Білет 20

20.1.Визначте внесок Києво-Могилянської академії в культурно-освітній розвиток українськогонаро-ДУ-

У першій половині XVII ст. національно свідома інтелігенція України зробила вагомий внесок в розвиток укра-

інської культури, розширення та удосконалення освіти, становлення гуманітарної науки і доведення її до загальноєвропейського рівня.

Заснування Києво-Могилянського колегіуму відбулося в 1632 р. унаслідок активної культурно-просвігницької діяльності архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили (1597—1647).

Він відкрив у приміщенні Троїцької церкви Києво-Печерської лаври школу на 100 осіб для вивчення «вільних наук» грецькою, слов'янською та латинською мовами. Невдовзі гетьман Війська Запорозького Іван Пєтржиць-кий дав згоду на об'єднання Київської братської школи та школи Києво-Печерської лаври. Так постав Києво-Могилянській колегіум.

П. Могила забезпечив викладання навчальних предметів такими високоосвіченими педагогами, як С Косов, І. Трофимович. Було закуплено майже 100 книжок; писання святих отців-богословів, історичні твори, твори філософів античної епохи, з тригонометрії, метафізики та логіки. П. Могила активно впроваджував у навчально-виховний процес у колегіумі кращі освітянські наробки університетів Європи. У колегіумі функціонували вісім класів (шкіл): фара, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія, богослов'я. Курс навчання тривав сім років, з 1680 р.™ 12 років.

Ті, хто навчався у молодших класах (інфима, граматика й синтаксима), називалися учнями, у старших — студентами.

Учні та студенти колегіуму отримували якісну освіту. Вони вивчали «сім вільних мистецтв* — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Велика увага приділялася вивченню давньослов'янської, латинської та книжної української

иови за граматикою М. Смотрицького.

Учнів молодших класів навчали вчителі-дидаскали, а студентів старших класів — професори.

Освітня діяльність Києво-Могилянського колегіуму знайшла своє продовження у роботі філій, що були відкриті у Вінниці (1634) та Кременці (1636).

Колегіум відіграв величезну роль у розвитку української освіти та культурного життя, захисті прав і свобод православного населення України. Діяльність випускників колегіуму сприяла зростанню національної свідомості та гідності українського народу. Видатними діячами України стали вихованці колегіуму Л. Баранович, І. Гізель, Й. Га-лятовський та багато інших. Випускник колегіуму, а згодом і вчитель цього закладу освіти Є.Славинецький став державним перекладачем при дворі московського царя Олексія Михайловича. Інший випускник колегіуму І. Уже-вич написав видатну «Граматику словенську". Навчалися в колегіумі й український гетьман Павло Тетеря та наказний гетьман Яким Сомко. Вихованець колегіуму, а згодом його ректор І. Гізель написав «Синопсис (1674), який фактично став першим нарисом з історії України, Білорусі та Росії.

Викладачі колегіуму постійно удосконалювали лекції на вимоги часу, що надавало навчанню світський характер, дозволяло вихованцям бути в курсі сучасних суспільно-політичних проблем.

Л. Баранович, який увійшов в історію України як видатний церковний, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч XVII ст., був випускником, викладачем і ректором колегіуму. Л. Баранович розпочав справу щодо відкриття в Чернігові, колегіуму на взірець Києво-Могилянського. Його перу належать видатні літературні твори українського бароко — «Меч духовний», «Нова міра

ол

старої віри-», «Трубьі словес проповедньїх».

Серед вихованців колегіуму слід назвати видатного діяча української, білоруської й російської культури С. Полоцького. Він складав проект Слов'яно-греко-латинської академії, влаштував у Москві друкарню, навчав московських царедворців поетики, риторики, філософії.

Почесне звання -лавроносного поета» носив випускник, а потім й педагог колегіуму С. Яворський. Саме він був главою церковного Синоду Руської православної церкви за часів правління царя Петра І. С. Яворський написав широко відомі твори на захист православної віри — «Виноград Христов» та «Камінь віри».

26 вересня 1701 р. за вагомий внесок в розвиток освіти й науки Києво-Могилянському колегіуму було надано статус Академії. У XVIII ст. визначальну роль в діяльності академії відігравали її колишні вихованці — Ф. Прокопович, Р Заборовський, Г Кониський, М. Козачинський. В основу навчально-виховного процесу в академії було покладено принципи гуманізму та елементи світської освіти.

У Києво-Могилянській академії навчалися Г. Поле-тика, Г. Сковорода, С. Гулак-Артемовський, С. Величко, Г. Граб'янка та багато інших видатних діячів освіти, науки, літератури.

Академія діяла до 1817 р.. а з 1819 р. вона стала духовним навчальним закладом для підготовки церковнослужителів.

Діяльність Києво-Могилянської академії було відновлено тільки в жовтні 1991 р. На сьогоднішній день ця академія є вищим навчальним закладом європейського рівня, центром освіти і наукових досліджень у різних сферах діяльності незалежної України.

Висновок. Києво-Могилянська академія відігравала важливу роль у розвитку української освіти XVII— XVIII ст.

Вона була демократичним вищим навчальним закладом, який сприяв пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків. Серед випускників академії багато видатних діячів освіти, науки, літератури, музики.

20.2.Схарактеризуйте основні політичні напрями українського національно-визвольного руху: націонал -демократизму, соціалізму, соціал-демократизму, самостійництва.

Політизація українського національно-визвольного руху в другій половині XIX ст. призвела до появи напрямків зі своїм політичним змістом, ідеями та кінцевим результатом.

Одним із напрямків українського національно-визвольного руху був націонал-демократизм.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського.

І, Франко надавав великої ваги розвитку української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює «стяг національності», національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Ці ідеї не передбачали обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.

С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочков-ський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870—1936) сформулював національно-

державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність. В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, парії, товариства, церква.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський підсумовує, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично складися. Україно має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народу та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Іншим напрямком національно-визвольного руху був соціалізм. Особливої популярності соціалістичні ідеї набули в перші десятиліття XIX ст. Історичні події цієї епохи підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну роль робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату, так і соціал-демократичні.

Найвідоміші представники соціалістичного напрямку політичної України першої половини XIX ст були М. Гру-шевський і В. Винниченко. Ідейно передували їм І. Франко і Леся Українка.

Іван Франко (1856—1916) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник громадсько-політичний діяч. Ідеї марк-

УЧ

сизму, особливо економічно вчення К Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І Франка.

Разом із цим і. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно «історичної місії пролетаріату-. Водночас він стояв на позиціях соціалізму.

Головний засіб здійснення народом своєї влади — це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

Початок зародження вітчизняної соціал-демократії сягає 70—80-х рр. XIX ст. Перші її представники — О. Тер-лецький та С Подолинський. У своїй концепції майбутнього устрою суспільного життя, зокрема, С. Подолинський виділяє такі функції держави: культурно-вихозну, функцію управління господарством і працею, судову, планування та облік, а також Функцію оборони країни й охорони внутрішнього порядку. Сам перелік головних функцій майбутньої держави свідчить про те, що вчений розраховував насамперед на докорінну зміну суті держави — із засобу класового насильства вона мала перетворитися на механізм узгодження інтересів усіх членів суспільства.

С. Подолинський справив значний вплив на розвиток визвольного руху та революційно-демократичної думки не лише в Україні, а й у Росії. Не без його участі склалися творчі біографії М. Павлика, І. Франка, Лесі Українки та ін. Проте, родоначальником ідеології соціал-демократичного ґатунку на українському ґрунт: по праву вважається М. Драгоманов. Саме він є автором першої програми

української соціал-демократії, написаної ним у 1888 році.

Соціалістичним ідеалом Драгоманова, 5ув ідеал Пру-дона: федерація вільних спілок вільних лю|цей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу Ідейної організації майбутнього суспільства.

Під впливом М. Драгоманова 1890 р. І. Франко і М. Павлик створили партію, яка базувалася на соціал-демократичних засадах. Спочатку вона мала назву «Російсько-українська радикальна партія», але згодом за нею закріпилася інша — «Українська радикальна партія» (УРП). Серед її засновників були також Е. Левицький, В. Охримович, Т. Окуневський, О. Терлецький. Р. Яросевич т£ інші.

Програма партії, підготовлена І. франком, М. Пав-ликом, Е. Левицьким, Р. Яросевичем і схвалена з'їздом, стратегічною метою проголошувала «зміну способу виробництва відповідно до досягнень наукового соціалізму», -колективний характер праці і колективну власність».

Автори програми проповідували доцільність еволюційною переходу трудящих до соціалізму на основі широкої демократи і вперше серед галицьких українців висунули вимоги загального і рівного виборчого права. УРП проголосила парламентаризм одним із найважливіших принципів своєї діяльності і вважала, що соціальною базою радикального руху, виходячи з аграрного характеру краю, має бути селянство, яке на 80 відсотків було безземельним.

У вересні 1899 р. радикали, які вважали за необхідне працювати і серед робітників, створили у Галичині Українську соціал-демократичну партію (УСДП). УРП і УСДП постійно контактували, координуючи свої дії. УСДП стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). За політичну платформу партією була прийнята програма австрійської соціал-демократії.

 

Партій відстоювала соціалістичні позиції і вважала своєю метою підтримку робітничого руху, соціальних реформ, мала свій друкований орган — газету «Воля-.

Самостійницький рух виник у другій половині Х(Х ст. на початку політичного етапу українського національного руху.

Прибічники самостійників, їх часто називали націоналістами, вважали, що розв'язати українське національне питання можливо за умов здобуття Україною незалежності.

Визначними представниками руху стали Ю. Бачин-о&кий (автор відомої брошури "Поневолена Україна»), М. Міхиовський (автор «10 заповідей- та Д. Донцов.

Висновок. Різні іечії українського національно-визвольного руху свідчили, що гоомадські та культурні діячі по-різному уявляли майбутнє народу та держави.

 

-