Правонаступництво держав

Внаслідок таких політичних подій, як повне розчленування іс¬нуючої держави, відокремлення частини держави, деколонізація якоїсь частини держави, злиття існуючих держав, цесія або анексія в міжнародному праві (лат. cessio - поступка вимозі в зобо¬в'язанні іншій особі, передача якихось своїх прав) — передача частини території однієї держави іншій за угодою між ними, цесія частини державної території підсувається остаточна ї без¬поворотна заміну суверенітету однієї держави над тією чи іншою територією суверенітетом іншої держави (прикладами такого ро¬ду є: входження колишньої НДР до складу ФРН і утворення єди¬ної німецької держави; виникнення на терені колишнього СРСР п'ятнадцяти суверенних держав і утворення у 1993 р. незалежних держав Чехії та Словакії замість Чехословаччини тощо). При заміні суверенітету однієї держави суверенітетом іншої держави цілком природно виникає низка правових проблем: чи пов'язана держава-спадкоємниця усіма (або хоч деякими) договорами дер¬жави-попередниці? Чи стають жителі відповідної території авто¬матично громадянами держави-спадкоємниці? Чи торкаються держави-спадкоємниці міжнародно-правові претензії, які висува¬лися .державі-попередниці; чи переходять до неї державний борг держави-попередниці та інші її зобов'язання?

Тобто постає питання про долю прав і зобов'язань тих держав, які припинили існування, про те, якою мірою ці права й обов'яз¬ки переходять до новоутворених держав. Всі ці проблеми в між¬народному публічному праві об'єднуються поняттям правонаступництва.

Зазначимо, то термін «Правонаступництво держав» у науці міжнародного права використовується як для позначення тієї фак¬тичної ситуації, яка тягне за собою постановку проблеми пере¬ходу прав і обов'язків, так і для позначення самого переходу прав і обов'язків від однієї держави до іншої. «Термін «правонаступ¬ність держав», — пише Г. Кельзен, — означає і самі територіаль¬ні зміни, які полягають фактично в тому, що в межах даної тери¬торії одна держава замінюється іншою, і наступність прав і обо¬в'язків цієї іншої держави»'. Таким чином, вираз «правонаступність держав» застосовується як до змін у території, так і до змін у правах, які викликаються цими змінами в території.

Саме на таке подвійне розуміння терміну «правонаступність держав» вказують багато зарубіжних фахівців. Англійський уче¬ний М. Джонс навіть зробив спробу позначити правонаступність у кожному з цих значень різними термінами: фактичні зміни як наступність були названі succession in fact (фактична правона¬ступність), успадкування державою внаслідок цих змін прав і обо¬в'язків — succession in law (правова правонаступність).

На нашу думку, мають рацію ті вчені, які стверджують, що правонаступність в одному розумінні і правонаступність в іншому розумінні цього слова складають дві різні проблеми. Міжнародне

право може визначати і визначає їх окремо, тобто може визнати фактичну наступність, але заперечити правову, хоча правова правонаступність ні в якому разі не може розглядатися у відриві від фактичних ситуацій. Правова правонаступність пов'язана з фак¬тичною правонаступністю в тому розумінні, що ця остання є пе¬редумовою першої. Сучасне міжнародне публічне право визнає законними, правомірними, які тягнуть за собою міжнародно-правові наслідки у вигляді правонаступництва тільки ситуації, які виникли чи то без порушення таких його принципів і норм, як заборона агресії, поважання територіальної цілісності, принципу рівноправності та самовизначення народів, чи то у відповідності з вимогами цих принципів і норм. Отже, правонаступництво чин¬не лише відносно законних прав і обов'язків, тобто таких, які не суперечать загальнообов'язковим принципам і нормам міжнарод¬ного права.

Так, наявність міжнародного договору, який передбачає ство¬рення або який поставив собі за мету «оформити» створення пев¬ної «фактичної ситуації», ні в якому разі не свідчить ще про її законність, правомірність. Серед таких договорів є чимало юри¬дичне недійсних (Мюнхенська угода 1938 р.). Природно й те, що ніяких прав спадкоємця не має і держава-агресор.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що визначення поняття правонаступництва як перехід прав і обов'язків від одного су¬б'єкта міжнародного права до другого в зв'язку зі зміною держав¬ного суверенітету не є повним, оскільки не відображає специфі¬ки предмету, що розглядається, адже перехід прав і обов'язків від однієї держави до другої відбувається не тільки при правонаступництві, але й на інших підставах, зокрема по міжнародних договорах. Правонаступництво держав — це перехід прав і обо¬в'язків при певних фактичних подіях або ситуаціях і в результаті! їх. Без урахування цих двох положень визначення поняття «правонаступність» не може бути повним.

Автор приєднується до тих вчених, які визначають правонаступність держав як перехід прав і обов'язків від однієї держави до другої у випадку народження нової держави, зміни статусу міжнародної правосуб'єктності держаки, пов'язаного зі зміною його міжнародної договірної компетенції, входження держави до складу другої без збереження своєї міжнародної правосуб’єктності, а також переходу частини території від однієї держави до другої.

Як інститут міжнародного публічного права правонаступництво держав набуло широкого розповсюдження в міжнародній прак¬тиці післявоєнних літ. Про нього, зокрема, йшла мова в 60—70 роки XX ст., коли одержали незалежність близько 80 колишніх колоній. На початку 90-х років проблематика правонаступництва держав дістала новий імпульс: за підрахунками вчених, на по¬літичній карті світу з'явилася 21 нова держава.

Об'єктом правонаступництва, як уже підкреслювалось, є те¬риторія, стосовно якої змінюється держава, що несе відповідаль¬ність за її міжнародні відносини. Найбільш розповсюдженими підставами виникнення правонаступництва є: об'єднання держав; поділ держави; відокремлення від держави частини території; передача частини території однієї держави другій; виникнення но¬вої держави в результаті деколонізації.

Щодо міжнародно-правового регулювання розрізняють певні сфери, в яких здійснюється Правонаступництво: міжнародні дого¬вори, державна власність, державні архіви, державні борги, кор¬дони, членство в міжнародних організаціях.

Правонаступництво держав — це та сфера міжнародно-право¬вого регулювання, в якій багато нез'ясованого і суперечливого. Перш за все у цій галузі є дуже мало сталих правових норм. Не¬зважаючи на те, що були прийняті Віденська конвенція про правонаступність держав стосовно договорів 1978 року і Віденська конвенція про правонаступність держав стосовно державної влас¬ності, державних архівів і державних боргів 1983 року, які буди покликані стати засобом «забезпечення більш надійної правової бази міжнародних відносин», проте вони не вступили в силу і не стали діючими. Та вони мають і певне значення для розв'язання проблем правонаступництва держав, оскільки містять ряд поло¬жень, які відбивають загальноприйняту практику. Необхідно на¬голосити і на тому, що ряд проблем правонаступництва розв'я¬зується в спеціальних угодах двох і більше зацікавлених держав (на¬приклад, положення Мирного договору 1947 р. з Італією і резо¬люція Організації Об'єднаних Націй «Економічні та фінансові ухвали стосовно Лівії» давали відповідь на питання, які торка¬лися взаємовідносин між Італією та її колишньою колонією — Лівією).

Як бачимо, питання правонаступництва регулюються цілим ря¬дом загальних правил, а також відповідними двосторонніми або багатосторонніми угодами. Розглянемо ці питання детальніше.

1. Правонаступність при об'єднанні держав. Вона має місце, коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну дер¬жаву — спадкоємницю. Правонаступництво здійснюється стосовно багатосторонніх договорів, а також активів і фінансових зобо¬в'язань. Можливе також підтвердження іншого виду дво- і бага¬тосторонніх договорів, якщо не заперечуватимуть учасники цих договорів. Наприклад, при об'єднанні Німеччини стосовно догово¬рів, які були укладені НДР, було погоджено, що їх доля повинна визначатися разом з партнерами НДР із урахуванням договірних зобов'язань та інтересів ФРН, а також інших факторів.

Так, на об'єднану Німеччину не перейшли зобов'язання багатостороннього Варшавського договору 1955 р. Договору про дружбу, співробіт¬ництво і взаємодопомогу між НДР і СРСР 1975 року. Державна власність і архіви країн, що об'єднуються, перехо¬дять до об'єднаної держави; те ж відбувається і з їх державними боргами.

Стосовно членства в міжнародних організаціях. Практика 0011 свідчить, що правозаступництво і тут можливе. Наприклад, коли у 1958 р. Сирія і Єгипет утворили нову державу — ОАР, стала їх правонаступником як член ООН, а коли у 1961 р. вони поділилися і виникли заново Сирія та Єгипет, то вони знову стали членами ООН без процедури прийняття як правонаступника ОАР

2. Правозаступництво при поділі держави. При поділі однієї держави на кілька нових останні мають право, але не зобов'язані приймати права пі обов'язки держави-попередниці за договорами загального характеру. Активи та борги розподіляються між ново¬утвореними державами. Матеріальні зобов'язання, пов'язані з певною територією чи об'єктом, переходять разом з останнім. Так, після розпаду СРСР з питань правонаступництва були прийняті такі акти: Меморандум про взаєморозуміння стосовно договорів колишнього Союзу РСР (1992 р.). Угода про розподіл усієї влас¬ності колишнього СРСР за кордоном, Угода про правонаступність стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР; ухвала Ради глав держав СНД від 20 березня 1992 р. з питань правонаступництва. Ряд положень, які стосуються правонаступництва, міс¬тяться в установчих актах СНД. а також в Угоді Білорусії, Казах¬стану, Росії та України про спільні заходи щодо ядерної зброї.

Так, стосовно питань правонаступництва щодо договірної спад¬щини колишнього Союзу РСР (загальна їх кількість перевищує 15000), була погоджена позиція, згідно з якою кожна держава СНД з'ясовує питання про участь у цих договорах самостійно «в залежності від специфіки кожного конкретного випадку, харак¬теру і змісту договору», окрім деяких багатосторонніх договорів, що стосуються декількох держав (наприклад, у галузі роззброєння).

Предметом міжнародно-правового регулювання в межах СНД (стала і державна власність колишнього СРСР, насамперед та її частина, що знаходиться за кордоном. З цього приводу були прийняті Угода глав держав СНД під 30 грудня 1991 р. і Угода Про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном від 6 липня 1992 р. В угодах зафіксовано, що предметом регулювання є рухома й нерухома власність СРСР за межами його території, а також інвестиції, які знаходилися за кордоном. Уся ця влас¬ність підлягала поділу на такі частки: Азербайджан — 1,64%, Вірменія — 0,86, Бєларусь — 4,13, Казахстан — 9,86, Киргизстан — 0,45, Молдова - 1,29, Росія — 61,34, Таджикистан — 0,83, Туркменистан — 0,70, Узбекистан — 3,27, Україна — 16,37%.

Сукупна частина Грузії, Латвії, Литви і Естонії (4,77%) угодою не порушувалося.

Питання про правонаступництво стосовно державного боргу колишнього СРСР стало предметом регулювання ще до припи¬нення існування союзної держави. 28 жовтня 1991 р. між Вірме¬нією, Бєларуссю, Казахстаном, Киргизстаном, Молдовою, Росією, Таджикистаном, Туркменистаном, Союзом РСР і західними дер¬жавами-кредиторами був підписаний Меморандум про взаємо порозуміння стосовно зовнішнього боргу іноземним кредиторам Со¬юзу РСР та його правонаступництва. Пізніше були укладені До¬говір про правонаступність стосовно зовнішнього боргу (4 грудня 1991 р.), а також Угода про доповнення до цього договору від 13 березня 1992 р. Зміст цих актів полягає в тому, що ще в січні 1992 р. Росія взяла на себе загальну відповідальність за зовніш¬ній борг колишнього СРСР. Проте інша форма регулювання була передбачена з Україною, У протоколі від 16 січня 1993 р. було зазначено, що Росія і Україна окремо будуть відповідальні за об¬слуговування зовнішнього боргу у відповідних частках.

Звичайно, процес правонаступництва у зв'язку з припиненням існування СРСР проходить в основному в межах норм міжнарод¬ного права, однак він має і суттєву особливість. Вона полягає о тому, що в значній мірі, особливо стосовно міжнародних догово¬рів, це правонаступництво пов'язано з континуітетом (спадкоємні¬стю), під яким розуміється продовження здійснення Росією перед¬бачених у договорах прав і обов'язків колишнього СРСР Необ¬хідно підкреслити, що цей континуітет почав складатися за угодою інших правонаступників СРСР. Так. Росія здійснювала континуітет стосовно членства в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, як було передбачено в ухвалі Ради глав держав СНД від 22 грудня 1991 р. Це ж відноситься і до статусу, і до відповідальності СРСР як ядерної держави.

3. Правонаступництво при утворенні нових держав внаслідок деколонізації. Реалізуючи право на самовизначення, нація ство¬рює незалежну, суверенну державу. Саме таким шляхом, а не вна¬слідок успадкування влади від метрополії, нова держава здобуває владу над населенням і територією. В цьому випадку згідно з Віденською Конвенцією 1978 р. діє принцип tabula rasa («чистої дошки»), тобто незв'язності нових незалежних держав, які утво¬рилися внаслідок національного самовизначення, договорами, укладеними від імені їх народів колишніми державами-метрополія¬ми (ст. 16).

Стосовно правонаступництва державної власності Віденська конвенція 1983 р. встановлює як загальний принцип, що вона пе¬реходить до держави-правонаступниці (ст. 15). До нової держави переходять також державні архіви, які належали залежній території. Однак державний борг метрополії, як правило, не перехо¬дить до незалежної держави (ст. 38).

Що ж до дво- або багатосторонніх договорів, які діють на її території, нова держава має право або підтвердити, або підхилити їх. Саме так зробили переважна більшість держав Азії й Африки, що звільнилися від колоніального гноблення. II рої е, відзначимо, що в договори з деякими зі своїх колишніх колонії метрополіям вдалося включити пункти про визнання новими незалежними дер¬жавами минулих договорів (наприклад, договори Англії із Сьєрра-Леоне, Ямайкою).

4. Правонаступництво при соціальній революції. При соціаль¬ній революції держана як суб'єкт міжнародного прана, звичайно, не зникає. Однак у державі відбуваються докорінні перетворення, які змінють основи її міжнародної діяльності. Ці зміни настіль¬ки великі, що майже щоразу виникають, питання, пов'язані з між¬народними договорами, боргами тощо. На жаль, ці питання не знаходять свого з'ясування в міжнародному праві. Деякі вчені, наприклад, вважають, що в цьому випадку нового суб'єкта між¬народного права не виникає, оскільки революція є внутрішньою справою держави, а тому питання про договори, борги та ін. по¬винні розв'язуватися не на підставі правил про міжнародну правонаступність, а на основі права міжнародних договорів. Віден¬ські конвенції 1978 і 1983 років цей випадок також не регламен¬тують.

У міжнародно-правових відносинах склалася практика, згідно з якою держава має право відмовитися від міжнародних зобов'я¬зань і прав, несумісних з новими основами державного і суспіль¬ного ладу, а також зовнішньої політики, що випливає з них. На¬приклад, у 1917 році Радянська держава відхилила ряд договорів, укладених попередніми урядами Росії, а також анулювала боргові зобов'язання країни. Це право па перегляд всієї сукупності між¬народних зобов'язань Росії було визнано у договорі з Англією (1924 р.) і у Конвенції 1926 р. про основні принципи взаємовідно¬син між СРСР та Японією.

Не виникає питання про правонаступність, коли в країні відбувся державний переворот. Як правило, нові органи влади самі підтверджують свою вірність взятим міжнародним зобов'язан¬ням.

Нова хвиля правонаступництва, пов’язана із розпадом колишнього СРСР, Югославії, Чехословаччини, об'єднанням Німеччини, відновленням суверенітету прибалтійських країн порушила перед міжнародним співтовариством низку проблем щодо практичної реалізації одного з найдавніших інститутів міжнародного права, спричинила потужний імпульс до поновлення наукових досліджень у цій сфері. Зокрема, багато уваги обговоренню проблеми правонаступництва в сучасному міжнародному праві приділили учас¬ники Конгресу ООН з міжнародного публічного права (бере¬зень 1995 року, Нью-Йорк). Щодо практики договірних відносин, це викликало чимало конкретних питань, ще раз підтвердивши ві¬домий вислів О'Конелла, що розбіжності між державами в сфері правонаступництва існують «не стільки відносно самого принципу, скільки відносно його застосування».

 

 

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ТЕРИТОРІЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ

1. Міжнародне-правове поняття території. Види територій

Територія (лат. territorium - простір землі) — це частина географічного середовища, матеріальна основа існування суспіль¬ства. Як одна з найбільш загальних ознак держави територія фіксує належність даному суспільству певної частини землі, по¬верхні планети — суші, моря, повітряного простору, а також кор¬дони території, їх режим.

Оскільки територія є матеріальною базою держави, без во¬лодіння якою неможливе її нормальне існування, цілком природ¬но, що територіальні проблеми завжди належали до найважли¬віших у міжнародних відносинах. Територіальні спори були по¬стійним джерелом напруженості й збройних конфліктів. Біль¬шість війн, як свідчить історія, виникала або внаслідок прикор¬донних конфліктів, або заради намагання одних держав загарба¬ти території інших і встановити панування над чужими народами,

У міжнародному публічному праві під територією розуміють різні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір з розташованими в ньому небесними тілами.

За основними видами правового режиму вся територія поділя¬ється на: а) державну територію; б) територію з міжнародним режимом; в) територію зі змішаним режимом1.

А. Державна територія — це частина поверхні земної кулі, що окреслена кордонами держави і яка перебуває під її сувереніте¬том. її складовими елементами є сухопутні, водні, підземні та повітряні простори. Сухопутна територія включає в себе масиви суші (материк, острів), так звані анклави, тобто такі її відокрем¬лені частини, які з усіх боків оточені територіями інших держав і не мають виходу до моря (наприклад, Барле-Хертог — бельгій¬ська територія, розташована в Голландії; Кампіоне — територія Італії, розташована в Швейцарії та ін.).

Водна територія, або акваторія, — це води річок, озер, або штучних водосховищ і водних шляхів (каналів), розташованих у межах кордонів даної держави, а також внутрішні й територіаль¬ні морські води, які омивають узбережжя цієї держави.

Підземна територія складається з надр. що розташовані під сухопутною та водною територією держави і належать їй до тех¬нічно досяжної глибини без будь-яких обмежень.

Повітряна територія — це стовпи повітря над сухопутною і вод¬ною територією держави.

До державної території умовно Прирівнюють морські, повіт¬ряні, космічні кораблі, які носять прапор або знак певної дер¬жави, а також морські кабелі, трубопроводи та будь-яке інше обладнання і споруди, які належать державі.

Б. До території з міжнародним режимом належать земці про¬стори, які розташовані за межами державної території і які не на¬лежать комусь зокрема, п знаходяться у загальному користуванні всіх держав згідно з міжнародним правом. Складовими части¬нами міжнародної території є: відкрите море, повітряний простір над ним і глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця територія, яка належить усім (res communis), не може знаходитись під суверенітетом жодної держави.

В. До території зі змішаним режимом належать континенталь¬ний шельф» і виняткова економічна зона. Ці простори не входять до складу державних територій, проте кожна узбережна держава має суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів, що межують з її континентальним шельфом і економічною морсь¬кою зоною, а також на охорону природного середовища цих райо¬нів.

Особливий міжнародно-правовий режим встановлено в міжна¬родному праві для Арктики та Антарктики.

2. Юридична природа державної території

Як уже зазначалось вище, державна територія є матеріальною базою, без якої неможливе саме існування держави як такої.

Ось чому вона знаходиться під виключною і повною владою даної держави. Таке владування держави над своєю територією зветься територіальним верховенством.

Територіальне верховенство є складовою частиною державно¬го суверенітету.

В різні періоди історії, щодо юридичної природи державної території висувались різноманітні концепції для її обгрунтування і пояснення. Прихильнили об'єктної або речової теорії (Галлер, Зейдель, Сперанський та ін.) розглядали територію як річ — об'єкт особливої власності держави (власність монарха). Пред¬ставники просторової або теорії владарювання (Блюнчлі, Дюгі, Ліст, Еллінек, Коркунов та ін.) вважали, що територія є просторовою межею державної влади. Прихильники теорії компетенції (Кельзен, Радницький, Руссо) обмежували територіальний суве¬ренітет держави місцевою компетенцією.

Сучасне міжнародне публічне право, не дивлячись на неод¬нозначне тлумачення і застосування термінів з боку юристів-між¬народників, судової практики і державних діячів, більш-менш однаково трактує юридичну природу державної території. Згідно з нормами і принципами міжнародного публічного права тери¬торіальному верховенству будь-якої держави притаманні такі еле¬менти, як imperium, dominium, тобто здійснення суверенної вла¬ди в межах своєї території і одночасне публічно-правове володін¬ня цією територією. Отже, в правову компетенцію держави вхо¬дять значні права стосовно внутрішньої організації і розпоряд¬ження територією. Це загальне право управління, адміністрації і розпорядження imperium, здатність, яка визнана й окреслена в міжнародному праві.

Так, вища влада держави в межах її території здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміні¬стративній і судовій сферах. Закони, урядові постанови, адміні¬стративні ухвали і судові вироки розповсюджуються як на власних громадян і юридичних осіб, так і на іноземних громадян і орга¬нізації, а також на осіб без громадянства, які знаходяться в ме¬жах території даної держави. Як територіальний суверен держа¬ва одноосібне з'ясовує всі питання, пов'язані з адміністративно-територіальним поділом, встановленням національного правопо¬рядку, визначення правового режиму кожної частини своєї тери¬торії. Тільки від волі самої держави залежить існування і діяль¬ність будь-якого іноземного елемента в межах її території, (статус іноземців, іноземних транспортних засобів, дипломатичні пред¬ставники). Отже, в основі правового режиму державної терито¬рії та всіх фізичних і юридичних осіб, що перебувають в її межах, лежить суверенна воля певної держави, а не сукупність компетенцій кількох держав, як стверджували прихильники теорії компе¬тенції.

Територіальне верховенство охоплює і юрисдикцію держави.. Як зауважує Я. Броунлі, юрисдикція є одним з аспектів суверені¬тету і визначає судову, законодавчу й адміністративну компетен¬цію. Згідно з міжнародним правом, юрисдикція держави розпов¬сюджується на осіб, споруди, устаткування і транспортні засоби, які знаходяться поза межами її території. Наприклад, держава здійснює виключно юрисдикцію над своїми військовими корабля¬ми у відкритому морі, над своїми повітряними суднами, об'єктами й екіпажами, запущеними нею у космічний простір. За міжнародними угодами юрисдикція держави може розповсюджуватися на її громадян, які знаходяться на території іноземної держави (на¬приклад, якщо вони входять до складу збройних сил).

З територіального верховенства випливає також її виключне право самостійно і незалежно розпоряджатися всіма природними багатствами і ресурсами в межах своєї території, тобто землею, водами, повітрям, всіма корисними копалинами, органічним і неорганічним, тваринним і рослинним світом, а також знаряддям і засобами розвідки, розробки й експлуатації цих ресурсів. Дер¬жава як територіальний суверен г їх повноправним господарем.

Державі, таким чином, належить виключне право регламенту вати всі питання, пов'язані з правом власності (dominium) на природні багатства і ресурси,

регулювати порядок розвідки, роз¬робки, використання й охорони природних багатств, а також кон¬тролювати діяльність будь-яких фізичних чи юридичних осіб, пов'язану з експлуатацією природних багатств у межах її терито¬рії. Всі ці положення знайшли своє підтвердження в численних актах Генеральної Асамблеї ООН — у Декларації 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам; у спе¬ціальних резолюціях від 14 грудня 1962 р. і від 25 листопада 1966 р. під назвою «Невід'ємний суверенітет над природними ре¬сурсами».

Однією з юридичних форм надання .дозволу на експлуатацію природних ресурсів — це концесійні (від лат. concessio — дозвіл, поступка) угоди, згідно з якими держава надає іноземцям право здійснювати конкретну виробничо-економічну .діяльність на її території. Умови таких угод визначаються територіальним суве¬реном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні та фізичні особи наділяються обмеженими правами ко¬ристування на певний строк і за певну плату.

Інші умови виникають при міжнародно-правовій оренді тери¬торії, коли одна держава передає іншій на підставі договору між ними право володіння і користування певною частиною території в певних цілях на обумовлений строк і за погоджену плату. Тут кожен випадок залежить від конкретних обставин і зокрема від .самих умов відповідного акту. Наприклад, СРСР за Договором 1962 р. передав Фінляндії в користування на умовах оренди радян¬ську частину Сайменського каналу. Згідно з умовами договору, орендована частина залишалась територією держави-орендодав¬ця, хоча держава-орендар могла здійснювати в її межах свою юрисдикцію.

Отже, здійснення територіального верховенства державою пра¬вомірне тоді, коли на це є вільно висловлена згода нації або на¬цій, що живуть у межах кордонів цієї держави, і в тому випадку, коли воно відповідає основним принципам і нормам міжнародно¬го права.

2.1. Державні кордони та їх правовий режим

Сфери здійснення територіального верховенства держав виз¬начаються за допомогою кордонів, встановлених між ними. Отже, кордони визначають межі державної території, і в цьому полягає їхнє основне призначення. Державні кордони — це справжні або умовні лінії, які відповідають конфігурації території держави і відділяють її під території інших. держав, а також від міжнарод¬ної території (відкритого моря, повітряного простору над ним, космічного простору). Кордони можуть бути класифіковані за певними критеріями, а саме:

а) за своєю природою кордони поділяються на:

— природні кордони, які визначені та встановлені з урахуван¬ням рельєфу місцевості (наприклад, по руслах річок або каналів, по берегах озер, по гірських хребтах та ущелинах тощо. Такі кор¬дони звуться ще орографічними (від грец. oros — гора + grapho - опис різних елементів рельєфу з точки зору їх конфігурації).

— геометричні кордони, тобто кордони, проведені по прямій лінії, яка перетинає місцевість від однієї точки до іншої, незважа¬ючи на характер місцевості (але обминаючи селища). Особли¬вим видом геометричних кордонів є так звані астрономічні кордо¬ни, тобто такі, лінія яких збігається з паралеллю або меридіаном земної географічної сітки. Але в переважній більшості випадків держави мають комбіновані кордони. Типовим прикладом цього є африканська країна Ботсвана, яка має орографічні, геометричні та астрономічні кордони;

б) за складовими елементами території кордони поділяються на:

— сухопутні, які розділяють суходіл між двома державами;

— річкові, які розділяють річку між двома державами;

— морські, які позначають зовнішнє обмеження територіаль¬ного моря і бокове обмеження у відносинах з сусідніми держава¬ми (Конвенція ООН з морського права 1982 р. ухвалила, що кож¬на .держава має право встановлювати ширину свого територіаль¬ного моря до межі, яка не перевищує 12 морських міль);

— повітряні, які вважаються умовно-уявними площинами, по¬ставленими перпендикулярно до земної поверхні по сухопутному та водному кордону.

Кордони між сусідніми державами, як правило, встановлюються в договірному порядку. Морські кордони встановлюються при-І бережною державою в ''односторонньому порядку, проте відомі випадки, коли держави укладали угоди про лінію проходженні кордону між ними на морі (наприклад, Угода від 15 лютого 1957 р. між СРСР та Норвегією про морський кордон у Варангер-фіорді).

Процес визначення і встановлення державного кордону проходить два основних етапи, відомих під назвою делімітації та де¬маркації. Делімітація (від лат. — установлення) — це визначення в договорі загального напрямку проходження державного кордону і графічно зображене на доданих до договору кар¬тах. Позначення ж лінії державного кордону на місцевості шля¬хом спорудження спеціальних прикордонних знаків на підставі документів про делімітацію кордонів зветься демаркацією (від франц. demilitatio — розмежування) кордону. Демаркація здійснюється змішаною комісією, до складу якої на паритетних началах входять, представники обох держав. У процесі проведення! демаркаційних робіт складаються відповідні документи: протоколи з описами кожного прикордонного знаку; спеціальні топографічні карти, на які нанесено всі прикордонні знаки; загальний протокол — опис проходження державного кордону, який підпи¬сується кожною зі сторін демаркаційної комісії. Протокол — опис та всі інші документи підлягають затвердженню компетентним органами договірних сторін.

Сучасній міжнародній практиці відома і така процедура, як редемаркація кордону, тобто перевірка вже існуючої і демаркованої лінії кордону для ремонту або відновлення зіпсованих чи зруйнованих прикордонних знаків, заміни знаків одного типу знаками іншого тину, встановлення додаткових знаків тощо. У випадках, коли це вимагає уточнення існуючого кордону, укладаються: спеціальні угоди між державами.

На кордонах між державами існує спеціальний прикордонний режим, який встановлюється як їхнім внутрішнім законодавством, так і міжнародними угодами. Так, своїм внутрішнім законодавством держава встановлює правовий режим у прикордонних місцевостях: визначає порядок охорони державного кордону, його! митний, санітарний режим, регламентує умови в'їзду, виїзду, проживання і господарської або будь-якої іншої діяльності у при¬кордонних зонах. В Україні найважливішими нормативними актами, які спеціально регламентують згадані питання, є: Закон України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України і Закон України від 25 лютого 1994 р. «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Повітряний кодекс України 1993 р. та Митний кодекс України-1991 року.

Міжнародними угодами регулюють питання, які зачіпають інтереси обох сусідніх держав і вимагають їхнього тісного спів¬робітництва. В першу чергу це стосується підтримання кордону в належному стані, його редемаркації, догляду прикордонних зна¬ків, користування прикордонними водами, залізничними і шосей¬ними шляхами, що перетинають кордон, виконання ремонтно-бу¬дівельних, польових та інших видів робіт на кордоні, врегулюван¬ня прикордонних інцидентів тощо. Україна, як і інші незалежні держави, намагається укладати подібні угоди з усіма сусідніми країнами.

Необхідно підкреслити, що прикордонний режим за ухвалою компетентних органів держави або за взаємною згодою прикор¬донних держав зм'якшується, наприклад, для розвитку прикор¬донної торгівлі, родинних контактів тощо, аж до повного скасу¬вання.

У міжнародному праві важливе значення приділяється проб¬лемі своєчасного врегулювання усіляких прикордонних інциден¬тів на основі взаємного погодження сторін. У міжнародній прак¬тиці для цієї мети застосовують інститут прикордонних комісарів, тобто спеціально уповноважених представників, які здійснюють контроль над певними ділянками кордону з метою попередження і якнайшвидшого врегулювання прикордонних інцидентів. Крім того, прикордонні комісари захищають господарсько-побутові ін¬тереси громадян і Держав, які вони представляють, а також сте¬жать за виконанням договорів з прикордонних питань. При неможливості досягнення згоди між прикордонними комісарами спірне питання вирішується дипломатичним шляхом.

 

2.2. Правові підстави та способи зміни державної території

Загальновизнаним принципом сучасного міжнародного публіч¬ного права є принцип цілісності державної території та недотор¬каності державних кордонів. З огляду на те, Що територіальна ці¬лісність і недоторканість державних кордонів є необхідною умо¬вою нормального існування кожної держави і нації, Статут ООН (п. 4 ст. 2) вимагає від усіх своїх членів утримуватись від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості (цілісності) будь-якої держави, справедливо кваліфікуючи як протиправні будь-які зазіхання на територію і кордони суверенної держави.

Окрім того, згаданий принцип передбачає, з одного боку, за¬борону будь-якого використання державної території без згоди територіального суверена, а з іншого, — вважає неприпустимим використання територіальним сувереном своєї території так, щоб це шкодило території іншої держави Міжнародне право забороняє і колоніалізм та агресивні війни. Зокрема, п. 2 ст. 1 Статуту 00Н закріплює право народів на са¬мовизначення, ідо робить неправомірним насильне утримування в межах території держави будь-яких народів і націй та передбачає надання їм незалежності з додержанням цілісності національної території. А Декларація Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р. «Про надання незалежності колоніальним країнам і на¬родам» проголосила необхідність негайно і без застережень покін¬чити з протиправним утримуванням у межах імперіалістичних держав національних територій залежних держав.

Міжнародне право фіксує і таку норму, яка дозволяє кожній державі і нації забезпечувати свою територіальну цілісність і не¬залежність усіма доступними їй засобами і способами, включаю¬чи збройну боротьбу проти агресорів і поневолювачів.

Гарантуючи всіма правомірними засобами територіальну не¬доторканість держав і націй, сучасне міжнародне публічне право одночасно припускає можливість, а в деяких випадках і необхід¬ність територіальних змін.

При цьому зауважимо, що у стандартних підручниках, особли¬во виданих англійською мовою, називають п'ять способів набу¬вання території: заволодіння, прирощення, поступка (цесія), за¬воювання (анексія) і давність. Один з видатних авторитетів у галузі міжнародного публічного, права —Едуардо Хіменес де Аречага — у своєму підручнику розглядає тільки два основних способи набуття прав на територію: окупація і мирне здійснення державної влади.

На наш погляд, така постановка проблеми правомірна з огля¬ду на знання історичного розвитку права. Дійсно, в минулому, коли війна визнавалась законним способом розв'язання міжна¬родних проблем, однією з найважливіших правових підстав тери¬торіальних змін було збройне загарбання сильними державами територій чужих країн і народів. Правомірним способом терито¬ріальних змін вважалась дебелляція (завоювання), тобто на¬сильне заволодіння територією іншої держави шляхом війни. Де¬белляція завершувалась актом анексії, тобто прилученням усієї або частини підкореної території до складу території держави-переможця (наприклад, загарбання Італією Ефіопії у 1936 р., Німеччиною Австрії у 1938 р.). У той же час загарбання територій на¬родів і держав на Африканському, Азіатському та Американсько¬му континентах здійснювалось здебільшого як заволодіння «ні¬чийними», «без господаря» (terra nullius) землями шляхом оку¬пації. В класичному міжнародному праві утримування загарбаних територій виправдовувались доктриною давності, за якою вважалось законним володіння територією з огляду на тривале без¬перервне здійснення там суверенної влади держави, навіть якщо в минулому вона оволоділа цією територією з порушенням Існую¬чих у ті часи норм права.

Заборона застосування сили або загрози силою в міжнарод¬них відносинах і утвердження в міжнародному публічному праві принципу ненападу призвели до ліквідації так званого «права переможця» і тісно пов'язаного з ним інституту завоювання. Там, Міжамериканська конвенція про права й обов'язки держав 1933 року містить зобов'язання невизнання «надбань території або особливих переваг, здобутих силою». Аналогічне положення міс¬тить і ст. 17 Статуту Організації Американських Держав (ОАД).

У сучасному міжнародному публічному праві найголовнішою правовою підставою для територіальних змін є реалізація прин¬ципу самовизначення народів (націй), внаслідок чого можуть від¬буватись найрізноманітніші територіальні зміни, починаючи від часткової зміни території держав і кінчаючи значними терито¬ріальними змінами, аж до виникнення нових держав. Наприклад, чимало нових незалежних держав виникло після другої світової війни на територіях колишніх колоній в Азії, Африці та Латин¬ській Америці внаслідок здійснення їх права на самовизначення-Особливий вид територіальних змін становлять випадки об'єднання кількох держав у федерацію, або в єдину унітарну держа¬ву, її також вихід окремих членів зі складу федерацій або їх розпад на кілька держав. У таких випадках воля нації відносно те¬риторіальних змін висловлюється у формі ухвали представниць¬ких органів влади, обраних нацією. Типовим прикладом терито¬ріальних змін внаслідок об'єднання держав є Договір між ФРН з НДР про утворення німецької єдності від 31 серпня 1990 р. Вихід у 1965 р. Сінгапуру з федерації Малайзії може служити прикла¬дом територіальних змін при виході з федерації. Яскравим при¬кладом територіальних змін при розпаді федерації на кілька дер¬жав є розпад СРСР і утворення на його терені незалежних само¬стійних держав. Зокрема, Верховна Рада Української РСР 16 липня 1991 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій зазначалось, що Україна як суверенна незалежна держава розвивається в існуючих кордонах (мається на увазі кор¬дони Української РСР - А. Г.) на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення Наступним кроком на шляху утвердження суверенітету українського народу було проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня І991 р. незалежності України і створення самостійної української дер¬жави - Україна. В Акті проголошення незалежності України підкреслювалось, що територія України є неподільною і недотор¬каною. Можна погодитись з позицією тих авторів, які вважають спе¬цифічною правовою підставою і одночасно способом територіаль¬них змін плебісцит і референдум як форми реалізації принципу самовизначення націй.

Плебісцитом прийнято називати голосування населення спірної території щодо державної приналежності цієї території. Як де¬мократичний інститут міжнародного права він виник ще в кінці XVIII ст. Він може провадитися на основі внутрішнього закону або внаслідок укладення міжнародного договору.

Плебісцит застосовувався, наприклад, у 1944 р. в Ісландії, .внаслідок чого вона була проголошена незалежною від Данії рес¬публікою. Також внаслідок плебісциту Західний Іран возз'єд¬нався з Індонезією (1969 р.), а провінція Ерітрея відокремилась від території Ефіопії (1993р.)

На відміну від плебісциту, під час референдуму питання про долю території вирішується одночасно з питанням про державну незалежність нації. Так, постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. було призначено проведення республіканського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Народ України 1 грудня 1991 р. проголосував за держав¬ну незалежність і питання державності було розв'язане остаточно.

Правовою підставою територіальних змін є взаємна згода за¬інтересованих держав щодо односторонніх чи обопільних тери¬торіальних поступок. У доктрині міжнародного публічного права така згода відома під назвою цесії. У феодальний період цесія здійснювалась у формі подарунків, застав, обміну території. До самого початку XX ст. держави широко практикували купівлю-продаж територій. До цього способу придбання територій часто вдавались Сполучені Штати Америки: у 1803 р. вони купили у Франції за 15 мли. дол. Луїзіану; у 1867 р. — у Росії за 7,2 млн. дол. Аляску разом з Алеутськими островами; у 1916 р. — у Данії за 25 мли. дол. датську групу Антильських островів.

