Конфуціанство і даосизм

Виникнення конфуціанства (580 млн віруючих) завжди пов’язується із стародавнім Китаєм, з його специфікою релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації.

Практично мислячий китаєць багато не задумувався над таємницями буття і проблемами життя й смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон доброчесності і вважав за свій священний обов’язок йому наслідувати. Китаєць понад усе цінує матеріальну оболонку, себто своє матеріальне життя. Величезними і загальновизнаними пророками тут вважалися насамперед ті, хто вчив жити гідно й відповідно до прийнятих норм — жити заради життя, а не в ім’я благополуччя на тім світі чи порятунку від страждань.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які відомі під назвою “конфуціанство”. Суть їх, задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних основ релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації.

Конфуцій (Кун Фуцзи) (551-479 до н. е.) народився і жив в епоху великих соціальних та політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правителя давно ослабла, хоча він і продовжував вважатися сином неба й виконував функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва.

Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини — Цзюдзи.

Високоморальний Цзюнцзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для наслідування, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями; гуманністю і почуттям обов’язку. Поняття “гуманність” (жень) включало в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Жень — це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов’язок — це моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчес-ностям накладає на себе сама. Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.

Конфуцій розробив і низку інших понять, включаючи вірність і щирість (чжень), благопристойність й дотримання церемоній та обрядів.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості. Однак, як це часто трапляється, з перетворенням його вчення на офіційну догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася переважно у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. В середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми та стереотипи поведінки кожної людини залежно від того, яке місце вона посідала у соціально-чиновницькій ієрархії.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, у щасті й скруті, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу — завжди й в усьому існували строго фіксовані й обов’язкові для всіх правила поведінки. В епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемо-ніал-трактат Линзи — компедіум конфуціанських норм, який мав силу понад два тисячоліття. Усі записані в цьому обрядникові правила належало знати й застосовувати на практиці, причому з тим більшим старанням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу, сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: “Хай батько буде батьком, син — сином, цар — царем, чиновник — чиновником і т. п., хай усе в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права й обов’язки, робити те, що їм належить”. Упорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться й підкоряється.

Критерієм поділу на верхи та низи мусили служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюнцзи.

Формально цей критерій відкривав шлях для будь-кого, хто приносив “в’язку сушеного м’яса”, тобто плату за навчання. Фактично справа була значно складнішою: стан чиновників був відокремлений від простого народу перешкодою, яку було важко подолати, — “стіною ієрогліфів”, тобто письменністю.

Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм і було суворе підкорення старшим. Будь-хто з старших (чи то батько, чи чиновник, чи імператор) є беззаперечним авторитетом для молодшого, підкореного, підданого. Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню — це елементарна норма для молодших і підкорених не лише у державі в цілому, а й у клані, корпорації або сім’ї. Невипадково Конфуцій полюбляв говорити, що “держава — це велика сім’я, а сім’я — це мала держава”.

У культі предків йдеться про культ як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в основних рисах майже всім народам, конфуціанство надало йому глибинного змісту як символу соціального порядку і перетворило його в найперший обов’язок кожного китайця — універсальну й загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану.

Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов’язаний кожен, а особливо — людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюнцзи. Суть Сяо — служити батькам за правилами обов’язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику “24 приклади Сяо”, перетворилися на об’єкт захоплення й наслідування. Наведемо зразок Сяо з цього збірника: восьмирічний хлопчик літніми ночами не відганяв від себе комарів — нехай вони краще кусають його, а не турбуватимуть його батьків; шанобливий син голодного року відрізав шматок свого тіла, аби зварити юшку для обезсиленого батька. Ці та багато інших прикладів-розповідей повинні були з дитинства виховувати в людині шанобливого сина, готового до пожертви в ім’я цього культу.

Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквітові культу сім’ї й клану. Сім’ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім’ї переважали над інтересами окремої особи, яка розглядалася лише крізь призму її (сім’ї) вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів. Дорослого сина женили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому не поставала ні перед ким. Любов, тобто щось особисте, емоційне — визнавалася чимось незрівнянно нижчим, аніж інтереси сім’ї, яка вважалася категорією високого обов’язку. Любов могла прийти після шлюбу, а могла і зовсім не прийти. Однак це ніколи не заважало нормальному існуванню сім’ї й виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного обов’язку: збереження інтересів сім’ї, народження дітей, насамперед синів, покликаних продовжувати рід, зміцнювати позиції сім’ї у віках.

Процес перетворення конфуціанства на офіційну доктрину централізованої китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було розробити детально вчення, домогтися його поширення в країні, що й було з успіхом зроблене послідовниками Конфуція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що вчення ґрунтувалося на незначно змінених давніх традиціях, на звичних нормах етики і культу.

За часів Чаньго (V-III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідовниками конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання. Цьому завадили суперники конфуціанців — легісти.

Вчення законників-легістів значно відрізнялося від конфуціанського. В основі легістської доктрини лежав безумовний примат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на кийковій дисципліні та жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були вигідними й ефективними, бо вони давали змогу тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що набувало великого значення у боротьбі за об’єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною справою. По-перше, незважаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало спільного: послідовники обох доктрин мислили раціоналістично; як для одних, так і других цар був найвищою інстанцією, міністри, чиновники — його основними помічниками в управлінні, а народ — відсталою масою, якою необхідно керувати для її ж благ. По-друге, необхідність синтезу зумовлювалася запровадженням легізмом методів та інститутів, без яких не можна керувати імперією; в інтересах самої імперії необхідно поєднувати повагу до традицій з патріархально-класовими зв’язками, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства на офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії як самого вчення, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи навчатися у стародавніх, передбачало за кожним право самому розмірковувати, то тепер набувала сили доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Починаючи від епохи Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н. е.), конфуціанці не тільки здійснювали управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми та цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ “істинно китайського”. Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження й за вихованням повинен був бути насамперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та громадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося з сім’ї, дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім’ї, особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, учених-чиновників, які вміють читати, розуміти й тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, що зосередили у своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія, разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалася і коментувалася мудрість стародавніх — такою була програма навчання в китайській школі — державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

Дати синові освіту й вивести його “в люди” — мрія кожної сім’ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Необхідно було вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою писемною мовою. На це втрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте варто зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у разі успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.

Конфуціанці ефективно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономірність — зростання хабарництва і корупції (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно суворо переслідувалися).

Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні й священні принципи конфуціанської держави.

Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їхня діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги — ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських учених-чиновників.

Поняття “китайські церемонії” торкалися життя й побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен з них у стародавньому Китаї був причетний до конфуціанства. У цьому розумінні церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників (шеньші).

Серед цього освіченого прошарку суспільства старанне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді тощо було не тільки природним і обов’язковим, відмінною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовностей і формальностей шеньші намагалися визначити ту межу, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення почуття самоповаги з показовим самозневаженням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе (“Я, негідний, насмілюсь потурбувати...”, “Яке Ваше дорогоцінне прізвище?”, “Ваш негідний слуга сподівається” тощо). Проте така форма звертання не означала, що співрозмовник (навіть якщо його поза, жести, міміка відповідали самозневажувальному тону) насправді вважає себе нікчемним.

Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад, молитві у християнстві чи ісламі, аскези або медитації в індуїзмі й буддизмі. Чим щільнішою була мережа обов’язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного вияву волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав — усе це замінювалося, витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого віками ритуалу.

Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти — податку на селян, не стимулювала подальшого розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало припустимі межі, це призводило до значного зниження прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в особі нового імператора та його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був розпочинати все спочатку.

Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах країни з небом і від імені неба — з різними племенами й народами, що населяли світ.

Конфуціанство підтримало й піднесло створення ще в інсько-чжоуський період культу правителя, імператора, “сина Неба”, який управляв Піднебесною від імені великого Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ всього світу на цивілізований Китай та варварів, які населяли околиці й животіли в темноті, безкультур’ї і черпали культуру з одного джерела — з центру світу — Китаю.

За конкретних умов китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту є, по суті, еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій.

Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія.