей нашої історії. Ці люди були палкими патріотами та борцями за волю рідної держави.