Згідно з сучасним міжнародним публічним правом цесія при¬пустима в тій мірі, в якій вона не порушує права на самовизна¬чення. Тому в сучасних умовах цесія оформляється переважно у вигляді міжнародного договору, в якому фіксуються умови тери¬торіальних змін. Прикладом правомірних територіальних змін на підставі міжнародного договору може служити Договір між СРСР та Польщею від 15 лютого 1951 р., згідно з яким згадані держави обмінялися відповідними територіальними ділянками в районі Львівської області,

Юридичною підставою територіальних змін може бути ад'юдикція, або відсудження, тобто рішення Міжнародного суду успірному територіальному питанні. Однак у зв'язку з цим потріб¬но підкреслити, що міжнародні судові інстанції можуть розгляда¬ти таке питання лише за взаємною згодою держав, між якими виник спір. І ще одне зауваження: ухвали Міжнародного Суду ООН. наприклад, обов'язкові для сторін, які беруть участь у спо¬рі, вони остаточні й оскарженню не підлягають (ст. 60 Статуту Міжнародного Суду).

Прикладами розв'язання територіальних проблем шляхом звернення до міжнародної судової процедури є розгляд в 1956— 1963 рр. у Міжнародному Суді ООН спору між Камбоджею і Таї¬ландом з приводу прикордонної території, на якій розташовано стародавній храм Преах Віхар, або ухвала арбітражного суду, який засідав у Женеві (1968 р.) стосовно приналежності Качського Рану — території, на яку претендували Індія і Пакистан: 90% цієї території було присуджено Індії, а решта — Пакистанові.

Правовою підставою територіальних змін можуть бути також історичні права на певну територію. Численні випадки відновлення історичних прав мали місце після другої світової війни. Так було відновлено історичні права України і республіки Білорусь на їхні західні землі; Польщі на її землі на схід від Одри і Ніси Лужиць¬кої та і н.

Правомірними вважаються і територіальні зміни внаслідок позбавлення агресора частини його власної території. Такі тери¬торіальні зміни торкнулися Німеччини та Японії після другої світової війни.

Нарешті, міжнародне публічне право не забороняє штучні те¬риторіальні зміни, адже подібні зміни відбуваються, як правило, завдяки зусиллям держави щодо збільшення своєї території за рахунок моря. До того ж, вони не порушують істотних інтересів інших держав. Прикладом у цьому відношенні є Голландія, народ якої протягом століть відвойовує землю в моря. Нині половину сухопутної території цієї країни становлять землі, які в свій час були морським дном; там живе близько 60% населення країни.

2.3. Території з особливим правовим режимом

У міжнародній практиці мають місце непоодинокі факти, коли певним частинам державної території надається статус особливого режиму. Сучасному міжнародному праву відомі такі основні види, як демілітаризація та нейтралізація.

Під демілітаризацією розуміють такий режим певного району території, який передбачає повну або часткову заборону тримати в ньому війська і озброєння, а також створювати там військові бази і споруджувати укріплення. Як правило, вона здійснюється за взаємною згодою держав. Зобов'язання держав щодо демілітаризації фіксуються в спеціальних угодах (наприклад, за Паризь¬ким мирним договором 1947 р. з Фінляндією демілітаризованими стали Аландські острови). Розрізняють повну (Антарктика, не¬бесні тіла, включаючи Місяць) і часткову (наприклад, створення без'ядерних зон) демілітаризацію .Під нейтралізацією в .міжнародному публічному праві розумі¬ють такий режим території, який передбачає заборону ведення воєнних дій у псиних районах або використання їх як бази для ведення війни. Інститут нейтралізації, подібно до демілітаризації, є договірним інститутом, його мета полягає в тому, щоб вилучити певні території з театру воєнних дій в разі збройного конфлікту. Зокрема, нейтралізованими вважаються Суецький і Панамський канали, Магелланова протока та ін. Міжнародній практиці відо¬мі випадки поєднання режиму демілітаризації і .нейтралізації. Наприклад, поєднує ні дна режими територія архіпелагу Шпіцбер¬ген за Паризьким договором 1920 року.

Від демілітаризованих та нейтралізованих зон, які перебува¬ють під суверенітетом окремих держав, треба відрізняти міжна¬родні зони, тобто порівняно невеликі території, які перебувають відповідно до міжнародних договорів під особливим спільним уп¬равлінням кількох держав. Так, за угодою 1922 р., яка діяла протягом 40 років, міжнародну нейтральну зону було створено на узбережжі Персидської затоки між Кувейтом і Саудівською Аравією.

Нарешті, зупинимося па такій формі володіння державною те¬риторією, як кондомініум, тобто спільне територіальне володіння двох або більше держав. Кондомініум встановлюється з метою усунення суперечностей між двома або декількома державами, які претендують на одну і ту ж територію. Історії міжнародних відно¬син відомі декілька випадків кондомініуму. Так, Великобританія і Франція з 1906 по 1980 роки здійснювали кондомініум над остро¬вами Нові Гібриди (з 1980 р. — Республіка Вануату).

3. Правовий режим міжнародних рік та озер

Використання, міжнародних рік та озер зачіпає серйозні про¬блеми міжнародного публічного права стосовно територіального суверенітету. На відміну від національних рік та озер, які повні¬стю знаходяться в межах однієї держави, і в силу цього повністю перебувають під її суверенітетом, міжнародні ріки та озера, що звуться також багатонаціональними, розділяють територію двох і більше держав або протікають через них. Термін «міжнародні»

У міжнародному публічному праві використовуються і такі узагальнюю¬чі поняття, як міжнародна водна система або міжнародний водотік стосовно до рік та озер означає лише їх загальну назву, оскільки вони географічно й економічно пов'язані з територією й інтереса¬ми двох і більше держав.

Особливість правового режиму міжнародних рік та озер зу¬мовлюється тим, що вони, з одного боку, становлять єдиний при¬родний комплекс, а з іншого, — в певних своїх частинах цілком входять до складу території кількох прибережних держав. До того ж використання водних шляхів прибережною державою може на¬нести шкоду правам або інтересам іншої прибережної держави. оскільки наслідки діяльності першої з них можуть проявлятися на території другої. Скажімо, не менш важливого значення, ніж судноплавство, набувають тепер питання, пов'язані з експлуата¬цією рік з метою виробництва електроенергії, створення штучних водосховищ, будівництва різних гідроспоруд, лісосплаву, викори¬стання вод для побутових і промислових потреб, для іригації та меліорації тощо. В силу цього прибережні держави пов'язані пев¬ними правами і обов'язками щодо використання міжнародних рік та озер.

У більшості випадків правовий режим рік та озер, який перед¬бачає права інших прибережних і неприбережних держав і об¬межує здійснення територіальної юрисдикції тих чи інших при¬бережних держав, ґрунтується на договорі. Для окремих річкових систем неминуча своя конкретизація режимів, оскільки кожна система має свій власний характер і свої технічні проблеми)

Залежно від особливостей правового режиму міжнародних рік і стосовно їх географічного положення, серед них необхідно роз¬різняти:

1) ріки, що мають судноплавне сполучення з морем і режим

яких передбачає свободу плавання по них суден усіх держав (на¬приклад, р. Дунай, р. Конго). Такі ріки в міжнародно-правовій доктрині і практиці відомі під назвою міжнародних рік;

2) ріки, режим яких передбачає використання Їх тільки при¬бережними державами (наприклад, р. Ніл). Експлуатація подіб¬них рік регламентується спеціальними угодами прибережних дер¬жав;

3) ріки, що розділяють територію двох або більше держав і утворюють між ними природний кордон, з яким збігається і кор¬дон державний (наприклад, р. Прут, р. Буг). Особливість прикор¬донних рік полягає в тому, що їх правовий режим збігається з прикордонним режимом:

4) ріки, відносно використання яких не існує якихось спеціаль¬них міжнародних угод (наприклад, р. Йордан, яка використовується головним чином для зрошування).

Як бачимо, необхідним критерієм для класифікації ріки як міжнародної, є ознака судноплавного сполучення її з морем та угода відносно свободи судноплавства по ній суден усіх прапорів, тобто держав, хоча в наш час сталися істотні зміни у службовій ролі рік. про що йшла мова вище.

У світі нараховується досить багато рік та озер, які відносять¬ся до категорії міжнародних. Тільки в Європі їх близько 170. Про¬те міжнародні ріки та озера, режим яких регламентується між¬народними угодами, становлять незначний процент відносно всіх рік та озер. У Європі, наприклад, відкритими для вільного пла¬вання торговельних суден усіх держав є лише Дунай та Рейн; в Африці — Конго. Нігер, Сенегал; у Південній Америці — систе¬ма рік Ла-Плати та Амазонки; у Північній Америці — система Великих озер та ін.

 

Як свідчить міжнародно-правова практика, режим міжнарод¬них рік та озер регламентується спеціальними для кожної окремої ріки та озера угодами. Досить згадати Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року і Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. (Південна Америка), Конвенцію про експлуатацію річко¬вого басейну озера Чад 1964 р.. Акт відносно навігації та еко¬номічного співробітництва між державами басейну р. Нігер 1963 р. (в Африці).

Особливий інтерес для європейських держав викликає право¬вий режим р. Дунай. Міжнародне судноплавство по Дунаю регу¬люється Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї 1948 ро¬ку. Згідно з Конвенцією, навігація по Дунаю повинна бути віль¬ною і відкритою для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав. Плавання військових кораблів неприбережних країн за¬боронено, а придунайських за межами власних кордонів — лише за згодою відповідних держав. Спостереження за виконанням» Конвенції здійснює Дунайська Комісія, яка складається з пред¬ставників держав-учасниць, і в функції якої входять питання за¬безпечення судноплавства по річці.

На сьогодні діє декілька десятків міжнародних угод, які вста¬новлюють правовий режим конкретних міжнародних рік та озер або регулюють ті чи інші види використання їх вод. Проте немає універсальної міжнародної угоди, яка б регламентувала міжна¬родно-правовий режим міжнародних рік та озер1.

Єдиним документом загального характеру є Правила Гельсінкі — стосовно використання вод міжнародного річкового басейну, який носить рекомендаційний характер і, звісно, не може розглядатися як відображення міжнародного звичаєвого права, що склалось внаслідок тривалої практики держав у цій сфері.

Разом з тим, враховуючи положення численних договорів і виходячи з вимог основних принципів міжнародного права, міжнародно-правова доктрина і практика сформулювали ряд загальних принципів, які визначають права й обов'язки держав стосовно використання вод міжнародних рік та озер, а саме:

— принцип суверенітету держави до тієї частини міжнарод¬ного водного басейну, яка знаходиться в межах її території;

— принцип справедливого водокористування, який забезпечує кожній прибережній державі справедливу частку при викорис¬танні міжнародного водного ресурсу;

— принцип неспричинення шкоди природному середовищу або інтересам іншої держави внаслідок забруднення або іншим шляхом при використанні вод міжнародного водного басейну. В денній час Комісія міжнародного права розробляє за дору¬ченням Генеральної Асамблеї 00Н проект статей про несудно¬плавне використання міжнародних рік, що, безумовно, відкриє нову сторінку в прогресивному розвитку міжнародного «річково¬го» права.

4. Міжнародно-правовий режим Арктики й Антарктики

Час від часу в міжнародному публічному праві виникають пи¬тання, пов'язані з територіальними претензіями окремих держав стосовно використання полярних районів Земної кулі — Арктики та Антарктики. Тому є нагальну потреба розглянути правовий режим цих двох полярних зон.

Арктика (від грец. arktikos - північний) — північна полярна область Землі, яка охоплює окраїни материків Євразії, Північної Америки, майже увесь Північний Льодовитий Океан з островами (окрім прибережних островів Норвегії), а також частина Тихого й Атлантичного океанів, що прилягають до нього в межах Полярного кола (66°33" п. ш.). Загальна площа — 21 млн.км2, в тому .(числі 2/3 — вода. Арктичні простори і природні ресурси, що зна¬ходяться там (нещодавно виявлені великі родовища нафти і газу), набувають неабиякого значення для економіки приарктичних держав

З освоєнням приарктичних районів внаслідок тривалих дослід¬жень, численних експедицій, а також експлуатації природних ба¬гатств у зоні Арктики, поступово склалося фактичне розмежуван¬ня інтересів приполярних держав. Для фіксації цього розмежування приполярні держави — колишній Союз РСР, США, Канада, Норвегія і Данія — вдалися до застосування міжнародно-правової доктрини — «секторіальної теорії». В її основі — теорія секторів, яки розвинута ще в 1918 р. руським юристом В. Лактіним. Згідно з цією теорією кожна приарктична держава володіє особ¬ливими правами у своєму полярному секторі — трикутнику, основою якого є узбережжя держави, що прилягає до Північного Льодовитого океану, а вершиною — Північний полюс. Відповідно, всі землі й острови, що знаходяться в межах полярного сектора цієї держави, входять до складу її території, незалежно від того, відкриті вони чи ні.

Океанські і морські арктичні простори є відкритим морем і не підпорядковані суверенітету жодної держави. Однак кожна держава, яка має полярні сектори в Арктиці, може розглядати свій сектор як зону особливих інтересів, зокрема, для забезпе¬чення своєї безпеки.

Кордони і правовий режим Радянського полярного сектора в Арктиці було визначено ще постановою ЦВК та РНК СРСР від 15 квітня 1926 р. «Про оголошення територією Союзу РСР земель і островів, які розташовані у Північному Льодовитому океані» в межах між меридіанами 3204/35// східної довготи та 168049/30// за¬хідної довготи. Канада також у ряді законодавчих актів,, зокрема, в Законі про північні території 1925 р. встановила свій суверенітет на землі, острови і морські простори на півночі від канадського узбережжя.

В останні роки активно розвивається міжнародне співробіт¬ництво в галузі досліджень Арктики та охорони її природного се¬редовища. З цією метою укладено ряд угод (наприклад, багато¬сторонню Угоду про збереження білих ведмедів 1973 р.. радянсько-канадський Протокол про науково-технічне співробітництво в Арктиці 1984 р. та ін.). У даний час Триває підготовка міжна¬родної багатосторонньої угоди стосовно охорони навколишнього середовища Арктики.

Під Антарктикою розуміється великий регіон нашої планети, який розташований від Південного полюсу до 60-ої паралелі пів¬денної широти (загальна площа — 52,5 мли. км2, в тому числі материк Антарктида — 14 тис. км2). Правовий режим Антарктики регулюється Вашингтонським договором від 1 грудня 1959 р. (До¬говір про Антарктику), а також системою інших міжнародних документів, які діють у межах цього Договору.

Основна риса міжнародно-правового режиму Антарктики по¬лягає в тому, що цю величезну зону можна використовувати ли¬ше в мирних цілях. П. І ст. 1 Договору про Антарктику забороняє всякі заходи воєнного характеру — створення військових баз і укріплень, проведення воєнних маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї. Договір (п. 1 ст. 5) спеціально підкрес¬лює, що в Антарктиці заборонено будь-які ядерні вибухи та скидання радіоактивних залишків і матеріалів. Отже, Антарктика е нейтралізованою, демілітаризованою і без'ядерною зоною.

Договір проголошує свободу наукових досліджень і співробіт¬ництво з цією метою між усіма державами (ст. 2 Договору).

Стосовно територіальних зазіхань з боку окремих держав, Договір не визнав їх, проте і не заперечив.

Важливо підкреслити, що Договір передбачає механізм забезпечення дотримання, а також удосконалення і конкретизації його положень. Один з важливих елементів цього механізму є Кон¬сультативна нарада учасників Договору, яка скликається, як пра¬вило, один раз у два роки, без урахування спеціальних сесій.

Іншим важливим елементом механізму забезпечення дотри¬мання Договору про Антарктику є система інспекцій.

Слід підкреслити, що механізм Консультативних нарад віді¬грає важливу роль у розвитку міжнародно-правового режиму Антарктики, особливо при розробці проектів міжнародних угод стосовно різних аспектів діяльності в Антарктиці. До їх числа на¬лежить віднести Конвенцію про збереження тюленів Антарктики 1972 р., Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р., Конвенцію про врегулювання освоєння міне¬ральних ресурсів Антарктики 1988 р. Всі ці угоди, а також обо¬в'язкові ухвали Консультативних нарад у сукупності складають так звану систему Договору про Антарктику.

 

 

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

1. Поняття міжнародного спору

У міжнародному публічному праві для позначення розбіжностей між державами, і передусім тих, що можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, використовуються терміни «спір», «ситуація» (ст. ст. 34, 35, 36 Статуту ООН). Згідно з доктриною міжнародного права та практикою Ради Безпеки, а також Міжнародного Суду ООН, спір має місце в тому випадку, коли держави взаємно заявляють претензії з приводу одного й того ж предмету спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним заявленням претензій, хоча й породжує тертя між ними. Отже, «ситуація» — більш широке поняття, ніж «спір». Загальною ознакою, яка характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів, держав.

Загальновизнаним залишається визначення поняття «міжнародний спір», яке дала у свій час Постійна палата міжнародного правосуддя. Міжнародний спір — це розбіжність з приводу будь-якої норми права або факту між певними суб'єктами, в даному випадку між державами, коли одна з них заявляє претензії до другої держави, а остання заперечує ці вимоги або приймає їх частково.

Як свідчить міжнародно-правова практика, спори і спірні ситуації бувають двох різновидів: ті, продовження яких загрожує міжнародному миру і безпеці, і ті, продовження яких не викликає такої загрози. Тільки після другої світової війни виникло понад 450 міждержавних спорів і спірних ситуації різного роду .

Статут ООН не встановлює критеріїв поділу спорів і ситуацій па вказані різновиди, залишаючи це питання Раді Безпеки. У ст. 34 Статуту говориться: «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних тертів або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки».

Юридичні наслідки, які випливають з класифікації Радою Безпеки ООН. конфлікту як «спір» або «ситуація», неоднакові. При розгляді спору в Раді Безпеки держава, яка є стороною в ньому, повинна утримуватись від голосування. Тут діє принцип: ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. І навпаки, при розгляді спірної ситуації утримування від голосування не потребується. За ст. 37, 38 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати сторонам умови розв'язання спору, які вона визнає придатними, проте не ситуації. Нарешті, передавання справи в Міжнародний Суд ООН може мати місце тільки стосовно спору, але не ситуації.

В літературі з міжнародного права можна зустріти класифікацію міжнародних спорів за різними критеріями: за об'єктом або предметом спору, за ступенем безпеки для міжнародного миру, за географією розповсюдження (локальні, регіональні, глобальні), за колом суб'єктів (дво- і багатосторонні). Однак найбільш відомою є класифікація, яка поділяє міжнародні спори па юридичні (правові) й політичні.

Статут Міжнародного Суду ООП (ст. 36) до правових відносить спори, які стосуються тлумачення міжнародних договорів, будь-якого іншого питання міжнародного права, наявність факту порушення міжнародних зобов'язань, відшкодування, що належить за порушення таких зобов'язань.

До політичних спорів найчастіше відносять територіальні — спори стосовно державних кордонів, які, як правило, супроводжуються небезпечними політичними кризами і збройними конфліктами.

Сучасне міжнародне публічне право вимагає розгляду всіх спірних питань між державами мирними засобами. Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами знайшов у паш час загальне визнання і закріплення у багатьох міжнародно-правових актах і, зокрема, в Статуті ООН. Усі члени ООН, згідно з п. З ст. 2 Статуту, повинні розв'язувати свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку народів.

Механізм реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів існує у вигляді системи міжнародно-правових заходів такого врегулювання. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН, сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні старатися розв'язати спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором. Вважається, що в цьому переліку присутні майже всі відомі на сьогодні засоби мирного вирішення спорів. Не згадані тільки «добрі послуги». Деякі мирні засоби, які одержали своє договірно-правове оформлення ще в кіпці XIX - на початку XX ст., у згаданій статті іменуються інакше. Під обслідуванням Статут ООН має на увазі слідчі комісії, а під примиренням погоджувальні комісії. Разом з .тим, суб'єкти міжнародного пра¬ва, і, в першу чергу, держави, ведуть пошук нових, ефективних мирних засобів. У рамках ОБСЄ з цією метою регулярно збираються Наради з мирного врегулювання спорів, на яких акумулюються цікаві ідеї та пропозиції в цій галузі.

2. Безпосередні переговори

Оскільки в сучасному міжнародному праві відсутні норми про міждержавні узгоджувальні (примиренські) органи розв'язання спорів,' які виникають між суб'єктами міжнародного публічного права, можливе, головним чином, шляхом переговорів. Це найбільш гнучкий і ефективний спосіб. Саме до нього передусім вдаються держави при розгляді тих чи інших міжнародних питань. Такі міжнародно-правові акти, як Статут ООН, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, мирні договори 1947 p.. Заключний акт Наради з Безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Манільська декларація 1982 р. однозначно ставлять безпосередні дипломатичні переговори на перше місце з усіх засобів вирішення міжнародних спорів. Та й на практиці Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН під час розгляду спірних питань вимагають, щоб заінтересовані сторони використали метод безпосередніх переговорів до передачі спірного питання цим органам.

Під безпосередніми переговорами розуміється двостороннє обговорення спірних проблем. Проведення таких переговорів — у письмовій або усній формі — зовнішніми органами сторін прийнято іменувати дипломатичним шляхом (la voie diplomatique) розв'язання спірних міжнародних питань. Якщо учасниками спору є декілька суб'єктів (держав), то такі багатосторонні зустрічі звуться конференціям)! або нарадами (наприклад, Женевська конференція з урегулювання Лаоської проблеми, яка відбулась в липні 1962 p.). Але чіткого розмежування між безпосередніми переговорами та конференціями (нарадами) не існує. Нерідко багатосторонні зустрічі представників держав, що звуться конференціями, насправді є переговорами, оскільки не володіють тією організаційною формою, характерною для міжнародних конференцій.

Сучасне міжнародне публічне право не встановлює, ніякого порядку ведення переговорів. Це питання визначається кожного разу самими заінтересованими державами. Переговори можуть вестися в письмовій чи усній формі, на різних рівнях (глави держав чи урядів, міністри), постійними чи спеціально для цього призначеними Представниками держав, а також у порядку обміну нотами, листами тощо.

У всіх цих випадках спір може бути врегульованим тільки за допомогою домовленості сторін, шляхом взаємного узгодження позицій. За основними принципами і нормами міжнародного права переговори повніші вестись без диктату іі примусу, на рівноправній основі. Як свідчить міжнародно-правова практика, не встановлюються і строки для закінчення переговорів, проте, цілком зрозуміло, що па сторони, які ведуть переговори, лягає обов'язок сумлінно домагатися досягнення угоди. Позитивни